Geum.ru

Реферат на тему: Політичне лідерство І моделювання національного розвитку

Вид материалаРеферат

Содержание


Таблиця 1 Ставлення до України як до своєї Батьківщини (%) [2]
Подобный материал:


Реферат на тему:

Політичне лідерство і моделювання національного розвитку

В професійному середовищі поширена думка, що політичне лідерство є надскладним об’єктом для строгого політологічного аналізу, адже сам цей феномен не може бути чітко формалізованим. Так само і цільова орієнтація аналізу у багатьох випадках носить вузькопрактичний або навіть політтехнологічний характер. У цій розвідці, по-перше, не використовуються засоби політичної психології, історико-біографічного опису, портретування, іміджелогії; по-друге, вона не пристосовується до потреб політичного менеджменту.

Погляди та особисті якості лідерів, безумовно, накладають відбиток на стиль і тактику використання влади та впливу, але ще більше вони позначаються на самій вірогідності того, що еліта та/або громадяни визнають їх прийнятними претендентами на виняткову суспільну й політичну роль.

Сама можливість і змістове наповнення лідерства детермінуються переважно двома комплексними чинниками: об’єктивними обставинами національного поступу та логікою внутрішньополітичної боротьби. Це робить не тільки можливим, а й доцільним максимально деперсоніфікувати конкретних лідерів як об’єкти дослідження, виходячи з того, що вони, будучи зануреними в суспільно-політичні реалії, перетворюються на їх органічну складову. Тобто, будемо виходити з того, що не тільки припустимо, а й об’єктивно необхідно, поряд з визначенням ролі особистості в історії, мати на увазі ті фундаментальні обставини, завдяки яким історія впливає на особистість, перетворює її на свій продукт. Це тим більш виправдано, оскільки як дослідників, так і громадян цікавлять передусім наслідки, результати діяльності політичних лідерів, їх фактична роль в історії країни.

Умови нових незалежних держав є недостатньо усталеними, що вносить значну багатоманітність у конкретні варіанти реалізації політичного лідерства. Пострадянський, або євразійський простір характеризується значною специфікою суспільного і політичного розвитку. Цивілізаційна та етнокультурна багатоманітність тут протягом значного історичного часу була втиснута в жорстку державну оболонку. Власне це дає підстави говорити про царську Росію та Радянський Союз як імперії. Нас особливо цікавить спосіб політичної організації цього простору та її вплив на самоідентифікацію спільнот, інтеграційно-дезінтеграційні процеси, взаємини влади і суспільства, механізми формування еліти – тобто обставини, що визначають якості об’єктів та суб’єктів управління і принципи їх взаємодії.

Цілком очевидно, що політичні традиції і культура, яка складалася протягом століть, а потім, у модифікованому вигляді, цілеспрямовано насаджувалися протягом десятиліть, багато в чому визначають умови становлення і розвитку нових незалежних держав. Серед таких успадкованих умов – етатизм, наявність державного механізму з розширеними функціями, влада, що не підлягала контролю з боку суспільства, особливий статус чиновництва, брак вільної конкуренції в професійній і (особливо) в політичній сфері, обмеженість свободи особистості. До цього слід додати спотворення та пригнічення етнонаціонального розвитку, диспропорції і неповноцінність соціальної структури, які склалися у форматі окремих союзних республік, їх провінціалізація. Наслідок: було не тільки перервано природний історичний розвиток окремих народів, а й суттєво погіршено умови повернення до нього, штучно підірвано самодостатність і знижено національну конкурентоспроможність.

Практично для всіх пострадянських республік парадоксальним чином додав труднощів на шляху національного відродження полегшений спосіб досягнення державної незалежності. Повноцінна боротьба за незалежність є принципово важливою складовою процесу повернення до нормального самостійного розвитку. Адже успіх у такій боротьбі свідчить про наявність потенціалу і закладає основу для подальшої природної оригінальної еволюції. У випадку України унезалежнення не супроводжувалося виразним розривом з попереднім періодом, якісним стрибком до нового суспільно-політичного стану. Більше того, на рівні еліти спостерігалася спадковість, перенесення суттєвих старих ознак та норм в політичну культуру і політичну практику самостійної держави. Закономірно, що протягом перших років незалежності чинився суперечливий, переважно деструктивний, спотворюючий вплив влади на перебіг суспільно-політичних процесів. Набули розвитку і певної усталеності сурогатні форми суспільної організації, тіньові політичні механізми.

Українське суспільство отримало в процесі унезалежнення слабкий і надзвичайно суперечливий імпульс щодо оновлення. Слабкий, оскільки саме суспільство було недостатньо задіяне в боротьбі за незалежність. В ньому брали порівняно активну участь лише ті прошарки населення, які за умов кризи радянської політичної системи артикулювали свої інтереси у площині здобуття суверенної національної держави. Але при цьому така участь була переважно спонтанною і зовсім не передбачала реального впливу на ухвалення принципових рішень, визначення моделі суспільного розвитку. Решта, а це переважна більшість, виконувала роль, нав’язану перебігом подій, або ж була об’єктом маніпуляцій основних гравців. Своєю суперечливістю цей імпульс „завдячує” перевазі деструктивних складових, уповільненій заміні старого новим, несистемності нового і, отже, переважно неорганічному сплетінню елементів радянської і різновидів пострадянської (від тіньової до демократичної) організації суспільства.

Найважливішим чинником суспільно-політичного розвитку України стало те, що унезалежнення розв’язало лише проблеми державності як такої, залишивши без чіткої відповіді питання про нову систему цінностей і модель національного розвитку. Владна еліта і бюрократія, які значною мірою зберегли свої позиції і виявилися чи не єдиними організованими суспільними групами, отримали простір для активних дій згідно з власними інтересами. Та частина громадськості, яка відігравала активну роль у процесі здобуття незалежності, переважно концентрувалась на проблемах розбудови держави; її лідери воліли йти у владу чи впливати на неї у форматі відносин всередині політичної еліти, але залишалися на другорядних ролях. Суспільство після грудневого 1991 року референдуму залишилося переважно відстороненим від державного будівництва та загальнонаціональних проблем. Воно не лише не було готове до політичної творчості, а й виявилося дезорієнтованим діями влади.

Частково оновлена номенклатура, яка втрималася на своїх позиціях, переважно формувалась в республіканському форматі, але не була й не могла бути справді національною за власною природою, системою цінностей, ментальністю. Вона керувалась груповими інтересами, подібними до інтересів інших загонів республіканської номенклатури. Синхронні дії цих сил, їх взаємопідтримка були головною рушійною силою як демонтажу СРСР, так і створення СНД й подальшого підтримання пострадянського феномена „близького зарубіжжя”. Порозуміння між національними номенклатурами позбавило розпад наддержави особливого драматизму, але суттєво знизило цінність, якісні характеристики здобутої незалежності.

Історичний етап і конкретні обставини, за яких стали можливими суспільно-політичні перетворення в Україні, зумовлюють значну специфіку цього процесу, суттєве відхилення його від класичного варіанта саморозвитку. Специфіка ця пов’язана, передовсім, з двома групами чинників. До першої належать наслідки штучного стримування і глибокого спотворення розвитку суспільства за радянських часів. Унезалежнення не супроводжувалося виразним розривом з цим періодом, якісним стрибком до нового суспільно-політичного стану. Більше того, на рівні еліти мала місце спадковість, перенесення суттєвих старих ознак і норм в політичну культуру і політичну практику самостійної держави. Закономірно, що протягом перших років незалежності чинився суперечливий, переважно деструктивний вплив влади на перебіг суспільно-політичних процесів. Набули розвитку і певної усталеності сурогатні форми суспільної організації, тіньові політичні механізми. Саме ці обставини унеможливили реальне зближення з Європою і утримували країну у стані невизначеності щодо геополітичної ролі та зовнішньополітичних пріоритетів.

Друга група чинників – це наслідки відставання національних суспільних процесів порівняно з інтернаціональними, незавершеності національної самоідентифікації, суспільно-політичної консолідації, формування сучасної конкурентоспроможної і патріотичної політичної еліти. Це особливо рельєфно виявляється на європейському фоні, де процеси інтернаціоналізації значно посилюються інтеграційними чинниками, які безпосередньо впливають на національні моделі розвитку.

Самоідентифікація українських громадян, їх ціннісні уподобання значно відрізняють їх від більшості європейців. Вона має перехідний характер і не позначена виразним напрямом еволюції (як, наприклад, у деяких балканських країнах, де так само існує проблема незавершеності національної самоідентифікації). Цей процес переважно перебуває під впливом євразійської суспільно-політичної традиції – своєрідна імперська інтернаціоналізація, тривала ізольованість і русифікація у форматі „трьох братніх східнослов’янських народів” довгий час деформували масову свідомість. Разом з малою успішністю першого періоду незалежності, це гальмує усвідомлення власної окремішності та відповідальності за власну долю.

За результатами опитування 2005 року, тільки 54,8 % (2004 – 44,2 %) респондентів вважали себе передовсім громадянами України, 24,6 % (2004 – 30,5 %) – жителями села, району чи міста, в якому живуть, 4,8 % – регіону (області чи кількох областей), 2,5 % – представниками етносу, нації, а ще 8,1 % (2004 – 10,7 %) – громадянами колишнього СРСР [1]. Майже половина громадян підтримують ідею подвійного громадянства. Суттєво нижчою, ніж у більшості європейських країн, залишається довіра до співгромадян.

Симптоматично, що 20,4 % громадян ладні підтримати ідею відновлення СРСР та соціалістичної системи, а ще 28,3 % прагнуть цього, але розуміють, що за сучасних умов це нереально. Лише трохи більше половини висловлюються проти такої гіпотетичної перспективи. Водночас тих, хто вважає припустимим зміцнення економічної незалежності держави ціною зниження рівня життя, у два з половиною рази менше, ніж тих, хто на таке не погоджується. 53,1 % готові захищати свою країну у разі війни, 26,7 % не готові, 20,2 % вагаються з відповіддю [3]. Водночас на запитання, як має поводитися Україна у випадку конфлікту між Росією і НАТО, відносна більшість (40,7 %) вважає за необхідне дотримуватися максимально нейтральної позиції, ще 22,9 % впевнені, що Україна має стати посередником у владнанні конфлікту, ще 12,6 % вагалися з відповіддю, 20,8 % висловилися на користь того, аби стати на бік Росії, 3 % – на бік НАТО [4].

Таблиця 1

Ставлення до України як до своєї Батьківщини (%) [2]



Таблиця 2

Якою мірою ви пишаєтеся чи не пишаєтеся,
що є громадянином України? (%) [5]



Україні притаманна й проблема суперечливості канонів патріотизму, адже продовжуються серйозні дискусії щодо змісту національних інтересів. Це, власне, стосується й цілісності поглядів на найбільш загальні і принципові питання сучасного розвитку і самовідчуття власної ролі та окремої відповідальності. У конкретнішому вимірі проблема полягає у неготовності або небажанні частини населення відійти від союзного минулого, відкинути реінтеграційні ілюзії. Крім того, вирішення цієї проблеми ускладнюється тим, що частина політичної і бізнесової еліти, яка опинилася після 2004 року в опозиції, ладна використовувати настрої окремих прошарків громадян та, власне, російський чинник як інструменти у політичній боротьбі. При цьому, державна влада все ще зважає на суперечливість суспільних настроїв і утримується від належного реагування на прояви антидержавницької політичної діяльності та все ще не виробила ефективних засобів запобігання деструктивним діям окремих потужних економічних та політичних акторів.

Загострення політичної боротьби в другій половині 2004 року стало серйозним випробуванням для країни. Формат цієї боротьби визначило протистояння кандидатів на посаду Президента, які уособлювали дві принципово різні моделі побудови держави. Альтернативи подальшого національного розвитку, які визначилися під час президентських виборів, стали причиною мобілізації громадських і політичних сил, які керуються різними суспільними цінностями. Характер протистояння породив довготермінові ризики поглиблення внутрішніх суперечностей у регіональному та ідеологічному форматі. Два основні табори – помаранчевий і біло-синій – сформувалися переважно за соціокультурними чинниками. Жоден з них не репрезентує країну в цілому, має ознаки усталеної регіональності. Спостерігаємо формування „західно-народної” та „східно-народної” ідеології. Формат становлення політичної нації в Україні залишається невизначеним. Більше того, рівень гуманітарної самобутності та самодостатності нації недостатній.

На процесі становлення нації, якості державотворення позначаються і прояви партикулярної самоідентифікації українських громадян. Регіональні відмінності, що склалися історично, можуть поглибитися внаслідок суперечливих процесів в соціокультурній і політичній сфері. Очевидно, що в Україні, хоча й дещо меншою мірою, ніж в Росії та Білорусі, збереглася радянська субкультура, яка консервує ідеологізоване і водночас архаїчне ставлення до всіх значущих питань внутрішньої і зовнішньої політики. Національна самоідентифікація гальмується стійкістю міфів про особливу слов’янську духовність та соціальність, що містять ті чи ті елементи ізоляціонізму та антизахідництва. Пострадянський простір все ще міцно об’єднаний саме недореформованою радянською спадщиною, у тому числі й генетичною близькістю, взаємозалежністю правлячих еліт і, що дуже важливо, їх ізольованістю від решти світу, від міжнародної демократичної спільноти. Режим кордонів, що мало змінився за останні півтора десятиліття (відмежованість на заході, невпорядкованість і прозорість на сході) підкреслює незавершеність і непевність геополітичних трансформацій.

Події 2004, а потім і 2006 року загострили питання регіоналізації. Разом з деякими іншими (подвійне громадянство, федералізація, статус російської мови) воно перетворилася на інструмент політичної боротьби всередині України та геополітичної боротьби за Україну. Цілеспрямовані дії деяких політичних сил та російський чинник створюють виразний ризик поглиблення та закріплення регіонального розламу, наявності двох електоратів, формування звички ставлення їх представників один до одного за схемою „свої” – „чужі”. Такі ментально-психологічні реалії роблять націю вразливою, а саму державу внутрішньо слабкою. У зв’язку з реформою місцевого самоврядування, політичне протистояння може спричинити зростання ризику повзучої федералізації. Передумови для цього посилюються внаслідок суттєвих розбіжностей показників конкуруючих політичних сил на місцевих виборах. Корегування сьогоднішньої спотвореної самоідентифікації окремих регіональних спільнот внаслідок накладання та взаємопосилення локальної та мовно-культурної ідентичності загрожує граничним ускладненням відносин між центром і окремими регіонами, а за умов посилення зовнішнього втручання – реальним розколом країни. Доводиться серйозно ставитися й до оцінок експертів Фонду миру та Фонду Карнегі, які відносять Україну до числа внутрішньо нестабільних держав [6].

Україна має досить серйозні проблеми з досягненням консолідованості. Вони пов’язані переважно з особливостями становлення української державності і незавершеністю цього процесу. Але слід визнати, що значною мірою ці проблеми, так само, як і ускладнення процесів демократизації, підживлюються внаслідок небезпечних вад національного розвитку за умов незалежності. Історична інерція обумовлює складне переплетення внутрішніх і зовнішніх чинників, що впливають на перспективи демократичного транзиту і національного відродження. Фактично після п’ятнадцяти років незалежності доводиться підбивати підсумки суперечливої діяльності першого, посткомуністичного призову української еліти і визначати перспективи її оновлення та можливості оптимізації моделі національного поступу. Очевидно, що для пострадянської і сучасної європейської України потрібні різні політичні лідери. Це досить рельєфно позначається в характеристиках Л. Кучми та В. Ющенка.

Обсяг конституційних повноважень Л. Кучми, масштаби його неформального впливу стали безпрецедентними для сучасної Європи. Його владарювання фактично стало експериментом з розбудови держави і реформування, що здійснюються згори, при відмові від широкого консенсусу і без публічних дискусій і певного проекту. Загальна спрямованість і стиль дій державного механізму виявились глибоко персоніфікованими. Про команду, про однодумців Президента говорити можна тільки умовно. Його оточення мало впізнавані риси, але не було стабільним. Прем’єр-міністр В. Янукович став восьмим головою уряду за два президентства Л. Кучми, В. Медведчук – п’ятим керівником Адміністрації Президента. Масштаби перестановок кадрів на рівні віце-прем’єрів, міністрів, керівників державних комітетів і служб, голів адміністрацій в областях вимірюються багатьма десятками. Більшість державних мужів з тієї обойми, рівною мірою зацікавлені у збереженні системи, що дозволяла їм експлуатувати національні ресурси, відверто конкурували чи навіть ворогували між собою.

Президент здійснював великий вплив на формування політичної і управлінської еліти. Але ще більше значення має те, що при ньому і за його участю в країні виникла особлива форма організації еліти – кланові політико-економічні угруповання. Лідери найпотужніших з них набули ознак олігархів і стали в цій якості його основною опорою і в політичному, і в фінансовому, і в державному, і в особистому вимірі. У свою чергу, вони широко використовували Л. Кучму у власних інтересах. Бізнесмени, що зрослися з владою, і вища бюрократія, що робить бізнес на владі, стали основними архітекторами політичного режиму на чолі з Президентом.

Л. Кучма постійно ворогував з Верховною Радою і особливо страждав від того, що був обмежений у можливості її розпускати. Це було єдиною суттєвою вадою в арсеналі його повноважень, яку він наполегливо намагався ліквідувати. Де-факто він не дав утвердитися розділенню гілок влади, підпорядкувавши собі парламентську більшість і судову систему. Він правив країною, не маючи стратегії і навіть чіткого бачення національних пріоритетів. На певному етапі це стало суттю його політики. Невизначеність, непослідовність, постійне „корегування курсу реформ” дозволяли збити шкалу оцінки, утруднювали порівняння зробленого і обіцяного. Це була політика консервації посткомуністичних соціально-економічних реалій і ухилення від реформ.

Загалом є мало сумнівів у тому, що Президент щиро прагнув зробити свою країну успішною. Але інтереси його оточення концентрувалися в меркантильній площині і не надто співпадали з загальнонаціональними, а він не був здатним опиратися цьому оточенню.

Головний опонент Л Кучми в останні роки В. Ющенко вважає, що правління його попередника було його особистою драмою. Йому не тільки не вдалося здійснити системні реформи, про які він постійно говорив. Його позиція стала причиною того, що демократичні і ринкові перетворення не одержали необхідного імпульсу і були згорнуті. Причому, згорнуті саме тому, що становили загрозу для правлячої верхівки. Саме з цим закономірно пов’язують інші серйозні хвороби держави і суспільства: пригнічення народної підприємливості, ініціативи, згортання процесів соціального оновлення, дискредитація незалежності, марнування безцінного історичного часу і потенціалу нації.

Влада була сконцентрована не просто в її виконавчій гілці, а в президентській вертикалі, що фактично перебувала поза сферою політичної відповідальності. Виникнення другої системи влади, або, за висловом О. Зінов’єва, надвлади, – перетворення Адміністрації Президента на модифікацію ЦК компартії, так само, як і система приватних зв’язків, була цілком закономірною. Перетворення Адміністрації Президента у другий, причому – головний уряд, стало першим елементом української президентської республіки. Другим таким елементом стала розгалужена і досить ефективна тіньова система влади. Вона також цілком президентська, тільки до республіки вже не має жодного стосунку. Влада стала об’єктом приватизації, роздвоїлася, частково втратила власне державний, публічний характер. Це породило, зокрема, такий феномен, як адміністративний ресурс, власне – форму переорієнтації діяльності державних органів на обслуговування індивідуальних і вузькогрупових інтересів на шкоду суспільним.

Паралельно і досить природним шляхом відбулося зрощування бізнесу і влади, а олігархи поставили під контроль ключові елементи бюрократичної системи в центрі і на місцях. На завершальному етапі президентства Л. Кучми вони практично створили дублюючу систему підпорядкування силових і контролюючих органів і цілком убезпечили себе від ризиків, пов’язаних з політичною кон’юнктурою, як це спостерігається в Росії. Водночас під управлінням окремих кланово-олігархічних угруповань через специфічну розстановку кадрів та шляхом регульованих виборів опинилися райони, міста, області, а також відомства, галузі виробництва.

Другий Президент від початку не мав і не зміг надалі набути знань, широти поглядів і розуміння завдань, які постають перед країною. Він залишився радянським космополітом, людиною, не здатною зрозуміти, відчути і уособлювати Україну як повноцінну сучасну державу. Не налаштований і не здатний бути справжнім лідером і системним керівником, він волів саме правити. Однак і тут у Л. Кучми виходило не все. Він цілком утвердив свій авторитет серед бюрократії, в масштабах політичного істеблішменту, але не серед населення. Більшість громадян сприймала його переважно не як найбільш гідного, а як менше з лих. Рейтинг довіри/недовіри до нього завжди був від’ємним, його політика ніколи не знаходила широкої свідомої підтримки населення. Хто звик поважати начальство, той віддавав шану передовсім його посаді. Довгий час він не надто переймався щодо цього, адже в країні не було дієздатної опозиції. Він ніколи не мав сумніву щодо власного права, у тому числі морального, керувати державою і відчував дискомфорт лише від того, що з’являлися недостатньо контрольовані і відносно популярні претенденти на лідерство. Остання обставина спотворила умови політичної конкуренції і негативно позначилася на формуванні правлячої еліти; вона стала основною причиною труднощів у забезпеченні спадковості режиму, коли стала необхідною зміна лідера.

М’який авторитаризм кучмівського періоду залишив простір для розвитку опозиційного руху, криза режиму послабила позиції прямих спадкоємців, що обумовило появу реальної альтернативності. Водночас ступінь цієї альтернативності залишається не повністю з’ясованим. Політичні сили, які об’єдналися 2004 року в два табори і змагалися за право керувати країною, мають на загал спільне походження і відрізняються головно результатами внутрішньої еволюції, яка, до того ж, переважно пов’язана зі способом ведення конкурентної боротьби. Це цілком позначилося під час парламентських виборів 2006 року і формування урядової коаліції.

Є чимало ознак того, що В. Ющенко, набувши першого суперечливого досвіду президентства, переосмислює весь комплекс обставин, які привели його у велику політику, визначали його місце в суспільно-політичному житті країни. Слід взяти до уваги, що він довго і з важкими роздумами йшов до рішення виборювати вищу владу. Так само довго він вагався з тим, щоб перейти в опозицію, не полишав варіанту якщо не стати спадкоємцем Л. Кучми (за російським зразком), то все ж безконфліктно перебрати від нього владу. Є підстави вважати, що він і тоді був готовий до помітної корекції державної стратегії, але те, що він вирізнявся поміркованістю, так само не викликає сумніву.

Курс на посилення авторитаризму фактично виштовхнув В. Ющенка в опозицію. І знову певний час він утримувався від радикальних кроків, волів сформувати відносно м’яку альтернативу режиму. Тільки жорстке зіткнення демократичних і авторитарних сил в ході виборчої кампанії, особисті випробування, які випали на долю кандидата в президенти В. Ющенка, перетворили його на прибічника революційних перетворень. Але через рік після Майдану ситуація змінилася, і Президент В. Ющенко, можливо, волів би зробити півкроку назад, повернутися до свого власного розуміння тенденцій розвитку країни і міри її готовності до перетворень.

Президент, безумовно, є гарантом неповернення авторитаризму, але чи буде він справжнім ініціатором системних демократичних реформ, а його НСНУ – їх рушійною силою, залишається під питанням. Певні сумніви щодо цього грунтуються переважно на двох обставинах: готовності погодитися із збереженням економічних і політичних позицій олігархічними угрупованнями та брак політичної волі щодо підтримання чистоти власних рядів і готовності продемонструвати приклад розмежуння влади і бізнесу. Яку роль буде здатен відігравати Президент В. Ющенко в реалізації реформ у найближчі чотири роки? Його повноваження залишаться значними. Водночас виникають передумови як для свідомого усунення від виключної відповідальності за розвиток країни, її розподіл з майбутніми парламентом та урядом, так і для вимушеного відходу від провідної ролі у визначенні національної стратегії. Якою буде його персональна (не обов’язково офіційна, оприлюднена) мета, власна стратегія після року перебування на посаді, залишається неясним.

В українському суспільстві склався і зростав запит на лідера європейського типу, здатного осучаснити сам підхід до управління державою. Більше того, після кількох років державотворення за проектом старої еліти ставало дедалі зрозумілішим, що реальна та успішна незалежність потребує не абиякої, а модернізованої державності. Якщо з Л. Кучмою пов’язуються дозовані реформи, пристосовані до потреб владної і бізнесової еліти, то з В. Ющенком – проведення системних трансформацій, потрібних для розбудови конкурентоспроможної держави, здатної пристосуватися до сучасних європейських реалій. Водночас особисті погляди та якості нового Президента не гарантують якісного, революційного стрибка в моделюванні держави. Якщо його попередник мав вигляд досить органічного лідера посткомуністичної України і тільки на завершальному етапі своєї діяльності зіткнувся з потужним альтернативним політичним рухом, сам В. Ющенко вимушений докладати зусиль, аби закріпити за собою роль лідера, за яким готова йти переважна більшість українців.

Альтернативи подальшого національного розвитку, які визначилися під час президентських виборів 2004 року, стали причиною мобілізації громадських і політичних сил, які керуються різними суспільними цінностями. Характер протистояння породжує ризики поглиблення внутрішніх суперечностей у регіональному та ідеологічному форматі. Два основні табори – помаранчевий і біло-синій – сформувалися переважно за соціокультурними чинниками. Жоден з них не представляє країну в цілому, має ознаки усталеної регіональності. Президент В. Ющенко стикається з надзвичайно складною проблемою консолідації. Він не повною мірою задовольняє очікування однієї частини суспільства, передовсім – власних виборців, фактично відстає від них у питаннях демонтажу колишнього режиму і модернізації країни. Водночас він випереджає іншу велику частину українських громадян, не готових сприйняти його модель нової країни і, таким чином, його самого.

Якою мірою команда В. Ющенка, яка показала невиразний результат на виборах народних депутатів України, здатна забезпечити демократичний поступ країни? Чимало експертів відповідає на це запитання негативно і вимальовує перспективу гальмування або згортання перетворень. Є ще більші песимісти, які вважають можливим переродження (кучмізацію) чинної влади. Вірогідність реалізації негативних сценаріїв не є надто високою, але їх слід сприймати як загрозу, котра потребує серйозної протидії. Очевидно, слід взяти до уваги обмеженість можливостей чинної влади. Роль Президента зменшується де-факто, оскільки з’явилися нові самостійні політичні гравці, які мають реальну підтримку в суспільстві. Однак провідні політичні актори після „помаранчевої революції” вже не можуть довільно обирати сценарії. Влада більше не диктує суспільству свої правила гри – натомість суспільство одержало можливості впливу на владу. При цьому, це суспільство, в якому нагромадилася відраза до корупції, бюрократизму, нещирості, суспільство, яке спромоглося раз перемогти владу, набуло якісно нового досвіду і вже не буде пасивним у випадку, коли його сподівання не будуть справджуватися. Це є достатньо надійною гарантією демократичного поступу країни.

Література:

1. Українське суспільство 1994 - 2005: соціологічний моніторинг. Інститут соціології НАН України, Фонд „Демократичні ініціативи”, Київ, 2005. – C. 72.

2. Доповідь „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році”, Київ, 2006. - С. 9.

3. Центр Разумкова. Схід і Захід України в контексті виборчої кампанії – 2006: відмінності, протиріччя, перспективи єднання. Інформаційно-аналітичні матеріали до круглого столу, Київ, березень 2006. - С. 6, 7, 12.

4. Національна безпека і оборона. 2002, № 8. - С. 53.

5. Українське суспільство 1994 - 2005: соціологічний моніторинг. Інститут соціології НАН України, Фонд „Демократичні ініціативи”, Київ, 2005. – C. 140.

6. www.fundforpeace.org

7. www.politik.org.ua