Тапарт І йнихсисте м

Вид материалаДокументы

Содержание


Відірвані партії.
7.4.2. Класифікація партій за рівнем репрезентативності
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   35

Маргінальні партії. Вони знаходяться на краях (справа чи зліва) партійної системи поза головними осередками, навколо яких точиться міжпартійна боротьба. Це можуть бути дуже сильні виборчі партії, але з обмеженим коаліційним потенціалом та потенціалом шантажу. Взагалі вони є просто додатком до сильних правих чи лівих партій, проявляють виразну схильність (програмну чи ідеологічну) до могутніх сусідів, намагаючись при цьому зберігати свою політичну самобутність. Маргінальність малих партій є фактом як їхньої політичної природи – досить крайнє програмне розв’язання, яке відрізняється від головного напряму виборчої конкуренції, – так і їхнього становища стосовно інших сильних партій. Прикладами маргінальних правих партій є датська Прогресивна партія та Національний фронт у Франції. Інші партії трактують їх як гіршу версію політичного актора. Це ізольовані у межах партійної системи партії, хоча в обох випадках їм важко відмовити у ознаках істотності (зокрема, коаліційного потенціалу). Особливо це видно в ситуації датської партії. У 70-х роках вона стала легітимним учасником парламентської конкуренції та потенційним союзником блоку консервативних партій. Хоча її поведінка у парламенті може свідчити про стабільність кабінетів (наприклад, у Данії вони повинні опиратися на змінні більшості, які утворюються в конкретних парламентських дебатах), а крім того датська Прогресивна партія здобула близько 16 % виборчих голосів (1979 р. – 11 %, а 1988 – 9 %), однак, з часом вона опинилася поза процесом коаліційних переговорів. Загалом спостерігаємо падіння ролі лівих маргінальних партій (лівіше соціал-демократичних). Деякі з них зберегли значний коаліційний потенціал (наприклад, Фінське ліве угруповання, грецькі комуністи, ліві партії Швеції), брали участь або в урядових коаліціях, або надавали парламентську підтримку урядам меншості.


Партія-петля. Такі партії функціонують у центрі системи ліві-праві, групуючись між сильними політичними партіями. Їхній коаліційний потенціал буде особливо великим тоді, коли вони стають партнером, вартим прихильності як лівих, так і правих. Політична роль цих партій може зростати до таких розмірів, що вони здатні будуть вільно пересуватися з правоцентристських до лівоцентристських коаліцій. Вони можуть сприяти створенню коаліцій, а також руйнувати їх. У цьому контексті може з’явитися два варіанти. По-перше, може існувати одна партія-петля (яка називається третя партія), яка діє, наче маятник. Її коаліційний потенціал буде найбільшим, якщо жодна з великих партій не спроможна здобути парламентську більшість самостійно. Однак, можливості тре-тьої партії у коаліційних переговорах обмежуються, коли вона не спроможна здобути центристської позиції в межах системи. По-друге, у центрі може існувати більше ніж дві партії-петлі й тоді їхня роль зменшується. Вони не виконують тоді функцій маятника, хоча й надалі володіють коаліційним потенціалом. У цьому контексті правдоподібним результатом змагання стає двоблокова система, а обидві партії стають звичайними малими партіями. Партія вільних демократів у Німеччині є типовою третьою партією (партією-маятником). У Данії, наприклад, існує кілька партій-петель (радикальні ліберали, центристські демократи та християнські демократи), що значною мірою ускладнює процес коаліційних переговорів.


Відірвані партії. Вживаючи це визначення Дж. Сміт прагнув підкреслити, що йдеться про ті партії, які ухиляються від участі в основному напрямі міжпартійної боротьби (наприклад, у соціоекономічних взаєминах у системі ліві-праві). Звичайно, їхні виборчі заклики скеровані до окремої соціальної групи, наприклад, етнічної чи регіональної мен-шини. Колись факт їхнього відірвання може сприяти залученню їх до урядових коаліцій, особливо, коли представлений ними соціополітичний поділ охоплює значний рівень політичної важливості (наприклад, у Бельгії Валлонський союз брав участь у двох кабінетах, які створювалися у 70-х роках, а Фламандська народна спілка – у трьох). Сепаратні прагнення певних етнічних груп (наприклад, басків в Іспанії) можуть призвести до повного “відірвання” партій, що їх представляють. Однак, наприклад, Народна партія Південного Тіролю в Італії чи шведська Народна партія у Фінляндії є зінтегрованими у межах політичної системи, а остання брала участь у формуванні 25 коаліційних кабінетів, хоча висунула лише одного прем’єра.

Інший вид “відірвання” можуть представляти партії пов’язані з так званою “новою політикою”. Деякі з них свідомо відхиляються від основного напряму політичної конкуренції (ліві-праві), через що стають безпосереднім викликом для стабільних партій як на виборчому, так і на ідеологічному рівні (наприклад, зелені в Німеччині, Австрії та Фінляндії). Водночас антисистемні комуністичні партії можна зарахувати до категорії “відірваних” угруповань, які виступають проти ліберального узаконення політичної системи, створюючи зовсім нову вісь конкуренції: партії просистемні проти антисистемних.

Дж. Прідхам, як і Дж. Сміт, вважає за необхідне запровадити “системну” оцінку ролі малих партій, однак свої висновки не обмежує лише партійними структурами. У нього критерієм віднесення стає ціла соціальна і політична система, у межах якої діють ці партії. Конкретніше, його цікавлять три типи зв’язків: держава і партія, партія та суспільство, а також відносини між самими партіями. Дж. Прідхам, досліджуючи малі партії Італії, доходить висновку, що вони є, насамперед, інституційними акторами (відносини держава-партія є тут провідними) і, меншою мірою, соціальними силами (які мобілізують чи контролюють певну частину суспільства (відносини партія-суспільство)). Це повинно було б вплинути на їхню роль у політичній системі, коли участь у міжпартійних переговорах стала для них гарантією існування. Меншою мірою вони були зацікавлені у переоформленні характеру домінуючих суспільних чи інституційних зв’язків у межах суспільства, а також партійної системи. Однак, у 90-х роках ситуація щодо малих партій змінилася досить радикально. Партії зелених, наприклад, у Німеччині, Швейцарії чи Швеції – це, насамперед, соціальні сили, а лише згодом у них з’являються інституційні амбіції (очевидно, що їхнє існування у національних парламентах є вагомою підставою для виз-нання їх за істотні партії).


7.4.2. Класифікація партій за рівнем репрезентативності

Істотні та неістотні партії. Залежно від ступеня впливу політичних партій на партійну та політичну системи, їх можна поділити на партії з високим рівнем репрезентативності (істотні) та партії з низьким рівнем репрезентативності (неістотні). Цей критерій класифікації політичних партій запропонував та розробив відомий дослідник партійних систем Дж. Сарторі. Істотність політичної партії означає, що вона є важливою для функціонування цілої партійної системи і має потенційну можливість зміни її характеру та напряму розвитку. Дж. Сарторі виділяв два альтернативні способи класифікації партій (два тести репрезентативності), які визначають істотність політичних партій (поріг репрезентативності) – коаліційний потеціал партії та потенціал політичного шантажу.


Партія вважається неістотною, якщо ніколи не брала участі або не розглядалася як потенційний партнер у процесі коаліційних переговорів. І навпаки, вона буде визнана іс-тотною, без огляду на її величину, якщо перебуває в позиції, що уможливлює її вплив на конфігурацію однієї з урядових коаліцій. Ця теза має певне обмеження. Стосується вона лише просистемних партій, які можуть бути залучені до процесу формування партійної коаліції. Сильні партії, що залишаються в постійній опозиції до політичної системи, згідно з концепцією Дж. Сарторі, не є предметом розгляду (наприклад, комуністичні партії в Італії і Франції, які в 50-60-х роках отримували близько 1/4 виборчих голосів, але не були учасниками жодної урядової коаліції).

Серед істотних партій цього типу окремо виділяють ініціативні партії, які більшою чи меншою мірою виконують роль провідної політичної сили у процесі коаліційних пе-реговорів, та доповнювальні, коаліційний потенціал яких слабший, ніж перших, а тому вони змушені приставати на їхні пропозиції. У обидвох випадках оцінка статусу політичних партій спирається на критерій позиції, яку вона займає у коаліційних переговорах. Йдеться не стільки про потенціал конкретної партії, скільки про фактичну здатність впливати на формування коаліційних урядів. Як ініціативні так і доповнювальні партії можуть використовувати так званий надлишок істотності, що, звичайно, є результатом їхніх близьких зв’язків із зовнішніми організаціями (наприклад, профспілками, церквою, президентом). Виступ такого зовнішнього “спонсора”, який є важливим у процесі поши-рення політичних цінностей, у певний спосіб вирізняє політичну партію, особливо в коаліційних переговорах. Однак, часто малі партії схильні до перевищення своєї істотності. Сильні ж партії швидше будуть уникати аргументу виступу зовнішнього спонсора та утримання з ним щільніших зв’язків, оскільки це може призвести до обмеження їхньої ор-ганізаційної автономії.

Дж. Сарторі стверджує, що визнання антисистемних партій (через відсутності у них коаліційного потенціалу) за неістотні було б нерозумним, а тому вводить наступну характеристику у класифікації істотності (ступеня репрезентативності) політичних партій – потенціал політичного шантажу партії. Відповідно до цього тесту, статусу істотності набудуть також антисистемні партії, але лише тоді, коли їхнє існування чи поведінка впливають на характер конкуренції просистемних партій. З метою виявлення такого впливу належить оцінити чи присутність антисистемних партій мала вплив на зміну політичної стратегії інших угруповань, особливо “сусідських”. Може виявитись, що близькість антисистемної партії змусить близьке угруповання шукати електорат ближче центру систе-ми і зумовить його просування власне у цьому напрямі. У результаті ця близькість може впливати на проникнення угруповання у лівоцентристську (чи правоцентриську) коалі-цію і зменшення гостроти політичного виклику. Без сумніву, цей процес може впливати і на зміну тактики виборчої поведінки просистемних партій.

Дж. Сарторі, визначаючи поняття потенціалу політичного шантажу, враховував тільки критерій величини антисистемної партії. Потенціалом політичного шантажу володіють лише сильні антисистемні партії.

У розумінні Дж. Сарторі, партія є істотною, якщо стосовно неї можна застосувати одну з двох описаних вище умов. Правда, він трактує їх як альтернативні положення, тоді як Дж. Сміт не бачить підстав для такого типу обмежень, вважаючи, що обидва положення слід поєднувати. Партія може бути потенційним партнером у коаліційних переговорах, але одночасно може бути небезпечною для просистемних партій. Пропозиція Дж. Сарторі має практичне значення тоді, коли ми хочемо відрізнити партії, які відіграють істотну роль у партійній системі від тих, які становлять лише тло політичної конкуренції. На практиці, спираючись на ці два критерії, можемо сказати дещо більше про політичні партії, які формують відповідну партійну систему.

7. 4. 3. Класифікація партій за походженням

Парламентські та позапарламентські партії. Цей тип класифікації політичних партій належить М. Дюверже. Він поділяє їх на партії внутрішнього походження (парламентські) та партії зовнішнього походження (позапарламентські) – це так звана генетична модель походження політичних партій. У першому випадку маємо справу з утворенням партії з парламентської групи, навколо якої формуються виборчі комітети на місцях. Другий тип партії створюється поза парламентськими фракціями навколо місцевих комітетів.

Однак загалом, такий поділ є достатньо умовним. Класифікація ця має певне значення, насамперед, для вивчення історичної еволюції політичних партій. Буржуазні партії виникали переважно як парламентсько-виборчі, в той час, коли робітничі – як партії зовнішнього походження, на базі профспілок чи інших робітничих організацій. Але ця тен-денція не є загальною.

У сучасний період можемо спостерігати виникнення буржуазних партій із груп інтересів (наприклад, з селянських профспілок у Швеції чи Норвегії). З’являється також третя група партій, яка формується внаслідок розколу раніше існуючих партій.

Спосіб виникнення політичної партії загалом не суттєво впливає на її наступну діяльність. Наприклад, Лейбористська партія Великобританії, що формувалася як позапарламентська, стає типовою парламентською партією, тоді як Консервативна партія, яка виникла як парламентська, розвиває свою позапарламентську структуру та діяльність.

Спосіб формування політичних партій не особливо впливає також на характер ідеології політичних партій. Серед партій парламентського походження є консервативні та ліберальні партії, обидві американські партії, деякі соціалістичні та католицькі партії, а серед партій зовнішнього походження, крім лейбористської, існують християнські партії, які походять з релігійних організацій, ряд консервативних партій Бельгії, Скандинавських держав, фашистські партії, які виникають з об’єднань колишніх комбатантів, ветеранських організацій.

За М. Дюверже, існує відповідний зв’язок між способом формування партії та її організаційною структурою. Для партій зовнішнього походження характерні вища дисципліна та централізація, ніж для парламентських партій. Правда, це положення слід застосовувати швидше до політичних партій ХІХ ст., ніж до сучасних. Наприклад, британська Консервативна партія є сьогодні досить централізованою і дисциплінованою, а християнські партії зовнішнього походження мають досить ліберальну і децентралізовану орга-нізаційну структуру.

7. 4. 4. Класифікація партій за організаційним критерієм

Партії фахового і територіального типу. Характер первинних організацій партії може виступати одним із критеріїв їхньої класифікації. З цього погляду первинні органі-зації партії поділяються на засновані за фаховим і за територіальним принципом. Більшість сучасних партій мають організаційну структуру, організовану за територіальним принципом. Комуністичні партії мають первинні організації, які засновуються за фаховим принципом на підприємствах, установах, навчальних закладах.

Частина політичних партій створюють лише вертикальний рівень зв’язків між первинними організаціями та центральними органами, а деякі допускають існування певних зв’язків і структур горизонтальних – між самими первинними організаціями (наприклад, регіональні організації італійської християнсько-демократичної партії). Вертикальна структура зв’язків між первинними організаціями забезпечує більшу монолітність партії і застосовується сьогодні в організаційній структурі більшості сучасних політичних партій, за винятком хіба що партії радикалів у Франції, яка зберігає давню структуру клубів.