2. Мікроекономіка Тема Економічна політика

Вид материала

Документы

Содержание Види юридичної відповідальності Дисциплінарна відповідальність є найбільш поширеним видом відповідальності у сфері державного управління. Дисциплінарні стягнення, які застосовуються до державних службовців, це 6. Конституційно-правовий статус людини і громадянина. Політичні права і свободи Соціально-економічні права і свободи Культурні (духовні) права і свободи 1. Політична система: зміст, функції, структура. 2. Становлення і розвиток політичної системи та політичного процесу в Україні.

Подобный материал:

• Тя освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста або магістра за спе­ціальністю "Економічна, 404.15kb.
• Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 596.31kb.
• Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 586.84kb.
• Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 695.24kb.
• Програма фахових вступних випробувань з дисциплін професійної І практичної підготовки, 370.99kb.
• Україна в 20-х роках ХХ століття, 287.19kb.
• 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
• 1. Закон пропозиції. Взаємодія попиту І пропозиції. Ринкова рівновага. Сутність, 17.16kb.
• 1. Назва модуля, 29.89kb.
• 1 Предмет історії економіки та економічної думки. Первісна доба та Cтародавній світ, 588.42kb.

Види юридичної відповідальності

Конституційна – наступає за порушення норм Конституції України. Володіючи високим ступенем нормативної концентрації і ціннісної орієнтації, норми Конституції є нормами прямої дії. Питання про залучення суб'єкта (фізичної або юридичної особи) до конституційно-правової відповідальності розв'язується судом.

Матеріальна – наступає за здійснене майнове правопорушення, збиток, заподіяний підприємству, установі, організації робочими і службовцями при виконанні ними своїх трудових обов'язків. Притягає до відповідальності адміністрація підприємства. Міра матеріальної відповідальності – грошове стягнення.

Дисциплінарна – накладається адміністрацією підприємств, установ, організацій (особою, що володіє розпорядливо-дисциплінарною владою над конкретним працівником) унаслідок здійснення дисциплінарної провини: 1) відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку; 2) у порядку підлеглості; 3) відповідно до дисциплінарних статутів і положень. Реалізується виключно в рамках службового підпорядкування. Заходи дисциплінарної відповідальності: догана, пониження в посади, звільнення.

Дисциплінарна відповідальність є найбільш поширеним видом відповідальності у сфері державного управління.

Суб'єктом дисциплінарної відповідальності в державному управлінні є і службові посадовці, тобто державні службовці, які знаходяться в службових відносинах з органом державного управління і провинилися посадовий. Посадова провина – це невиконання або неналежне виконання державним службовцям покладених на нього посадових обов'язків. Відповідно Закону України "Про державну службу" поняття посадової провини охоплює:

- невиконання або неналежне виконання службових обов'язків;

- перевищення повноважень;

- порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби;

- вчинок, який порочить особу як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює.

Дисциплінарна провина є правопорушеннями з формальним складом, оскільки наявність негативних наслідків не є обов'язковою умовою їх характеристики. Якщо ж дисциплінарною провиною причинний матеріальної шкоди органу державного управління, з яким службовець знаходиться в службових відносинах, то на нього може бути покладена також матеріальна відповідальність.

Дисциплінарні стягнення, які застосовуються до державних службовців, це: попередження про неповну службову відповідність, затримка до одного року в привласненні чергового рангу або в призначенні на посаду, догана і звільнення.

Адміністративна – накладається за адміністративні правопорушення органами державного управління (органами так званої адміністративної юрисдикції) до осіб, які не підпорядковані їм по службі. Заходи адміністративної відповідальності – попередження, штраф, адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав (напр., водійських прав) тощо.

Цивільна – наступає з моменту правопорушення – невиконання договірного зобов'язання майнового характеру у встановлений термін або виконання неналежним чином, за спричинення позадоговірної шкоди (цивільно-правової провини) здоров'ю або майну особи. Її особливість полягає в добровільному виконанні правопорушником відповідальності, без застосування заходів державного примушення. Державне примушення використовується у разі виникнення конфлікту між учасниками цивільного правовідношення. Заходи цивільно-правової відповідальності – відшкодування майнових втрат, відміна незаконних угод, штраф, пеня і інші заходи, що полягають в примушенні особи нести негативні майнові наслідки.

Кримінальна – наступає за скоєння злочинів, вичерпний перелік яких міститься в Кримінальному кодексі, тобто встановлюється тільки законом, наступає з моменту офіційного звинувачення, реалізується виключно в судовому порядку. Заходи кримінальної відповідальності — жорсткі заходи кримінального покарання, що впливають на особу винного, — позбавлення фізичної волі, висилка, виправні роботи без втрати свободи і др.; застосовуються тільки в судовому порядку.


6. Конституційно-правовий статус людини і громадянина.

Правовий статус особи – це відносини між особою і державою та суспільством, передбачені та гарантовані Конституцією та законами України.

Одним з перших розділів Конституції України є розділ II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» (Статті 21 – 68).

Права – це певні можливості (свободи) учасників соціального життя, які об’єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства. Залежно від того, хто саме є носієм цих можливостей, розрізняють права людини, громадянина, права сім’ї, права нації, права інших спільнот і груп.

Права і свободи людини та інших категорій можна поділити на п’ять основних груп:

• громадянські,
  
• політичні,
  
• соціально-економічні
  
• та культурні.
  

Громадянські права і свободи людини і громадянина є пріоритетним видом прав і свобод. Ці права вважаються природними, тобто такими, що їх має або повинна мати кожна людина, незалежно від громадянства з часу народження чи від початку життя.

За Конституцією України до громадянських прав і свобод відносяться:

• право на життя (ст.27);
  
• право на повагу гідності (ст.28);
  
• право на свободу та особисту недоторканність (ст.29);
  
• недоторканність житла (ст. 30);
  
• таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31);
  
• невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32);
  
• свобода пересування, вільний вибір місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст.33).
  

Ці права надійно гарантуються. Зокрема, в Конституції зазначається, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32).

Політичні права і свободи притаманні, як правило, лише громадянам України або переважно їм. Це їх суб’єктивні права і свободи у політичній сфері або переважно у цій сфері. Вони опосередковують взаємовідносини особи і держави як політичної організації, суспільства, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і народу, суспільства в цілому як носія і джерела влади, особи і політичних партій та інших інститутів держави і суспільства.

До цих прав і свобод відносяться:

• право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38);
  
• право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст.40);
  
• право на свободу об’єднання у політичні партії і громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст.36);
  
• право збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (ст.39) тощо.
  

Соціально-економічні права і свободи – суб’єктивні права і свободи у сфері економічних (майнових) відносин. До цих прав за Конституцією України відносяться насамперед право власності особи, тобто право приватної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право громадян на користування об’єктами права публічної (суспільної) власності: загальнонародної, загальнодержавної та комунальної (ст. ст. 13, 41); право на працю (ст. 43); право на страйк (ст.44); право на відпочинок (ст.45); право на соціальний захист (ст.46); право на житло (ст.47); право на медичну допомогу і медичне страхування (ст.49); право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст.50).

Культурні (духовні) права і свободи надзвичайно багатогранні за своєю суттю, змістом, формами і гарантіями. У найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава з урахуванням умов життя і діяльності громадян, суспільства і держави. За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина – це суб’єктивні права особи в культурній (духовній, ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливого, дозволеного для особи, її поведінки чи діяльності у цій сфері. За Конституцією України, до культурних (духовних) прав і свобод відносяться насамперед: право на освіту (ст.53); право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54); право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.54). Крім того, до культурних (духовних) прав і свобод можуть бути віднесені такі права і свободи, передбачені Конституцією, як право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34); право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ст.34); право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35). Безпосередньо ці права і свободи закріплені в Конституції серед громадянських чи політичних прав і свобод, хоча за своїм змістом вони є переважно культурними (духовними) правами і свободами.

Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантуються Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародних правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін.

Реалізація прав та свобод людини і громадянина забезпечується усією системою органів державної влади. Важливе місце у цьому відіграє можливість особи захищати свої права через звернення до таких органів, про порядок оформлення яких можна дізнатися із Закону України «Про звернення громадян».


Тема 2. Соціально-політичні питання


1. Політична система: зміст, функції, структура.


Політична система — це визначення організованої взаємодії (відносин) політичних суб'єктів, пов'язаних зі здійсненням вла­ди і управлінням суспільством.

Політична система — це організація великих соціаль­них груп у сфері влади і управління.

Всяка політична система формується під впливом не тільки економічного базису, а й цілого комплексу умов і факторів.

Відомий польський політолог А. Боднер визначив п'ять факторів, які впливають на формування систем:

- безперервність природного середовища, в якому живе ця нація або її окрема група;

- матеріальні продукти її діяльності;

- сукупність цінностей і зразків поведінки, знання і уявлення про світ, які передаються від покоління до покоління;

- громадські інститути, які кожне покоління сприймає як дане;

- зовнішнє середовище нації, яке створює разом з нею певне коло цивілізації і культури.

- а також політичні умови.

Структура політичної системи суспільства складається з трьох взаємодіючих підсистем:

• інституціональної
  
• нормативно-регуля­тивної
  
• інформаційно-комунікативної.
  

Інституціональна підсистема охоплює, перш за все, стабільні політичні організації і установи даного суспільства, які безпосередньо здійснюють політичну владу (держава, партії, групи інтересів тощо).

Нормативно-регулятивну підсистему створюють різноманітні норми, які визначають поведінку людей в політичному житті, а саме: їхню участь у процесах висування вимог, перетворення цих вимог на рішення, здійснення рішень. Норми можна поділити на норми-закони і норми-звичаї.

Інформаційно-комунікативна підсистема встановлює зв'язок між інститутами політичної системи. Це канали передачі інформацій владі (звіти підвідомчих установ, конференції із зацікавле­ними групами), а також засоби масової інформації.

Функції політичної системи:

- вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

- організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань і проблем;

- координація окремих елементів суспільства;

- легітимація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення відповідальності політичного життя, офіційної політики і правових норм);

- політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність суспільства);

- артикуляція інтересів (пред’явлення вимог до осіб, які виробляють політику);

- агрегування інтересів(узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);

- стабілізація (забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи в цілому).

Нині Україна переживає перехідний період. Ідеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою до демократичної правової держави.

Україна завершила початковий етап перехідного періоду – проголошення незалежності та набуття атрибутів держави - та перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування.

Становлення політичної системи й інститутів громадянського суспільства відбувається непросто, суперечливо.

Україна є парламентсько-президентською республікою.

Систему органів державної влади за Конституцією, складають: глава держави – Президент України, орган законодавчої влади – Верховна Рада України, органи виконавчої влади – Кабінет міністрів, обласні та районні державні адміністрації; і органи судової влади. Судочинство, відповідно до Конституції, здійснюється Конституційним судом та судами загальної юрисдикції. У сучасній політології використовують різні типології політичних систем залежно від того, які критерії застосовано для їх класифікації.

Досить поширеною типологією політичних систем є типологія, запропонована французьким вченим Ж. Блонделем, який вирізнює п'ять типів політичних систем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні системи, традиційні, популістські, авторитарно-консервативні.

Найбільш поширеною сьогодні є типологія політичних систем, яка визначається способом їх організації і функціонування, або характером політичного режиму.

За таким критерієм вирізняють три типи політичних систем: демократичну, авторитарну і тоталітарну.

Основними ознаками демократичної політичної системи є наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади і управління, механізм їх формування, визначає правовий статус особистості та принцип рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них.

Для демократії характерними є вільна діяльність політичних і громадських організацій, обов’язкова виборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства (остання повинна мати свої форми активності й вираження), економічний та політичний плюралізм (плюралізованою є також ідеологічна сфера, заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).

За демократичної системи форма мобілізації легітимна, політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції мають допоміжний характер.

Демократична політична система характеризується високим рівнем суспільного самоврядування, у відносинах між владою й суспільством переважає консенсус. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність, у політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення.

Перед країнами, які віддали перевагу демократичному розвиткові, постає дуже багато проблем не лише економічного й соціального, а й суто політичного характеру.

Конституційні засади розвитку політичної системи України:

- Кабінет Міністрів, за Конституцією, є вищим органом у системі органів виконавчої влади (ст.113). Він є “відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах передбачених у статтях 85, 87 Конституції України”.

- Верховна Рада – вищий законодавчий і представницький орган держави.

- Незалежно, відповідно до Конституції, має функціонувати судова гілка влади, представлена Конституційним Судом та Судами загальної юрисдикції (вища інстанція - Верховний Суд України), у межах яких виділяються спеціалізовані суди).

-Конституція вимагає, щоб усі структури влади дотримувались її положень. “Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” , – сказано в ст. 19, ч. 2.

Із заяви Центру політико-правових реформ щодо “політичної реформи” в Україні :

Позитивні положення Конституційної реформи:

- норма про складення повноважень Кабінету Міністрів перед новообраною Верховною Радою;

- заборона застосування Президентом права вето на закони про внесення змін до Конституції України;

- надання Кабінету Міністрів повноважень щодо призначення керівників центральних органів виконавчої влади (крім міністерств) та вирішення установчих питань щодо центральних органів виконавчої влади;

- уточнення президентського контролю за актами Кабінету Міністрів;

- визначення механізму оприлюднення закону при його не підписанні Президентом;

- введення норми про необхідність отримання згоди Верховної Ради при звільненні Генерального прокурора України.

Водночас ЦППР висловив стурбованість:

- самим ставленням до Конституції України як до об’єкту політичного торгу;

- небезпекою запровадженні імперативного мандата народного депутата України,

- вилученням норми про регулювання законом порядку роботи Верховної Ради,

- збільшенням до п’яти років строку повноважень Верховної Ради України, місцевих та регіональних рад;

- недосконалістю та суперечливістю правового регулювання порядку формування Уряду, небаченого у жодній країні світу, та загрозами для ефективного функціонування виконавчої влади;

- поверненням прокуратурі функції загального нагляду;

- тим фактом, що ухвалення цього Закону одночасно означає і перемогу української олігархії, які отримали шанс і надалі зберегти свій вплив на українську владу.


2. Становлення і розвиток політичної системи та політичного процесу в Україні.

Зміст політичного процесу складає сукупність дій суб`єктів політики щодо реалізації їх політичних інтересів. І насамперед, інтересів, пов'язаних з домаганням, використанням і утриманням влади.

Автори «Політологічного енциклопедичного словника» (під ре­дакцією Ю.С. Шемшученка, В.Д.Бабкіна) вважають, що політичний процес — один із суспільних процесів, який характеризується:

- визначенням конкретного, з кінцевим результатом процесу певного масштабу (наприклад, формування певної партії, проведення виборів та ін.);

- відображає реальну взаємодію акторів політики, яка здійснюється не відповідно до намірів політичних лідерів або програм партій, а в результаті дії багатьох різнорідних внутрішніх і зовнішніх фак­торів;

- показує, як індивіди, соціальні групи, інститути влади з усіма своїми стереотипами, цілями, проблемами взаємодіють один з од­ним і з державою, реалізуючи свої соціальні специфічні ролі та функції.

Політичний процес являє собою сукупність дій суб'єктів політики щодо реалізації своїх специфічних функцій у сфері влади, які в кінцевому підсумку забезпечують розвиток (або занепад) політичної системи.

Серед найважливіших завдань сучасного політичного процесу виділяється проблема створення умов для стабільного демокра­тичного розвитку суспільства. Стабільність (стійкість) розвитку є важливою характеристикою політичного життя суспільства, що засвідчує його здатність до збереження стану сталості, зміцнення.

За значущістю тих чи інших форм регулювання політичних від­носин політичні процеси поділяються на базові та периферійні.

Ба­зові політичні процеси характеризують способи залучення широ­ких соціальних верств населення у відносини з державою, форми перетворення інтересів та вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політичної еліти, підготовки й вису­вання лідерів та ін. У цьому розумінні базові політичні процеси можна розглядати як процес участі у державному управлінні (участь у прийнятті рішень, законодавчому процесі та ін.)

Перифе­рійні політичні процеси відбивають динаміку формування окремих політичних асоціацій (політичних партій, груп тиску тощо), розви­ток місцевого самоврядування, а також інші зв'язки й відносини у політичній системі суспільства, які проте не справляють впливу на домінуючі форми та способи реалізації влади.

Зі зміною форм, ме­тодів і функцій, які використовуються інститутами державного уп­равління, змінюються й самі базові та периферійні політичні про­цеси. У зв'язку з цим розглядаються три режими політичного про­цесу. Перший — це режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян та інститутів державної влади, що склалися на даний час. У цьому режимі полі­тичні процеси відображають просте відтворення структурами вла­ди рутинних, щоразу повторюваних відносин між елітою та електоратом, політичними партіями, органами місцевого самоврядування.

Другий — це режим розвитку, який означає, що структури й меха­нізми влади виводять політику держави на рівень, який дає мож­ливість адекватно відповідати на нові соціальні вимоги населення та поклик часу. Такий характер політичних змін означає, що інсти­тути державної влади, правлячі кола зрозуміли цілі, знайшли ме­тоди управління, відповідно до змін, які відбуваються в соціальній структурі суспільства, а також змін у співвідношенні політичних сил всередині країни й на міжнародній арені.

Третій режим проход­ження політичних процесів — це режим занепаду, розпаду політичної цілісності, коли відцентрові сили й тенденції піднімаються над інтеграційними та обумовлюють розпад даного режиму правління. Через це рішення, які приймаються правлячою елітою, втрачають здатність управляти суспільством і регулювати соціальні відноси­ни, а сам політичний режим втрачає стабільність і легітимність.

За іншими критеріями політичні процеси підрозділяються на: локально-регіональні та глобальні; стабільні та кризові; легальні та «тіньові».

Локально-регіональні та глобальні процеси. Розподіл полі­тичних процесів з позиції їх масштабу багато в чому пов'язаний з питанням про просторово-часовий континіум політики. Результат того чи іншого локального або регіонального процесу може впли­нути і на загальний хід світової політики.

Стабільні та кризові процеси. У політиці нерідко гострі кри­зові ситуації переходять у революційні вибухи, а серії реформ тих чи інших урядів забезпечували стабільну еволюцію, як це було, наприклад, в епоху «нового курсу» Ф.Рузвельта в США у 30-ті роки. Проте і реформа, і революція можуть бути засобами розв'я­зання політичної кризи. Ця типологізація випливає з глибинного механізму політичного процесу, пов'язаного з рівновагою, балансом та консенсусом основних соціальних сил, що виступають суб'єк­тами процесу, або ж їх відсутністю. Так було в Німеччині, коли після кризи Веймарської республіки, панування фашистів та пораз­ки у Другій світовій війні в країні періоду правління К.Аденауера винайдена модель стабільного політичного розвитку ФРН.

Легальні і «тіньові» процеси. До складу основних компонен­тів та будь-якого політичного процесу включено цінності та нор­ми політичної культури, що домінують у суспільстві, а також окре­мих субкультур. Ці цінності визначають правила політичної гри, межі дозволеного та недозволеного, офіційного та неофіційного, легального та нелегального.

Крім визначення типів політичних процесів, слід у самому по­літичному процесі виділити низку важливих стадій, таких як: конституціювання (установлення) політичної системи, відтворення компонентів та ознак політичної системи; прийняття та виконання політико-управлінських рішень; контроль за функціонуванням і напрямами розвитку політичної системи.

Різноманітність і суперечність інтересів учасників політичного процесу обумовлюють його складну структуру, рухливість стадій та напрямів вияву, непослідовність вияву в кризових ситуаціях. У політичному процесі під впливом різноманітності чинників сво­єрідно проявляються періоди соціальних конфліктів і політичної стабільності, політичних криз, потрясінь і навіть соціальних рево­люцій. Усі ці вияви політичної активності громадян характери­зують рівень розвитку суспільних відносин, можливість і здатність суб'єктів політики до відповідних дій у той чи інший період.

Соціальна революція репрезентує такі політичні дії, які обумовлюють докорінні зміни у всій економічній і соціально-політичній структурі суспільства. Така форма політичної діяльності є показником високої стадії неста­більності розвитку суспільства, його конфліктності.

Негативна реакція соціальних сил на політичну ситуацію ви­являється в різних акціях політичного протесту. Такі дії можуть набувати форм повстання, бунту чи путчу.

Повстання — масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, на­ціонального і соціального поневолення, що спрямований на зміну існуючих відносин і є одним із засобів завоювання політичної влади.

Бунт є формою стихійного протесту групи людей, доведених до відчаю нестерпними умовами свого існування, що виражає негативне ставлення до певних представників державних чи урядових структур, існуючих відносин у цілому.

Державний переворот (або його спроба), здійсне­ний шляхом виступу вузького кола змовників — противників іс­нуючої влади із залученням армійських підрозділів, який зазвичай призводить до встановлення військово-авторитарних режимів.

Усі форми політичного протесту, їх використання учасниками політичного процесу свідчать про неефективність здійснюваної політики й організації влади, потребу корекції чи зміни способів та методів здійснення влади.

У політичному житті різних країн можна спостерігати як кон­венціональні (легальні) форми політичного процесу, так і неконвенціональні (незаконні) вияви негативної реакції соціальних сил. До конвенціональних форм належать дозволені владою де­монстрації, пікети, політичні резолюції та запити парламентаріїв, а до неконвенціональних — антиконституційні демонстрації, по­ходи, діяльність підпільних політичних партій, революції, полі­тичний тероризм тощо.

У політичному житті суспільства значну увагу, особливо остан­нім часом, приділяють реформам. За своїм характером реформа є таким типом перетворення, зміни чи нововведення, яке не знищує основ існуючої структури. Реформи створюють більш сприятливі умови для трансформації існуючих суспільно-політичних відносин, владних повноважень суб'єктів політики, реалізації їх інтересів і потреб.