Ю. О. Заіка Українське цивільне право

Вид материала

Документы

Содержание 11.4. Зупинення,переривання та поновлення перебігу позовної давності 12.1. Поняття цивільно-правової відповідальності 12.2. Форми і види цивільно-правової відповідальності 12.3. Умови цивільно-правової Вина боржника. Вина Непереборна сила (форс-мажор) Випадок (казус) Розділ ii речове право Право власності в об'єктивному розумінні Право володіння 13.2. Підстави набуття права власності

Подобный материал:

• Вимоги щодо написання курсових робіт з навчальної дисципліни „Цивільне право України”, 37.21kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права імені в. М. Корецького фурса, 688.71kb.
• Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх, 842.55kb.
• “Механізм та принципи регулювання договірних відносин у цивільному праві України”,, 44.56kb.

у іншої особи.

За підставами встановлення розрізняють строки:

• законні (тобто строки, встановлені законом чи підзаконним
актом, наприклад, законодавець встановлює шестимісячний
строк для прийняття спадщини);

• судові. Це строки, тривалість яких визначається судом
  залежно від обставин конкретної справи і з урахуванням змісту
  дій, які повинні виконати сторони;
  
• договірні. Це строки, які визначаються сторонами самос­
  тійно з урахуванням індивідуальних особливостей конкретних
  правовідносин. Наприклад, строк дії довіреності, договору
  оренди, договору позики тощо.
  

За ступенем самостійності сторін у встановленні стро­ків вони поділяються на:

• імперативні, тобто такі, що не можна змінити за до­
мовленістю;

87

• диспозитивні, тобто такі, які хоч і передбачені законом,
але можуть бути змінені за погодженням сторін.

За призначенням розрізняють:

• строки здійснення цивільних прав, тобто строки, протягом
  яких власник суб'єктивного права може реалізувати можли­
  вості, закладені в суб'єктивному праві;
  
• строки виконання зобов 'язань;
  
• строки захисту цивільних прав, тобто строки, протягом
  яких сторона може розраховувати на захист свого права в разі
  порушення і отримати цей захист.
  

За способом визначення їх поділяють на строки, визначені:

• календарною датою (строк повернення боргу);
  
• певним періодом часу (поставка продукції — поквартальна,
  щомісячна);
  
• вказівкою на подію, яка неодмінно має настати (початок
  навігації).
  

За ступенем визначеності строки класифікуються на:

• визначені;
  
• невизначені, якщо це пов'язано з певною подією, яка
  обов'язково настане, або бажанням кредитора (наприклад, строк
  повернення боргу "за першою вимогою").
  

11.2. Поняття та види строків позовної давності

Позовна давність — це строк, протягом якого особа може звернутися до суду за захистом своїх прав.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідно­син. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності в здійсненні належних їм прав, зміцнює дого­вірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Наявність чітко визначеного строку, протягом якого заінтере­сована сторона може звернутися за захистом в суд, змушує оперативно реагувати на порушення свого права, значно по­легшує розгляд спору. З плином часу докази втрачаються (свідки забувають чи плутають факти, змінюють місце проживання, помирають, документи втрачаються, знищуються) і встановити істину у справі стає дедалі важче.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятком випадків, прямо передбачених в законодавстві, а саме:

• на вимоги, що випливають з порушення особистих не-
  майнових прав, крім випадків, встановлених законом;
  
• на вимоги вкладника про видачу вкладу;
  

88

• на вимоги про відшкодування школи, завданої каліцтвом,
  іншим ушкодженням здоров'я або смертю:
  
• на вимоги страхувальника (застрахованої особи) до страхо­
  вика про виплату страхової суми та ін.
  

У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності: а) загальні; б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі ци­вільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності. Загальний строк позовної давності встановлений у три роки.

Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки порівняно із загаль­ними можуть бути або скороченими, або подовженими.

Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік застосовуються зокрема до вимог:

• про стягнення неустойки, штрафу, пені;
  
• пов'язаних з недоліками проданого товару;
  
• про розірвання договору дарування;
  
• про спростування недостовірної інформації в засобах масо­
  вої інформації;
  

Подовжені строки. Позовна давність у п'ять років застосову­ється до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. За домовле­ністю сторін строк позовної давності може бути збільшений.

11.3. Початок перебігу строків позовної давності

Для обчислення строків позовної давності потрібно визна­чити їх початковий момент, оскільки від цього залежить не тільки правильне обчислення строку, а й можливість захисту порушеного матеріального права.

За загальним правилом перебіг строку позовної давності по­чинається з того моменту, коли у особи виникає право на позов. Право на позов виникає з часу, коли особа дізналась чи повинна була дізнатися про порушення свого права.

У зобов'язаннях, строк виконання яких не визначений або визначений моментом витребування, давність починають обчис­лювати з того часу, коли у кредитора виникає право вимагати виконання зобов'язання, а якщо при цьому боржникові нада­ється пільговий семиденний строк на виконання, то давність починають обчислювати по його закінченні.

89

У разі порушення прав неповнолітньої особи перебіг позовної давності починається від дня настання її повноліття.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі.

11.4. Зупинення,переривання та поновлення перебігу позовної давності

Сторона, право якої порушено, може звернутися в юрисдик-ційний орган протягом визначеного законом чи договором часу за захистом порушеного права. Але обставини можуть скластися так, що позивач у зв'язку з умовами, які від нього не залежали, не зміг вчасно звернутися до суду. Законодавець враховує такі об'єктивні обставини і допускає в законі зупинення перебігу строків позовної давності.

Перелік обставин, які є підставою для зупинення перебігу позовної давності, наведений у ст. 263 ЦК:

1) надзвичайна або невідворотна за певних умов подія (не­
переборна сила).

Під надзвичайністю розуміють відсутність закономірностей у розвитку події. Невідворотність означає, що саме за цих умов настання події неможливо було відвернути (тобто за звичайних умов її можна було б відвернути).

Непереборною силою є саме подія, тобто такий юридичний факт, настання якого не залежить від волі людей.

Прикладами непереборної сили можуть бути руйнівні при­родні явища — повінь, шторм, буревій, землетрус та інші явища, які об'єктивно зробили неможливим подання позову;

2. зупинення дії закону чи нормативного акта, який регулює
   відповідні відносини;
   
3. встановлене законодавством відстрочення виконання зо­
   бов 'язання (мораторій);
   
4. перебування позивача чи відповідача у складі Збройних Сил
   України або інших військових формуваннях, що переведені на вій­
   ськовий стан.
   

В ст. 392 КТМ передбачено, що позовна давність зупиня­ється на час складання диспаші (розрахунку і розподілу збитків при загальній аварії).

На час існування обставин, які перешкоджають зверненню з позовом, перебіг позовної давності зупиняється.

Переривання перебігу позовної давності означає, що час, який пройшов з дня виникнення обставин, які є підставою для переривання перебігу позовної давності, до уваги не береться.

90

Після переривання позовної давності її перебіг починається спочатку. Перебіг позовної давності переривають дві обставини:

а) вчинення боржником дій, що свідчать про визнання боргу
(наприклад, часткове виконання зобов'язання, письмове про­
хання про відстрочку сплати, передача речі в заставу);

б) звернення кредитора з позовом до боржника.

Під поновленням перебігу позовної давності необхідно розуміти дії суду, який, встановивши, що право позивача по­рушено, але строк позовної давності ним пропущений з поваж­них причин, поновлює цей строк.

Глава 12 Відповідальність в цивільному праві

12.1. Поняття цивільно-правової відповідальності

Цивільно-правові порушення не можуть залишатися без­карними. Тому за невиконання чи за неналежне виконання договірних зобов'язань, порушення абсолютних прав (права власності, авторського права, особистих немайнових прав) не може залишатися безкарним.

Під цивільно-правовою відповідальністю розуміють неви­гідні наслідки майнового характеру, які настають для осіб, що допустили цивільні правопорушення. Цивільно-правова відпо­відальність завжди має майновий характер. Вона може витупати у формі відшкодування збитків, сплати штрафу, пені, неустойки, втрати завдатку.

За підставами виникнення розрізняють відповідальність до­говірну та недоговірну (деліктну).

Договірна відповідальність має місце, коли одна із сторін не виконала чи неналежно виконала умови договору. Міри дого­вірної відповідальності можуть бути передбачені як законом, так і безпосередньо договором.

Недоговірна (деліктна) відповідальність випливає безпосе­редньо із правопорушення і за відсутності укладеного між порушником і потерпілим договором.

Якщо суб'єктів відповідальності більше одного, то цивільно-правова відповідальність може мати частковий, солідарний або субсидіарний характер.

91

Долъовою або частковою визнається відповідальність, коли дві або більше особи відповідають перед кредитором в рівних частках, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що на вимогу кредитора на будь-якого боржника може бути покладена відповідальність в повному обсязі. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом чи дого­вором. Так в ст. 1190 ЦК прямо зазначено, що особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солі­дарну відповідальність перед потерпілим.

Субсидиарна (додаткова) відповідальність має місце тоді, коли у зобов'язанні беруть участь два боржника, один з яких є основ­ним, а другий — додатковим.

Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або не дав відповіді на пред'явлену вимогу в розумний строк, кредитор має право пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Суть субсидіар-ної відповідальності полягає в тому, що умовою притягнення до відповідальності додаткового боржника є неможливість пов­ністю або частково отримати задоволення від основного.

12.2. Форми і види цивільно-правової відповідальності

Під формою цивільно-правової відповідальності розуміють форму вираження додаткових обтяжень, що покладаються на правопорушника.

Найбільш поширеною формою відповідальності є відшко­дування збитків. Під збитками розуміють:

1) втрати, яких особа зазнала внаслідок знищення або
пошкодження її речі, а також ті витрати, до яких вона приму­
шена у зв'язку з необхідністю відновити своє порушене право
(реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б одержати за звичайних обста­
вин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Скажімо,
готель не отримав планового прибутку у зв'язку з тим, що
змушений був ремонтувати зіпсований номер; внаслідок несво­
єчасного ремонту транспортного засобу, який не вийшов на
лінію, автотранспортне підприємство не отримало прибутку.

Неустойкою вважається передбачена договором, законом або іншими правовими актами грошова чи інша встановлена у до­говорі майнова цінність, яку боржник зобов'язаний сплатити або передати кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов'язання.

92

За співвідношенням із збитками відповідальність може бути обмеженою, повною і підвищеною.

За загальним правило шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі. Водночас в законодавстві чи в договорі сторони можуть передбачити випадки, коли розмір відповідальності боржника може бути обмежено або збільшено.

Особливості відшкодування моральної шкоди встановлені у статтях 276, 1167, 1168 ЦК та окремими нормативними актами.

12.3. Умови цивільно-правової відповідальності

Сукупність умов, які необхідні для настання цивільно-правової відповідальності, називають складом цивільного право­порушення.

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає за наявності таких умов (підстав):

• протиправність;
  
• шкода;
  
• вина;
  

• причинний зв'язок між протиправною поведінкою і на­
слідками.

Протиправною є поведінка, яка порушує норму права або умови укладеного між контрагентами договору. Протиправними можуть бути не лише дії, а й бездіяльність. Наприклад, ветеринар не надав своєчасно допомоги худобі, яка захворіла; зберігач не потурбувався, щоб захистити майно від дощу.

Шкода може бути заподіяна і правомірними діями. Так, право­
мірними вважаються дії, пов'язані із здійсненням прав та виконан­
ням обов'язків (наприклад, працівники санепідемстанції знищу­
ють хворих тварин; пожежники, гасячи пожежу, заливають сусідні
квартири); у разі згоди потерпілого на заподіяння шкоди (потерпі­
лий попросив зламати сарай, щоб побудувати гараж); у випадку
протиправної поведінки самого потерпілого (шкода заподіяна в стані
необхідної оборони). '

Протиправність є неодмінною умовою настання цивільно-правової відповідальності, тому її називають юридичною під­ставою відповідальності.

Під шкодою в цивільному прав розуміють загибель, втрату або зменшення певного майнового або немайнового блага.

В юридичній літературі інколи використовуються поняття "шкода" і "збитки". Ці поняття не є тотожними і не збігаються. Шкода за своїм змістом ширше поняття, оскільки вона може бути заподіяна як майновим, так і немайновим інтересам.

93

Майнова шкода може настати у вигляді як реальних збитків, так і упущеної вигоди. Коли ж шкода заподіюється особистим немайновим благам, то поняття "збитки" законодавець не ви­користовує, оскільки неможливо поновити в повному обсязі немайнові права в тому вигляді, в якому вони існували до порушення (наприклад, коли шкода, заподіяна особі при роз­голошенні таємниці усиновлення, смертю близького родича, честі та гідності тощо). В цих випадках йдеться не про відшко­дування збитків, а про відшкодування шкоди.

Вина боржника. Вина — це психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідків. Залежно від того, чи бажав правопорушник настання протиправних наслідків, розв'язується питання щодо поділу вини на дві форми: умисну чи необережну.

Необережну вину в цивільному праві традиційно поділяють на легку (просту) необережність та грубу необережність. Під простою (легкою) необережністю розуміють таке ставлення особи до своєї поведінки, коли вона не передбачала і не бажала тих наслідків, які фактично настали, хоча, виходячи Із" кон­кретних обставин, об'єктивно могла і зобов'язана була їх пере­дбачити.

Груба необережність має місце, коли особа не бажала настання несприятливих наслідків, але передбачала їх і ставилася до цього байдуже або намагалася їх самовпевнено уникнути. Тобто це такий вчинок, нерозумність якого є очевидною.

Скажімо, особа залишила корову пастися біля залізничного переїзду, не потурбувавшись прив'язати її; електромонтер поліз на стовп усувати несправність, не одягнувши гумові рукавички. Проте зазначена класифікація на впливає на вирішення питання щодо стягнення збитків, оскільки вони повинні від­шкодовуватися в повному обсязі за наявності будь-якої форми вини.

На відміну кримінального права, де діє презумпція невинува­тості, у цивільному діє презумпція винності боржника, тобто зобов'язана особа вважається винною, доки не доведе відсутність своєї вини.

Водночас форма вини кредитора (потерпілого) може впли­вати на розмір відшкодування, яке стягується.

Так, у ст. 1193 ЦК передбачено, що шкода, завдана потерпіло­му внаслідок його умислу, не відшкодовується. Згідно з ч. 2 ст. 616 цього Кодексу суд вправі зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необереж­ності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення.

94

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає за наявності вказаних вище чотирьох умов. На відміну від кримінально-правової, цивільно-правова відповідальність може наставати і без вини, якщо це прямо передбачено законом чи договором.

Так, володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності за заподіяну шкоду лише у випадках непереборної сили або умислу потерпілого (ст. 1187 ЦК). Тобто відсутність вини не звільняє його від відповідальності.

Загальними підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є непереборна сила (форс-мажор) та випадок (казус).

Непереборна сила (форс-мажор) — це надзвичайна і непере­борна за певних обставин подія, настання якої неможливо було передбачити і відвернути доступними засобами. Під поняття непереборної сили підпадають як руйнівні сили природи (землетрус, повінь), так і деякі суспільні явища (військові дії, масові заворушення, страйки тощо).

Випадок (казус) — це обставина, яка свідчить про відсут­ність вини контрагентів. Цю обставину хоча і можна відверну­ти, але її неможливо передбачити. Так, ательє своєчасно не виконало замовлення наречених, оскільки вночі зловмисники проламали дах ательє і викрали матеріал, з якого треба було шити весільну сукню.

Причинний зв'язок — це зв'язок, який об'єктивно існує між протиправною поведінкою боржника і невигідними наслідками, які настали. Так, замовлені на Новий рік ялинки були від­вантажені з порушенням строків в березні місяці. Тут при­чинний зв'язок між діями постачальника і збитками замовника очевидний.

95

РОЗДІЛ II РЕЧОВЕ ПРАВО

Глава 13 Право власності. Речові права

13.1. Поняття та зміст права власності

Право власності — центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства немож­ливе без виробництва матеріальних благ. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом всієї історії його розвитку.

Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, в якому матеріальні блага розподілялися в общині відповідно до усталених традицій. З виникненням державно-правової надбудови в суспільстві економічні відносини власності також повинні були отримати правове закріплення, тобто регулюва­тися нормами права, набути форми права власності.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному і в суб'єктивному.

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріаль­ними благами, що існують в суспільстві.

Право власності в суб'єктивному розумінні становлять такі правомочності — право володіння, користування і розпоряд­ження.

Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.

Право користування — це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження — це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити).

96

13.2. Підстави набуття права власності

Підстави набуття права власності — це передбачені зако­ном юридичні факти, за наявності яких особа набуває майно, стає його власником.

Підстави набуття права власності в науці цивільного права традиційно поділяють на первісні і похідні.

Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб'єкта вперше або незалежно від права поперед­нього власника на цю річ.

До первісних способів набуття права власності належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво); пере­робка речі (специфікація); привласнення загальнодоступних дарів природи; знахідка; скарб; бездоглядні домашні тварини; набуття права власності на річ за набувальною давністю, тобто по закінченні певного часу, особою, яка відкрито, добросовісно і безперервно володіла чужою річчю.

Похідними підставами набуття права власності вважаються такі, за яких право власності у суб'єкта виникає внаслідок воле­виявлення попереднього власника (купівля-продаж, поставка, контрактація, дарування, міна та інші договори із передачі майна у власність, а також спадкування за заповітом).

Особливим способом набуття права власності є приватизація державного майна.