До 20-ї річниці виводу військ з Афганістану

Вид материалаДокументы

Содержание


Розділ перший
Розділ другий
Розділ сьомий
Розділ восьмий
Розділ десятий
Розділ одинадцятий
Розділ дванадцятий
Розділ тринадцятий
Розділ п'ятнадцятий
Розділ шістнадцятий
Розділ двадцять другий
Розділ двадцять восьмий
Розділ двадцять дев'ятий
Розділ тридцятий
Розділ тридцять другий
Розділ тридцять п'ятий
Розділ тридцять восьмий
Розділ сорок другий
Сектор обстрілу – „аїсти”
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


До 20-ї річниці виводу військ з Афганістану


ІГОР МОІСЄЄНКО


СЕКТОР ОБСТРІЛУ

-

„АЇСТИ”


м.Кременчук

2009 рік

©


Мамам, чиї серця не витримали очікування,

чиї діти полягли жертвами на вівтарі Молоха війни


Сектор обстрілу – це вимір, де війна лютує з особливою жорстокістю. Це ешафот, на якому четвертували душі вісімнадцятирічних, можливо, майбутніх Да Вінчі чи Мікеланджело. Роман розтинає серце читача. Його сторінки стікають гіркотою палаючого металу і обпікають розпачем згарища. Цей шедевр сучасної військової прози покликаний привернути увагу людства до його найболючішого виклику: „Суспільство, кращі сини якого полягають жертвами „Молоху війни”, приречене опинитись на тому ж вівтарі”


„Сектор обстрілу – „Аїсти” – перший за роки незалежності України художньо-літературний твір великої форми про війну в Афганістані, виконаний українською мовою.


ISBN © Ігор Моісєєнко


Не стріляйте!

Благаю вас, не стріляйте!

Господом Богом прошу:

Досить! Не убивайте!

Дітей матерям віддайте!

Винищіть Словом війну...


ПРОЛОГ


Яма притягувала до себе, наче провалля. Притягувала, немов кликала у свої обійми...

Йому здавалося, що кликала саме його. Півметра чорнозему, а за ним, до самого дна могили, жовтий, у чорних прожилках пісок з обрізаними лопатами копачів корінцями млявих цвинтарних кущів видавалися майже рідною домівкою. Подумки він відмітив: ”Домовина” – дуже точно названо, йому дуже туди хотілося.

Сльози вже вичерпалися, висохли. У змученій, потерзаній на клаптики душі все більше міцніло бажання теж залишити цей жорстокий світ. Події останніх днів, сповнених горем і стражданнями, утвердили в цьому бажанні майже остаточно. Залишалося тільки відчуття відповідальності перед сином... Страшно буде за його повернення дивитися йому в очі. Але він знав, що доведеться…

Коли його виряджали, вона заклинала: «Синочку, повернись! Я не вірю, що дочекаюся. Чує моє серце: бачу тебе востаннє…» А вони з сином тільки сміялися. Мовляв, не говори, мати, нерозумного: усе буде в нормі. Всі служать, і всі повертаються. І твій син – не виняток. Тільки тепер усім стало зрозуміло, час показав – мамино серце пророкувало. Тоді її ніхто не зрозумів, а вона відала про себе...

Іноді в неї боліло серце. З часом усе сильніше. Невідкладну допомогу доводилося викликати все частіше. Усі побоювались і вважали, що це найбільш небезпечне для її здоров'я захворювання. І намагалися зберегти її. Але коли вона дізналася... Може й не варто було її обманювати?..

Вона «згоріла» за два тижні. І весь цей час, поки за неї боролися, вона терпіла цей страшний біль. Криза настала десь наприкінці другого тижня. Але вона терпіла і, щоб ніхто не чув, молилася. Молилася і просила не відбирати в неї життя. Адже вона думала, що він вже повернувся. Може й не варто було її обманювати?.. Але як було їй сказати, що сина не відпустили? Хто б на те наважився?

І тепер – ось вона, могила. І він відчував, що це була і його могила...

Божевільна надія, що син все ж таки приїде на поховання, з'явиться, вийде з машини і встане поряд з ним і поряд з мамою, жевріла всі десять днів. Усі десять днів він чекав і не дозволяв її ховати. Адже ж вона так чекала!

Останні заощадження він віддав у морзі. Але як не старалися фахівці, як не нашпиговували її хімією – природа вимагала свого. Тіло почало розкладатися, більше чекати було не можна.

Надіючись, що син все ж таки встигне, він ще вранці відрядив друзів на всі вокзали і тепер усе ще не дозволяв ховати. Уже близько шести годин на кладовищі чекали на її сина, чекали разом з нею. Вже змерзли, але, все одно, чекали, крадькома поглядаючи на шлях і на батька.

Тільки він не відчував перебігу часу, не відчував болю в затерплих суглобах, не відчував нічого, крім гіркоти, образи і запаху свіжовикопаної могили. Іноді йому здавалося, що в труні серед білих мереживних покривал лежав хтось інший: «Хто завгодно, але тільки не вона». На відкритому повітрі її обличчя згладилося, ніби поплило, стало зовсім чужим. В неї загострився ніс, а замість милих серцю зморшок, від її променистої колись посмішки, через густий шар гриму все помітніше почали виявлятися сині плями. Ця її посмішка і вразила його колись – ще в першу їх зустріч. «Як це було давно?.. Ніби й не з нами... Хто завгодно, краще б я, але тільки не вона...» – забриніло десь в глибині поточеної стражданнями свідомості.

Вже схилилося до обрію сонце. Вже зовсім змерзли люди. Зима тільки відступила… Йшла весна, вісімнадцяте березня. Так багато людей на цьому кладовищі ще не збиралося. Провести її прийшли всі – їй було всього лише сорок чотири. Її любили всі, і всі чекали. Чекали на її сина. Разом з нею…

А яма кликала. Наче провалля...


Розділ перший


Він засік ці спалахи. Можливо, вперше за всю службу, але він помітив їх. Навіть відчув на собі погляд крізь проріз прицілу, сповнений ненависті та відчаю. Навіть, незважаючи на достатньо солідну відстань, він побачив очі того ворога. І розвернути в його бік дула свого кулемета він вже не встигав. Коли б не вертушка. Але навіть свист гвинтів у небі і розмірено гучніючий гуркіт двигуна не зупинив би противника. За спиною моджахеда промайнула чиясь тінь. Його просто зірвали з бруствера і потягли за комір до отвору в стіні.

Чорна, трохи продовгувата краплина, поволі, ніби сквола просинаючись, відокремилася від сріблястого черева гелікоптера, хижо, немов відшукуючи відому тільки їй мету, перекинулася двічі в повітрі і, нарощуючи швидкість, пірнула в прірву – у бік дувалів.

У променях полуденного сонця сивий туман, що клубами заволік дахи нехитрих будівель, розцвів всіма барвами веселки.

Десь позаду вигукнув Стовба:

– Старий, трасер!

– Я ж не знав, що ми салюти тут запускати будемо.

– Білоград!..

Він дістав з нагрудної кишені мокрий від поту трасер, поцілував його...

– Воруши фігурою, зараз розсіватися почне! – взводний не приховував нервування.

Патрон упірнув до патронника з ледве чутним скрипом.

Зелена краплина трасеру запалала на півдорозі до дувалів. Селище наче підскочило, нібито на півметра, і спалахнуло. Навіть диму спершу не було. Тільки гори злегка трусонуло та подекуди між вицвілих до білого скель здійнявся тисячолітній пил. Услід докотився жахливий гуркіт.

– Ні фіга собі, бомбець!..

– Ого…о. Не хотів би я під таку цяцьку потрапити.

Куля прилетіла навіть без шерхіту, ніби нізвідки.

Болю не було. Біль так і не встиг дістатися його свідомості. А він не встиг навіть злякатися. І пострілу не почув. Тільки в очах застигли бризки розжарених скалок, та у вухах дзвоновим гулом довго ще котився тріск розпеченої кулі, що розривала метал.

Тягуча, як кисіль, задуха раптом відступила, стягнула з вік свою одвічну завісу липкого, смердючого поту і змінилася такою жаданою прохолодою. Розпечена, наче горном роздмухана, пустеля загубилася у похмурій порожнечі, і лише настирливий, мов муха, розум янгольським голосом запхикав десь у часі, там, де залишилося тіло: «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо до моря човен пливе…»

Звідти, з іншого світу, крізь часті гучні спалахи одиничних пострілів донеслося, здалося, що чуже і нікому непотрібне:

– Старий! Виносьте його!

– Я сам не потягну, товаришу лейтенанте!

Валуни обсипало сталевим струменем.

– Мамедов!

– Я!

– Білограда виносьте! Допоможи Старостенку!

«…в човні дівчина пісню співає, а козак чує – серденько мре…»

– Стій!

З багряного туману виплило обличчя Стовби:

– Живий, козаче!

Біль увірвався під ключицю розжареним шомполом: «Так худобу розжиловують. Що ж то взводний увіткнув мені під хебешку?..»

Мамай, здалося, сторопів:

– Що це Ви, товаришу лейтенанте. Ваш зошит?..

В очі знову упився струмінь розжареного піску і кам׳яних скалок, які висікла з валуна наступна куля.

– Відставити обговорення! Все! Пішли! Пішли, я сказав!

«…Пісня та мила, пісня та люба, все про кохання, все про любов…»

Ще один шомпол встромився десь під лопатку: «Небо зовсім у кров загорнулося...»

На суцільно бордових небесах розгойдувалася темна пляма, зовсім чорна: «Потрібно б на ній концентруватися. Що з неї ллється?.. Куди вони мене тягнуть?.. Навіщо?..»

На мить пляма затремтіла, виявилися знайомі риси під каскою: «Все одно пляма чорна. Старий?.. Ох, і смердить від тебе».

– Де взво..? – в грудях захрипіло на півслові.

– Та не рипайся, ти. Прикривати залишився, – крізь нелюдські зусилля прогарчала пляма.

Десь поряд часто застукав одиничними пострілами Калашніков.

Пошматовані думки з чужих світів, здавалося, розкидають мізки на всі боки: «То Мамай. Відстрілюється. Що ж так холодно?.. Що то за пісня крізь морок? У пустелі, холодно!? Значить, не вийшли ще. Рука, здається, затерпла. …пісня та мила, пісня та люба – все про кохання, все про любов… Де кулемет?..»

Пляма над головою вибухнула триповерховими матюками.

«Всі камені в ущелині моєю спиною відпрасував. Жодного ж не минув. Що ж ти волочиш мене, як мішок з картоплею?»

Знову ця тварюка прилетіла без жодного звуку. Тільки проломлена каска відгукнулася голодним скрегітом. Жахливий за своєю потужністю поштовх змів Старостенка кудись в каміння, наче ганчірну ляльку.

«Шомпол під лопаткою вибухнув. На що ж ти мене кинув таке гостре?.. Шомполи не вибухають. Де Старий?»

– Старр…

Поряд з червоного туману випірнула чорна тінь. Цього разу потягли ще безцеремонніше:

«Мамай?.. Або?.. Вони?.. Куди вони мене?..»

– Лежи тут, не сіпайся.

«Мамай, – на душі відлягло. – А Старий?..»

– Рустам... Старого… у голову.

Старостенок скрипонув зубами десь зовсім поруч:

– Ох, бісову тобі ковіньку.

Гул у голові знову потонув у мелодії: «...як ми любились та й розійшлися, потім зійшлися й навіки знов...» На мить в очах посвітлішало: високо, під самим сонцем, багряні небеса нарізали стрічками сиві крила самотнього чорного лелеки.

– Рустаме, ти бачив тут Аїстів?

– Чого б це тиша така настала? – замість відповіді спитав Мамедов.

Крізь морок забуття продерлося несамовите:

– Данко! Дане! Білоград, маму твою!

Мозоляста долоня стиснула простріляне плече. Шомпол під ключицею, здалося, наче в штопор скрутився. Вже майже забутий біль знову паралізував правицю. В очах знову застрибали багряні плями.

– Прокидайся, Дан!

Білоград ще не прочухався. Ці жахливі марення вже рік йому нутрощі викручували, і завжди подовгу.

– А трохи легше ти не можеш, Скібон?

Богдана завжди дратував фальцет Ськіби:

– Шо? Знову той бій сниться? Болить іще?

Білоград, замість відповіді, розмазав обличчям гарячий піт.

– Де мій блокнот? – спохопився Білоград.

Ськіба протяг Богданові потертого зошита з написом «Аїст».

– На! Я з підлоги його підібрав. Ти вже й не засинаєш без нього.

Богдановій душі потеплішало.

– Не розумію я вас, фанатиків. Навкруги таке твориться, а вони віршиками бавляться. Користі від них? Інша справа ось – вона. Мабуть, сотні три чеків за концерт відгрібає. Мабуть, і потрійний тариф іще. Вони ж теж в зоні бойових навчань. За такими гешефтами і я б до біса в зуби поліз би співати. Ти як, сержанте, потрійний отримуєш? Шістнадцять-шістдесят?.. За навчання. Чи вісім-вісімдесят?

– А Ветлін де? – пробурчав Білоград невиразно.

– Наше завдання шнурки допомогти їм зібрати. Здається, закінчує вже. У штаб нашого сундука викликали, – кинув Ськіба у відповідь.

У штабі на той час вже поставили кондиціонери. Хоч і не всім, але комбата Можаєва та іграшка вже другий тиждень у дитяче захоплення приводила.

– О!.. Закінчує, здається, – встромив у стелю пальця комбат.

Ветлін відібрав у Коваліва банку з-під скумбрії у томаті і тремтячими руками почав ламати в ній недопалок.

– Шо ти сіпаєшся, Ветлін? – прогуркотів Можаєв.

– Та на якого він вам здався?! – вибухнув прапорщик.

Можаєва починала вже дратувати впертість Ветліна.

– Ви, товаришу прапорщик, забули, де ми знаходимося?! Ви вирішили, що тут курортна зона для вашої самодіяльності?! У третій роті половини особового складу не вистачає! А у Вас кращий стрілець батальйону прохолоджується!

– Не прохолоджується, а реабілітується! Після поранення, яке у вас же, ваш кращий стрілець і отримав, у вашій же м'ясорубці!!!

Ротний тільки посміхнувся з неприхованою іронією. Ветліну ця усмішка здалася не менше ніж викликом:

– А шо ти либися, Ковалів!?

Ковалів не чекав такої хоробрості від тихоні прапорщика – начальника клубу бригади:

– Ну, ти даєш, Михаловичу.

– Чого я даю?.. Чого я даю?!.. Чи не в твоїй кузні його підстрелили?

– Та в мене!.. Та в мене троє на командирське відділення залишилося! Троє! Механік, стрілець і оператор-навідник! Он, в замполіта спитай!

Старший лейтенант Белінський тільки ствердно кивнув з-під кондиціонера.

– І в кулеметному – троє! Мені бойове завдання виконувати нікому. Бойове! А він у тебе пісеньки виспівує! – розпалювався ротний.

– Що...о?! – спалахнув Ветлін. – Ви з нього кращого стрільця зробили? А в мене він пісеньки виспівує? Пісеньки!? Ах же ж, гад твоїй морді, – кращого стрільця! Стріляти навчили, так? Ви з поета – снайпера виховали! Та вся ця ваша байда однієї ноти його не варта!

Можаєв навіть трохи розгубився:

– Ну, ти артист, Ветлін!..

...Тільки зараз Богдан почув з динаміків за глиняною стінкою останній приспів пісні: «Ви ж мені, очі, вік вкоротили, деж ви навчились зводить людей…»

Зі сцени її проводжали аплодисментами, бувало, й голоснішими. Та й публіка, траплялося, була соліднішою, навіть в лампасах бувала. А в цих навіть відзнак на формі не було. Та й сценою це можна було б назвати з величезною натяжкою. Вона вже й пригадати не змогла б, коли останній раз співала з такої сцени. Може, коли, дуже давно, на брудному ПАЗіку, вона їздила колгоспними клубами за рознарядкою, заробляючи, як за щастя, 17,80 за концерт з підйомними за відрядження. Але цій аудиторії вона дійсно була вдячна. Вже на межі своїх можливостей, вона не вклонилася – упустила руки до дерев'яного настилу і захриплим від спеки горлом, але з тим же неповторним тембром оголосила:

– Друзі мої, якщо коли-небудь, де-небудь ви побачите мою афішу, тільки скажіть, що ви з Джелалабаду! Вас проведуть до мене! Я люблю вас. Всіх. З святом Вас, друзі мої! З Днем радянської Армії!

Ськіба вже давно відчув, що концерт іде до завершення. Тут більше години ніхто на сцені не витримує. Навіть за потрійний тариф.

– Наш вихід, Дан.

Де начпо відкопав ці квіти зі скупими бутонами, які ще не розкрилися, одному Аллахові та ще комбриговому водієві було відомо. Але, коли начальник політвідділу, галантно допомагаючи їй зійти глиняними сходинками, що розсипалися під ногами, підніс цей букет, її обличчя заіскрилося прихильною усмішкою.

– Я їх ніколи не викидаю. В мене їх цілий гербарій вже. Ось побачите. Будете в мене на концерті у Союзі, я Вам відзвітую... Ось побачи...

Але тут, зовсім поряд, гаркнуло:

– Мінометна батарея, встати! Шикуйсь!

– Рота, встати! Шикуйсь!

Від несподіванки вона здригнулася. Лише, коли стихла луна від останньої команди, з прикрашених поблажливою посмішкою вуст зірвався нехитрий жарт:

– Ой, куме, нашим гайдамакам і мікрофонів не потрібно.

Гітару забули на динаміку, біля самої сцени. Зайняті кожен своєю справою, ніхто не помітив, як Білоград опинився з нею поряд. Долоня сама потяглася до грифу. «Фендер» – мрія навіженого», – майнуло в голові. А пальці вже зімкнулися в акорди і побігли струнами. За мить динаміки відгукнулися мелодією, яку знала вся бригада.

Підрозділи завмерли. Ськіба рвонувся, було, зупинити Богдана. Але гітарист, який супроводжував Приму вже кілька років, стримав його одним тільки поглядом. Вже у вступі він скоріше відчув, ніж зрозумів – хлопець бере акорди, непідвладні багатьом майстрам. Прагнучи не відволікати солдата, гітарист підключив клавіші до еквалайзера і почав підігрувати. Але Білоград вже нічого і не чув, і не бачив, окрім бою, з якого не повернувся «Аїст».

Бригада пам'ятала про нього. Цю пісню всі знали, і всі віртуози співали її в наметах ночами. Одначе так, як виконував її сам автор, ні в кого не виходило. І Богдан ніколи не відмовляв на прохання заспівати її. Ніхто тільки ще не чув її з оранжировкою столичних лабухів. Так вона ще ніколи не лунала.

Ніхто не знав, чому Білоград під час співу закриває очі. А він свою пісню плакав:


Чорнеє з білим – в Аїста крила такії.

Чорне то смерті, а Біле – від Світла перо...о

Ті кольори в сивих хмарах – малюнок стихі...ї.

Ти білий Аїст всім чорним стихіям назло...о...


Комбриг демонстративно послужливо відкрив перед Примою двері свого УАЗіка. Але несподівано вправно поставлений голос немов прикував її увагу. Вона відволікнулася тільки на мить, в програші між куплетами:

– Що робить у вас цей хлопчик?

– Служить, – з неприхованою гордістю відповів Дантоєв.

– Служить?.. Ви думаєте він у вас служить? – вона навмисно зробила наголос на «вас». – А яка сьогодні температура?

– Сьогодні – шістдесят чотири, – комбриг зовсім розгубився.

– Шістдесят чотири, говорите? – і, не чекаючи відповіді, вона продемонструвала сироти, що рясно вкрили їй руки. – Ви думаєте, він служить у вас?

Тим часом, над бригадою лився новий куплет пісні:


Чорнеє з білим, то символ пера і паперу...у

Мрій недоспіваних Світлом натхненним перо...ом

Біле то мабуть частинка відваги святої,

Чорне – примара, що кружить пекельним крило...ом...


А в штабі, тим часом, бушував Ветлін:

– О, чуєш? Це він співає. А ти чуєш, що він співає?! Та ти меморіальну дошку на своїй кузні прибити повинен! Меморіальну(!): «У цьому підрозділі служив Поет-герой – «Аїст»! Або ви хочете й Білограда услід відправити? А чуєш, Ковалів, як він співає? Він один всю вашу бригаду за собою повести здатен! А як до дембеля не вб'ють, то й тисячі таких, як ваша бригада! А ви його в роту?!

– Може його комісувати, Михаловичу? – знайшовся Ковалів.

– Або штат розширити і молодих у третю роту набрати? – підказав Можаєв.

Ветлін, не звиклий до таких перепалок, зрештою втомився:

– Дупла вам небритого! Без наказу не віддам!

Вже з неприхованим роздратуванням Можаєв штовхнув столом у напрямі Ветліна аркуш не кращої якості паперу. Белінський ледве встиг зловити його. Прапорщик, вже все зрозумів, але текстом наказу очима пробігся.

Таким Ветліна ще не бачив ніхто. З неприхованою люттю він зім'яв того аркуша і розмахнувся ним у бік Можаєва. Але, все таки, розум узяв верх, він кинув наказ об підлогу. Двері за Ветліним з гуркотом зачинилися.

– Ого, лабух наш розійшовся, – встиг вимовити Можаєв услід прапорщику.

Двері знову відчинилися.

– Ви ще… Ще в Київській Русі знали – юродивих і поетів чіпати не можна. За них карають. Ви всі ще пригадаєте мене. Одна мудра людина сказала якось: ми платимо за кожен крок цією планетою. Тільки це ви землею ходите, а вони, юродиві, під зірками. І ви… за цього хлопця, всі ви, ще розрахуєтесь. За те, що землею його ходити примусили.

Цього разу Ветлін залишив двері розкритими навстіж…

…З останнім акордом Білоград ще раз провів долонею по струнах, наче вгамовуючи їх, і з неприхованим жалем, ніби прощаючись, поклав гітару на колишнє місце. Дека відгукнулася глухим стогоном. Дан, немов і не бачив нікого, попрямував до підсобки.

Командири до цих пір не наважувалися віддати підрозділам команду на рух. Бійці, немов зачаровані піснею, так і стояли колонами. Гітарист, схоже, був єдиним, хто наважився зрушити з місця. Він наздогнав Білограда за кілька кроків. Згодом, вже в Союзі, гітарист ще довго розповідатиме своїм друзям і колегам, як затремтіло плече в того хлопця, коли він торкнувся його долонею. Стільки болю в очах він більше ніколи і ні в кого не бачив. І в них не було жодної сльозинки. Він не чекав, що викличе у хлопця такий біль, але розгубився тільки на мить, простяг гітару і прошепотів ледве чутно:

– Тримай. Це твій інструмент.


Розділ другий


Їм нічого не залишалося, окрім як обійти й цю машину. Вони вже намагалися просочитися крізь цей ланцюг охорони. Але «шураві»* *радянські розташували свої пости з інтервалом у два-три кілометри. Схоже, вони чекали на колону. Це був уже третій. І з кожного з них, наче на долоні, була видимою річка. Треба бути зовсім розумом обділеним, щоб висовуватися до них під стволи. Аскери** **солдати могли підстрелити, як лисицю, просто від нудьги, заради розваги. Це в Джелалабаді він міг вільно прогулюватися вулицями з автоматом за плечима. А тут... Аскери могли встрелити, як лисицю. І це в кращому випадку, як не потрапиш в їхні пазури живцем. Тим більше, схоже було, що вони нудьгували, очікуючи колону. Вона могла з'явитися будь-якої хвилини. І на дорогу не вийдеш. Зазвичай «шураві» виставляли охорону з обох боків шляху. Напевно, і зараз за дорогою стоїть інша БМП. Нічого не залишалося – тільки обійти й цю машину. Як на біду, на всю округу було тільки декілька напівзруйнованих дувалів за сотню-дві метрів від дороги. А далі, за нею, на всі боки – тільки пустеля та гори.

Схоже, цей кишлак висадили у повітря тією зимою, коли «шураві» ще тільки йшли до місць своєї дислокації. Коли він тільки з'явився на обрії, Равіль задався питанням: «Скільки вас таких усім Афганістаном? Тисячі?» До нього вони дісталися непоміченими. Равіль підніс до очей бінокля.

Машина стояла біля самого берега, поряд з сивою як локон Іськандера чинарою. «І такою ж прадавньою, схоже», – відзначив про себе Равіль. У тіні її гілок, спиною до Равіля сидів за столом шураві. Схоже, він чистив свою зброю. По столу були розкидані запчастини від гвинтівки. Серед них Равіль помітив снайперську трубу. До болю в зубах защеміло. Про таку зброю він тільки мріяв. Ненависний ППШ*