План вступ 2

Вид материала

Документы

Содержание 1. Визначення поняття «цивілізація» 2. Теорія цивілізацій А. Тойнбі Список використаної літератури

Подобный материал:

• План, вступ, викладення змісту теми (як правило, 2 глави), висновок, а також список, 24.79kb.
• Вступ, 323.48kb.
• Орієнтовний план написання науково-дослідницької роботи > Розроби план науково-дослідницької, 582.13kb.
• План Вступ Комерційні та кооперативні банки як учасники кредитної системи Сутність, 209.21kb.
• План заходів акції «Живи, книго!» Вступ, 543.61kb.
• План вступ І. Сутність економічного прогресу, 574.63kb.
• План: Вступ Складові світового ринку Світовий ринок І міжнародний поділ праці, 409.39kb.
• План: План: 3 Вступ. 4 Розділ 1: Теоретико методологічні засади дослідження сепаратизму, 1402.44kb.
• Звіт план роботи бібліотеки 2009 2010 р р. Харків 2010 зміст, 1489.2kb.
• План І. Вступ >ІІ. Основна частина. Установка мак, 233.41kb.

ПЛАН

Вступ 2

1. Визначення поняття «цивілізація» 3

2. Теорія цивілізацій А. Тойнбі 8

Висновки 13

Список використаної літератури 14

Вступ

На межі тисячоліть історико-культурна, суспільно-політична та соціально-економічна думки планети повернулись до цивілізаційного підходу, що має майже двохсотрічний науковий набуток, розвинутий у ХІХ–ХХ століттях ученими різних країн. Саме у 90-і роки ХХ століття на тлі глобальних екологічної та фінансово-економічної криз, що охопили майже всі країни Земної кулі, поглиблюється кризова ситуація у соціально-політичній сфері макрорегіонів (Югославія, Кавказ, Індія-Пакистан), розташованих на стику різних цивілізацій. Завдяки цим катастрофічним процесам сьогодні геополітичною термінологією оперують не тільки науковці, а й політики-прагматики. Більше того, терен України у деяких американських (Бжезінський, Гантінгтон) та російських (Дугін, Митрофанов) теоретиків і практиків сучасної геополітики опинився на розломі цивілізацій, і вони, мов ножем, проїхались українською територією, розділивши її (на щастя, тільки на папері) на окремі шматки. Тому й виникла необхідність обґрунтування цивілізаційного підходу з урахуванням його генетики та впливу на становлення нового порядку цивілізацій, що складається наприкінці тисячоліття. Головним же є визначення у цьому процесі місця України.

Таким чином, актуальність даної роботи пояснюється як практична значимість та важливість дослідження теоретичних засад визначення поняття та сутності процесу цивілізаційного розвитку.

Об’єктом роботи є теорія цивілізаційного розвитку як окремий культурний та світоглядний феномен в історії людства.

Предметом є праці теоретиків цивілізаційних теорій.

Мета роботи – дослідження розуміння цивілізаційної теорії у динаміці його розвитку, виокремлення окремих спільних та відмінних рис у різних цивілізаційних теоріях, конституювання певної порівняльної характеристики дослідження вказаної проблеми різними авторами.

1. Визначення поняття «цивілізація»


Ще у 1930 р. видатний французький історик Люсьєн Февр, що є одним із засновників дуже авторитетної серед учених-суспільcтвознавців школи «Аннали», якраз на початку її існування присвятив еволюції значень дефініції «цивілізація» спеціальну роботу (ця праця називається «Цивілізація: еволюція слова та групи ідей»). Після ретельного дослідження він стверджував, що даний термін вперше вжито французьким інженером мостів і доріг Н.А. Буланже у його книзі «Старовина, що виявлена у своїх звичаях», яка у переробці видатного французького філософа Поля Гольбаха була видана тільки у 1766 р., тобто після смерті автора (помер у 1759 р.). Цю дефініцію тут використано наступним чином: «Коли дикий народ стає цивілізованим, ні в якому разі не слід вважати акт цивілізації завершеним після того, як народу видані чіткі та незаперечні закони: потрібно, щоб він ставився до даного йому законодавства як до цивілізації, що подовжується¹».

Існує й така думка, що поняття «цивілізація» вперше було використано у французькій літературі маркізом де Мірабо у 1757 р., а в англійській – у 1767 р.², тобто практично в одні й ті ж самі часи. Це свідчить про сам дух світосприйняття епохи, що вимагала нової дефініції. І сьогодні у слові «цивілізація» є щось магічне, що заворожує людину і створює в її уяві незвичайну суспільну модель, побудовану розумно, з урахуванням усіх необхідних потреб соціуму, що проголошувалось і в комуністичному ідеалі. Але в дійсності таких суспільств немає, і навіть громадяни найбільш розвинутих країн світу мають складне життя з усіма його суперечностями та проблемами. Слід також зазначити, що традиційно термін «цивілізований», відповідно до етимології латинського слова civilis, означає вихованого, гідного громадянина з високим рівнем освітнього та культурного розвитку.

Після такого визначення поняття цивілізації набуває широкого розповсюдження та упродовж десятиріччя зустрічається вже не тільки у французьких, але й в англійських та німецьких текстах. Причому з півстоліття воно використовувалось як синонім культури, що включає прогрес освіти, науки та мистецтв. У більш широкому розумінні під цивілізацією мався на увазі ще й прогресивний розвиток політичної та релігійної сфер. Тобто вона асоціювалася з наближенням до деякого наперед передбаченого морального ідеалу. В подальшому в цьому напрямі розвитку світової думки в галузі моралі «цивілізацію» замінили соціалістичний та комуністичний ідеали. Що вийшло через століття з «примари комунізму з моральним кодексом його будівника», сьогодні добре відомо. Щоправда, деякі положення цього кодексу цілком відповідають християнській моралі з її десятьма заповідями.

 Вже у 1819 р. термін «цивілізації» вперше використовується як множина. Таким чином визнавалась можливість багатоманітності варіантів цивілізованого розвитку народів. Вислів про «спадщину всіх попередніх цивілізацій» з’явився тоді у книзі «Старець та молода людина» нині маловідомого французького автора П. Балланше. Наприкінці наступного десятиріччя виходять книги «Історія цивілізації в Європі» (1828 р.) та «Історія цивілізації у Франції» (1830 р.) відомого французького політика Франсуа Гізо. З 1840 р. він фактично керував усією політикою Липневої монархії, а з 1847 р. – навіть очолював уряд своєї країни, який через рік було скинуто в ході Великої буржуазної революції 1848 р. Ще через десяток років видатний англійський вчений Генрі Томас Бокль упродовж 1857-1861 рр. друкує свою двотомну «Історію цивілізації в Англії».

Культурно-історичні типи Миколи Данилевського та «Занепад Європи» Освальда Шпенглера

Рівно через півстоліття після першого використання поняття цивілізацій як множини у 1869 р. виходить у світ книга «Росія і Європа». Її авторство належить видатному російському вченому Миколі Данилевському³. У ній він виступає засновником теорії культурно-історичних типів цивілізацій. До речі, значну частину своєї роботи автор пише у Криму, що розташований на стику кількох сучасних цивілізацій і де тільки у 90-і роки ХХ століття, тобто через 125 років після оприлюднення даних теоретичних викладок, вперше відбулись «Данилевські» читання, які стали щорічними⁴.

У згаданій вище роботі кожний культурно-історичний тип є одноосновним. Тобто головним для його класифікації є переважання в ньому однієї з 4-х запропонованих ознак: релігійної, культурної, політичної чи суспільно-економічної. Так, наприклад, у єврейському культурно-історичному типі домінує релігійний фактор, у грецькому – культурний, у романо-германському – суспільно-економічний. На цій основі Данилевський визначив 12 цивілізацій, що існували упродовж історії людства. Це – єгипетський, індійський, китайський, стародавньосемітський, візантійсько-аравійський (новосемітський), єврейський, грецький, римський, мексиканський, перуанський, іранський, європейський (романо-германський) культурно-історичні типи. До них додавався 13-й – слов’янський, який за життя Данилевського ще формувався. Саме він, на думку вченого, і мав стати, відповідно до своєї культурної самобутності, повним чотирьохосновним культурно-історичним типом, за яким у перспективі вбачалося велике майбутнє.

У зв’язку з останнім прогнозом-бажанням Данилевського, його звинувачували у панславізмі. Особливо нищівна критика, багато в чому справедлива, прозвучала з боку видатного російського філософа Володимира Соловйова. Він навіть після смерті Данилевського у своєму листі до відданого захисника ідей останнього відомого слов’янофіла Миколи Страхова висловився досить гостро про роботу «Росія і Європа». На думку В. Соловйова, «ця невинна книга…раптом стає спеціальним Кораном усіх мерзотників і дурнів, які хочуть загубити Росію та уготувати шлях грядущому хаму»⁵. Треба зазначити, що саме під впливом критики такого авторитетного опонента суспільна думка викинула разом з панслов’янською колискою і дуже цінну для майбутнього талановиту дитину теорії культурно-історичних типів цивілізацій Данилевського.

 Майже на півстоліття ідея співіснування різноманітних цивілізацій на земній кулі була забута. У першій чверті ХХ століття до неї повернувся, не посилаючись на Данилевського, видатний німецький історик та культуролог Освальд Шпенглер у своєму знаменитому двотомнику «Занепад Європи»⁶. Але його класифікація культурно-історичних типів дуже нагадує раніше запропоновану Данилевським. Причому, декілька з визначених останнім культурно-історичних типів у Шпенглера об’єднуються (грецький з римським – у греко-римський, а мексиканський з перуанським – у культуру майя), а деякі з них (єврейський, іранський та романо-германський) взагалі відсутні. Разом з тим, цілком сформований вже у першій чверті ХХ століття перспективний слов’янський тип автор «Занепаду Європи» називав російсько-сибірським, вбачаючи за ним, як і Данилевський, велике майбутнє, особливо щодо його розвитку в азіатській частині. Таким чином, усього Шпенглером було визначено 8 цивілізацій. Причому, в його капітальній праці акцентовано не стільки на аналізі історичного минулого тисячолітніх цивілізацій, скільки на прогнозуванні майбутнього людства, що й викликало широкий суспільний резонанс та інтерес до висловлених ним ідей.

Важливим з історичної точки зору був і сам момент виходу в світ фундаментальної, ретельно зробленої, з елементами системного аналізу праці Шпенглера. Адже саме наприкінці Першої світової війни в причетній до її розв’язання Німеччині у 1918 р., що є роком капітуляції останньої, вийшов перший том книги Освальда Шпенглера «Занепад Європи». У ньому міститься висновок про європейський континент, що постарів і назавжди вичерпав себе як лідер сучасності, віддаючи цю роль США, а в перспективі – Росії з переміщенням лідерства до її сибірської частини. Другий том, безпосередньо присвячений всесвітньо-історичним перспективам людства, вийшов у 1922 р. – тобто на початку страшної фінансово-економічної кризи у Німеччині. Кризова ситуація в цій країні характеризувалася страшною гіперінфляцією 1923 р., динаміка якої на три порядки перевищувала темпи росту гіперінфляції 1993 р. в Україні. Безпосередньо розв’язана фашистською Німеччиною Друга світова війна, здавалось, повністю підтвердила апокаліпсичні прогнози Шпенглера. Головним її підсумком став розкол на дві протидіючі частини не тільки Німеччини та Європи, але й людства в цілому. Саме «берлінська стіна» стала символом біполярного світу, на протилежних полюсах якого майже на півстоліття розмістилися у взаємному протистоянні двоє планетарних лідерів – СРСР та США.

Зникнення першого з них з географічної карти Землі на початку 90-х років стало вражаюче несподіваним для багатьох. Другий же, у відповідності з прогнозом кінця 80-х років американського соціолога Френсіса Фукуями, став претендувати на одноособове лідерство у, як тоді здавалось, єдиній вестернізованій планетарній цивілізації, що подавалась як «завершення ідеологічної еволюції людства та універсалізації західної ліберальної демократії як кінцевої форми правління»⁷. Але в цей же час у світі і, навіть, у США стали поширюватись неоізоляціоністські настрої у визначенні ролі різноманітних етносів у загальнопланетарних процесах. У результаті в 1993 р. директор Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету Семюел Гантінгтон висуває геостратегічну концепцію конфлікту та взаємодії 8 головних цивілізацій⁸, що безпосередньо перегукується з ідеями Данилевського, Шпенглера та видатного англійського історика системного мислення Арнольда Дж. Тойнбі, який ще в середині ХХ століття найбільш ґрунтовно виклав поліциклічну систему розвитку цивілізацій⁹.


2. Теорія цивілізацій А. Тойнбі


Одним із найголовніших представників цивілізаційної теорії був Арнольд Джозеф Тойнбі (Toynbee), англійський історик і соціолог, у 1919-1924 рр. - професор Лондонського університету, у 1925-1955 рр. - Лондонської школи економічних наук.

Аналізуючи теорію циклів цивілізацій, необхідно з’ясувати, сутність поняття цивілізації, згідно трактування А.Дж.Тойнбі.

Виходячи з того, що будь-яка країна, політичний союз тощо повинні розглядатися не самі по собі, а виходячи з “історичного контексту”, Тойнбі приходить до висновку про наявність певних фундаментальних сутностей, на аналізі яких необхідно сфокусувати увагу історику. Такими сутностями і є цивілізації. Вони “являють собою ... суспільства з більш широкою довжиною, як у просторі, так і в часі, аніж національні держави, чи будь-які інші політичні союзи”¹⁰.

Саме цивілізації (у порівнянні їх між собою) повинні розглядатися істориками. В цьому випадку необхідно пам’ятати, що жодна з цивілізацій не охоплює собою людства в цілому. Наступність у розвитку цивілізацій набагато менша, ніж наступність між фазами розвитку однієї цивілізації.

Проводячи аналіз історії, Тойнбі виокремлює двадцять одну цивілізацію, яка коли-небудь існувала на Землі (дана цифра змінюється відповідно до логіки викладення у книзі автора). На даний момент їх залишилося п'ять (не враховуючи дві реліктові):

1) Західна християнська

2) Православна християнська

3) Ісламська

4) Далекосхідна

5) Індуїстська

Між окремими з цих цивілізацій існують родинні взаємини, наприклад, - між західною християнською і православною християнською, що знаходяться одна з одною у “сестринських” стосунках та походять з однієї еллінської цивілізації. Цивілізації, окрім цього, взаємодіють одна з одною і можуть взаємовпливати одна на одну.

Тойнбі також принципово заперечує і концепцію “єдності цивілізації”, пояснюючи її гіпертрофованим почуттям євроцентризму сучасних істориків: “Західні історики /.../ вважають, що на разі уніфікація світу на економічному ґрунті Заходу більш-менш довершена, а звідси, як вони вважають, має місце уніфікація і по інших напрямкам. Крім того, вони плутають уніфікацію з єдністю, перебільшуючи, таким чином, роль ситуації, що історично склалася зовсім недавно і не дозволяє поки говорити про створення єдиної Цивілізації, тим більше ототожнювати її з західним суспільством”¹¹

Окремої уваги в процесі характеристики цивілізаційної концепції А.Дж.Тойнбі заслуговує проблема дослідження стадій циклічності розвитку цивілізацій.

Кожна цивілізація, на думку Тойнбі, проходить на своєму життєвому шляху наступні стадії:

1. Стадія зародження - генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті мутації примітивного суспільства або на руїнах “материнської” цивілізації.
   
2. За стадією генезису має місце стадія зростання, на якій цивілізація розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час зростання цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу, що, як правило, (але не обов'язково) змінюється стадією розпаду. Розпавшись, цивілізація або зникає з обличчя Землі (єгипетська цивілізація, цивілізація інків) або дає життя новим цивілізаціям (еллінська цивілізація, що породила через всесвітню церкву західне і православне християнство).
   

Слід звернути увагу, що в цьому життєвому циклі немає тієї фатальної зумовленості розвитку, яка присутня у циклі цивілізації, запропонованому Освальдом Шпенглером¹². Якщо у Шпенглера цивілізація - це живий організм, котрий проходить стадії зростання, “дозрівання”, занепаду і, нарешті, розпаду, то Тойнбі відходить від трактування цивілізації, як певної неподільної сутності, вважаючи що “суспільство не є і не може бути нічим іншим, окрім як посередником, за допомогою якого окремі люди взаємодіють між собою. Особистості, а не суспільства створюють людську історію»¹³.

Така інтерпретація суспільства дозволяє відповісти на питання про зумовленість розвитку: якщо всі індивіди, котрі складають дане суспільство, зможуть перебороти надлам у душі, то й суспільство в цілому зможе перебороти цю стадію. “Надлами цивілізацій не можуть бути результатом повторюваних чи поступальних дій тих сил, котрі знаходяться поза людським контролем”¹⁴. Звідси можна констатувати, що Тойнбі відкидає ідею фаталізму в процесі розвитку цивілізації, визначаючи можливість свободи вибору конкретної людини.

Наступною важливою проблемою, котру прагне проаналізувати А.Тойнбі у межах своєї цивілізаційної концепції є проблема пошуку рушійної сили в розвитку цивілізацій.

У пошуках своєрідного першопринципу цивілізаційного розвитку Тойнбі приходить до концепції Виклику-і-Відповіді. Не знайшовши детермінованих, “неживих” причин зародження і розвитку цивілізацій, Тойнбі пропонує у якості основи світопорядку категорію протиріччя. Остання розуміється навіть глибше - конституюючись у якості основного рушійного механізму історії. Аргументацію такого вибору Тойнбі презентує через аналіз міфу про спокусу тварини Божої Дияволом і наступним перетворенням у дещо іншу якість. На першому етапі Диявол (Виклик) виводить систему з рівноважного і пасивного стану Інь у збуджений і активний стан Янь. Відповіддю на виклик повинно бути або зростання – “перехід у більш високу і складнішу структуру”¹⁵, або смерть (програш). Зійшовши на нову ступінь, система знову виводиться з рівноваги і так до безкінечності, поки на черговий виклик не надійде адекватної відповіді. Виклики можуть бути як зовнішніми (стимули, необхідні для генезису цивілізації) так і внутрішніми (творчий порив генія, розвиток науки). Причому системі потрібна лише первинна наявність зовнішніх стимулів, які потім, у міру розвитку системи перетворюються у внутрішні виклики. Саме таке динамічне, прогресуюче протиріччя і є запорукою розвитку цивілізації та індивідів як її складових.

Деякі з викликів можуть отримувати гідні відповіді, у той час як інші можуть залишитися і без відповіді. Якщо суворість виклику буде підсилюватися до нескінченності, чи гарантується тим самим нескінченне збільшення енергії, вкладеної у відповідь на існуючий виклик? Тойнбі стверджує, що найбільш стимулюючий вплив справляє виклик середньої сили. Слабкий виклик не може змусити систему перейти на якісно новий рівень, у той час як надмірно сильний виклик може просто її зруйнувати.

Система Тойнбі характеризується як антропоцентрична в тому сенсі, що у ній суспільству місце “простору дії”, але не носія творчої сили. Тому і “виклики” призначаються насамперед людям. Тут Тойнбі певною мірою погоджується з позицією французького філософа Анрі Бергсона: “Ми не віримо в “несвідомий” фактор Історії, так звані “великі підземні плини думки”, на які часто посилаються, можливо лише тому, що великі маси людей виявилися захопленими чимось одним, особистістю, висунутою з загального натовпу. Немає потреби повторювати, що соціальний прогрес обумовлюється насамперед духовним середовищем суспільства. Якісний стрибок має місце лише тоді, коли суспільство зважується на експеримент. Це, в свою чергу, означає, що суспільство або піддалося переконанню, або було виведено з рівноваги кимсь.”¹⁶

Однак більшість членів суспільства є інертною, пасивною і нездатною дати гідну відповідь на вимоги долі. Щоб набути такої можливості суспільство потребує наявності, Особистостей, “надлюдей”. Лише вони здатні дати відповідь, повести за собою всіх інших.

Тойнбі вказує, що ними можуть бути як окремі люди (Ісус, Мухаммед, Будда) так і соціальні групи (англійські нонконформісти). У будь-якому випадку суспільство розколюється на дві взаємодіючі частини: на творчу, іманентно вододіючу конструктивним потенціалом меншість і основну інертну масу.

Тойнбі стверджує про існування такого механізму взаємодії між творчою та інертною частинами суспільства як “мимесис” - соціальне наслідування. Мимесис з'являється в людини задовго до вступу суспільства у фазу розвитку. Його можна спостерігати й у суспільствах з примітивним укладом і в розвитих цивілізаціях. Однак дія мимесису в цих двох випадках прямо протилежна: якщо в примітивних суспільствах мимесис, виражаючись у звичаях і наслідуванні старійшинам, спрямований у минуле і є гарантом стабільності суспільства, то при вступі суспільства на шлях цивілізації мимесис в основному спрямований на творчу меншість, будучи в такий спосіб сполучною ланкою між активними і пасивними його членами. Отже, для успішної відповіді на виклик необхідна наявність у суспільстві наступних факторів:

- у суспільстві повинні бути наявні люди, здатні зрозуміти виклик і дати на нього відповідь;

- більшість повинна бути готовою до прийняття даної відповіді. Іншими словами, вона повинна “дозріти” для відповіді.

Висновки

Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що у складному постбіполярному світі, нові полюси розвитку якого ще до кінця не визначились, нинішню багатовекторну геостратегію України зумовлює усвідомлення значущості вибору за умов кардинальних змін у світовому порядку цивілізацій та пов’язаного з цими змінами перегляду відносин в усіх сферах життя людей на рубежі не тільки століть, а й тисячоліть хронології історії людства. Україна, що, по суті, знаходиться на стику кількох сучасних цивілізацій, при своєму розумовому потенціалі має знайти форму діалогу між ними, від якого виграє як вона, так і самі цивілізації, що спілкуються. Здається, від цього сьогодні залежить загальна геополітична та геоекономічна ситуація на євразійському континенті і, навіть, у світі. Наскільки виважена така стратегія – покаже час.

Задля повноцінного розуміння та визначення адекватного місця України в новітній геостратегічній чи геополітичній – в цілому – ситуації, яка має місце у світі є необхідним, зокрема, вивчення теоретичної спадщини авторів цивілізаційних теорій. Дослідження змісту праць А.Тойнбі, О.Шпенглера, М.Данилевського дозволяє створити теоретико-методологічний грунт аналізу динаміки та статики розвитку окремих цивілізацій та цивілізаційного процесу в цілому. На цій же основі можливе і ретроспективне бачення імовірного розвитку окремої соціальної спільноти ( в даному випадку – України).

При цьому необхідно мати на увазі, що цивілізаційна теорія будь-якого автора не може розглядатися як константне утворення. Це – лише певний пізнавальний орієнтир, який в кожному конкретному випадку наповняється власним змістом, залежно від територіальних, політичних та інших оригінальних особливостей конкретної політико-соціальної спільноти.

Список використаної літератури

1. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. – М.: Книга, 1991. – 574 с.
   
2. Дугин А.Г. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. – М.: «Арктогея», 1997.
   
3. Кузьменко В.П. Инновационная теория экономических циклов и прогнозирование общественного развития // Кузьменко В.П. Инвестиционная политика в регионе. – К.: Наукова думка, 1992.
   
4. Кузьменко В.П. Цикличность социально-политико-экономических процессов и их прогнозирование // Посредник. – окт. – 1994. – № 66. ; № 67. – С. 16-18.
   
5. Массон В.М. Первые цивилизации. – Л.: Наука, 1989.;
   
6. Письма Владимира Сергеевича Соловьева: В 4 т. – СПб.: Изд. Э.Л. Радлова, 1908. – Т. I.
   
7. Проблемы мирового устройства и международных отношений в общественно – политической мысли ХІХ-ХХ вв. // Мат. І-х крымских чтений Н.Я. Данилевского, Ялта, 24-29 окт. 1994 г. – Симферополь: «Крымский архив», 1996. – 76 с.
   
8. Тойнбі А.Дж. Дослідження історії: В 2 т. – К.: Основи, 1995. – Т. 1. – 614 с.; Т. 2. – 406 с
   
9. Тойнби А. Постижение Истории. – М.: Прогресс, - 1990,- 698 с.
   
10. Февр Л. Цивилизация: Эволюция слова и группы идей // Февр Л. Бои за историю – М.: Наука, 1991.
    
11. Фукуяма Ф. Конец истории? // Философия истории: Антология. – М.: Аспект Пресс, 1995. – С. 291.
    
12. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // Полис. – 1994. – № 3.
    
13. Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. Т. 1. Образ и действительность. – Минск: Попурри, - 1998,- 572 с.
    
14. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории: В 2 т. – М.: Мысль. – Т. 1: Гештальт и действительность. – 1993. – 669 с.; Т. 2: Всемирно-исторические перспективы. – 1998. – 608 с.