Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
| Вид материала | Автореферат |
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 468.15kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 740.67kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 390.59kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 632.89kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 453.73kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 492.02kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 331.46kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 325.21kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 330.24kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 357.34kb.
Третій концептуальний напрям аналізу літератури складає релігійне розуміння культури. Існує цілий напрям теолого-філософської думки – теологія культури, що розглядає проблеми культури, виходячи із систематизованих принципів релігійних віровчень. У християнській думці розрізняють протестантський (П. Тілліх, брати Ричард і Райнхольд Нібури, Б. Меланд та ін.), католицький (Д. Марітен, Н. Жильсон, Р. Лонерган та ін.) і православний (П. Флоренський, В. Розанов та ін.) варіанти трактування проблем культури.
Існуючі міркування теологів роблять релігію підвалиною й головним змістом духовної культури. Таке розуміння залишає осторонь діалектику сутності культури, як у розумінні співвідношення матеріальних та духовних складових її, так і в аналізі елементів духовної культури, включаючи й такі, як релігія. Духовна культура не може бути зведена до релігії, як не можна звести до релігії духовність. Духовна культура включає в себе всі продукти розумової діяльності людини, весь процес відображення дійсності в людській свідомості та його наслідки. Автор розглядає релігію як важливу частину духовної культури, оскільки вона є специфічною формою суспільної свідомості.
Четвертим концептуальним напрямом наукових праць, у яких зачіпається проблема нашого дослідження, є власне писемна культура та функції релігії у ній. Писемна культура, що розглядається нами у дисертації, відноситься за змістом до духовної культури, але об’єкти, що її складають, на яких фіксується писемна інформація, є одночасно об’єктами матеріальної культури. Продукт писемної культури, незалежно від його форми (книга, пергаментний сувій, берестяна грамота), є саме відтворенням у визначеній реальній формі певного духовного, ідеального змісту. Цей духовний зміст і надає феномену писемної культури особливої внутрішньої життєвості, наповненості специфічною енергією. Писемна культура є об’єктивацією людського духу, його об’єктивним духом і, як така, не може не зберігати діяльнісно-активної сутності останнього. Безумовно, відтворений у писемних пам’ятках, дух зберігає свою життєвість лише за умов включення їх до реальної життєдіяльності суспільства.
В писемній культурі релігія має ряд функцій, серед яких, на наш погляд, найважливішими є світоглядна й легітимізаційна.
Перша з них пов’язана з релігією як формою духовного освоєння світу, в якій здійснюється розумове перетворення світу, його організація у свідомості, результатом якої є складання певної картини світу, норм, цінностей, ідеалів та інших компонентів світогляду. Однак світоглядна функція полягає не лише у тому, щоб намалювати людині певну картину світу, а щоб завдяки цій картині людина б змогла набути сенс свого життя. Засобом цього можуть виступати священні тексти та інші письмові документи, які є складовими писемної культури.
Легітимізаційна функція релігії у писемній культурі полягає у тому, що будь-яке соціокультурне співтовариство не може існувати, якщо не забезпечене певне обмеження дій його членів, постановка їх у певні рамки (лімітування), дотримання й наслідування певним узаконеним зразкам поведінки. Релігія здійснює легітимізацію, тобто обґрунтування й узаконення існування самого ціннісно-нормативного порядку. Саме релігія дає відповідь на головне питання всіх ціннісно-нормативних систем: чи вони є продуктом суспільного розвитку, чи вони базуються на чомусь неперехідному, абсолютному, вічному. Релігійна відповідь на це питання зумовлює перетворення релігії на базову основу не окремих цінностей, норм і зразків поведінки, а всього соціокультурного порядку. Ця функція реалізується за допомогою формування духовного життя людини.
Розглянуті концептуальні напрями наукових досліджень із проблеми дисертаційного дослідження, базувалися на аналізі літератури й джерел, які поділені автором на кілька блоків.
Перший із них складають філософські й культурологічні джерела.
Проблема впливу християнства на становлення культури Русі-України знайшла своє відображення у великому числі наукових праць, що вийшли друком, починаючи від кінця ХІХ і протягом ХХ ст. Це праці істориків України М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Возняка, І. Крип’якевича, О. Левицького, І.Огієнка, В. Перетца, Н. Полонської-Василенко, А. Савича. Основна увага в них приділялася історичному розгляду подій.
Слід назвати також наукові розробки О. Шахматова, Є. Голубінського, М. Приселкова, Д. Лихачова, в яких міститься аналіз великої кількості історичних джерел про хрещення Русі з метою відтворення історії культури Русі-України. Для наукових доробок 80-90-х рр. характерним є з’ясування наслідків запровадження християнства на Русі. Праці А. Бичко, В. Бичкова, В. Горського, Н. Козлова, В. Нічик та інших авторів є фундаментальними дослідженнями філософської думки і духовної спадщини означеного історичного періоду.
Плідний внесок у вивчення релігійно-філософської й літературної спадщини періоду Київської Русі внесли дослідження В. Бондаря, Є. Дулумана, А. Замалєєва, В.Зоца, Б. Лобовика, Т. Чайки. Ці автори аналізують твори мислителів Київської Русі з позицій виявлення тенденцій розвитку суспільної релігійно-філософської думки, проте вони не ставили собі за мету відтворити таке багатоманітне явище як писемна культура в цілому.
Окрему групу складають джерела з лінгвістичної філософії (О. Потебня, Н. Мечковська, Ю. Шрейдер), які були використані при аналізі мови та писемності як складових писемної культури. У вітчизняному релігієзнавстві останніх років активно досліджується проблема побутування церковнослов’янської мови на українському національному ґрунті. Це праці А. Колодного, І. Богачевської, в яких вони торкаються проблем сакральної мови українців, питань особливостей перекладу священних текстів українською мовою.
Другий блок літератури й джерел складають історичні, релігійно-історичні та релігієзнавчо-філософські праці вітчизняних і зарубіжних дослідників історії релігії Русі-Україні.
Розкриття важливих сторін загальноросійської церковної історії, до якої і включена церковна історія Русі-України, доктринальної специфіки всього східного православ’я міститься у працях М. Бердяєва, В.Ільїна, Г. Флоровського. Слід зазначити, що для радянської історичної, філософської, атеїстичної літератури, особливо 30-50-х рр., дослідження проблем впливу християнства на формування культури було в цілому небажаним. Хоча, починаючи з 60-х рр. з’являються окремі ґрунтовні праці з певних напрямів української філософської думки, культури, освіти. Це праці М. Брайчевського, Я. Ісаєвича, М. Кашуби, М. Котляра, І. Мицька, В. Нічик, В. Ульяновського, В. Рички, С. Плохія, З. Хижняк, П. Яременка.
Останнє десятиліття для вітчизняного релігієзнавства характерне успішною розробкою теоретичних проблем, істотним переосмисленням традиційних уявлень про суть релігії й церкви, їх роль в утвердженні української національної ідеї, у впливі релігії на духовно-культурний розвиток України. Нові підходи та академічний рівень дослідження релігійного феномена, історико-культурного значення релігії демонструють М. Бабій, Н. В. Бондаренко, А. Глушак, С. Головащенко, Є. Дулуман , В. Єленський, М. Закович, В. Зубар, М. Кашуба, А. Колодний, Л. Конотоп, О. Крижанівський, М. Кирюшко, П. Кралюк, Б. Лобовик, В. Лубський, В. Мельник, І. Мозговий, Н. Наумова, М. Новиченко, М. Рибачук, О. Саган, О. Сарапін, П. Саух, О. Уткін, Л. Филипович, П. Яроцький. В їх творчому доробку знайшли узагальнення методологічні та історіософські засади історії релігії в Україні, а також досліджуються окремі питання впливу релігії на духовну культуру українського етносу. Зазначені вище автори обстоюють світоглядний потенціал християнської релігії та проблеми релігійної свідомості, відстоюють нові підходи щодо оцінки релігії як невід’ємного елементу духовності.
Третій блок складають книгознавчі та бібліотекознавчі джерела, в яких зачіпаються питання складових елементів писемної культури, якими є книга (рукописна й друкована) й бібліотека як місце збереження книг як соціокультурної пам’яті. Серед цих джерел слід назвати праці литовського книгознавця Л. Владимирова, в яких докладно розглядається розвиток книгодрукування у Литві, Західній Білорусі та Україні, праці Є. Неміровського, Н. Кисельова та інших авторів, присвячені історії української книги. Особливе значення для нашого дослідження мала колективна монографія “Книга і друкарство на Україні” та праця І. Огієнка “Історія українського друкарства”, які є найбільш фундаментальними дослідженнями історії українського друку, хоча першій з означених робіт притаманна партійна заідеологізованість, що була характерною для наукових досліджень радянського періоду. Різноманітний матеріал з історії книги був використаний нами з наукових збірників Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського “Рукописна та книжкова спадщина України”. Давньоруська й українська рукописна книга розглянута у фундаментальних наукових розвідках Л. Дубровіної, Я. Запаска, Я. Ісаєвича, Н. Розова, Б. Сапунова, А. Свіріна.
Проведений нами аналіз літератури й джерел привів нас до розуміння того, що на сьогоднішній день не існує фундаментального наукового дослідження, яке було б спеціально призначене проблемі впливу християнства на становлення писемної культури Русі-України.
У другому розділі – “Мова та писемність як складові церковно-релігійного життя” – розглядається історико-релігійне значення мови, писемності, а також релігії, які є тими чинниками, що регулюють духовне життя окремої людини й суспільства в цілому.
Автор підкреслює, що церковно-релігійне життя будь-якої конфесії є складним і неоднозначним соціальним явищем. Важливу частину його становить проповідь Божого слова, яка базується на використанні мови та писемності. Якщо говорити про мову релігії у широкому розумінні слова, то це - всі мовні компоненти, що використовуються у релігійній ідеології, теорії й практиці. Майже всі релігійні конфесії розглядають мову як святість, оскільки Боже слово у храмі виступає як засіб безпосереднього спілкування Бога з людьми, як концентрований вираз сакрального, адже під час молитви відбувається своєрідний діалог віруючого з Богом. Різні богословські концепції розглядали слово й зміст слова. Існує спеціальна наука – герменевтика, основною категорією якої є категорія змісту.
В історії релігії існують мови, якими вперше було викладено чи письмово закріплено те чи інше релігійне вчення. Ці мови часто носять назву “пророцьких”, або “апостольських”, наприклад, в ісламі це – літературна арабська мова, що є мовою Корану, і класична перська мова. Апостольськими мовами християнських народів Європи є грецька і латинська мови, а першою культовою мовою православних слов’ян – старослов’янська. Протягом віків священні мови існували поряд із так званими "народними мовами". Народи, приймаючи нову віру, новий культ, одночасно сприймали і його мову. Адже мова сприймалася як невід’ємна частина віри, як священне. Вважалося, що священне не можна перекладати. Тому складалася така ситуація, що у церкві, освіті, писемній культурі використовувалась загальна для певного культурно-релігійного світу надетнічна мова (наприклад, у західному християнстві - латинська, що усвідомлювалася як мова Святого Письма); з іншого боку, у повсякденному спілкуванні, а іноді й у деяких писемних документах, використовувались місцеві діалекти й народні мови. Багатовікова двомовність, тобто існування, протиставлення й взаємодія культової й народної мови, була також головним конфесійно зумовленим чинником в історії народних літературних мов.
Знаковою системою фіксації мови є письмо (писемність). Писемність відноситься до графічних знакових систем. Але, безумовно, письмова мова не може настільки точно відтворити мову усну, розмовну, передати її емоційні вияви. Разом мова та писемність становлять важливу частину проповіді Божого слова, адже на їх основі складені священні книги та інші письмові джерела для відправи релігійних культів.
Дисертант доводить, що з тією чи іншою релігією пов’язане виникнення певних писемностей. У даному розділі автор аналізує основні типи писемності, такі як піктографічна, ідеографічна, складова, буквено-звукова, а також виділяє основні ознаки системи писемності, до яких відносить тип письма (логографічний, ідеографічний, складовий, та ін.), мову, для передачі якої призначене письмо, основний склад знаків, що використовуються. Так, наприклад, виникнення одного з різновидів індійського складового письма - системи брахмі – відбувалося в ті часи, коли буддизм отримав перемогу в Індії. Найбільший пропагандист буддизму, цар Ашока, вперше в Індії використав письмо з метою зміцнення своєї влади й поширення буддизму.
Найбільший вплив на розвиток християнської писемної культури мали грецький і латинський алфавіти. Латинська писемність формується в період розквіту Римської імперії, у період розповсюдження християнства З падінням Римської імперії й розселенням на її територіях варварських племен формуються місцеві алфавіти на основі латинського письма, що пізніше склали групу романських мов. В середні віки латинська мова стає офіційною мовою церкви, залишаючись протягом багатьох століть міжнародною мовою європейського культурного світу. Сприятливі умови, в яких опинився латинський алфавіт, призвели до того, що він був сприйнятий більшістю європейських народів і пристосований до мов різних лінгвістичних груп.
В дисертації відзначається, що часто окремим буквам, алфавітам надавалось сакральне, містичне, магічне значення. Містика й магія букв, містичні інтерпретації алфавіту розвивалися у творах піфагорійців, каббалістів, гностиків, астрологів, чорнокнижників. Сакральне значення мала, наприклад, кількість букв в алфавіті. Написи мали й магічне значення, оскільки люди вірили в оберігаючу силу букв і слова, у рятувальне значення записаного імені Бога, у ладанки й амулети з молитвами й священними словами. Віра у потаємну сутність букв знайшла вираз у латинській ранньохристиянській традиції, згідно якої ім’я Бога не може бути виражене буквами; в іудаїстській літературі до цього часу позначення Бога не записується.
Автор розглядає біблійні тлумачення таких понять християнської писемної культури, як мова, слово, письмо, книга, священні книги і священні писання. Релігійні вчення повинні були письмово фіксуватися. Але, якщо на початкових етапах розвитку релігійні тексти просто записувались, то пізніше виникає потреба в кодифікації віроповчальних книг. У ряді релігійних традицій частина "вірних" книг, а саме книги Писання, визнаються церквою священними, оскільки вони були продиктовані Богом. Ці священні книги утворюють релігійний канон певного віросповідання. Однак кожна проповідь пророка чи месії, як правило, має кілька списків, які іноді дуже відрізняються один від одного. Тому й виникає потреба визначення "найбільш правильного", кращого списку. У християнстві робота над визначенням канонічного тексту книг "Нового Завіту" почалася у ІІ ст., коли знаменитий християнський теолог і філософ Ориген зіставив шість різних текстів Біблії ("Гекзапла"). На широких пергаментних аркушах у шість паралельних стовпців були внесені тексти давньоєврейською, грецькою транслітерацією й чотири різних грецьких переклади Біблії, у числі яких була й легендарна "Септуагінта" (перший повний переклад Старого Завіту з давньоєврейської на грецьку). Римо-католицька церква офіційно визнала канонічність латинського перекладу Біблії (так звана “Вульгата”). Що ж до православної церкви, то вона не має єдиного догматизованого тексту.
Тексти Священних Писань протягом століть тиражуються у мільйонах примірників (спочатку у вигляді рукописів, пізніше способом друкування), перекладаються на різні мови, в тому числі й на мови тих народів, що сповідують іншу релігію. Але для успішної релігійної комунікації, поширення релігійних учень були необхідні нові твори, які й утворили так звані твори другого порядку – Священні Перекази. Це твори вторинні не лише хронологічно, але й змістовно. Тексти Переказів покликані доповнювати й трактувати Писання. У християнстві такими текстами Переказів є твори Отців церкви, житія святих.
Далі автор досліджує таке питання як становлення слов’янської мови та писемності, оскільки саме вони лежать в основі писемної культури Русі-України, зазначаючи при цьому, що розповсюдження християнства на Русі неможливе було без використання відповідної мови християнського культу та богослужбових книг. Такою мовою стала старослов’янська, яка з початку свого виникнення носила характер слов’янської міжнародної мови, що спочатку використовувалась західними слов’янами, пізніше слов’янами південними, а з Х ст. – слов’янами східними. Продовженням старослов’янської мови, як мови літературної, стала церковнослов’янська, норми якої змінювалися з поступовим просуванням центрів давньослов’янської книжності з Півдня слов’янського світу на Схід, під впливом живих народних мов.
На слов’янську мову стародавньої Русі-України великий вплив мали місцеві народно-розмовні мови. Це призвело до появи фактично двох типів мови: церковнослов’янської, яка була домінуючою у творах писемної культури, та - живої розмовної мови, що також поступово проникає до творів писемної культури. Використання давньослов’янської мови, як зрозумілої мови, що мала високий статус богослужбової мови, сприяло збагаченню “культурного” прошарку давньої української мови, суттєво доповнювало її насамперед релігійною термінологією, оскільки старослов’янська лексика легко “вписувалася” до лексичної системи української мови. Церковнослов’янська мова визнавалася запорукою чистоти віри та засобом комунікації у всьому православному ареалі. Особливого апогею це набуло в Русі-Україні у період діяльності Острозького просвітницького гуртка, в якому острозькі книжники розмежовували “високу” церковно-літературну й “просту” народну мови, створили певні правила правопису, орієнтуючись на грецькі зразки, сприйняли стиль “плетення словес”, намагалися домогтись повної відповідності слова й змісту, відшукуючи найтонші відтінки значення слів. Усе це дозволяло передавати думку в богословських і літературних працях переконливо, найвлучнішими словами
У християнстві як релігії Писання вся писемна культура виходить із лона церковної книжності і тому успадковує деякі риси, властиві конфесійній комунікації. Тому і світська література осмислює ті ж ідеї, образи, колізії, які подані у Святому Письмі. Вона усвідомлює їх як вічні питання буття, які вимагають постійного вирішення, й шукає на них свої відповіді. Пов’язана з християнською релігією, світська література, як і література релігійного змісту, зберігає підвищену відповідальність до мови й книги, що проявляється в умінні бачити неповторність слова, дорожити відтінками його значень, у поважливому ставленні до авторитетів і попередників, у культурі цитування й коментування.
Автор констатує, що поява письма, а на його основі писемності й писемних пам’яток, відіграла вирішальну роль у розвитку людського суспільства. Розуміння історії людства поза писемністю неможливе. Усі давні системи письма й більшість нових створювались для культово-релігійних цілей. Не було винятком у цьому і східне християнство. Необхідність перекладу Святого Письма, практичні потреби проповіді, літургійних канонів, розвиток біблійної екзегетики, полеміка з єретичними вченнями стимулювали інтерес до мови християнських богословів. Це призвело до створення у деяких випадках окремих писемностей ( алфавіти Месропа Маштоца, Вульфіли, Кирила й Мефодія).
Безцінний внесок у становлення писемної культури східного християнства внесли Кирило й Мефодій - творці слов’янської абетки і перші перекладачі богослужбових текстів. Але до створення алфавіту, на першому етапі розвитку слов’янської писемності “без устроения” всі слов’янські звуки передавалися тими чи іншими сполученнями грецьких літер. Існують аргументовані припущення, що слов’яни мали свою писемність ще до Кирила й Мефодія, про що свідчать “Паннонське житіє Кирила”, сказання Чорноризця Храбра, знайдена у Софії Київській абетка, що розглядається як проміжний варіант писемності слов’янської. Швидкість, із якою Кирило винайшов азбуку, є непрямим доказом того, що свою працю він розпочав не на порожньому місці, оскільки у 860-861 рр. він знайшов у Херсонесі Євангеліє й Псалтир, написані “руською” мовою. Це були переклади з грецької мови на східнослов’янську, точніше – на мову київську, потрібних для богослужіння уривків із Євангелія й Псалтиря. “Слов’янська місія” братів-просвітителів відіграла визначальну роль у поширенні християнської культури у Київській Русі, зокрема, писемної. Найвеличнішою заслугою Кирила й Мефодія було створення ними слов’янської писемності й книжної, літературної мови, що явили собою могутній засіб, який одразу включився до вирішення не лише конфесійних, але й суспільних і культурних потреб слов’янського світу.
У третьому розділі – “Рукописна церковнослов’янська книга у духовному житті українського народу” – автор зазначає , що з часу виникнення писемності духовне життя суспільства постійно пов’язане з книгою, яка не лише несе інформацію, а й сама була й є відбитком епохи, естетичних смаків і уподобань, притаманних як читачам, так й її творцям. У дисертації книга розглядається як складова частина писемної культури в плані впливу на її еволюцію однієї зі світових релігій - християнства на певній території, якою була Русь-Україна. Автор застосовує термін "книга" стосовно рукописної та друкованої книги. Спочатку рукописна, а потім і друкована книга не тільки фіксували еволюцію людської свідомості, але й активно втручались в історичний процес. Тому книги розглядаються як певні історичні “віхи” того чи іншого історичного етапу, але й одночасно як і безпосередні учасники подій, як своєрідні знаки-символи епохи. Адже книга для людини, у першу чергу, - продукт духовного прояву; вона дозволяє знайти особливості й властивості духовного життя свого часу, а часто і реконструювати процес її створення, тобто прояв “внутрішнього” у “зовнішньому”, отже, зовнішньої “тілесної” діяльності (формоутворення) на шляхах віри, християнської православної свідомості й благочестя. Книга розглядається як уособлення духовності й культури, що має внутрішній і зовнішній поділ, містичні й раціональні початки, ціннісні відносини процесу (створення книги) і результат (власне книга).
У розділі показаний шлях розвитку рукописної церковнослов’янської книги в Русі-Україні, на який безпосередній вплив мало прийняття Руссю християнства. Рукописна кирилична книга від тих часів була невід’ємним елементом давньої культури українського народу. Перше згадування в літописах про книги на Русі датоване 988 р., а першою точно датованою 1057 р. рукописною книгою, що дійшла до наших часів, є "Остромирове Євангеліє".
У період Київської Русі, українська (“руська”) книга була ненасильницьким засобом формування етнічної свідомості “руського” християнського народу, його державних форм, вільно розвивалася в усіх властивих розвиненим країнам того часу формах. Так, у ХІІ-ХІV ст., у період утрати єдиної Київської державності, книга на різних українських землях була могутнім засобом збереження етнічної й політичної свідомості. Проте з кінця ХV - початку ХVІ ст. починається духовне піднесення в культурі та інтелектуальне у науці, що позначились свідомим національним світосприйняттям. Шедевром рукописної книги цього періоду є Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр. З кінця ХV по ХVII ст. саме рукописна й друкована книга протистояла складним дезінтеграційним процесам спочатку у Львові й Острозі, а потім у Києві й Чернігові. При цьому, якщо в Європі у книзі досить швидко знаходить вираз раціонально-практична ментальність, то українська книга концентрується на культі добра, справедливості, вірності народу, що часто ототожнюється з вірністю православній вірі, повазі до людини, які є характерними для Відродження.
У розділі розглядається процес створення рукописних книг, автори-переписувачі книг, а також головні осередки їх створення, якими були християнські монастирі. Автор доводить, що рукописний кодекс, його оформлення, характер письма зазнавали змін, зумовлених змінами суспільного життя. З іншого боку, кожна рукописна книга є неповторним примірником з індивідуальними рисами. Адже переписування тексту було досить складною й виснажливою працею. Рукописна книга в опосередкованій формі розповідає як про окремого індивіда (автора, переписувача), так і про тих, хто використовував цю книгу – тогочасне суспільство в найширшому контексті.
Дисертант визначає жанровий і тематичний склад рукописних книг, який поділяє на дві великі групи: конфесійна література і конфесійно-світська література, а також подає характеристику рукописних книг означеної тематики, статистичні дані щодо кількості рукописних книг, які існували і які дійшли до нашого часу. Автор характеризує основні напрями, за якими йшов жанровий розвиток конфесійної літератури, включивши до них складання другого за значимістю після Писання корпусу високоавторитетних текстів, які дають розгорнутий коментар канону - Священний Переказ, що представлений творами Отців церкви (патристика), а також розвиток текстів, що використовуються у богослужінні (богослужбові книги й збірки молитов), формування короткого викладу віровчення - символу віри й катехізису. Конфесійно-світська рукописна книга представлена так званими “четьїми” книгами. До них переважно відносяться твори перекладної патристики й агіографії. За своїм функціональним призначенням більшість стародавніх книг є тлумаченням Священного Писання. Такими є, насамперед, Ізборники Святослава, тлумачні варіанти Псалтиря (книги, за своїм призначенням "двоєдиної" - богослужбової й для читання) та біблійної книги - Апокаліпсис, яка не використовується при богослужінні.
На українських землях широко розповсюджена була апокрифічна література, що надходила з Візантії, Болгарії та Сербії. Це було пов’язане з двовірством, що зберігалося на руських землях довгий час. Наші предки нерідко ототожнювали Святе Письмо з різними апокрифічними творами, історичними переказами та повчальними тлумаченнями. Апокрифічні твори були своєрідним мостом від язичництва до християнства. Деякі з ранньохристиянських, позаканонічних книг збереглися у бібліїстиці під назвою "апокрифів", а у слов’янській православній традиції у цьому значенні використовується також термін "відреченні книги".
В дисертації проаналізовані фактори, що негативно вплинули на кількість збережених давньоруських рукописних книг. Це, по-перше, реформи патріарха Никона у Московській Русі. Правка книг і дозвіл служіння лише за новими книгами призвели до того, що всі дониконівські богослужбові книги опинились у становищі відреченної літератури. По-друге, до кінця ХVІІ ст. в основному завершився процес витіснення з церковних і монастирських бібліотек рукописних книг друкованими. По-третє, реформи Петра в галузі культури призвели до примусового, не завжди виправданого, припинення дії багатьох давньоруських традицій, в тому числі й традиції книгописання. Така секуляризація духовної культури значною мірою знецінила спадщину давньоруської культури. Це все були причини об’єктивного характеру, але й існували суб’єктивні причини. До них можна віднести індекси канонічних і відреченних книг, а також специфічний принцип відбору книг до церковних і монастирських бібліотек, який діяв протягом сотень років, і прирікав на зникнення все те, що не входило до рекомендованих списків.
У дисертації автор підкреслює, що у ХVІ-ХVІІ ст. рукописна книга існувала у сусідстві з друкарством. Соціальні та національно-релігійні конфлікти цього періоду спонукали обидві ці течії збагачувати арсенал засобів впливу на свідомість людей, що сприяло контактам “новаторських” і “консервативних” тенденцій. Умовно можна сказати, що у рукописній книзі відбивалася консервативна тенденція: в Європі в цей час книгодрукування вже було досить поширене, тому виробництво рукописної книги переживало занепад. В Україні друкарні фінансувалися малими коштами; їх була невелика кількість, тому книгодрукування не могло витіснити рукописну книгу. Навіть тоді, коли друкування мало остаточно витіснити переписування книг, останнє зберігалося, іноді з огляду на цензуру, коли книги не могли друкуватися, а переписувалися й ходили по руках.
Так було в Україні у ХVІІІ і першій половині ХІХ ст. Остаточно друкування книг витіснило переписування в Україні лише у другій половині ХІХ ст., однак рукописна книга як факт духовної культури взагалі й явище писемної культури, зокрема, продовжувала своє існування. Таке вимушене паралельне існування рукописної й друкованої книги зумовлювали соціальні умови, які були пов’язані із становленням національної самосвідомості й державності.
Автор констатує, що проіснувавши біля тисячоліття в нашій країні, рукописна книга акумулювала духовне життя народу, його пізнавальні інтереси і художні потреби. Виступаючи часто синтезом мовного й образотворчого мистецтва, вона є пам’яткою мови, писемності, літератури, живопису, графіки й одночасно - джерелом для дослідників із різних галузей. Давньоруська книга - складно організований і багатофункціональний об’єкт дозволяє розглядати її як структуру взаємодії багатьох рівнів: просторово-об’ємних співвідношень текстово-ілюстративного змісту, образотворчо-звукової організації, антропометрії і розмірних закономірностей; дозволяє виявити її аналогії з іншими предметами християнського релігійного культу (храм, ікона).
Початкова орієнтація книги на її функціональне призначення – бути предметом релігійного культу, посібником при богослужінні - фіксувалася в її оформленні. Автор виділяє три групи факторів, що впливали на зовнішній вигляд рукописної книги: її функціональне призначення, персоніфікація й співіснування рукописної книги поряд із друкованою. Тому українську рукописну, а пізніше і друковану книгу слід розглядати як продукт синтезу мовного, прикладного і образотворчого мистецтва. Ця синтетичність книги активно включила її до регіонального й міжнародного обміну християнськими культурними цінностями, що відкрило широкі можливості впливу на неї мистецтва різних країн, а також окремих регіонів давньоруської держави.
У четвертому розділі – “Початкове українське книгодрукування як фундамент збереження й передачі джерел християнської писемної культури” – автор розкриває суть книгодрукування, як феномена, що має неперехідне культурно-історичне значення як для еволюції християнства, так і для писемної культури. Адже поява друкованої книги стала великим здобутком людства, яке не лише значно розширило коло читачів, а й у порівнянні з рукописною книгою сприяло уніфікації канонічних текстів - Святого Письма, церковнослужбових книг, творів Отців церкви, полемічної та іншої релігійної літератури. Знаменно, що першою у світі друкованою книгою стала саме християнська книга – Біблія, яку у 1456 р. надрукував Іоганн Гутенберг. Його винаходом був наданий потужний імпульс розвитку слов’янського книгодрукування у цілому.
Виникнення книгодрукування східнослов’янських народів неподільно пов’язане з іменами трьох видатних книгодрукарів – Швайпольта Фіоля, Франциска Скорини й Івана Федорова. Автор аналізує основні етапи становлення книгодрукування, оскільки в Україні у початковий період друкування набувають поширення як власне твори українського друку, так і кириличні, і латинські друки, видані в інших регіонах слов’янського світу й поширювані в Україні.
Перша кирилична типографія виникає у Кракові наприкінці ХV ст., типографом якої був Швайпольт Фіоль. В ній Фіоль видрукував чотири літургійні книги православної церкви: “Октоїх” і “Часослов” (1491 р.), “Тріодь пісну” і “Тріодь цвітну” (без зазначення часу друку). Крім друків Фіоля, значного розповсюдження в Україні цього періоду набули також християнські друковані видання основоположника друкарства у Великому князівстві Литовському Франциска Скорини. Це Псалтир (1517 р.), "Библия Руска" (1517-1519 рр.) - перший переклад Біблії на тогочасну білоруську мову, "Малая подорожная книжеця", Часослов, 17 акафістів та канонів, "Шестодневець" із службами на всі дні тижня, святці з пасхалією, датовані 1523 р., а також Апостол (1525 р.). В цей же час була в Україні й перша точно датована 1564 р. московська книга “Апостол”, видрукувана Іваном Федоровим і Петром Мстиславцем.
Першою, друкованою типографським способом в Україні книгою, стала християнська богослужбова книга "Апостол", видрукувана Іваном Федоровим з 25 лютого 1573 по 15 лютого 1574 року у Львові. Саме остання дата і вважається початком постійного друкарства в Україні. Серед видань Івана Федорова в Україні - перша повна слов‘янська Біблія, перший алфавітно-предметний покажчик, перший календар, перший, відтворений друкарським способом, твір східнослов‘янської поезії. В його книгах ми зустрічаємося з першими надрукованими в нашій країні творами давньоруської й давньоболгарської літератури. Івану Федорову належать східнослов‘янські підручники Буквар 1574 і 1578 рр., що відіграли неоціненну роль у становленні початкової освіти в нашій країні.
Проте найвидатнішим друкованим твором початкового українського друкарства справедливо вважають Острозьку Біблію, видання якої засвідчило певний рівень національної зрілості, показало усвідомлення українцями себе як нації, осмислення своєї мови як також сакральної, розуміння причетності своєї, свого народу через національну мову Біблії до цивілізації, до сім‘ї культурних народів. Друкарсько-видавнича діяльність Івана Федорова мала великий вплив на подальший розвиток вітчизняного книгодрукування. Для кожного народу актом культурного надбання є видання релігійної літератури його рідною мовою. З розвитком української національної самосвідомості поступово зменшується фетишизація церковнослов‘янської мови. Починалося це з уведення окремих слів із живої мови до церковних книг та богослужіння. Таким чином, Острозька Біблія стала одним з найважливіших факторів нормалізації церковнослов‘янської мови як засобу міжслов‘янського єднання.
Іншим осередком початкового книгодрукування, який сприяв формуванню етнонаціональної свідомості, були православні церковні братства й типографії, що існували при них. Вони відіграли велику роль у формуванні самосвідомості й захисті православної духовності українського народу, використовуючи в цьому такі форми просвіти як братські церковні школи й книгодрукування. Поява першої братської друкарні у Львові також має зв’язок з ім’ям українського першодрукаря Івана Федорова. Вона стала спадкоємницею традицій першодрукаря. Викупивши обладнання друкарні Івана Федорова, використовуючи його і, спираючись на його досвід, братство намітило до видання книги найрізноманітнішого змісту. З 1591 по 1722 р. у друкарні Львівського братства вийшло понад 138 назв книжок, тиражем більше 160 тис. примірників. Львівські друки широко розходилися не тільки по всій Галичині, але й далеко поза межами її - по Волині, Поділлю, Київщині, а також по інших країнах православного віросповідування. Починаючи з 1708 р. територія розповсюдження братських видань звужується й обмежується майже лише територією Галичини. Хоча велике значення мали видання братської друкарні для слов’ян Балканського півострова у боротьбі проти насильницької ісламізації, у боротьбі з денаціоналізацією болгар.
Друкарня Києво-Печерської Лаври була не лише першою кириличною друкарнею у східній Україні - її славетна діяльність дійсно стала вінцем писемної культури гуманістичної епохи Русі-України. Засновником друкарні й гуртка вчених був Єлисей Плетенецький. Першим твором друкарні Києво-Печерського монастиря вважають Часослов, який приблизно датований 1616 р. Але справжньою перлиною лаврського друку вважається Анфологіон (1619 р.), який містить Мінею загальну й святкову, возслідування служб давнім київським святим Володимиру, Борису і Глібу, Антонію і Феодосію Печерським, Андрію Первозванному, Параскеві-П‘ятниці й Онуфрію, пророку Єлисею та Єфимію Великому. Основний текст Анфологіона був звірений з грецьким оригіналом і частково заново перекладений ректором братської школи Іовом Борецьким. У 1620 р., 1624 р., 1629 рр. виходять три видання Номоканона та інші друки. Справу Плетенецького продовжив Захарія Копистенський, який заступив його на посаді архімандрита Києво-Печерського монастиря і 12 років свого життя віддав друкарні. Вінцем його праці справедливо вважають "Тріодь Пісну" (1627 р.), надруковану на 802 сторінках із надзвичайною розкішшю, із великою кількістю заставок, ініціалів, кінцівок і мініатюр. Друкована спадщина друкарні Києво-Печерського монастиря могилянської доби вирізняється багатоманітністю й неоднорідністю як змістовно, так і жанрово. Автор умовно поділяє її на такі групи: церковно-політичні, власне догматичні книги; агіографічні видання; проповідницькі та богослужбові друки й подає їх характеристику.
Християнство, зокрема, католицизм, мало вплив і на друки латинським шрифтом в Україні. Але цей вид друкування почав розвиватися пізніше ніж кириличне. Представники католицької церкви в Україні також мали свої друкарні. До 1596 р. вони існували у Львові та Фастові на Київщині. Відома також книговидавнича діяльність Львівського єзуїтського колегіуму, де у 1614 р. була заснована друкарня. 80 відсотків її друків складали книги релігійного змісту, переважно повчання середньовічних авторів і польських ченців.
У період початкового українського друкарства виникло 25 друкарень. З них 17 належали православним, 6 - полякам-католикам, однією володіли протестанти й однією - вірмени. Провідними були друкарні Києво-Печерської Лаври, Львівського братства, князя Костянтина Острозького. Крім того, були друкарні, що належали окремим власникам - Михайлу Сльозці, Арсенію Желиборському у Львові, єпископу Гедеону Балабану в Стрятині й Криласі, Тимофію Вербицькому та Спиридону Соболю в Києві та ін. Значну роль в Україні відіграли і так звані мандрівні друкарні Павла Домжива Лютковича Телиці та Кирила Транквіліона-Ставровецького, які виконували замовлення шкіл, монастирів та окремих осіб.
Пізніше друкарні були засновані православними братствами у Луцьку, Києві, Новгород-Сіверському, Чернігові та інших містах. Братські друкарні видавали багато навчальної літератури - букварів, граматик, тлумачних словників тощо. Вони поширювали також полемічну літературу, яка виникла у 80-х роках XVI ст. як своєрідний засіб боротьби проти унії й католицизму - ідеології контрреформації. Незважаючи на релігійне спрямування, полемічні твори виражали, по суті, соціальні та політичні прагнення окремих суспільних груп. Більшість із них були написані на злободенні теми й мали публіцистичний характер. Найцікавішими друкованими зразками полемічної літератури, що дійшла до наших часів, є "Ключ царства небесного" (1587 р.) Г. Смотрицького, "Апокрисис" (1597 р.) М. Бронєвського (Христофора Філалета), "Тренос" (1610 р.) М. Смотрицького та ін. Вони характеризувались політичною загостреністю, захищали гідність і права українського народу, його культуру й релігію.
У п’ятому розділі “Бібліотеки монастирів і соборів – документальна пам’ять східного християнства” – дисертант зазначає, що необхідність відтворення історії духовного життя українського народу поставила на порядок денний питання про світське осмислення всіх сторін діяльності такого могутнього й впливового суспільно-церковного інституту минулого, як монастирі. На всіх стадіях становлення й розвитку монастирських форм організації життя монастирі були вагомим чинником у суспільно-політичній розстановці сил, формуванні громадської думки, пріоритетів у ній, формуванні культурного потенціалу суспільства, зокрема, його писемної культури.
Монастирі із самого початку органічно включилися до релігійних, культурних, соціальних, економічних і політичних процесів на Русі, одночасно дотримуючись свого основного принципу - відокремленого, аскетичного життя. Плідна, культурно значуща діяльність монастирів була зумовлена високою концентрацією в них писемних, освічених людей (що диктувалося богослужбовими, богословськими, місіонерськими, проповідницькими потребами). Монастирі мали для цього сприятливі умови навіть у часи лихоліть. Синхронно процесові християнізації з Візантії надходила значна кількість різноманітної літератури, яка осідала й зберігалася у церковних і монастирських книгозбірнях і приватних бібліотеках. У середовищі церковних ієрархів з’являються високоосвічені діячі, збирачі та цінителі книг: письменники, філологи, філософи, історики, бібліотекарі та ін.
Автор розглядає основні етапи створення монастирських бібліотек, зазначаючи, що першою точно датованою бібліотекою Київської Русі є книжкове зібрання Ярослава Мудрого, яке князь пізніше передав Софійському собору й воно стало соборною бібліотекою. У 1037 р. була заснована у Києві митрополія на чолі з митрополитом із греків, а Софійський собор став резиденцією Київського митрополита. Цілком зрозуміло, що тільки після 1037 р. і, можливо, навіть під кінець життя князь передав своє книжкове зібрання до митрополичої церкви. До цього протягом багатьох років існувала самостійна і досить велика Ярославова бібліотека.
Бібліотеки при церквах і соборах у ХІ-ХІІ ст. відкривалися у Чернігові, Полоцьку, Володимирі, Ростові. Тоді ж на території Русі-України з’являються перші монастирські бібліотеки. Найдавнішою й найвидатнішою серед них була бібліотека Києво-Печерського монастиря, яка мала багате зібрання давньоруських і перекладних творів. У домонгольський період бібліотека київського Печерського монастиря була однією з найбільших монастирських бібліотек у Європі. Часті спустошення, яким піддавалася Лавра під час татаро-монгольської навали, польсько-козацьких воєн, неодноразові пожежі знищували більшу кількість стародавніх документів, що зберігалися у Лаврі. Давня Печерська бібліотека майже повністю загинула під час пожежі, яка трапилась у 1718 р., але у 20-60-х рр. ХVIII ст. створюється нова бібліотека. Загальномонастирська бібліотека Києво-Печерського монастиря розміщувалася на хорах Успенського собору. Слід зазначити, що й інші київські храми, які багато разів перебудовувались внаслідок розорень і руйнувань, також зберігали бібліотеки на хорах. Михайлівський Золотоверхий монастир тримав бібліотеку на хорах церкви архістратига Михайла. Часто бібліотека й архів монастиря зберігалися разом. Так, архів Видубицького монастиря був одним із кращих за складом документів. Найдавніші з його документів, що збереглися, відносяться до кінця першої половини ХVІ ст. і складаються переважно з грамот, що були жалувані монастирю польськими королями, київськими митрополитами та іншими особами; судових майнових справ; листів, наказів видубицьких ігуменів; постанов духовного собору. У бібліотеці монастиря було багато рукописних і друкованих книг ХVІ-ХVІІІ ст., переважно богослужбового змісту.
На Волині у ХIII ст. був створений Загорівський Різдво-Богородицькій монастир, який також мав бібліотеку. У 1769 р. був складений каталог бібліотеки, який зберігається донині в архіві Почаївської лаври у вигляді рукописної книги. За каталогом у бібліотеці нараховувалося 325 книг, значну частину яких складали латинські й польські книги, слов’янських книг було лише 31 і це були богослужбові й богословські твори.
Безумовно, існувала бібліотека й у Почаївському монастирі (Почаївській Свято-Успенській Лаврі). У письмових джерелах Почаївський монастир уперше згадується у 1450 р., але відомо, що поселення київських ченців тут відбулося ще у 1240 р. Згідно з переказами, першими поселенцями Почаївського монастиря були учні святого Мефодія, які проповідували христову віру. Монастир відіграв визначну роль в історії української культури і, зокрема, писемної Він здійснював величезну діяльність у галузі переписування книг і книговидання, яка не могла здійснюватись без монастирської бібліотеки. Бібліотека в цей час уже існувала, оскільки переписування книг у ній було налагоджене, і відомо, що перший настоятель монастиря Іов Залізо, який перебував на цій посаді майже півстоліття, високо підніс моральний і релігійний авторитет монастиря, в тому числі в галузі писемної культури.
До 1497 р. відноситься заснування Дерманського монастиря (неподалік Острога). У 1575-1576 рр. управителем монастирськими маєтностями був першодрукар Іван Федоров. Ставши згодом самостійним, монастир переріс у великий осередок української культури на Волині. Тут був не лише осередок друкарства, але й бібліотека з рукописними й друкованими книгами, а також архів.
У першій половині ХVII ст. Городиський монастир мав найбільшу бібліотеку кириличних книг у Белзькому воєводстві. Під час релігійної боротьбі між прихильниками й супротивниками унії монастир був однією з найміцніших твердинь православ’я. В цей час із навколишніх церков і монастирів, які тимчасово закривалися або насильно переводились в унію, привозили книги до монастирської бібліотеки на зберігання.
В дисертації автор розглядає джерела надходження книг і тематичне наповнення фондів монастирських бібліотек. Так, одним із головних джерел надходження книг до монастирських бібліотек були вклади й пожертви. Накопиченню книг і утворенню перших бібліотек при церквах і монастирях сприяв звичай робити до них вклади книгами. Подібно до свічки перед іконою, пожертвувана книга була засобом спокути за гріхи, засобом прохання про здоров’я, вшанування пам’яті померлих. У багатьох стародавніх книгах і рукописах містяться покрайні й вкладні написи, в яких зазначено, де, ким і з якого приводу був зроблений внесок до того чи іншого монастиря чи церкви. Наприклад, у ХVII ст. фонди Печерської бібліотеки поповнюються завдяки численним пожертвам із боку видатних церковних діячів. Зокрема, митрополит Петро Могила подарував монастиреві цікаву добірку старовинних книг. Пізніше бібліотека поповнювалася особистими творами митрополитів, архімандритів, приватних осіб. При комплектуванні фондів монастирських бібліотек мав місце і книжковий обмін. У такому випадку підбиралися книги рівноцінні. Обмін міг проводитися між великими монастирськими бібліотеками і невеликими парафіяльними церквами.
Але все ж таки одним із головних засобів комплектування фонду монастирської бібліотеки було переписування (копіювання) і переклад книг. Оригінали творів для перекладу й переписування монастирі здобували шляхом обміну цих творів, копіюванням книг у константинопольських і афонських монастирях. У цих монастирях руські люди списували книги, робили переклади з грецької, порівнювали слов’янські тексти з авторитетними оригіналами, складали збірки. Зростанню фондів монастирських книгозбірень сприяло запровадження у православних монастирях постійного штату писців, звільнених від інших робіт, із протокаліграфом на чолі. Завдяки переписуванню книг середньовічні читачі мали можливість ознайомитися з творами грецької церковної класики, серед яких були і церковні піснеспіви – канони, стихирі, кондаки, ікоси Іоанна Дамаскіна, Григорія Низіанзіна, твори Афанасія Александрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сирина, Златоструй, складений у Х ст. в Болгарії.
За тематичним складом фонди монастирських бібліотек автор дисертації умовно поділяє на три частини. До першої відносяться богослужбові книги, які є неодмінною частиною богослужіння. У нових церквах і монастирях, а також у невеликих монастирях, це був відносно невеликий мінімум книг, необхідних для відправи релігійного культу. Саме піклування про поповнення цього мінімуму було одним із головних завдань церковної й монастирської влади.
У великих і давніх церквах, у монастирських храмах зустрічаються так звані “четьї” книги, тобто книги для читання як у церкві, так і для читання монастирської братії. Адже 19-е правило Шостого Вселенського собору, а також грецькі типікони вимагали, щоб у церквах читали повчальні твори Отців церкви. Студійський та Єрусалимський статути перераховували книги й статті, які підлягали богослужбовому прочитанню. Саме це й складало другу частину фонду монастирських бібліотек.
До третьої групи може бути віднесена так звана “келійна” література. Це література, що знаходилась не у загально монастирській бібліотеці, а у келіях ченців і складала їх власність. Це був прообраз особистих бібліотек. Склад їх залежав від уподобань власників. І саме у цій групі книг зустрічаються твори не лише релігійної, а й світської тематики. Богослужбова література і “четьї” книги старанно переписувались і тому зберігалися довше й у більшій кількості списків, на противагу пам’яткам світської літератури, які були розповсюджені у меншій кількості списків і часто застарівали з причин своєї форми чи у зв’язку із змінами художніх смаків власників.
Як видно з опису книг сорока руських монастирів ХVІІ ст., в якому перераховано більше 200 назв, переважну більшість складали книги Священного писання і богослужбова література. Житійна література широко представлена у мінеях, прологах, патериках, у збірках і окремих списках. В описах подані всі житія святих, що відомі були в Русі-Україні в перекладах ще з ХІ-ХІІ ст., а також оригінальна житійна література, починаючи з київського періоду і пізніших часів. Широко розповсюджені були й збірки повчального характеру з життя християнських подвижників, наприклад, патерик єгипетський. Книги монастирського читання знайомили з руською й всесвітньою історією, із творами античних філософів, які подавалися у переказах і середньовічних переробках.
Відомості щодо світоутворення, можна було знайти у творах Козьми Індікплова, Шестодневі, Тлумачній Палеї та інших творах. Перший рукописний переклад космографії був зроблений лише у ХVІІ ст. Єпифанієм Славенецьким. Уривки наукових відомостей щодо створення світу зустрічалися і в астрологічній літературі, яка поширювалась у ХV-ХVII ст., але читання якої не дуже заохочувалось православною церквою. Що ж до творів грецьких і римських письменників, то на Русі вони зустрічаються у монастирських бібліотеках, лише починаючи з другої половини ХУІІ ст., а до цього у монастирях були тільки короткі цитати з них, що вміщувалися у візантійських збірках, наприклад, таких як “Бджола”.
Щодо тематичного складу фонду монастирських і церковних бібліотек можна сказати, що у церквах і невеликих монастирях кількість книг була досить обмеженою і не виходила за межі необхідної кількості для відправи церковних служб. До більш крупних бібліотек монастирів входили: соборники, мінеї, прологи, златоусники, земні раї, п’ятидесятниці, учительні Євангелія, тлумачні Євангелія, патерики, тлумачні псалтирі тощо. Для келійного читання ченців додавалися книги повчального й довідкового змісту, такі як хронографи, палеї, літописи, смарагди та ін.
У бібліотечному досвіді монастирів також простежується тенденція збереження книги як від стихійних лих, так і від розкрадання сторонніх осіб. Переважну більшість рукописних книжкових багатств допомогли зберегти саме монастирі. Роль монастирів та їх розташування у феодальні часи визначали й їх архітектуру – монументальну, за типом фортець. Фундаментальність будівель, що передбачала надійний захист від ворогів, сприяла збереженню у монастирях книжкового фонду.
Зосередивши у своїх руках джерела освіченості, якими були книги й книгодрукування, монастирі природно зробилися регулюючими центрами у суспільному житті давньої Русі. В їх стінах зосереджувалася майже вся книжкова діяльність, і тому не дивно, що інтелектуальному життю суспільства був наданий монастирський колорит. Провідна роль монастирів у формуванні писемної культури ХІ-ХVII ст. була зумовлена тісним входженням монастирів, і церкви у цілому, у громадянське життя і мала істотні наслідки не лише для релігійного, але й для соціально-політичного, національного і культурного життя в Україні.
Автор констатує, що всі етапи історичного процесу позначилися на монастирських бібліотеках як джерелах духовної культури. Монастирські бібліотеки були історично збагаченим сховищем пам’яток мови й писемності. Зберігаючи ці пам’ятки, вони зберігали документальну базу, на якій закріплювався розвиток мови. Монастирські бібліотеки мали не лише культурне, і й економічне значення. Пов’язані безпосередньо з переписуванням книг, пізніше - із друкарством (справою прибутковою і “спасенною” одночасно), бібліотека у провідних монастирях об’єднувала іноді у собі освітній заклад та книжкову майстерню. Вона була при цьому основним сховищем національного літературного фонду.
Наявність бібліотеки, а головне – потреби у проповідницькій, учбовій, літературній, науковій діяльності стимулювали аналіз, синтез, узагальнення та систематизацію матеріалів різноманітного характеру освіченими ченцями. Саме зосередження у монастирях адекватних часові носіїв інформації (окрім книг – іконопис, архітектура, декоративно-ужиткове мистецтво тощо) зумовило перетворення їх на центри літописання, а пізніше – книгодрукування та просвіти.
Дисертант відзначає внутрішню самобутність монастирських бібліотек, які пройшли довгий шлях культурного розвитку. Цей процес, природно, міцнів у єдиному процесі з вітчизняною культурою, яка розвивалася, всередині неї, на різних її рівнях. Цілеспрямована праця багатьох поколінь зберігачів книг затверджувала у суспільстві культурну традицію великої ваги, виховувала потяг до книги, до книжкового збирання, до поширення знань.
У міру своїх можливостей, монастирські бібліотеки збирали книги, піклувалися про їх зберігання. Протягом віків монастирські бібліотеки були найбільшими книжковими зібраннями, які існували на території Русі-України. Адже сам факт накопичення книг у монастирських бібліотеках має неперехідне значення. Завдяки йому у складі монастирських бібліотек дійшли до нашого часу неоціненні пам’ятки давньої руської писемної культури. Створена суспільством для задоволення фундаментальної соціальної потреби у пізнанні, бібліотека була й залишається універсальним засобом збереження великих документальних свідчень різних епох людського буття і забезпечує доступ суспільству до цих джерел.
У Висновках автор викладає основні результати свого дослідження і констатує, що християнство, виступаючи могутнім знаряддям людської цивілізації, створило незліченні багатства як матеріальної, так і духовної культури і мало безпосередній вплив на становлення писемної культури Русі-України. Адже вся руська освіченість носила на собі виключно релігійно-духовний характер. Це зумовило й самі форми й тематику писемних творів. Адже стародавня писемність набуває подвійного характеру – повчального й полемічного, який проникає у всі форми писемних творів чи, то у літописи, послання, описи мандрівок, біографії та інші твори.
Як результат монастирської освіченості можна пояснити появу на Русі особливого жанру літератури – житій святих. За своїм загальним призначенням вони виражали ідеалізацію монастирського способу життя у дусі східного аскетизму. За своїм походженням вони – результат книжкової діяльності у монастирях, оскільки майже всі написані учнями чи прибічниками тих осіб, яким присвячені біографії й приклад яких намагалися наслідувати їх автори. Саме цей тематичний розділ за своїм обсягом займає у багатьох монастирях якщо не перше, то в усякому разі головне місце у фондах монастирських бібліотек.
Проте, аналізуючи вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України, автор зазначає не лише позитивні наслідки цього впливу. Адже християнство прийшло в Україну у готовому вигляді, а не було наслідком природного розвитку на власному ґрунті. Методи впровадження християнства призвели до руйнації тисячолітньої дохристиянської цивілізації, в тому числі мови, міфології, початкової писемності. Крім цього, багато книг у різні часи вважалися “хибними” або “відреченними”. Хоча книжкові багаття не набули такого розмаху в Русі-Україні, як у середньовічній Європі, проте так звані “хибні” книги знищувались, а їх читачі піддавалися церковному прокляттю. Наслідком усього цього було те, що багато цінних оригінальних творів давньоруської книжності зникли назавжди.
Відродження духовності українського народу, її оновлення повинно відбуватись в атмосфері єдності, миру, злагоди між представниками різних християнських конфесій. Писемна культура, що створена і продовжує розвиватись християнськими церквами, які діють в Україні, здатна допомогти суспільству повернутись до поліфонії культур, сприяти їх взаємопроникненню, а відтак і повноцінному входженню України до європейського й світового культурного простору.