Geum.ru

Теорія держави І права

Вид материалаЗакон

Содержание


Похідною ознакою держави є наявність в ній чиновництва і формування військових контингентів
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

3.Грунтується на єдності та діалектичному взаємозв'язку держави і права. Держава і право — різні соціальні явища, що органічно пов'язані між собою, обумовлюють одне одного, знаходяться у відносинах нерозривної єдності та взаємного проникнення. При науковому вивченні та викладі курсу теорії держави і права цілком прийнятним є відносний поділ теорії держави і теорії права для розуміння специфіки кожної із них. Таким чином, теорія держави і права є: —суспільною наукою, тому що вивчає такі суспільні явища, як держава і право; —юридичною наукою, тому що вивчає лише державну і правову сторони громадського життя; — загальнотеоретичною наукою, оскільки виявляє і пояснює загальні та основні закономірності розвитку держави і права. Метод теорії держави і права. Метод теорії держави і права — це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів пізнання загальних і основних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права. Метод не слід плутати з методикою (сукупністю засобів доцільного вивчення явища). Його слід розглядати як вихідну базисну категорію методології. Методологія (вчення про методи) — система певних теоретичних принципів, логічних прийомів, конкретних засобів дослідження предмета науки. Теоретичні принципи — історизм, єдність логічного та історичного. Логічні прийоми — дедуктивний та індуктивний умовивід, аналіз і синтез, порівняння, узагальнення. Конкретні засоби дослідження — інструменти пізнання, що застосовуються для встановлення знання про досліджуваний предмет. Методи науки теорії держави і права поділяються на загальні, окремі (конкретні) і спеціальні. Загальним методом теорії права і держави, як і всіх суспільних наук, є метод філософської діалектики (матеріалістичної та ідеалістичної). Він полягає у підході до вивчення держави і права, який ґрунтується на загальних закономірних зв'язках розвитку буття і свідомості. Наприклад, метод філософської діалектики припускає розгляд права як явища, котре: 1) визначається природою людини і умовами життя суспільства; 2) пов'язано з іншими соціальними явищами, пронизує сферу суспільних відносин — економічних, політичних, духовних та ін.; 3) перебуває у постійному розвитку, якісному відновленні (рабовласницьке, феодальне, буржуазне, неокапіталістичне право). Основні окремі (конкретні) методи теорії держави і права: 1) формально-догматичний (юридико-технічний) метод припускає вивчення права як такого, у «чистому вигляді», поза зв'язку з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальними явищами. Його призначення полягає в аналізі чинного законодавства і практики його застосування державними органами, у виявленні зовнішніх, очевидних аспектів правових явищ без проникнення у внутрішні сутнісні сторони та зв'язки. Він здійснюється за допомогою формально-логічних прийомів: аналізу і синтезу, індукції та дедукції, абстракції та інших, що сприяють встановленню зовнішніх ознак правових явищ, їхніх відмінностей одне від одного, виробки понять та їх визначень у стислих формулах. Прикладами можуть бути поняття «суб'єкт права», «нормативний акт», «гіпотеза», «санкція», «дієздатність», «правоздатність» тощо; 2) соціологічний метод полягає в дослідженні права не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів. Соціологічний метод містить у собі такі засоби, як аналіз статистичних даних і різного роду документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення і т. ін. Наприклад, засоби аналізу письмових документів (звітів, службових записок тощо) забезпечують достовірність знань про події, факти, необхідні для дослідника; 3)статистичний метод використовується для встановлення статистичних даних про предмет вивчення, скажімо, даних про кількість правопорушень, про відсоток економічних злочинів тощо; 4) конкретно-історичний метод допомагає вивчити специфіку державно-правового явища конкретного історичного періоду, простежити динаміку його розвитку, наприклад, особливості соціального регулювання в період первіснообщинного ладу, ранньої державності, сучасної правової держави та ін.; 5)порівняльно-правовий метод припускає зіставлення юридичних понять, явищ і процесів і виявлення між ними схожості та відмінностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, з'ясувати їх історичну послідовність, генетичні зв'язки між ними. Використання порівняльного методу в правовій сфері призвело до формування відносно самостійної науки — порівняльного правознавства (порівняння сучасних правових систем світу), а в державній сфері — порівняльного державознавства. Спеціальні методи — методи, що грунтуються на досягненнях суспільних і технічних наук: математичний; кібернетичний; психологічний та ін. З метою різнобічного пізнання держави і права слід користуватися зазначеними методами у сукупності.


3 Виходячи із змісту і значення загальної теорії держави і права в цілому, її слід охарактеризувати як науку методологічну, найбільш абстрактну, вступну, узагальнюючу, інтегративну, ба­зову.

Теорія держави і права не може існувати без спеціальних наук, які вивчають юридичну практику, без узагаль­нення їх матеріалів. Саме аналіз і узагальнення цих матеріалів яв­ляють собою базу для формування загальнотеоретичних ви­сновків, в тому числі нових понять і закономірностей, а також для перевірки відсутності відставання від практики тих положень загальної теорії, які нею формулюються.

Якби не було загальної теорії держави і права, галузеві юридичні науки набули б суто емпіричного характеру і були б змушені обмежитися вирішенням вузького кола конкретних пи­тань на базі аналізу і логічної обробки певної групи юридичних норм.

Здійснюючи відбір матеріалів, що досліджуються різними юридичними науками, загальна теорія держави і права виявляє як спільні, так і відмінні ознаки певних державно-правових явищ. Вона виносить за дужки узагальнені спільні ознаки цих явищ і формулює на цій основі загальнотеоретичні положення.

Загальна теорія держави і права збагачується також внаслідок перенесення досвіду однієї з юридичних наук на інші науки. Так, детально розроблені в науці кримінального права положення про вину як передумову відповідальності були згодом перенесені в на­уку цивільного права, в якій тривалий час панувало твердження про достатність для цивільно-правової відповідальності нанесення матеріальної шкоди.

Незважаючи на загальний і навіть абстрактний характер те­орії держави і права, вона невідривна від суспільної і, особливо, юридичної практики, яка безпосередньо вивчається спеціальни­ми юридичними науками. її положення є результатом не тільки логічних висновків і теоретичних узагальнень матеріалів інших правових наук, але й наукового осмислення державного управ­ління і правового регулювання як сучасного, так і минулого та накопиченого на цій базі державно-правового досвіду. З цього боку юридична практика виступає як джерело формулювання і розвитку понять, категорій та закономірностей у державно-пра­вовій сфері, як основа загальнотеоретичних висновків.

Не можна також применшувати значення юридичної практи­ки як критерію правильності і наукової цінності окремих кон­цепцій. Цінність цих концепцій залежить від ефективності прак­тики, що відбиває їх.

Аналіз матеріалів окремих юридичних наук є недостатнім для формулювання загальнотеоретичних висновків і положень. Функціонування держави і права є частиною суспільного життя, отже, воно пов'язане з політичним, економічним, соціальним і культурним розвитком суспільства. Тому для створення кате­горій загальної теорії держави і права необхідним є широкий підхід з використанням матеріалів не тільки юридичних, але й інших суспільних наук — філософії, політології, соціології, еко­номічної теорії, психології, кібернетики і т. ін. Особливо велико­го значення в цьому зв'язку набуває співвідношення загальної те­орії держави і права з філософією, соціологією і політологією.

Зв'язок загальної теорії держави і права з філософією відбу­вається у трьох напрямках. По-перше, філософія озброює юрис­тів науковою методологією дослідження. Саме нею вироблені ма­теріалістичний, ідеалістичний, діалектичний, антропологічний, метафізичний та інші підходи до наукових досліджень, що вико­ристовуються і в загальній теорії держави і права. По-друге, філософія формулює найзагальніші закони суспільного розвит­ку, які поширюються і на державу та право. По-третє, філо­софські дослідження безпосередньо торкаються держави і права, і передусім визначення їхнього місця і ролі в суспільстві.

Так само стоїть справа з питанням про зв'язок вивчення проб­лем держави і права з соціологією — наукою, об'єктом дослід­ження якої є поведінка людей, практика окремих суспільних структур і груп, усі соціальні процеси, що відбуваються в су­спільстві. Ці процеси безумовно впливають і на зміст діяльності і розвиток держави і права, тож повинні враховуватися при за­гальнотеоретичних дослідженнях.

При юридичних дослідженнях, особливо в галузі державо­знавства, загальна теорія держави і права спирається і на політо- логію — науку про політику, політичні системи, політичні проце­си, владовідносини, методи досягнення політичної влади, струк­туру соціальної основи суспільства. Політологія розглядає дер­жаву і право в практичному плані як результат боротьби за владу і як засоби її завоювання. Загальна теорія держави і права широ­ко використовує матеріали політології для формулювання своїх узагальнень і наукових абстракцій, які відсутні в політології. Та­ким чином, існує тісний зв'язок цих двох галузей наукового знан­ня. Але кожна з них має свій специфічний предмет дослідження. Це свідчить про відсутність наукових підстав для тверджень про доцільність концентрації наукової розробки всіх питань теорії держави виключно в межах загальної теорії держави і права або політології.

4 Велика група науковців виходила при визна­ченні поняття «держава» з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править, і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади; Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою; Ф. Хайєк характеризує державу як організацію, що її свідомо створюють люди, які про­живають разом з метою однакового управління; Б. Баді та П. Бірн-баум розглядали державу як добре організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфі­кацію правопорядку, І. Кант — як об'єднання великої кількості людей, які підпорядковуються правовим законам, Г. Еллінек — як цільову єдність людей, які мають властивості юридичних суб'єк­тів і є носіями права.

Як територіальне утворення, що склалося шляхом адміністра­тивно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці — області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава є самоорганізованою спільнотою.

Основним елементом держави є, безумовно, політична влада. Інші ознаки держави здебільшого пов'язані з тими чи тими про­явами державної влади. Найважливішою з них є здатність вида­вати закони й інші правові акти, які являють собою прояв безу­мовної загальнообов'язковості державної волі.

Похідною ознакою держави є наявність в ній чиновництва і формування військових контингентів — армії й поліції. Держа­на має у своїй власності певні необхідні для технічного забезпе­чення своєї діяльності засоби (озброєння, будівлі, транспорт, в'язниці і т. ін.). Для фінансового забезпечення своєї діяльності нона встановлює бюджет, систему податків, робить у разі не­обхідності внутрішні й зовнішні займи. Кожна держава має свої власні символи, якими є державні герб і прапор.

Держава виступає в трьох головних аспектах: 1) як організація всього суспільства; 2) як ор­ганізація певних класів або прошарків чи інших груп людей; 3) як апарат влади. Два перших аспекти мають функціональний, а третій — механізменний характер.

Як організація всього суспільства держава виступає у внут­рішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення кра­їни, яке вона повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави приймаються ті рішення, які, маючи загально­обов'язковий характер, спрямовані на реалізацію і захист прав всіх громадян, на проведення соціальної політики як загально­суспільної політики.

держава, що діє в умовах суспільства, яке є соціально диференційованим, спирається на ті чи інші соціальні і п.ш, на певну соціальну базу. Йдеться про певні класи, прошар­ки, державну або партійну бюрократію, номенклатуру. У зв'язку з цим держава може поєднувати захист інтересів всього суспіль-і і на з діями на їх користь.

Узята в механізменному аспекті держава організована як пев­ний апарат влади, який має складну структуру. Цей апарат являє собою розвинену систему відокремлених від суспільства держав­них органів, які здійснюють владу переважно через професійних службовців. Апарат влади виступає як основний важіль управ­ління суспільством, його реформування. У демократичній державі саме державний апарат по­винен бути каналом здійснення народовладдя. У складі апарату існують органи первинного і вторинного народного представ­ництва.

В Україні орга­нами первинного представництва населення є Верховна Рада і Президент України, а вторинного — Кабінет Міністрів, система судів, Генеральний прокурор.

Вказані три аспекти діяльності держави і його головні ознаки повинні стати основою для її розгорнутого визначення. Держава є організацією політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує за допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.

5 Становлення і розвиток громадянського суспільства обумовило новий період розвитку держави і права. Йому відповідає так звана “сучасна представницька держава”, якій, на відміну від кастових і станових держав Стародавнього світу і Середньовіччя, властиві наступні межі: Держава суверенна, вона володіє верховною владою і монополією примушення на всій території країни і не залежить від влади іншої держави, влади церкви, жреців, станів, воєначальника, недержавних організацій. Держава виступає від імені всього населення (народу, нації) або, принаймні, офіційно претендує на те, що вона виражає і захищає інтереси всієї країни, народу, підданих або громадян. Держава і управління нею вже не розглядаються як надбання або особиста справа монарха, царюючої династії, якоїсь частини суспільства.

З розвитком громадянського суспільства в структурі державних органів з'являються і встановлюються як постійні загальнонаціональні (а не тільки станові) представницькі установи парламентського типу, володіючі правами затвердження податків і зборів, що поступають в скарбницю держави, а також прийняття найбільш важливих нормативно-правових актів (законів). Виникнення і розвиток представницької демократії - явище, властиве епосові формування громадянського суспільства. Представницькі установи, що підіймалися спочатку на основі майнових цензів, завжди виступали законодавцями від імені всього народу (нації).

Держава має управлінський апарат, що складається з професійних службовців, чиновників, а також постійну армію. Створення бюрократії як ієрархічно організованої системи управління зі суворо певними функціями кожного рівня і посади - явище Нового часу. Основна маса службовців і військових складається з осіб різної станової або класової приналежності, які займають суворо певні місця в службовій або посадовій ієрархії і утримуються за рахунок держави.

Держава засновує і збирає податки, за рахунок яких створюється і поповнюється державна скарбниця, які витрачаються на утримання державного апарату і армії. Як правило, встановлення податків і затвердження кошторису державних витрат (державний бюджет) вимагає згоди представницької установи.

Сучасна представницька держава офіційно визнає юридичну рівність громадян (або підданих), їх права і свободу, а також гарантію цих прав і свобод. Законодавче визнання юридичної рівності людей на основі наділення їх правами і свободами - є чи не головною ознакою і основою громадянського суспільства. Якщо політичним вираженням середньовічного способу виробництва був привілей, нерівне для кожного з феодальних станів право, то вираженням тимчасового засобу виробництва, підкреслювали Маркс і Енгельс, є “просто право, рівне право”. Якщо початок реальному буттю громадянського суспільства поклало прийняття і затвердження Біллів про права (Англія, США) або Декларацій прав людини і громадянина (Франція), то саме громадянське суспільство - це суспільство рівноправних людей, що вільно виявляють свою особистість, творчу ініціативу, суспільство рівних можливостей, звільнене від зайвих заборон і дійшлої адміністративної регламентації.
При цьому право признається обов'язковим і для правителів держави. Право вже не “наказ влади”, а рівно обов'язкове для правлячих і керованих правом, верховенство, якого, над довільними наказами, що володарюють, забезпечується розділенням влади, високим положенням законодавчої влади, її залежністю (через вибори і переобрання) від народу, нації, країни, а також рівним і доступним для всіх громадян, судом.
Уявлення про громадянське суспільство як не тільки суму індивідів, але і про систему їх зв'язків через економічні, правові та інші відносини, отримали розвиток в трудах ряду мислителів, в тому числі Маркса і Енгельса. У їх творах показана динаміка співвідношення суспільства і держави, заснована на зміні форм власності і розподілу праці. Примітивні форми розподілу праці, пояснювали Маркс і Енгельс, породжували кастовий лад в державі, вели до одержавлення ряду сфер суспільного життя, оскільки первинні форми приватної власності несли на собі відбиток спільності. “Вираз “громадянське суспільство” виник в XVIII ст., коли відносини власності вже вивільнилися з античної і середньовічної спільності - писали Маркс і Енгельс - завдяки вивільненню приватної власності із спільності, держава придбала самостійне існування нарівні з громадянським суспільством і поза ним...”.
Формування і розвиток громадянського суспільства зайняло декілька віків. Цей процес не завершений ні в нашій країні, ні в світовому масштабі.
Окремі елементи громадянського суспільства існували в деяких країнах античного світу (Греція, Рим), де розвиток ремесла і торгівлі породив товарно-грошове виробництво, що отримало оформлення і закріплення в ряді інститутів приватного права (особливо римське приватне право). Але це були тільки елементи вогнища громадянського суспільства, що існували лише в окремих регіонах і що поєднувалися з вертикальними структурами станово-кастових товариств.
Становлення громадянського суспільства в Україні - магістральна і довготривала задача, рішення якої залежить від безлічі чинників і умов. Незважаючи на кризову ситуацію, що склалася в країні, весь хід здійснюваних нині реформ веде, зрештою, до досягнення вказаної мети.
Визнання природних прав людини, свободи особистості, різноманіття форм власності, ідей правової держави, політичного плюралізму, розвиток приватної ініціативи - істотні кроки на шляху до громадянського суспільства. З цього слідує, що необхідно розрізняти громадянське суспільство як концепцію, ідею, процес і як реальність, якої ще немає.
Тоді ж виникає уявлення про конституцію як не тільки про закон, що визначає устрій вищих органів влади, але і основному законі країни, що обов'язково визначає права і свободи громадян (білль про права, декларації прав). У результаті сама конституція стає угодою суспільства і держави про розмежування сфер їх діяльності (держава - публічна влада, сфера спільних інтересів, суспільство - сфера індивідуальних свобод, приватних інтересів).
Відділення держави від суспільства і відособлення суспільства від держави виражене у відмінності їх структур, принципів організації і будови.
Всяка держава організована як керована єдиним центром вертикальна система, ієрархія державних органів і посадових осіб, пов'язаних відносинами підлеглості і державної дисципліни. Постійна і головна мета держави, його виправдання і легітимація - охорона суспільства і управління ним.
На відміну від держави громадянське суспільство являє собою горизонтальну систему різноманітних зв'язків і відносин громадян їх об'єднань, союзів, колективів. Ці зв'язки засновані на рівності і особистій ініціативі, в тому числі в самостійності видобутку коштів для існуванню (це відноситься і до об'єднань, які містяться за рахунок добровільних внесків їх учасників). Мета громадян і їх об'єднань різноманітна і мінлива відповідно до їх інтересів.
Відмінність структур громадянського суспільства і держави накладає відбиток на способи правового регулювання приватних і публічних відносин, а тим самим - на систему права.

6 Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний до­помогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували дер­жави, об'єднані в даний тип. Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, грунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку. Тип держави характеризується: • елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі; • системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада грунтується; • системою методів і засобів, які застосовує ця влада для за­хисту виробничих відносин і форм власності; • реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві; • рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.