Geum.ru

Навчальний посібник / Бойко О. Д. К.: Академвидав, 2006. 686 c

Вид материалаДокументы

Содержание


19.2. Становлення владних структур
Подобный материал:
1   ...   92   93   94   95   96   97   98   99   ...   108

19.2. Становлення владних структур



Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів Державності. Важливими віхами на цьому шляху стали:

1.      Фіксація кордонів. 4 листопада 1991 року Верховна Рада прийняла Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їх охорони та правила переходу. 12 грудня цього ж року з метою гарантування економічної безпеки республіки Президент України підписав Указ «Про утворення державного митного комітету України».

2.      Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 року Верховна Рада прийняла Закон «Про громадянство України», відповідно до цього Закону громадянство надавалось усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів хто не був на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.

3.      Визнання національної символіки як державної. У січні — лютому 1992 р. постановами Верховної Ради затверджено як державний гімн мелодію М. Вербицького «Ще не вмерла Україна», синьо-жовте знамено — державним прапором, а тризуб — малим гербом України.

4.      Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996 року відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта — гривня.

На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 року було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 року Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. У цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без´ядерною, позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес розгортався шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил не повинна перевищувати 0,8—0,9% від чисельності населення України (420— 440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4— 5% державного бюджету.

Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 року. Вже 6 грудня побачив світ Закон «Про Збройні сили України», у якому Україна як незалежна держава і суб´єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил.

Пакет Законів, які було прийнято надалі («Про прикордонні війська України», «Про загальний військовий обов´язок і військову службу» та ін.), створив певну правову базу для реформування війська.

Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 року військові формування на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квітня 1993 року — 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції — активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння, з одного боку, реальні можливості та потреби української держави — з іншого, — зумовили зменшення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.

Паралельно зі скороченням особового складу, озброєнь і бойової техніки тривала розбудова збройних сил, визначалася їх структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла «Воєнну доктрину України». Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови збройних сил у трьох площинах — воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Президент України підкреслив, що «хоча ми ні на кого не збираємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми маємо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил України».

У цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але в його розгортанні виявилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.

Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності — лише початок процесу розбудови держави. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції — трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже, суть «розбудови держави» полягає в перетворенні уламка імперії на самодостатню, саморегулюючу систему.

Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України — Верховна Рада — дістався в спадок від Української РСР. її було обрано ще навесні 1990 p., і аж до весни 1994 р. Депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визначали перебіг законодавчого процесу. У цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивним було те, що забезпечувалися спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення, а негативним — що більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково обґрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистояння, непрофесіоналізм депутатів тощо вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.

Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, політичної єдності в центрі та на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 року запровадила Інститут Президентства.

Термін «президент» в перекладі з латинської мови означає «той, хто сидить попереду». Іноді ще перекладають і як «головуючий». Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асоціюється з поняттям «лідер». Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем´єр-міністра. У межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи таін.

Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України «Про прокуратуру», прийнятого 5 листопада 1991 року, покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийняття рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок цього замість цивілізованого і демократичного розподілу влади виникло двовладдя, а згодом три центри влади — президент, Верховна Рада та уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними. За оцінкою експертів Національного інституту стратегічних досліджень (1993), криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч.

Найслабшою ланкою в трикутнику протистояння центрів влади був уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але в критичні моменти перетворювався на головного винуватця; ставав своєрідним політичним громовідводом для зняття соціального напруження. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди — В. Масола (травень—жовтень 1990 p.), В. Фокіна (листопад — жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992 — вересень 1993 р.), Л. Кравчука, Ю. Звягільського (вересень 1993 — червень 1994 p.).

Жорстке протистояння лягло в основу відносин між президентом і Верховною Радою. Український парламент, надавши президентові значні повноваження для практичного державотворення, одразу почав їх обмежувати. Л. Кравчука намагалися максимально позбавити впливу на розв´язання внутрішніх проблем і локалізувати його компетенцію міжнародною сферою. Вже в січні 1992 р. відбулося закрите засідання президії Верховної Ради з участю президента і прем´єр-міністра, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обговорення тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ, звертаючись до Л. Кравчука, запропонував йому таку альтернативу: «Є два шляхи. Сьогодні в нас записано не в Конституції, а в Законі про Президента, що Президент є глава Держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хочете бути таким... — управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві... і представляйте державу».

Президент не дуже поспішав скористатися всією повнотою наданих йому повноважень. Водночас Л. Кравчук періодично вдавався до спроб шляхом концентрації влади зміцнити свої позиції всередині держави. У травні 1993 р. він виступив з пропозиціями, суть яких полягала в тому, що президент формує уряд, бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально очолює виконавчу владу. Парламент зосереджує свою увагу на прийнятті законів, постанов та здійснює тільки повноваження, передбачені Конституцією. Характерно, що президент не ставив питання про додаткові повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відповідних законів.

Під час свого виступу в парламенті Л. Кравчук, намагаючись досягти бажаної мети, вдався навіть до такого аргументу: «Зрештою, я маю право на звернення до народу, щоб пояснити свою позицію». Проте Верховна Рада його не підтримала.

Протистояння президент — Верховна Рада мало місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Останні були створені навесні 1992 р. відповідно до Закону України «Про представника Президента України» та Положення «Про місцеву державну адміністрацію», затвердженого Указом Президента. Запровадження посади представника президента, формування апарату місцевої державної адміністрації були спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану президентові, та здійснити реформування місцевої влади не вдалося. Верховна Рада 1994 р. ліквідувала місцеві державні адміністрації і повернула державну владу на місцях радам народних депутатів та їхнім виконкомам.

Отже, на початковому етапі державотворення (1991 — перша половина 1994 р.) в процесі розбудови та становлення владних структур визріла криза, яка виявилася в негативних тенденціях:

1)      у цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень;

2)      роздвоєність виконавчої гілки влади (президент —. уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала працювати;

3)      загальна невизначеність у розподілі владних функцій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідальність на всіх рівнях;

4) послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, необхідну в умовах перехідного періоду.

За цих обставин невдоволення мас діяльністю президента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри президентові та Верховній Раді.

Таке рішення не могло швидко вгамувати розбурхане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше стимулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протистояння партій, поглибленні розколу між президентом та Верховною Радою. Спробою вирватись із цієї кризи і стало нове радикальне рішення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України.

Після тривалих дискусій вибори до Верховної Ради було вирішено проводити за мажоритарною системою, відповідно до якої висування кандидатів відбувалося в територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив і можливості політичних партій та громадських об´єднань. Дострокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента України були об´єктивно назрілими та історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади.

Згідно із Законом України від 18 листопада 1993 року «Про вибори народних депутатів України» у 450 виборчих округах окружними виборчими комісіями було зареєстровано 5833 кандидати в народні депутати України — в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат.

11 травня 1994 року нова Верховна Рада розпочала свою роботу з виступу голови Центрвиборчкому, котрий повідомив остаточні дані виборів: було обрано 338 народних депутатів, серед яких 168 осіб належали до різних партій. Майже три чверті парламенту — віком від 25 до 50 років. До Верховної Ради України увійшли представники 13 Національностей. Головою українського парламенту було обрано О. Мороза.

Порівняно швидко відбулася структуризація Верховної Ради України. На 1 липня 1994 року у її складі налічувалося 9 депутатських груп і фракцій: фракція «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя» (84 депутати); фракція Народного руху України (27); Соціалістична фракція (25); група «Центр» (38); група «Аграрники України» (36); група «Реформи» (27); група «Єдність» (25); група «Державність» (25); «Міжрегіональна депутатська група» (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп. Другий етап виборів, щ0 відбувся в липні — серпні, суттєвих коректив у цей розклад політичних сил не вніс.

Протягом червня — липня 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах здобув перемогу Леонід Кучма, за кандидатуру якого в другому турі проголосувало понад 52% виборців; за Л. Кравчука — 45%.

Після виборів було зроблено спробу перейти до прагматичної стадії перехідного періоду — стадії соціально-економічних реформ, оскільки запізнення з ними і було основною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявилася в тому, що новообраний президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада України активізувала свою законотворчу діяльність.

Доробок українського парламенту тринадцятого скликання містить:

1)      значне розширення правової бази реформ (прийнято 753 закони);

2)      перехід до організації роботи депутатів на постійній основі, зростання професійного рівня депутатського корпусу;

3)      прийняття нової Конституції України;

4)      посилення контролюючих функцій вищого законодавчого органу (проведено 8 парламентських слухань, 20 днів уряду, на яких розглядалися найактуальніші питання суспільного життя).

Однак і на цьому етапі відчувалися значні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їх повноважень. Особливо слабкою була позиція Кабінету Міністрів. Як і в попередній період, цей виконавчий орган лишався найнестабільнішим — один за одним пішли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 — березень 1995 p.), Є. Марчука (березень 1995 — травень 1996 р.), П. Лазаренка (травень 1996 — липень 1997 p.). З липня 1997 року Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко.

Протистояння президент — Верховна Рада тривало і досягло своєї кульмінації влітку 1996 р. Проте законодавчій та виконавчій гілкам влади вдалося досягти компромісу, що було зафіксовано в Конституційному договорі.

У березні 1998 р. за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Політичний спектр нового українського парламенту утворили Комуністична партія України — 24,7%, Народний Рух — 9,4%, виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України «За правду, за народ, за Україну!» — 8,6%, Партія зелених — 5,4%, Народно-демократична партія — 5%, «Громада» — 4,7%, Прогресивна соціалістична партія України — 4%, Соціал-демократична (об´єднана) — 4%. Подальші довибори суттєво не змінили цього співвідношення сил. Вибори засвідчили переконливу перемогу лівих і відчутну поразку президентсько-проурядових структур, що було зумовлено невдоволенням мас становищем в економіці та соціальній сфері (мізерна оплата праці, затримки з виплатами заробітної плати та пенсій, розвал систем соціального забезпечення та охорони здоров´я тощо).

Особливістю новообраного парламенту було те, що формальний баланс сил, який зафіксували вибори, не давав змоги легко спрогнозувати хід та результати політичних дебатів. Кожному з політичних таборів бракувало внутрішньої єдності, існували протиріччя серед учасників: у центристів — між НДП та «Громадою», у лівих — між ПСП та СПУ, далеко не безхмарною була ситуація і в таборі правих. Вже перша сесія Верховної Ради XIV скликання, що розпочала свою роботу 12 травня 1998 року продемонструвала це. Як і очікувалося, у новообраному керівництві переважали ліві. Головою Верховної Ради було обрано О. Ткаченка (СелПУ), його першим заступником — А. Мартинюка (КПУ), заступником — В. Медведчука (СДПУ (о)). Проте тривала «спікеріада» (так охрестили журналісти процес обрання керівництва парламенту) засвідчила, що ліві переважають, але не домінують у стінах Верховної Ради. Водночас праві та центристи, суттєво впливаючи на парламентські процеси, не могли повноцінно відстояти власні інтереси, оскільки не мали єдності у своїх лавах. Це надзвичайно гостро поставило перед кожною політичною силою питання про посилення позицій, Що зумовило активізацію процесів розмежування, перекупування, консолідації. Зокрема, відбувся розкол Народного Руху України, на уламках якого з´явилося дві політичні партії — НРУ на чолі з Г. Удовенком та УНР, лідером якої став Ю. Костенко. Не зберегла єдності й фракція НДП, з якої вийшли кілька впливових депутатів на чолі з А. Матвієнком, утворивши об´єднання «За відродження регіонів». Після обнародування документів про привласнення П. Лазаренком державних коштів та його втечі за кордон, залишившись без лідера, пережила кризу фракція «Громада», чисельність якої скоротилася з 44 до 17 осіб. Колишні «громадівці» перейшли до інших фракцій парламенту. Більшість безпартійних депутатів, які перемогли в одномандатних мажоритарних округах, також приєдналася до політичних фракцій.

Персональний склад новообраної Верховної Ради створював потенційні передумови для зростання професіоналізму та підвищення ефективності роботи парламенту. Зокрема, до 47,7% народних депутатів перебувало в найбільш плідному для політичної діяльності віці — 41—50 років. Певною мірою зріс освітній рівень парламентарів — серед них 95,97 % мали вищу освіту, а 24, 38% — вчений ступінь. Як і раніше, домінували представники інженерно-технічних професій (37,4%). Зросла кількість юристів, представників засобів масової інформації, діячів сфери культури і мистецтв. На певну прогнозованість й послідовність політичної лінії парламенту можна було сподіватись на тій підставі, що 33,3% нинішніх народних депутатів працювали й у Верховній Раді попереднього скликання. Саме вони очолили більшість її комітетів.

Починаючи з другої половини 1998 р. на динаміку та характер політичного життя в Україні значною мірою впливала підготовка до президентських виборів. Найбільшої гостроти політичне протистояння набуло в період з травня по листопад 1999 р. Президентську виборчу кампанію характеризували:

1)      помітне зростання кількості претендентів на президентську посаду. Якщо у виборах 1994 р. брало участь 7 кандидатів, то в 1999 р. було зареєстровано 15, попри те, що Законом про вибори Президента України передбачалась реєстрація претендентів лише після подання мільйона підписів громадян на їх підтримку;

2)      активна участь у передвиборчому процесі більшості політичних партій. Із 84 партій про підтримку того чи іншого кандидата заявили 47;

3)      відсутність єдності на «політичних флангах»: як ліві, так і праві не змогли висунути єдиного кандидата;

4)      спроби утворення коаліцій («Канівська четвірка»). Передвиборча боротьба засвідчила, що відмінність політичних поглядів учасників цього об´єднання та їх електорату, нездатність на політичні компроміси стали на заваді висуненню єдиного кандидата та ефективної діяльності «четвірки»;

5)      зростання ролі «політичних технологій» (політична реклама, антиреклама тощо);

6)      орієнтація виборців не так на політичні погляди, програми кандидатів, як на особисті якості;

7)      повторення «російського сценарію» в другому турі виборів: лівий претендент (від КПУ) та діючий президент правоцентристської політичної орієнтації.

У другому турі голосування переміг діючий президент JI. Кучма, набравши 56,3% (понад 15 млн.) голосів. За лідера Компартії України П. Симоненка проголосувало 37,8% (понад 10 млн.) виборців.

Певною мірою це було зумовлено програмою кандидата. Вона передбачала суттєвий прорив у економіці, стрімке зростання темпів економічного розвитку на основі спрощення й стабілізації податкової системи з одночасним зниженням податків, стимулювання передових технологій, сприяння вітчизняному та іноземному капіталу, оздоровлення державних підприємств, інвестиційну приватизацію. Така масштабна та багатоаспектна програма не могла бути реалізована без посилення виконавчої влади. Саме це зумовило проведення 16 квітня 2000 р. всеукраїнського референдуму, на який Президент України виніс питання:

—      недовіри Верховній Раді XIV скликання;

—      права президента на розпуск Верховної Ради, якщо протягом одного місяця в ній не сформувалась постійно діюча парламентська більшість, або в разі незатвердження нею впродовж трьох місяців Державного бюджету України;

—      скасування депутатської недоторканності;

—      скорочення чисельності народних депутатів республіки з 450 до 300 осіб;

—      формування двопалатного парламенту, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів;

—      прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі.

Унаслідок реалізації цих положень Україна з парламентсько-президентської республіки перетворилася б на президентсько-парламентську, що мало б подолати протистояння законодавчої та виконавчої влади, посилити оперативність та дієвість державного управління. Ідея всеукраїнського референдуму була неоднозначно сприйнята як в Україні, так і на Заході. Зокрема, асамблея Ради Європи у своїх офіційних документах, вітаючи позитивні зрушення щодо демократизації суспільства, висловила занепокоєння з приводу методів проведення та системи організації референдуму, ймовірності руйнування існуючої системи стримувань і противаг між інститутами влади. Українська політична опозиція вказувала на відсутність механізму реалізації результатів референдуму, на реальну загрозу встановлення в республіці авторитарного режиму. Ці аргументи та, ймовірно, власні економічні інтереси спонукали народних депутатів 11 січня конституційною більшістю (309 осіб) проголосувати за тимчасовий мораторій на проведення в 2000 р. всеукраїнських та місцевих референдумів, що призвело до посилення протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади.

У цей час на політичній арені відбувалося радикальне перегрупування сил. Намагаючись подолати протистояння з Президентом, уникнути розпуску парламенту, значна частина народних депутатів вирішила піти на компроміс. І вже 13 січня 2000 року у Верховній Раді було сформовано парламентську більшість, до якої увійшло 237 депутатів 11 фракцій («Батьківщина», «Відродження регіонів», «Громада», НДП, НРУ, УНР, «Незалежні», Партія зелених, «Реформи-Конгрес», СДПУ (о), «Трудова Україна»). Нове політичне об´єднання продекларувало підтримку курсу реформ, готовність відповідати за його здійснення. Зазначалося, що більшість створено для консолідації депутатських зусиль, реалізації їх інтелектуального потенціалу, конструктивної співпраці різних гілок влади. «Більшовики», як охрестила їх преса, виступили з підтримкою реформаторського уряду, на чолі якого в грудні 1999 р. став В. Ющенко.

Появу більшості негативно сприйняло ліве крило парламенту, а також представники лівих у керівництві Верховної Ради України. Тодішній спікер парламенту О. Тка-ченко, блокуючи активність опонентів, зауважував, що більшість у парламенті сформувалась ще тоді, коли вдалося обрати його керівництво. Щоб у перспективі вона була не ситуативною, а реальною, слід внести зміни до Конституції України з тим, щоб вона брала на себе формування уряду і відповідальність за його дії. Спільної мови протидіючі сторони в стінах Верховної Ради так і не знайшли, і «більшовики» залишили сесійну залу. Розв´язавши одні проблеми, поява парламентської більшості зумовила інші-По-перше, розкол українського парламенту призвів до стрімкого зниження рівня його легітимності. По-друге, У межах діючого регламенту вирішити наростаючі протиріччя між парламентською більшістю та меншістю було фактично неможливо. Формальне проголошення більшості не сприяло єдності та одностайності в ній, подоланню міжфракційної та внутріфракційної конфронтації.

 21 січня парламентська більшість провела в Українському домі засідання, на якому відкритим голосуванням було прийнято рішення про внесення змін до регламенту, дро відкликання Голови Верховної Ради та його першого заступника тощо. Невдовзі Головою Верховної Ради був обраний І. Плющ, першим заступником — В. Медведчук, заступником — С. Гавриш. За цих обставин діяльність лівих депутатів була блокована через відсутність кворуму, що змушувало їх іти на певні компроміси й на співпрацю з більшістю.

Створення в процесі «оксамитової» революції січня — лютого 2000 р. у Верховній Раді України некомуністичної більшості породило сподівання на започаткування якісно нового етапу розвитку українського парламентаризму та української держави загалом. Насправді формування більшості не зняло, а лише на деякий час послабило протиріччя, пов´язані з боротьбою різних політичних сил за владу, розподіл сфер впливу. Вже восени 2000 р. знову загострилося політичне протистояння у суспільстві, приводом до якого стали події навколо вбивства журналіста Г. Гонгадзе та «касетний» скандал, пов´язаний із записами на магнітоплівку розмов посадовців у президентському кабінеті. Активізувалась правоцентристська опозиція, спалахнули гострі дискусії у Верховній Раді навколо осіб силових міністрів, а в центрі Києва 15—26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів на зразок студентської акції 1990 р. Всупереч їм протягом січня 2001 р. у багатьох містах України відбулися мітинги на підтримку президента. У межах опозиції організаційно оформилися три осередки — Форум національного порятунку (ФНП), «Україна без Кучми» (УБК), Громадський комітет опору «За правду!» , які, попри свою опозиційність, суттєво різнилися складом учасників, баченням завдань, формами та методами діяльності.

Випробуванням як для влади, так і для опозиції стали події 9 березня 2001 року, які вилилися в масові зіткнення представників органів правопорядку та опозиційних сил. Загострення політичної кризи поставило питання про політичний діалог між владою та опозицією. Але негнучкість владних структур та максималізм і категоричність опозиційних об´єднань заблокували реалізацію ідеї «круглого °толу». За тих обставин радикальна частина опозиції вдалася до ініціювання референдуму щодо дострокового припинення повноважень президента. Відповідно до чинного законодавства референдум було визнано незаконним. До того ж навіть у лавах опозиціонерів ідея референдуму сприймалася неоднозначно.

Вплинула на політичну ситуацію й активізація в середині березня 2001 р. лівої комуністичної опозиції, яка мала своїм наслідком відставку В. Ющенка 26 квітня 2001 року, засвідчивши певну поразку правоцентристських сил, глибоку кризу парламентської більшості у Верховній Раді України. Після політичних консультацій наприкінці травня новим прем´єр-міністром було обрано А. Кінаха, який перед тим очолював Спілку промисловців і підприємців України. Тоді ж Указом Президента було запроваджено інститут державного секретаря, що суттєво змінило конфігурацію виконавчої влади в Україні.

Отже, розгорнутий після проголошення незалежності України державотворчий процес мав суперечливий і неоднозначний характер. З одного боку, відбулися певні позитивні зрушення: запроваджено власні атрибути державності, створено Збройні сили України, трансформовано старі елементи держави (Верховна Рада, Кабінет Міністрів) та розбудовано нові (президентські структури тощо), переважно сформовано правове поле для державотворчого процесу. Водночас виявилися слабка скоординованість та відсутність єдності в діях різних гілок влади; загострення протиріч між центральними та місцевими органами влади; низька ефективність державного контролю за виконанням прийнятих рішень; значний вплив політичного протисто-яння в державі на поведінку державних установ; корупція та протекціонізм у державних структурах; недостатня кваліфікація професійних політиків.

Помаранчева революція

Суперечливість і неоднозначність перебігу державотворчих процесів протягом перших років незалежності, дійшовши критичної точки, вилилися у потужний вибух масового невдоволення під час президентських виборів 2004 року, названого помаранчевою революцією. Суспільствознавці, політики суть і зміст подій листопада — грудня 2004 р. характеризують по-різному: акція громадської непокори; соціальний рух, спрямований на захист громадянських прав; політтехнологічна операція, провокація західних спецслужб з метою недопущення зближення України та Росії, блокування реставрації імперії на пострадянському просторі; державний переворот; партнерство мислячого суспільства, середньої буржуазії Ук раїни; пік боротьби між регіональними фінансово-політичними елітами; транзитний конфлікт (конфлікт між старою і молодою елітами); «війна мільйонерів проти мільярдерів»; завершальний етап національно-визвольної революції 1991 p.; «оксамитова» революція; «фестивальна» революція. Загалом події листопада — грудня 2004 р. стали логічним результатом системної політичної кризи і були зумовлені комплексом таких взаємопов´язаних суспільних чинників у різних сферах суспільного життя, які зробили революцію необхідною і можливою:

1.      Тривала відсутність у зовнішній політиці України чіткого геополітичного вектора дії, що породжувало хитання, непослідовність і невизначеність зовнішньополітичного курсу держави, підривало її авторитет на міжнародній арені, загострювало міжрегіональні проблеми всередині країни.

2.      Досвід «оксамитових» революцій у східноєвропейських країнах і на пострадянському просторі, які зумовили трансформацію існуючих у них політичних систем, формування їх нової ідентичності та радикальну переорієнтацію внутрішньої і зовнішньої політики держав.

3.      Некоректне втручання окремих російських політиків, політтехнологів у виборчий процес 2004 р.

4.      Масовий протест демократичної світової спільноти проти фальсифікацій президентських виборів в Україні.

5.      Різнопланова самодискредитація вітчизняних владних структур (порушення законів, корупція, тінізація і криміналізація економічних процесів, незаконна приватизація, формування кланово-олігархічного режиму тощо), різке зниження рівня довіри до влади.

6.      Загострення кризи управління, зумовлене відсутністю політично відповідальної системи влади, яка забезпечувала б ефективну і постійну взаємодію владних структур і народу, формувала б громадський консенсус.

7.      Ігнорування владою потреб суспільства в інформуванні його про перебіг суспільних процесів, обмеження права громадян на висловлення власних думок і реалізацію інтересів, блокування процесу формування громадянського суспільства.

8.      Сформованість потужної, збагаченої досвідом проведення масових акцій («Україна без Кучми» та ін.), здатної виступити єдиним фронтом опозиції, наявність в опозиційних сил ресурсів для масштабної президентської кампанії та масових акцій протесту. Поява в лавах опозиції яскравих політичних лідерів.

9.      Посилення боротьби фінансово-олігархічних кланів за життєвий простір в економічній сфері України.

10. Поглиблення диференціації у соціальній сфері.

11. Усвідомлення за роки незалежності значною частиною громадян України національної ідентичності, корінних політичних та економічних інтересів, набуття ними здатності виражати власну соціальну і політичну волю. Саме ці громадяни і стали опорою політичної опозиції, суттєво вплинули на поведінку багатьох політиків, держчиновників, ЗМІ.

Своєрідними каталізаторами подій стали «справа Гонгадзе», публікація «плівок Мельниченка», акція «Україна без Кучми», демонстрація 9 березня 2001 року. Приводом для вибуху народного невдоволення стала масова фальсифікація владою результатів президентських виборів 2004 р. Рушійними силами революції були сформований у роки незалежності середній клас, молодь, інтелігенція. За характером вона була буржуазно-демократичною, оскільки засвідчила намагання завершити кардинальні трансформації, розпочаті у добу перебудови, які призвели наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст. до радикальних змін форми власності на засоби виробництва, але супроводжувалися не зміною, а перегрупуванням владних еліт.

Помаранчева революція мала певні особливості. По-перше, підтримка кандидата в президенти від опозиції В. Ющенка стала формою масового протесту проти діючої влади громадян, які не лише усвідомили власні інтереси, а й набули здатності їх захищати, спробою шляхом обстоювання власного вибору вирішити системні протиріччя у суспільстві. По-друге, українське суспільство під час революції продемонструвало значно вищий рівень політичної і загальної культури порівняно з протидіючими політичними силами, проявами якої були ненасильницький характер дій, толерантність, виваженість. По-третє, революція відбувалася не на фоні економічної кризи, а у період певного економічного піднесення.

Прологом до подій стало розгортання у 2004 р. кампанії виборів Президента України. У процесі її влада зробила ставку на два варіанти розвитку подій: а) здійснення політичної реформи, яка б забезпечила перерозподіл повноважень між президентом і урядом на користь прем´єр-міністра, що дало б змогу обмежити повноваження потенційного нового президента, обраного з лав опозиції; б) реалізація «російського» сценарію, що передбачав «прихід до влади спадкоємця», внаслідок чого вдалося б зберегти більшість владних важелів і повноважень в руках політико-олігархічних груп, що підтримували чинну владу.

Багатоаспектність помаранчевої революції, на думку фахівців, полягає в тому, що в ній зійшлися кілька політичних процесів: масовий протест проти олігархічного режиму; реалізація політтехнологічного проекту сучасної революції на основі мережі неурядових організацій; загострення геополітичного протистояння на лінії СІЛА — Росія; вибух молодіжної енергії, політичне самовизначення молодого покоління; завершальний етап консолідації української нації.

14 квітня 2004 року лідери депутатських фракцій і груп, а також політичних партій, що входили в парламентсько-урядову коаліцію, на засіданні за участю президента Л. Кучми ухвалили рішення про висування прем´єр-міністра В. Януковича єдиним кандидатом у президенти на виборах 2004 р. Дещо пізніше (4 липня) на Співочому полі в Києві відбулася акція самовисування кандидата від опозиції В. Ющенка.

Уже на початку виборчої кампанії помітні були масові факти незаконного втручання органів влади у виборчий процес, найпоширенішими серед яких були: використання адміністративного тиску на виборців; обман або підкуп громадян; фальсифікація підписних листів; використання у ЗМІ тенденційної, неправдивої інформації про кандидата від опозиції та перебіг виборчої кампанії; використання адміністративних працівників для організації агітаційних заходів на підтримку провладного кандидата (громадських форумів, мітингів, зборів громадян) або інформування виборців про його діяльність; застосування брудних виборчих технологій (розповсюдження фальшивих підписних листів, вивішування оголошень з недостовірною інформацією, поширення наглядної агітації без вихідних даних тощо).

Особливістю агітаційної кампанії стали непоодинокі випадки розпалювання міжнаціональної ворожнечі та кримінального втручання у виборчий процес, на які правоохоронні органи реагували вибірково.

31 жовтня 2004 року в Україні розпочалося голосування на виборах президента. На цю посаду претендували 24 кандидати. У процесі виборів були зафіксовані численні випадки порушень і фальсифікацій (грубі помилки у списках виборців, масове голосування за відкріпними талонами, відсторонення напередодні виборів членів виборчих комісій, які належали до опозиційних сил, тощо). Лише на Десятий день (останній, відведений законом) Центральна виборча комісія України оприлюднила остаточні результати першого туру: В. Ющенко — 39,87%, В. Янукович — 39,32%, О. Мороз — 5,81%. Більше половини претендентів (13 кандидатів) набрали менше 0,1% голосів виборців.

Отже, перший тур продемонстрував безпрецедентну концентрацію електорату навколо фаворитів, яка зазвичай характерна лише для другого туру виборів.

21 листопада відбувся другий тур президентських перегонів, в якому взяли участь В. Ющенко та В. Янукович. Цього дня на заклик лідера «Нашої України» на майдані Незалежності зібралися тисячі людей, щоб безпосередньо, прямо з виборчих дільниць, дізнаватися про результати виборчого процесу. Пізно вночі, спираючись на дані екзитполів і паралельний підрахунок голосів, штаб В. Ющенка констатував масові фальсифікації під час виборів та висловив недовіру ЦВК.

Наступного ранку на майдані Незалежності зібралося до двохсот тисяч прихильників опозиційного кандидата. Виступаючи перед ними, В. Ющенко зазначив: «Ми виграли вибори, але зараз настав час захистити наш вибір. Ми розпочинаємо громадянський рух опору "За чесні вибори"». Влада вдалася до безпрецедентних навіть для України засобів тиску на виборців і фальсифікацій (відкріпні талони, за якими проводилося голосування по декілька разів; різко збільшилася кількість людей, які голосували вдома, а не на дільницях — у деяких областях кількість їх сягала майже третини виборців; членів комісій, спостерігачів від опозиції виганяли з комісій та не давали змоги бути присутніми при підрахунку голосів; маніпулювання явкою виборців — навіть на третю годину ночі ЦВК не могла повідомити остаточних даних щодо явки виборців; погроми виборчих дільниць, напади на журналістів і спостерігачів тощо). За інформацією опозиції, у другому турі президентських виборів спостерігачі і члени виборчих комісій зафіксували понад 11 тис. порушень (у першому турі — 2 тис). У відповідь на ці порушення опозиція оголосила загальнонаціональний страйк і закликала людей захистити свій вибір.

Епіцентром політичного життя України став київський майдан Незалежності. Тут було розташоване наметове містечко опозиції, вирував велелюдний мітинг протесту.

23 листопада ініціатива мітингуючих на майдані Незалежності, які виступили проти визнання оголошених ЦВК попередніх результатів виборів, була підхоплена в різних регіонах України. За деякими підрахунками, того дня в акціях протесту взяли участь понад мільйон громадян. Київська міська рада прийняла рішення висловити недовіру ЦВК і підтримала волевиявлення киян. У Львові в акціях протесту взяло участь 100 тис. осіб, Івано-Франківську — 60 тис, Харкові — 80 тис, Житомирі — 40 тис, Тернополі — 30 тис. Багатотисячні мітинги на підтримку В. Ющенка відбулися у Луцьку, Ужгороді, Сумах, Чернівцях, Кіровограді, Запоріжжі, Дніпропетровську, Черкасах, Вінниці та інших містах України. Понад 150 українських дипломатів закликали у своїй заяві визнати опозиційного кандидата на посаду глави держави В. Ющенка законно обраним Президентом України. Тоді зк під гаслами підтримки В. Януковича відбулися масові мітинги у Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Макіївці, Горлівці та інших містах.

На Майдані народилося головне гасло революції — «Нас багато, нас не подолати!», з яким колона демонстрантів вирушила до парламенту, де відбувалося позачергове засідання. У цей день В. Ющенко здійснив акт політичного тиску на владу, склавши на трибуні Верховної Ради президентську присягу на вірність Україні. На засіданні Верховної Ради опозиційні депутати планували виразити недовіру ЦВК у зв´язку з масштабними фальсифікаціями результатів президентських виборів. Однак вона була нездатною прийняти рішення, оскільки у засіданні через відсутність депутатів провладних фракцій і фракції комуністів не було кворуму.

24 листопада масштаби акції стали ще ширшими. Майдан Незалежності та Хрещатик уже не здатні були вмістити всіх, хто прийшов висловити свою громадянську позицію. Маніфестанти почали облогу приміщення Адміністрації Президента. Не дочекавшись судового розгляду всіх заяв повноважних представників штабів обох кандидатів стосовно порушень і фальсифікацій на виборах, Центрвиборчком пізно ввечері оголосив їх результати: за його даними, В. Янукович набрав 49, 46% голосів, В. Ющенко — 46,61%.

Відповіддю опозиції на такі дії ЦВК стало утворення Комітету національного порятунку та оголошення 25 листопада загальнодержавного політичного страйку.

Під тиском опозиції 26 листопада Верховний суд України заборонив ЦВК до прийняття свого рішення офіційно оприлюднювати результати виборів президента. Розпочався непростий процес політичного врегулювання конфлікту. У переговорах, крім обох кандидатів у президенти, взяли Участь Президент України Л. Кучма, Президент Польщі О. Кваснєвський, Президент Литви В. Адамкус, Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики X. Солана, Генеральний секретар ОБСЄ Я. Кубіш, спікер Державної Думи Росії Б. Гризлов. У схваленій після тригодинної дискусії підсумковій заяві зазначалося: сторони виступають проти застосування сили, визнають нагальну потребу почати політичні переговори.

Тим часом сформований опозицією для керівництва акцією непокори Комітет національного порятунку видав декрети щодо створення комендатури, національної гвардії, структур правоохоронної діяльності. Про це на майдані Незалежності було оголошено в присутності екс-президента Польщі Л. Валенси, який, за його словами, приїхав підтримати демократію в Україні.

Реакція світової спільноти на проголошені результати виборів була різною: якщо офіційні представники ЄС, США, Канади, Великої Британії, Австралії та Молдови заявили, що їхні країни не визнають результатів другого туру виборів, то президенти Росії, Узбекистану, Казахстану, Киргизії, Вірменії привітали В. Януковича з перемогою.

27 листопада Верховна Рада України на своєму позачерговому засіданні визнала результати голосування у другому турі виборів президента такими, що не відповідають волевиявленню народу, проголосувала за недовіру ЦВК, а також доручила комітету з держбудівництва і місцевого самоврядування внести на розгляд ВР проект змін до закону про вибори президента. Ця постанова була політичним рішенням, яке необхідно було підкріпити правовими діями Верховного Суду і чинного Президента України.

За цих обставин, намагаючись посилити свої позиції, В. Янукович взяв участь у з´їзді депутатів усіх рівнів південних і східних областей (до 3 тис. делегатів), що відкрився у Сіверодонецьку 28 листопада. Був там присутнім і мер Москви Ю. Лужков. Учасники з´їзду прийняли рішення про створення Міжрегіонального союзу органів місцевого самоврядування. Йшлося там і про можливість організації робочої групи з формування окремої податкової, банківської та фінансової систем південно-східних областей України, а також про проведення 12 грудня референдуму щодо створення Південно-Східної республіки у разі невизнання В. Януковича Президентом України. У відповідь на ці дії було скликано екстрене засідання Ради національної безпеки та оборони України, яка засудила сепаратистські заклики і дії, підтримала ідею незастосування сили у розв´язанні політичного конфлікту.

30 листопада на засіданні Верховної Ради України, на якому розглядалася ситуація в країні, опозиція запропонувала проект постанови, що передбачала відставку уряду та Генерального прокурора. Однак за неї проголосувало лише 196 депутатів. Не голосували депутати більшості та комуністи.

Наступного дня на майдані Незалежності зібралося понад 500 тисяч громадян, які прийшли підтримати коаліцію «Сила народу», що збиралась повторно поставити на голосування у Верховній Раді України питання щодо недовіри уряду. Після того, як мітингувальники підійшли під стіни парламенту, народні депутати 238 голосами підтримали висловлення недовіри уряду, що означало його відставку. Верховна Рада прийняла також постанову «Про запобігання антиконституційних дій і сепаратистських проявів, які загрожують суверенітету і територіальній цілісності України», в якій стверджувалося про відсутність соціальних, економічних і політичних передумов для зміни державного устрою, штучний характер сепаратистських проявів, їх обумовленість намаганнями окремих осіб і політичних сил задовольнити свої неправомірні корпоративні та політичні інтереси.

Того дня у Марийському палаці відбувся черговий «круглий стіл» за участю Л. Кучми, В. Ющенка і В. Януковича та міжнародних посередників — О. Кваснєвського, В. Адамкуса, X. Солани, Я. Кубіша, Б. Гризлова. У спільній декларації сторони визнали за необхідне продовжити пошуки виходу з суспільно-політичної кризи.

З грудня Верховний Суд України після розгляду скарги опозиції щодо неправомірності постанови ЦВК про встановлення результатів другого туру президентських виборів 2004 р. визнав їх недійсними, скасував рішення ЦВК про обрання Президентом України В. Януковича і призначив переголосування другого туру з тими самими кандидатами на 26 грудня.

У цей час дедалі помітнішими стають розходження у таборі опозиції, особливо у поглядах на майбутній суспільно-політичний розвиток України. На позачерговому засіданні Верховної Ради, що мало на меті вирішення нагальних питань проведення виборів (внесення змін до Закону про вибори Президента України, затвердження нового складу Центральної виборчої комісії, призначення нового уряду), лідер соціалістів, які у другому турі виборів приєдналися до опозиційного блоку, О. Мороз запропонував «пакетне» голосування — до раніше узгоджених змін до законів було додане питання конституційної реформи, метою якої є перетворення України з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. Прихильники В. Ющенка не підтримали цього документа, вважаючи, що суттєве обмеження повноважень майбутнього президента ускладнить реалізацію зобов´язань, які він узяв на себе перед народом. Революція знову почала шукати формулу компромісу.

6 грудня у Марийському палаці розпочався третій «круглий стіл», у результаті якого Л. Кучма погодився змінити склад Центрвиборчкому і підтримати закон про унеможливлення фальсифікацій при переголосуванні 26 грудня. Однак сторони так і не дійшли згоди щодо політреформи і відставки уряду В. Януковича. Наступного дня у парламенті продовжились дебати щодо пошуку оптимальної формули компромісу. Тоді в центрі уваги перебували не ключові позиції політреформи, а проблема відставки уряду. Тим часом опозиційні сили продовжували пікетування Верховної Ради, облогу будинків Кабінету Міністрів і Адміністрації Президента.

Вирішальні події відбулися 8 грудня, коли оточений багатотисячним мітингом опозиції парламент проголосував за «великий пакет», який передбачав зміни у виборчому процесі і проведення політреформи, («за» — 402 депутати, проти — 21, не голосували — 19, зокрема В. Ющенко).

26 грудня відбувся третій тур президентських виборів. Переконливу перемогу здобув В. Ющенко, який набрав майже 52% голосів, В. Янукович — трохи більше 44%.

За твердженнями дослідників, помаранчева революція мала такі наслідки для України і світу:

1-І Радикальна зміна образу України й українців у світі; руйнування поширених стереотипів і міфів про соціальну пасивність, громадянську апатію українського суспільства; набуття Україною іміджу правової демократичної держави, формування передумов для створення привабливого інвестиційного клімату.

2.      Посилення євроінтеграційних тенденцій у зовнішній політиці, побудова державної стратегії у міжнародних відносинах на принципах прагматизму.

3.      Надання імпульсу трансформаційним процесам, подальшої демократизації на пострадянському просторі.

4.      Започаткування нового етапу модернізації державно-політичної системи, змістом якого є підвищення функціональної дієздатності держави, забезпечення узгодженої і відповідальної діяльності законодавчої та виконавчої гілок влади, демократизація всіх сфер суспільного життя, утвердження громадянського суспільства.

5.      Стимулювання процесів консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, формування системи двопартійності (двоблоковості) в Україні, яка нині характерна для країн розвинутої демократії.

6.      Поява після рішення Верховного Суду України, яким скасовано офіційні результати голосування 21 листопада і проголошено переголосування 26 грудня, елементів верховенства права в системі судочинства, що може спричинитися до формування незалежної судової влади.

7.      Створення передумов для відновлення курсу економічних реформ, надання їм виразнішої соціальної спрямованості; утвердження прозорих правил ведення бізнесу, стимулювання процесу виходу з тіні значного сектору української економіки, перерозподіл впливів у економіці.

8.      Входження країни у завершальний етап процесу формування української політичної нації.

9.      Посилення відчуття у народу власної сили та особистої причетності до суспільних справ, усвідомлення ним себе суб´єктом історичного процесу; вихід на політичну арену середнього класу.

10. Формування більш прозорого, плюралістичного та об´єктивного медіа-простору, розширення меж свободи слова. Отже, нерозв´язаність основного питання революції доби перебудови — питання про владу у відносинах між представниками радянської номенклатури і націонал-демократичних сил загострила суспільно-політичні протистояння, спричинила залучення до них широких народних мас. У 1991—2004 pp. остаточно сформувалися й активізувалися фактори, які не лише окреслили систему координат новітнього державотворчого процесу в Україні, а й каталізували вибух народного гніву, що зумовило своєрідність феномену помаранчевої революції, яка стала спробою розв´язати геополітичні проблеми і протиріччя, способом виходу на якісно новий етап розбудови громадянського суспільства, формою вияву нових якостей української ментальності, засобом розв´язання ключового питання революції доби перебудови — відсторонення від влади колишньої радянської номенклатури та зміна філософії влади (влада «для» народу, а не «над» народом).