К.,1998. Державна служба: організаційно-правові основи І шляхи розвитку. К.,1999. Виконавча влада І адміністративне право. К.,2002. Видавничий Дім "Ін-Юре" Київ 2002
| Вид материала | Документы |
- Видавничий Дім"Ін Юре", 68.62kb.
- Цехмістрова Г. С. Основи наукових досліджень-навчальний посібник. Київ: Видавничий, 2138.58kb.
- «Видавничий дім», 5134.01kb.
- Аналітичний ракурс 5 законодавча влада 23 виконавча влада 30 політика 34 економіка, 612.24kb.
- Аналітичний ракурс 4 законодавча влада 14 виконавча влада 21 політика 25 економіка, 487.96kb.
- Аналітичний ракурс 4 законодавча влада 16 виконавча влада 22 політика 29 економіка, 526.04kb.
- Аналітичний ракурс 9 законодавча влада 23 виконавча влада 28 політика 34 економіка, 630.95kb.
- Дисертації –“О, 832.65kb.
- Видавничий Дім «Ін Юре», 134.26kb.
- Підруч для студ юрид спец вищ закл освіти / За ред. В. Ю. Шепітька. 2-ге вид., переробл., 7887.27kb.
Найважливіший обов'язок держави та її органів, ;а Конституцією України, полягає в тому, щоб забезшяити вільний і всебічний розвиток особистості людини (ст. 23 Конституції України). Права і свободи людини та їх гарантії, що забезпечуються судовим 'Іахистом (ст. 55 Конституції України), визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. З Конституції України).
Адміністративно-правовий статус громадянина України становить найважливішу й органічну частину його правового статусу в Цілому. Адміністративно-правовий статус громадянина України - це встановлені законом й іншими правовими актами сукупність прав і обов'язків громадянина, що гарантують йому участь в управлінні державними справами і задоволення публічних та особистих інтересів через діяльність державної влади та органів місцевого самоврядування.
156 РОЗДІЛ IV • ГЛАВА 2
У теорії права та галузевих юридичних науках висловлювалися думки про необхідність вирізняти два самостійних поняття - правовий статус особи у широкому розумінні та правовий статус у вузькому розумінні, реальний зв'язок між якими можна визначити як співвідношення цілого та частини *.
Правовий статус у вузькому розумінні є сукупність юридичних якостей, якими держава наділяє громадянина. У цьому разі класичними елементами правового статусу є права, свободи та обов'язки.
Ставлення держави до громадян відображається також через інші категорії, наприклад категорії правових гарантій прав, свобод та обов'язків громадян. Тобто все, що так або інакше законодавчо закріплює положення громадянина в суспільстві, опосередковує всі види зв'язків і відносин між державою та громадянином, слід розуміти як правовий статус громадянина у широкому розумінні. На нашу думку, це найбільш загальне розуміння правового статусу.
Однак, з іншого боку, дуже широке трактування адміністративно-правового статусу громадянина несе небезпеку розмитого тлумачення цієї категорії, у зв'язку з чим у науковій літературі і подано два поняття адмішстративно-правового статусу громадянина - у вузькому і широкому розумінні.
У наукових дослідженнях розрізняють поняття "правовий статус" та "правове становище", зазначаючи, що останнє за змістом ширше першого 2. Але практика свідчить, що в законодавстві вони не розрізняються. Ці терміни вживаються в одному й тому самому значенні, їх тотожність випливає також зі значення слова "статус", що в перекладі з латинської означає становище, стан будь-кого або будь-чого.
Адміністративно-правовий статус дуже об'ємне поняття, на яке впливають різні фактори (громадянство, вік та інше), але є підстави виділити основні структурні елементи.
Адміністративно-правовий статус громадян визначається, насамперед, обсягом і характером їхньої адміністративної правосуб 'єкт-ності, зміст якої становлять адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність 3.
Сфера виконавчої влади залишається найважливішою сферою реалізації адміністративної правоздатності громадян з визначеними правами громадян на участь у державному управлінні, тобто з можливістю вступати в адміністративні правовідносини. При цьому іншою стороною в таких правовідносинах завжди є орган виконавчої влади (посадова особа) або організація, її представник, наділений повноваженнями адміністративно-правового характеру.
Адміністративна правоздатність громадян є основою їхньої адміністративної дієздатності, яка, в свою чергу, є необхідною умо-
М-А. Бояринцева 157
вою реалізації суб'єктивних прав і обов'язків громадян у конкретних адміністративних правовідносинах.
Адміністративна дієздатність громадянина - це визнана за ним здатність своїми особистими діями: а) здобувати права й обов'язки адшністративно-правового характеру; б) здійснювати їх.
Момент виникнення адміністративної дієздатності громадянина у правових актах визначений нечітко. У повному обсязі вона виникає, як правило, після досягнення громадянином 18-літнього віку. Однак момент виникнення адміністративної дієздатності залишається не визначеним.
Адже у різних сферах часткова дієздатність може виникати до досягнення 18-літнього віку. Так, у деякі відносини з державними органами громадянин може вступати при досягненні їм часткової трудової дієздатності, що виникає до досягнення 18-літнього віку; суб'єктами адміністративних правопорушень визнаються особи, що досягай 16 років.
Не всі громадяни України мають однакову адміністративну дієздатність. Це багато в чому визначається особливостями адміністративно-правових відносин, у яких набуття і здійснення відповідних прав та обов'язків своїми особистими діями припускає наявність визначеного рівня розумового і психічного розвитку, життєвого досвіду, здатності мати належне почуття відповідальності за наслідки своїх дій тощо.
Правосуб'єктність громадян, зокрема адміністративна, поділяється на загальну та спеціальну5. Відповідно розрізняють загальний та спеціальний адміністративно-правові статуси. Кожен громадянин наділений передусім загальним статусом, який здебільшого рівний для всіх, і водночас може бути носієм одного або кількох спеціальних статусів. Досить часто спеціальний статус просто доповнює загальний, але іноді спеціальний статус впливає на загальний, обмежуючи та змінюючи його.
Конкретизація основних прав і обов'язків здійснюється залежно від віку, професійного, сімейного та інших станів особи. Іноді сукупність спеціальних прав і обов'язків називають "правовим модусом" 6. Спеціальний правовий статус свідчить про особливе правове становище суб'єктів даної групи відносин, що характеризується специфічним правовим методом регулювання, тобто специфікою правової реалізації їх інтересів 7.
Правоздатність і дієздатність, які в сукупності становлять право-суб'єктність, є здатностями або можливостями суб'єкта8, які не містять у собі конкретні права та обов'язки, не надають та не забезпечують реальне благо, а лише дають можливість мати або своїми діями здійснювати передбачені законом права та обов'язки.
158
РОЗДІЛ IV « ГЛАВА 2
Доцільніше; буде визнати правосуб'єктність як передумову адміністративно-правового статусу громадянина.
Аналогічним чином можна підійти і до відповідальності, яка настає за умов деліктоздатності. Відповідальність - це обов'язок громадянина зазнавати якихось стягнень або обмежень, який настає у разі невиконання ним приписів держави.
Необхідною передумовою адміністративно-правового статусу громадянина слід вважати також громадянство як певний стан людини. Вказана вла:тивість надається людині державою, закріплюється та регулюється законодавством. Оскільки стосовно держави особа виступає в специфічній якості громадянина саме цієї держави, остільки остання адресу єгься до неї не як до людини взагалі, а як до свого громадянина.
Отже, лише права, свободи та обов'язки дають можливість громадянам своїми діями реалізовувати свою поведінку в правовідносинах.
У цьому контексті постає питання про так звані законні інтереси громадян. Наявність даної правоюї категорії базується на позиції законодавця і визнається представниками різних галузей права 9. Як вид соціальних інтересів, інтереси громадян у сфері права опосередковуються останнім і визначаються як "законні" або "охоронювані законом" інтереси. Законний інтерес - це юридичне значимий інтерес, заснований на законі, що випливає з нього, схвалений і захищений ним, хоч і не закріплений у конкретних правових нормах10.
Існування законних інтересів особи не тільки можливе, а й необхідне, оскільки її різноманітні інтереси не завжди опосередковуються суб'єктивними (в нашому випадку — адміністративними) правами і юридичними обов'язками п.
Зазначимо, що категорія законних інтересів стосовно адміністративного права не стала предметом дослідження вчених-адміністра-тивістів.
Значна увага цьому питанню приділялася в низці загальнотеоретичних досліджень, а також у працях, присвячених проблемам карного і цивільного процесів '2. Деякі науковці вважають, що законні інтереси не слід виділяти окремо як елемент правового статусу людини і громадянина13.
Аналіз висловлених з цього досить спірного питання суджень дає змогу виділити низку положень, що стосуються характеристики законних інтересів в адміністративно-правовш сфері, та визначити їх як окремий елеменг адміністративно-правового статусу людини і громадянина Спробуємо дати аналіз цьому явищу з позиції відокремлення його від інших елементів, переду сім від прав і свобод громадянина в адміністративному праві.
М.А. Бояринцева 159
Аналізуючи Конституцію України, чинне законодавство, можна помітити, що законодавець не так у;ке й рідко вдається до формули "права і законні інтереси" (наприклад, ст. 1 Закону України про внесення змін до Закону України "Про адвокатуру"). Ця формула дає підстави зробити висновок про те, що можливе одночасне існування прав і законних інтересів особи.
Законні інтереси є інтересами особи, що безпосередньо не охоплюються змістом установлених законом прав і свобод, але підлягають захисту з боку держави, охороняються законом.
Існування законних інтересів поряд із правами і свободами розширює правові можливості особи.
Насамперед зазначимо, що адміністративно-правові інтереси громадянина - це інтереси, які виникають у зв'язку з управлінською діяльністю. Вони належать до сфери адміністративних прав, здебільшого збігаються з ними, але не завжди. З приводу цього питання точніше було б визначити інтереси: громадян як "охоронювані законом", а не "заюнні" інтереси громадян.
Охоронювані законом інтереси можна відокремити від інших елементів адміністративно-правового статусу за умовами їх порушення.
Наприклад, при накладанні адміністративного стягнення на правопорушника суд, керуючись статтями 32, 33 КпАП України, враховує, чи є у нього неповнолітні діти, а за таких обставіш розмір штрафу може бути зменшений. У цьому випадку захищаються інтереси неповнолітніх.
Інший приклад: коли в судовому процесі при розгляді позову правові наслідки вирішення спору торкаються також інтересів третіх осіб.
Громадяни як суб'єкти адміністративного права мають досить широкий діапазон інтересів, однак не всі з них можуть бути законними.
Так, навряд чи можна визнати законним інтерес громадянина, пов'язаний з приховуванням окремих фактів, які можуть, на його думку, негативно вплинути на бажане для нього рішення з конкретної справи. З цього погляду, необхідно чітко визначити, що охоронювани-ми законом варто визнавати ті інтереси громадянина, які, будучи пов'язані з його суб'єктивними правгіми, дозволяються державою і не обмежують при цьому інтереси інших суб'єктів правзі.
Слід зазначити, що в деяких випадках охоронювані законом інтереси пов'язані не тільки із суб'єктивними правами й обов'язками громадян, а й із конкретними обов'язками відповідних органів та їхніх посадових осіб. Так, доречно казати про наявність охоронюваних законом інтересів громадянина у зв'язку з обов'язком посадових осіб Здійснювати особистий прийом громадян.
160
РОЗДІЛ IV • ГЛАВА 2
Незважаючи на своє реальне існування, категорія охоронюваних законом інтересів не одержала чіткого законодавчого визначення. Таке тлумачення може стати важливим фактором найбільш повної реалізації громадянами свого адміністративно-правового статусу, а також вдосконалення правозастосовчої діяльності інших суб'єктів адміністративних правовідносин.
За таких обставин охоронювані законом інтереси доцільно виділяти як допоміжний елемент адміністративно-правового статусу громадянина.
Інша складова адміністративно-правового статусу громадянина -гарантії реалізації прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи, сумлінного виконання обов'язків та охорона (захист) їх з боку держави.
Гарантії прав, свобод та охоронюваних законом інтересів громадян - невід'ємний елемент правового статусу особи. Поняття "гарантії" базується на основних конституційних принципах: гуманізмі, справедливості, верховенстві права, законності, доцільності, рівноправності та інших.
Створення гарантій - це обов'язок держави щодо особи і суспільства в цілому. Державні органи мають забезпечувати та охороняти права і свободи громадян, вступати у взаємовідносини з громадянами з приводу безпосередньої реалізації цих прав.
Під гарантіями розуміють умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав громадян14. У правовій літературі трапляються й інші визначення гарантій. Деякі автори, наприклад, пропонують ввести загальне поняття "умов" реалізації прав громадян на відміну від поняття "гарантіґ, а гарантії розглядати як різноманітні види умов, що сприяють реалізації прав громадян15. Існує також точка зору, за якою найбільш загальне поняття гарантій прав та обов'язків громадян можна звести до сукупності соціальних структур, що виступають як засоби забезпечення прав 'та обов'язків16.
Найбільш правильним, на нашу думку, є визначення гарантій як сукупності (системи) умов або засобів, що сприяють реалізації кожною людиною і громадянином своїх прав, свобод, охоронюваних законом інтересів та обов'язків17.
У деякому сенсі гарантії (як і охоронювані законом інтереси) можна розглядати і як певну групу прав громадян, які сприяють реалізації та охороні (захисту) їх прав, свобод і законних інтересів. Ці права мають двоякий характер, оскільки виступають і як право, і як гарантія.
Такими гарантіями в сфері виконавчої влади є право на звернен-
1(4.А. Бояринцева 161
яя в органи державного управління, право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконним рішенням, діями або бездіяльністю органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб, право користування передбаченими законом пільгами тощо. Здійснюючи названі права, громадяни власними діями сприяють забезпеченню свого адміністративно-правового статусу.
З'ясуванню підлягають також та:кі важливі категорії, як "захист" і "охорона".
Захист - це самостійне суб'єктивне право, яке відображає юри-дично закріплену можливість правомочної особи використати спеціальні засоби правоохоронного характеру.
Захист прав, свобод та законних інтересів - це т;ака форма їх забезпечення, яка відображає дію даного механізму, спрямовану на: припинення порушень прав, свобод та законних інтересів громадянина; ліквідацію будь-яких перешкод, Іцо виникають при їх здійсненні; відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів; притягнення особи, винної у скоєнні правопорушення, до відповідальності. Через те що захист прав, свобод та законних інтересів виступає необхідним і закономірним наслідком їх порушення, особливе місце в ньому посідає юридична відповідальтсть, яка є правовим засобом забезпечення охорони і захисту прав, свобод та законних інтересів і засобом забезпечення реалізації юридичних обов'язків. Забезпечення захисту здійснюється переважно за рахунок юридичніях засобів.
Охорона ж, з нашої точки зору, ~ це сукупність державних і громадських заходів організаційно-правового характеру, спрямованих на запобігання будь-яких порушень прав, свобод та законних інтересів громадянина шляхом усунення негативних факторів соціального середовища, які можуть спровокувати або полегшити порушення прав, свобод та законних інтересів особи.
Охорона як профілактична діяльність спрямовгіна на безпосереднє утвердження правомірної поведінки, на формування індивіда, який поважає соціальні норми, на формування у нього активної позиції і розвиток почуття громадського обов'язку. Засобами охорони виступає цілеспрямована діяльність компетентних органів державної влади і різноманітних громадських інституцій.
Основною функцією гарантій є забезпечення виконання обов'язків державою та іншими субі'єктами у сфері реалізації прав особи. Зміст гарантій динамічний, обумовлений їх цільовою, конституціональною та функціональною спрямованістю і залежить від суспільно-політичних, духовних та інших процесів, які відбуваються в країні на певних етапах її історичного розвитку.
Без гарантування адміністративно-правового статусу особи, зок-
162
РОЗДІЛ IV • ГЛАВА 2
рема у сфері виконавчої влади, не може бути створено реального механізму реалізації прав, свобод та обов'язків.
До юридичних гарантій належить уся система діючих у державі правових норм, передбачених юридичних засобів, спрямованих на конкретизацію прав і обов'язків, визначення порядку їх реалізації, захисту тощо. Ефективна діяльність органів виконавчої влади є загальною умовою дієвості всієї системи гарантій прав, свобод, охоронюва-них законом інтересів особи та належного виконання обов'язків.
Отже, важливо охарактеризувати основний обсяг прав і свобод громадян, що потребують гарантування саме з боку органів виконавчої влади. Вони і становлять зміст адміністративних правовідносин, що опосередковує різноманітні зв'язки між державою та громадянином у сфері функціонування виконавчої влади.
Література (до гл. 2)
1. Витрук Н.В. Основы теории правового положення личности в социалистическом обществе. - М., 1979. - 227 с.; Новоселов В.И. Правовое положение граждан в советском государственном управлении. - Саратов, 1976. -С. 36; Новоселов В.И. Правовое положение граждан в отраслях государственного управления. - Саратов, 1977. - С. 7—8; Тищенко Н.М. Административно-процессуальный статус гражданина Украины: проблемы теории и пути их совершенствования. - X., 1998. - 268 с.
2. Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. - М., 1979. - 227 с.
3. Коваль Л. Адміністративне право України. - К., 1994. - 208 с.
4. Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса. - М., 1998.-798с.
5. Бахрах Д.Н. Индивидуальные субъекты административного права // Государство и право. - 1994. — № 3. - С. 16-24.
6. Витрук Н.В. Основы теории правового положення личности в социалистическом обществе. - М., 1979. - 227 с.
7. Новоселов В.И. Правовое положение граждан в советском государственном управлении. - Саратов, 1976. - С. 36.
8. Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия (Теоретические проблемы объективного права). - Саратов, 1972. - 292 с.
9. Конституція України // ВВРУ. - 1996. — № 30. - Ст. 141; Кодекс України про адміністративні правопорушення (зі змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1984. — № 51. - Ст. 1122; Про адвокатуру: Закон України від 19.12.92 // ВВРУ. - 1993. — № 9. - Ст. 62.
10. Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия (Теоретические проблемы объективного права). - Саратов, 1972. - 292 с.
11. Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. - М., 1979. - 227 с.
М.А. Бояринцева 163
12. Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. - М., 1979. - 227 с.; Матузое Н.И. Личность. Права. Демократия (Теоретические проблемы объективного права). - Саратов, 1972. -292с.
13. Князев В. Поняття та елементи конституційно-правового статусу людини і громадянина // Право України. - 1998. — № 12. - С. 29.
14. Пучкова М.В. Обеспечение прав граждан органами управления союзной республики / Отв. ред. Б.М. Лазарев. - М., 1987. - 140 с.
15. Реализация прав граждан в условиях развитого социализма //Академия наук СССР. - М., 1983. - 264 с.
16. Конституционные права и обязанности граждан. - К.: Наукова думка, 1985.
17. Князев В. Конституційні гарантії прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні // Право України. - 1998. — № 11. - С. 28; Теория государства и права / Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. - М., 1997.
Глава 3. Основні напрями реалізації прав громадян у сфері виконавчої влади
Права громадянина в структурі його адміністративно-правового статусу — це формально визначені, юридичне гарантовані можливості користуватися соціальними благами, офіційно визнана міра можливої поведінки людини в державно-організованому суспільстві.
Нормативно визначені права особи, як права громадянина конкретної держави (так само як свободи й обов'язки), є частиною об'єктивного права, тобто визначеним різновидом правових норм у рамках системи чинного права, і одночасно це суб'єктивні права, оскільки вони належать окремим громадянам як суб'єктам правії. Суб'єктивні права — це ті юридичні можливості конкретної людини, що безпосередньо випливають із загальних правил поведінки, встановлених законодавством1.
Характерні ознаки суб'єктивного права полягають у тому, що воно: належить суб'єкту (особі); засноване на нормах об'єктивного права; являє собою забезпечену державою та правом можливість певної поведінки суб'єкта; спрямоване на досягнення того чи іншого соціального блага; забезпечується загальними (економічними, політичними, ідеологічними, організаційними) та спеціальними (юридичними) гарантіями; здійснюється в інтересах носія суб'єктивного права; реалізація суб'єктивного права забезпечується та гарантується законом; охороняється і захищається в судовому, адміністративному або іншому встановленому законом порядку.
164 РОЗДІЛ IV « ГЛАВА З
Обсяг конкретних суб'єктивних прав пов'язаний з перебігом часу, зміною життєвих умов. Реалізація прав забезпечується державою через їх юридичне оформлення, а також відповідальністю як самих громадян, так і державних органів та державних службовців за їх дотримання.
Існують різні класифікації прав громадян, закріплених в адміністративному праві.
За своїм змістом права громадян поділяють на три групи.
1. Участь у державному управлінні та соціально-політична активність: право на державну слу;кбу, внесення пропозицій, одержання необхідної інформації та документів у встановленій формі, проведення зборів, мітингів, демонстрацій, створення громадських об'єднань чи входження в них та інше.
2. Одержання допомоги від відповідних компетентних організацій: право на медичну, санітарно-епідеміологічну допомогу, безкоштовне користування соціальними благами (бібліотеками, парками тощо), користування транспортом, одержання платних та інших послуг.
3. Захист грав та свобод: в адміністративному порядку (адміністративна скарга, адміністративно-юрисдикційне провадження); судовому порядку (скарга, позов): особисто громадянином (необхідна оборона)2.
Існує багато різних варіантів класифікацій прав та свобод громадян. Тут доречна зазначити, що врегульовані адміністративним законодавством права реалізуються при здійсненні будь-яких видів прав і свобод, зокрема: особистих, політичних, соціальних, економічних та культурних прав і свобод. І це не випадково, адже передусім через відносини з органами виконавчої влади, їхніми посадовими особами громадянам надається можливість практично скористатися більшістю з наданих їм Конституцією та законами України прав і свобод, виконати покладені на них обов'язки.
Отже, весь обсяг прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади, за наявності зв'язку з основними правами та обов'язками, закріпленими в нормах Конституції України, розподіляється на:
а) права і свободи громадян, закріплені в нормах адміністративного права, що ро:жривають та конкретизують права, свободи й обов'язки, закріплені в Конституції. Це — право на участь у державному управлінні, право на медичну допомогу, право на освіту і багато інших;
б) права і свободи громадян, передбачені власне у нормах адміністративного права: наприклад, обумовлені паспортною системою, пов'язані з дозвільною системою тощо.
Критерій відмежування змісту адміністративно-правового стату-
s.
M.A. Бояринцева 165
су громадянина від його прав і обов'язків, які визначені нормами інших галузей, — це предмет регулювання. Ним в адміністративно-правовому статусі є відносини в сфері державного управління за участю громадянина. Отже, всі норми, що регулюють тією чи іншою мірою участь громадянина у державному управлінні, можуть вважатися джерелом визначення його адмішстративно-правового статусу.
Звичайно, серед прав громадян є такі, що їхня конституційна формула очевидно ніяк не стосується сфери державного управління: наприклад, право громадян на соціальний захист. Проте, коли громадянин розпочинає практичну реалізацію цього права, він відразу вступає в сферу суспільних відносин, що регулюються нормами кількох галузей, у тому числі і нормами адміністративного права.
Стаття 46 Конституції України закріплює праію громадян на соціальний захист та встановлює види соціального забезпечення. Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року 3, передбачає, що соціальне забезпечення поширюється на громадян, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних осіб. На громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів, поширюються лише ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь.
Так, Закон України "Про пенсійне забезпечення" 4 закріплює право на пенсійне забезпечення у старості, у разі втрати повної або часткової працездатності, встановлюючи пенсії за віком, у зв'язку з інвалідністю, у зв'язку з втратою годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, що призначаються непрацездатним громадянам у разі відсутності у них права на трудову пенсію.
Гарантується також право громадянам на матеріальне забезпечення у разі тимчасової втрати працездатності, на допомогу при вагітності і пологах, при народженні дитини та для догляду за дитиною 5, допомогу на поховання.
Закон України "Про зайнятість населення"6 визначає правові, економічні та організаційні основи захисту населення України від безробіття. Безробітними визнаються працездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших доходів через відсутність належної роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, шукають роботу і здатні її виконувати. Положення названого закону розвиваються в нормативно-правових актах Кабінету Міністрів України - Положенні про порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, виплати допомоги у зв'язку з безробіттям, а також умови надання матеріальної до-
166 РОЗДІЛ IV . ГЛАВА З
помоги в період професійної підготовки та перепідготовки та Положенні про порядок надання матеріальної допомоги у зв'язку з безробіттям 7.
Отже, на цьому прикладі можна переконатися, що норма Конституції доповнюється законами та іншими нормативно-правовими актами з регулювання прав громадян на соціальний захист.
Проте реальність прав і свобод громадян, закріплених у Конституції, означає такий їх стан, коли кожна людина не лише за законом, а й фактично дійсно володає цими правами та свободами, може в юридичне допустимих межах безперешкодно, за своєю волею як в особистих, так і в суспільних інтересах користуватись і розпоряджатись можливостями, що в них містяться, захищати їх від порушень та вимагати від компетентних органів поновлення цих прав. Тобто реальність прав і свобод громадян повинна бути забезпечена системою гарантій.
У певному сенсі гарантії можна розглядати і як певну групу прав громадян, які сприяють реалізації та охороні й захисту їх прав і свобод. Ці права мають двоякий характер, тому що виступають і як право, і як гарантія.
Такими гарантіями в сфері виконавчої влади є правона звернення в органи державного управління, право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконним рішенням, діями або бездіяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, право користування передбаченими законом пільгами тощо. Здійснюючи названі права, громадяни власними діями сприяють забезпеченню реалізації свого адміністративно-правового статусу.
Важливою гарантією прав, свобод та законних інтересів людини є питання відшкодування збитків громадянам, які були заподіяні внаслідок незаконного притягнення до адміністративної відповідальності та незаконного накладення адміністративного стягнення. Частково ці питання вирішені в Законі України "Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду" 8. Йдеться про шкоду, спричинену внаслідок незаконного застосування адміністративного арешту або витравних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладання штрафу.
Проте юрисдикційними повноваженнями наділені також ще певні державні органи (наприклад, митні органи, податкова інспекція та податкова міліція). Звідси випливає, що в інших випадках шкода відшкодовується на загальних підставах через звернення до суду. Також для захисту своїх прав, свобод і законних інтересів громадянам надано право оскарження дій чи бездіяльності органів виконавчої влади, яке регулюється Законом України "Про звернення громадян" 9.
М-А. Бояринцева 167
У ст. 40 Конституції України закріплено право кожного направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглядати звернення і давати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Ця важлива конституційна норма сприяє реалізації та захисту громадянами своїх прав.
Усі звернення громадян можна поділити на два типи:
а) адміністративні, тобто розглянуті в позасудовому порядку;
б) судові, тобто розглянуті судами в процесі здійснення правосуддя, у порядку карного чи цивільного судочинства.
Право на звернення є не тільки засобом захисту прав, а й засобом зміцнення законності, залучення громадян до процесу державного управління.
У зв'язку з цим не можна не торкнутися питання захисту прав особи і громадянина Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини.
Надання Уповноваженому прав приймати рішення, які мають обов'язковий характер щодо вказаних органів, напевно, зумовлено тим, що в Україні ще трапляються такі небажані тенденції, як поширення правового нігілізму, масові порушення прав людини тощо. Ом-будсмен завдяки своєму статусу має забезпечити організацію ефективного захисту прав та свобод людини і громадянина, сприяти закріпленню атмосфери довір'я між громадянами України й апаратом управління. Цей інститут має забезпечити опосередкований постійно діючий контроль за діяльністю органів усіх рівнів у плані забезпечення прав і свобод громадян, створити умови для участі населення у вирішенні проблем як особистого, так і суспільного значення, сприяти демократичному розвитку держави.
Стаття 38 Конституції України надає громадянам право брати участь в управлінні державними справами. У цій статті реалізовані вимоги ст. 21 Загальної декларації прав людини, яка проголошує право кожного громадянина брати участь в управлінні своєю державою як безпосередньо, так і через вільно обраних представників, а також право на рівний доступ кожного до державної служби у своїй країні. Ця норма є показовою стосовно впливу міжнародних норм на законодавство України. Права і свободи людини та громадянина є найбільшими цінностями держави.
Право громадян на участь в управлінні державними справами підкріплюється їх правом обирати та бути обраним в органи державної влади та органи місцевого самоврядування. При прийнятті на державну службу до громадян пред'являються певні вимоги. Відповідно
168 РОЗДІЛ IV • ГЛАВА З
до ст. 4 Закону України "Про державну службу" такими вимогами є отримання відповідної освіти і професійної підготовки та проведення конкурсного відбору для осіб, які претендують на посади третьої-сьо-мої категорій.
Стаття 36 Конституції України встановлює право громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Ця стаття розвиває і конкретизує положення ст. 20 Загальної декларації прав людини та ст. 22 МІіжнародного пакту про громадські та політичні права щодо свободи асоціацій. Право їй свободу об'єднання є невід'ємним правом громадян України.
Згідно з Загоном України "Про об'єднання громадян" об'єднання громадян визначається як добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свэбод. Об'єднання громадян можуть створюватися у формі політичних партій або громадських організацій.
Сьогодні суспільні перетворення призводять до змін в адміністративно-правовому статусі громадянина. Це пов'язано, по-перше, з конституційними ознаками, додержанням та захистом прав і свобод людини •- важливим обов'язком держави та її органів. По-друге, відбувається різке підвищеннл ролі закону в регулюванні статусу громадян, їхніх прав, обов'язків та відповідальності. По-третє, адміністративнсі-правовий статус громадянина сьогодні проявляється значно повніше. Поширюється спектр його регулювання в багатьох сферах економічного, політичного та соціального життя.
Слід підкреслити важливість тенденції зростання ролі закону в регулюванні прав громадян у різних сферах. Підзаконні, в тому числі відомчі, акти мають відходити на другий план та виявлятися в новому значенні - як допоміжні засоби забезпечення реалізації прав громадян.
Так, Закон України "Про засхист прав споживачів" взяв на себе основне навантаження в сфері клієнтських прав громадян і цим самим утворює юридичну базу для реалізації прав громадян у стосунках з продавцями та виробниками товарів і послуг. Це поставило органи виконавчої влади та органи управління підприємств, організацій у новий режим функціонування та відносин з громадя-нами-югієнтамж. Показово, що поряд з засобами цивільно-правового регулювання зазначений закон має адміністративне -правові норми, що стосуються діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування та їх зв'язків з суб'єктами правовідносин.
т !• Ы.А. Бояринцева 169
д Отже, дуже важливе значення для реалізації особою своїх прав і
свобод має забезпечення в реальноіиу житті вищої юридичної сили Конституції України, так само як і її безпосередньої дії. На жаль, низький рівень загальної, політичної і правової культури як громадян, так і посадових осіб поки що не сприяє виконанню зазначених вимог щодо реального забезпечення державою прав і свобод людини у сфері виконавчої влади. З огляду на це засоби та процедурні механізми фактичної реалізації прав; і свобод громадян потребують подальшого вдосконалення в ході проведення адміністративної реформи в Україні.