Професор, д ю. н., член-кореспондент Академії правових наук України, президент Інституту прикладних гуманітарних досліджень м

Вид материала

Документы

Содержание Засади державної політики України в галузі прав людини. I. Принципи державної політики в галузі прав людини. II. Основні напрями державної політики в галузі прав людини. III. Прикінцеві положення. Закон України Л. кучма № 1906-iv Устав Управления Верховного Комиссара ООН по делам беженцев

Подобный материал:

• Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській, 2088.13kb.
• Національна академія наук україни інститут прикладних проблем механіки І математики, 198.53kb.
• Андидат юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України,, 6423.4kb.
• В. Н. Денисов доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України,, 4168.77kb.
• У праві, 502.37kb.
• Інститут сільськогосподарської мікробіології Української академії аграрних наук Цикл, 180.26kb.
• Організащйний комітет голова оргкомітету, 57.27kb.
• Е. Л. Носенко експериментальна психологія, 184.92kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 310.53kb.
• Реферат циклу робіт на здобуття Державної премії України в галузі науки І техніки, 169.38kb.

Стаття 52. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.

Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Стаття 53. Кожен має право на освіту.

Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

(Офіційне тлумачення положень частини третьої статті 53 див. в Рішенні Конституційного Суду № 5-рп/2004 від 04.03.2004).

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Стаття 54. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Культурна спадщина охороняється законом.

Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

(Офіційне тлумачення частини другої статті 55 див. в Рішенні Конституційного Суду № 6-зп від 25.11.97; статті 55 див. в Рішенні Конституційного Суду № 9-зп від 25.12.97).

Стаття 56. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Стаття 57. Кожному гарантується право знати свої права і обов'язки.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Стаття 58. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

(Офіційне тлумачення статті 58 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 1-зп від 13.05.97, № 1-рп/99 від 09.02.99, № 6-рп/2000 від 19.04.2000).

Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

(Офіційне тлумачення статті 59 див. в Рішенні Конституційного Суду № 13-рп/2000 від 16.11.00).

Стаття 60. Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.

За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

Стаття 61. Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Стаття 63. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

(Офіційне тлумачення статті 64 див. в Рішенні Конституційного Суду № 9-зп від 25.12.97).

Стаття 65. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Стаття 66. Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Стаття 67. Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Стаття 68. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Стаття 92. Виключно законами України визначаються:

1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;

2) громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

3) права корінних народів і національних меншин;

4) порядок застосування мов;

5) засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;

6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;

7) правовий режим власності;

8) правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

10) засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

11) засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації;

12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики;

13) територіальний устрій України;

(Офіційне тлумачення пункту 13 частини першої статті 92 див. в Рішенні Конституційного Суду № 11-рп/2001 від 13.07.2001).

14) судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури;

15) засади місцевого самоврядування;

16) статус столиці України; спеціальний статус інших міст;

17) основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;

18) правовий режим державного кордону;

19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;

20) організація і порядок проведення виборів і референдумів;

21) організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України;

22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

(Офіційне тлумачення положення пункту 22 частини першої статті 92 див. в Рішенні Конституційного Суду № 7-рп/2001 від 30.05.2001).


_________________________________________

Конституція України

прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України

28 червня 1996 року

Засади державної політики України в галузі прав людини.


ЗАТВЕРДЖЕНО

Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1999 року № 757-XIV.


Верховна Рада України,

керуючись Конституцією України, Загальною декларацією прав людини, 1948 року,

прагнучи ефективної імплементації прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав та основних свобод людини, 1950 року, протоколами до неї, ратифікованими Україною,

прагнучи, щоб права і свободи людини, їх гарантії визначали зміст і спрямованість діяльності держави,

вважаючи забезпечення прав і основних свобод людини головним обов’язком держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування,

визнаючи принципи верховенства права у суспільстві й державі як пріоритет прав і свобод людини і громадянина,

визнаючи універсальність, взаємопов’язаність та взаємозалежність прав і основних свобод людини і громадянина, надаючи особливого значення правам людини для політичного, економічного, соціального, історичного і культурного розвитку України,

визнаючи людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю,

керуючись ст. 8 Конституції України, згідно з якою норми Конституції є нормами прямої дії,

стверджуючи універсальність судового захисту прав і основних свобод людини в разі їх порушення,

керуючись ст. 9 Конституції України, згідно з якою чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства,

прагнучи до поширення в українському суспільстві гуманістичного, заснованого на загальнолюдських цінностях та ідеалах світогляду й адекватної правової свідомості,

затверджує ці Засади державної політики України в галузі прав людини.


I. Принципи державної політики в галузі прав людини.

Визнання прав і основних свобод людини і громадянина такими, що дані людині від народження і є невід’ємними.

Забезпечення верховенства прав і основних свобод людини у відносинах з державою.

Забезпечення рівності всіх людей перед законом і судом.

Визнання верховенства права за яким проголошення і реалізація прав і основних свобод людини і громадянина засновано лише на законі.

Недопущення звуження змісту та обсягу проголошених Конституцією України прав і основних свобод людини і громадянина.

Визнання презумпції особистої свободи людини відповідно до принципу, згідно з яким дозволено все, крім того, що прямо забороняється законом.

Визнання обмеженості свободи держави, її органів і посадових осіб відповідно до принципу, згідно з яким дозволено лише те, що прямо передбачається законом.


II. Основні напрями державної політики в галузі прав людини.

Забезпечення верховенства прав і основних свобод людини у відносинах з державою.

Створення належних умов, вироблення механізмів і процедур для повної і безперешкодної реалізації кожною особою своїх прав та законних інтересів.

Приведення законодавства України у відповідність з універсальними стандартами прав людини Організації Об’єднаних Націй та Ради Європи.

Реформування адміністративного та адміністративно-процесуального законодавства з метою належного забезпечення реалізації громадянами своїх прав та законних інтересів у сфері діяльності виконавчої влади, їх дієвої охорони та захисту в суді у разі їх порушення.

Створення системи адміністративної юстиції з метою захисту прав і основних свобод людини і громадянина.

Ратифікація міжнародно-правових актів як універсального, так і регіонального рівня, що проголошують права і основні свободи людини і громадянина та відповідають інтересам та потребам Українського народу.

Визнання в установленому порядку юрисдикції міжнародних органів захисту прав людини.

Недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і основних свобод людини, проголошених Конституцією України, законами України та підзаконними нормативними актами.

Розроблення механізмів реалізації конституційного положення про право людини і громадянина на кваліфіковану правову допомогу, в тому числі безоплатну.

Забезпечення захисту людини і громадянина від посягань з боку іншої людини та посягань з боку держави.

Удосконалення парламентського контролю за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина через інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Утворення ефективної судової влади як гаранта прав і основних свобод людини і громадянина відповідно до Конституції України.

Спрямування діяльності прокуратури на зміцнення демократичної, соціально-правової держави та забезпечення верховенства права, додержання прав і основних свобод людини і громадянина.

Удосконалення законодавства і підвищення дієвості судового захиту як гарантії демократизму виборчої системи.

Конкретизація змісту і меж здійснення конституційного права громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації.

Удосконалення законодавства щодо фінансування діяльності наймасовіших за чисельністю політичних партій.

Розвиток правових основ використання та посилення правових гарантій щодо охорони та захисту конституційного права громадян на проведення мирних зборів, мітингів, походів, інших демонстрацій шляхом прийняття відповідного закону.

Забезпечення кодифікації законодавства про соціальний захист шляхом прийняття Соціального кодексу України.

Посилення реальності права людини на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні, зокрема шляхом скасування дозвільного порядку вибору місця проживання (інституту прописки).

Гуманізація та ефективне запровадження законодавства про біженців та вимушених переселенців.

Створення належного механізму реалізації права громадян на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Підвищення рівня правової культури і правової свідомості людини і громадянина, формування поваги до закону та визначення механізмів захисту їх прав.

Сприяння розвитку системи органів несудового захисту прав і свобод людини, надання підтримки громадським організаціям в сфері захисту прав людини.


III. Прикінцеві положення.

Жодне з положень цих Засад державної політики України в галузі прав людини не може тлумачитися всупереч правам і основним свободам людини.

Положення Засад державної політики України в галузі прав людини є основою законотворчої діяльності в сфері прав і основних свобод людини.


Закон України

«Про міжнародні договори України»²

(витяги)


Стаття 8. Надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору

Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору.

Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.


Стаття 9. Ратифікація міжнародних договорів України

1. Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору.

На підставі підписаного та офіційно оприлюдненого Президентом України закону Голова Верховної Ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України, якщо договором передбачено обмін такими грамотами.

2. Ратифікації підлягають міжнародні договори України:

а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні;

б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України;

г) про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

д) що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об'єктів права державної власності України;

е) виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України;

є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.

3. Пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України подаються Міністерством закордонних справ України протягом шести місяців з дня його підписання:

а) стосовно міжнародних договорів, що укладаються від імені України, - Президентові України;

б) стосовно міжнародних договорів, що укладаються від імені Уряду України, - Кабінету Міністрів України.

4. Пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України включають такі документи:

а) подання відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України;

б) проект подання Верховній Раді України, в якому визначається кандидатура доповідача законопроекту на пленарному засіданні Верховної Ради України;

в) проект закону про ратифікацію міжнародного договору України;

г) текст міжнародного договору українською мовою або документи, зазначені у пункті "г" частини другої статті 4 цього Закону;

ґ) довідку про погодження проекту закону зацікавленими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади;

д) супровідну (пояснювальну) записку, в якій обґрунтовується доцільність укладення міжнародного договору України, визначаються його вірогідні політичні, правові, соціально-економічні, гуманітарні та інші наслідки, а також суб'єкти виконання міжнародного договору України;

е) фінансово-економічне обґрунтування та, у разі подання пропозицій щодо ратифікації міжнародного договору України, реалізація якого потребує матеріальних чи інших витрат за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим чи місцевих бюджетів, пропозиції щодо покриття витрат відповідних бюджетів;

є) порівняльну таблицю - в разі подання пропозицій щодо ратифікації міжнародного договору України, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України або яким вносяться зміни до іншого міжнародного договору України;

ж) електронні версії текстів документів, зазначених у пунктах "б", "в", "г" та "є" цієї частини.

5. Підготовка пропозицій щодо ратифікації міжнародних договорів України (документів, зазначених у частині четвертій цієї статті) здійснюється міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади, визначеним, відповідно до частини п'ятої статті 4 цього Закону, відповідальним за укладення міжнародного договору України.

Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади готує пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України і подає їх Міністерству закордонних справ України протягом двох місяців з дня його підписання.

Міністерство закордонних справ України подає зазначені пропозиції відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України.

6. Президент України або Кабінет Міністрів України розглядають пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України і приймають рішення про внесення на розгляд Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України.

7. Якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України, проекти таких законів подаються на розгляд Верховної Ради України разом з проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно.

8. Державні органи, зазначені у частині шостій цієї статті, на вимогу Верховної Ради України або її комітетів та у строки, визначені ними, надають додаткову інформацію, що стосується проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України.

9. Верховна Рада України розглядає внесений Президентом України або Кабінетом Міністрів України проект закону про ратифікацію міжнародного договору України і приймає відповідне рішення.


Стаття 10. Заяви та застереження України до міжнародних договорів

При підписанні, ратифікації, затвердженні, прийнятті міжнародного договору або приєднанні до нього можуть бути зроблені заяви та сформульовані застереження до його положень відповідно до норм міжнародного права.


Стаття 11. Обмін ратифікаційними грамотами

Обмін ратифікаційними грамотами і передача грамот про ратифікацію міжнародних договорів України на зберігання депозитаріям здійснюються, якщо немає іншої домовленості між сторонами, Міністерством закордонних справ України.


Стаття 12. Затвердження міжнародних договорів України

1. Затвердженню підлягають міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України або Кабінету Міністрів України.

2. Затвердження міжнародних договорів України здійснюється Президентом України у формі указу щодо:

а) міжнародних договорів, які укладаються від імені України;

б) міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.

3. Затвердження міжнародних договорів України здійснюється Кабінетом Міністрів України у формі постанови щодо:

а) міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, крім договорів, зазначених у пункті "б" частини другої цієї статті;

б) міжвідомчих договорів, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України.

4. Пропозиції щодо затвердження міжнародних договорів України подаються Міністерством закордонних справ України відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України.

5. Пропозиції щодо затвердження міжнародних договорів України включають такі документи:

а) подання відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України;

б) проект відповідно указу Президента України або постанови Кабінету Міністрів України;

в) текст міжнародного договору українською мовою або документи, зазначені у пункті "г" частини другої статті 4 цього Закону;

г) довідку про погодження проектів відповідно указу Президента України або постанови Кабінету Міністрів України зацікавленими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади;

ґ) супровідну (пояснювальну) записку, в якій обґрунтовується доцільність укладення міжнародного договору, визначаються його вірогідні політичні, правові, соціально-економічні, гуманітарні та інші наслідки, суб'єкти виконання міжнародного договору України;

д) порівняльну таблицю - в разі внесення пропозицій щодо затвердження міжнародних договорів відповідно до пункту "б" частини другої та пункту "б" частини третьої цієї статті;

е) електронні версії текстів документів, зазначених у пунктах "б", "в" та "д" цієї частини.

6. Підготовка пропозицій щодо затвердження міжнародного договору України (документів, зазначених у частині п'ятій цієї статті) здійснюється міністерством або іншим центральним органом виконавчої влади, визначеним, відповідно до частини п'ятої статті 4 цього Закону, відповідальним за укладення міжнародного договору України.

7. Затвердження міжвідомчих договорів, крім договорів, зазначених у пункті "б" частини третьої цієї статті, здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.


Стаття 13. Приєднання України до міжнародних договорів або їх прийняття

1. Рішення про приєднання України до міжнародних договорів або про їх прийняття приймаються:

а) щодо договорів, які потребують ратифікації, - у формі закону України про приєднання до міжнародного договору або закону України про прийняття міжнародного договору, невід'ємною частиною яких є текст міжнародного договору;

б) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України, які не потребують ратифікації, - у формі указу Президента України;

в) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, які не потребують ратифікації, - у формі постанови Кабінету Міністрів України.

2. Пропозиції щодо приєднання України до міжнародних договорів або щодо прийняття нею міжнародних договорів подаються та розглядаються:

а) щодо договорів, зазначених у пункті "а" частини першої цієї статті, - в порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону для ратифікації міжнародних договорів України;

б) щодо договорів, зазначених у пунктах "б" і "в" частини першої цієї статті, - в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону для затвердження міжнародних договорів України.

3. Рішення про приєднання України до міжвідомчих договорів або про їх прийняття приймаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.


Стаття 14. Набрання чинності міжнародними договорами України

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до цього Закону в порядку та в строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб.


Стаття 15. Дотримання міжнародних договорів України

1. Чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

2. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов'язання за цими договорами.


Стаття 16. Виконання міжнародних договорів України

1. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інші органи державної влади, до відання яких віднесені питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують дотримання і виконання зобов'язань, взятих за міжнародними договорами України, стежать за здійсненням прав, які випливають з таких договорів для України, і за виконанням іншими сторонами міжнародних договорів України їхніх зобов'язань.

2. Зазначені у частині першій цієї статті органи державної влади, а також відповідні підприємства, установи та організації надають Міністерству закордонних справ України інформацію, що стосується виконання міжнародних договорів України.


Стаття 17. Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України

1. Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України, в тому числі й іншими їх сторонами, здійснює Міністерство закордонних справ України.

2. На запит органів, які застосовують міжнародні договори України, Міністерство закордонних справ України надає інформацію з питань, що виникають у зв'язку з виконанням міжнародних договорів України.

3. У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань України за міжнародними договорами Міністерство закордонних справ України інформує про це відповідно Президента України або Кабінет Міністрів України і вносить пропозиції щодо вжиття необхідних заходів.


Стаття 18. Заходи, що вживаються у разі порушення міжнародного договору України іншими його сторонами

1. У разі порушення зобов'язань за міжнародним договором України іншими його сторонами Міністерство закордонних справ України вносить Президентові України або Кабінету Міністрів України пропозиції про вжиття необхідних заходів відповідно до норм міжнародного права.

Інші міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим вносять відповідні пропозиції через Міністерство закордонних справ України.

2. У разі суттєвого порушення міжнародного договору України іншими його сторонами, як.що виконання договору може зашкодити національним інтересам України, а також в інших випадках, передбачених міжнародним правом, дію такого договору може бути припинено або зупинено в порядку, встановленому статтею 24 цього Закону.


Стаття 19. Дія міжнародних договорів України на території України

1. Чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.


Президент України 29 червня 2004 року

Л. КУЧМА № 1906-IV

Угода між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН
у справах біженців³


Уряд України та Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців,

Враховуючи, що резолюцією 319 (IV) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 3 грудня 1949 року було засновано Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців,

Прагнучи розвивати взаємне співробітництво, спрямоване на розв'язання проблем біженців, а також інших категорій осіб у межах мандата Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців,

Враховуючи, що в Статуті Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, затвердженому Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, в її резолюції 428 (V) від 14 грудня 1950 року передбачається, зокрема, що Верховний Комісар, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе обов'язки щодо надання міжнародного захисту під егідою Організації Об'єднаних Націй тим біженцям, які підпадають під дію Статуту, та пошуків остаточного розв'язання проблеми біженців шляхом сприяння урядам і, за згодою відповідних урядів, неурядовим організаціям для полегшення добровільної репатріації таких біженців або їх асиміляції в нових країнах,

Враховуючи, що Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців є складовою частиною Організації Об'єднаних Націй, чий статус, привілеї та пільги визначаються Конвенцією про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй, прийнятою Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 13 лютого 1946 р.,

З метою визначення засад співробітництва між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців і в суміжних із цим галузях домовилися про таке.


Стаття 1. Визначення

У цій Угоді застосовуються такі визначення:

a) "Уряд" - Уряд України або відповідні органи центральної виконавчої влади, яким Уряд надав певні повноваження;

b) "УВКБ" - Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців;

c) "Сторони" - Уряд та УВКБ;

d) "Верховний Комісар" - Верховний Комісар ООН у справах біженців чи посадові особи, яким Верховний Комісар передав повноваження від свого імені;

e) "країна перебування" чи "країна" - Україна;

f) "Конвенція" - Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 13 лютого 1946 р.;

g) "Представник УВКБ" - посадова особа УВКБ, яка очолює Представництво УВКБ в країні;

h) "персонал УВКБ" - всі співробітники УВКБ, найняті згідно з Положенням та Правилами про персонал Організації Об'єднаних Націй, за винятком осіб, які наймаються на роботу на місці з призначеною погодинною оплатою, як це передбачається резолюцією 76 (1) Генеральної Асамблеї;

i) "експерти у відрядженнях" - особи (крім посадових осіб УВКБ та осіб, які надають послуги від імені УВКБ), які перебувають у відрядженні у справах УВКБ;

j) "особи, які надають послуги від імені УВКБ" - фізичні та юридичні особи та їх співробітники (крім громадян України), які наймаються УВКБ для здійснення чи надання допомоги у виконанні його програм;

k) "експерти УВКБ" - посадові особи УВКБ, експерти у відрядженнях та особи, які надають послуги від імені УВКБ.


Стаття 2. Мета цієї Угоди

Ця Угода містить основні умови, на яких УВКБ в рамках свого мандата співпрацює з Урядом, відкриває Представництво в країні і здійснює свої функції щодо надання міжна-родного захисту та гуманітарної допомоги біженцям та іншим особам, які належать до його компетенції в країні перебування.


Стаття 3. Співробітництво між Урядом та УВКБ

1. Співробітництво між Урядом та УВКБ у галузі надання міжнародного захисту і гуманітарної допомоги біженцям та іншим особам, які належать до компетенції УВКБ, здійснюється на основі Статуту УВКБ, відповідних рішень та резолюцій УВКБ, прийнятих органами Організації Об'єднаних Націй.

2. Представництво УВКБ проводить консультації та співпрацює з Урядом у підготовці та виданні проектів в інтересах біженців.

3. Для будь-яких проектів, що здійснюються Урядом та фінансуються УВКБ, умови, включаючи зобов'язання Уряду і Верховного Комісара щодо надання фондів, матеріально-технічних ресурсів та послуг чи іншої допомоги біженцям, визначаються в додаткових угодах, які підписуються Урядом та УВКБ.

4. Уряд надає вільний доступ співробітникам УВКБ до біженців та інших осіб, що належать до компетенції УВКБ, а також у місця, де здійснюються проекти УВКБ, з метою контролю за всіма етапами їх втілення.


Стаття 4. Представництво УВКБ

1. Уряд позитивно ставиться до створення та функціонування Представництва УВКБ у країні для здійснення діяльності, передбаченої Статутом УВКБ.

2. УВКБ може за згодою Уряду доручити Представництву УВКБ у країні здійснення функцій регіонального (зонального) Представництва. Уряд повідомляється в письмовій формі про кількість та рівень призначених до нього посадових осіб.

3. Представництво УВКБ здійснює функції, визначені Верховним Комісаром, відповідно до його мандата стосовно біженців та інших осіб, які належать до його компетенції, включаючи налагодження і підтримку відносин УВКБ з урядовими та неурядовими організаціями, що функціонують у країні.


Стаття 5. Персонал УВКБ

1. УВКБ може призначати до Представництва в країні таких посадових осіб, яких вважає за необхідне для здійснення його функцій у справі надання міжнародного захисту та гуманітарної допомоги.

2. УВКБ повідомляє Уряд про категорії посадових осіб, що призначаються у Представництво УВКБ у країні.

3. УВКБ може посилати посадових осіб із візитами в країну з метою консультації і співробітництва з відповідними офіційними особами Уряду, що займаються проблемами біженців у зв'язку з:

а) визначенням, підготовкою, контролем та оцінкою програм у галузі міжнародного захисту та гуманітарної допомоги;

б) постачанням, отриманням, розподілом чи використанням коштів, матеріально-технічних ресурсів та послуг, що надаються УВКБ;

в) пошуком шляхів остаточного розв'язання проблем біженців;

г) будь-якими іншими питаннями, що стосуються здійснення цієї Угоди.


Стаття 6. Пільги щодо здійснення гуманітарних програм УВКБ

1. Уряд за погодженням з УВКБ вживає всіх заходів, що можуть бути необхідними для того, щоб на посадових осіб УВКБ, експертів, відряджених у справах УВКБ, та осіб, що надають послуги від імені УВКБ, не поширювалися норми чи інші юридичні положення, які можуть перешкоджати операціям і проектам, що здійснюються за цією Угодою, та надає їм інші пільги, які можуть сприяти швидкому та ефективному здійсненню гуманітарних програм УВКБ для біженців у країні. Такі заходи передбачають звільнення у галузі повітряних сполучень від зборів, що стягуються за посадку літаків, та мита під час повітряних перевезень вантажів з гуманітарною допомогою, транспортування біженців і (чи) персоналу УВКБ.

2. Уряд за погодженням з УВКБ допомагає УВКБ у пошуках належних службових приміщень на найбільш сприятливих умовах.

3. Уряд за погодженням з УВКБ вживає заходів та виділяє кошти в межах взаємно узгодженого обсягу з метою сприяння діяльності УВКБ у країні.

4. Уряд забезпечує надання Представництву УВКБ необхідних комунальних послуг на засадах, що визначаються для державних органів країни.

5. Уряд забезпечує приміщення УВКБ охороною на умовах, що діють для дипломатичних представництв в Україні. У разі необхідності Уряд вживає оперативних заходів для забезпечення безпеки персоналу УВКБ.


Стаття 7. Привілеї та імунітети

1. Уряд застосовує до УВКБ, його майна, фондів і активів, а також до посадових осіб, експертів у відрядженнях відповідні положення Конвенції про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй, до якої Уряд приєднався 20 листопада 1953 року. Уряд згідний надавати УВКБ та його персоналу такі додаткові привілеї та імунітети, що можуть бути необхідними для ефективного здійснення функцій УВКБ у галузі міжнародного захисту та гуманітарної допомоги.

2. Без шкоди для положень пункту 1 цієї статті Уряд, зокрема, надає УВКБ привілеї, імунітети, права та пільги, передбачені в статтях 8-15 цієї Угоди.


Стаття 8. Помешкання, майно, фонди і активи УВКБ

1. УВКБ, його майно, фонди і активи, незалежно від того, де і у чиєму розпорядженні вони перебувають, користуються імунітетом від будь-якої форми судового втручання, крім випадків, коли УВКБ прямо відмовляється від свого імунітету. Припускається, що така відмова не поширюється на будь-які заходи здійснення судових рішень.

2. Помешкання УВКБ є недоторканими. Майно, фонди і активи УВКБ, незалежно від того, де і в чиєму розпорядженні перебувають, не підлягають обшуку, ревізії, конфіскації, експропріації та будь-якому іншому способу втручання шляхом виконавчих, адміністративних, судових чи законодавчих дій.

3. Архіви і документи, що належать УВКБ чи перебувають у його розпорядженні, є недоторканими.

4. Фонди, активи, надходження й інше майно УВКБ звільняються:

a) від будь-якого прямого оподаткування за умови, що УВКБ не буде вимагати звільнення від оплати комунальних послуг;

b) від митного збору, заборон і обмежень при ввезенні та вивезенні УВКБ предметів службового користування, якщо предмети, що ввозяться із таким звільненням, не будуть продаватися в країні, до якої вони ввезені;

c) від митного збору, заборон і обмежень на імпорт, експорт власних видань.

5. Предмети першої необхідності, що ввозяться чи вивозяться УВКБ, національними чи міжнародними органами, належним чином уповноваженими УВКБ діяти від його імені, у разі надання гуманітарної допомоги біженцям, звільняються від митних зборів, імпортних і експортних заборон і обмежень.

6. На УВКБ не поширюються будь-які заходи фінансового контролю, або мораторію, і воно може вільно отримувати від комерційних закладів, володіти і користуватися конвертованою валютою, мати рахунки в іноземній валюті, отримувати через уповноважені заклади, володіти та користуватися фондами, цінними паперами і золотом при дотриманні умови, що виконання зазначених функцій не буде суперечити цілям, які викладені в статті 2 цієї Угоди.

7. УВКБ користується офіційним курсом обміну валют, визначеним країною.


Стаття 9. Засоби зв'язку

1. Для своїх засобів зв'язку УВКБ користується режимом не менш сприятливим, ніж режим, що надається Урядом будь-якому іншому уряду, включаючи його дипломатичні представництва, чи міжурядовим та міжнародним організаціям стосовно пріоритетів, тарифів і ставок на поштові відправлення, телеграми, телефонний та телеграфний зв'язок й інші засоби зв'язку, а також стосовно тарифів, встановлених для преси і радіо.

УВКБ, як таке, що має статус дипломатичного представництва, користується всіма засобами зв'язку в порядку і з оплатою, передбаченими для послуг міжнародного зв'язку.

2. Уряд забезпечує конфіденційність офіційного зв'язку і кореспонденції УВКБ, неможливість будь-якої цензури на його повідомлення і кореспонденцію. Така недоторканість поширюється на видання, фотографії, слайди, фільми і звукозаписи, причому цей перелік не є вичерпним.

3. УВКБ має право користуватися шифром та отримувати і відправляти кореспонденцію чи інші матеріали із застосуванням кур'єрів та валіз, на які поширюються такі ж привілеї та імунітети, що і на дипломатичних кур'єрів та валізи.

4. УВКБ має право використовувати радіо та інше телекомунікаційне обладнання на зареєстрованих частотах Організації Об'єднаних Націй, а також на частотах, визначених Урядом для спілкування між його офісами в країні та за її межами, зокрема з Штаб-квартирою УВКБ у Женеві.


Стаття 10. Посадові особи УВКБ

1. Представник, його заступники та інші посадові особи УВКБ, перелік яких узгоджується УВКБ і Урядом, під час перебування в країні користуються відносно себе, свого подружжя та осіб, що знаходяться на їх утриманні, привілеями та імунітетами, звільненнями та пільгами, які звичайно надаються дипломатичним представникам згідно з міжнародним правом. З цією метою Міністерство закордонних справ України вносить їх імена в дипломатичний список.

2. Посадові особи УВКБ користуються такими пільгами, привілеями та імунітетами:

a) судово-процесуальним імунітетом стосовно висловленого чи написаного ними та всіх дій, здійснених ними, як посадовими особами;

b) імунітетом від догляду і арешту їх службового багажу;

c) звільненням від військового обов'язку;

d) звільненням їх самих, подружжя, осіб, що знаходяться на їх утриманні, від імміграційних обмежень та від реєстрації як іноземців;

e) звільненням від оподаткування окладів та всіх інших видів винагороди, що сплачуються УВКБ;

f) звільненням від оподаткування будь-яких прибутків, що одержуються ними із джерел за межами цієї країни;

g) правом на негайне оформлення та безкоштовне одержання віз, ліцензій чи згод, якщо це необхідно, та вільне пересування в межах країни перебування, в'їзд в країну або виїзд з неї у випадках, коли це потрібно для виконання програм міжнародного захисту і гуманітарної допомоги УВКБ;

h) свободою володіння чи користування у межах країни перебування іноземною валютою, рахунками в іноземній валюті і рухомим майном та правом після припинення трудових відносин з УВКБ вивозити з країни перебування свої кошти, законність володіння якими вони можуть довести;

i) тими самими пільгами по захисту і репатріації відносно їх самих, подружжя, осіб, що знаходяться на їх утриманні, які надаються під час міжнародних криз дипломатичним представникам;

j) правом ввозити для особистого користування вільно від мита та інших обмежень і заборон:

(i) меблі та особисті речі (однією чи кількома окремими партіями) і в подальшому необхідні предмети, що доповнюють їх, включаючи автотранспортні засоби, відповідно до правил, які застосовуються в цій країні до акредитованих в ній дипломатичних представників чи співробітників міжнародних організацій, що є резидентами;

(ii) розумну кількість предметів особистого користування чи споживання, що не підлягають даруванню чи продажу.

3. Посадові особи УВКБ, що є громадянами країни перебування чи постійно перебувають в ній, користуються лише такими привілеями та імунітетами, які передбачені Конвенцією.


Стаття 11. Персонал, що приймається на службу на місці

1. Особи, які приймаються на службу на місці і які надають послуги УВКБ за винагороду, користуються судово-процесуальним імунітетом щодо висловленого чи написаного ними та всіх дій, здійснених ними, як посадовими особами.

2. Умови найму осіб, які приймаються на службу на місці, відповідають вимогам певних резолюцій, положень і правил Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 12. Експерти у відрядженнях

1. Експертам, які перебувають у відрядженнях у справах УВКБ, надаються пільги, привілеї та імунітети, що необхідні для незалежного виконання ними своїх. функцій. Зокрема, їм надаються:

a) імунітет від арешту чи затримання;

b) імунітет від будь-якого судового переслідування відносно висловленого чи написаного ними або дій, що вчинені ними під час виконання службових обов'язків;

c) право на недоторканість документів, що їм належать;

d) право користування шифром та можливість отримання матеріалів і кореспонденції за допомогою кур'єрів чи валіз для офіційних контактів;

e) такі самі пільги стосовно валютних обмежень чи обмежень по обміну, які надаються представникам іноземних держав, що перебувають у тимчасових службових відрядженнях;

f) такі ж імунітети та пільги, включаючи імунітет від догляду та конфіскації, стосовно їх особистого багажу, що надаються дипломатичним представникам.


Стаття 13. Особи, які надають послуги від імені УВКБ

За винятком випадків, стосовно яких Сторони можуть досягти іншої погодженості. Уряд надає всім особам, які виконують послуги від імені УВКБ (крім найнятих на місці громадян країни перебування) привілеї та імунітети, згадані у розділі 18 Статті V Конвенції. Крім того, їм надається право на:

a) негайне оформлення і безкоштовне отримання віз, ліцензій чи дозволів, необхідних для ефективного виконання їх функцій;

b) вільне переміщення по країні, в'їзд до неї чи виїзд з неї в рамках виконання гуманітарних програм УВКБ.


Стаття 14. Повідомлення

1. УВКБ повідомляє Уряд про прізвища посадових осіб УВКБ, експертів у відрядженнях у справах УВКБ та інших осіб, що надають послуги від імені УВКБ, та про зміну статусу таких осіб.

2. Посадові особи УВКБ, експерти у відрядженнях у справах УВКБ та інші особи, які надають послуги від імені УВКБ, отримують спеціальні посвідчення особи, де вказано їх статус згідно з цією Угодою.


Стаття 15. Відмова від імунітету

1. Привілеї та імунітети надаються співробітникам УВКБ в інтересах Організації Об'єднаних Націй і УВКБ, а не для їхньої особистої користі.

2. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй може відмовитися від імунітету для будь-якого співробітника УВКБ у тих випадках, коли, на його думку, імунітет перешкоджає здійсненню правосуддя і від нього можна відмовитися без шкоди для інтересів Організації Об'єднаних Націй та УВКБ.


Стаття 16. Урегулювання спорів

1. Будь-який спір між УВКБ та Урядом, що випливає з цієї Угоди чи пов'язаний з нею, розв'язується шляхом переговорів чи іншої узгодженої процедури врегулювання. Якщо спір не розв'язується таким шляхом, тоді він на прохання будь-якої із Сторін передається на розгляд третейського суду.

2. Кожна Сторона призначає одного третейського суддю, які, в свою чергу, обирають третього третейського суддю, що стає головою третейського суду. Термін роботи третейського суду обмежується часом, необхідним для розгляду спору і винесення по ньому рішення. Рішення третейського суду є обов'язковим для виконання Сторонами і перегляду не підлягає.

3. Якщо протягом 30 днів після висловлення однією із Сторін бажання про розгляд спору третейським судом третейські судді не призначені і після призначення протягом 15 днів вони не обрали голову третейського суду, будь-яка із Сторін може звернутися з проханням до визначеного Сторонами суду для розгляду спору.

4. Рішення третейського суду приймається більшістю голосів його членів. Процедура розгляду встановлюється самими третейськими суддями. Сторони несуть усі витрати з розгляду спору: їх розмір, порядок сплати і Сторона (чи Сторони), на яку покладається обов'язок відшкодування витрат, визначаються у рішенні третейського суду. Рішення третейського суду має бути обгрунтованим, і в його основу повинні бути покладені посилання на норми міжнародного права, законодавства тієї з Сторін, де відбувалися події, що призвели до спірної ситуації.


Стаття 17. Заключні положення

1. Ця Угода тимчасово застосовується з дня її підписання представниками обох Сторін і набуває чинності з дати повідомлення Урядом України Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців про завершення необхідних конституційних процедур щодо набуття нею чинності.

2. Ця Угода тлумачиться з урахуванням її основної мети, яка полягає в тому, щоб дозволити УВКБ дати змогу повною мірою та ефективно виконувати свій міжнародний мандат відносно біженців і досягнути своєї гуманітарної мети у країні.

3. Будь-яке питання, не передбачене цією Угодою, вирішується Сторонами згідно з резолюціями та рішеннями відповідних органів Організації Об'єднаних Націй, що стосуються цього питання.

Кожна Сторона всеохоплююче і сприятливо розглядає будь-яку пропозицію, висунуту іншою Стороною згідно з цим пунктом.

4. Консультації щодо внесення поправок до цієї Угоди можуть бути здійснені на прохання Уряду чи УВКБ. Поправки вносяться шляхом прийняття обопільної письмової згоди.

5. Ця Угода втрачає силу через шість місяців після того, як одна із Сторін, що домовляються, письмово повідомить, іншу Сторону про свій намір припинити дію цієї Угоди, за винятком офіційного призупинення діяльності Представництва УВКБ в країні.

На підтвердження викладеного згадані нижче призначені представники відповідно Управління Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців та Уряду України від імені Сторін підписали цю Угоду, складену у двох примірниках українською та англійською мовами, при цьому обидва тексти є автентичними.

За Уряд України Володимир Євтух Голова Державного комітету України у справах національностей та міграції

За Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців Йожеф Дьорк голова офісу УВКБ ООН в Києві

Устав Управления Верховного Комиссара ООН по делам беженцев⁴

Резолюция 428 (V) Генеральной Ассамблеи ООН

14 декабря 1950 г.