В. А. Рубель історія середньовічного сходу курс лекцій
| Вид материала | Курс лекцій |
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Курс лекцій Курс лекцій "Макроекономіка" рекомендований для використання в навчальному, 1093.94kb.
- Виконав: Брель Олександр, одеу, 2001, 204.17kb.
- Історія України (будні+субота (група №1), 8.79kb.
- Конспект лекцій з курсу «Історія мистецтв, архітектури й містобудування» архітектура,, 1463.88kb.
- Курс лекцій спеціальністю 0600101 „Правознавство, 1295.63kb.
- І.І. Мечникова І. В. Іванова, О.І. Бурденюк, С. П. Гвоздій Курс лекцій, 2533.82kb.
- Зовнішньоекономічні зв'язки країн сходу особливості торговельних та фінансово-економічних, 1597.25kb.
- Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів архітектурних, 1979.84kb.
- Історія філософії. Антропологія, 3690.91kb.
Їли середньовічні індійці майже виключно рослинні страви й молочні продукти, пили молоко та воду, практично не вживали м'яса та алкогольних напоїв, а домашніх тварин (зебу, верблюдів, буйволів, слонів тощо) використовували тільки як тяглову силу.
Традиційний індійський одяг - не зшитий. Він являв собою кількаметровий відріз тканини, яким людина обгортала своє тіло й ноги, роблячи зборки на поясі, а вільний край перекидався через плече на груди.
Жіночий різновид такого одягу називався сарі, а чоловічий - дхоті (на півночі) або лункі (на півдні). До приходу ісламу індійці не носили взуття й головні убори (лише в жахливу спеку жінки запинали голову вільним кінцем сарі). Типовими зачісками були довге волосся у жінок і напівдовге в чоловіків. Портрет типової індійки довершували обов'язкові розкішні прикраси (навіть серед соціальних низів), розпис на руках, долонях і ступнях та напіврелігійна тілака - крапка в центрі лоба.
Мусульмани принесли в Індію головні убори (чоловічі тюрбани), туфлі та черевики (переважно для чоловіків), а також шитий одяг: шальвари, спідницю та чолі (коротку щільно прилягаючу до тіла кофту, яку одягали під сарі) для жінок і штани, сорочку (каптан) та ачкан (сюртук) для чоловіків.
Надзвичайно різноманітним було в середньовічній Індії традиційне житло, типи якого відповідали певним географічним, кліматичним, етнічним або соціальним особливостям.
На засушливих рівнинах півночі й північного заходу були поширені прямокутні цегляні будови з плоским дахом; на заході країни (Гуджарат) та півночі Декану переважали бамбукові або солом'яні будови каркасного типу з дво- або чотирисхилим дахом на стовпах, великою верандою та більш ніж ілюзорними стінами, бо тут досить жарко. На півдні та сході Індії, де мусони періодично переростають в урагани, будувалися міцні споруди з каркасними стінами й дахом, який спирався і на капітальні стіни, і на стовпи всередині будинку; а в гірських передгімалайських районах виводили дво- й навіть триповерхові будинки з використанням дерева, цегли, каменю, цегли-сирцю, навіть глини.
Уже в ранньому середньовіччі склався канон типового індійського міста, жорстка стандартизація й типізація якого визначалися залізною кастовістю будівельних організацій (шрені). Канон передбачав усе: конструкцію, будматеріали, пропорції, скульптурну насиченість, навіть колір, не кажучи вже про розміри будов, які залежали від їхнього призначення (храм, житло, оборонна споруда, міст) і соціального рангу хазяїна, причому храми, палаци, фортеці тощо будували переважно з тривких матеріалів (камінь, цегла), а більшість міських будівель - із дерева, тростини або глини.
Особливості природно-кліматичних і географічних умов, варново-кастова система та інші цивілізаційно-культурні ознаки сформували унікальний менталітет середньовічних індійців. Він вирізнявся фаталізмом, кастово-общинною корпоративністю, доведеною до цілковитого нехтування власної особистості (навіть на своїх виробах індійські майстри майже ніколи не ставили власне ім'я, що робить проблемою проблем питання авторства більшості середньовічних індійських шедеврів), надзвичайною релігійністю, звичкою ніколи не клясти долю та бажати лише того, що тобі належне за кастою (звідси звичка задовольнятися мінімумом). Індійцям не були властиві особлива працьовитість, трудова дисципліна або терплячість, і якщо їхній “легітимний мінімум” не забезпечувався, бунтували вони не гірше за сусідів. Проте мінімум становив для низів такий мізер, що подібних ситуацій виникало дуже мало, а варново-кастова система забезпечувала соціальний комфорт і стабільність в умовах разючої диференціації доходів, яку б не витримало жодне інше азіатське середньовічне суспільство.
Середньовічні індійці ніколи не вирізнялися зайвою політизацією, були позбавлені почуттів державного патріотизму (особливо соціальні низи), а етнодержавну спільноту заміняли варново-кастові зв'язки, з якими не могли змагатися навіть родинні узи. Всіх іноземців вражали надзвичайна політична інертність, виняткова покірливість індійців, а також їхній дивовижний для середньовіччя потяг до ненасильницького світу й віра в можливість абсолютної гармонії людини й природи на засадах невиокремлення себе зі світу рослин і тварин. Значне сластолюбство, а також доведена до науковості відвертість середньовічних індійців у питаннях сексу теж дивували сусідів, але не більше, ніж священні тварини (наприклад, мавпи або корови), які жили й ходили, де хотіли, їли та брали те, що хотіли, й користувались абсолютною свободою навіть в індійських містах.
Індія на світанку середньовіччя. Індія успадкувала від давнини розвинуту економіку, недержавну, але жорстку й освячену релігійними традиціями соціальну структуру та хронічну нестійкість державних інститутів. Стабільно працювала індійська економіка, а імпорт (європейські вина, єгипетський папірус, аравійський ладан, китайський шовк, олії, кольорові метали, мед, сезам тощо) країна з лишком покривала експортом (цінна деревина, прянощі, коштовне каміння, перли, бавовняні тканини, парфуми, шафран, барвник марена й дивовижні тварини). Причому якщо з Китаєм та арабами торгівля була паритетною, то товари Європи не могли покрити індійський імпорт, і масовий відплив срібла й золота на Схід став однією з причин фінансових негараздів у Римській імперії.
Досить заплутана політична ситуація склалася в країні на рубежі ІІ - ІІІ ст. н.е. Значні території Північно-Західної Індії входили до могутньої Кушанської імперії зі столицею в Пурушапурі (суч. Пешавар), розквіт якої припав на правління Канішки та Хувішки (ІІ ст. н.е.).
Кушанська держава становила результат своєрідного симбіозу степової військової доблесті самих кушан (кит. да-юечжи), а також культурно-цивілізаційних досягнень елліністичного світу, Ірану та Індії. В імперії панувала цілковита віротерпимість, поряд з маловідомими етнічними культами власне кушан мирно уживалися боги Ірану (Мітра, Атш, Ардохш, Мао, Вретранга, Ахурамазда, Фарр), Індії (Шива, Махасена, Скандакумара, Будда) та елліністичні Гефест, Селена, Геліос, Геракл. Обов'язковим для всіх підданих було лише обожнювання царя.
Але за правління п'ятого після Канішки кушанського володаря Васудеви (ІІ - ІІІ ст.) культурно-релігійна гармонія загинула під тиском масованої індизації імперської верхівки. Сам Васудева прийняв шиваїзм (різновид брахманізму), а цивілізаційним наслідком цих процесів став розвал централізованої системи державних інститутів. Принципи етно-культурної синкретизації та віротерпимості, притаманні стародавнім імперіям, заступили етно-релігійні чвари, що стало першою ознакою фазового переходу від давнини до середньовіччя.
Для строкатої Кушанської імперії це означало смертний вирок, а тиск із боку сасанідських персів і новоствореної північноіндійської імперії Гуптів довів справу до логічного фіналу: наприкінці ІІІ ст. володіння кушан скоротилися до невеликої території навколо їхньої столиці (область Гандхара), а в другій половині IV ст. й вони були захоплені Сасанідами.
На відміну від Північно-Західної Індії, північно-східний регіон країни являв собою на світанку середньовіччя конгломерат клаптикових карликових царств найрізноманітніших типів, кордони між якими змінювалися ще швидше від правлячих у них династій. На півдні субконтиненту ІІ ст. н.е. пройшло під знаком грандіозної боротьби за домінування на Декані між державами Сатаваханів і Кшатрапів, а на крайньому півдні півострова тамільські народи лише завершували на початку нашої ери процес створення власних держав: серед них виділялися Керала (Чера), Пандья та Чола, які вже в ті часи розпочали колонізацію Шрі-Ланки й налагодили перші контакти з римськими торговцями (яванами).
У ІІІ ст. в Індії почалися глобальні процеси поступового загнивання державних структур, які під впливом буддизму та іноземних культурних нашарувань намагалися розбудувати державність поза варново-кастовою системою. Водночас відбувалося неминуче відродження в нових історичних умовах ортодоксальних індійських вірувань (ортодоксальними в Індії вважалися вірування, які визнавали священний авторитет Вед і варново-кастову систему) та пантеону притаманних їм богів. Так зароджувався індуїзм, культова канонізація та релігійна перемога якого в загальноіндійських масштабах завершилися у VIII - ІХ ст., діставши назву “індуїстської революції”.
Північна Індія в епоху Гуптів і Харші. Крах індійського буддизму. Падіння Кушанської імперії залишило Північну Індію в стані політичного хаосу.
Пенджаб продовжували контролювати кушани, Гуджарат, Раджастхан і Мальву захопили Кшатрапи, в західній частині долини Гангу панували Наги, Магадхою оволоділи Гупти, а на самому заході субконтиненту утворилося кілька племінних республік (ган), серед яких виділялися гани яудхеїв, арджунаянів і малавів. Решта дрібніших державок утратила останні крихти політичної стабільності, тому ілюзорні династії змінялися там з калейдоскопічною швидкістю.
Сільські низи (абсолютна більшість населення) від політичної чехарди не дуже терпіли, тому проблеми загально-індійського возз'єднання їх не бентежили. Проте буддизм ще залишався впливовою ідеологічною силою в регіоні, а доктрина буддійської державності, детально розроблена ще за часів славетного Ашоки (ІІІ ст. до н.е., династія Маур'їв), зберігала можливість відновлення на її основі північноіндійської імперської цілісності. Джерелом відродження єдиної індо-ганзької державності стала Магадха, де династія Гуптів почала проводити надзвичайно вдалу зовнішню політику.
Засновником династії став один із дрібних царків на ім'я Гупта, який уже в ІІІ ст. наважився назватися махараджею (“великим царем”). Його син і спадкоємець Гхатоткача почав підводити під пишний титул реальну базу, розширюючи свої земельні володіння, але динамічне посилення Гуптів припало на правління онука засновника династії - Чандрагупти І, дата коронації котрого (320 р.) стала початком “ери Гуптів”, з якої вівся відлік у багатьох традиційних індійських системах літочислення.
В пошуках союзників Чандрагупта І (320 - 335) уклав матримоніальний союз з войовничим племенем ліччхавів, одружившись із знатною кшатрійкою цього сусіднього етносу. Об'єднавши зусилля, союзники шляхом удалих воєнних операцій значно розширили свої володіння, ставши незаперечним гегемоном Ганзької рівнини. Так було закладено фундамент майбутньої імперії, справжнім творцем якої став Самудрагупта (335 - 380).
За правління Самудрагупти офіційною релігією в його державі був буддизм, але він уже втратив свою колишню ідеологічну агресивність стосовно Вед, варнової системи та ортодоксальних богів і допускав досить широку віротерпимість серед підданих за умови лояльності. “М'який” буддизм сприяв стабілізації владних структур і цементував державні інститути, а збереження варново-кастової системи гарантувало підданим соціальний комфорт та відчуття корпоративної захищеності й порядку. Такий ідеологічний симбіоз виявився надзвичайно продуктивним, забезпечив відносну міцність (за індійськими мірками) державного організму імперії Гуптів і дав Самудрагупті можливість за перші 15 років його царювання здійснити масштабні завоювання.
Махараджа проявив себе талановитим і дуже агресивним войовником: про нього писали, що він провів 100 битв, а тіло його вкрите шрамами. Результати воєнних походів Самудрагупти справді вражають. Махараджа розбив дев'ять царів Аріяварти (долини Гангу) і 12 царів Дакшинапатхи (Декану). Вся долина Гангу й невеликі племінні республіки Західної Індії ввійшли до складу імперії; Непал, “лісові царства” Орісси та частина деканських владик визнали свою залежність і почали сплачувати данину, а держави Пенджабу, Гуджарату та Індської долини відверто шапкували перед грізним імператором. Навіть далекий ланкійський владика Мегхаварна (352 - 379) виявив ініціативу щодо налагодження дружніх стосунків із Самудрагуптою. Держава Гуптів перетворилася на одну з найбільших імперій раннього середньовіччя на Сході, а за правління Чандрагупти ІІ (380 - 425) досягла апогею могутності.
Смерть Самудрагупти викликала внутрішні чвари й шалену боротьбу за владу серед його синів. Перемогу в цій різанині та інтригах здобув хитрий політик Чандрагупта ІІ, який довів до логічного фіналу нестримну територіальну експансію свого батька. Імперії підкорився Пенджаб, а після розгрому Кшатрапів були завойовані Мальва й Гуджарат. Гупти здобули вихід до Аравійського моря, де індійські купці вже навчилися використовувати мусони для трансокеанічного (а не каботажного) плавання.
Установлення прямих зв'язків із країнами Близького Сходу дало додатковий поштовх розвиткові торгівлі, ремесел, культури й науки. В країні працював славетний кодифікатор медичних знань Сушрута (IV - V_ст.), у трактатах якого подано інформацію з педіатрії, невропатології, фармакології, отоларингології, доведено до надзвичайної досконалості систему діагностики, віддано належне питанням гігієни й дієти та описано сенсаційні хірургічні операції (трепанація черепа, ампутація кінцівок, усунення катаракти, кесарів розтин тощо). Індійські математики застосовували оригінальну систему лічби з використанням нуля (пізніше вона через арабів потрапила до Європи, де її помилково прозвали арабською), а про рівень тогочасної хімії свідчить семиметрова залізна колона в Делі, яка зовсім не іржавіє у вологому індійському кліматі, бо зроблена з чистого (!) заліза, яке сучасні науковці отримують грамами й лише в лабораторних умовах. Секрет цього “залізного дива” досі не розкритий. Славетними філософами епохи стали Ішваракрішна (IV - V ст.), Праштапада (V ст.) та Гаудапада (?).
В історичній науці індійці потреби не бачили, бо вірили, що реально існують лише душі (для індусів) або дхарми (для буддистів), і тому вважали, що перебіг подій в ілюзорному світі матеріальних тіл, тлінне неіснуюче буття не може бути предметом дослідження для справжньої науки. Зате розквітла гуптська література, яку прославили збірка “Панчатантра” (ІІІ - ІV ст.) і лірико-епічні драми з елементами трагедії славетних драматургів Шудраки (IV ст.) та Калідаси (IV - V ст.).
“Панчатантра” - класичний зразок “облямованої повісті”: в сюжет основної оповіді вплетено пов'язані між собою новели. Шудрака обезсмертив своє ім'я п'єсою “Глиняний віз”, де описав фатальне кохання багатого купця з гетерою, переробивши традиційний сюжет багатьох давньоіндійських оповідей. Калідаса написав десятки творів, але його авторство точно встановлено лише щодо трьох поем і трьох п'єс, серед яких виділяється “Шакунтала” - драматична історія кохання царя з дочкою самітника-аскета.
Унікальний здобуток світової культури становить знаменитий трактат богині кохання Ками - “Кама-сутра”, теж створений у гуптські часи (автор Ватс'яяна жив приблизно в V ст.).
Виразною особливістю гуптської архітектури був її архітектурно-скульптурний нерозчленований синкретизм, зразком якого стали печерні храми Аджанти. Їх навіть не оздоблено, а просто вирізано в скелях у вигляді каскаду барельєфів і скульптур, що утворюють колони, фасади, переходи, олтарі тощо. Там же розташовані найвидатніші шедеври гуптського живопису - унікальні фрески Аджанти, виконані мінеральними фарбами (з червоного кіптю, червоної та жовтої вохри й т.ін.).
Все це свідчило про значні цивілізаційні досягнення імперії Гуптів, а її державна міць породила почесне ім'я Чандрагупти ІІ - Вікрамадітья (“Сонце могутності”). Проте саме за правління Вікрамадітьї з'явилися перші паростки нестабільності, які невдовзі спричинили крах імперії, а з нею - загибель індійського буддизму.
Буддизм залишався впливовою силою, але за Чандрагупти_II втратив ореол основи державної ідеології, в чому значною мірою були винні самі буддійські релігійні функціонери.
Ортодоксальний буддизм (тхеравада або хінаяна), орієнтований на цілковите дотримання канонів “Тіпітаки”, вчив, що лише нагромадження релігійних заслуг, можливе виключно в буддійській общині, дає послушникові право досягти нірвани. Той, хто не був членом сангхи (общини монахів-буддистів), а спокійно працював, не бажаючи жити милостинею, права на нірвану в хінаяні не мав. Крім Індії, тхеравада поширилася на Бірму, Камбоджу, Лаос, Таїланд, Індонезію, Шрі-Ланку й навіть зазіхала на Тибет, але безрезультатно.
Та не всіх влаштовував “егоїзм” ченців-хінаяністів, які обіцяли нірвану тільки собі. Невдоволені створили другий напрям буддизму - махаяну, що базується на ідеалі бодхісатви (аскета-мудреця, який веде людей до порятунку). Бодхісатва - це людина, яка вже заслужила право на нірвану для себе, але власною доброю волею залишається жити, щоб добрими ділами заробити додаткові “перепустки” в нірвану для інших людей - не ченців, але чесних трудівників. “Демократичні” принципи сприяли поширенню махаяни на Китай, Корею, Японію, В'єтнам, але в Індії “реформатори” програли й були вигнані.
Внутрішні чвари не додавали буддизмові авторитету, а перемога зашорених ортодоксів неминуче спричинила кризу державної ідеології. Популярність в імперії здобули містичні тексти “Гух'я Самаджа”, де писалося, що Будда постійно поринає в мерзенну розпусту з ангелами. Ченці ж і черниці, давши обітницю, перестали дотримуватися постів і підривали суспільну мораль не менше від куртизанок, користуючися привілейованим статусом буддизму в державі.
Все це примусило Чандрагупту ІІ відкинути буддизм і прийняти вішнуїзм (течія в брахманізмі). Ідеологічний фундамент імперії захитався, що невдовзі відчули наступні махараджі. Шукаючи виходу з ідеологічної кризи, імператор Кумарагупта (415_ - _455) прийняв шиваїзм, але це ще більше заплутало релігійну ситуацію в країні. Державні інститути були дезорієнтовані, централізація ослабла, і коли на Індію в другій половині V ст. напали ефталіти (“білі хунни”), цей удар став смертельним для імперії.
В першій половині V ст. ефталіти підкорили Середню Азію, завоювали Гандхару, розбили Сасанідів, а в 457 - 460_рр. здійснили перший похід на Гуптів. Гупти напад відбили, але дорогою ціною, про що свідчить державне псування гуптських золотих монет. Кілька колишніх васалів вийшли зі складу імперії.
Ефталіти (самоназва хуа) - загадковий етнос. Деякі науковці вважають їх південним крилом тюркомовних хуннів1, що дуже сумнівно, хоча б тому, що ефталіти не були монголоїдами. Вони вирізнялися міцною статурою, високим зростом, довгим волоссям, прямим, часто орлиним носом і блакитними очима. Мова їхня невідома, але верхівка полюбляла перську. В сімейних стосунках панувала поліандрія (причому брат
Смерть Скандагупти (467) породила нові смути в імперії, а ефталітський правитель Торамана (490 - 515), дозавоювавши Індську долину, вдерся в Центральну Індію. Лише крайнім напруженням сил після 30 років воєн гуптський цар Нарасімхагупта розбив армію ефталітського царя Міхіракули й припинив агресію, та імперія розпалася остаточно. Останнього удару ефталітам завдав у 533 р. Яшодхарман (правитель знову незалежної Мальви), після чого вцілілі інтервенти втікли в Західну Індію, де, змішавшися з місцевими мешканцями, породили могутній етнос войовничих раджпутів, які ще відігр
А поки що Північна Індія перетворилася на політичну руїну, на уламках якої єдиним світочем залишалася пізня гуптська культура.
У тогочасній Індії працювали славетні санскритологи Чандра (V ст.) та Амарасінха (V ст.). Зіркою класичної індійської математики визнаний Аріябхата (V - початок VІ ст.), який вивів значення числа
Розгром ефталітів ліквідував останній фактор єднання північноіндійських царків. Політично Індо-Ганзька рівнина знову обернулася на еклектичну мозаїку дрібних та найдрібніших державок, а з середини VІ ст. зникли будь-які згадки про саму династію Гуптів. Найбільшими державами, що утворилися на уламках імперії, стали наприкінці VІ ст. Гауда (Бенгалія), держава Маукхаріїв (середня течія Гангу, столиця Канакубджа - суч. Канаудж) та Пушпабхуті (район сучасного Делі, столиця Стханешвар - суч. Тханесар).
Першою претензії на гуптську спадщину заявила Гауда. Її войовничий правитель Шашанка (кінець VІ - 30-ті роки VІІ ст.) приєднав до своїх володінь Магадху та Оріссу й уклав союз із Мальвою проти Маукхаріїв. Останні створили коаліцію з Пушпабхуті, але Шашанка розбив їхнє військо, причому обидва царі (Стханешвара й Канакубджі) загинули в битві. Так влада над обома князівствами антишашанківської коаліції потрапила до рук молодшого брата покійного володаря Пушпабхуті, якого звали Харша (Харшавардхана, 616 - 646/647).
Родина Харші сповідувала шиваїзм, але неможливість побудови стабільних державних інститутів на основі даної ідеології виявилась уже досить яскраво, й Харшавардхана знову звернувся до буддизму, відновивши його привілейований статус у державі. Економіка країни працювала стабільно, тому податки в державі Пушпабхуті становили 1/6 врожаю (що не обтяжливо для індійців), а широкі міжнародні зв'язки (саме в цей час Індію відвідав відомий китайський прочанин Сюань-цзан) поповняли державну скарбницю митними зборами. Колосальний бюджет дав Харші змогу створити величезну армію (20 тис. вершників, 50 тис. піхотинців, 5 тис. бойових слонів), яка завоювала за шість років більшу частину Північної Індії, Бенгалію, Оріссу та Мальву. Гуджарат і Ассам стали залежними союзниками Харші, й лише експансія на південь не принесла <%-2>