Geum.ru

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу»

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   28
поки не вбиваєш себе ними, помалу збуваєшся нажитих літ і стаєш щасливим, мов підліток; пам’ять про людей старить дужче престарілого віку; стаєш щасливим, як і тоді, коли прокидався од вітру, що за вікном чубив кукурудзяну загату, прокидався і знав, що віхола за ніч перемела всі дороги, й ніхто тебе сьодні не пошле в школу; лежи закутано, напівсонно, лежи, поки сонце волошковим розписом не заквітчить шибки, поки батько широкою шуфлею не прокидає глибокі, тобі по плечі, стежки в заметах між хлівом і хатою, поки не поспіє сніданок, голубці з сметаною, два коржики й кварта компоту, поки не висохне над духовкою наброджене вчора вбрання; лежи, поки батьки не розійдуться по роботах, а потім прищухне заметіль, поснідаєш і впросишся в бабці прокататись на лижах; я недалечко, я до скирди й назад, я хутко...; та, поки на подвір’ї заправиш кріплення і обіпрешся на палиці, знов ревне вітер, знов зашемерхає об вікна кукурудзяне листя, знов кине снігом із поля і ти не вибредеш далі садка, такий вітрюган і снігосіч ринуть назустріч; мов степ підводиться дибки, як пекарський стіл і якась надмогутня сила здмухує з нього людей, мов дрібки сухого тіста. Ти сам у хаті; ти чуєш тишу; добре, що вчора розвісив гонучі над грубою; просохли; ось дмухне з духовки, стануть м’якими й приємними; іноді щастя— це сухе тепло байки на нозі; хіба ти нікуди не виходив сьогодні? тільки в хлівчик по дрова? і куди йти в таку непогодь?! скажеш собі голосом бабці і знов тобі стане літ чотирнадцять, і, сидячи в хаті з червоною папкою на коліні, з притиснутим до неї, чистим папером, із авторучкою в руці глянеш за вікно і побачиш підлітка; он він спішить через грудкуваті, скуті морозом, городи, через вицвілі межі, через вкам’янілі тракторні колії на бурячищі— поспішає він на змілілий ставок, де лід ще не занесений снігом, тонкий і прозорий; опершись на лікті і притуливши долоні до криги, вдивлятися в легку гойданицю водоростів по канаві, в купи равликів на піску у вимоїні, і врешті помічати якогось верткого карасика; чомусь, бач, відмовився спати; поснули ж тритони, поснули чорні й зелені, і басамужисті, руді п’явки, поснули ледачі в будь-яку пору линки, все поховалося на ямах, під снопищами осоки, ближче до джерельних струменів; не спить і не кається один мальок— карасі, пічкурнота, скоблі; подеколи прошмигне, світліючи оранжевим черевцем, заклопотаний в’юн— і піднята ним каламуть вкаже куди він подався: на мілину, вишукувати вусикуватим писком мотилів у торф’янику; тіло від ліктів наливалося терпким холодом, ти ставав на коліна, обтріпував іней на грудях і на комірі пальто, і від найменшого струсу зграйки пічкурів розпурскували під бобівникове листя; обережно пропливав великий жучара-рибалка; ти тупав каблуком і він, хутко-хутко перебираючи лапами, зникав між очеретів; вся невидима влітку водяна живність була в тебе як на долоні; і ще радісніше було ковзатись від одного берега— виставивши ліве плече, по тріскотливій, прогнутій, посіченій білим прожиллям кризі— до іншого; деінде, між тріщинами, проступала вода і тре було розганятись ще дужче, присідати ще нижче, викрикувати ще відчайдушніше, аби перелетіти загрозливі місця і дивитися, як хтось інший, натягнувши шапку по очі і присутулівши, ладнується до розгону; непомітно сходилась ціла ватага, і ви знай ковзались, аж лід розходивсь, мов здиблена хвиля— і потомлені прилягали до криги, і вдивлялися в звивисте дно канави, в замулені прибережжя, та скільки б не ждали чогось загрозливішого, чогось потайного, скільки б не вростали очима в звичну, вспокоєну мілину з примерзлими водоростями, блідими, мов вигорілі на сонці вінки на цвинтарі, скільки б ви не вичікували промельку чогось більшого, чогось древнішого, ніж тритони, пробуджені витьохком, чогось невимовного, тривожного, втрамбованого в пласти торф’янику з мільйонів осеней і відмерлого коріння, скільки б не вірили в нескінченність дитячого безсмертя, в те, що з вами ніколи не трапиться непоправно-злого, скільки б не впиралися ліктями в лід, ви не бачили там, потойбік, чогось незвичайного і не відчували справжнього холоду; а та, що чигає на всіх, дивилася на вас зісподу, вона була так близько, так поряд, що лінувалася потягнути когось за ногу вниз; вона насолоджувалась вашим незнанням і беззахистом, бо бачила вас наскрізь; бачила ваше минуле й майбутнє, і знала, що вспіне до кожного— нікуди не дітись вам; а ви, прилеглі животами до окрижанілої водойми, що колись була річкою, ви, заворожені чиєюсь таємничою присутністю там, на споді, ви, малі і розхристані, безхитрісні й відчайдушні, хотіли побачити на дні розбуджену ковзанням велику рибу; просто побачити; бо ви знали від старших, що там щось водиться, більше пічкурів і тюльки; але та, що чигає на всіх, не виказувала своєї присутньості, а впам’ятовувала кожного в лице— і тобі, котрий вдивлявся в сутінь під кригою найдовше, тобі плеснула в очі жалким і жалісним холодом, даруючи проникливість зору. В пізню весну дядьки ловили на тому плесі рибу— проціджували сіткою збовтану воду і перебирали на березі улов, прикиданий кропивкою та гнилим рогозинням— і ближче до мосту, на глибині, зачіпили щось величезне; вперлися, шарпнули, аж тріснули поворізки на дринах,— таки подалось, пішло, тягнімо!— тягнуть, аж крекчуть, до берега і не встигнули й скрикнути, як виперли утопленика на мілке: був він вже обліплений п’явками, з лицем і руками, побілілими, мов змилки; впізнали, згадали: старий пропав на початку зими; вкинули його туди вбитого? чи сам провалився, коли йшов на друге село до родичів? богвість; але тоді, ранньозим’ям, припадаючи носами до льоду і затуляючись руками, ви не бачили смерті й не відали, як завжди близько таїться вона збоку, спереду, під ногами, скрізь— і людина не вспіне й зойкнути, як вже пропала. І так само гинуло в часі і пропадало в тобі безліч забутого, покинутого напризволяще; безліч буденних історій, небуденних чужих життів, здармованих намагань, так мало віри й так забагато розчарування, невимовленої, невисповіданої втоми простору, родючої туги переджнивного поля, в щасливій безпам’яті, в марнотах праці здатного лиш родити й гинути, безліч неуявного і неназваного живого творіння— все воно пропадало пропадом, вив’яле й знепотріблене, немов ще одне нашарування на торф’янику; коли ж сідав за письмовий стіл або вмощував картонну теку на коліні і діставав першого, чистого аркуша, то завжди, здавалось, вертав додоми: звикав до рідного, старожитнього і простого, такого просвітленого, що його не торкнулось лукавство; звикав до запахів давно не білених стін і мисника, до давнопам’ятних подряпин на вишурованій налисо підлозі, до вцілілої фарби при плінтусах, до запаху нічного снігу перед відлигою, до смолистого духу розпалки на грубі, до запаху павутиння й пилюки під ліжком, до одвільглої солі в сільниці, до посірілого на теплінь інею на дверях, до примерзлої, солодкуватої цибулі, до калини в пучку над портретною рамою, до потрісканих на морозі, наждакових рук, до мазі з калгану і заячого жиру, яким їх намащував на ніч і вони гоїлися до ранку, до викинутого в сіни, під ноги, мішка, на якому колись подрімував собака, до паки старих газет на шафі і гасової лампи в кутку там само, до кип’ятильника на гвіздкові, до пластмасового відра під стільчиком, до порізаної церати на столі, до двох пар продимлених рукавиць на вішалці, до зіжмаканих сигаретних коробок у піддувайлі, до лампи над узголів’ям, до книжок біля подушки, до віника біля груби, одягненого, щоб не розкуструвався, в сіру, прошиту внизу, жіночу панчоху, до напівпорожньої, з розсолом і квашеними огірками, банки під лавкою, до новорічного крижаного діда, якого ти місяць тому зліпив одразу по приїздові з двох вистуканих із відер льодяних напівконусів, наморозив йому губи й носа з ягід калини, навів очі вуглинами, і от відлига: льодовик стоїть сумний, мов щойно обікраний старець; ягоди пообпадали на ніздрюватий сніг, зіниці сплакують чорним: вони стільки тебе виглядали, що тепер вже тебе не бачать, але вмиваються сльозами; не тому, що ти так надовго покинув їх, а тому, що, приїхавши, ні себе, ні крижаного діда не впізнаєш вже, і набачений по саму зав’язку, вспліплий серцем, довго нічого не пізнаватимеш, крім тиші й запахів; крім вертань і від’їздів, не трапялось повчального; все інше ти міг би вигадати, описати; не міг лишень пристати до якогось одного берега і визначитись назавжди; непевність стала ознакою всіхнього існування ; люди стали розпачливими обставинами; скільки їх не зрікайся, не витрушуй з себе, вони пролізли в пам’ять, як шашіль в ікону; точать, точать; пів життя вгробив на писанину, а й разу не почув: дякуєм; оце тобі дяка за те, що найдовше вдивлявся, ліктями впершись об лід, у замулене, непритомне річище— і звідти тебе узріла володарка течій, глибин, самого тихоплинного часу, володарка сарани і всякої зелені, володарка водоростів і напластованого, торф’янистого тліну, володарка пронизливості, що вкрижанила твій погляд, розчахнула між двох берегів минань і зробила самотнім; назавжди; і тим прирекла писати.

Ти повертався зістарчений, знаючи, що додоми— до себе колишнього— нема вороття; але дім, зістарено й непохитно, освячений міццю всих минулих терпінь, чекав на тебе, як слова покаянної молитви на грішника; дім був у тій старості, коли старіти нікуди; дім стояв міцний і незрушний, а ти порохнявів зсередини; дім променився витривалістю, мов вулик, просяклий прополісом наскрізь, а ти з тривогою бджоли осінньої літав то туди, то сюди, повертався без меду і вартові на льотку тебе не пускали всередину; ти знову кружляв над полем, над берегом, скрізь простилалась пора вив’ядання і цвіла лиши роса на павутинні по стернях; скрізь було голо й порожньо— і тебе пробирав страх і сором; без краплі істинного повертатись додоми; пустіть мене; я ваш, я виріс тут; я так старався знайти животворне; я пролітав крила наскрізь,— вони зносились, здірявіли й ледве долають вітер,— я шукав чистого медозбору, а навкруг блекота і нектар з отрутою; така пора; час нероздільності доживань і присмертей; так міркував ти в містах, по вокзалах, лунких і розтоптаних, мов сумка митаря, по всих усюдах запізнень, коли так рано смеркає, людва проходить повз тебе і ти не маєш де прихилити голову; ти думав про дім дідівський, отчий, про те, як там ведеться без тебе і от, коли повертався насправді, то вже не мав сили й глянути по стінах, по підлозі, по кутках, а ледь встигав розпалити в грубі, просушити над духовкою звільглу постіль і спати, спати, спати на широкому дощаному ліжку цілу безпробудну добу, щоб змити скверноту набаченого, наслуханого, пережитого, вщент ожебраченого, оміщаненого, омоскаленого простору, смертельно ворожого меті і мріям твоєї мови, твоєї праці— самій потрібності літературного промовляння— спати, щоб збутись даремщини і повірити в своїх читачів, своїх улюблених, своїх званих, своїх обраних, своїх єдиних, своїх спраглих відповіді; взяти картонну теку, ручку й папір, і спробувати знов писати. Мине тиждень і в електричці, прямуючій до міста, першим спротивом недистильованій і невигаданій дійсності стане лють на рускоязичіє— так, якби правовірний іудей, на священній землі вийшовши до стіни храму, почув кований погрім чобіт, клацання пересмикуваних затворів, гаркіт вівчарок і суцільну німецьку— рускоязичіє, дуже поширена, як дворняги, порода плебейства, сиділо поряд, плямкало, чавкало, пускало слину, длубало в носярі, лузало соняшникове насіння, кидало лушпу під лавку і глипало на попутників наглим зизим оком; йому сверблять кулаки, його розпирає тупість; мама-репанка з сільської вимови не общєславянській говор ламає язика, а синоньо йорзає невсидючо на твердій дихті, замучений аскаридами, муляється кишкою об кут сидіння, плює лушпинами, крутиться, в пуху й прищах, мов гнійних набряках безсоромності, совається заглищений і з дурнувато роззявленим ротом слухає плеєрну музику крізь навушники; замре на хвилю, олов’яними очима облапає молодиць на протилежному сидінні і знову відверто нудиться, знов штовхає тебе, знов шукає зачіпку і, не дочекавшись, скидає навушники і, як здоров живеш, пристає на разговорчік. По наглуватості, першій і головній, найпомітнішій рисі рускоязичія, ти уявляв і пригадував говірку одеських шалав на похітливо-заробітчанському поромі до Турції, татарувату і монголоїдну брутальність південних базарів, сарматську опущеність донбаських шахт, глибоку свиноматкову жадобу в очицях, інфективне плебейство всюди, бо все краще обсідалося по столицях імперії, а все гірше, зневажене і зневажливе, роззявлене чорнорото, мулялось тут, і за жувальні століття так і не осилило мови народу, серед якого уплітало за дві щоки і попихало пальцем; ти, тільки ступивши з перону на східці поїзда, впізнавав холод поручнів і вимову скацапілого проминання: тамбурів, тюрем, вокзалів, карцерів, вигнутих на шиї зашморгом міліцейських кийків, витверезників, «капезе», бомжатень і моргів, іржавого скрипу дверей в наскрізь промерзлому автобусі, безнадії та отупіння, грізних, кривавих ранків, пекучого жаху в тумані, схожому на розрубані, навкіс од плеча, легені вершника, який ще пробує вхопити повітря; ти впізнавав вимову блуканини, блуду і бруду, венеричних диспансерів, лікувальних профілакторіїв для алкашів, міліцейських райвідділів, ударів ногами в пах, десь на автовокзалі, загиджених майже під стелю, громадських срачів, обірваної телефонної трубки, що на одній спружині гойдається в автоматі, мов перебита й зависла на клаптеві шкіри, стиснута в кулак рука пролєтарія; ти впізнавав вимову каторг, шахтарських посьолків, підпалених, з бридкосолодким димом, сміттєвих урнищ, пустирів, розвалюх, сумнокрилих туманів, судних робочих гудків, крематорної ядухи ранку, хворобливого ознобу по тілі, простелених низом димів, мокви і червоних, мов розчухані виразки, ліхтарів на трубах конаючого індустріалізму; впізнавав вимову прокурорських приймалень, військкоматів, похміль, новобранських кухвайок, смороду вакси з чобіт старшини, відповідального за доставку призовників до частини— а далі: говір статутів, равнєній налєво, туалетної хлорки, витріпуваних онуч, хльосту команд на розводі, тупих командирських жартів, старих приколів, смертельного в постовій тривозі бажання втекти й застрелитися, аби не чути й не бачити цього; впізнавав мову злодійських ручок у натрамбованому на «вокзальній» вагоні метро, мову босяцьких ножиків, повсякчасної наглятини, обшукувань, ошуканства, колючих дротів, піонерських салютів, облуплених, шанкроподібних радянських гасел на стінах, протягів по завулках барачного бардацтва, порожніх, засіяних мишаками, магазинних полиць, похмелюги, ригачки, пивної піни в літрових банках, ніщоти, кастетного болю в потилиці за мить до втрати свідомості, порожніх горілчаних пляшок, павутиння в кутках, невезухи, невтішності, в дні авансу й зарплати блядливих вересків по під’їздах, тремтячих пальців, якими під ранок вигрібають з консерви найбільшого, вчорашнього недокурка; впізнавав мову хабалистих, тлустих, просмерджених тюлькою, продавщиць, вокзального розгардіяшу, приймальних комісій, бюро з працевлаштувань, холодного і липкого поту на всяких службових допитах; мову характеристик, анкет, довідок із попереднього місця роботи, підозри, непевності, направлень в гуртожиток, паспортиських столів, штампів, провірок документів, тупої безвиході назавжди і, мов повернення з того світу, крику спросоння, мороку, матраца під батареєю, відчаю в узголів’ї, безсонного жабуриння в мозку, німих, над’яскравих, судомних, мов тіпавка в горлі щойно вирватого язика, мигтінь закляклого в прокляттях часу, всього здармованого, всього почутого, всього зжитого в якості свідка всіх омерзінь вітчизни; от воно смердослів’я і сквернослів’я зариганих одеколоном, із гостроверхими, мерзлими купами, армійських нужників, розпашілих, розпарених до тремкого сказу потаскух, що в бушлатах і чоботях на босу ногу вискочили по нужді за казарму, а два єфрейтори, мов префікс і суфікс нарєчія, підскакують збоку і тягнуть, підпихають здибленими ширіньками до вбиральні; там зачинають діалект неохайності, непотребства, венеризму, екстазів, ерозій, безплідь, тупого тваринного хекання, сказу, а купа перед очами пломеніє шапкою монголина, що гвалтував Русь, і збуджує пам’ять і похіть змиленої, в котрій прокинувся запах сірошерстого, обліпленого інеєм, на коротких ногах коня, на який перекидали з плеча і вивозили за пожарище; вивозили, попередньо вирубавши всю її сім’ю, з розмаху, підкидом, понахромлювавши малих хлопчаків на піку й понісши до казана над вогнищем— витоплювати жир і пити гарячим з освячених храмних чаш— вивозили і спихали з коня вже в таборі; сідали на простелених килимах, добрішали і махали, аби жінка з обтятим волоссям, у сажі й крові, принесла, підкинула під казан дровиняччя; жир з її дітей розтоплювався наново— й на кожен окрик вона присідала й непомітно мочилась від страху, і ще жвавіше затим несла ломаки на оберемку, ще скоріше роздмухувала жар і з солодким захватом ждала, коли тонковусий, приземкуватий, любовно брутальний, старий знову вип’є чамроти, змішаної з хлоп’ячим лоєм, і відразу підступить, розперезаний, на розкарякуватих ногах, і, перш ніж задерти поділ, дико й нестерпно, жадібно вилається в її душу й матір; вилається так жеребисто, з гиком і придихом, що в напівбожевільному шалі, розхристана, заголена, вона й сама захрипіла блудослів’ям, розпалюючи монгола, хрипнула рускоязично, вщасливлено, здичавіло, так притаманно потім для перегвалтованих довкіль, хрипнула з матюччям і сапом всіх хто її заголював і сік нагайкою до півсмерті; щоб знала, як догодити і чим розрадити летючих наїзників, дружніх ханові степових вождів, що вечеряли і залишались на ніч; і стала рускоязичкою, вседогідливою і вельможною, собі на умі, стала брутальною і лагідною, жорстокою і сльозливою понад міру, стала, залежно від обставин, покірною і строптивою— щоб тільки позлити й розніжити хана— стала прихованою, сильнішою всих чоловіків, що розпалили в ній хіть і в поспіху воєн не встигли втолити її гарячу, тільки роздмухану силу; стала настороженою трепетно, навіть грайливою, бо за кожним висловом, за кожним побутовим окриком вгадувала головне гвалтівниче слово і, сама рабиня, приневолювала всіх до нього; вона заговорила ним в юртах, де прислуговувала старим, пласкомордим, із тонкими косичками, бабехам, вона заматючилась над купами кислої вовни, над сувоями шовків, над посудинами з кумисом, над пригаслим, із сухого кизяччя, вогнищем— тепер вона сама прикликала ним старого, що обпивався чамротою з хлоп’ячим лоєм, і він терся об її ногу, як обгодований цуцик; коли ж наплодила дітей, хан послав їх збирачами податей, а ще згодом, за вислугу, за показову затятість, назначив їх старшими на завойовані князівства; тоді й вона повернулась, і стала похабноязичити серед своїх, з відразою і скосороченим на монгольський штиб лицем, стала блядоязичити, посилати всіх на три букви, підзаборніти, жадно чекати глуму, щоб пліснути межі очі продажним, вцілілим, перегвалтованим і зашуганим своїм землячкам ту зневагу і ненависть, яку старий монгол, перед тим як наскочити на неї ззаду, випліскував їй в обличчя з чашки, де плескалися залишки лою, витопленого із нахромлених на списові хлопчиків.

По суті— міркував ти, вгадуючи за вікном електрички знайомі овиди— є російська мова, і є статарений і зматюжений, рускоязичний говір; є мова Л.Толстого, І.Буніна, і є шамкіт асимільованих руїн, зачучверілих імперських околиць, помийниць, псарних дворів; і ти згоден з тим сьогоднішнім класиком, що нині живою російською володіє зо п’ять письменників. «Ізвольтє, сударь, замєтіть: ви гонітє!— на чистому дурдомівському діалекті зауважує Іван Сергійович Тургєнєв; ми не в палатах; ми в розкочених гумових чоботях ідем краєм мочаристого беріжка; забув сказати: на його батьківщині знов льодниковий період, звір і птиця відкочовує сюди; днями я бачив на старих звіриніх лазах коло рівчака сліди росомахи, слідок соболя, слідище ведмедя; да-а, льодниковий період— це вам не собіраніє зємєль рускіх; твій напарник пов’язує ту напасть із розгулом димократії в його вітчизні; як би там не було, але дичина обсілася тутай— і де йому ще продовжити мисливські оповідання? димократія, димократія— повторює про себе Іван Сергійович і мружиться, й сплакує так, немов йому пустили диму в очі— лєднікі кругом, вот і согрєвают димом отчізну; а звєрю то худо, худо, брат ти мой! ось Удав завмирає в стойці над кущем гостролистнику; жду, коли гість смальне; постріл— і мимо; дупель черкає крилом верболіз і, мов грушка, що летить корінцем уперед, низько бриє над рудими промоїнами; так роздосадував старий— аж руки не слухають— на мою мовну теорію; а його цуцик французький годен хіба що ловити на подвір’ї курчат— галопує по вгрітих калюжах та гребе кротовини; та й і Удав сьогодні шукає якось невпевнено, якось причмелено, мов щось йому перебиває нюх,— для годиться шмигає в кущах осоки і ситнику, а толку ніякого; птах же зринає то тут, то там, зринає так різко, що годі й смальнути навскидку; ти принюхуєшся— твій гість весь продимлений, так розгулялась в його отєчєстві димократія; він одягнутий просто, з гідністю: в добротного сукна сірий мисливський френч, підперезаний потертим шкіряним патронташем; штани, паризького крою середини дев’ятнадцятого століття, заправлені в мої, гостинно запропоновані, високі чоботи; весь одяг його просяк горілим— оце так розгул димократії! там палять усе: палять імперські архіви, палять розстрільні чекістські списки, палять величезні майнові описи по розкуркуленню, палять вагони креслень і соцзобов’язань часів індустріалізації, палять розшиті жовтим перехідні прапори, вручені колись комусь за ударну працю, палять ешелони вибраних творів класиків сучалізму, палять, бо якось треба спиняти величезний крижаний насув завбільшки з хмарочоси; палять своє знепотрібнене вщент недавнє незбутнє— палять і все не можуть зігрітись; а тут ще й американці димонули, підкинули в полум’я план підйому гакономіки, білібердальних реформ, цілі сувої настанов і дорадництв, відкардіограмлених по факсу з самого серця димократії, з підпально відомого «цереу»,— і весь цей мотлох, просичений сечею брехонь, скільки його не роздмухують реформатори, ледве тліє, чадить то пекельно селітряним, то якимось, мов смалене пір’я, чадом; димує димократія,— вже й ні мідного вершника, й ні тайги не видно— тільки по гучномовцях лунають заклики в задимленій воді ловити рибу; так, під маркою гавкології, розграбовують останні ресурси: тюльку, кильку, водяних коників; всю решту— включно з гігантськими порожнинами з-під газових родовищ— давно вивезли, ще під прикриттям першої димової завіси, коли спалювали давніше минуле і замріювали, ну справжню,