Geum.ru

Василь Овсієнко "це варто знати: Лук’янівка-34"

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Василь Овсієнко

"ЦЕ ВАРТО ЗНАТИ: Лук’янівка-34"


(матеріал з сайту: ссылка скрыта) 

75 років тому, 1 грудня 1934 року, в Смольному, де працював Ленінґрадський міськком та обком ВКП(б), дрібний совєцький чиновник Леонід Ніколаєв застрелив «любимца партии и народа» Сергія Мироновича Кірова – першого секретаря губкому, міськкому і Північно-Західного бюро ЦК ВКП(б), секретаря ЦК ВКП(б), члена ВЦИКу і ЦИКу СССР. Ніколаєв помстився за посягання на честь своєї дружини, яка працювала в губкомі. Цей розпусник, Кіров, на той час перетоптав уже пів-Ленінґрада…

Скориставшись цим убивством, Сталін особисто підготував, а ВЦИК СССР схвалив постанову «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Згідно з нею, на все «слідство» відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора, а часто й самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення.

Цілком у дусі настанови творця совєцької держави В.І.Леніна, який учив: “Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!” (Ленин В. И. Полное собрание сочинений, 5-е изд., М.: ИПЛ, 1967–1975. – Т. 50, с. 165). До речі сказати, виступаючи на 15-річчі ГПУ (Главное политическое управление), Кіров теж учив: «Карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення, завдяки діяльності нашого ГПУ». (Цит. за кн.: Сергій Шевченко. Архіпелаг особливого призначення. – К.: Фенікс, 2006. – С. 21).

Уже 4 грудня ґазета «Правда» повідомила про викриття «терористів». Негайно розпочалися арешти інтеліґенції, зокрема, української, яка, за висловом Сталіна, “не заслуговує довір’я”. Тобто вона підлягала знищенню. Перші смертні вироки були винесені і виконані в новій столиці УССР Києві вже у 13 – 17 грудня. Це були письменники Григорій Косинка-Стрілець (35 р.), Дмитро Фальківський (36 р.), Олекса Влизько (26 р., він був глухонімий), Кость Буревій (колишній царський політкаторжанин, 46 р.), брати Іван і Тарас Крушельницькі (29 і 25 р.) – усього 28 осіб. Вони розстріляні були в НКВД УССР, який тоді діяв на вул. Рози Люксембурґ (нині Липська, 16, де Фонд культури та Український інститут національної пам`яті. Там досі є тир, де їх розстрілювали. Усі двори там начинені трупом… Як там люди живуть?!).

Ліна Костенко звідкись знає: «Передсмертно лаявся Косинка…». Збагнувши, куди завело Україну загравання з большевизмом, він тяжко лаявся і відбивався. Його оглушили чимось по голові і так розстріляли.

«Українізація» захлинулася в крові. Наївні її провідники, що посміли були уявити собі український варіянт комунізму, пішли по соловках, сибірах, магаданах. І «українізовувати» той світ... Зокрема, решта Крушельницьких, заарештованих тоді ж, – батько Антін (1878 р.н.) та сини його Остап (1913) і Богдан (1908), дочка Володимира (1903), опинилися на Соловках. Розстріляні в урочищі Сандармох на півдні Карелії 3 листопада 1937 р. у числі 1111-х, Володимира – під Ленінградом 25 листопада 1937 р.

У путівнику «Лук`янівське цивільне кладовище», який уклали Л. Проценко та Ю. Костенко (видання друге, виправлене й доповнене. Державний історико-меморіальний Лук`янівський заповідник. – 1998 р.– 192 с.) сказано:

«В 1918 – 19 рр. це кладовище прийняло в братські могили тіла киян, страчених більшовиками з армії Муравйова, а також зарубаних денікінцями. Згадані братські могили також зрівняні з землею. Починаючи з 1934 (група Г. Косинки) і кінчаючи 1941 р., на кладовищі ховали тіла репресованих. За деякими відомостями це відбувалось на дільниці 45 і на доріжках у кінці кладовища.

Тривалий час місця поховань репресованих не були відомі, та знайшлися люди, чиї батьки власноруч копали ями для розстріляних. Згодом це підтвердили архівні документи й стаття останнього голови м. Києва часів німецько-фашистської окупації Леонтія Форостівського. Він писав: «... до перенесення столиці з м. Харкова до м. Києва (у 1934 р.) всіх розстріляних (в НКВС) закопували переважно на Лук'янівському кладовищі: головна й бічні алеї, всі дороги на цьому кладовищі – це великі братські могили замордованих. Місця поховання старанно зрівняні, земля добре утрамбована, цілі поляни – також місця масових могил. Їх так само вирівняно, заорано та посіяно на цих полянах траву. На цьому кладовищі лежить замордованих не менше 25 – 30 тисяч» (с. 4 – 5).

Місце, де були закопані 28 «терористів», знала Тамара Мороз-Стрілець – дружина Григорія Косинки. Це тепер дільниця № 7, у північно-східному кутку кладовища.

18 грудня 1994 року Братство Андрія Первозванного встановило тут великий дерев'яний хрест із переліком усіх страчених:

Сказинський Роман Федорович

Крушельницький Іван Антонович

Крушельницький Тарас Антонович

Лебединець Михайло Мойсейович

Шевченко Роман Ілліч

Карабут Анатолій Юрійович

Сидоров Петро Йосипович

Косинка-Стрілець Григорій Михайлович

Фальківський Дмитро Никанорович

Оксамит Михайло Гаврилович

Щербина Олександр Гаврилович

Терещенко Іван Петрович

Буревій Кость Степанович

Влизько Олексій Федорович

Дмитріїв Євген Кузьмович

Богданович Адам Адамович

Бутузов Порфирій Іванович

Бутузов Іван Моісейович

П'ятниця Володимир Васильович

Блаченко Яків Павлович

Полевий Домінік Йосипович

Хоптяр Іван Онуфрійович

Борецький Петро Миколайович

Лук'янов Леонід Іванович

ПівненкоКостянтин Іванович

Проценко Гаврило Микитович

Матяш Сергій Якович

ЛященкоОлександрКорнійович

Цієї осени Трускавецька організація Всеукраїнського «Меморіалу» ім. В. Стуса, сприяннями дирекції кладовища, встановила на могилі новий дубовий хрест, нову металеву таблицю з прізвищами, гарно впорядкувала могилу, яка, щоправда, опинилася тепер поміж двох будов. 14 грудня священик Петро (УПЦ КП) освятив хреста і відслужив панахиду по убієнних. На церемонію приїхали зі Львова Лариса Крушельницька (дочка похованого тут Івана), її донька Тетяна, голова Дрогобицького «Меморіалу» Мирон Бучацький. Були в.о. Голови Українського Інституту Національної пам`яті Ігор Юхновський, перший заступник Голови Олесь Іванків. Вела церемонію заступник директора Державного історико-меморіального Лук'янівського заповідника О.П. Борисюк. Виступили доктор історичних наук Сергій Білокінь, голова Всеукраїнського «Меморіалу Лесь Танюк, голова Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги Ольга Кобець, голова Київської організації Всеукраїнського товариства політв`язнів і репресованих Григорій Куценко, представники кількох громадських організацій.

Суть виступів зводилася до того, що в Україні 20 – 30 рр. встановився був неукраїнський, маріонетковий уряд. Точніше, то був не уряд, а російська большевицька окупаційна адміністрація, яка неухильно здійснювала колоніальну політику Москви і привела український народ до голодомору, масових репресій, до майже повного фізичного винищення української інтеліґенції та щонайменше третини, якщо не половини населення. Українців у тому уряді було хіба кілька осіб – для декору. То був наслідок нашої поразки у війні з Росією 1918-20 рр.. Нині ж, на 19-му році незалежності, складається парадоксальна ситуація: українці запекло борються поміж собою, КОГО З НЕУКРАЇНЦІВ – Тимошенко чи Януковича – обрати собі Президентом! Хто з них ліпше поведе Україну під двоголового «білого царя» – Путіна-Медведєва? А нащадки російських окупантів задоволено потирають руки: скоро їм буде робота, достойна їхніх предків.