Geum.ru

Коління передаються перекази про походи київських князів, про славних українських лицарів Сагайдачного та Дорошенка, Кривоноса й Богуна, Мазепу І Калнишевського

Вид материалаДокументы

Содержание


Битва під Берестечком
Поразка під Берестечком не тільки не викликала паніки, але ще більше посилила рішучість широких мас. Починалася справжня народна
Подобный материал:


Матеріали до загальнообласного

Дня інформування населення

30 червня 2009 року


Символи героїзму та безсмертя українського духу

(до 358-ї річниці битви під Берестечком і 350-ї річниці Конотопської битви)


Українська історія сповнена не тільки трагічних сторінок, але й великого героїзму та безсмертя національного духу в боротьбі за незалежність. Із покоління в покоління передаються перекази про походи київських князів, про славних українських лицарів Сагайдачного та Дорошенка, Кривоноса й Богуна, Мазепу і Калнишевського. Наш народ свято береже пам’ять про воїнів Української Народної Республіки, безсмертний подвиг героїв Крут, схиляємо голови перед солдатами Другої світової війни, які врятували Україну та світ від фашистської навали.  Ми віддаємо честь і глибоку шану нескореним бійцям УПА, які, не вагаючись, ішли на смерть заради України. 

Дві вікопомні події, що посідають виняткове значення в історії українського народу, ми відзначаємо цими днями – 358-річницю битви під Берестечком і 350 років перемоги війська під проводом Івана Виговського у Конотопській битві. Обидві вони були спрямовані на визволення свого народу від іноземного панування.


Битва під Берестечком належить до другого періоду визвольної війни. У ході її першого періоду, козацько-селянська армія на чолі з Богданом Хмельницьким одержала низку блискучих перемог над польсько-шляхетськими військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і завершила бойові дії у 1649 році договором з польським урядом, укладеним у місті Зборів (теперішньої Тернопільської обл.).

Компромісна Зборівська угода незадовольнила жодну зі сторін. Кожна з них очікувала слушної нагоди, щоб змінити ситуацію на свою користь. Перемир’я порушили поляки, які в лютому 1651 року напали на Брацлавський полк. У нерівному бою загинув один із найвидатніших козацьких полковників Данило Нечай.

Король Ян II Казимир, мобілізувавши усі свої сили зібрав армію у місті Сокаль (теперішньої Львівської обл.) й у червні перевів її під Берестечко. Там, на правому березі річки Стир було влаштовано укріплений табір 150-тисячної польсько-шляхетської армії, включаючи 20 тис. досвідчених німецьких найманців.

Б.Хмельницький, зібравши своє 100-тисячне військо й дочекавшись прибуття союзника – кримського хана Іслам-Гірея III з його кіннотниками, рушив також під Берестечко на зустріч з противником.

Перше зіткнення відбулося 28 червня, друге 29 червня. Основні ж події під Берестечком розгорнулися 30 червня 1651 року.

Битва розпочалася атакою кінноти князя Яреми Вишневецького проти козаків. У цьому бою Б.Хмельницький застосував оригінальний порядок української піхоти на полі бою – 10-рядний табір з возів, що забезпечувало високі захисні функції для піхоти та міць її бойових атак. Контратака козацької піхоти при підтримці татарської кінноти продемонструвала ці можливості. Зазнавши великих втрат, військо Вишневецького було змушене швидко відступити.

Розгніваний такою невдачею король наказує весь артилерійський вогонь зосередити по табору кримських татар. Не витримавши обстрілу, військо хана Іслам Гірея почало панічний відступ з поля битви. Б.Хмельницький зробив спробу зупинити татар, але був ними ж захоплений у полон.

У цій битві польське військо втратило вбитими близько 6 тис. чол. Скільки загинуло татар у боях під Берестечком, точних даних немає. Козаки у вирішальному бою втратили вбитими близько 400 чоловік, адже билося частково лише їх ліве крило та кіннота.

Залишившись без головнокомандувача, козацьке-селянсько військо опинилося у важкому становищі. Через цю підступну зраду козакам довелося відступити на територію села Острів, де вони збудували укріплений табір і протягом десяти днів тримали героїчну оборону.

Після цього під проводом Івана Богуна була здійснена унікальна операція по виведенню війська з оточення, коли через три переправи по болотистій місцевості вдалося вивести не лише майже 90-тисячну армію, а й переважну частину артилерії.

Невмирущою славою покрили себе кілька сотень козаків, котрі загинули, але дали змогу вийти українській армії з оточення. Ось як згадує про це очевидець битви французький дипломат П’єр Шевальє: «…в одному місці серед болота скупчилось 300 козаків і хоробро оборонялися проти великого числа атакуючих, які натискали на них звідусюди, щоб довести своє зневажливе ставлення до життя, яке (поляки) обіцяли їм дарувати, та до всього, що є найціннішого, крім життя, вони витягували із своїх кишень та чересів усі свої гроші і кидали їх у воду. Нарешті, повністю оточені, вони майже всі загинули один за одним, але довелося з кожним з них вести бій. Залишився один, який боровся протягом трьох годин проти всього польського війська…».

І.Богун по всьому шляху відступу козацько-селянського війська залишав невеликі бойові залоги і ар’єргарди. Одним з них був загін у кількості 8 козаків, які влаштували типовий бойовий козацький табір між селами Пласка і Семидуби на Дубенщині і в нерівних боях затримали польських вояків на декілька днів. Тепер ця місцина носить назву «Козацький редут».


Так, Берестецька битва була невдачею для української армії, але аж ніяк не поразкою. Адже не було ніякої капітуляції, не було розгрому козацького війська. Більше того, було б непростимою помилкою перед правдою історії, перед світлою пам’ятю наших волелюбних предків не вказати ще на один принциповий момент. Факти свідчать, що населення знову піднялося на підтримку Хмельницького. Історик Д.Дорошенко пише: «Скрізь піддержували його, самі палили свої оселі й нищили запаси, кожне місто, кожне село треба було здобувати в бою; люди йшли на вірну загибель, але не хотіли добровільно піддаватись ворогові. Це дуже утруднювало польському війську кампанію… Сили гетьмана зростали, звідусіль збирались до нього свіжі відділи».

Правда, результат битви, певною мірою, підважив сили Речі Посполитої та прискорив хід історичних подій. 28 вересня 1651 р. був підписаний Білоцерківський договір, однак дія його не протривала й року.

І. Крип’якевич писав: «… Поразка під Берестечком не тільки не викликала паніки, але ще більше посилила рішучість широких мас. Починалася справжня народна війна проти шляхти». Так, уже 2 червня 1652 року козаки завдали нищівної поразки польському війську під Батогом. Кінцевим же результатом цієї багаторічної боротьби стало утворення української козацької держави.


Виявом величезної волі українського національного духу та ще однією з героїчних сторінок на українському державотворчому шляху стала Конотопська битва.

Після смерті Богдана Хмельницького зростає тиск на Україну з боку Росії. Фактично розпочалася громадянська війна, відверта інтервенція її земель сусідніми державами, подальше знищення надбань української держави. Протиріччя між Московським урядом, який посилив своє втручання у внутрішні справи козацької держави, продовжували загострюватися.

Зокрема, жодною статтею україно-російської Переяславської угоди 1654 року аж ніяк не передбачалися вимоги введення російських гарнізонів до Чернігова, Ніжина, Переяслава та до інших міст і побудови в них оборонних укріплень, накази царським іменем утримувати російських ратних людей коштом гетьманської скарбниці, царські укази без згоди голови української влади про призначення воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів та Миргород, а 6 квітня 1958 року – указ про призначення боярина Шереметєва головою нової московської адміністрації в Україні.

Ще загрозливішою для внутрішньої стабільності гетьманської держави стала підтримка царем Олексієм Михайловичем старшинського угруповання, опозиційного до обраного у жовтні 1657 року гетьманом Івана Виговського.

У такій ситуації гетьман починає проводити дієву зовнішню політику, спрямовану на зміцнення української держави та піднесення її авторитету – укладає союзні угоди з Кримським ханатом навесні 1658 року та з Річчю Посполитою 16 вересня того ж року в м.Гадячі. У гетьманському маніфесті, що з’явився невдовзі по Гадяцькій угоді, говорилось, що «Москва готує нам ярмо неволі насамперед внутрішньою міжусобною війною, а далі відкрито своєю власною зброєю, без усякого приводу з нашого боку».

Україна, за Гадяцьким договором, входила разом із Польщею та Литвою до триєдиної конфедеративної держави – Речі Посполитої. Названі народи об’єднувалися як «вільні з вільними» та «рівні з рівними». Кожна з частин держави мала власну адміністрацію, фінанси, військо, а вища виконавча влада у «Великому князівстві Руському» (таку назву мала отримати Україна) надавалася гетьманові.

Впродовж вересня-листопада 1658 року, російським військам під командуванням воєводи Г.Ромодановського вдалося втягнути війська гетьмана Виговського в бої під Варвою, Лохвицею, Пирятином, воєводі В.Шеремєтєву – відбити наступ українських полків на Київ. Із середини грудня 1658 року уряд Виговського після проведення низки необхідних мобілізаційних заходів перехоплює стратегічну ініціативу до своїх рук, поновивши свій контроль над частиною захоплених раніше лівобережних земель і блокувавши російські війська у Лохвиці. Втім, повністю відновити контроль над Полтавським, Миргородським і Лубенським полками гетьманові не вдалося.

Найзапекліші збройні протистояння розгорнулися наприкінці березня 1659 року після введення на українські землі приблизно 70-тисячної царської армії на чолі з воєводою Олексієм Трубецьким. 20 квітня ця армія розпочала облогу Конотопа – стратегічно важливого пункту на північно-східному рубежі Гетьманату, який обороняли козаки Ніжинського полку та конотопські міщани під командою полковника Григорія Гуляницького.

Успішна оборона українськими військами Конотопської фортеці, що тривала протягом квітня-липня 1659 р., дозволила гетьману мобілізувати власні сили, закликати на допомогу союзні війська кримського хана. За підрахунками українських істориків, під Конотопом Виговському вдалось зібрати 45-ти тисячне військо козаків і татарської кінноти.

29 червня за старим стилем 1659 року під селом Соснівка, біля переправи через однойменну річку, за 12 км на південний захід від Конотопа, відбулася вирішальна битва українського війська під проводом гетьмана І.Виговського з окупаційною московською армією.

Під час самої битви вдало обраний план її ведення дозволив українському гетьману отримати блискучу перемогу. Так, удавшись до обманного маневру, українці заманили практично всю кінноту ворога в пастку – до вузького яру, який одразу затопили, загативши річку та ще й на додачу зруйнувавши міст. Рештки війська в запеклому бою були знищені козаками й татарами. Внаслідок цього не лише було знято облогу Конотопа, а й витіснено царську армію за межі України.

Конотопська битва – це одна з найбільш відчутних поразок царських військ у XVII столітті. За різними відомостями, тут полягло від 14 до 40 тисяч царських ратників, а до полону потрапили декілька царських воєвод.

На жаль, використати цю перемогу І.Виговському не вдалося, оскільки значна частина українського суспільства не визнала Гадяцького трактату, а сам гетьман втратив булаву вже у жовтні 1959 року. Незважаючи на це, перемога під Конотопом дещо послабила тиск Московського царства на Українську державу та сприяла формуванню самостійницької партії серед козацької старшини. З часом згадки про битву увійшли до народної пам’яті як прояв безприкладної козацької звитяги та військової вправності.

Битва під Конотопом – яскравий приклад перемоги українського війська, що на відміну від інших визначних битв, в яких українські війська потерпали поразки, протягом століть навмисне замовчувалась проросійською владою, була забороненою темою.


Відзначаючи 358-річчя битви під Берестечком і 350-річчя Конотопської битви, ми повинні глибоко осмислити історію свого народу цього періоду та належним чином оцінити роль українських гетьманів – Богдана Хмельницького та Івана Виговського, які розуміли небезпеку для України, її державності, мови та культури з боку як польських, так і російських поневолювачів і виступили зі зброєю в руках.

Ми маємо усвідомити, що історія і сучасність України – це заслуга героїв України, це справа людей, які віддали всі свої сили, і своє життя для добра українського народу, його свободи і державності, могутності і процвітання. В цьому вбачається чи не найцінніша характерна риса української ментальності, що особливо виразно проявилася у битві під Берестечком, Конотопській битві, у буремні 1917-1921 роки, у період національно-визвольного руху 1941-1954 років.

З метою возвеличення героїчного подвигу українського народу, вшанування пам’яті козаків і селян Президент України Віктор Ющенко підписав Укази «Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві» та «Про відзначення у 2009 році 360-ї річниці подій, пов’язаних зі створенням Української козацької держави».

19-21 червня в с.Пляшева Радивилівського району на території Національного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви» відбулися урочисті заходи за участю голови Верховної Ради України В.Литвина, представників місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, народних депутатів України, делегацій з різних областей України, представники громадсько-політичних організацій, місцевих жителів. У рамках заходів у с.Пляшева Радивилівського району на території Національного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви» проведено V Всеукраїнський фестиваль-конкурс «Встань, козацька славо! Засвіти знамена!» за участю солістів-вокалістів, дуетів, тріо, квартетів, ансамблів з  Волинської, Черкаської, Хмельницької, Харківської, Тернопільської,  Рівненської областей, міста Києва та  Республіки Білорусь .

Основні заходи з відзначення 350-річчя Конотопської битві відбудуться 5 липня 2009 року в місті Конотоп та селі Шаповалівка Конотопського району Сумської області. У програмі передбачається відкриття пам’ятного каменя на честь героїчної оборони Конотопської фортеці та пам’ятного знака на честь перемоги в Конотопській битві 1659 року, урочисте відкриття ІV Всеукраїнського фестивалю «Козацький родослав».