Geum.ru

Українське/національне в радянській офіційній політиці пам’яті про примусову працю в нацистській Німеччині Реброва Ірина, аспірантка кафедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Вид материалаДокументы

Содержание


Класова репрезентація
Етнічна/національна репрезентація
Подобный материал:
Українське/національне в радянській офіційній політиці пам’яті про примусову працю в нацистській Німеччині

Реброва Ірина, аспірантка кафедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Дослідження офіційного радянського наративу про «Велику Вітчизняну війну», які є вже досить численними, засвідчують значний вплив цього наративу на конструювання етнічних/національних ідентичностей в СРСР, особливо після того, як «Велика Вітчизняна війна» стала основним легітимуючим мітом існування радянської політичної спільноти [1]. З іншого боку, національні студії у застосуванні до СРСР засвідчили значне зростання ролі національних/етнічних категорій порівняно з класовими, починаючи від періоду сталінізму, і особливо у воєнний та повоєнний період [2]. Тісно пов’язані процеси мітологізації подій війни та постійне конструювання нових ідентичностей для окремих «радянських народів» та імперії в цілому, на нашу думку, відбилися також на офіційній політиці пам’яті щодо такого явища, як примусова праця в нацистській Німеччині.

Як свідчить аналіз численних пропагандистських, публіцистичних, художніх та фольклорних текстів, примусова праця була певним чином вписана і в контекст української національної історії радянського штибу, і в контекст історії «Великої Вітчизняної війни», і в контекст стосунків УРСР із іншими «братніми народами», і передусім із імперським центром. Масове явище «праці на ворога» завжди було незручним для офіційного дискурсу і було значно менше представлене в публічному просторі, ніж тема партизанства чи фронтових подвигів. Однак, саме масштабність примусової праці, її вплив на значну частину населення, особливо в не-російських республіках (Україні та Білорусі), викликала необхідність реінтеграції колишніх остарбайтерів до єдиної радянської спільноти, в тому числі і засобами символічного пояснення, вписування в контекст подій і відповідної «нормалізації». Така нормалізація відбувалася в тому числі із застосуванням як класових, так і етнічних/національних категорій, які не суперечили одне одному, але були нерозривно пов’язані.

Слід нагадати, що остарбайтери з України складали переважну частину усіх вивезених з окупованих територій СРСР, і проблема примусової праці часто осмислювалася саме як специфічно українська проблема – в тому числі за рахунок національних українських радянських митців, чия потужна творча енергія, поза сумнівом, була регульована і на офіційному рівні.

На нашу думку, офіційна політика пам’яті щодо примусової праці була тісно пов’язана з боротьбою за утвердження саме радянського проекту української ідентичності у змаганні з альтернативними йому (які, зокрема, були впливовими безпосередньо під час окупації). Водночас, і сам створений і перетворюваний протягом повоєнного періоду образ остарбайтерів справляв певний вплив на розуміння ролі і місця українців у «Великій Вітчизняній війні», і відповідно – у радянській «сім’ї народів» загалом.

В цій доповіді ми спочатку простежимо, як були пов’язані між собою класові та етнічні/національні репрезентації проблеми примусової праці в Німеччині, яким чином ця проблема вписувалася в український історичний наратив, а також як політика пам’яті про примусову працю була пов’язана із тим, як символічно конструювався «український народ» (як «зсередини» - за допомогою ґендерних категорій, так і «ззовні» - щодо інших народів). Насамкінець подамо короткі спостереження про вплив радянської офіційної політики пам’яті про примусову працю на характер репрезентації цієї проблеми після 1991 р.

Класова репрезентація

На перший погляд, примусова праця в нацистському Райху як явище ідеально надавалася до репрезентації за допомогою класових категорій: найпоширенішими означеннями щодо неї були «каторга», «фашистська неволя», «рабство», «кріпацтво»; особливо виразно в описах проблеми підкреслювалася «ворожа» класова належність господарів (як-от «пани та підпанки», «куркулі», «капіталісти» [3], «фабриканти, крамарі, власники шахт, чиновники» [4]), які купували робітників. Відповідно, самі робітники поставали як вкрай експлуатовані, зведені до стану «скотини», «раба», «речі». Однак, для створення завершеної «класової» візії подій не вистачало наративу про «класову боротьбу», тобто про масовий опір робітників, збройну боротьбу, повстання тощо. Однак, за часів окупації інформація про опір чи саботаж робітників у Німеччині була просто мінімальною, а сам нацистський порядок унеможливлював скільки-небудь масштабний опір робітників. Загалом згадки про «потенційну» загрозливість примусових робітників для нацистів у період війни є нечастими і радше «доктринерськими», базованими на теоретичних припущеннях, аніж на певних «фактах» [5]. Єдиним можливим варіантом опору була втеча в партизани і уникання виїзду на роботи (тобто опір передбачався як можливий до потрапляння в стан остарбайтерів), що було одним з найрозповсюдженіших агітаційних гасел у листівках, спрямовуваних на окуповані території [6]. Крім того, приписування остарбайтерам можливості активного опору, тобто самовладання над своєю долею, можливості займати суб’єктну позицію несла в собі значну загрозу офіційній тезі радянського уряду про цілковиту примусовість і насильницький характер вивозу на роботи. Перебування в Німеччині надзвичайно великої кількості остарбайтерів могло бути пояснене тільки винятковим насильством з боку нацистів та повним позбавленням остарбайтерів права та можливостей до опору, до активної дії, зведенням їх до позиції об’єкта зовнішніх дій. В офіційній радянській політиці пам’яті протягом війни та післявоєнного періоду образ остарбайтера був передусім образом стражденної жертви, несамостійною фігурою. Найпоширенішими завжди залишалися образи знущань та катувань з боку нацистів, застосовувані до остарабайтерів-жертв, підлеглих і усунених від можливості діяти. Крім того, суто «класова» репрезентація проблеми не спрацьовувала ще й тому, що не виправдало себе суто доктринерське гасло про єдність інтересів німецького пролетаріату із інтересами інших пролетарів усіх націй: так само, як не відбулося «братання» німецьких і радянських пролетарів на фронті, так і в самій Німеччині переважна маса пересічних жителів не виявляла (принаймні відрито та виразно) солідарності з остарбайтерами. Один з радянських пропагандистів із обуренням наголошував, що «співучасниками фашистського воєнного розбою були тою чи іншою мірою мільйони німців – чоловіків і жінок, кулаків і міщан, чиновників та офіцерів <…> і «поважних» бюргерів. Навіть у деяких робітничих сім’ях були дармові робітниці – рабині, привезені з Польщі чи України!» [7].

Саме ця неповнота, незавершеність і внутрішня суперечливість «класової» репрезентації проблеми, серед іншого, уможливила специфічне використання етнічних/національних наративів для репрезентації проблеми.

Етнічна/національна репрезентація

На перший погляд, перебування в Німеччині, тобто «праця на ворога», мала автоматично виключати особу з радянської спільноти і з лав самого українського (російського, білоруського тощо) народів, адже всі ці народи під час війни являли собою «бойову сім’ю» («fighting family» [8]) і мусили тим чи іншим чином боротися з ворогом, наближати перемогу. Численні публіцистичні та пропагандистські тексти наголошували, що народи СРСР є «вільнолюбними», ніколи «не здаються», «не будуть рабами» тощо. Типовим є заклик, виголошений на антифашистському мітингу представників українського народу: «Дорога українця – не до Німеччини, а до партизанського загону, не до рабства, а на битву з ворогом. Краще померти в бою, ніж повзати на колінах у німецькій неволі» [9]. Так само і для представників інших націй є неприпустимим виїзд на примусову працю: «Неужели ты, гордая дочь белорусского народа, будешь рабыней немецких князей?!»; «Ни один русский человек не должен попасть в рабство в Германию» [10]. При цьому підкреслювалося випадіння примусових робітників з «сім’ї» на буквальному рівні: в численних листівках наголошувалося, що праця остарбайтерів допомагає знищенню їхніх братів, сестер і батьків, які воюють на фронті [11].

Однак, виключення з радянської «сім’ї народів» не було остаточним. Оскільки, як зазначалося вище, протягом усього воєнного і повоєнного періоду основною стратегією була репрезентація остарбайтерів як передусім безсилих об’єктів, позбавлених можливості самостійної дії, то вони в цілому були проголошені не «відщепенцями» чи «зрадниками», але «дітьми Росії, вкраденими злісними чужоземцями» [12, курсив мій]. Зазначимо, що для офіційної політики пам’яті про примусову працю було характерним підкреслення етнічної/національної належності остарбайтера на противагу до «німців», а плекання своєї ідентичності на чужині, її активна маніфестація, недопущення «німецьких» впливів означали збереження належності до свого (українського, російського…) народу (який своєю чергою є невід’ємним членом СРСР). Тому щодо остарбайтерів застосовувався певний набір національних символів, мітів, наративів національних історій, які сприяли виправданню та символічному унормуванню їхнього досвіду.

Так, розповсюдженим щодо остарбайтерів-українців є підкреслення того, що «в неволі» вони зберігають свою рідну мову і аж ніяк не бажають засвоювати німецьку мову, ненавидячи її [13]; зберігають також вишиванки або рушники [14]; вони співають українських народних пісень (особливо історичних пісень, присвячених чужині, неволі, тузі за рідною землею), які стають актом спротиву чи принаймні протиставлення «німцям» [15]. Вони втілюють етнічне в буквальному сенсі, як-от дівчина-остарбайтерка, описана в стилі класичної української літератури ХІХ ст., чиї «розкішні довгі коси, темні, як літня українська ніч», були відрізані німцями під час транспортування до Німеччини [16]. Фізичне втілення остарбайтером своєї етнічності, яка протиставляється німцям, подибуємо і в літературі воєнних, і повоєнних років (див., наприклад, типове протиставлення дужих, високих і ставних чоловіків-остарбайтерів з України та Росії карикатурно миршавим, зманіженим та пузатим господарям-німцям у С. Мітічкіна [17]).

Одним з найважливіших символів, які часто застосовуються в описі перебування українців у Німеччині, є фігура Тараса Шевченка, який в радянські часи презентувався не тільки як видатний борець проти гноблення, але і як етнічний «батько» українців [18]. Остарбайтери-українці читають «Кобзаря» (поряд з, наприклад, «Коротким курсом історії ВКП(б)» [19]), можуть виліпити погруддя Шевченка (поряд із малюванням Сталіна чи вирізанням профілю Леніна [20]). Тяжка доля примусових робітників прямо ототожнювалася зі стражданнями України, як їх описує поезія Т. Шевченка. Один з найвиразніших прикладів такого ототожнення – це візуальне представлення теми на одному з плакатів В. Касіяна із серії «Гнів Шевченка – зброя перемоги» (1942-1943 рр.). На плакаті на першому плані – канонічне зображення Шевченка (у селянському вбранні), який зажурено похилив голову. На другому плані – зловісні фігури окупантів з нагаями, які заганяють натовп люду до вагонів (очевидно, для відправки до Німеччини). Цитата-напис під плакатом – «Свою Україну любіть! Любіть її… во врем’я люте» - свідчить про певне ототожнення страждань цілої України із стражданнями остарбайтерів, а також може розумітися і як заклик до опору нацистській політиці і збереження власної ідентичності. Ще більш виразне поєднання ролей Шевченка як «батька нації» та як співця визвольної боротьби (характерне для радянського трактування цієї постаті) у стосунку до остарбайтерів подибуємо в такому фрагменті оповідання Ю. Яновського «Українка», написаному від імені самої вивезеної в Німеччину українки: «Не на те зростила нас партія! Не на те Шевченко «Кобзаря» написав! І одного дня не була я рабою: дочекалася ночі, підпалила хутір мого німця та й подалася на схід сонця, на Вкраїну» [21]. Біографія Т. Шевченка становить приклад поведінки для остарбайтерів: «Шевченко вічно молодий, як дух нації. Бо ж він показав їй шлях до самої себе <…> Він водив мільйони зухвалих в царські Соловки, та Сибіри, та у в’язниці, та на барикади…» [22] – говорить один з примусових робітників, маючи на увазі власне поневолене становище. Зауважимо тут дещо ризикований, хоча і ледве відчутний натяк на подібність німецької неволі до Сибіру, нехай навіть царського.

Як бачимо, присутність фігури Шевченка в репрезентаціях проблеми примусової праці слугує вписуванню її в контекст української національної долі та історії; Тарас Шевченко залишається «батьком» також і для остарбайтерів, що позначає їх не як «зрадників», а як частину українського народу з його одвічно страдницькою долею і боротьбою проти гніту.

Загалом репрезентація примусової праці включала суттєві елементи спадщини до-радянської української історії. Наратив про остарбайтерів як передусім про жертв, а також і використання щодо примусового вивозу таких понять, як «рабство», «каторга», «угон», «полювання на людей» обумовили ототожнення примусової з однією з ключових подій національної української історії – турецько-татарськими набігами: «…масове насильне вигнання на каторгу нагадало людству про тяжкі часи турецько-татарських набігів на Україну в XVI – XVII століттях, коли татарські хани та мурзи гнали з України тисячі бранців у рабство, а їхні оселі спалювали. Фашисти повторили в XX столітті ці жахи варварства в ще більших розмірах <…> на Україну линув плач і стогін невільників» [23]. Також щодо примусового вивозу вживалися вирази типу «ханщина», «половещина» [24]. Одним з найбільш сталих елементів в офіційному дискурсі про вивіз на примусові роботи до Німеччини є опис «ринку рабів» - арбайтцамту, на якому розгортаються сцени, що нагадують справжні ринки рабів. Така репрезентація примусової праці на нацистський райх надає цьому явищу загальнонаціональної значущості та епохальної історичної ваги. Відповідно, позначення явища як «татарського полону» звертає увагу реципієнта дискурсу до часів козацтва, з яким у національній свідомості пов’язана висока патетика боротьби за волю і незалежність, розгалужена національна міфологія. В офіційній політиці пам’яті наратив про козацтво був символічно переосмислений у понятті «червоні козаки», яким позначалася Червона Армія. Таким чином відбувалося ототожнення радянського війська із козаками – героями національної української історії. Саме вони постають як єдина надія «бранців» на звільнення, і відповідно як основний актор історії, що розгортається. Самі ж остарбайтери презентувалися як ідеальні жертви – об’єкти насильницьких дій (нацистів), але також і визвольної місії («червоних козаченьків», тобто радянської армії).

Особливо довершеної форми набула подібна презентація проблеми в специфічних жанрах фольклору, як-от «невільницькі» пісні та думи [25]. Зберігаючи народнопоетичну форму, багатий спектр народних символів та образно-риторичних засобів, ці твори малювали страждання «бранців» (які найчастіше представлені або як жінки, або як ґендерно невизначена група) на «каторзі», знущання мучителів, а також обов’язково містили риторичні звертання до радянської армії, партії або особисто до Сталіна із проханнями якнайшвидше звільнити їх і розбити проклятих ворогів. Отже, такий традиційний національний жанр, як невільницька пісня чи дума (остання до того ж часто застосовувала надзвичайно важливий національний символ – фігуру кобзаря-виконавця), був задіяний для специфічно радянського прочитання ситуації: звеличення радянської визвольної місії. Висловлення надії на звільнення, закликів до радянських воїнів, подяки армії та особисто Сталіну є загальним місцем також для надрукованих в радянські часи листів та спогадів остарбайтерів, а також публіцистичних та пропагандистських творів.

Як бачимо, остарбайтери як підкорений суб’єкт (як і підкорений, «колоніальний» народ) представлені як такі, що можуть лише залишати природні «етнографічні» знаки свого існування, але не можуть самостійно діяти, не можуть вирішувати свою долю, залежать від влади – військової та політичної, а володіють лише культурою (ситуація колоніального домінування). Таким чином остарбайтери вписувалися в історію українського народу як народу колоніального.

Дійсно, в офіційній політиці пам’яті про війну остарбайтери не становили якоїсь самостійної (партикулярної) проблеми. Образ «невільників» використовувався не тільки для таврування «фашистів» та оспівування радянської армії, але також і для піднесення ролі радянських партизан та шельмування не-радянських рухів опору та «буржуазних націоналістів». Образ доблесних радянських партизанів та підпільників, які звільняють населення від угону до Німеччини, був досить поширеним в офіційній комеморації війни [26]. Зауважмо, що насправді радянські партизани головною метою мали допомогу фронту, а не населенню, і часто-густо грали досить деструктивну роль у житті підокупаційної людності, провокуючи німців на каральні акції, в тому числі на депортації до Німеччини. Для заперечення цього твердження про деструктивну роль партизан радянській пропаганді був необхідний образ нещасних невільників. Незважаючи на певну маргінальність теми примусової праці в пізньорадянські часи, коли був сформований передусім героїчний міт про «Велику Вітчизняну війну», остарбайтери все ж таки завжди були присутні в публічному просторі принаймні через образи партизан, які звільняли ешелони або руйнували комунікації, і підпільників, які допомагали уникнути мобілізації (згадаймо, що навіть у такому «прецедентному тексті», як «Молода гвардія» А. Фадєєва, героїчні дії підпільників часто спрямовані саме на саботування мобілізацій на роботи до Німеччини). Поширеним був також і образ «націоналістів»-зрадників, які, навпаки, всіляко сприяють відправці в Німеччину, беручи участь у системі низової окупаційної адміністрації. Участь у мобілізаційних акціях нацистів була одним з серйозних звинувачень на адресу старост, поліцаїв, та й українських націоналістів, що співпрацювали з підокупаційною пресою [27]. Фактично, тут ми бачимо значну роль образу остарбайтерів у боротьбі радянського проекту української ідентичності проти «націоналістичного».

У післявоєнний період, коли стала здійснюватися репатріація колишніх остарбайтерів та інших «переміщених осіб», з’явився іще один наратив, у якому остарбайтери поставали жертвами «українських буржуазних націоналістів». Останні нібито займалися всіляким тероризуванням переміщених осіб, що знаходилися в збірних таборах, розповсюджували «наклепницьку» інформацію про можливі репресії в СРСР, і в тісному союзі з англо-американськими військами силою утримували колишніх остарбайтерів від омріяного повернення до СРСР [28].

Найрозповсюдженішим сюжетом у вищенаведених випадках (під час зображення остарбайтерів у їх стосунку до радянської армії, партизан чи «націоналістів-зрадників») є сюжет «розлуки» або «возз’єднання» родини. Так, найвиразнішими і найемоційнішими сюжетами, пов’язаними з остарбайтерами, є сюжети розлучення з членами родини під час відправки, а потім – сюжет об’єднання з родиною у акті звільнення (радянською армією або партизанами). Цей сюжет міг бути втілений як у буквальному розлученні/«возз’єднанні» конкретних родичів, так і в метафоричному позначенні радянської армії як «рідної», вояків – як «братів» чи «батьків» тощо [29]. Цей сюжет мав найрізноманітніші варіації: зустріч батька (або брата)-вояка радянської армії та доньки (або сестри)-звільненої остарбайтерки [30]; звільнення партизанами потенційних невільників; бойові подвиги хлопця-солдата заради перемоги і, відповідно, звільнення його коханої (дружини) з «полону» [31]; писання листів (як художній прийом) або поетичні та пісенні звертання доньки-остарбайтерки до своєї мами або брата-партизана чи солдата (цей варіант присутній майже в усіх зразках «невільницького фольклору»).

Таким чином символічно через возз’єднання сім’ї позначалося возз’єднання народу (українського) та цілої «сім’ї радянських народів». Відповідно, з цієї сім’ї виключалися зрадники-«націоналісти», які руйнували цю «сім’ю» зсередини, віддаючи її членів на поталу ворогу. Таке об’єднання в єдину родину означало спрямованість офіційної політики пам’яті на символічну реінтеграцію колишніх остарбайтерів (за суттєвим винятком «зрадників» з-поміж них) до радянського суспільства, пояснення їхнього досвіду і відновлення повоєнного ладу. Метафора сім’ї також надавала есенційних, примордіальних рис як українському народові (члени якого «возз’єднувалися»), так і радянській «сім’ї народів»; ці спільноти таким чином представлялися як природні, кревні об’єднання, а не політичні утворення.

Ґендерні ролі всередині нації

Неважко зауважити, що в усіх цих випадках як остарбайтери представлені саме жінки або дівчата. Дійсно, саме приписування остарбайтерам пасивної і страдницької ролі (адже приписування активної ролі спростувало би тезу про насильницький, підневільний характер «праці на ворога») зумовило презентацію остарбайтерів передусім як жінок. Дійсно, внаслідок специфічних умов окупації СРСР (значні масштаби евакуації та мобілізації чоловіків до війська) жінки складали дещо більшу частину примусових робітників з України, ніж чоловіки [32]. Хоча частка чоловіків все ж таки була суттєвою, фігура чоловіка-остарбайтера протягом довгого часу була радше замовчуваною. Той надзвичайно дражливий факт, що значна кількість дорослого чоловічого населення «працювала на ворога» офіційно був пояснений в особливий спосіб, який був поступово випрацюваний тільки протягом довшого повоєнного періоду (про що скажемо нижче). Легітимним перебування в стані остарбайтера могло бути радше для жінки, або для юного хлопця, підлітка, дитини. Часто проблема примусової праці взагалі представляється як виключно жіноча [33]. Виразним є ототожнення дівчини-остарбайтерки із долею самої України в одному з пропагандистських текстів: «Вона була веселою, щасливою радянською дівчиною. Всі дороги життя були розкриті перед нею. Німці перетворили її на рабиню. Як дівчина, розквітала Україна в братській сім’ї народів. Гітлерівський чобіт наступив їй на горло. Стогне українська земля, залита кров’ю, слізьми, спаплюжена, розтерзана. Тужить Україна за своїми дітьми, що знемагають у лапах фашистського звіра, і ця велика скорбота кличе до помсти» [34].

Презентація остарбайтерів передусім як жінок відображає ще й актуалізацію специфічного ґендерного ладу в репрезентованій тут «нації», а саме традиційний (патріархатний) розподіл ґендерних ролей всередині нації [35]. Чоловікам приписувано роль активних борців, які здійснюють національне визволення, фактично постають рушіями історії, що розгортається. Жінки ж в їхній нації постають радше як носії й охоронительки «есенційних» етнічних рис (втілених у рідній мові, піснях, тілесних ознаках («українська врода»), національному характері). Жінки не виступають як активні рушії історії, а радше як її жертви та переважно пасивні спостерігачі, які покликані до терпіння, чекання, сподівання на визволення, покликані до збереження вірності своєму чоловікові (і «народові») [36]. Зауважимо: поза сумнівом, радянська політика пам’яті про війну передбачала також і активні та войовничі ролі для жінок, в тому числі трапляються також і описи спротиву серед остарбайтерок [37], який, однак, є суто індивідуальним та переважно стихійним, пов’язаним радше із емоційними поривами, нестерпністю кривд, завдаваних господарями чи наглядачами, а не з політичною індоктринованістю. Виправдальний наратив про остарбайтерів як жертв, спрямований на доведення передусім непогрішимості радянського ладу, який не міг породити стільки добровільних робітників, знайшов свою найповнішу реалізацію саме в образах страждаючих жінок. Саме ці образи, легітимовані культурною традицією, значно давнішою за радянську, ефективно (тобто символічно та емоційно насичено) представляли історію остарбайтерів як групи-жертви в соціально прийнятний спосіб.

Найяскравіше зв’язок між нацією і ґендером щодо примусової праці на німців презентував Олександр Довженко. Тема жіноцтва як втілення «біологічної сили нації» і руйнівного впливу окупантів на цю «силу» хвилювала цього українського радянського митця дуже глибоко, і відбилася в низці творів, в тому числі в знаменитій «Україні в огні». Численні рефлексії та творчі задуми щодо розробки теми українського жіноцтва на примусовій праці відбилися у його «Щоденнику». Автор надає цій проблемі величезної ваги, і визнає її за надзвичайну загрозу цілій нації: «Коли я прочитав, що німці вивезли до Німеччини 50 000 українських дівчат і жінок, я плакав. Але не знаю, чи плакав би я, прочитавши про вивіз взагалі жінок»; «Сотні тисяч кращих продовжувательок нашого роду зникне з нашої землі, загине спаскуджене, забите, заслане в безповоротну даль» [38]. О. Довженко розглядає українок-примусових робітниць передусім з точки зору їхньої «біологічної сили», тобто певної «есенційної» належності до української нації. Українки покликані передусім до народження нових «членів нації»; цю функцію жінка здійснює за своєю «природою». Вивіз на примусові роботи загрожує «есенційним» рисам українки, яка може бути піддана «онімеченню», як це сталося з героїнею одного з задуманих до втілення творів: «Як страшно вона лаяла наших, що кинули її, не захистили, що обдурили її, не навчили батьківщині». Інша остарбайтерка відповідає їй: «Ми ж жінки, Христино. Ми матері нашого народу. Про це треба думати і все перенести. Треба дітей родити, щоб не перевівся рід наш, наш народ. За це ж і вони вмирають, наші, як би там добре чи погано не билися» [39]. О. Довженко наголошує на необхідності «виховання» жінок, «навчання батьківщині», яке унеможливить «онімечення» і народження дітей від німців, яке він розглядає як «зрадництво». Ототожнення примусової праці виключно із жінками (які, своєю чергою, виконують традиційну ґендерну роль в житті нації) дозволяє О. Довженкові покласти відповідальність за це велике національне лихо передусім на «наших» чоловіків, які не захистили «своїх» жінок, не «виховали» їх належним чином тощо.

Як бачимо, ототожнення примусових робітників передусім із пасивними об’єктами зовнішніх дій, а з іншого боку – представлення остарбайтерів як виразників історичної долі української нації в цілому (тобто долі нації-жертви) робить образ української історії принципово несамостійним, незавершеним без якогось зовнішнього суб’єкта дії. Саме таким суб’єктом дії постають як «народи-браття» на чолі з російським народом, які здійснюють визволення України, так і комуністична партія і «батечко-Сталін». Саме він є головним чоловіком і головним батьком, з яким мають (і мріють) возз’єднатися «бранки», саме він є єдиною їхньою надією. Острабайтерки володіють етнічними українськими рисами «за природою», однак не можуть реалізувати їх як щось «політичне», активне, дієве без певної зовнішньої сили. І сама Україна не може виступати як самостійний актор, а її історія (як у будь-якої колонії в культурному смислі слова) має знайти свою справжню реалізацію в єднанні з іншими братніми народами в СРСР за допомоги Партії. Таким чином примусова праця вписувалася в загальний наратив про долю і призначення української історії. Місце окупованої України в історії Великої Вітчизняної війни, і відповідно в радянській спільноті, визначалося формулами на кшталт «бойова співдружність радянських народів, які звільнили Україну від фашистської неволі», що передбачало актуалізацію формули «вдячності» за це визволення [40]. Звісно, самі українці теж були частиною цього бойового союзу, тобто не були тільки об’єктами визвольної місії. Але так чи інакше їхня доля й історія могла реалізуватися тільки за умови єднання з «братніми народами».

Проте, страждальницький наратив про остарбайтерів ніколи цілком не узгоджувався із переважно героїчним мітом про «Велику Вітчизняну війну», який поступово формувався у повоєнний період і передбачав активну боротьбу усіх народів та усіх груп населення задля досягнення Перемоги. Як справедливо зазначає Е. Вейнер, «виключення певних груп з офіційних репрезентацій радянської воюючої сім’ї та заперечення партикулярних страждань приводило ці групи до політичної невидимості, унеможливлюючи офіційне визнання їхньої окремої колективної ідентичності» [41]. Отже, для повноправної належності до радянської сім’ї потрібен був не тільки наратив про особливі страждання (тим більше, що у випадку остарбайтерів ці страждання описувалися досить подібно до в’язнів концтаборів), але й участь у боротьбі, допомозі фронту.

Крім того, наратив про страждання українських дівчат в неволі уже не був цілком задовільним та актуальним в умовах значного зростання ролі УРСР серед інших республік у повоєнний період. Новим прийнятним способом репрезентації історії примусової праці став розгалужений наратив про масову боротьбу, шкідництво, саботаж та численні втечі остарбайтерів з Німеччини, а головне – наратив про участь і навіть провідну роль «радянських людей» у міжнародному русі Опору в Європі. Виправдовувальний наратив про страждання та надію на звільнення зберігався і протягом повоєнного періоду, однак поряд з ним поступово виникли образи активних борців – майже виключно чоловіків. Наратив про шкідництво, втечі та участь в організованому русі Опору здійснював додаткову символічну легітимацію перебування на примусовій праці для ще однієї частини вивезених (чоловічої) і формувався невіддільно від поступового творення історії руху Опору в концтаборах та в таборах військовополонених (а крім того, ще і мав своїм джерелом, серед іншого, численні пригодницькі романи про діяльність європейських антифашистів) [42]. Цей наратив складався переважно з опису формування міцного чоловічого колективу примусових робітників, в якому формуються підпільні структури солідарності та Опору для обов’язкового здійснення втеч, шкідництва, а також і «народного суду» над «зрадниками», «поплічниками німців». Основні лінії стосунків тепер розгортаються не тільки в приватному просторі особистих страждань від сваволі господарів, але в самому «чоловічому колективі». Отже, представлені тут остарбайтери – це майже виключно робітники важкої та видобувної промисловості, що мешкають у таборах, описаних на взірець таборів полонених та концтаборів.

Ці специфічні обставини тісно перепліталися також із новими перетвореннями в повоєнній політиці уявляння української нації та її історії. Провідним у описі перебування на примусовій праці стає розкриття «дружби народів» на мікрорівні окремого табору. На сторінках документальних романів, інших художніх та публіцистичних праць про примусову працю діють представники різних народів СРСР та «дружніх» чи «братніх» народів Європи, які у тісному єднанні борються проти поневолювачів. «Дружба народів» особливо стосувалася представників «братніх» європейських народів, що згодом увійшли в соціалістичну співдружність, а також і прогресивної (пролетарської) частини німецького, французького та інших народів. Саме тому в цей період в описах примусової праці можна натрапити на історії про дружніх німців, які підгодовують остарбайтерів чи допомагають їм у інший спосіб. Взаємодія із німцями, вивчення їхньої мови, взагалі певний «культурний обмін» тут уже не розглядаються як однозначно загрозливі для ідентичності «радянської людини». Однак у випадку остарбайтерів головною була, поза сумнівом, «дружба», співпраця і єднання українців, білорусів і росіян. Як засвідчує анотація одного з романів, в ньому йдеться «про страждання й муки юнака з Поділля Кузьми Ковтюка та його товаришів з України, Білорусі, Росії, котрі разом з тисячами невільників з інших країн були вивезені до Німеччини на каторжні роботи, про їхню спільну з німецькими антифашистами боротьбу проти гітлеризму, про незламність людського духу» [43] – бачимо тут виразне поєднання історії страждання із історією інтернаціональної солідарності в русі Опору, де на першому плані три «братні народи».

Фактично у цих творах табір становить собою модель цілої радянської країни, репрезентантами окремих народів відступають «сини» цих народів, чим відтворюється стандартний прийом розповідання про Велику Вітчизняну війну в пізньорадянський час, де кожен народ репрезентувався через своїх окремих «синів і доньок» в кожній з груп, що брали участь у війні (фронтовиків різних родів військ, партизан, працівників тилу тощо). Кожен з народів має своїх видатних канонізованих «героїв» в кожній з груп учасників війни; таким чином легітимується роль цього народу в житті цілої «сім’ї братніх народів СРСР». Максимально узагальнюючий і формалізований пізньорадянський дискурс про війну оперував паралельно як абстрактними категоріями «весь народ», «радянські люди», так і підпорядкованими їм категоріями окремих «народів», які все ж таки неминуче мусили залишатися окремими суб’єктами для того, щоб здійснювати між собою «дружбу» та постійне «зближення». Цей основний парадокс пізньорадянської національної політики (існування окремих «народів СРСР», які, однак, всі разом утворюють «радянський народ») виразно проявився також і в описах примусової праці.

Так, незважаючи на підкреслення спільності долі всіх остарбайтерів, часте вживання щодо них узагальнюючих категорій «руські», «росіяни», «робітники за сходу» [44], окремі примусові робітники залишаються переважно етнічно маркованими суб’єктами. З одного боку, примусова праця подається як однаково тяжка та ненависна для усіх «радянських людей», стосунки представників окремих народів подано переважно як ідеально «братські» та солідарні. Ідеологічно «правильне» і бажане для пізньорадянського дискурсу об’єднання всіх остарбайтерів як «руських», «росіян» чи «совєтських» було, крім того, запозичене у самих німців, які часто не розрізняли представників окремих етносів серед робітників з СРСР і вживали ці узагальнюючі категорії. Саме тільки об’єднання представників різних націй під одним знаком «OST» уже осмислювалося в радянській ідеології як єдність і спільність їхньої долі. З іншого боку, при описах примусової праці все одно активно наголошується і різна етнічна належність окремих остарбайтерів. На наш погляд, вона дозволяє не тільки ефективно протиставити остарбайтерів німцям, але і вибудувати специфічні ієрархії серед самих остарбайтерів-представників різних народів. Приписування однозначної, вродженої належності до певного народу («природної» етнічності) розташовувало особу в полі владних ієрархій, вибудуваних із різних «радянських народів» [45].

Цікавою у цьому відношенні є, зокрема, повість з С. Мітічкіна – колишнього остарбайтера з Дніпропетровщини [46]. Ієрархія в колективі примусових робітників вибудовується тут за допомоги складного переплетіння етнічних, вікових, ґендерних, світоглядних та соціальних («класових») ідентичностей. Виразним втіленням ідеалу «справжньої радянської людини» постає етнічний росіянин, досвідчений комуніст і колишній комісар, сильний і суворий чоловік Єрмаков. Саме він демонструє ідеально легітимну для остарбайтера поведінку: стає справжнім загальновизнаним лідером колективу, найпослідовшіне чинить шкідництво і саботаж, готує масову втечу, «виховує» решту робітників. Український «народ», натомість, представлений тут кількома персонажами: двома підлітками-хлопчаками, які зростають і переживають становлення особистості під мудрим керівництвом Єрмакова; колишнім армійцем Андрієм, якого теж представлено як мужнього, дорослого чоловіка, борця з фашистами, однак дещо простуватого і далеко менш інтелектуально та ідеологічно розвиненого, ніж Єрмаков; а також і недалеким, жадібним та боягузливим Грицьком Горобцем, який приїхав до Німеччини добровільно, намагався працювати «на ворога» якнайстаранніше та не виявляв солідарності із колективом. Як бачимо, «правильна» поведінка в умовах примусової праці (шкідництво, втечі, саботаж) поєднується з певним довоєнним статусом та певною етнічністю. Зокрема, Андрій та Грицько, які в російськомовному романі мають виразні українські етнічні риси (передано їхню українську мову/вимову, співання Андрієм народних українських пісень разом з «Інтернаціоналом», любов Грицька до «білих хаток» та «вишневих садочків» тощо), репрезентують відповідно «справжній» український народ – дружній до російського, ненависний до німців, сповнений сили і прагнень до боротьби, а також і «зрадників українського народу», які не вдаються до правильного сценарію поведінки. Характерним є те, що сам Єрмаков не позначений тут як носій якихось «етнографічних» російських рис, а радше як носій універсальних та модерних радянських цінностей. Типаж дещо недолугого, недорозвиненого українця, який через свій егоїзм, «хатокрайність» опиняється серед «зрадників», подибуємо також і в інших творах [47]. Однак, «зрадники» в контексті перебування в трудових, концтаборах, таборах полонених загалом представлені як окремі відщепенці, негідні свого «народу», які відбиваються від загальної маси робітників, яка в тісному єднанні і нерозривній дружбі бореться проти фашизму.

Як бачимо, в офіційній радянській політиці пам’яті завжди була присутня теза про те, що серед остарбайтерів була певна (хоча і незначна) кількість «зрадників» - тих, хто не здійснював саботаж та шкідництво, сприяв заходам «німців», або найстрашніше – переходив зі стану остарбайтерів до вояків не-німецьких частин вермахту. Мотивацією такого зрадництва, поряд із ворожим соціальним (класовим) походженням могло бути також і етнічне походження, як і вплив ворожої діяльності «буржуазних націоналістів». Відповідно, «зрадництво» серед остарбайтерів з України, Білорусі, Литви, Естонії, Латвії частіше було етнічно позначеним і спричиненим діяльністю «буржуазних націоналістів», тоді як «зрадники»-росіяни перебували радше під впливом білогвардійців, емігрантів, «нащадків великосвітської знаті» тощо [48]. Така суперечливість офіційної політики пам’яті про примусову працю, яка включала як низку «виправдальних» наративів, які були покликані довести невинність абсолютної більшості остарбайтерів і їхню належність до радянської спільноти, так і твердження про наявність «зрадників», насправді ставила під підозру кожну особу, що перебувала в Німеччині, і легітимувала репресивну діяльність радянського режиму, який поставав як сила, єдино спроможна відділити «зрадників» від «вірних синів свого народу» і відповідно захистити цей народ.

Заключення

Політика пам’яті щодо примусової праці в Німеччині фактично завжди залишалася проблемною: виразне етнічне маркування цієї теми і вписування її в контекст національної і водночас радянської (української) історії, а також і в контекст стосунків «братніх народів» між собою уможливлювали певну легітимацію для присутності її в публічному просторі; однак, тема примусової праці завжди була також невіддільно пов’язана з низкою наративів про «онімечення», діяльність «зрадників» та «буржуазних націоналістів». Одночасно приписувані остарбайтерам жертовність, страждання (пасивність) та участь у боротьбі (активна позиція) були суперечливими викликами, на які мали відповідати як самі колишні примусові працівники, так і ті, хто намагався писати про них.

Після 1991 р. відбулося остаточне вписування історії примусової праці в контекст історії України як народу-жертви, який потерпає від численних воріженьків; остарбайтери справедливо позначаються передусім як жертви двох тоталітарних режимів (і нацистського, і радянського), але ця візія зазнає суттєвого виклику з боку особистих спогадів самих колишніх остарбайтерів, які часто підважують міт про виключну жертовність і пасивність. Відбулося також зворотнє переозначення українських націоналістів – тепер уже як учасників «справді народного» руху опору, який рятував від вивозу на примусову працю.

Етнічне/національне позначення проблеми примусової праці відбувається по-різному в сучасній Україні та Російській Федерації. Якщо в Україні домінує «етнографічне» українське позначення остарбайтерів, то в Росії, як і в радянські часи, примусові працівники з усіх окупованих радянських територій часто позначені як «русские люди», «русские», а сама примусова праця в певних контекстах розглядається як свідчення єдності долі радянських людей різних національностей [49]. Примусова праця і досі є суттєвим викликом для офіційного російського міту про Другу світову війну, адже підважує героїчний і переможний патос цього міту. Якщо в сучасній Україні поряд із образом остарбайтерів-жертв є цілком прийнятними твердження про доброзичливе ставленя окремих німців та про примусову працю як певний позитивний досвід контактів з Європою (який надав остарбайтерам антирадянського заряду), то в Росії офіційна політика пам’яті радше елімінує такі твердження, і примусова праця постає як свідчення негативного впливу Європи на історію СРСР і Росії загалом [50]. Для сучасного російського національного міту залишається також дражливим питання про культурну вищість європейців та етнічну близькість/чужість щодо росіян, які актуалізуються у зв’язку з примусовою працею [51]. Однак найважливішим чинником є те, що сьогодні як в Україні, так і в Росії в публічному просторі вільно існують різні дискурси про проблему, а офіційна політика пам’яті є лишень одним із гравців у цьому полі.
  1. Див., зокрема, Weiner A. Making Sense of War. The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution. – Princeton, 2001. – 416 p.
  2. Див., зокрема, Farmer K. C. Ukrainian Nationalism in the Post-Stalin Era. Myth, Symbols, and Ideology in Soviet Nationalities Policy. – Hague; Boston; London, 1980. – 253 p.; Weiner A. Nature and Nurture in a Socialist Utopia: Delineating the Soviet Socio-Ethnic Body in the Age of Socialism//The American Historical Review. – 1999. – Vol. 104. - № 4 (October). – Рp. 1111-1155; Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. – К., 2008. – 303 c.
  3. Див. відповідно: Листи з фашистської каторги. Збірник листів радянських громадян, які були вигнані на каторжні роботи до фашистської Німеччини/Ред. Ф. Шевченко. – К., 1947. – C. 130; Яновський Ю. Українка//Його ж. Твори в 5 тт. – Т. 1: Оповідання. – К., 1958. – С. 318; Письма из немецкого рабства. – М., 1943. – с. 8.
  4. В фашистском аду. Рассказы советских людей, побывавших в гитлеровской неволе. – М., 1943. – С. 43, цей же ряд повторено в: Боевые годы. – М., 1948. – С. 45-46.
  5. Леонтьев А. Иностранные рабочие в Германии // Большевик. – 1943. - №23-24. – С. 30–38; По ту сторону фронта растет сопротивление людей немецким рабовладельцам//Красная звезда. – 1943. - № 220. – 4 сентября. – С. 2; Поль К. Иностранные рабочие в немецко-фашистском рабстве. – М., 1943. – 52 с.; Леонтьев А. Иностранные рабочие в Германии//Большевик. – 1943. - № 23-24. – С. 30–38; Леонтьев А. Троянский конь//Красный флот. – 1943. - № 297. – 17 декабря. – С. 4.
  6. Див., напр.: В тылу врага. Листовки партийных организаций и партизан периода Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. – М., 1962.
  7. Молок А. И. Немецкий фашистский разбой в Европе. – Л., 1945. – С. 224.
  8. Weiner A. Nature and Nurture in a Socialist Utopia: Delineating the Soviet Socio-Ethnic Body in the Age of Socialism//The American Historical Review. – 1999. – Vol. 104. - № 4 (October). – Р. 1123.
  9. Украина была и будет советской. Второй антифашистский митинг представителей украинского народа. 30 августа 1942 г. – Саратов, 1942. – С. 63.
  10. В тылу врага. Листовки партийных организаций и партизан периода Великой Отечественной войны. 1941-1945. – М., 1962. – С. 209, 232.
  11. Напр.: В тылу врага. Листовки… - С. 96, 123, 171, 193, 201 тощо.
  12. Симонов К. Поезда рабов//Красная звезда. – 1943. – 14 февраля.
  13. Див., зокрема, Петренко М. Не ступлю на цю землю. Повісті. – К., 1971. – С. 37.
  14. Война и победа. «Комсомольская правда» в Великой Отечественной войне. – М., 1976. – С. 93 (передрук статті 1944 р.); Петренко М. Не ступлю на цю землю. Повісті. – К., 1971. – С. 101.
  15. Кононенко О. Втеча. – Б.м., 1943. – С. 4; Сестра Украина. (Песни неволи и борьбы)/Сост. и пер. А. Глоба. - М., 1947. – С. 35–69; Украина непокоренная. Народные песни и думы/Пер. с укр. И. Белинович. – М., 1944. – 92 с.; Українська народна поезія про Велику Вітчизняну війну/Ред. М. Т. Рильський. – К., 1953. - С. 57–89.
  16. Кононенко О. Втеча. – Б.м., 1943. – С. 6.
  17. Митичкин С. Знак OST. Повесть. – Днепропетровск, 1963. – с. 18-26, 28.
  18. Докладніше про культ Т. Шевченка як етнічного «батька нації» в радянські часи див. Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. – К., 2008. – С. 185-195, 202-236, 263-264 та ін.
  19. Вовк П. Листи невільника//Дніпро. – 1945. - № 1-2. – С. 84 («Кобзар»), Власенко І., Зозуля І. Остарбайтер. Роман. – К., 1980 («Короткий курс»).
  20. Петренко М. Не ступлю на цю землю. – К., 1971. – С. 44-45 (Шевченко), С. 66 (Ленін); Вовк П. Листи невільника//Дніпро. – 1945. - № 1-2. – С. 89 (Сталін).
  21. Яновский Ю. Українка//Його ж. Твори в 5 тт. – Т. 1: Оповідання. – К., 1958. – С. 318; оповідання датоване 1942 роком.
  22. Петренко М. Не ступлю на цю землю. – К., 1971. – С. 45.
  23. Листи з фашистської каторги. Збірник листів радянських громадян, які були вигнані на каторжні роботи до фашистської Німеччини/Ред. Ф. Шевченко. – К., 1947. – С. 3-4. Див. також інші приклади ототожнення примусової праці з «турецько-татарською неволею»: Вовк П. Листи невільника//Дніпро. – 1945. - № 1-2. – С. 84; Довженко О. Щоденник (1941-1956)//Його ж. Вибрані твори. – Харків, 2003. – С. 200-201; Малишко А. Ливон//Його ж. Ярославна. Поезії. – К., 1946. – С. 8; Смілянський Л. Євшан-зілля. Роман. – М., 1943. – С. 80-83; Люди радянської Житомирщини про німецьку каторгу. Збірник листів та спогадів. – Житомир, 1948. – С. 4; Петренко М. Серцем палаючим. – Львів, 1959. - С. 46-47; Петренко М. Не ступлю на цю землю. Повісті. – К., 1971. – С. 92-93.
  24. Див., зокрема, Малишко А. Полонянка. – Київ-Харків, 1944. – С. 69; Сосюра В. Огненні дороги. Поема//Його ж. Щоб сади шуміли. – К., 1947. – С. 29.
  25. Зауважимо, що вповні вважати ці твори «фольклорними» в класичному значенні слова не випадає: вони несуть сліди явного редагування, «ідеологічного переписування», не кажучи вже про ідеологічну заданість відбору текстів для публікації. Радше в даному випадку ідеться про радянський варіант такого собі fakelore. Див.: Сестра Украина. (Песни неволи и борьбы)/Сост. и пер. А. Глоба. - М., 1947. – С. 35–69; Украина непокоренная. Народные песни и думы/Пер. с укр. И. Белинович. – М., 1944. – 92 с.; Українська народна поезія про Велику Вітчизняну війну/Ред. М. Т. Рильський. – К., 1953. - С. 57–89; Фесенко Ю.П. Збирання пісенного фольклору Великої Вітчизняної війни на Ворошиловградщині//Народна творчість та етнографія. – 1985. - № 5. – С. 83 тощо.
  26. Див., наприклад, «Партизани України в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників». Республіканська виставка. – К., 1947. – С. 27-32; Збанацький Ю. Оповідання парторга//Його ж. Твори в 4 тт. – Т. 2. – К., 1964. - С. 326-333 (датовано 1944 роком); Українська народна поезія про Велику Вітчизняну війну/Ред. М.Т.Рильський. – К., 1953. - С. 76, 79; Сестра Украина. (Песни неволи и борьбы)/Сост. и пер. А. Глоба. - М., 1947. – С. 66; Малишко А. Полонянка. – Київ-Харків, 1944; В тылу врага. Листовки партийных организаций и партизан периода Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. – М., 1962. – С. 150-153, 195, 227, 231, 237 та ін.; Нам не забути вас. Комсомольсько-молодіжне підпілля в роки Великої Вітчизняної війни. – К., 1983. – С. 75, 79.
  27. Див., напр. Сигал О. С. Оккупационній режим немецко-фашистских захватчиков на Харьковщине в период октябрь 1941 – август 1943 гг. Дис. … канд. ист. наук. – Х., 1946. – С. 87, 203-216; Збанацький Ю. Ковшунів син//Його ж. Твори в 4 тт. – Т. 2. – К., 1964. – С. 394-395 (датовано 1958 роком); Могучие источники Победы. Социалистический патриотизм и интернационализм советских людей в годы Великой Отечественной войны. – К., 1984. – С. 188 та ін.
  28. Див., напр., Брюханов А. Вот как это было. О работе миссии по репатриации советских граждан. Записки советского офицера. – М., 1958. – С. 61-87, 96 та ін.
  29. Див. особливо яскраве використання метафори «єдиної родини», до якої мають повернутися вивезені в Німеччину, в агітаційній брошурі для репатріантів: Заславский Д. Смерть и муки советских людей под пятой немецких извергов. – М., 1945. – С. 14-15, 29-32.
  30. Долматовский Е. Песни горя//Комсомольская правда. – 1943. - №254. – 27 октября; Песни невольниц. Песни, сложенные девушками, угнанными в Германию//Блокнот агитатора Красной Армии. – 1944. - №5. – С. 30. Материалы по истории песни Великой Отечественной войны. – 1953. – № 19. – С. 164, 166.
  31. Дмитерко Л. Катерина//Його ж. Багряний ранок. – К., 1945. – С. 11–12; Рильський М. Радянській жінці//Його ж. Вірність. Поезії. – Львів, 1946. - С. 128–129; Долматовский Е. «Всю-то я вселенную проехал…» // Долматовский Е. Стихи этих лет. – М., 1946. – 47–48; Сосюра В. Огненні дороги. Поема//Його ж. Щоб сади шуміли. – К., 1947. – С. 29.
  32. Полян П.М. Жертвы двух диктатур. Остарбайтеры и военнопленные в Третьем Рейхе и их репатриация. – М., 1996. – с. 151
  33. Вагин П., Никитин М. Под игом гитлеровских палачей. – М., 1943. – С. 31; Тараданкин К. В запорожской степи//Известия. – 1943. - №236. – 6 октября; Долматовский Е. Родина пришла за ними!//Комсомольская правда. – 1945. - №33. – 9 февраля; Костюк Ю. Царство непоборних//Дніпро. – 1944. – Жовтень. – С. 41-73; Гроссман В. Годы войны. – М., 1946. – С. 332.
  34. Советские люди на немецкой каторге. Сборник. – М., 1943. – С. 11; див. також інші приклади прямого ототожнення України із дівчиною-остарбайтеркою: Яновський Ю. Українка//Його ж. Твори в 5 тт. – Т. 1: Оповідання. – К., 1958. – С. 315-319; Малишко А. Полонянка. - Київ-Харків, 1944. Останній твір взагалі дуже позитивно сприймався критикою, в тому числі протягом повоєнних років, і відзначався як приклад вдалого втілення образу справжньої радянської української дівчини.
  35. Див., зокрема, одне з базових досліджень проблеми: Yuval-Davies, Nira. Gender and Nation. – London, 1997. – 157 p.
  36. Зауважимо, що широке використання жіночих образів у представленні проблеми примусової праці активно застосовувалося у пропаганді серед червоноармійців, партизан та працівників тилу (зокрема візуальній, див. Блокнот агитатора Красной Армии. – 1944. - № 5 (обкладинка); В. Иванов. Дни и ночи ждем тебя, боец! [плакат]//Великая Отечественная в живописи, скульптуре, графике. Альбом. - М., 1950. – 237 с., ил.; Советские люди на немецкой каторге. Сборник. – М., 1943. – 52 с. (обкладинка). Існують свідчення та згадки про значний мобілізаційний потенціал такої пропаганди, див. Советские люди на немецкой каторге. Сборник. – М., 1943. – С. 26; Токаренко Я. Книга – друг і помічник агітатора//Агітатор. – 1944. - №10. – С. 44-46; Избиратели слушают рассказ о немецкой каторге//Спутник агитатора. – 1945. - № 24. – С. 41; Большаков И. Советское киноискусство в годы Великой Отечественной войны. 2-е изд. – Л., 1950. – С. 63-65; Фесенко Ю.П. Збирання пісенного фольклору Великої Вітчизняної війни на Ворошиловградщині//Народна творчість та етнографія. – 1985. - № 5. – С. 83 тощо.
  37. На фашистской каторге. Рассказы репатриированных жителей Дона. – Ростов-на-Дону, 1946. – С. 67, 79-81 Советские люди на немецкой каторге. Сборник. – М., 1943. – С. 14-15, 41; Люди радянської Житомирщини про німецьку каторгу. Збірник листів та спогадів. – Житомир, 1948. – С. 23, 24-26, 29, 35, 36; Большаков И. Советское киноискусство в годы Великой Отечественной войны. 2-е изд. – Л., 1950. – С. 63-65.
  38. Довженко О. Щоденник (1941-1956)//Його ж. Вибрані твори. – Харків, 2003. - С. 226 (запис від 3.V.1942); С. 246 (запис від 26.V.1042).
  39. Там само, с. 266 (запис від 8.VI.1942).
  40. Корнілов А. К. Братерство. (Про співдружність народів СРСР у боях за визволення радянської України від німецько-фашистських загарбників). – К., 1974. – С. 21; див. типовий приклад такої «вдячності»: «Трудящиеся районов, оказавшихся на временно оккупированной территории, верили, что народы-братья не оставят их в беде, что Советская Армия придет и вызволит их из неволи. Они выражали горячую благодарность братским народам за поддержку, искреннюю признательность героическим Вооруженным силам СССР за их великий ратный подвиг». Бельков О. А. Единой боевой семьей. – М., 1984. – С. 37. Див. також про роль риторичної фігури «вдячності» у побудові владних стосунків в СРСР у: Brooks J. Thank You, Comrade Stalin! Soviet Public Culture from Revolution to Cold War. – Princeton, NJ, 2000, особливо с. 159-194 – стосовно періоду «Великої Вітчизняної війни».
  41. Weiner A. Nature and Nurture in a Socialist Utopia: Delineating the Soviet Socio-Ethnic Body in the Age of Socialism//The American Historical Review. – 1999. – Vol. 104. - № 4 (October). – Р. 1123.
  42. Цікаво, що ці зміни в репрезентації примусової праці відбилися також у збиранні «невільницького» фольклору. Збірка фольклористичних статей 1964 р. уже стверджує, що до того моменту «до друку проникли лишень так звані «пісні неволі» - пісні-скарги радянських дівчат, насильно виведених до фашистської Німеччини, які дають однобічне уявлення про пісену творчість військовополонених. Зараз прийшов час по-новому поставили це питання. Щороку збагачуються наші уявлення про ту боротьбу, яку вели з фашизмом багато радянських солдат і офіцерів, потрапляючи до пекла гітлерівських таборів» - як бачимо, новий наратив про активну боротьбу потребує і «нового» фольклору, який би більш адекватно відбивав нову політику пам’яті щодо перебування в нацистській Німеччині. Див.: Русский фольклор Великой Отечественной войны. – М.-Л., 1964. – С. 134.
  43. Власенко І., Зозуля І. Остарбайтер. Роман. – К., 1980. – С. 2.
  44. Див., зокрема, Митичкин С. Знак OST. Повесть. – Днепропетровск, 1963. – 303 с.; Семин В. Нагрудный знак «Ост». – М., 1978. – 382 с.; Власенко І., Зозуля І. Остарбайтер. Роман. – К., 1980. – 304 с. Останній твір, зокрема, особливо виразно показує «етнографічну» українську ідентичність остарбайтера поряд із належністю до «руських» як ширшої спільноти.
  45. Про феномен радянського примордіалізму, який серед іншого виявлявся у постійному та обов’язковому приписуванні етнічних/національних категорій, див., зокрема, Terry Martin. Modernazation or Neo-traditionalism? Ascribed Nationality and Soviet Primordialism//Stalinism. New Directions (Rewriting Histories)/Ed. by S. Fitzpatrick. – London, New York, 2000. - Pp. 313-347.
  46. Митичкин С. Знак OST. Повесть. – Днепропетровск, 1963. – 303 с.
  47. Пиляр Ю. Все это было. Повесть. – М., 1957. – С. 136.
  48. Брюханов А. Вот как это было. О работе миссии по репатриации советских граждан. Записки советского офицера. – М., 1958. – С. 61.
  49. Цікавим прикладом є робота Г. Г. Вербицького «Остарбайтеры: история россиян, насильственно вывезенных на работу в Германию во время Второй мировой войны» (СПб, 2004), в якій усі без винятку свідчення-спогади про примусову працю належать мешканцям України (головно Донбасу), проте цей факт ніяк не прокоментовано.
  50. Маємо на увазі, зокрема, поширене ототожнення остарбайтерів із сучасними гастарбайтерами з колишнього СРСР, які перебувають у Європі в якості однієї з найупослідженіших груп робітників; це приводить до активізації уявлень про Європу як імперський центр, що одвічно висисає з Росії «біологічну силу», демографічний потенціал. Див., зокрема: Ржавин А. От истории к современности [коментар від 23.10.2007 з приводу книги: Дюков А. Р. За что сражались советские люди]//t.ru/forum/ В рамках цього дискурсу виникає різке протиставлення робітників з європейських країн часів війни остарбайтерам: ссылка скрыта
  51. Зокрема, цікаві дискусії точаться в інтернет-просторі з приводу т.зв. «Донесень з імперії № 309 і № 376» - тенденційних підбірок свідчень німецьких посадовців, які майже виключно в позитивному світлі говорять про стан здоров’я, релігійність, мораль та поведінку остарбайтерів, на основі чого окремі дискутанти роблять висновки про те, що культурна відсталість СРСР від Європи, а також шкода від сталінських репресій є вигадками: ссылка скрыта