Зприйняттям 16 січня й підписання Президентом України 6 березня 2003 р

Вид материала

Кодекс

Содержание 2.1. Конституція України як джерело цивільного права 2.2. Цивільний кодекс як основне джерело цивільного права Поточне законодавство як джерело цивільного права Підзаконні нормативні акти як джерело цивільного права Застосування цивільного законодавства Тлучачення норм цивільного законодавства

Подобный материал:

• Кабінет міністрів україни постанов авід 12 березня 2003, 70.21kb.
• Декретами Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1992 р. N 6-92 від 11 січня 1993, 786.74kb.
• Кабінет міністрів україни постанов авід 5 жовтня 2009, 104.84kb.
• Кабінет міністрів україни, 110.94kb.
• Єдиною умовою, від якої залежить успіх, 78.1kb.
• Постановою Кабінету Міністрів України від 12 березня 2003 р. N 306, ст. 26 закон, 17.97kb.
• Декретами Кабінету Міністрів України  від 9 грудня 1992 року n 6-92,  від 11 січня, 849.29kb.
• [за період з 1 січня по 31 березня 2011 року], 610.42kb.
• В.І. Луговий "19" вересня 2003 р. Положення, 1213.93kb.
• Законами України від 19 червня 2003 року n 980-iv, ову, 2003 р., N 30, ст. 1527, 5351.82kb.

2.1. Конституція України як джерело цивільного права


Значення Конституції України як нормативного акта найвищої юридичної сили та акта прямої дії для стабілізації норм права і правової системи взагалі важко оцінити. Розкриваючи значення Конституції України як джерела цивільного права окрім зазначеного слід вказати, що вона імплентувала у себе цінності християнського світу. Зокрема закріплено пріоритетність людини як центра правового регулювання та правової системи.

Зокрема в Конституції України встановлено основне призначення держави та її законодавства – слугувати людині, збереженню її життя та здоров’я, честі і гідності, забезпечення недоторканності і безпеки. Це може бути аксіомою для формування правової системи і правової науки.

В Конституції України:

1. встановлено основні соціальні цінності і пріоритети правового регулювання (ст.3) – життя та здорові людини, її честь та гідність, недоторканність і безпека. Звідси при регулюванні цивільних правовідносин необхідно виходити з того, яким чином вони слугують людині, допомагають їй найдоцільнішим чином здійснити свої прав й виконати юридичні обов’язки, а в разі їх порушення швидко, ефективно їх захистити;
   
2. визначено місце визнаних Україною міжнародних договорів як частини національного права (ст. 9);
   
3. встановлені загальні засади економічного порядку, приналежність основних благ, можливість користування природними благами, тягар власності, засади її охорони (ст.13, 14);
   
4. засади встановлення і підтримання правопорядку (ст.19);
   
5. основні права та свободи людини (природні права) (Розділ ІІ), у тому числі засади рівності, невичерпності прав, рівності у основних правах, право на життя, здоров’я, повагу гідності, особистої недоторканності, недоторканності житла, утворення громадських організацій, право приватної власності і підприємництва, права на житло, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, відшкодування причиненої матеріальної чи моральної шкоди, судовий захист, невідривність прав від обов’язків;
   
6. встановлені ембріони норм галузей права, або їх принципові положення;
   
7. засади, нормотворчості, компетенцію державних органів;
   
8. напрямки та гарантії захисту прав та інтересів.
   

Так, за відсутності у ЦК УРСР норм про основні немайнові права на практиці є випадки застосування норм Конституції України при вирішенні конкретних цивільних справ із захисту немайнових прав.

Важливо підкреслити, що Конституція України на відміну від її попередниці Конституції Української РСР 1977р. є актом прямої дії і суди за відсутності спеціальних норм вправі виносити правосудні рішення безпосередньо на її основі.


2.2. Цивільний кодекс як основне джерело цивільного права


Основним актом цивільного законодавства і цивільного права України, що виконує основне регулятивне навантаження є ЦКУ. Він є генеральним законом приватного права¹. Але в той же час він не охоплює ряд відносин, які з часом виокремилися у окремі галузі приватного права або є рідковживаними. Згідно ч.2 ст.1 ЦКУ до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Не застосовується ЦК і до сімейних правовідносин.

ЦК Української РСР від 18 липня 1963 р. проіснував 40 років. По мірі демократизації суспільства поновлення природних прав людини він піддавався змінам і доповненням. Але з огляду на те, що він регулював майнові і особисті немайнові відносини з метою побудови комунізму з переходом до ринкових відносин об’єктивно не міг і не може регулювати ці відносини на суперечливій йому ідеології. Неможливість подальшого застосування ЦК УРСР спричинено перш за все зміною характеру і спрямування самої держави, новими цінностями і критеріями оцінки діяльності держави, становленням і реальним наповненням ідеї громадянського суспільства, банкрутством ідеї директивної економіки і панування держави. З відмовою від застосування основ цивільного законодавства і законодавства СРСР як основної ланки дволанкового регулювання приватних відносин ЦК втратив якість ядра цивільного законодавства.

З побудовою правової держави та громадянського суспільства, закріплення пріоритету людини як основної соціальної цінності, приватницькими засадами ведення економіки, глобальними і інтеграційними процесами виникла необхідність розробки і прийняття нового ЦКУ. Оновлення цивільного законодавства започатковано із запровадженням елементів ринкових відносин. Це ознаменувалось прийняттям 31 травня 1991р. нових Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік. З розпадом СРСР цей акт на території України в дію не вступив, що лише загострило проблему прийняття нового ЦКУ.

Для цього слід було виявити і розвінчати міфи радянського цивільного законодавства: про єдність права який був заснований на моновласності, про ідеологічний характер права, про тотожність права і закону, про системоутворюючі чинники радянського права (аксіоматичність значення предмета і метода правового регулювання як подвійного критерію поділу права на галузі права), про примат державних інтересів над приватними (спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе), про єдиний механізм правового регулювання всіх відносин, про універсальність правових засобів регулювання суспільних відносин, про те, що найголовнішим регулятором відносин є норми права, про необхідність формування єдиного поняття радянська людина.

На противагу ним комісією були розроблені нові орієнтири, які влучно названі М.М. Сібільовим антиміфами. До них він відносить: об’єктивність поділу права на приватне в публічне, про громадянську спільноту – союз незалежних і вільних людей, про людину як найвищу соціальну цінність, про співвідношення публічного і приватного права і слугування першого в кінцевому результаті інтересам людини, про необхідність забезпечення незалежного судочинства і служіння суддів праву (закону, а не державі), про необхідність зміни сприйнятої системи права, про критерії застосування імперативного і диспозитивного методів регулювання правовідносин, про примат договірного регулювання над законом інші.

Визначальними ідеями нового ЦКУ є визнання головними фігурами цивільно-правових відносин фізичних осіб та створених фізичними особами юридичних осіб, навіть держава через свої органи у цивільних відносинах діє на засадах приватного права, встановлено розгорнуту регламентацію особистих немайнових прав фізичних осіб, речевих прав, введено нові інститути (право володіння та право на чужі речі), сформульовано нові положення про договірні і недоговірні зобов’язання, зокрема введено загальні положення про договори, більш чітке їх групування, введено нові договірні інститути. В той же час договори традиційного господарського (підприємницького) спрямування регулюються ГКУ. У недоговірних відносинах введено нові інститути загальноохоронного спрямування, є ряд новел у спадковому праві.

Прийняття ЦК має надто довгу історію, що з часом стане предметом більш детального вивчення і аналізу від доручення до створення робочої групи розпорядженням КМУ від 24.03.1992р. №176-р¹. До цієї групи увійшли міністр юстиції В.Онопенко – керівник, і О.А. Підопригора – замісник. Над остаточним проектом ЦК працювали робоча група у складі Міністра юстиції Головатого С.П. (керівник), Довгерта А.С. (заступник), Підопригора О.А.(заступник), Пушкін О.А.² (науковий координатор), Боброва Д.В., Кузнецова Н.С., Луць В.В., Ромовська З.В., Мусіяка В.Л., Сібільов М.М., Шевченко Я.М.. Обов’язки вченого секретаря виконував Калакура В.Я.

“Концепція, структура та основні інституційні підходи, проекту ЦК України обговорювалися на наукових зібраннях та у Верховній Раді України протягом останніх 7 років”³.

ЦК України був прийнятий Верховною Радою України 29 грудня 2001 р. до обіду і мав 1327 статей. В цей же день було прийнято і ГКУ. Внаслідок суперечностей між цими актами Президент України наклав на обидва кодекси вето, запропонував Верховній Раді України повернутися до розгляду і усунути суперечності. Зважаючи на вимоги Ради Європи у 16 січня 2003 р. ЦК був все-таки прийнято. Одночасно з ним прийнято і ГКУ, а 6 березня цього року обидва кодекси було підписано президентом. Отже обидва кодекси – результат компромісу, а точніше уступка представникам господарського напряму. Деякі з представників останнього й самі не раді тому що сталося.

Цей проект було “... побудовано за узвичаєною в багатьох країнах світу так званою пандектною системою, відповідно до якої норми, які регулюють загальні питання усіх цивільних правовідносин, винесені за дужки та представлені у проекті (з урахуванням його нової збільшеної внутрішньої структури, яка також відповідає світовим стандартам)...”, “проект на різних етапах його створення пройшов в цілому (а також окремі його частини) пройшов експертизу в юридичних та наукових установах західних країн, зокрема Німеччини, Нідерландів, США, Італії, Швейцарії”, а “есперти високо оцінили основні напрямки та положенн ЦК і відзначили, що за своєю концепцією, структурою, основними інститутами проект повністю відповідає сучасним світовим підходам та тенденціям правового регулюванн цивільних (у тому числі комерційних відносин та європейським досягненням у гармонізації цивільного права”¹.

Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу визначає механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському Союзі. Метою адаптації є досягення відповідності правової системи України acquis communautaire² з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства – процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність з acquis communautaire.

ЦКУ відображає традиції кодифікації цивільного права взагалі, опирається на об’єктивно існуючу систему цивільного права. Разом з тим між системою цивільного права і системою ЦКУ є певні зумовлені об’єктивними і суб’єктивними причинами розходження. Новий ЦКУ складається із шести книг³, розбитих на розділи, розділи – на глави, деякі глави – на параграфи. В ньому налічується 1308 статей.

Новий ЦК України розроблено на парадигмі його соціальної спрямованості, континентальних правових доктринах, та пандектному підході. Проте в ньому є елементи пасіонарності.

Книга перша “Загальна частина” встановлює норми загального характеру і згрупована за п’ятьма розділами: 1 - “Основні положення” (3 глави), 2 - “Особи” ( 3 підрозділи розбитих на 11 глав), 3 - “Об’єкти цивільних прав” (4 глави), 4 - “Правочини, представництво” (дві глави), 5 - “Строки та терміни. Позовна давність” (дві глави). Зокрема в них підкреслено об’єктивний характер цивільних правовідносин з їх уточненням, є низка новел стосовно регулювання цих відносин виключно актами цивільного законодавства (!), введення поняття фізична особа, особливо фізична особа-підприємець, регулювання участі юридичних осіб у цивільних правовідносин з доктрини реальності юридичної особи, чітко на нових засадах визначено особливості участі держави та органів місцевого самоврядування у цих відносинах, введена категорія “правочин”, визначено правовий режим ряду об’єктів цивільного права.

Книга друга “Особисті немайнові права фізичних осіб” складається з трьох глав, і взагалі є принципово новою у цивільному праві України, інколи повторює положення Конституції України за що піддається критиці. Але достоїнством є розкриття змісту особистих немайнових прав, перелік способів їх захисту. В основу цієї книги покладено міжнародно-правові документи у сфері захисту прав людини (міжнародне гуманітарне законодавство).

Книга третя “Речеве право” складається з загальних положень та двох розділів, які розбиті на глави. Розділ «Право власності» складається із шести глав, а розділ «Речеві права на чуже майно» - з п’яти глав. По суті у цій книзі врегульовано класичні речеві права: володіння, право власності, сервітутні права, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою землею для забудови (суперфіцій) та інші речеві права. На відміну від проекту застава перенесена все таки у способи забезпечення зобов’язань.

Основним визнано право власності і більша група норм цієї книги присвячена саме йому. Встановлено новий підхід до його регулювання на основі визначення позитивних прав суб’єктів, виключено інститути похідної власності та колективної власності, встановлені особливості права власності на найважливіші об’єкти.

Книга четверта “Право інтелектуальної власності” попри те, що деякі її інститути мало кореспондуються між собою є монолітною перетерпіла саме більше змін і складається з глави “Загальні положення про право інтелектуальної власності” та 11 глав про окремі інститути. Вона інтегрувала в себе основні положення поточного законодавства у сфері інтелектуальної власності. Основне її спрямування – прагматичний підхід щодо використання майнових прав на результати творчої діяльності. Крім цього вона містить загальні положення які визначені дезінтеграційним підходом до регулювання права інтелектуальної власності.

Книга п’ята “Зобов’язальне право” ґрунтується на досвіді правового регулювання таких відносин В Німеччині, Нідердандах і Російській Федерації, Рекомендаціях Міжнародної торгової палати “Про гарантії та вимоги”. Вона є найбільшою за своїм обсягом регулює цивільні відносини і динаміці. Відповідно вона має доволі складні структуру і складається із 3 розділів “Загальні положення про зобов’язання” (5 глав), “Загальні положення про договір” (2 глави). Розділ III. “Окремі види зобов'язань” відповідно поділено на два підрозділи “Договірні зобов'язання” і “Недоговірні зобов'язання”. У свою чергу окремі глави договірних зобов’язань розбиті на параграфи. Підрозділ 1 “Договірні зобов’язання має 24 глави, а підрозділ 2 “Не договірні зобов’язання” – 6 глав. Разом з тим склалося так, що з ЦК України практично вилучено так звані господарські договори: поставки, контрактації, оренди, перевезення. Залишено лише їх визначення та вказівку на те, що вони регулюються ГК України та іншими нормативними актами. Вони відійшли до царини регулювання ГК України.

Норми договірних зобов’язань регулюють здебільше відносини товарообігу, згруповані за метою і предметом і мають диспозитивний характер. Особливість договірного права в тому, що його окремим інститутам передують загальні положення про даний тип зобов’язань. Є низка нових договорів: лізинг, довірче управління майном, факторинг, франчайзинг. Загалом переведені на цивілізовані засади кредитно-розрахункові відносини.

Книга шоста в проекті спочатку була присвячена регулюванню сімейних відносин. З прийняттям окремого СКУ потреба і цих нормах в рамках ЦКУ відпала. Тепер книга шоста - “Спадкове право” яка складається із 7 глав. Її структура має загальні положення, відображає право власника розпорядитися своїм майном після його смерті (інститут спадкування за заповітом передує інститут спадкування за законом). У спадкове право введено ряд суттєвих новел щодо його суб’єктів, волевиявлення заповідача, диференціації спадкоємців за законом на шість черг, змінено підходи до прийняття спадщини, введено інститут спадкового договору.¹

Порівняно з розробленим зазначеною комісією цілісним проектом на засадах монізму правового регулювання приватних відносин прийнятий ЦК втратив дві книги.

В новому ЦК України є ряд новел. Так, ст. 9 ЦКУ встановлені основні засади застосування ЦКУ до регулювання відносин у сферах підприємництва, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин. Зокрема, відносини у сфері підприємництва, що не врегульовані ЦК, регулюються іншими актами законодавства. З метою усунення конкуренції між ЦКУ та іншими актами приватного права встановлено, що його положення застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Тож якщо виявиться, що ці відносини врегульовані іншими актами слід використовувати спеціальні нормативні акти. Наприклад оренда землі врегульована і ЦКУ і ЗКУ. Звідси виходить що відповідний інститут оренди в ЦК є надлишнім.

У тому разі коли в спеціальному законі виявиться прогалина то виникає потреба у субсидіарному застосуванні норм іншої галузі права: при регулюванні одних і тих же відносин слід застосовувати норми ЦКУ і норми іншого закону (законів).

Відповідно до п.1 “Прикінцевих і перехідних положень” новий ЦКУ набирає чинності з 1 січня 2004 року. Відповідно з того часу втрачає свою чинність ЦК Української РСР 1963р. та ряд інших нормативних актів. З моментом введення у дію нового ЦКУ зв’язані моменти введення у дію і ГКУ та СКУ.

Зважаючи на обстановку прийняття нового ЦКУ, ігнорування позицій вітчизняних та зарубіжних фахівців він містить низку суперечностей неточностей, що є сприятливим підгрунтям для його подальшого удосконалення. Перші з них не забарилися ще до моменту введення ЦКУ і дію. ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 19 червня 2003р. № 980-ІУ¹ вже внесені зміни у ч.1 ст. 249, у ст.316 ввведено ч.2 – особливий вид права власності – довірчу власність, що виникає на основі договору довірчого управління майном. Відповідно доповнено й ч.1030 частиною другою, а ст. 1033 частинами 4 та 5.

Цим започатковані майбутні зміни цього генерального акту цивільного права. Важливо щоб вони були виважені і достатньо аргументованими.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК. Ці закони є кодифікованими або поточними. До кодифікованих законодавчих актів цивільного права відноситься: Сімейний кодекс (СК) України, який прийнятий і введений у дію з 1 січня 2003 р., Житловий кодекс (ЖК) України. Правда зараз йде робота над новим ЖК, який би відповідав Конституції України та засадам концепції житлової політики України. Відповідно ці кодекси є основними у регулюванні підгалузей цивільного права: сімейного права та житлового права.

Крім цього виокремились з цивільного права такі галузі, що мають подвійну правову природу і поряд з приватними засадами регулювання потребують публічно-правових. Так в основі земельного права лежить Земельний кодекс (ЗК) України, морського права – Кодекс торгівельного мореплавства (КТМ) України.

Окремо йде мова про регулювання відносин у сфері господарської діяльності, яка є притаманною всякому суб’єкту правовідносин як на побутовому рівні (ведення домашнього господарства) так і для державних установ (господарські відділи всіх юридичних осіб публічного права), так тих фізичних і юридичних осіб, що спеціалізуються професійно на веденні підприємницької діяльності. Разом з ЦКУ для врегулювання цих відносин прийнято окремий ГКУ, що породило проблему дуалізму приватного права. Тож в найближчий час “цивілістам” і “господарникам” слід навчитись правильно застосовувати норми обох кодексів.

Виникає слушне питання про співвідношення ЦКУ та ГКУ між собою та чи є останній спеціальним кодифікованим актом цивілньго права. Думаємо, що ні. Він розроблений на зовсім інших теоретичних і практичних засадах, містить ряд положень які давно застарілі і відкинуті практикою (підприємства як юридична особа, підприємства на змішаній формі власності, орендні підприємства тощо). Більшість цивілістів схиляються до того, що ГК України не може бути актом цивільного права. Якщо ЦКУ розроблено на основі доктрини приватного права то як він може співвідноситися із кодексом, який прийнято на засадах позитивізму?

Представники традиційної цивілістичної школи різко противляться існуванню такого кодексу і вважають, що це данина феодальній...традиції, прийняття ГК суперечить Конституції України згідно якої нема підстав для окремого регулювання відносин в економіці, створюється загроза одержавлення і опублікування економіки, виникає конкуренція норм, що регулюють одні і ті ж за змістом відносини, виникають проблеми юридико-технічного і практичного характеру, може бути перепона для залучення в економіку України іноземних інвестиції із-за побоювання інвесторами можливостей ручного регулювання економіки¹.

Навпроти, представники школи господарського права відстоюють і лобіюють цей кодекс як вкрай необхідний для регулювання відносин у сфері економіки.

У сфері підприємництва виділяються два блоки норм: приватного права – що забезпечують приватний інтерес суб’єктів підприємницької діяльності і публічного права, зо забезпечують інтерес держави та органів місцевого самоврядування. Якщо консолідуючим стрижнем першого напряму є ЦКУ, то для другого напряму досі такої консолідуючої основи нема. Цю роль може взяти на себе новий Адміністративний (Управлінський) кодекс України або спеціальний адміністративно-правового регуляторного спрямування той же ГКУ. Якщо не зважати на ту обставину, що далеко не всі відносини повинні мати свій кодифікований акт з таким підходом можна було б погодитися.

Довгий час йде розробка ще й Торгового кодексу України. До цього часу відомі чотири його законопроекти. За замовленням інституцій які наділені правом законодавчої ініціативи ведеться розробка ще двох.

Між тим жодна з країн, що утворилися на теренах колишнього СРСР не прийняли і не збираються приймати подібний господарський кодекс. З поглибленням економічної інтеграції та створенням Єдиного економічного простору виникне низка проблем у стикуванні положень цивільного законодавства у господарській сфері. Можно спрогнозувати, що Україні прийдеться все-таки відмовитися від ГКУ і гамонізувати своє законодавство із законодавством Російської Федерації, Республіки Білорусь та Республіки Казахстан.

З приводу реальної ситуації дуалізму приватного права слід зазначити, що прийняття Німецького торгового уложення сприяло консолідації окремих земель під єдиним економічним правом. В кінці кінців це призвело до об’єднання німецьких земель. Тож виникає питання яку функцію в умовах ринкової економіки відіграватиме новий ГК України?

Ряд цивільно-правових за своєю природою відносин конкретизовано у Повітряному кодексі України, Кодексі про недра, Лісному кодексі та інших.

Слід мати на увазі, що ЦК для цих законів є своєрідною конституцію, що підтверджується правилом згідно якого при поданні до Верховної Ради України проекту закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, необхідно одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК України (ч.2 ст. 4 ЦК).

Таким чином кодифіковані закони врегульовують практично більшість суспільних відносин, що відносяться до предмету цивільного права. Одночасно вони є висхідними для розвитку поточного законодавства.

Кодифіковані закони мають теж свою юридичну силу. З огляду на вище наведене ЦКУ має домінуюче положення над іншими кодифікованими нормативними актами цивільного права. Крім цього звертається увага, що усередині самого ЦК юридична сила його норм неоднакова в найбільша юридична сила відведена першій частині ЦК¹.

Призначення ЦК України полягає у забезпеченні єдності правового регулювання особистих немайнових і майнових відносин на засадах приватного права і забезпечення прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

2. Поточне законодавство як джерело цивільного права
   

Поточне цивільне законодавство є доволі обширним. Здебіше, воно має комплексний характер і регулює відносини приватного і публічного права. Але є такі, що мають чисто цивілістичний характер: Закон України “Про заставу”, Закон України “Про іпотеку” тощо. З кодифікацією приватного права більшість поточних законів зберегли свою силу.

Переважна більшість поточних законів України так чи інше регулює цивільно-правові за своєю природою відносини. При тому серед цих законів є певні групи:

• виключно цивільно-правового характеру;
  
• комплексні;
  
• публічно-правові, але прямо або опосередковано регулюють цивільні правовідносини;
  
• структурні (технологічні) – встановлюють загальні засади дії норм права.
  

Деякі закони іменуються як основи (основи законодавства про культуру).

Закони України можна згрупувати за певними розділами цивільного права: про дію законів України, про загальний статус фізичних осіб (про громадянство, про біженців), про особливі види діяльності фізичних осіб (підприємництво), про захист прав споживачів, про організаційно-правові форми юридичних осіб.

Торгівельне законодавство, яке поволі виділилось у спеціальну дисципліну торгове право. Специфічними є транспортне законодавство банківське законодавство, страхове законодавство. Вони здебільше виділяються у окремі курси або спецкурси.

Застосування поточного законодавства на практиці зумовлене ідеєю дезінтеграційного регулювання певних суспільних відносин. Так на вимогу ВОІВ правове регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності здійснюється окремими нормативними актами (об’єктивний фактор). Крім цього в умовах коли в Україні перехід від соціалістичної системи до ринкової економіки відбувся без застосування так званої “шокової терапії” за допомогою поточного законодавства вдалося плавно перейти від ідеї соціального забезпечення до самозабезпечення. В поточне законодавство можна оперативно вносити зміни і підправляти механізм правового регулювання суспільних відносин відповідно до об’єктивно існуючої економічної ситуації в країні.

Поточне законодавство є певним буфером між кодифікованими нормативними актами, що забезпечують стабільність відносин і спонтанно сформованими відносинами. Не виключена спроба подальшої кодифікації певних відносин: страхових, транспортних, орендних тощо.

Разом з тим з прийняттям ЦКУ і ГКУ втратили чинність ряд нормативних актів (ЗУ “Про підприємництво”¹, ЗУ “Про підприємства в Україні”. Прикінцевими і перехідними положеннями доручено КМУ до 1 квітня 2003 р. підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України перелік законодавчих актів та їх окремих положень, які мають бути визнані такими, що втратили силу. Одночасно слід подати перелік тих актів, до яких слід внести змін у зв’язку із набраннями чинності зазначеними кодексами.

Очевидно, що це робота не одного дня і не однієї сесії. Тому не виключена можливість паралельного існування східних за змістом норм ЦКУ і поточного законодавства.

З прийняттям ЦКУ виникла необхідність приведення у відповідність до нього інших підзаконних актів, що само по собі є сприятливим підґрунтям для наукової діяльності на різних рівнях.

2. Підзаконні нормативні акти як джерело цивільного права
   

Значний масив цивільних правовідносин врегульовано спеціальними нормативними актами. Як визначено в самому ЦКУ актами цивільного законодавства є також постанови КМУ (ч. 4. с.4 ЦКУ). Звичайно, що підзаконні нормативні акти мають нижчу юридичну силу і не повинні суперечити ні ЦКУ ні іншому кодифікованому закону. Якщо постанова КМУ суперечить положенням ЦК або іншому законові, застосовуються відповідно положення ЦК або іншого закону.

Інші органи державної влади України можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом.

Ієрархічність органів державного управління зумовлює й залежність виданих ними нормативних актів. Не дивлячись на те, що згідно з перехідними положеннями Конституції України Президент України не може видавати акти у сфері економічної діяльності але його Укази і розпорядження є безумовно джерелами цивільного права і за юридичною силою вищі чим постанови КМУ. Відповідно з ст.ч.3 ст.106 Конституції України Президент України видає укази й розпорядження які є обов’язковими для виконання на території України. Чинними є акти що видані за перехідний час з економічних питань якщо не прийнято відповідного закону, а також інші акти із загальних питань. Тож недарма при прийнятті ЦКУ було враховано вимогу Президента України включити акти Президента у число актів цивільного законодавства (ч.3 ст.4 ЦК України).

Основний тягар оперативного регулювання механізму здійснення ринкових реформ приходиться на постанови КМУ. Ними затверджуються певні загальнообов’язкові правила (торгівлі, побутового обслуговування населення, перевезень на транспорті тощо). Вони деталізують положення законів і тим роблять більш формалізованими цивільно-правові відносини. Разом з тим у тих випадках коли постанови КМУ дублюють норми законів повинні застосовуватися лише норми закону.

Постанови та накази видають також окремі міністерства, служби, їх департаменти стосовно закріпленими за ними напрямками регуляторного впливу на суспільні відносини.

Нормативні акти міністерств та відомств¹ не повинні суперечити законам та іншим актам вищих органів державної влади. Якщо ці акти суперечать іншим законам і нормативним актам вищої юридичної сили то вони повинні бути відмінені. Так закон встановлює безумовність обміну несправної речі, а правила обміну встановлюють що складна побутова техніка може бути обміняна лише в тому разі коли сервісні центри не можуть усунути недолік. Якщо центри гарантійного ремонту не отримують від виробника деталей та не оплачуються ремонтні роботи реалізувати право покупця на заміну речі вкрай складно.

Загалом органи місцевого самоврядування не можуть видавати рішення, що регулюють цивільно-правові відносини. Але ряд з них все таки торкаються прав громадян (правила вигулу собак, розцінки на побутові і зокрема комунальні послуги тощо). Значний обсяг такого регулювання стосовно комунальної власності.

2. Застосування цивільного законодавства
   

У новий ЦКУ спеціально включено ряд статей стосовно застосування норм цивільного законодавства. Не випадково у ст. 9 ЦКУ підкреслено, що його положення застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Проблема застосування цивільного законодавства зумовлена його специфікою і зокрема диспозитивністю. Стосовно імперативних норм цивільного права то їх застосування є необхідною умовою реалізації певних прав та досягнення мети.

Диспозитивність цивільного законодавства передбачає й певні закономірності його застосування:

• звичаєвість вони застосовуються у силу факту приналежності таких прав чи настання певних юридичних фактів;
  
• застосування самими учасниками цивільних правовідносин при їх встановленні чи виникнення спору;
  
• правозастосовчими органами при зверненні учасників спірного правовідношення.
  

Тлучачення норм цивільного законодавства - встановлення и уяснення їх змісту (сенсу) шляхом усунення виявлених в них неясностей. Неясності можуть виникнути в силу неоднозначності формулювання норми права, її лаконічності, неадекватного відображення в нормі права об’єктивних чинників що впливають на формування даного правовідношення, відставанням норм права від потреб практики, допущених при прийнятті нормативного акту неузгодженостей із іншими нормативними актами, тощо.

В науці права прийнято розрізняти тлумачення за його суб’єктом: легальне, судове і наукове (доктринальне) тлумачення; способу: граматичне, логічне, систематичне, історичне; обсягу: буквальне, обмежене і розширене,

Суб’єктами тлумачення норм цивільного законодавства можуть бути органи, що прийняли відповідний акт, суди загальної юрисдикції, господарські суди, правознавці – вчені і практики, правоохоронні органи, а також інші особи, що застосовують норми права.

При застосуванні норм цивільного законодавства внаслідок відставання нормотворчості від потреб практики виникають прогалини, тобто відсутні норми, які безпосередньо вказують на гіпотезу чи диспозицію стосовно конкретних суспільних відносин. Ці прогалини заповнюються шляхом застосування аналогії закону и аналогії права.