Geum.ru

Ііі. Країни Північної та Західної Європи Тема: Інтеграційні процеси в Європі в 50-90-х р р., участь у них України

Вид материалаДокументы

Содержание


День Європи
Подобный материал:
1   2   3
Основні етапи євроінтеграції.


«Розширений Союз не буде державою,

але стане юридичною особою,

матиме численні повноваження й

відіграватиме важливу роль на

міжнародній арені»

(Р.Швіммер,

Генеральний секретар Ради Європи)

Економічна інтеграція

Європейська інтеграція є наочним прикладом вертикальної інтеграції. Її початок поклала реалізація плану Маршалла, коли у квітні 1948р. було створено Організацію Європейського економічного співробітництва (ЄОЕС), яка у вересні 1950р. була доповнена Європейським платіжним союзом (ЄПС). У 1961р. ОЄЕС замінила Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР).

У 1948р. було створено митний союз країн Бенілюксу, який об»єднав Бельгію, Нідерланди та Люксембург.

5 травня 1949р. десятьма країнами Європи – Бельгією, Данією, Ірландією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Великобританією, Францією та Швецією була заснована Рада Європи. Завданням організації згідноз договором про її утворення було – досягнення більшої єдності між державами-членами з метою забезпечення та втілення ідеалів та принципівдемократії, сприяння їх економічному та соціальному прогресу.

Загальною метою ради є розвиток демократії, захист прав людини, забезпечення верховенства закону та підвищення якості життя усіх громадян Європи.

З організації, яка об»єднувала 10 країн, Рада Європи перетворилась на справжню панєвропейську структуру, яка сьогодні нараховує 45 держав-учасниць.

Україна стала 37 членом ради європи, п»ятою серед колишніх республік СРСР після Латвії, Литви, Естонії та Молдови. Членство у цій авторитетній організації вимагає поширення демократизації суспільства та приєднання і виконання більш як 150-ти конвенцій, які функціонують у рамках РЄ з приводу прав людини в різних галузях. Серед таких зобов»язань, взятих Україною було і скасування смертної кари.

Перехід від простого міжнародного європейського співробітництва до справжнього наднаціонального співтовариства розпочався 9 травня 1950р., коли Роберт Шуман виступив з ініціативою щодо створення галузевого об»єднання шести країн (Франції, ФРН, Італії і країн Бенілюксу) у Європейське об»єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Новизною цього об»єднання було створення європейського органу управління, незалежного від урядів країн.

18 квітня 1951р.в Парижі ці країни підписали угоду про створення Європейського об»єднання вугілля і сталі (ЄОВС) строком на 50 років. Так було створено перше Європейське Співтовариство. У липні 1952р. після ратифікації національними парламентами Угода набула чинності. Відповідно до цієї угоди запрацював спільний ринок вугілля і сталі. На конференції у Мессіні ці країни після тривалих вагань, прийняли рішення про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (ЄВРАТОМу).

На початку 1957р. керівники урядів шести країн-членів ЄОВС на конференції в Парижі остаточно домовилися про створення «Спільного ринку» та «Співтовариства з атомної енергії». 25 березня 1957р. у Римі було створено Європейське економічне співтовариство (ЄЕС або Спільний ринок) та Європейське співтовариство з атомної енергетики (ЄСАЕ або Євратом) – підрисані так звані «Римські договори», які набули чинності з 1 січня 1958р.

Мета діяльності ЄЕС – сприяння розвитку національних економік і захист Європи від засилля американського капіталу. Умовами вступу до ЄЕС є ліквідація збиткових підприємств і державних дотацій. Країни-учасниці спільно розробляють економічну політику, міждержавні проекти, митні тарифи, регулюють фінансову систему, налагоджують систему міжнародної спеціалізації з метою забезпечення рентабельності виробництва, створюють єдиний ринок праці.

Згідно з положеннями Договору спільний ринок мав бути створений поступово у три етапи, за 12років, тобто до кінця 1969р. Ця мета не була повністю реалізована, процес ліквідації митних обмежень у внутрішній торгівлі був завершений у липні 1968р., що означало створення зони вільної торгівлі.

У другій половині 1960-х р.р. відбувається об»єднання структур ЄОВС, ЄЕС, Євратому з метою створення єдиних керівних органів.

Наступним кроком в економічній інтеграції було створення митного союзу. Митний союз охоплює торгівлю усіма товарами і означає заборону встановлення між державами-членами імпортних та експортних мит, як і будь-яких оплат, що мають подібний ефект, а також запровадження спільного митного тарифу в торгівлі з третіми країнами.

1 липня 1968р. було встановлено спільний митний тариф щодо країн, які не належать до Співтовариства. Таким чином, було запроваджено однакові для всіх держав-членів митні бар»єри для товарів, що імпортуються на територію Співтовариства з третіх країн, а також гармонізовано митну номенклатуру. Створення такого Союзу мало зміцнити позиції співтовариства у світі, а також вплинути на зростання добробуту у державах-учасницях.

П»єр Вернер у 1969р. очолив групу експертів, що підготувала за дорученням Гаазького саміту ЄЕС, проект створення Економічного і валютного союзу – «Доповідь Вернера». Цей документ – програма створення Економічного і Валютного Союзу у три етапи, до 1980р., був прийнятий Радою Європи у 1971р.

З 1 січня 1970р. держави-члени ЄЕС розпочали реалізацію спільної торговельної політики щодо зовнішніх партнерів.

У грудні 1969р. у Гаазі (Нідерланди) було прийнято рішення про розширення співтовариства та поглиблення інтеграції.

Так з 1 січня 1973р. до «шістки» приєдналися Данія, Ірландія та Великобританія. Слід зауважити, що остання країна була активним противником створення ЄЕС і напротивагу Спільному ринку у 1960р. утворила Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), куди увійшли крім Великобританії - Швеція, Норвегія, Данія, Швейцарія, Австрія, Португалія.

У 1960-70-х р.р. між ЄЕС і ЄАВТ розгорілася гостра конкурентна боротьба, в якій ЄЕС отримало переконливу перемогу: за 10 років частка ЄЕС у світовому виробництві зросла з 26 до 32%, у той час як частка ЄАВТ зменшилась з 16,5 до 15%. У результаті цього ЄАВТ розпалась, а її члени один за одним почали переходити до ЄЕС, і першою з них – Велика британія.

У 1981р. до ЄЕС приєдналася Греція, яка стала 10-ю країною-членом ЄС, 1986р. – Іспанія, Португалія, а в 1995р. – Австрія, Фінляндія і Швеція. Норвегія, яка також провела обговорення, вирішила не вступати до ЄС після того, як національний референдум в листопаді 1994р. відхилив її членчтво в ЄС.

Економічна криза 70-х р.р. негативно вплинула на функціонування тогочасної валютної системи (ревальвація німецької марки, девальвація французького франка). Виникла необхідність захистити від регресу досягнуту економічну інтеграцію і розвиток торгівлі між країнами Співтовариства. Держави учасниці ЄЕС вирішили розпочати підготовку до тіснішої економічної інтеграції та утворення єдиного економічного та валютного простору.

У 1973р. країни ЄЕС створили Європейський Фонд Валютної Співпраці (ЄФВС). Метою фонду було надання національним центральним банкам кредитів. ЄФВС існував аж до кінця 1993р., тобто до утворення Європейського Валютного Інституту. Європейська Валютна Система почала свою роботу у 1979р. Її головною метою було забезпечення стабільності курсів валют держав-членів Співтовариства. ЄВС спиралася на три елементи:

- європейська валютна одиниця – ЕКЮ, яка не мала матеріальної форми і була лише

розрахунковою одиницею,

- курсово-інтервенційний механізм,

- кредитний механізм.

У межах Спільного ринку здійснювався процес формування спільної сільськогосподарської політики, прийнятої під тиском Франції, зацікавленої у розширенні збуту своєї сільськогосподарської продукції у самому Співтоваристві: були введені єдині ціни і правила регулювання ринків основних с/г товарів, а також створений протекціоністський механізм торгівлі з третіми країнами.

У червні 1979р. відбулися перші прямі вибори в Європейський парламент.

14 червня 1985р. Комісія представила Білу Книгу , що містила програму завершення будівництва єдиного внутрішнього ринку до кінця 1992р. Цей документ став основою Єдиного Європейського Акту (ЄЄА).

Перехід держав світу від конфронтації до співробітництва, завершення «холодної війни» у другій половині 80-х – 1990-х р.р. дали новий імпульс інтеграційним процесам у Європі. Вони розвивалися у двох напрямках:
  • поглиблення інтеграційних процесів і
  • розширення Європейського Союзу.

17-28 лютого 1986р. члени ЄЕС підписали в Люксембурзі і Гаазі Єдиний європейський акт, який набрав чинночті з 1 липня 1987р. Згідно з цим документом, ліквідовувалися існуючі перешкоди в економічному співробітництві, створювалася єдина податкова система, скасовувалися відмінності у законодавствах країн-членів ЄЕС. ЄЄА модифікував Римські договори і подав програму переходу до 1993р. до єдиного внутрішнього ринку на принцирах 4-х свобод:

- вільного руху товарів,

- вільного руху осіб,

- вільного руху капіталів,

- вільного руху послуг.

Крім того, країни ЄЕС у травні 1992р. уклали угоду з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Європейського економічного простору (ЄЕП).

19 червня 1990р. Франція, ФРН, Бельгія, Нідерланди і Люксембург підписали Шенгшенську конвенцію про ліквідацію прикордонного контролю на внутрішніх кордонах Співтовариства. До Конвенції пізніше приєдналися Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Швеція, Фінляндія, Данія, Ісландія, Норвегія. Великобританія та Ірландія підписали Шенгенську угоду на умовах обмеженого членства. Великобритания також не вступила в зону євро.

6 лютого 1992р. у Маастрихті (Нідерланди) країни-члени ЄЕС підписали Договір про Європейський союз – Маастрихтський договір, який передбачав створення економічного, валютного та подітичного союзу держав-членів ЄЕС. З 1 листопада 1993р. Маастрихтський договір набрав чинності і Співтовариство офіційно стали називати Європейським Союзом.




Основними цілями ЄС є:
  • створення міцного союзу народів Європи,
  • сприяння збалансованому та тривалому економічному прогресу завдяки ліквідації внутрішніх кордонів, посиленню економічної і соціальної взаємодії, створенню Економічного і Валютного Союзу (ЄВС) і запровадженню єдиної валюти,
  • утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики в області безпеки, а в перспективі – і спільної оборонної політики,
  • розвиток співробітництва в юридичній сфері,
  • збереження та примноження загального добробуту.

В рамках ЄС почав функціонувати єдиний ринок, у 1999р. завершилося створення єдиного валютного простору і запроваджено єдину європейську валюту – євро (€) замість національних валют, яка була запроваджена в обіг з 1 січня 2002р.

У 1997р. Європейський Ссоюз уклав нову европейську угоду – Амстердамську, основними напрямками якої є:

- працевлаштування та права громадян,

- свобода пересквання,

- надання більшої ваги голосу Європи на міжнародній арені,

- підвищення ефективності інституційних структур Союзу з огляду на майбутнє розширення.

7 грудня 2000р. країни-члени ЄС підписали Хартію Європейського Союзу на основі права.

26 лютого 2001р. у Ніцці було підписано договір, яким внесено певні зміни до договорів про Європейський Союз, Європейське співтовариство та пов»язані з ним акти. Ніццький договір був ратифікований усіма державами-членами ЄС і набув чинності 1 лютого 2003р.

На саміті ЄС у Афінах у квітні 2003р. було прийнято рішення про прийняття до ЄС ще 10 нових членів, серед яких були три колишні прибалтійські республіки СРСР.

Цього ж року ЄС прийняв концепцію відносин з країнами-сусідами ЄС, розпочав розгляд Конституції ЄС, яка попри всі перешкоди та труднощі була ратифікована державами-членами ЄС лише 2009 року.

1 травня 2004р. до ЄС приєдналися Естонія, Латвія, Литва, Кіпр, Мальта, Польща, Словаччина, Чехія, Словенія та Угорщина. Наступний крок у розширенні ЄС на Схід був зроблений у 2006р., коли було прийнято рішення про вступ до ЄС Болгарії та Румунії з 1 січня 2007р. Продовжуються переговори про членство в ЄС Туреччини, Хорватії, Албанії та Македонії.

Розширення Євросоюзу – важлива падія не тільки європейського але й світового масштабу. Адже після багатьох десятиріч ворожнечі і конфліктів здійснилося мирне об»єднання країн Європи. Населення ЄС становить понад 500 млн. Зникають кордони та бар»єри, що розділяли народи Європи. Громадяни нинішніх і майбутніх членів ЄС зможуть вільно пересуватися, навчатися та працювати в будь-яких країнах Союзу.

Розширення принесло мир, стабільність та процвітання новим державам-членам ЄС. Воно закріплює успіхи демократії, ринкової економіки в цих країнах.

Вступ нових держав до ЄС стимулює економічний розвиток, створює нові робочі місця у всіх державах-членах ЄС, суттєво поліпшує добробут їхніх громадян. На території Євросоюзу створений найбільший у світі внутрішній ринок з понад 500 мнл. споживачів.

Розширення значно посилює роль ЄС на міжнародній арені і надає новий імпульс іншим країнам прагнути членства в ЄС. У подальшому нові члени ЄС будуть продовжувати економічні та адміністративні перетворення, щоб довести рівень життя до стандартів теперішнього ЄС.

Атрибути ЄС логотип -

Офіційним прапором ЄС у 1996р. було визнано символ, що має коло з 12 зірок на блакитному фоні. Він був запозичений із символу , прийнятого Радою Європи 8 грудня 1955р.



Офіційним гімном ЄС було затверджено «Оду до радості» - проелюдію до останньої частини Дев»ятої симфонії Л.Бетховена, у 1985р. керівниками держав та урядів ЄС.

Офіційним Днем народження європейської співдружності – ЄС вважається 9 травня 1950р., яке відзначається як День Європи.

Інститути Європейського Союзу.

Європейська Рада (ЄР)

Функціонує з 1974р. У 1986р. статус ЄР лфіційно закріплений Єдиним європейським актом. Відповідно до ст.4 Договору про створення ЄС до Європейської Ради входять глави держав і глави урядів країн ЄС, а також Голова Єврокомісії. ЄР «дає Союзу необхідний вмпульс для розвитку і визначає загальні аолвтичні орієнтири». Засідає раз на рік. Відбуваються і позапланові засідання, на яких обговорюється одне питання, яке потребує негайного політичного рішення. ЄР за підсумком дискусій приймає політичний документ, який трансформується у правові акти і рішення відповідних органів ЄС.

Рада ЄС – Рада міністрів

Вищий законодавчий орган ЄС. Має право на прийняття рішень; забезпечує координацію спільної економічної політики; здійснює керівництво бюджетом (разом з європарламентом); укладає міжнародні угоди.

Складається з представників держав – міністрів країн учасниць. Фактично існує близько 30 Рад, які займаються конкретними напрямками діяльності ЄС і об»єднують відповідних національних міністрів. Голова Ради міністрів обирається по черзі строком на 6 місяців.

Європейська Комісія

Виконавчий орган ЄС. Користується правом законодавчої ініціативи, тобто розробляє законодавчі акти і направляє їх на розгляд Європейської Ради, контролює законодавчий процес; слідкує за провадженням прийнятих законодавчих актів; у випадку порушення законодавства застосовує санкції, направляючи справу до Суду. Коім того, Комісія має повноваження приймати рішення у таких сферах, як с/г, торгівля, конкуренція, транспорт, функціонування єдиниго ринку, захист навколишнього середовища; керує бюджетом і фондами ЄС, несе відповідальність за бюджетні витрати.

Комісія складається з генерального секретаря і понад 20 генеральних директорів, які відповідають за окремі напрямки діяльності ЄС. Загальний штат службовців Комісії – понад 15 тисяч осіб.

Європейський парламент

Бере свій початок у 1974р., коли президент Франції В.Жискар Д»Естен висунув ідею створення Єврорпарламенту – політичного органу, покликаного виконувати дорадчу функцію при виробленні загальних принципів соціальної політики (головне – права людини). Спочатку національні парламенти делегували до Європарламенту своїх представників, а з 1979р. Європарламент обирається прямим загальним голосуванням населення країн-учасниць. Після підписання Маастрихтських домовленостей Європарламент став важливим інститутом ЄС. Він виконує такі функції:
  • проводить консультації і здійснює контроль за діяльністю інших інститутів ЄС,
  • схвалює або кносить поправки в законодавчі акти, бюджет ЄС,
  • затверджує бюджет Єс і укладає міждержавні угоди.

Кількісний склад Парламенту не повинен перевищувати 732 особи. Число депутатів залежить від кількості населення країни, яка делегує своїх представників. Термін повноважень депутатів -5 років. Депутати розподілені по 20-ти комісіях, які відповідають за важливі напрямки діяльності ЄС.

Суд європейських спільнот

Суд ЄС забезпечує єдине застосування і тлумачення прав ЄС на всій його території.Суд розглядає питання, які виникають при виконанні правових норм Союзу. Рішення Суду не оскаржуються. Компетенція Суду не поширюється на загальну зовнішню полвтику країн ЄС, політику безпеки і співробітництва країн-членів у галузі правосуддя і внутрішніх справ.
Суд складається з 15 суддів (буде 25) і 9 юридичний радників, які призначаються урядами країн терміном на 6 років. Члени Суду незалежні у виконанні своїх обов»язків. У 1989р. на допомогу Суду створено Суд першої інстанції, який розглядає позови окремих осіб на органи ЄС, тощо.

Крім зазначених структур функціонують:
  • Економічний і соціальний комітет,
  • Комітет регіонів,
  • Палата аудиторів (Рахункова палата)

Військова інтеграція

Військова інтеграція європейських держав здійснюється в межах Євроатлантичних структур – НАТО, ЄЕС та ЄС.

НАТО

Договір про утворення НАТО був підписаний 4 квітня 1949р. Бельгією, Великобританією, Данією, Ісландією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Португалією, Францією, США та Канадою. Створення Альянсу було викликано протистоянням держав Західної Європи та Північної Америки і СРСР, який проводив на погляд Заходу експансіоністську політику.

Першочерговим завданням НАТО було – захищати свободу й безпеку усіх її членів політичними та військовими засобами згідно з принципами Статуту ООН, грунтуючись на ідеалах демократії, прав людини й верховенства права. Альянс обстоює принципи стабільності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їмтериторіальну цілісність. Це дозволяє досягти найбільшої безпеки для країни за найменших витрат. Адже навіть гіпотетично напад на будь-яку країну-члена НАТО, яка не має ядерної зброї, означає напад на військову стуктуру, яка має ядерну зброю та засоби її доставки.

За роки свого існування НАТО стало потужною спочатку військово-політичною а нині політично-військовою структурою, яка об»єднує ??????? країн, серед яких і колишні країни-члени соціалістичного табору та пострадянські республіки.

Слід зазначити, що жодна країна, яка має територіальні прорблеми з сусідами, не може бути членом НАТО. За весь час існування Альянсу не було жодного конфлікту між його членами.

У наш час НАТО з органу колективної оборони перетворюється на нарган колективної безпеки.

Європейські військові союзи.

У 1952р. у Парижі було підписано Договір про створення Європейського Оборонного Союзу (ЄОС). Цим договором пердбачалось створення спільних для країн-учасниць збройних сил, які б мали єдине керівництво, однакову військову форму.

Як наслідок цього договору стало підписання 23 жовтня 1954р. Договору про створення Західноєвропейського Союзу (ЗЄС). Це мала біти міжнародна організація, яка б займалася військовими справами, водночас не будучи пов»язаною зЄСВС та з утвореним згодом ЄЕС.

Наступний етап військової інтеграції країн Західної Європи розпочався на коференції в Месині, Італія у 1955р. Її учасниками були міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС. На конференції було утворено групу експертів на чолі з Паулем Генрі Спадком, яка мала підготувати доповідь про можливість розширення інтеграції.

Така доповідь була представлена на конференції «шістки» у Венеції в 1956р.

У 1993р. на конференції в Маастрихті (Нідерланди) було прийнято рішення про те, що країни ЄС повинні виробити «спільну політику щодо оборони й безпеки». Основою такої політики повинні стати «задачі Петерсберга», прийняті ЄЕС. Цей документ визначав цілі, заради яких європейці можуть об»єднати воєнні зусилля:

- гуманітарні миротворчі дії,

- порятунок мирних громадян,

- розв»зання криз.

Після Косово (1999р.) країни ЄС усвідомили своє відставання у воєнних можливостях від США. Як результат, на саміті в Гельсінкі у грудні 2002р. було прийнято рішення про створення європейських сил швидкого реагування для сприяння створенню європейської незалежної оборони, яка б мала змогу самостійно, без НАТО, проводити операції з контролю над кризами, миротворчі та рятувальні операції. Кількість сил швидкого реагування на сьогодні становитьт 60 тис.військових, 400 літаків, 100 кораблів.

Організація безпеки і співробітництва в Європі.

У 70-ті р.р. розпочався рух європейських народів за зміцнення міжнародного співробітництва. Країни європейського континенту виявили прагнення до спільних принципів співіснування , співробітництва, розв»язання протиріч і створення на їх основі системи міжнаролних відносин. Їх спільні зусилля в цьому напрямку отримали назву «європейський процес». Головним документом, що визначає шляхи співпраці європейських держав, є Заключний Акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаний у Гельсінкі в 1975р.

1 січня 1995р. НБСЄ отримала іншу назву – ОБСЄ – Організація безпеки і співробітництва в Європі. Це постійно діючий орган. Важливе значення в його діяльності займають документи Паризької (листопад 1990р.)наради країн-учасниць ЄЕС: Хартія для нової Європи,Спільна декларація 22 країн, Договір про звичайні збройні сили в Європі, у яких фактично узгоджуються принципи воєнних доктрин,міжнародного співвіснування, механізми загальноєвропейського процесу.

Найважливішим компонентом загальноєвропейської безпеки у діяльності ОБСЄ є людський вимір. Людський вимір – це право й становище людини, які розглядаються крізь призму демократичного громадянського суспільства в нерозривній єдності з демократичними інститутами, на основі панування права. ОБСЄ сприяє розвитку співробітництва та обмінів між країнами, зміцненню довіри й безпеки, запобіганню конфліктам, розвитку демократії та дотриманню й захисту прав людини на великих євразійсько – північно-американських просторах.


6.