Geum.ru

Навчальний посібник / Бойко О. Д. К.: Академвидав, 2006. 686 c

Вид материалаДокументы

Содержание


9.1. Модернізаційні процеси в Російській імперії та Україна
Подобный материал:
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   108

9.1. Модернізаційні процеси в Російській імперії та Україна



 

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними ознаками та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів — стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою. Останнім переконливим аргументом стала поразка Росії у Кримській війні (1853— 1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не подолали новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробленням та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави. Модернізація — це оновлення, удосконалення, надання сучасного вигляду, перетворення відповідно до сучасних вимог економіки, технічне та технологічне переобладнання економічної сфери.

Визначення типу російської модернізації надзвичайно важливе не тільки для розуміння суспільних процесів XIX ст. в українських землях, а й для усвідомлення суті тенденцій розвитку сучасної України, прогнозування її перспектив. Російська модель реформування XIX ст., калькуючи петровські реформи, значною мірою запрограмувала суспільні трансформації XX ст.

У світовій економіці відомі три типи модернізації:

1)      піонерська модернізація. Вона притаманна лідерам світового технічного та економічного прогресу. Постійна боротьба за світові ринки збуту підштовхує передові країни до вкладення значних коштів у науково-технічні розробки. Це дає змогу створити найефективніші економічні механізми, найраціональніші технології, найпродуктивнішу техніку;

2)      органічна модернізація. її практикують країни, що перебувають у другому ешелоні світового економічного прогресу. Вона є наслідком природного розвитку капіталізму і характеризується оволодінням технологіями та економічними механізмами, які виробили модернізатори-піонери. Ці новинки органічно вписуються у структуру національної економіки, яка внаслідок своєї еволюції вже дозріла для їх сприйняття, засвоєння та використання;

3)      наздоганяюча модернізація. Така модернізація теж базується на засвоєнні передових технологій та економічних механізмів. Проте це засвоєння не є природним, органічним, оскільки стимулює таку модернізацію не дозрілість національної економіки, а, як правило, зовнішній виклик сусідніх економічно розвинутіших держав, що загрожує державі-аутсайдеру втратою позицій на міжнародній арені.

Не важко з´ясувати, що російська модернізація була модернізацією третього типу. Справді, як вважають сучасні фахівці, якби у Росії не було скасовано кріпосного права, вона б ще 50—70 років проіснувала і не зазнала голодного краху. Проте навіть реакціонери на кшталт майбутнього міністра П. Валуева змушені були констатувати, характеризуючи російську дійсність: «Згори блиск — знизу гниль». Тобто з часом подальший розвиток дедалі більше перетворювався б на агонію. Характерними ознаками наздоганяючої модернізації економіки були:

—      поява нових прогресивних явищ та процесів не завдяки «еволюції знизу», а силовій модернізації — «революції згори»;

—      вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;

—      пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформацій економічної структури держави;

—      збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового, набираючого силу укладу і попередніх укладів, що не досягли піку свого розвитку та повністю не вичерпали своїх можливостей;

—      порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціального напруження в суспільстві.

Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки, активному втручанні державних структур у хід реформ. Реалізація такого сценарію на практиці веде до посилення авторитарності влади, централізму, ролі чиновництва, бюрократизації управління.

Як правило, наздоганяюча модернізація не створює власної гармонійної економічної моделі, а повторює окремі фрагменти вже визнаних зразків, що служать своєрідними еталонами.

Каталізатором реформаційного процесу в Росії, як уже зазначалося, стала Кримська війна. Вона засвідчила занепад господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруженості. Спираючись на прагматично настроєну частину імперської бюрократії, Олександр II вирішив перейти до радикальних реформ. Першим його кроком було підписання 19 лютого 1861 року маніфесту про скасування кріпосного права. Принципові ознаки російської моделі селянської реформи нагадують австрійську: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої землі: від 14% у Херсонській губернії до 37% — у Катеринославській. Тому після проведення реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. У цілому ж у пореформений період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

Реформа 1861 р. зберігала селянську общину, яка перетворювалася на найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянами платежів та податків і виконання ними повинностей. Характерною особливістю українських земель була незначна поширеність селянських общин. Так, якщо в Росії общиною жили понад 95% селян, то на Лівобережній Україні — 30%, а на Правобережній — лише 20%. Таке переважання індивідуальних господарств зумовило в перспективі більший потяг українських селян до приватної власності, ніж у селян російських.

Селянські реформи в Австрійській імперії (1848) та Російській (1861) мали спільні причини (гальмівна роль феодальних відносин, криза господарства, зростання соціального напруження), мету (зміцнення монархічної влади при збереженні домінування на селі поміщика), форму проведення (реформа ініціювалася верхами та здійснювалася під їх керівництвом і контролем). Крім того, в обох імперіях у пореформений період залишилося чимало пережитків феодальної системи господарювання (поміщицьке землеволодіння, тотальне безземелля селян, селянська община тощо). Юридично вільне селянство не мало справжньої громадянської рівності з іншими верствами суспільства. Воно так і залишалося нижчим станом — селяни отримували паспорт лише на рік, виконували рекрутську повинність, перебували в залежності від поміщика, доки не викуплять у власність землі, їх карали різками.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а насправді він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків із селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступила держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позичку на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку.

Скасування кріпосного права стало початковим кроком, своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень у інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління — земств. Цей крок самодержавства пояснюється його бажанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, спрямувати їхню енергію на вирішення конкретних державних справ; створити орган, здатний ефективно розв´язувати проблеми провінції. Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполучення тощо. Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допускаючи обговорення на їх засіданнях політичних питань, забороняючи будь-які контакти губернських земських установ між собою, боячись організованої опозиції та висування єдиних вимог. Судова реформа (1864) базувалася на запровадженні прогресивних принципів: безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з´явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави. Військова реформа, що здійснювалася 15 років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6—7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

Реформи в Росії відрізнялися від реформ у Австрії. По-перше, вони проводилися пізніше. По-друге, їх могутнім каталізатором став міжнародний фактор — участь і Поразка в Кримській війні. По-третє, вони були обмеженими, непослідовними і незавершеними. Якщо в Австрійській імперії (з 1867 р. — Австро-Угорській) буржуазні реформи діяли вже 1848 р. (опубліковано конституцію, скликано парламент), то в Росії через сукупність причин (віддаленість від основних центрів європейського життя, традиційно високий авторитет монархії, міцний адміністративно-репресивний апарат, сила консервативного табору, слабкість та неорганізованість опозиційних сил тощо) реформи залишилися незавершеними.

Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку — не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови — не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до прогресивнішого, порівняно з феодалізмом капіталістичного способу виробництва. Крім того, російський варіант наздоганяючої модернізації мав значні протиріччя:

—      аграрна реформа, урізавши майже на 20% селянські наділи, водночас збільшила повинності селян та віддала їх у довгострокову кабалу державі;

—      зміцнення общинних порядків, що проголошувалося реформою, вступало в суперечність з утвердженням громадянських прав селянства;

—      демократична практика всестанової виборності до земств вступала у протиріччя з пануючим авторитарним режимом;

—      самодержавство виходило за межі моделі створюваної ним правової держави;

—      незавершеність, половинчастість реформ зумовили протиріччя між носіями влади та практично всіма верствами суспільства;

—      панування багатоукладності в економіці робило стан суспільства нестабільним, створювало ґрунт для контрреформ.

Отже, російські реформи 60—70-х років здійснювалися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформ «згори», вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження. Скасування кріпосного права і пов´язані з ним перетворення в українських землях — складовій Російської імперії — спричинили суперечливі тенденції та процеси: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, з іншого бору — формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства.