Geum.ru

План : Вступ с. 2 Розділ Цивілізація еволюція поглядів економічної теорії с. 4 Основні теорії цивілізаційного розвитку с. 4

Вид материалаДокументы

Содержание


Розділ 2. Сучасні теорії розвитку цивілізації
Подобный материал:
1   2   3

Розділ 2. Сучасні теорії розвитку цивілізації



2.1. Наука, як рушій техногенної цивілізації


У сучасній цивілізації наука відіграє особливу роль. Технологічний прогрес 20 століття, що призвів у розвинених країнах Заходу й Сходу до нової якості життя, заснований на застосуванні наукових досягнень. Наука не тільки революціонізує сферу виробництва, але й впливає на багато інших сфер людської діяльності, починаючи регулювати їх, перебудовуючи їхні засоби й методи. Проблеми майбутнього сучасної цивілізації не можуть обговорюватися поза аналізом сучасних тенденцій розвитку науки і її перспектив. Хоча в сучасному суспільстві існують і антинаукові рухи, у цілому наука сприймається як одна з вищих цінностей цивілізації та культури.

Техногенна цивілізація є досить пізним продуктом людської історії. Довгий час ця історія протікала як взаємодія традиційних суспільств. Лише в 15-17 ст. у європейському регіоні сформувався особливий тип розвитку, пов’язаний із появою техногенних суспільств, їхньою наступною експансією і зміною під їхнім впливом традиційних суспільств. У традиційному суспільстві виражений уповільнений темп соціальних змін, види діяльності, їх засоби можуть сторіччями існувати як стійкі стереотипи, відповідно в культурі цих суспільств пріоритет віддається традиціям, образам і нормам, акумулюючим досвід предків, канонізованим стилям мислення, інноваційна діяльність не сприймається як вища цінність.

Техногенна цивілізація це особливий тип соціального розвитку й особливий вид цивілізації, ознаки якої протилежні характеристикам традиційних суспільств. Тут виникає особливий вид автономії особистості: людина може змінювати свої корпоративні зв'язки, вона жорстко до них не привя’зана, може й здатна дуже гнучко будувати свої відносини з людьми. Розвиток техногенної цивілізації починається з моменту епохи Ренесансу. Вона проходить три стадії: доіндустріальну, індустріальну та постіндустріалну. Найважливішою основою її жизттєдіяльності стає розвиток техніки, технології не тільки шляхом стихійно проникаючої іновації в сфері самого виробництва, але й за рахунок регенерації всіх нових наукових знань, їхнього впровадження в техніко - технологічні процеси. Так виникає тип розвитку, заснований на прискорюваній зміні середовища. Зміна цього світу приводить до активних трансформацій соціальних зв'язків людей. У техногенній цивілізації НТП постійно змінює типи спілкування, форми комунікації людей, типи особистостей й образ життя. У результаті виникає чітко виражена спрямованість прогресу з орієнтацією на майбутнє. Людина розуміється як активна істота , що перебуває в діяльному відношенні до миру. Діяльність людини повинна бути спрямована на перетворення зовнішнього світу. У свою чергу, зовнішній світ розглядається як арена діяльності людини.

Другий важливий аспект, що характерний для техногенного суспільства - розуміння природи як упорядкованого, закономірно влаштованого поля, у якому розумну істоту, що пізнала закони природи, здатна здійснити свою владу над зовнішними процесами та об'єктами, поставити їх під свій контроль; а в традиційному суспільстві природа розуміється як живий організм, у який органічно вбудована людина, саме поняттям закону природи, відмінного від законів, які регулюють соціальне життя, було тут чужо.

Влада й панування в техногенній цив-ії має на увазі володіння й присвоєння товарів. Сама перетворююча діяльність розцінюється як процес, що забезпечує владу людини над предметом, панування над зовнішніми обставинами, які людина покликана підкорити собі. Характеристика цивілізаційних досягнень у термінах сили (продуктивні сили й т.п.) виражала установку на придбання людиною нових можливостей, що дозволяють розширювати обрій її перетворюючої діяльності. Із цим зв'язаний особливий статус наукової раціональності в системі цінностей техногенної цивілізації, особлива значимість науково - технічного погляду на світ, тому що пізнання світу є умовою для його перетворення. Воно створює впевненість у тім, що людина здатна, розкривши закони природи та соціального життя, регулювати природні та соціальні процеси у відповідності зі своїми цілями. Тому в новоєвропейській культурі й у наступному розвитку техногенних суспільств категорія науковості знаходить своєрідний символічний зміст. Вона сприймається як необхідна умова процвітання і прогресу. Цінність наукової раціональності її активний вплив на інші сфери культури стає характерною рисою життя техногенних суспільств.

Престижний статус науки стимулює розгортання великого різноманіття її форм. Досліджуючи їх й аналізуючи, як мінялися функції науки в соціальному житті, можна виявити основні особливості наукового пізнання, його можливості й границі. Проблема цих можливостей у наш час ставитися особливо гостро. Вся справа в тому, що сам розвиток техногенної цивілізації підійшов до критичних рубежів, які позначили границі цього типу цивілізаційного росту. Це виявилося в другій половині 20 ст. у зв'язку з виникненням глобальних криз. Виділяють три головних проблеми.

Перша з них - це виживання в умовах безперервного вдосконалювання зброї масової поразки. У ядерне століття людство в перші за всю свою історію стало смертним, і цей сумний підсумок був “побічним ефектом“ НТП, що відкриває всі нові можливості розвитку військової техніки.

Другою, мабуть самою гострою проблемою сучасності стає наростання екологічної кризи в глобальних масштабах. Два аспекти людського існування як частини природи і як діяльної істоти, що перетворить природу, приходять у конфліктне зіткнення.

Третя проблема - це проблема збереження людської особистості людини як біосоціальної структури в умовах зростаючих і всебічних процесів відчуження. Цю глобальну проблему іноді позначають як сучасну антропологічну кризу. Людина ускладнюючи свій світ, все частіше викликає до життя такі сили, які вона вже не контролює і які стають далекими його природі. Сучасна індустріальна культура дійсно створює широкі можливості для манипуляцій свідомістю. Прискорений розвиток техногенної цивілізації робить досить складною проблему спеціалізації та формування особистості. Постійно мінливий світ обриває багато корінь, традицій, змушуючи людину одночасно жити в різних традиціях. Сучасна техніка дозволяє спілкуватися з людьми різних континентів, але при цьому люди не знають своїх сусідів.

Є небезпека руйнування людської тілесності, у зв'язку з гігантськими навантаженнями на психіку людини, стресами, засміченням канцерогенами, мутантами й т. ін. Цивілізація значно продовжила строк людського життя, розвила медицину але поряд з тим викреслила природній фактор видалення з роду людського носіїв генетичних помилок. Вихід іноді бачать у перспективах генної інженерії, але вона несе не меншу небезпеку.

Сучасні глобальні кризи ставлять під сумнів тип прогресу, реалізований у попередньому техногенному розвитку. Існують численні антинаукові концепції, що покладають на науку і її технологічні застосування відповідальність за наростаючі глобальні проблеми. Крайній антисциентизм вимагає зупинити НТП і повернутися до традиційного суспільства, але тоді чим годувати людей. Вихід у тім щоб орієнтувати НТП на пріоритет гуманістичних цілей.


2.2. Теорії інформаційного(постіндустріального) суспільства


Постіндустріальне суспільство розвивається на фундаменті всілякого використання потенціалу, укладеного в прогресі теоретичного знання - ця найважливіша теза Д. Белла, засновника концепції постіндустріалізму, сьогодні фактично не піддається сумніву. Нова економіка впевнено стає в наш час не стільки “іnformatіon economy“, тобто економікою, заснованої на інформації, скільки “knowledge economy“, тобто економікою, заснованої на знаннях. Найважливішим ресурсом сучасного суспільства служить не інформація як відносно об'єктивна сутність, а знання, тобто інформація, засвоєна людиною й не існуюча поза його свідомістю. Саме цей “суб'єктивний“ характер сучасної економіки й визначає деякі нові тенденції, які ще недавно могли б здатися фантастичними.

Якщо інформація, як і будь-який інший виробничий ресурс, може виступати й виступає як об'єкт власності (property), і щодо цього інформаційна економіка має подібність із індустріальної, то знання, на відміну від будь-якого іншого виробничого ресурсу, можуть бути і є лише об'єктом володіння (possessіon), і утворять базу для якісно нової господарської системи.

Індустріальна епоха, перемінивши аграрну, стала для людства гігантським кроком уперед: уперше виник значимий сектор суспільного виробництва, у якому зложилися відносно незалежні від сил природи співвідношення між витратами праці і її результатами. Залучення в процес масового матеріального виробництва наростаючого обсягу сировинних ресурсів, енергії й робочої сили приводило до пропорційного росту суспільного багатства. Сьогодні набирає силу інший процес: використання знань множить результати набагато більш ефективно, ніж застосування будь-якого іншого виробничого фактора, але при цьому самі знання перебувають поза безпосереднім контролем з боку суспільства в цілому. Перехід від аграрного суспільства до індустріального означає зміну обмежників прогресу цивілізації: природний фактор, що визначав на ранніх етапах історії ступінь волі індивіда, поступається місцем факторові соціальному, що грає роль основного в індустріальний період; при цьому обоє вони втілюють у собі дію сили, не залежної від людини і його прагнень.

Перехід від індустріального суспільства до постіндустріального знижує вплив на людину обставин, що обумовлені соціальним середовищем; у той же час особливого значення набувають внутрішні сили самої особистості, які у певному сенсі можна розглядати як новий прояв сил природи, і в цьому аспекті постіндустріальна соціальна система радикально відрізняється і від аграрного, і від індустріального суспільств. Заставою її прогресу стає розвиток самої людини, а це ніколи не приймалося в увагу класичною економічною теорією, що сформувалася як наука про закономірності виробництва матеріальних і нематеріальних благ, але не особистості. Тому із традиційної точки зору економіка постіндустріального суспільства представляється економікою парадоксів.

Що ж це за парадокси? Відзначимо тут лише три найбільш помітних з них: по-перше, зниження темпів росту ВНП при прискоренні темпів збільшення суспільного багатства; по-друге, скорочення продуктивності при явних технологічних успіхах; по-третє, стійкий господарський розвиток при негативних нормах нагромадження.

Перша парадоксальна ситуація відбиває втрату можливості застосовувати вартісні показники для оцінки економіки знань. В умовах індустріального господарства, коли вартість благ багато в чому відбивала витрати, необхідні для їхнього відтворення, існувала пропорційність між витратами й результатами виробничої діяльності. Сьогодні інформаційні блага скоріше копіюються, чим відтворюються, оскільки більшість із них зроблено в результаті унікальної діяльності, а не постійно повторюваних малокваліфікованих зусиль. Тому зниження цін на продукцію високотехнологічного сектора відбувається набагато швидше, ніж у традиційних галузях промисловості. Так, питома вартість одного мегабайту пам'яті твердого комп'ютерного диска знизилася за останні тринадцять років більш ніж в 2 тис. разів, витрати на виробництво однієї операції впали з 1975 по 1995р. в 23 тис. разів, і до 1997р. ціна покупки середнього нового комп'ютера в Сполучених Штатах склала менш 1 тис. дол. Якби автомобільна промисловість знижувала витрати подібними ж темпами, нові “Лексус“ або “Роллс-Ройс“ коштували б від 3 до 5 дол. Як наслідок, в 1995-1999 р. комп'ютерна галузь у США, щоб забезпечити зростання вартісних показників на 25 відсотків, повинна була зробити в 2,8 рази більше одиниць техніки, кожна з яких за цей час стала на два покоління досконаліше. Традиційні показники економічного росту не здатні зафіксувати досягнутий прогрес адекватним образом, коли технологічне вдосконалювання благ викликає не ріст цін на нові товари, а їхнє зниження.

Другий парадокс виявляється при порівнянні темпів росту продуктивності праці й динаміки технологічних досягнень. Ще в 80-і роки було помічено, що продуктивність у високотехнологічних галузях не тільки істотно нижче, ніж у традиційних, але й має тенденцію до подальшого зниження. На початку 90-х величина доданої вартості розраховуючи на одного працівника в електронній промисловості США була в п'ять разів нижче, ніж у нафтапереробці, і у вісім разів нижче, ніж у тютюновому виробництві. Незважаючи на те, що в 80-і й початку 90-х рр. на придбання нових інформаційних технологій у третинному секторі (секторі послуг) США було витрачено більше 750 млрд. дол., продуктивність у ньому росла не більше ніж на 0,7 відсотка на рік; при цьому в банківській сфері витрати на інформаційні технології росли на 27,9 відсотка щорічно, а приріст продуктивності (у банківській сфері) не перевищував 0,1 відсотка на рік; в охороні здоров'я збільшення інвестицій на 9,3 відсотки на рік було сполучено зі спадом продуктивності на 1,3 відсотки.

Навпроти, у японській економіці в 80-і й у першій половині 90-х рр. продуктивність росла на 2,7-3 відсотки в рік, забезпечуючи до 70 відсотків приросту валового національного продукту; при цьому американська економіка була найбільш конкурентноздатної у світі, а японська перебувала у фазі стагнації. Це говорить про те, що високі темпи інформаційної революції не тільки обумовлюють відсутність росту цін на високотехнологічну продукцію, але й вимагають усе більше підготовлених і високооплачуваних працівників, що знижує показники фондовіддачі навіть при швидкому росту вартості самих виробничих фондів.

Третій, найбільш показовий парадокс укладений у тім, що сучасна постіндустріальна економіка може демонструвати господарський розвиток при постійному зниженні інвестицій. Останні традиційно вважалися певною частиною національного продукту, що відволікає від споживання й, що направляє на розширення виробництва; сьогодні виявляється, що найважливіший елемент економічного росту - це нагромадження людського капіталу, що може бути по своїй суті більше “інвестиційним“, чим нарощування матеріальних факторів виробничого потенціалу. У подібній ситуації відволікання засобів від інвестицій у матеріальні фактори виробництва й напрямок їх на споживання, тобто , в остаточному підсумку, на розвиток особистості, не є перешкодою для стійкого й поступального господарського розвитку. Таким чином, у постіндустріальному суспільстві економічний ріст й традиційна інвестиційна активність стають незалежними й взаємно нейтральними.

У цьому криється як принципова відмінність постіндустріальної економічної системи від індустріальної, так і пояснення того, чому розвиток є в сучасних умовах безперспективним (відволікання гігантських фінансових засобів на інвестиції може перешкоджати підвищенню рівня життя й розвитку особистості, а це є необхідною умовою для функціонування “нової економіки“). Відомо, що в 90-і роки частка ВНП, використовувана на інвестиційні потреби, становила в Японії 28,5 відсотка. Південній Кореї - 36,6 відсотка, а в континентальному Китаєві - 42 відсотка. Однак це не запобігло потужної кризи, що вразила ці індустріальні держави. Навпроти, в 1996р. у США інвестиції не перевищували 18 відсотків ВНП, у Швеції - 14,5 відсотка, у Великобританії - 15, в Італії - 17, у Канаді - 17,5, у Франції - 18 відсотків, і лише в Німеччині цей показник доходив до 21,7 відсотку. Проте невисокий рівень інвестиційної активності в цих країнах не є перешкодою для швидкого господарського росту.

Друга половина 90-х років стала періодом тріумфу “нової економіки“. Як наслідок, норма заощадження різко пішла вниз. У США протягом 90-х років середнє значення даного показника становило, відповідно до розрахунків експертів компанії Merrіll Lynch, близько 4 відсотків. В 1998р. воно знизилося до 3,8 відсотки (за іншим даними - 3,5 відсотки), досягши післявоєнного мінімуму. В останнє десятиліття XX століття динаміка одержуваних американцями (після сплати податків) доходів і заощаджень залишалися разноспрямованою: доходи з 1991 по 1997р. виросли з 4,35 до 5,79 трлн. доларів, тобто більш ніж на третину; заощадження за той же період скоротилися з 259,5 до 121,0 млрд. дол., тобто більш ніж у два рази. Логічне завершення цього процесу наступило у вересні 1998 р., коли норма нагромадження в США стала негативної, а темпи поквартального економічного росту досягли 4,8 відсотки.

Все це говорить про те, що постіндустріальні держави мають сьогодні новий тип інвестицій, відмінний від заощаджень у традиційному розумінні цього терміна. В 90-і роки основним джерелом господарського розвитку постіндустріальних країн стає реінвестуємий інтелектуальний капітал, що акумулюється промисловими й сервісними компаніями, капітал, самозростання якого не скорочує особистого споживання громадян, а фактично припускає його. І навпаки, статистика країн, що розвиваються, свідчить, що на старті XXІ століття індустріальна господарська модель не має ніяких джерел фінансування власного розвитку, крім скорочення поточного споживання, що зменшує можливості акумулювання інтелектуального капіталу.

Таким чином, у сучасних постіндустріальних суспільствах сформувався саморегулюючий механізм, що дозволяє здійснювати інвестиції, що стимулюють господарський розвиток, за допомогою максимізації особистого споживання, завжди слугувавшим антитезою нагромадженням й інвестиціям. У тім, що людство не тільки освоює інформацію як невичерпний ресурс для розвитку виробництва, але й перетворює основні види споживання, пов'язані з розвитком особистості, у засіб поновлення й нарощування цього ресурсу, ми бачимо заставу нескінченного прогресу постіндустріального суспільства. Його бурхливий господарський ріст здатний тривати десятиліттями в умовах не тільки низкою, але й негативної норми нагромадження в її традиційному розумінні. У той час як індустріальні нації змушені йти по шляху самообмеження в споживанні, постіндустріальні здатні його максимізувати, досягаючи при цьому набагато більше вражаючих і масштабних результатів. Нерівномірність господарського розвитку стає, таким чином, не виключенням, а правилом у сучасному світі, і подолання її виявиться, швидше за все, справою досить віддаленого майбутнього.

У постіндустріальному суспільстві, - відзначає Д. Белл - “головним... стало домінування теоретичного знання, превалювання теорії над емпіризмом і кодифікація знань в абстрактні зводи символів, які... можуть бути використані для вивчення самих різних сфер досвіду“.

В 1968 році італійський економіст А. Печчеі й інші відомі діячі суспільно-економічних наук створили “Римський клуб“, що займається вивченням проблем, що встали перед людством у другій половині XX століття, в епоху глобалізації, а також панування науки, техніки й інформації взагалі. Нині, по закінченні декількох десятиліть, можна сказати, що пророцтва так званих “екологічних песимістів“ так чи інакше збуваються, однак на перший план раптово вийшли проблеми скоріше соціального й культурного плану. Таким чином, вигадництва Печчеі 60-70-х років нітрохи не втратили своєї актуальності, і з невеликими виправленнями їх можна читати й сьогодні.

“Протягом мого життя, - писав Печчеі - хід історії рішуче й раптово перемінився. За якісь десятиліття завершився період повільного розвитку людства й наступила нова динамічна ера. Що несе нам нове століття? Чи стане він зоряною годиною людства або він увергне нас у безодню жахів? Всі зміни стосуються саме положення, що змінилося, самої людини на землі. Якщо раніше вона була не більш, ніж однією з багатьох живих істот, то тепер людина перетворила планету у свою безроздільну імперію“.

Протягом всієї своєї історії люди билися над питанням “Що значить бути людиною й у чому складається її земне призначення?“. Пошуки відповідей на це питання служили вічною темою філософських і релігійних міркувань. Тепер, уперше в історії, з'явився новий потужний фактор, який необхідно брати до уваги. Це величезна й всезростаюча матеріальна могутність самої людини. Ця могутність зростає по експоненті. Однак розвиток цей неоднозначний, тому що може послужити на благо людині тільки при розумному й стриманому відношенні, при безрозсудному ж його використанні людині грозить непоправна катастрофа.

З тих пір, як з'явилася людина, життя на планеті постійно й безупинно змінювлося, його вплив стабільно ріс. Тепер, однак, коли вона стала зростати з воістину космічною швидкістю, доля всіх наявних живих форм на Землі залежить від того, що робить або не робить людина. Основне питання сьогодні - як умудриться вона розмістити на Землі додаткові мільярди собі подібних. Здійнята людиною хвиля, якщо її не зупинити, неминуче наздожене і її саму. Адже людина є результатом значної еволюції - процесу, у якому тісно й примхливо переплелися тисячі й тисячі організмів. Чи зможе вона вижити в розкішному замку, куди добровільно заточила себе, взявши із собою лише декількох наближених? Адже, порушуючи екологічну рівновагу й непоправно скорочуючи життєзабезпечуючу ємність планети, людина може таким шляхом сама розправитися зі своїм біологічним видом.

Сучасна людина навчилася довше жити, що привело до демографічного вибуху. Вона навчилася робити більше всіляких речей у дуже короткий термін. Уподібнившись Гаргантюа, вона розвила у собі ненаситний апетит до споживання й володіння, роблячи усе більше й більше, утягуючи себе в порочне коло росту, якому не видно кінця. Явище, що стали називати промисловою, науковою, науково-технічною революцією. Остання народилася тоді, коли людина зрозуміла, що може ефективно в промислових масштабах застосовувати на практиці свої наукові знання про навколишній світ. Можна із упевненістю затверджувати, що цей невтримний потік з технічного рога достатку буде рости й рости.

Джерела цієї лиховісної придбаної моці людства лежать у комплексному впливі всіх названих змін, а їх своєрідним символом стала техніка. Ще кілька десятиліть тому світ людини можна було, у досить спрощеному, звичайно, виді, уявити трьома взаємозалежними, але досить стабільними елементами. Це природа, людина й суспільство. Нині в цю тріаду ввійшов четвертий елемент - техніка.

Вона так само стара, як і сама людина, але спочатку вона була скоріше засобом, ніж самоціллю. Аж до недавнього часу вдавалося підтримувати розумну рівновагу матеріального прогресу, що повинен забезпечувати соціокультурне життя. Нині, коли техніка у своїй новій версії ґрунтується винятково на науці і її досягненнях, вона придбала статус домінуючого й гранично незалежного елемента. Техніка перетворилася в абсолютно некерований, анархічний фактор. Однак навіть у тому випадку, якщо нам вдасться поставити її під надійний контроль, однаково вона вже принесла в наш світ і буде продовжувати в ньому викликати воістину епохальні зміни. І новий факт тут полягає в тому, що техніка, створена людиною, - на радість або горе, - стала головним фактором змін на Землі.

Водоподіл між двома епохами пов'язаний з появою високорозвиненої техніки й складних штучних систем в авіації, космонавтиці, транспорті, інформації і т. ін. Гігантський світ, створений нами, не тільки приголомшував нас, але справив страхаюче враження. Будь-яке ушкодження або порушення в якогось із елементів цієї мережі може легко перекинутися на інші елементи, здобуваючи часом характер епідемії. Перед нами, як неясний міраж, що вабить і звабний, але в той же час повний погроз і невідомості, маячить століття безроздільної імперії людини.

Тріумфальний розвиток західної цивілізації неухильно наближається до критичного рубежу. Набираючи все нові сили, цивілізація нерідко виявляла явну схильність нав'язувати свої ідеї за допомогою місіонерської діяльності або прямого насильства, що йдуть від релігійних традицій. Трудова етика й прагматичний стиль послужили джерелом, за допомогою якого вона нав'язувала свої звички й погляди іншим культурам і традиціям. Так, використовуючи всі можливі засоби, цивілізація поширювалася по планеті. Помалу всі країни й народи стали жити за її законами, її шляхи стали об'єктом наслідування, і навіть якщо їх відкидають, однаково від них відштовхуються в пошуках інших рішень й альтернатив.

Розвиток цивілізації, однак, супроводжувалося розквітом райдужних надій й ілюзій, які не могли здійснитися хоча б із причин соціально-психічного характеру. В основі її філософії лежав элітаризм. А Земля, якою б щедрою вона не була, не в змозі розмістити безупинно зростаюче населення та задовольнити всіх його потреби. От чому зараз у світі намітився глибокий розкол між розвиненими й слаборозвиненими країнами.

Але навіть і цей бунт світового пролетаріату, що прагне прилучиться до багатств своїх більш благополучних побратимів, протікає в рамках усе тієї ж пануючої цивілізації. Малоймовірно, щоб вона виявилася здатна витримати це нове випробування, особливо зараз, коли її власний суспільний організм роздирають різні кризи. НТР стає все стримкішою, утихомирювати її все сутужніше. Чи далекий від нас критична межа? Європейське економічне співтовариство як і раніше б'ється над тим, як безболісно реформувати багатолику грошову систему й координувати розвиток вхідних у нього країн. Стрімко висихають мінеральні ресурси, вологі тропічні ліси знищуються зі швидкістю 20га/хв. Ніхто не може сказати зараз, яка саме проблема розв'яже ланцюгову реакцію, що поставить людину на коліна. Цілком можливо, що найближчі роки - це і є остання відстрочка, дарована людству, щоб воно нарешті опам'яталося й змінило курс.

Що ми можемо почати в останню годину? Насамперед, пора нарешті зрозуміти, що не можна без кінця уповати на всякого роду суспільні механізми, на відновлення й удосконалення соціальної організації суспільства, коли на карту поставлена доля людства як виду. Проблема людського виду - у тому, що він виявився нездатним у культурних відносинах йти в ногу й повністю пристосуватися до тих змін, що він сам вніс у цей світ. Таким чином, проблема перебуває усередині людської істоти, а не поза неї, узятої як на індивідуальному, так і на колективному рівні, так що рішення повинне виходити насамперед зсередини. Проблема зводиться до людських якостей і шляхів їхнього вдосконалення. Саме через їхній розвиток можна домогтися зміни всієї орієнтованої на матеріальні цінності цивілізації. Досліджуючи складність нескінченно великого й проникаючи в таємниці неймовірно малого, людина осягнула єдність всесвіту й відкрила елементи того природньої світобудови, що поєднує все існуюче на світі. Однак у цьому процесі вона не приділила уваги тому, що перебуває між двома крайнощями й що насправді важливіше всього для неї самої - її власного світу та місцю в ньому.

Перший аспект - сама людина і її певедінка, що ми повинні краще зрозуміти. Другий стосується взаємозв'язку людини й навколишнього середовища. Саме тут існують найвищою мірою небезпечні білі плями, пов'язані з недостатнім усвідомленням меж і наслідків діяльності людини у світі. Нам вдалося вдосконалити окремі якості атлетів, космонавтів, поліпшити машини, вивести нові породи курей і свиней, навчитися розмовляти з комп'ютерами, але ми ніколи не намагалися зробити більш гострим сприйняття свого нового положення у світі, підвищити усвідомлення тієї сили, якою ми тепер володіємо, розвити почуття глобальної відповідальності. Перед нами непочатий край можливостей поліпшення людських якостей.

Постіндустріальне суспільство в його відмінності від індустріального розглядається, насамперед, як суспільство інформаційне. Такий погляд затвердився, завдяки зусиллям цілої плеяди теоретиків: Д. Белла, А. Турена, З. Бжезинского, А. Тоффлера. Узагальнюючи все написане ними в 60-70-і роки XX в., можна в такий спосіб представити базові риси постіндустріального суспільства.

1) Визначальним фактором громадського життя в цілому є теоретичне знання. Воно витісняє працю (ручну і механізовану) у її ролі фактора вартості. Економічні й соціальні функції капіталу переходять до інформації. Як наслідок, ядром соціальної організації, головним соціальним інститутом стає університет як центр виробництва, переробки й нагромадження знання. Промислова корпорація губить чільну роль.

2) Рівень знань, а не власність, стає визначальним фактором соціальної диференціації. Професійна структура виявляється більше істотної для стратифікації, ніж класова. Як наслідок, вогнище соціальних конфліктів переміщається з економічної сфери в сферу культури. Основний конфлікт - “надборотьба“ між тими, хто вкорінений у старій культурі, і представниками нової. Результатом цієї великої, але менш насильницької, чим конфлікти в колишню епоху, боротьби є переструктуризація суспільства - ріст нових і занепад старих соціальних інститутів.

3) Економіка постіндустріального суспільства є, у першу чергу, такою що обслуговує, а не виробляє. У чисельно переважаючому “третинному“ секторі зростає і уособлюється інформаційний бізнес, стаючи “четвертинним“ сектором економіки.

4) Інфраструктурою постіндустріального суспільства є нова “інтелектуальна“, а не “механічна“ техніка. Соціальна організація та інформаційні технології утворюють “симбіоз“. Суспільство вступає в “технотронну еру“, коли соціальні процеси стають програмованими.

Однак інформаційне суспільство ніде не відбулося, хоча основні техніко-економічні атрибути постіндустріализму в наявності: перевага у ВВП частки послуг, зниження частки зайнятих у “вторинному“ і випереджальний ріст “четвертинного“ сектору економіки, тотальна комп'ютеризація і т. ін. Але університет не замінив промислову корпорацію як базовий інститут “нового суспільства“, саме знання інкорпороване в процес капіталістичного виробництва, а суспільство характеризується скоріше як “поле дебатів і конфліктів із приводу соціального використання символічних благ“, ніж як інституціонально регульоване ціле. Трансформація суспільства, включаючи економіку, надбала іншього характеру, ніж пророкували теоретики постіндустріалізму.

До розуміння характеру сучасного суспільства ближче виявилися теоретики постмодернізму. Роботи одного з лідерів напрямку - Жана Бодрійяра наприкінці 60-х - початку 90-х років особливо актуальні для адекватного тлумачення проблем і перспектив економічного розвитку.

У постіндустріальну епоху процеси виробництва й споживання здобувають, характер “дискурса“ - знакової маніпуляції. Система речей, праця з'являються в якості “знаків реального“, що кодують імператив соціальної інтеграції в ситуації “втрати“ самої соціальної реальності. Ці констатації Ж. Бодрійяра можна інтерпретувати як опис одного з аспектів процесу віртуалізації суспільства. Процес модернізації як реалізації цінностей, суть яких у забезпеченості сущим, виливається в процес уречевлення суспільства, тобто відносини між людьми приймають форму відносин між речами. Реалізація цінностей перетворює людини у функціональний елемент і ресурс суспільства, а соціальні інститути - в автономну реальність. Коли процес модернізації-уречевлення приходить до свого логічного завершення, цінності перестають бути автентичною реальністю, тим “референтом“, стосовно якого артефакти і соціальні технології суть “знаки“. “Знаки“ не обмінюються більше на “означуване“, вони замкнуті самі на себе. Самопідтримка соціальної системи триває як симуляція, що приховує відсутність “глибинної реальності“, під якою явно мається на увазі ціннісна картина світу епохи модерн. Так називані підсистеми суспільства - політика, економіка, наука, культура - суть ціннісні орієнтації епохи модерн. У силу цього, коли цінності реалізовані й тому втрачають актуальність, те, що вважається соціальною структурою, соціальною реальністю suі generіs, втрачає стійкість і визначеність. У наявності процес розуречевлення: сутність людини відчужується не в соціальну, а у віртуальну реальність, де людина має справу не з річчю (розташованим), а із симуляцією (зображеним): соціальні інститути, що виникли як наслідок уречевлення, гублячи свою владу над індивідом, стають образом, що включають у гру. Інституціональний лад суспільства симулюється, а не ліквідується, тому що він, зберігаючи атрибутику реальності, служить свого роду віртуальним операційним середовищем, у якому зручно створювати й демонструвати образи і яке відкрите для входу/виходу. Подібним чином операційна система Wіndows зберігає атрибутику реальності, симулюючи на екрані монітора натискання кнопок калькулятора або розміщення карток католога. Зберігається образ тих речей, від яких рятує застосування комп'ютерної технології.

Комп'ютерні технології й, насамперед , технології віртуальної реальності, покликані до життя імперативом раціоналізації виявилися найбільш ефективним інструментарієм симуляції. І тепер імператив симуляції веде до перетворення комп'ютерних технологій в інфраструктуру всякої людської дії й до перетворення логіки віртуальної реальності в парадигму для цієї дії. Діє імператив віртуалізації, свого роду воля до віртуальності, що трансформує всі сфери життєдіяльності, як вони зложилися в процесі модернізації.

Економічна сфера - це всі ті артефакти й соціальні технології, які втілюють для людей епохи модерн рішення проблем виробництва й надання благ. Ключові елементи постановки й рішення цих проблем: товар - річ, чиї об'єктивні властивості є благо; інновація - розробка й впровадження нових товарів; продуктивна праця в певний час у певнім місці; платоспроможність - володіння універсальним речовинним заступником товарів - грішми. Виробництво будь-якої речі після двох сторіч технологічної революції не є більше реальною проблемою. Проблемою номер один є її реалізація. Для споживача ця ж проблема з'являється як проблема вибору з різноманіття марок - товарних знаків. В умовах масового виробництва й масового споживання товар - це насамперед знак. Соціальний статус товарного знаку визначає, яких грошей коштує річ, а не її реальні властивості й не витрати праці. Механізм ціноутворення до речі “від кутюр“ і продукцію менш іменитих фірм адекватно описується не А. Смитом, К. Марксом або Дж. М. Кейнсом, а скоріше Фомою Аквінським. “Справедлива ціна“ відповідно до середньовічних подань завжди залежить від “походження“. Соціальний статус виробника визначає вартість товару, а не вартість товару - статус виробника.

“Походження“ нині забезпечується рекламою. Реклама створює образ товару. Саме ці образи, а не реальні речі обертаються на постмодерністському ринку. Фізичний об'єкт реклами перестає бути означуваним і стає “означаючій“. Тому властиво економічний процес, тобто виробництво вартості, залишає КБ і складальний конвеєр і переміщається в рекламне агентство й студію. Виробляється не річ (шампунь, костюм, автомобіль), а образ (привабливості, упевненості, стильності, унікальності, респектабельності). Не дивно тому, що в останні десятиліття частка зайнятих безпосередньо в сфері виробництва (у так званих первинному й вторинному секторах економіки) знижується, а частка зайнятих у маркетингу й рекламному бізнесі росте. Росте й частка витрат на рекламу в бюджеті товаровиробників. Економічно симуляція речі в рекламному посланні починає превалювати над властиво річчю.

Тепер до трьох традиційних концепцій ціни можна додати четверту, котра хоча ще, може бути, і не досить чітко артикульована теоретично, але є присутньою в економічній практиці:

1. марксизм: ціна - функція “об'єктивної“ вартості (імператив “реального“ виробництва);

2. маржинализм: ціна - функція “суб'єктивної“ вартості (імператив споживання);

3. монетаризм: ціна - функція мінової вартості (імператив ринку);

4. “віртуалізм“: ціна - функція образу вартості (імператив “віртуального“ виробництва).

Практичне формування цієї нової концепції зафіксував японський дослідник Кеніші Омае, що охарактеризував цей процес як “головне парадигмальне зрушення останнього десятиліття“. Спостерігаючи, як у Японії маркіровані сільгоспродукти продаються за цінами в кілька разів перевищуючі ціни на того ж роду і якості продукти без марки, тобто без образа, К. Омае дійшов висновку, що додана вартість створена вмілими й чітко спрямованими зусиллями по створенню марки й що ця додана вартість того ж роду, що й вартість додана такими модними будинками, як Верб Сен Лоран або Дживанші до, скажімо, краваткам, які зроблені з того ж матеріалу й з тією же якістю, що й інші краватки, але коштують в 5-6 разів дорожче.

Оскільки на ринку обертаються зображення цінностей споживача, то ще однією можливістю стає симуляція інновацій. Модифікації, що не зачіпають функціональних властивостей речей й не потребують реальних затрат праці, у віртуальній реальності рекламних образів виглядають, як “нове слово“ і т. ін. Митецька симуляція технологічного прогресу дозволяє одержувати “справедливу ціну“. Нові інформаційні й комунікаційні технології уможливлюють організацію робочого місця практично скрізь: у будинку, у клієнта, в отелі, автомобілі, літаку. Організація праці у формі “робочого часу“ як розпорядку присутності в офісі або розкладу виконання технологічних операцій втрачає економічний зміст, але зберігає соціальне значення. За допомогою цієї організації симулюється структурна визначеність і роль економічної сфери, її відособленість від “неекономічної“, підтримується практика калькуляції собівартості на основі трудової теорії. З іншого боку, “неекономічні“, соціальні й соціально-психологічні аспекти організації праці й функціонування підприємства - офісний дизайн, підтримка атрибутів образа працівника й працюючої організації, культивування publіc relatіons здобувають безпосередньо економічний зміст. Вони стають важливими компонентами симуляції продуктивності, а тому - бігким товаром.

У перспективі симуляції продуктивності досить симптоматично й поява тієї організаційної форми, що одержала назву “віртуальна корпорація“ (далі - ВК). ВК - це тимчасовий альянс незалежних компаній для рішення стратегічної, але одиничного завдання. Альянс, на думку адептів концепції ВК, повинен існувати як комунікаційна мережа на базі комп'ютерних технологій, за допомогою якої компанії координують свої зусилля. ВК позбавлена вертикальної інтеграції, центрального офісу, ієрархії й інших атрибутів “реальної“ корпорації. Після рішення поставленого завдання мережа легко може змінити конфігурацію або зовсім розпастися.

Більшість компаній прагне до контролю - власності й безпосередньому керуванню ресурсами - на всіх етапах створення продукту. Створення ж ВК вимагає зречення від цього “ідола“, до чого, властиво, і призивають поборники ВК капітанів індустрії. Але превстигли тут, що характерно, насамперед , невеликі й, найчастіше, недавно створені компанії, що спеціалізуються в сфері інформаційних технологій. Ці “циніки“ створюють альянси, які дозволяють їм “передоручити“ виробництво апаратного забезпечення (hardware) “традиціоналістським“ компаніям й, тим самим, просунути від свого імені продукт, зобов'язаний своєю появою на ринку зусиллям багатьох компаній. Альянси, що симулюють велику корпорацію, дозволяють їхнім ініціаторам домогтися локальної переваги в конкурентній боротьбі з “динозаврами“ типу ІBM й AT&T, а після цього розпустити альянс і легко перемкнутися на використання іншої можливості, що відкривається на ринку. У середині 90-х років смак до створення ВК відчули й “динозаври“. Таким чином, з маргінальної економічної форми ВК обіцяє перетворитися в рутинну загальноприйняту практику.

Процес віртуализації економіки захопив і гроші. Вони нині не стільки речовинний заступник товарів, скільки “права запозичення“. Якщо гроші - речовинний заступник товарів, то тільки їхня наявність забезпечує людину необхідним, незалежно від того, ким вона є. Якщо гроші - права запозичення, то людина повинна пред'явити не стільки метал, папір або пластик, скільки образ платоспроможності. Система кредиту, що парадоксальним образом міняє місцями процеси виробництва й споживання (для окремо взятого індивіда), робить важливим “походження“ попиту. “Гарне походження“ гарантується образом “маючего право право на борг”. Гроші персоніфікуються, вони втрачають властивості байдужної стосовно індивіда об'єктивної реальності. Електронний підпис, можливість анулювати загублену кредитну картку перетворюють платоспроможність у функцію знання індивідуального пароля, а не володіння анонімними грошовими знаками. Цей образ можуть симулювати й приватні особи, і функціонери фінансових інститутів. Фіктивна частина тотального грошового агрегату М3 не може единомоментно конвертуватися в готівку по тій простій причині, що ця частина - продукт мультиплікації. Окремо взятий ділок може звернути дещицю М3 у банкноти, але лише за умови, що переважна більшість інших цього не робить. Единомоментное зажадання всіх внесків у банках і всіх виплатах по страховках фізично неможливо, хоча юридично правочинно. Банк, навіть при виконанні норми резерву - симулянт платоспроможності. У нього немає в наявності грошей - речовинних заступників товарів, левина частка його активів - різноманітні права запозичення. Той факт, що на сучасні господарські процеси впливає такий символічний і навіть фіктивний із традиційної точки зору фактор, як грошовий агрегат М3, свідчить про те, що гроші нині не “кров“ (Гоббс), а “мова жестів“ економіки.

Віртуальний продукт, віртуальна інновація, віртуальна праця, віртуальна організація, віртуальні гроші допускають і провокують прискорення економічних трансакцій, поширення комбінаторної логіки. Це приводить до того, що комп'ютерні технології стають головним засобом і середовищем економічної діяльності. Віртуалізація економіки викликає до життя комерціалізацію кіберпростору, де тепер здійснюється не тільки обмін діловою інформацією, але й повний цикл угоди.

Теорія рефлексивності Дж. Сороса. Стисло.

Найкращий спосіб розглянути відносини між мисленням учасників суспільних подій, у яких вони беруть участь, полягає в тім, щоб вивчити, у першу чергу, відносини між ученими і явищами, які вони вивчають.

У випадку із ученими існує тільки однобічний зв'язок між твердженнями і фактами. Факти реального світу не залежать від тверджень, які вчені роблять. Якщо твердження відповідає фактам, воно істине, якщо ні, то воно помилкове. Але у випадку з мислячими учасниками все по-іншому. Існує двосторонній зв'язок. З одного боку, учасники намагаються зрозуміти ситуацію, у якій вони беруть участь. Вони намагаються створити картину, що відповідає реальності. Ми назвемо це пасивною, або когнітивною, функцією. З іншого боку, вони намагаються вплинути, підробити реальність під їхні бажання. Я називаю це активною функцією, або фун-кцією учасника. Коли реалізуються одночасно обидві функції, - таку ситуацію можна назвати рефлексивною.

Коли обидві функції реалізуються одночасно, вони можуть втручатися в дії один одного. Через функцію участика люди можуть впливати на ситуацію, що, як передбачається, повинно виступати в ролі незалежної змінної для когнітивної функції. Отже, розуміння учасників не може розглядатися як об'єктивне знання. І оскільки їхні рішення не опираються на объективе знання, то, природньо, результат буде розходитися з їхніми очікуваннями.

Коли ми думаємо про події зовнішнього світу, рух часу може створити певну ступінь ізоляції між думками й реальністю. Наші дійсні думки можуть впливати на майбутні події, але майбутні події не можуть впливати на процес мислення в сьогоденні; тільки в певний день у майбутньому ці події перетворяться в досвід, який може змінити потім мислення учасників. Але ця ізоляція є абсолютно непереборної завдяки ролі очікувань. Наші очікування майбутніх подій не пасивні у відношенні самих цих подій, вони можуть змінитися в будь-який момент, змінюючи при цьому результат. Саме це явище й відбувається постійно на фінансових ринках. Сутність інвестування полягає в передбаченні майбутнього.

Не всі суспільні дії є рефлексивними. Ми можемо виділити банальні, повсякденні події та історичні події. У повсякденних подіях проявляється тільки одна із двох рефлексивних функцій: або когнітивна функція, або функція учасника, одна з функцій не реалізується взагалі.

Існує широко поширена думка, що економічні явища підкоряються незаперечним природним законам, які можна зрівняти із законами фізики. Це - помилкова думка. Ринкова система, як будь-який пристрій, створений людиною, по своїй суті недосконала. Усі розуміють, що економічний аналіз позбавлений універсальної дієвості фізики. Але найбільш важлива причина недоліку економічного аналізу й неминучої нестабільності всіх суспільних і політичних інститутів, які допускають абсолютну правильність висновків економічної науки, залишається по-справжньому незрозумілою. Недоліки економічної науки викликані не просто нашим недосконалим розумінням економічної теорії або нестачею достатніх статистичних даних. Ці проблеми можуть бути принципово вирішені глибоким дослідженням. Економічні й суспільні буття, на відміну від подій, які вивчаються физика-ми й хіміками, включають мислячих учасників. І саме мислячі учасники можуть змінювати правила економічної і суспільної системи просто в силу своїх уявлень про ці правила. Претензії економічної теорії на універсальну дієвість виявляються порожніми, якщо тільки вірно зрозумілий цей принцип. Це не інтелектуальна гра. Тому що якщо економічні закономірності не є незаперечними, і якщо еконо-мічні теорії не є науково діючими, і коли такими не можуть бути, то вся ідеологія ринкового фундаменталізму моментально валиться.

Оглянувши уявлення про розвиток сучасної цивілізації можна прийти висновку, що вирішення глобальних проблем дійсно знаходиться в середині людині.