№1 Предмет І завдання курсу "Історія економічних вчень"

Вид материала

Закон

Содержание Тема №8 Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії. Тема №9 Неолібералізм Зміст соціально-ринкове господарство 4. Американська школа монетаризму. Монетарна історія США, 1867 – 1960рр. Наслідком таких заходів повинно бути Теорія “раціональних очікувань”

Подобный материал:

• 1. Предмет та завдання дисципліни „Історія економіки та економічних вчень" Предмет,, 53.68kb.
• 1 Предмет І завдання курсу "Історія економічних учень", 918.56kb.
• Предмет І завдання курсу “Історія економічних вчень”, 178.19kb.
• Тематичний план з курсу "історія економічних вчень" за спеціальністю "фінанси" Найменування, 271.8kb.
• Короткий курс лекцій з курсу "історія економічних вчень" Склав: ст викладач Бортнікова, 921.6kb.
• Тема 1: вступ. Предмет І завдання курсу, 217.72kb.
• Опис модуля з дисципліни "історія політичних(правових, економічних) вчень", 27.75kb.
• Тематичний план з курсу "історія економічних вчень" за спеціальністю "менеджмент організацій", 213.5kb.
• 1. Предмет І завдання курсу «Історія українського суспільства». Його роль у підготовці, 2532.07kb.
• Змістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни „Історія вчень про державу, 134.58kb.

Тема №8 Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії.

1. Історичні умови та теоретичні джерела виникнення марксизму.
   
2. Початок формування марксистської політекономії.
   
3. Теоретичні проблеми капіталу Маркса.
   
4. Економічні праці Маркса і Енгельса 70 – 90рр.
   
5. Розвиток Леніним марксистської політекономії.
   

Марксизм і сучасність.

Тема №9 Неолібералізм

1. Еволюція неокласичних ідей у 20 ст.
   
2. Неокласичні теорії економічного росту.
   
3. Неолібералізм у Німеччині.
   
4. Чиказька школа монетаризму.
   
5. Неокласичне відродження і сучасні консервативні теорії: “раціональних очікувань” та “економіки пропозиції”.
   
6. Неокласичний синтез.
   

1.

Так в економічній теорії зберігається напрямок, що відстоює вірність неокласичним підходам, з традиційно неокласичних позицій провадиться аналіз економічних явищ, а саме абсолютизує: саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку. Він отримує назву консервативної (ортодоксальної) течії неокласичної щколи. Саме завдяки цій течії відбувається вдосконалення методів дослідження ринкових процесів, їх належать пріоритети економічного росту.

Але на відміну від своїх попередників, природу економічного росту представники цієї течії досліджують з врахуванням мікро- і макроекономічних підходів: проводиться багатофакторний аналіз економічного циклу, моделюється вплив на нього НТП, кон’юнктури та інших чинників, серед яких досліджується і грошовий фактор відновлення економічної рівноваги.

В цей же час відбувається формування неолібералізму, течії в неокласичному вченні, що визначає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, і, отже про початок нового етапу в його розвитку.

На відміну від консервативного напряму, неолібералізм є напрямом, що претендує на створення повної соціальної картини суспільства, визначення основних принципів його функціонування. Поряд з декларуванням принципу економічної свободи та невтручання держави в економіку, сучасний неолібералізм проголошує принцип соціальної справедливості, тобто не обмежує роль держави фікцією охоронця ринкових відносин, а визнає за нею право організатора соціального життя суспільства, щоправда в межах економічних можливостей суспільства. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності в суспільстві, як умови нормального розвитку економіки. Політичної доктриною неоліберальної теорії стає ідея сильної держави – організатора конкурентно-ринкових відносин та міцної економіки.

Теоретичне обгрунтування цієї доктрини по-різному здійснювалося представниками німецької, англійської, французької, американської шкіл неолібералізму.

Спостерігається тенденція до зближення кейнсіанської та неокейнсіанської шкіл, тобто вільувається неокласичний синтез.

Таким чином, в 30-х рр. в межах неокласичного методу дослідження формується кілька напрямів, серед яких:

• консервативна течія, що наслідує традиції неокласичної школи і займається теоретичним аналізом проблем економічної рівноваги, циклічності розвитку та економічного зростання;
  
• неолібералізм, представники якого, відстоюючи принцип саморегулювання ринкової економіки, визнають межі, рівень і напрями впливу держави на суспільно-економічний розвиток;
  
• “неокласичний синтез”, що відстоює необхідність гнучкого поєднання принципу невтручання в економіку з кейнсіанськими методами державного регулювання в залежності від економічної ситуації, що склалася не даний відрізок часу.
  

Для всіх напрямів характерне використання підходів до економічного аналізу, що збагачували політичну економію на протязі всієї історії її розвитку. Основним серед них є принцип свободи економічної діяльності та обмеження втручання держави в економіку.

З 70-х років неокласична теорія переживає новий етап свого розвитку, починає відроджувати класичні традиції, повертається до визнання визначальної ролі господарюючого суб'єкту та дії ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток неокласичної теорії пов’язується з дослідженнями в кількох напрямах: з теоретичним визнанням шляхів подолання кризових явищ в ринкових відносинах; з прогнозуванням економічної поведінки суб’єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з формуванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки в умовах монополізму; з визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишалися поза увагою неокласичного аналізу. Знову з’являються теорії, в яких заперечується необхідність будь-якого втручання держави в економіку. В центрі їх уваги знаходиться, поряд з економічними, неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрям отримує назву “школи нової класики”, або “нової класичної економікс” і ознакою неокласичного ренесансу.

Характерними рисами нових неокласичних теорії є те, що в них узагальнюється ідея рівноваги, враховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, в тому числі і мотивована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фірми), і на їх основі будується модель циклу. В роботах представників сучасного консервативного напряму досліджуються проблеми, пов’язані з удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро- та мікроекономічному рівнях. Ці теорії представлені доктринами, “раціональних очікувань” та “економіки пропозиції”.

В сучасних західних академічних колах нова неокласика вважається домінуючим і перспективним напрямком. Та слід зазначити, що побудований на основі ідеї цінової рівноваги та теорії граничної корисності, на використанні принципу системного аналізу, сучасний неокласицизм впритул підходить до визнання необхідності впливу держави на окремі сторони економічної системи з метою викликати “ланцюгову реакцію” і забезпечити умови для дії ринкових сил. Посилаючись на те, що нові організаційні форми виробництва вимагають нових підходів до проблеми саморегулювання, неокласики вважають з необхідне дослідження економічних явищ з точки зору можливого стимулювання і стабілізації економічних процесів, що не зашкоджуватимуть дії ринкових сил.


Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що, базується на неокласичній методології і відстоює принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що в найбільшій мірі сприяє економічному росту і забезпечує пріоритетне положення суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм зводить до організатора та охоронця побудованої на класичних засадах економіки. Держава повинна забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де вони відсутні. Функції держави по відношенню до соціальної сфери неолібералізм розглядає в зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяти її розвитку.

Неолібералізм представлений цілим рядом шкіл, серед яких найбільш значними є лондонська (Ф. Хайек), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л.Ерхард), паризька (М. Алле).


2.

Основні проблеми росту були у центрі уваги не тільки послідовників Кейнса, а й представників неокласичного напряму. Серед них – аналіз впливу факторів на темпи росту національного доходу, умови динамічної рівноваги економічного розвитку; реакції механізмів саморегулювання ринкової економіки на зовнішнє втручання; вплив зайнятості, інвестицій, НТП та інших складових процесу відтворення – стають об’єктом дослідження в контексті проблем економічного росту у неокласиків.

В умовах становлення, інтенсивні типи виробництва та посилення його циклічності; обгрунтування ролі, місця і функцій факторів економічного росту набували особливого значення; цьому сприяло існування економічно-математичних методів для проведення кількісного аналізу макроекономічної взаємодії факторів та їх впливам на динаміку росту суспільного продукту.

Неокласичні моделі економічного росту грунтуються на теоріях трьох факторів виробництва та виробничої функції, яка будується на основі 2-ох факторів – праці та капіталу.

Взагалі в центрі неокласичної теорії економічного росту знаходиться ідея оптимальності ринкової системи як саморегульованого організму, що зумовлює найбільш повне використання всіх виробничих факторів окремими господарчими суб’єктами і економікою в цілому. Економічна рівновага та процес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує функціонування раціональної структури виробництва. Отже, немає необхідності втручатися державі в процес становлення оптимального співвідношення між факторами, воно визначається вільною конкуренцією та законами ринку.


3.

Після Другої світової війни неолібералізм став провідним напрямом в економічній літературі та економічній політиці Західної Німеччини.

Засновником та основним представником Фрейбурзької школи, що займалася обгрунтуванням та розробкою ідей неолібералізма був професор Фрейбурзького університету Вольтер Ойкен (1891 - 1950). Видатним представником неолібералізму в Німеччині, політичним діячем, що впроваджував ідеї неолібералізму в економічну політику був Л.Ерхард (1897 – 1977).


Центральне місце у вченні німецького неолібералізму займає концепція ідеальних типів господарства, її засновником був Вальтер Ойкен. Згідно з цією теорією всі форми суспільного ладу зводяться о 2-ох типів:

1. центрально-керованого господарства (рабовласництво, латифундії);
   
2. вільного ринкового господарства.
   

Вільне ринкове господарство – господарство періоду вільної конкуренції в епоху домонополістичного капіталізму – ідеал для німецьких неолібералістів, тому що значна роль держави робить не досяжним вільне господарство. Але цей ідеал не досяжний.

Сучасна ринкова система розглядає неолібералістами, як спотворена форма ринкового господарства, так як надмірна концентрація і централізація, і велика роль держави; розробляється концепція соціального ринкового господарства.

“Соціально-ринкове господарство” – це, на думку неолібералістів “синтез між вільним і соціально-обов’язковим суспільним ладом”.

Основними принципами соціально-ринкове господарство є:

1. свобода ціноутворення і стабільність грошового обігу;
   
2. конкуренція без монополії;
   
3. недоторканість приватної власності;
   
4. економічна самостійність і відповідальність підприємців;
   
5. обмежена економічна роль держави.
   

Головною метою економічної політики держави є забезпечення 3-ох свобод:

• свободи ринку;
  
• свободи конкуренції;
  
• свободи від монополій.
  

Соціально-ринкове господарство, як вважали неоліберали – це вже й не капіталізм, але й не соціалізм – це третій шлях у розвитку суспільства. Першочергове значення надається ринковим відносинам.

Зміст соціально-ринкове господарство полягає в тому, що принцип свободи ринка поєднується з принципом соціального вирівнювання, яке здійснюється цілеспрямованою політикою держави. Політика держави має забезпечувати “належний розподіл національного доходу, тобто ринковий розподіл доходів повинен корегуватися ях наступним перерозподілом; держава повинна проводити активну політику, спрямовану на досягнення повної зайнятості, стабільності цін.”  Внаслідок цього соціально-ринкове господарство, на думку неолібералістів, забезпечує гідне людське існування.

У 60-ті рр. починається розробка теорії “сформованого суспільства”, вона стала своєрідним продовженням соціально-ринкове господарство.

У 1965р. Людвіг Екхардт на з’їзді ХДС (християнсько-демократичного союзу) проголосив про перехід від плюралістичного суспільства до “сформованого суспільства”. Ця концепція увійшла у програми ХДС та СДПН (соціал-демократичної партії Німеччини).

Згідно з цією концепцією сучасне не комуністичне індустріалізоване суспільство в своєму розвитку проходить 3-и етапи:

1. класове суспільство;
   
2. плюралістичне суспільство спілок;
   
3. сформоване суспільство.
   

Класове суспільство існувало у 19ст. і характеризувалося боротьбою класі за зміни існуючого ладу.

В плюралістичному суспільстві класова боротьба зникає, замість класів виникають стійкі групи-спілки, які виступають посередником між індивідуумом та державою. Основної їх метою є боротьба за найбільшу частку в сукупному продукті  тому замість класових протиріч, які притаманні класовому суспільству панує плюралізм конкуруючих один з одним організованих елементів, вони не зведені до єдиного знаменника, загального блага.

Головна увага у сформованому суспільстві прикута до загального блага; його члени складають “продуктивну спільноту”, в якій благо кожного не взаємно пов’язане з його внеском у прибуток; з його особистою працездатністю, продуктивністю тощо. Інших цінностей це суспільство не знає. Одержання прибутку розглядається як загально-національний інтерес. В наслідок цього в сформованому суспільстві “егоїстично користь” кожної людини співпадає з інтересами цього суспільства, у ньому переважають спільні інтереси суб’єктів виробництва, котрі вимагають співробітництва праці та капіталу.

В сформованому суспільстві кожний працюючий виступає у ролі ділового партнера і співвласника. Держава розглядається як автономний орган, який піклується про збереження загального блага.


В цілому теорія сформованого суспільства – це спроба теоретично обгрунтувати ідею соціального партнерства.


4. Американська школа монетаризму.

У монетаристів акцент робиться на грошову політику держави.

В США ідеї неовідродження одержали розповсюдження наприкінці 50 початку 60рр. – ідеї, що розроблювалися і концептуально оформлювалися чиказькою школою, одержали назву монетаризму.

Основним її представником є Мілтон Фрідмен (1912 - …) – доктор філософії.

Основна йог праця – “ Монетарна історія США, 1867 – 1960рр.”

Монетаристи – прихилюники системи вільного підприємництва. Ринкову систему вони характеризують як стійку та соморегулюючу, якій притаманні стан динамічної рівноваги при оптимальній зайнятості ресурсів.

Порушення рівноваги, кризи, на думку монетаристів, є результатом не дії об’єктивних економічних законів, а наслідком втручання держави в нормальний розвиток процесу відтворення, помилок, не вірних дій уряду.

М. Фрідмен розробив монетарну модель циклу і національного доходу. Згідно з його теорією державне втручання повинне обмежуватися грошової сферою, а монетарна політика покликана створювати сприятливі умови для економічної активності.

1. Гроші є основним елементом, що визначає рух і весь розвиток виробництва і зростання національного доходу.
   
2. Попит на гроші має стійку тенденцію до росту, оскільки він визначається схильністю індивідів до заощаджень.
   

Для досягнення стійкого економічного росту необхідно забезпечити постійне зростання грошей в обігу.

3. Пропозиція грошей характеризується не стабільністю, внаслідок неправильної політики грошово-кредитних інститутів. Таким чином спостерігається стабільний попит і нестабільна пропозиція грошей.
   
4. Розрив між грошовим попитом і пропозицією викликає циклічні коливання у відтворюючому процесі, однак на думку монетаристів вони носять короткостроковий характер.
   

Приватне підприємництво володіє внутрішньою властивістю відновлювати економічну рівновагу, в умовах економічної кризи приватне господарство саморегулюється і повертається до підйому.

М. Фрідмен і його послідовники вважали, що свобода підприємництва, ринковий механізм в змозі забезпечити нормальний хід відтворення без широкого втручання держави в економіку.

Функції держави повинні бути обмежені регулюванням грошової маси в обігу.

Уявлення Фрідмена про природу циклічних коливань обумовили відповідні практичні рекомендації.

Грошова політика повинна бути спрямована на досягнення відповідності між попитом на гроші та їх пропозицією, виходячи з цього слід встановити певний відсоток приросту грошей в обігу, який має відповідати середньому темпу росту національного доходу, зайнятості, цін та сальдо платіжного балансу. Фрідман формулює правило – “постійного темпу росту грошової маси в незалежності від зміни господарської кон’юнктури”. На його думку, грошова політика не може регулювати короткострокове падіння ділової активності, він критикує Кейнса з його політикою “точної підстройки під кон’юнктуру на кожній фазі циклу, тому що існує часовий лад – 6 – 18 місяців”.

Тому на думку монетаристів в кредитно-грошовій сфері необхідно підтримувати стабільні умови, за яких підприємці могли б спокійно займатися своїми справами. За цієї причини темпи приросту грошової маси повинні бути постійними – 3 - 4% на рік. Таким шляхом буде досягатися повна збалансованість між приростом продукції та послуг і приростом кількості грошей в обігу, усунені основні кризові процеси сучасного ринкового господарства.

Монетариські рецепти Фрідмана вперше були опробувані урядом Ніксона у 1969 – 1970рр., але внаслідок різкого погіршення економічного становища вони були усунені (призупинені). Однак розчарування у кейнсіанських концепціях регулювання економіки після кризи 1974 – 1976рр. відродило інтерес до монетаризму. Багато країн з ринковою економікою застосовували в 1974 – 1976рр. так зване “таргетирование” (від “target”) – тобто встановлення цільових орієнтирів для росту грошової маси в обігу. Орієнтиром є тверда цифра припустимого приросту грошей в обігу або “вилка”, в яку повинен вміститися темп приросту грошової маси.

Таку політику обмеження грошової емісії ввели центральні банки США, Великобританії, Франції, ФРН, Італії, Швейцарії, Канади та ряду інших країн.

Орієнтири росту кількості грошей в обігу нерідко переглядаються та пристосовуються до фінансових потреб урядів різних країн.


Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, перш за все, в теорії грошей полягає в грунтовному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний, монетарних інструментів та політики на розвиток економіки.

Монетариські концепції є основою грошово-кредитної політики, що використовується як найважливіший метод, або напрямок державного регулювання.


5.

При всебічному аналізі економіки був зроблений висновок, що політика “стимулювання попиту” менш ефективна ніж можна було очікувати, а тому вона повинна бути замінена "політикою впливу на пропозицію“.

На відміну від кейнсіанців деякі вчені - економісти висловили ідею про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції (друга половина 70-х – 80рр. 20ст.)

Серед тих, хто теоретично обгрунтував цю ідею були американські професори – А.Лаффер і Р.Мандель (Колумбія).

Суть концепції “економіки пропозиції” – в перенесенні зусиль з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, активізації виробництва та зайнятості шляхом стимулювання пропозиції капіталу і робочої сили.

Теорія економіки пропозиції містить обгрунтування системи практичних рекомендацій в області економічної політики, а в першу чергу податкової (фіскальної).

Прихильники “економіки пропозиції” виступали за ліберальні методи управління економікою, вони критикували заходи прямого регулювання господарського життя з боку держави.

Щодо податкової політики – то їх рекомендації такі:

• збільшення податку веде до росту витрат виробництва і цін  і таким чином це перекладається на споживачів; підвищення податку – це поштовх до “інфляції витрат”; високі податки стримують інвестування 
  

 ”Економіка пропозиції” виступає за скорочення податків з метою стимулювання інвестицій, пропонується відмовитися від системи прогресивного оподаткування і зменшити податкові ставки на підприємництво, зарплату і дивіденди.

Наслідком таких заходів повинно бути:

1. зменшення податків збільшить доход і заощадження підприємців, зменшиться рівень % ставки і як результат зростуть нагромадження та інвестиції;
   
2. для одержувачів зарплати зменшення податків  збільшує привабливість додаткової роботи і одержання додаткових заробітків, а тому зростуть стимули до праці, збільшиться пропозиція робочої сили.
   

Такі рекомендації були застосовані в економічних програмах урядів США та інших розвинених країн світу.


Теорія “раціональних очікувань” виникає в 60 – 70рр.. Вона основувалася на 2-ох фундаментальних основах:

1. споживачі, підприємці та робітники розуміють, як функціонує економіка, вони здатні оцінити майбутні результати політичних та інших змін і обирають лінію поведінки, яка відповідає їх власним інтересам;
   
2. ринки високо конкурентні, а ціни і ставки зарплати швидко пристосовуються до змін попиту і пропозиції.
   

Теорія “раціональних очікувань” стверджує, що коли люди реагують на очікувані результати стабілізаційної політики, ефективність її зводиться до нулю, тому ця теорія підтримує правила політики як альтернативу дискретної.

Автором ідеї “раціональних очікувань”, згідно якої очікування є раціональними, якщо вони співпадають з прогнозом, одержаним на основі моделі є Дж.Мут.

Він сформулював це положення у 1965р. і відобразив його у побудованій ним моделі лише через 10 років. До цієї моделі звернувся і використав її як методологічний підхід Роберт Лукас (1937 - …) (1995р. – присуджена Нобелівська премія з економіки).

Теорія “раціональних очікувань” базується на більш повній і широкій інформації ніж при адаптивних очікуваннях, що грунтуються на аналізі, оцінках майбутніх подій, раціональні очікування основуються на прогнозах, це передбачення економічних подій.

Ця теорія одержала широке визнання; вона передбачає, що фірми в своїх прогнозах виходять з наступних оцінок:

• як функціонує існуюча модель
  
• якою була минула динаміка цін, витрат, рівня % ставки, тощо
  
• які вірогідні наслідки рішень, що приймаються урядом
  
• як у зв’язку з цим можуть змінитися основні показники макроекономіки (розміри національног доходу, темпи, зайнятість, попит, валовий курс).
  

????????? формується “раціональна” поведінка учасників економічної діяльності.

Однак оцінки і прогнози будуються як правило неоднозначно і можна лише з деякою часткою вірогідності передбачити, що будуть використані мотиви, які відомі з досліджень, опитувань, проведених економістами і соціологами.


6.

Подальше поглиблення теоретичних розробок і вивчення нових проблем, мікрогосподарчих процесів економічного росту, дослідження ринків окремих товарів – проводилися представниками неокласичного синтезу – Дж. Хіксом (1904-…) та Б. Самуельсоном (1915-…) та іншими економістами. Суть синтезу полягає у тому, що в залежності від стану економіки пропонувалося використати або кейнсіанські рекомендації державного регулювання або рекомендації економістів, що стоять на позиціях обмеження державного втручання в економіку. Кращим регулятором вони вважають грошово-кредитні методи. Ринковий механізм, на думку представників цієї школи, здатний сам встановити рівновагу між основними економічними параметрами: попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.

Прихильники ідей неокласичного синтезу не перебільшують регулюючі можливості ринку: вони вважають, що в міру ускладнення економічних взаємозв’язків та відносин, необхідно вдосконалювати і активно використовувати різні методи державного регулювання.

Школу неокласичного синтезу відрізняє розширення тематики дослідження: створена серія робіт по проблемам економічного росту, розробляються методи економічного аналізу, одержала подальший розвиток теорія загальної економічної рівноваги, грунтовно досліджена теорія і практика оподаткування.

Широко використовуються методи макроаналізу. Якщо Маршалл розглядав головним чином часткову рівновагу на ринку товарів, то в центрі уваги сучасних теоретиків – проблеми загальної рівноваги з урахуванням всієї маси товарів і цін. У неокласичному синтезі одержав подальший розвиток прикладний аспект економічної теорії.