Зміст Перелік умовних скорочень І термінів
| Вид материала | Документы |
- Зміст, 747.76kb.
- Зміст перелік умовних скорочень, 479.97kb.
- Зміст перелік умовних скорочень вступ, 429.51kb.
- Зміст перелік умовних скорочень 3 словник 4 вступ, 447.28kb.
- Зміст перелік умовних скорочень, 390.05kb.
- Перелік умовних позначень, скорочень та термінів, 1568.01kb.
- Вступ, 358.84kb.
- Перелік умовних скорочень, 355.42kb.
- Перелік умовних скорочень, 3758.89kb.
- З м І с т перелік умовних скорочень, 452.48kb.
Зміст
Перелік умовних скорочень і термінів…………………………………3
Вступ………………………………………………………………………….7
Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження………………13
1.1. Антропно-правова проблематика в історії вчень про людину (огляд літератури за темою дослідження)…………………………………………….13
1.2. Методологія дослідження…………………………………………………...36
1.3. Сучасний поняттєвий апарат людинорозуміння у правовій науці……..46
Висновки до розділу 1……………………………………………………………...80
Розділ 2. „Праволюдинні” проблеми філософії права в антропологічній перспективі (деякі евристичні можливості антропологічних дослідницьких підходів)……………………………...81
2.1. Права людини крізь призму філософсько-антропологічного дослідницького підходу……………………………………………………………81
2.1.1. Поняття філософсько-антропологічного дослідницького підходу...……..81
2.1.2. Деякі філософсько-антропологічні концепції прав людини……………...83
2.2. Права людини крізь призму соціально-антропологічного дослідницького підходу……………………………………………………………………………..108
2.2.1. Поняття соціально-антропологічного дослідницького підходу………...108
2.2.2. Права людини як явища людської культури та засоби соціалізації людського індивіда……………………………………………………………......112
2.3. Права людини крізь призму релігійно-антропологічного дослідницького підходу……………………………………………………………………………..131
2.3.1. Поняття релігійно-антропологічного дослідницького підходу…………132
2.3.2. Права людини у контексті іудаїзму, християнства й ісламу…………….134
Висновки до розділу 2…………………………………………………………….168
Висновки…………………………………………………………………..169
Додатки…………………………………………………………………….77
Додаток А………………………………………………………………….177
Додаток Б…………………………………………………………………..206
Список використаних джерел………………………………………...229
Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php
Вступ
Актуальність теми дослідження визначається, насамперед, такими чинниками. По-перше, методологічні перетворення у сучасній вітчизняній юридичній науці зумовили необхідність пошуку нових і змістовного оновлення існуючих дослідницьких підходів до вивчення правових явищ, зокрема прав людини. По-друге, філософія прав людини дедалі рельєфніше виокремлюється у відносно самостійний напрямок вітчизняних філософсько-правових досліджень і починає претендувати на центральне положення в структурі філософії права. По-третє, сучасним завданням філософії права, поряд із виявленням глибинних закономірностей, які стосуються виникнення, структури, функціонування та розвитку права, є розкриття сутності застосовуваних нею методологічних підходів (й передусім – підходів антропологічних), а також відповідних їм методів і прийомів дослідження правових явищ. По-четверте, на теперішньому етапі розвитку України, з огляду на антропологізацію і гуманізацію юридичної науки та практики, очевидною є потреба у вирішенні в філософії права власне антропологічних проблем. По-п’яте, у наукових працях вітчизняних та зарубіжних вчених, а також в міжнародних і національних документах щодо прав людини вживається низка таких терміно-понять, якими окреслюється поняттєвий апарат людинорозуміння саме в юридичній науці.
Стан дослідження теми. Деякі проблеми теми знайшли достатнє відображення у працях М.Дамірлі, Д.Керімова, Б.Кістяківського, А.Козловського, В.Лазарєва, П.Рабіновича, Ґ.Радбруха, В.Сирих та ін. (концептуальний плюралізм в юридичній науці, багатоманіття дослідницьких підходів до вивчення людини та права, тенденції розвитку сучасного людинознавства), О.Бережнова, В.Бігуна, С.Добрянського, Ж.Карбоньє, А.Ковлера, В.Малахова, С.Максимова, М.Малеїна, М.Матузова, В.Нерсесянца, М.Орзіха тощо (термінологічне позначення понять про людину та її права), М.Бердяєва, М.Бубера, М.Булатова, К.Вальверде, М.Вітрука, М.Гайдеґґера, Б.Головка, Б.Григор’яна, О.Грищук, В.Губіна, П.Гуревича, В.Дольника, М.Коркунова, К.Любутіна, Б.Маркова, О.Некрасової, І.Покровського, С.Сливки, В.Табачковського, Г.Тульчинського, Н.Хамітова й ін. (природа та сутність людини, антропні властивості останньої), С.Алексєєва, В.Бачиніна, Л.Воєводіна, О.Гьофе, І.Кального, М.Козюбри, Г.Мальцева, П.Недбайла, О.Овчиннікова, В.Патюліна, А. Полякова, О.Пучкова, С.Рабіновича, Н.Рулана, Л.Удовики, В.Шишка тощо (окремі сюжети антропології права). Проте саме антрополого-методологічні засади дослідження прав людини ще не були в Україні об’єктом монографічного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими планами та темами. Дослідження виконувалося поетапно у рамках держбюджетних тем „Застосування міжнародних та національних стандартів захисту прав людини і громадянина в Україні (теоретико-методологічні аспекти дослідження і викладання)” на 2002-2004рр. (№ держреєстрації 0102V003560) та „Методологічні проблеми загальної теорії прав і свобод людини та громадянина” на 2005-2007рр. (№ держреєстрації 0105V002229).
Мета дослідження полягає у встановленні антрополого-методологічних засад (підходів) дослідження прав людини та виявленні евристичних можливостей цих підходів.
Для досягнення вказаної мети потрібно було розв’язати такі завдання:
- визначити поняття антропологічного дослідницького підходу;
- встановити різновиди цього підходу;
- розглянути філософсько-правові аспекти вживання терміно-понять „людина”, „особа”, „особистість”, „індивідуальність”, „суб’єкт” тощо;
- визначити та дати загальну характеристику понять „правова людина”, „юридична людина”, „правова особистість”, „юридична особистість”;
- продемонструвати деякі евристичні можливості філософсько-антропологічного, соціально-антропологічного та релігійно-антропологічного дослідницьких підходів у з’ясуванні природи і сутності прав людини.
Об’єктом дослідження є права людини як явища, зумовлювані її антропними властивостями.
Предмет дослідження становлять антрополого-методологічні засади (підходи) дослідження прав людини.
Методологія дослідження. Виходячи з того, що методологія будь-якого філософсько-правового дослідження має трьохступеневу структуру (дослідницькі підходи, методи та прийоми), для цього дослідження було обрано таку методологію:
- антропологічні дослідницькі підходи (філософсько-антропологічний, соціально-антропологічний, релігійно-антропологічний);
- методи дослідження: філософські (діалектичний і метафізичний – для вивчення прав людини, відповідно, або як явищ, природа та сутність яких перебувають у постійному розвитку, або як явищ з незмінною природою і сутністю), загальнонаукові (системний – для встановлення різновидів антропологічного дослідницького підходу; структурно-функціональний – для з’ясування евристичних можливостей цих різновидів у дослідженні прав людини; сходження від конкретного до абстрактного – при визначенні понять „правова людина”, „юридична людина”, „правова особистість”, „юридична особистість” тощо; сходження від абстрактного до конкретного – зокрема, для формування загальних висновків стосовно прав людини, виходячи з розуміння природи та сутності їхнього носія), спеціальні (аналіз письмових джерел – наукових праць, а також нормативних і ненормативних юридичних актів) й окремі (тлумачення юридичних норм – при аналізі текстів вказаних актів; догматичний – для формулювання нових понять; теоретико-правового моделювання – наприклад, для обґрунтування людських прав, виходячи з розуміння природи та сутності їх носія; порівняльно-правовий – зокрема, при співставленні ознак західної та східної концепцій прав людини);
- прийоми дослідження: індукція (наприклад, для формулювання узагальнених висновків про права людини, виходячи зі знання їхніх суттєвих рис, притаманних їм у певному соціокультурному середовищі), дедукція (зокрема, у дослідженні особливостей прав людини як явища, що залежить від соціокультурного контексту, виходячи із загальних знань про останній), класифікація (з метою групування за різними критеріями антропологічних дослідницьких підходів і способів засвоєння прав людини), синхронний та діахронний аналізи (наприклад, при розгляді антропно-правової проблематики у вченнях про людину в історичній ретроспективі; при логічній експлікації поняттєвого апарату людинорозуміння у правовій науці), теоретичний синтез (зокрема, у дослідженні поняттєвого апарату людинорозуміння у правовій науці в якості системи), екстраполяція (для поширення висновків різних видів антропології на філософсько-правове дослідження), абстрагування (для вичленування у досліджуваних об’єктів різноманітних ознак, властивостей, якостей і їхньої мовної фіксації, зокрема при визначенні, обмеженні, узагальненні та поділі у дисертації певних понять), ідеалізація (наприклад, при формуванні образів правової та юридичної людини і особистості), опис (зокрема, суттєвих рис правової та юридичної людини й особистості), характеристика (наприклад, різних видів антропології), порівняння (зокрема, у дослідженні особливостей сприйняття людини та її прав суспільствами Заходу та Сходу), роз’яснення (наприклад, для з’ясування суті способів засвоєння людиною її прав), доведення (зокрема, з метою виявлення особливостей розвитку прав людини у світлі колізійності концепцій природи та сутності людини Заходу і Сходу), спростування (для критики поглядів деяких вчених, праці яких були досліджені).
Наукова новизна одержаних результатів. зумовлена тим, що ця дисертація є одним з перших монографічних філософсько-правових досліджень евристичних можливостей антропологічних дослідницьких підходів у вивченні прав людини. Елементи наукової новизни отриманих результатів, які демонструють евристичні можливості зазначених підходів, вбачаються, зокрема, у тому, що:
вперше:
- визначено поняття антропологічного дослідницького підходу;
- запропоновано розгорнуту класифікацію різновидів цього підходу;
- сформульовано дефініції понять „правова людина”, „юридична людина”, „правова особистість”, „юридична особистість”, в яких фіксуються філософсько-правові образи людини й особистості;
удосконалено:
- уявлення про певні евристичні можливості філософсько-антропологічного, соціально-антропологічного та релігійно-антропологічного підходів у дослідженні прав людини;
дістали подальшого розвитку:
- інтерпретація прав людини у деяких суб’єктивістських і суб’єктивістсько-об’єктивістських філософсько-антропологічних концепціях;
- обґрунтування можливості послаблення протистояння різних культур за умови відмови від глобальної стандартизації прав людини;
- визначення особливостей антропологічної інтерпретації прав людини в іудаїзмі, християнстві католицької конфесії й ісламі.
Практичне значення одержаних результатів. Висновки дослідження можуть бути використані у науково-дослідній діяльності для подальшої розробки антрополого-правової проблематики, при викладанні навчальних дисциплін „Права людини”, „Філософія права”, „Антропологія права”, „Загальна теорія держави та права”, „Соціологія права”, „Порівняльне правознавство”, а також для оптимізації використання терміно-понять „людина”, „особистість”, „індивідуальність”, „громадянин” у законодавстві України. Деякі пропозиції з такої оптимізації були скеровані до Секретаріату Президента України.
Апробація результатів дисертації. Дисертація була обговорена на кафедрі теорії та історії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка й на міжкафедральному семінарі кафедр теорії та історії держави і права та філософії і політології у Львівському державному університеті внутрішніх справ. Низку її положень було виголошено у доповідях на 33 наукових заходах, а саме: Всеукраїнському „круглому столі” „Актуальні проблеми філософії права” (Київ, 2003); Конференції „Філософія права: стан і тенденції розвитку в Україні і світі” (Київ, 2003), Республіканській конференції молодих вчених АН Білорусі „Молодь у науці” (Мінськ, 2003), Міжнародній науковій конференції студентів й аспірантів „Право і держава: традиції та перспективи” (Мінськ, 2003), Міжнародному семінарі „Юридична методологія – основа гармонізації законодавства України до законодавства ЄС” (Київ, 2003), ІІ, ІІІ, IV, V і VI Міжнародних наукових конференціях молодих вчених „Осінні юридичні читання” (Хмельницький, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007), ІІ, ІІІ, IV і V Всеукраїнських наукових конференціях студентів, аспірантів і молодих вчених „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (Львів – Одеса, 2003, 2005, 2006, 2007), Міжнародній науково-практичній конференції студентів та аспірантів „Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (Київ, 2004), Міжнародному симпозіумі „Релігійна свобода у державах Східної Європи: традиції та новації” (Львів, 2004), Х, ХІІ і ХІІІ регіональних наукового-практичних конференціях „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 2004, 2006, 2007), Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів і молодих вчених „Ломоносов” (Москва, 2004, 2006, 2007), І і ІІ Всеукраїнських „круглих столах” „Актуальні проблеми філософії права (аксіологічний аспект)” (Одеса, 2005, 2007), Міжнародній науковій конференції студентів й аспірантів „Актуальні проблеми правознавства: історія та сучасність” (Мінськ, 2005), Міжнародній науковій конференції студентів й аспірантів „Приватне право: стан та перспективи розвитку” (Київ, 2005), І, ІІ і ІІІ Всеукраїнських „круглих столах” „Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи)” (Львів, 2005, 2006, 2007), ІІ Міжнародній науково-практичній конференції студентів та аспірантів „Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку” (Луцьк, 2006), Міжнародній науковій конференції „Ювенальна політика та ювенальна юстиція в сучасній державі” (Одеса, 2007), Науково-практичному „круглому столі” „Проблеми здійснення та захисту особистих немайнових прав фізичної особи в умовах євроінтеграції” (Хмельницький, 2007), Регіональній науково-практичній конференції „Верховенство права у правозастосовчій діяльності” (Івано-Франківськ, 2007).
Публікації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження опубліковані в одній колективній монографії, одному колективному навчальному посібнику, 13 статтях (з яких 8 вміщено у наукових виданнях, визнаних ВАК України фаховими з юридичних наук), 22 тезах доповідей на наукових заходах.
Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php
Висновки
У дисертації представлено теоретичне узагальнення й оновлене вирішення наукового завдання, яке полягає у встановленні антрополого-методологічних засад дослідження прав людини в філософії права. Оскільки такими засадами слугують антропологічні дослідницькі підходи, зазначене завдання було розв’язане через з'ясування поняття та різновидів антропологічного підходу і виявлення деяких їх евристичних можливостей в дослідженні прав людини. Основні висновки полягають у такому:
- Антропологічні дослідницькі підходи – це засновані на висновках певних видів антропології світоглядні ідеї про природу та сутність людини, які визначають особливості встановлення, відбору і систематизації науковцем досліджуваних фактів, а також їх інтерпретації й оцінки.
Оскільки в історії вчень про людину однозначного погляду стосовно останньої сформовано не було, то не може бути вироблено і єдиного антропологічного погляду на права людини, а відтак й уніфікованого антропологічного підходу для їх дослідження. Зокрема тому можна виділити низку різновидів антропологічних дослідницьких підходів. Так, вказані підходи можна класифікувати залежно від: 1) виду антропології, здобутки якої використовуються у дослідженні (з огляду на її поділ на наукову (основним різновидом якої є соціокультурна), філософську та релігійну): філософсько-антропологічний; соціально-антропологічний і релігійно-антропологічний (останній у свою чергу може конкретизуватись залежно від виду релігії та від домінування в ній доктринальної чи діяльнісної орієнтації); 2) змістовної спрямованості дослідження: екзоантропний і езоантропний; 3) типу праворозуміння дослідника: позитивістсько-правовий та природно-правовий; 4) філософських понять і категорій, на яких ґрунтується антропологічний дослідницький підхід, можна виділити, зокрема: потребовий, комунікативний, символічний, герменевтичний; 5) кількісного складу суб’єкта, який виступає об’єктом антропологічного аналізу: індивідуалістичний і колективістський; 6) філософсько-світоглядної позиції дослідника стосовно загального співвідношення матерії та свідомості: ідеалістичний (об’єктивний і суб’єктивний) та матеріалістичний; 7) змісту наукового підґрунтя інтерпретації досліджуваних явищ: біологізаторський, соціологізаторський і трансценденталістський. Крім цього, з огляду на значення для розкриття предмету дослідження всі антропологічні дослідницькі підходи в межах кожної з наведених класифікацій можуть поділятися на основні та допоміжні.
- Застосування антропологічних дослідницьких підходів у філософії права задля встановлення особливостей людинорозуміння в юриспруденції дозволило дійти висновку про те, що „людина у праві” має два образи: правової людини і людини юридичної, яким відповідають образи правової та юридичної особистостей.
Правова людина – це людський індивід, якому з огляду на його природу притаманні вроджені правові якості (природні, невід’ємні, основоположні права), що є найважливішою складовою загальносоціального права. А юридична людина – це людський індивід, який у процесі соціалізації здатний сприймати, реалізовувати та трансформувати право як спеціально-соціальне (державно-вольове, юридичне, „позитивне”) явище, що є елементом сформованої у певному суспільстві культури.
Поняттям „правова особистість” охоплюється правова людина як її носій та притаманні такій людині природні права, що уможливлюють її життєдіяльність. Інше поняття – „юридична особистість” – відображає ті соціально зумовлені якості, характеристики юридичної людини, які закріплені у спеціально-соціальному (юридичному, „позитивному”) праві конкретного історичного типу. Юридична особистість – це юридична людина та стійка система її соціально значимих якостей, наданих і забезпечуваних суб’єктом юридичної правотворчості, котра [система] відображає рівень свободи цієї людини та межі її відповідальності у певному суспільстві.
- Філософсько-антропологічний підхід дозволяє утвердити уявлення про державу і здійснюване нею юридичне регулювання як про інструменти забезпечення умов для реалізації, охорони та захисту людських прав. Евристичні можливості цього підходу у дослідженні прав людини виявились в обґрунтуванні на його основі того, що у суб’єктивістських концепціях екзистенціалізму створення людиною соціальних (в т.ч. юридичних) норм, закріплення у них положень про людські права розглядаються, зокрема, як: 1) спроба уможливити та „продовжити” буття людини (М.Гайдеґґер, К.Ясперс), надати їй „свободу на”, а приреченості бути вільною – певних соціальних меж (Ж.-П.Сартр); 2) засіб подолання обмеженості людської природи, відвернення самогубства, заохочення людської істоти до „бунту”, який є передумовою виникнення нових прав (А.Камю); 3) спроба визначення ступеню відповідальності біосоціальних індивідів за перетворення світу і засіб обмеження проявів людського зла (Г.Марсель).
Через посередництво вказаного підходу вдалося дійти висновку про те, що у суб’єктивістських концепціях персоналізму, з одного боку, природними правами людини визнаються ті, творцем яких вважається вона сама, з огляду на усвідомлення нею своєї природи (М.Бердяєв, Е.Муньє), а, з іншого, – уможливлюється визнання того, що необхідними для індивіда можливостями є лише ті, котрі даровані Богом і відкривають шлях до Нього (Л.Шестов).
Використання філософсько-антропологічного дослідницького підходу дозволило також встановити, що у суб’єктивістсько-об’єктивістських концепціях німецької антропологічної школи тільки завдяки духовному началу людини стає можливим її мирне співіснування з іншими людьми (М.Шелер). Людська ж нормотворчість виявляється „природною штучністю”, оскільки людина, будучи нездатною породжувати норми та регулювати свої відносини зі світом у природному стані, в суспільстві примушена створити і зберігати „маску”, частиною якої є норми про людські права (Г.Плеснер); ці норми – ідеальні виразники вродженої інстинктивної схильності біосоціального індивіда до взаємності, імперативи свідомості, які доповнюють недостатність інстинктів людини та спрямовані на збереження рівноваги й рівноправності у системі людських відносин (А.Гелен).
Віднесення до філософсько-антропологічних об’єктивістських концепцій визнається невиправданим, якщо виділяти поряд з філософсько-антропологічним дослідницьким підходом також підхід соціально-антропологічний. Адже через посередництво останнього якраз і уможливлюється „об’єктивне” пізнання природи та сутності людини і визначення прав останньої або як явища з „плюралістичною” природою, зумовленою функціонуванням прав у різних типах суспільств і, відповідно, визнанням різної їхньої цінності (структуралізм), або як у певному сенсі фікції, якщо діяльність людини детермінована умовами її існування, підпорядкована об’єктивно існуючим нормам, інститутам, що адаптують людську істоту до життя у соціумі та контролюють, регулюють і спрямовують її активність (фізикалізм, біхевіоризм).
- Згідно з соціально-антропологічним підходом пізнання соціальної сутності права неможливе без встановлення зв’язків останнього з тим соціальним середовищем, у якому це право функціонує. Евристичні можливості вказаного підходу в дослідженні прав людини виявились у тому, що застосування вказаного підходу дозволило встановити історичну тенденцію до раціонального пошуку відмінностей між людьми, до їх поділу на групи, який часто спричиняв і спричиняє між ними конфронтацію, протистояння, іноді смертельну ворожнечу. З огляду на це обґрунтовано позицію, згідно з якою всю історію розвитку людини можна вважати історією розвитку дискримінації людей людьми, а також історією боротьби з такою дискримінацією, одним з дієвих засобів подолання якої у сучасному світі слугує концепція природних прав людини. Однак останню не можна назвати універсальним засобом, оскільки нерідко вона сама використовується як новий критерій поділу людей, їхніх спільнот, зокрема на тих, хто її підтримує, та тих, хто має інше бачення людських можливостей (перші виступають в ролі дискримінаторів, другі – у ролі дискримінованих).
Завдяки вказаному підходу констатовано, з одного боку, що права людини, будучи одним із засобів боротьби з насильством, є одночасно одним із засобів насильства над самою людиною хоча би тому, що утвердження праволюдинної ідеології в історії людства досить часто пов’язувалося із силовими методами здійснення влади, внаслідок застосування яких людина страждала. До того ж, будь-яке право, будь-яка можливість передбачає наявність меж. І формальне закріплення меж (обсягу) прав людини – крім того, що дозволяє забезпечити безперешкодну реалізацію цих прав, – водночас вчиняє у певному сенсі насильство над людським індивідом, обмежуючи сферу прояву його індивідуальності. У такий спосіб держава намагається, зокрема, убезпечити суспільство від внутрішнього насильства, від порушень прав інших суб’єктів (в т.ч. людей). З іншого боку, сучасна тенденція до все більшого об’єктивування, позитивного закріплення прав у національних і міжнародних документах нормативного та ненормативного характеру, – є нічим іншим, як проявом наполегливого намагання людини створити для себе новий чи оновити застарілий набір соціальних умов з метою здійснення певної діяльності.
З позиції соціокультурної антропології право є регулятором поведінки людей, сутність якого зумовлюється його „пропискою” у конкретному соціумі та „віддзеркаленням” особливостей „другої природи” (культури) представників цього суспільства. „Інститути” культури (у т.ч. держава, об’єктивне юридичне право, права людини) мають на меті захистити останню від неї самої. Санкціонування у соціумі прав людини та забезпечення ним їх реалізації, охорони і захисту є одним із засобів стандартизації людської поведінки, а самі права – одним із стандартів цієї поведінки й водночас одним із критеріїв її оцінки як правомірної у тому соціальному середовищі, в якому ці права визнані. Водночас зауважено, що вищевказані інститути, зокрема права людини, у сучасному суспільстві виступають одним із засобів людської соціалізації. Залежно від специфіки механізмів соціалізації виділено різні способи засвоєння біосоціальним індивідом впродовж його життя прав людини (як, до речі, й обов’язків): психологічні (імпринтінг; екзистенційний натиск; наслідування; ідентифікація; рефлексія) та соціально-педагогічні (традиційний; інституційний). Кожен з цих способів може призводити і до негативних наслідків, наприклад, у формі неправильного відображення у свідомості особи тих чи інших прав та їх меж, внаслідок чого людина, соціалізуючись в одному суспільстві, може стати, так би мовити, заручником, жертвою цієї соціалізації, особливо в умовах іншого соціокультурного середовища.
Проведений аналіз окремих проявів сучасних глобальних міжкультурних впливів дозволив дійти висновку про те, що навряд чи виправдано розглядати культури Сходу крізь призму європейсько-американських цінностей (як, до речі, й оцінювати Захід ціннісними мірками Сходу). Адже образ індивідуалістичної людини Заходу навряд чи колись стане цінністю культури Сходу, в якій сформувався власний образ людини – істоти, яка не може порушити встановлений „вищими силами” порядок, з огляду на що повинна підпорядковуватися суспільним ініціативам. Крім цього, східна філософська думка зорієнтована на збереження, насамперед, общини, а вже через неї – і її членів.
Саме застосування соціально-антропологічного дослідницького підходу дозволило обґрунтувати можливість послаблення протистояння різних культур за умови відмови від глобальної стандартизації змісту й обсягу прав людини. Така стандартизація є, по-перше, проявом невпевненості людства у своєму мирному майбутньому (котра насправді вже призводить до немирного теперішнього), а по-друге, проявом непримиренності деяких народів з тим, що всі суспільства розвиваються у процесі самоорганізації, і бажання цих народів взяти участь в „окультурюванні” інших заради здобуття для „окультурювачів” нових матеріальних благ, причому часто якраз під гаслом турботи про права людини.
- Релігійно-антропологічний підхід дозволяє не тільки пізнавати природу і сутність людини та явищ, які безпосередньо з нею пов’язані, у т.ч. її прав, крізь призму священних книг і релігійних вчень, але й також здійснювати таке пізнання з урахуванням висновків певних різновидів наукової, зокрема соціокультурної, антропології. Евристичні можливості цього підходу у дослідженні прав людини було виявлено через з’ясування особливостей антропологічної інтерпретації прав людини в іудаїзмі, християнстві (на прикладі католицької конфесії) й ісламі. Зроблено загальний висновок про те, що деякі релігійні інтерпретації прав людини входять у суперечність зі світським трактуванням останніх, а частина людських прав у досліджуваних релігіях або ототожнюється з обов’язками людини, або ж бере з них свій початок.
Застосування вказаного підходу дозволило встановити, що іудаїстське праворозуміння ґрунтується на ідеї природного права, яке передбачає поглинання особистості соціумом і визнання особистісної цінності людини лише у зобов’язуючому зв’язку останньої зі своїм „богообраним” народом. Тобто іудаїзм не зосереджений на одиничній людині, й акцент на правах людських індивідів в цій релігії не є виразним. Зважаючи на це, констатовано, що сучасні ознаки концепції прав людини не мають безпосереднього коріння в іудаїзмі, у якому сформувалася система моральних обмежень людських можливостей в інтересах самих людей та їхніх спільнот.
Антропологічна цінність Старого Завіту виявилася, зокрема, у визнанні дуальності природи людини – схильності останньої як до добра, так і до зла, як до дотримання Божих наказів, так і до їх порушення. Отож, в іудаїзмі утверджене право на вільне самовизначення та самоствердження людини, і з огляду, зокрема, на це, можна вважати, що вказана релігія зробила чільний внесок у становлення концепції людських прав.
У результаті дослідження через посередництво релігійно-антропологічного підходу прав людини в християнстві католицької конфесії зроблено висновок про те, що всі людські права у католицизмі випливають з природного, дарованого Богом, права людини на життя та з притаманної всім людським істотам антропної гідності і спрямовані на виконання кожним біосоціальним індивідом його земного обов’язку „ставати більш людяним”. Виконання останнього становить необхідну умову забезпечення життєдіяльності суспільства, а тому права людини є, передусім, виявом прагнення їх носіїв до досягнення загального блага і тільки через нього – до досягнення блага індивідуального.
Також відзначено, що новозавітна нормативна система, як і Мойсеєва, не вийшла значно за рамки божественних імперативів, за рамки встановлення людських обов’язків, хоча, на відміну від старозавітних норм, передбачила, наприклад, принцип узгодження дій однієї людини з діями іншої, який можна потрактувати як обмеження прав першої правами другої.