Л.І. Мацько, О. М. Мацько

Вид материала

Документы

Содержание Молитва за походженням є жанром усної форми конфесійного Молитва Іоанна Златоустого, 8-ма Заупокійна літія Молитва ранішня Молитва господня «Отче наш» Любов ніколи не перестає

Подобный материал:

• М. П. Драгоманова Наукова бібліотека Академік апн україни Любов Іванівна Мацько Біобібліографічний, 610.1kb.
• Програма для профільного навчання учнів загальноосвітніх навчальних закладів, 1626.19kb.
• Програма для профільного навчання учнів загальноосвітніх навчальних закладів, 1626.08kb.
• Ккалендарно-тематичне планування, 680.71kb.
• Кабанова Олена Олексіїївна, вчитель вищої категорії Глухівська спеціалізована школа-інтернат, 667.48kb.

кг тощо)'.

Можливо, найвиразнішою національною ознакою Української православної церкви є низка видань перекладів Святого Письма живою українською мовою: Пересопницьке євангеліє 1556 р., Новий Заповіт В. Негалевського 1581 р., Крехівський апостол 1560р., учительні євангелія та видання Острозької Біблії 1581 р. Це означало, що народжується нова українська літературна мова. Світ визнає літературними мовами тільки ті, якими є священні пи­сання. Одночасно це давало грунт для розвитку українського цер­ковного красномовства, вироблення церковної термінології в живій народній мові. І. Огієнко писав: «Уже з XVI ст. Українська Церква кохалася в церковній проповіді, і то в живій народній, чого зовсім не знала, наприклад. Церква Московська. За XVI—XVII віків, коли на Українську Церкву з усіх боків нападали різні вороги, в нас особ­ливо розвинулася церковна проповідь, пам'ятками чого зосталися десятки грубезних томів проповідей. У нашій Церкві була навіть окрема посада «казнодія», проповідника, так що проповідь стала важливою частиною богослужб. Деякі проповідники, наприклад, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Барано-вич та інші, стали відомими й далеко за межами України»². Це ритори Києво-Могилянської академії.

Серед риторів Києво-Могилянської академії слід виділити про­повідника (гомілета), педагога, письменника-полеміста Іоаникія Галятовського (1688). Його перу належать збірка проповідей «Ключ розуміння» (1659), збірка оповідань-легенд «Небо нове» (1665), трактат «Месія правдивий» (1669) і риторичний трактат «Наука, або Спосіб зложення казання», що входить до збірки проповідей «Ключ розуміння» та інші твори (більше 20).

Будучи ректором академії (1658—1668 рр.), І. Галятовський відкрив у колегії нові класи риторики і читав її не латинською мо­вою, як тоді було заведено у навчальних закладах, а українською

мовою. Українська гомілетика виробила специфічний вид про­повіді — казання. Про нього і казнодію (творення проповіді) та казнодія (проповідника) розповідається у трактаті І. Галятов­ського «Наука, або Спосіб зложення казання»'. Як і складання всіх проповідей, починати казнодію І. Галятовський радить з вибо­ру теми зі Святого Письма. Все казання має складатися з трьох частин.

Перша частина — це початок (ексордіум), «приступ» до речі, про яку хочеш повідати. Тут проповідник (казнодія) звертається до людей, сповіщає свою пропозицію, «поставлення умислу», по­казує, про що хоче казання мати і просить Бога або Пречистую діву «о поміч», а людей — «о слухання».

Друга частина — розповідь (нарація). В ній оповідається все про ту річ, що є темою казання, предметом мовлення, про що обі­цяно в першій частині. Ця частина є найбільшою, бо на ній зосе­реджується все казання і до неї інші частини приєднуються («за­микаються»).

Третя частина — кінець казання (конклюзія). В цій частині про­повідник знову вже коротко нагадує людям, про що йшлося в другій, основній, частині і просить людей, якщо річ була добра, щоб «вони в тій ся речі кохали», а якщо річ зла, щоб «ся такої речі хоронили», тобто береглися від такої речі.

Щоб «легше і прудкіше казання учинити і повідати», І. Галя­товський подає чимало порад:

• Треба всі частини казання узгоджувати з метою, бо «як з малого джерела виходить велика ріка, так з малої теми велике походить казання».

• Потім слід стежити, щоб кожна з частин (ексордіум, нарація, конклюзія) узгоджувалися кожна окремо з темою і всі послідов­но одна з одною. Щоб те, що пропонувалося в ексордіумі, вико­нувалося в нарації і нагадувалося та підсумовувалося в конк-люзії і казнодій від речі не відступав. «Бо коли би обіцяв будів­ничий якому королеві, цареві, монарху виставити коштовний палац, а потім би виставив браму або інший будинок, розгнівав би ся той монарх на будівничого і мав би його за простака». Так і казнодію, який обіцяв показати річ у казанні, а не зробив цього мило, «жодної мудрості йому не припишуть». Як зразки І. Галя­товський пропонує свої казання, аналізуючи їх.

Докладні поради дає І. Галятовський, відповідаючи на питання, де «взяти матерію, з котрої би казання могли учинити». З його по­рад випливає, що треба вчитися і готуватися до казань усе життя.

Зокрема слід:

• читати Біблію, житія святих, великих проповідників Василія Ве­ликого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Афанасія Феодо-рита, Іоанна Дамаскіна та інших церковних учителів, які тлума­чать Святе Письмо;

• читати історії і хроніки про різні держави і краї, що в них відбу­валося і що нині діється;

• читати книги «о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, ка­менях і розмаїтих водах, котрі в морі, в ріках...»;

• «уважати їх натуру, властноти [властивості] і скутки [користь] і

те собі нотовати і апліковати до своєї речі, котрую повідати хо­чеш».

Здобуваючи такі знання, «читай казання розмаїтих казнодіїв те­перішнього віку і їх наслідуй», тобто вчись на зразках.

Є кілька пораді щодо виголошення казань. Основна з них засте­рігає, щоб казнодій «людей не привів мовою своєю до десперації, до розпачу». Оповідаючи про гріхи, про зло, яке чинять люди, «мо­жеш їх... засмутити і устрашити.., але потім потіш їх і учини їм надію на збавлення», якщо покаються і перестануть робити зло.

Закінчується праця також порадою: «Читай книги і, що хороше вичитаєш, нотуй собі і до свого казання аплікуй»'.

Такий мовний ренесанс в Україні в XVI—XVII ст. не тільки спри­чинювався внутрішніми потребами української нації і церков­но-культурного життя, а й підтримувався західноєвропейським ре­формаційним рухом, що через Чехію і Польщу поширився в Ук­раїну і однією з основних ідей якого був розвиток національних літературних мов з живої народної основи. Іван Огієнко про це писав так: «Реформація реалізувала і в Україні вживання народної мови в церкві: залунала тут проповідь уже живою народною мо­вою. Та не тільки проповідь — стали читати й Євангеліє та Апос­тола тією ж таки мовою, ...з часу Реформації прийнято в Україні мовою літературною живу народну мову, і стали вже нею писати книжки; до цієї доби не маємо ані одної книжки, писаної жи­вою українською мовою. Українська жива мова, ставши з полови­ни XVI ст. мовою Св. Письма й церкви, тим самим вже стала й мовою літературною.

Духовенство, як то було й по інших країнах, стало пильнувати чистоти тієї мови, якою говорило в церкві й писало богословські книжки; на цьому дуже виграла українська мова: вона сильно зросла й літературно вигладилася за самий навіть XVI вік. Уже під кінець цього століття богословська література, писана доброю, живою українською мовою, набрала показних розмірів. З того часу (одно­часно з мовою польською) вже на широку міру усталилася україн­

ська літературна мова, і в цьому була величезна заслуга передусім Реформації»'.

До оригінальних жанрів конфесійного стилю належать проповідь і молитва. Вони зародилися в цьому стилі і, навіть використовую­чись значно пізніше в інших стилях, несуть на собі його печать. Головне призначення цих жанрів, комунікативна мета їх — навер­нення мирян до віри в Бога, збудження почуттів вдячності Богу, виховання почуттів братолюбія серед людей, терпіння в ім'я духов­ного спасіння. Різняться вони простором і спрямуванням ілоку-тивних можливостей: проповідь звернена до мирян, групи людей, спільноти, молитва — до Бога. Проповіді присвячуються певним темам життя духовного і земного, тому в них переважають репре­зентативні (відповідальність за істинність висловлювання), дирек­тивні (змусити слухача виконати певну дію), комісивні (обов'язок дотримуватися певної лінії поведінки), ілокутивні (мовленнєві) І акти. Молитва — це звернення до Бога, тому в ній переважають | експресиви (психічний стан мовця, щирість, відвертість) та декла-I ративи (запевнення, прохання).

^в Проповіді (або казання) поділяються на літургійні, догматичні, | морально-повчальні. Текст проповіді повинен мати канонічну бу-| дову: вступ, в якому викладається зміст (епіграф), витлумачується І сам вступ і оголошується тема проповіді; виклад предмета (це ко-

І' роткий трактат) і закінчення (епілог).

Основне завдання проповідника — так вплинути на слухачів, і щоб підняти їхні душевні сили на добрі діяння для інших і облаго-родження себе самого. Досягти цього можна тільки за допомогою майстерного використання мовних засобів, тому такою важливою для проповідника є робота зі словом.

У проповідях мовні елементи конфесійності мають поєд-

Інуватися з елементами художності та публіцистичності: кому­нікативний намір, бажаний ефект, комунікативні імплікатури, інтра- і трансконцепти, просторово-локальний і часовий дейк-1 сис, емотивність і спонукальність, експресія, образність, переко­нання.

Це відповідно позначається й на стилістиці проповідей, де пере­важають лексичні (полісемія, синоніми, антоніми, старослов'яніз­ми, перифрази) і синтаксичні стилістеми.

У стилістиці конфесійного стилю особливе місце займає антоні­мія (і у фігурах слова — тропах, і у фігурах думки — стилістичних фігурах). Річ у тім, що глибинним змістом топіків (предметів роз­мови) у конфесійних текстах є експліцитне (виражене) чи імпліцит-не (невиражене) протистояння двох світів: Бога і диявола, світла і темряви, праведності і гріховності, добра і зла, тіла і душі. І відпо-

відно всі теми проповідей висвітлюються через антонімічне зістав­лення і протиставлення, контраст і антитезу, ампліфікацію і града­цію. Наприклад: Він [Бог] вмирав не за друзів, а за ворогів; Вище благо життя люди бачать у тому, щоб усе було для тіла, тобто щоб тіло було здоровим, ситим, мало чуттєві задоволення, насо­лоджувалося зовнішніми вигодами. Про душу вони або зовсім не дбають, або задовольняють її потреби настільки, наскільки душа обслуговує тіло. Ці люди змінили встановлений Богом порядок, поставивши душу слугою тіла, а не тіло слугою душі; Свобода все більше обертається на насилля з метою зламати опір сорому, розуму і совісті, розбудити в людині найнегідніші інстинк­ти, перетворити її на тварину; Він знав, що не золото і не ба­гатство, не блиск вченості та премудрості складають істинний скарб життя, але чистота серця і розуму, цнотливість помислів і тіла.

Прикладом християнської повчальності може бути послання апостола Павла, яке також нагадує проповідь, насичену афоризма­ми і тропами та фігурами, що надають посланню емоційно-образ­ного характеру. Це видно на прикладі 13 частини Першого послання апостола Павла до коринтян:

Гімн про любов. Любов над усе!

Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, талюбови не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий\

І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усі знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, — то я ніщо!

І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, — то пожитку не матиму жодного!

Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, лю­бов не величається, не надимається.

Не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого.

Не радіє з неправди, але тішиться правдою.

Усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!

Ніколи любов не перестає!

Особливою формою інтеракції (контакту) людини з сакральною сферою є молитва. Її природу і сутність впливу на людину пізнати дуже важко і чи можливо взагалі, хіба окремі суто мовні аспекти. Молитви можна поділити на різні типи і види як за сакральним призначенням, так і за вербальними формами. В моліннях до Бога є розмова з Богом як вищою силою і як з рівним, є конфесійне розуміння віри, є релігійні очікування (надія на краще) і є любов (ласка, милість) до Бога. Все це зосереджено не тільки у словах, а розлито в усьому тексті: конструкціях, побудовах речень, образ­них засобах, тонуванні й інтонації.

Молитва за походженням є жанром усної форми конфесійного

стилю, але з часом виформувалися настільки досконалі зразки молитов, що їх з навчальною метою почали записувати, а потім творити за зразками писемні молитви. Згодом виформувався літе­ратурний жанр молитви, який вивчається літературознавством.

Як окремий жанр молитви мають такі загальні риси: стандартна композиція, стисло окреслений ілокуційний потенціал і традиційні стилістичні засоби. Орієнтовна схема композиції така: звертання до Бога (анаклеза), згадка його великих і благих діянь, щоб було зрозуміло, чому звертаються до нього саме з цим проханням (анам-неза), формула впровадження прохання (просьба), формула за­віряння улюбленості Бога (конклюзія) і кінець: «Амінь» (акламація).

Молитви є усталені, традиційні, або канонічні, серед них літур­гійні та індивідуальні.

Усталені молитви мають кілька структурних моделей. Основні частини в них такі:

1. Рамка: а) складник ініціальний (формули звертання, назва, імена); б) складник фінальний (формула завершальна, акламація);

2. Внутрішні сегменти: два перші члени — визначення адресата й уславлення його діянь; третій — прохання, складене у формулу впровадження, окреслено предмет прохання.

Зразки канонічних молитов подаються в молитовниках. В тексти таких молитов можна підставляти тільки якісь індивідуальні озна­ки та імена молільника чи об'єкта молитви (за кого молились). Приклади з молитовника:

Молитва Іоанна Златоустого, 8-ма

Я недостойний того, щоб Ти, Владико, Господи, ввійшов під покрівлю душі моєї, але тому, що Ти, як Чоловіколюбець, хочеш жити в мені, я сміливо приступаю. //Накажи, я відчиню двері, що їх Ти один сотворив, і Ти ввійдеш чоловіколюбно, яким Ти єси з природи, ввійдеш і просвітиш затемнений розум мій. Вірую, Ти вчиниш це, бо блудницю, яка прийшла до Тебе з сльозами, Ти не відкинув; і розбійника, що пізнав Царство Твоє, Ти не відігнав; і гонителя, що покаявся. Ти не залишив тим, ким він був; але всіх, що прийшли до Тебе з покаянням, Ти серед друзів Твоїх умістив, // Єдиний благословенний завжди, нині і на віки безконечні. //Амінь.

Кондак І

Чудотворче дивний і преславний угоднику Божий, святителю Миколою. // Тебе, що всьому світові виливаєш дорогоцінне й не­зміряне море чудес, з любов 'ю вихваляємо. А ти, що маєш дерзно-вення до Господа, від усяких напастей визволяй нас, щоб ми виго­лошували тобі: радуйся, Миколою, великий чудотворче.

Заупокійна літія

Літія за в Бозі спочилих буває разом з Парастасом і окремо: а) при винесенні з дому тіла померлої людини, б) після літургії, в) над могилами на Проводах і в поминальні дні і т. ін. Священик в єпит­рахилі й фелоні бере кадильницю і, покадивши, промовляє:

Священик: Благословенний Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Співці: Амінь. Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Без­смертний, помилуй нас. Амінь. [Тричі.]

Читець: Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові нині, і повсяк­час, і навіки-віків. Амінь.

Молитва ранішня

Вставши від сну, перш будь-якого діла, стань побожно перед

святою іконою і, уявляючи себе перед Всевишнім Богом, поклади

на себе тричі знак хреста, промовляючи:

В ім 'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. Спинившись, заспокой свої почуття, щоб твої думки залишили

все земне, тоді сотвори три поклони, промовляючи:

Боже, будь милостивий до мене грішного.

А потім читай наступні молитви без поспіху і з повагою.

Боже, прости мені всі провини мої перед Тобою.

Господи Ісу се Христе, Сину Божий, молитвами Пречистої Твоєї

Матері і всіх святих помилуй нас. Амінь. Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі.

Молитва господня «Отче наш»

Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім 'я Твоє, не­хай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у споку­су, але визволи нас від лукавого.

Бо Твоє є Царство, і сила, і слава Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Трисвяте

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас. [Тричі.]

Релігійні проповіді, своєрідні «уроки віри й благочестя», розра­ховані на всі релігійні свята і церковні канони. Від інших видів красномовства гомілетика відрізняється тим, що її жанри, зокрема найпоширеніші з них, проповіді — це довірливе звертання пасто­ра до пастви із закликами до доброчесного життя за прикладами

святих. Проповіді, як правило, проводяться на певні морально-етичні теми з Біблії, житій святих, але кожного разу це є якимось новим баченням одвічної проблеми, до якого має бути дотичною душа віруючого. Віруючий має пройнятися довірою до пастора, глибокою вірою в Бога і прагнути до вдосконалення власної душі та доброчестя.

Великими майстрами проповідництва у греків були Іоанн Зла­тоуст, Василь Великий, Іоанн Богослов. У Київській Русі видатни­ми ораторами були митрополит їларіон, Кирило Туровський та багато інших освічених людей. Тривала традиція богословського І красномовства в середньоукраїнські і нові віки надбала багато жан-\ рових мовних ознак сповідальності, якими й нині користуються українські проповідники: пишномовність, урочистість, благо-| пристойність, стриманість, піднесеність і разом з тим розмірко-| ваність, простота і дохідливість викладу.

| Специфіка релігійного красномовства полягає в антонімізмі І змісту: возвеличенні Божого помислу, доброчестя, благих діянь і І пониженні та осудженні диявольських сил і ницості.

І Промовець має дбати про те, щоб високий зміст Святого Пи­сання донести до звичайних мирян (часто — невірців), не пони-| зивши його. Для цього він вдається до використання синонімічних | й антонімічних можливостей мови та до використання риторич-| них фігур — антитези, порівнянь, перифраз, епітетів і метафор, | повторів і паралелізмів. Прикладом можуть служити проповіді І Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета:

Любов ніколи не перестає

У молитві Єфрема Сиріна перераховано чотири головні недуги та чотири чесноти, дуже важливі в духовному житті людини. До чеснот належить насамперед цнотливість. Доброчесність — без роздвоєності, без спотворення, без викривлення, тобто така, якою її створив Бог. Якщо це шлюб, то він має бути святим; якщо дівство — його не можна порушувати. Наприклад, про Мойсея як немовля в каноні Святого Андрія Критського сказано, що він був плодом чистоти і доброчесності. Якщо подружжя веде недоброчес-ний спосіб життя, то вони подібні до вази з тріщинами. Така ваза при найменшому поштовху може розсипатись — так і недоброчес-ний шлюб розпадається під час випробувань на його міцність.

В одному посланні апостол Павло зазначав: «Бо воля Божа є святість ваша, щоб ви стримувалися від блуду» (тобто розпусти, недоброчесності, від плотської нечистоти). До цнотливості закли­кає Христос Спаситель , коли в бесіді з самарянкою дорікає їй, що вона живе з чоловіком, який не є її законним нареченим, що вона Г перебуває у незаконному зв'язку. У наш час багато молодих людей

(а інколи і похилого віку) живуть недоброчесно, блудно, розпусне. Сучасні шлюби часто бувають недоброчесними, тому майже завжди розпадаються. У наш час переважна більшість молодих людей втра­тила поняття про шлюб як Богом встановлений союз для створен­ня сім'ї та продовження роду. Тепер шлюб часто розглядається як засіб задоволення тільки плотської пристрасті. Бог вклав у люди­ну почуття материнства та батьківства. Доброчесне життя обері­гає ці святі почуття. Через схильність нашої грішної природи до плотських гріхів ми маємо просити у Бога благодатної допомоги для збереження духу доброчесності.

Наступною важливою чеснотою є смирення, яке зовсім не при­нижує людського достоїнства, як думають деякі. Смирення — це насамперед перемога правди в нас самих, приниження всієї тієї неправди, в якій ми повсякчас живемо. Одні смиренні здатні жити по правді — бачити і приймати життя таким, яким воно є, і завдя­ки цьому споглядати велич Божу, доброту і любов до всіх. Хрис-тос смирив Себе перед Своїми ворогами. Коли над Спасителем глумилися, Він мовчав. Однак у цьому мовчанні були Його сила і велич. Для того щоб смирити себе, треба бути людиною, сильною духом. Треба побачити себе таким, яким ти є насправді, а не уявля­ти себе у викривленому вигляді. Наприклад, знаходячись у храмі, митар побачив себе грабіжником, який ображає людей. Марія Єги­петська пізнала себе блудницею. В цьому і було смирення митаря і Марії Єгипетської. Іноді ми ображаємося за те, що оточуючі нас люди говорять про нас правду. У цих випадках нам не треба гніва­тися на них, а дякувати Богові за те, що через цих людей Він розкрив наші очі на самих себе. Смирення завжди пов'язане з терпінням. Терпіння справді божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що Він ставиться до нас поблажливо, а тому, що Він проникає у глибину нашого потаємного життя, в тайники нашої душі, і знає, як ніхто інший, слабкість нашої істоти. Господь не може бути по­блажливим до гріха, до всякого роду зла. Коли Адам і Єва согріши­ли, Бог вигнав їх із раю. Це була Його реакція на гріх. Та Бог про­довжує любити людину навіть тоді, коли вона опускається в гріх. Бог любить людину, тому що бачить в глибині її душі добро, якого ми не бачимо. Чим ближче ми наближаємося до Бога, тим стаємо терпеливішими до кожної окремої людини. Благодать Божа робить людину терпеливою. «Терпінням вашим спасайте душі ваші», — сказав Господь наш Ісус Христос. Всі апостольські послання прой­няті закликом до терпіння. Ні в якому разі не треба бачити в терпінні слабкість. Терпелива людина, як правило, буває сильною духом. Відсутність терпіння — ознака слабкості. Тому Церква вчить нас просити у Бога терпіння.

Вінцем всіх чеснот є любов. Це дар Божий. Вся повнота життя міститься в любові. Без любові немає блаженства, немає щастя,

немає змісту життя. Той, хто не любить, не знає ні Бога, ні цінності життя, тому що Бог є любов. Однак, коли ми говоримо про неї, ми маємо на увазі не ту любов, поняття про яку сучасний світ спотво­рив. Якості справжньої любові описав апостол Павло: «Любов довго терпить, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пиша­ється, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радується істині; усе покриває, всьому йме віри, всього надіється, все терпить. Любов ніколи не перестає, хоч і пророцтва скінчаються, і мови замовкнуть, і знання зникне». Любов, як і віра, є дар Божий. Вона або живе у нашому серці, або її немає. Проте якщо у кого немає любові, то це найнещасніша людина, тому що вона не має в собі сили, яка надихає. Господь порівнює таких людей з безплідною смоківницею. Ми маємо про­сити у Бога духа любові.

В останній молитві великопісного тижня ми просимо «бачити свої провини і не засуджувати брата свого». Засудження ближніх часто призводять до гордості, як це ми бачимо з притчі про митаря і фарисея. Фарисей заявив перед Богом, що він не такий , «як інші люди». І в цьому полягає велика небезпека для будь-якої людини. Гордість — джерело зла, і зло — джерело гордості. Однак бувають випадки в духовному житті, коли бачення своїх провин породжує гордість. Писання святих отців сповнені застережень проти цього роду ложного благочестя, яке насправді, під прикриттям смирення та самодогоджання, може призвести до диявольської гордості. Проте коли ми «бачимо наші гріхи» і «не засуджуємо брата сво­го», коли терпіння і любов з'єднуються в нас в одне ціле, тоді і головний ворог — гордість — знищується в нас.

У тривалому і важкому подвигу духовного відродження Церква