Наукових праць

Вид материала

Документы

Содержание Моделювання навчально-виховного середовища The article considers the structural essence of the process of modelling educational environment of country schools with a bias Технологічний компонент Комунікативний компонент Предметно-просторовий компонент Культурний компонент Принципи та методи християнського виховання 1. Постановка проблеми у загальному вигляді. 2. Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. 3. Формування мети статті.

Подобный материал:

• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• Вимоги до оформлення статей у збірнику наукових праць пдату, 24.02kb.
• Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
• Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
• Бібліографічний покажчик наукових праць, 3125.96kb.
• Наукова робота за 2008-2009, 347.53kb.
• Реферат цикл наукових праць "Інформаційно-еволюційна економіка І проблеми її становлення, 196.89kb.
• Основні види студентських наукових досліджень види науково-дослідної продукції, 366.46kb.
• Список наукових праць, 17.93kb.
• Список наукових праць, 140.8kb.

ЛІТЕРАТУРА

1. Лутай В. Про розроблення концептуальних засад філософії сучасної освіти України // Вища освіта України. – 2005. – № 4. – С. 13-17.
   
2. Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Основание синергетики. Режимы с обострением, самоорганизация, темпомиры. – СПб.: Алтейя, 2002.
   
3. Горбунова Л.С. Мислення в інтеграційній культурі: імперативи та можливості освіти // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех. – К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. – Вип. 65. – Ч. 1. – 411 с. – С. 246-252.
   
4. Дахин А.Н. Игры детские + мысли взрослые = педагогика серьёзная. – Режим доступу: ik.ru/vio/inside.php. – Заголовок з екрану.
   
5. Дьяченко М.И., Кандыбович Л.А. Краткий психологический словарь: Личность образование, самообразование, профессия. – МН.: «Хэлтон», 1998. – 399 с.
   
6. Курлянд З.Н. Основні підходи до формування професійно-педагогічної компетентності майбутніх учителів // Виховання і культура. – 2007. – № 3-4 (13-14). – С. 5-8.
   
7. Авєріна О.І. Мінливість соціальних систем як результат виклику соціокультурної інтеграції // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех. – Вип. 65. – Ч. 1. – К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. – 411 с. – С. 111-119.
   
8. Семеног О.М. Система професійної підготовки майбутніх учителів української мови і літератури (в умовах педагогічного університету): Дис... доктора пед. наук: 13.00.04. – К., 2006. – 560 с.
   
9. Макова Е., Трофименко Т., Ершова-Бабенко И. Проблема методологии исследования информации – обязательного компонента процесса обучения с позиций синергетики // Социальные технологии. – Одесса, 2002. – Вып. 19. – С. 20-26.
   
10. Буданов В.Г. Трансдисциплинарное образование, технологии и принципы синергетики // Синергетическая парадигма. Многообразие поисков и подходов. – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 356 с.
    
11. Зайцев В.В., Зимичев А.М. Проблемы развития системы акмеологических наук / Под ред. Н.В. Кузьминой и А.М. Зимачева. – Спб.: Изд. СПАА (Санкт-Петербургской акмеологической академии), 1996. – С. 53-106.
    
12. Курлянд З.Н. Становлення позитивної Я-концепції майбутнього вчителя. – Одеса: ПНЦ АПН України – М.П. Черкасов, 2005. – С. 83-107.
    
13. Ніколаєнко С. Рейтингові системи – складові національного моніторингу якості вищої освіти // Вища школа. – 2007. – № 4. – С. 3-14.
    

УДК 37.34

Г.І. Іванюк

кандидат педагогічних наук,

старший науковий співробітник

лабораторії сільської школи

Інституту педагогіки АПН України


МОДЕЛЮВАННЯ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО СЕРЕДОВИЩА

ПРОФІЛЬНОЇ ШКОЛИ


Дослідження присвячено сутнісній структурі процесу моделювання навчально-виховного середовища профільної школи в сільській місцевості.


The article considers the structural essence of the process of modelling educational environment of country schools with a bias to a certain subject.


Актуальність досліджень навчально-виховного (освітнього) середовища випливає з базових положень розбудови сучасних освітніх систем. Насамперед до цього спонукають стратегічні орієнтири розвитку системи освіти в Україні у контексті зміни освітніх парадигм. Зміна цілей навчання і розвитку учнів детермінується орієнтацією освітнього процесу на розвиток здібностей, підготовку до професійної діяльності, прагнення до самоосвіти й професійного самовдосконалення. Переживає трансформацію суб’єктність учня в системі освіти – суб’єкта освіти (навчання, розвитку, соціалізації), суб’єкта розвитку загальноосвітнього навчального закладу, суб’єкта освітньої системи.

Часто-густо відірваність від конкретних соціальних та особистісних інтересів, суто предметне навчання залишає байдужими учнів. Якість освіти у сільських школах, порівняно з міською, буває значно нижча. Очевидно, що для системного вирішення проблеми розвитку профільної старшої школи традиційних педагогічних критеріїв недостатньо. У теоретичних дослідженнях і в практичній діяльності потрібен комплексний аналіз усіх освітніх чинників впливу на розвиток профільного навчання сільської школи. Відтак істотної уваги заслуговує моделювання навчально-виховного середовища. Таким чином, у контексті даного дослідження важливим є точне розуміння сутності понятття «навчально-виховне середовище». Ми виходимо з розуміння, що навчально-виховне середовище профільної школи – це спеціально змодельована загальноосвітнім навчальним закладом система життєдіяльності учнів.

Освіта є наріжним каменем демократичного суспільства, основою сильної держави. Зростання потреб держави в освіті пов’язане з прискоренням розвитку різних галузей техніки. Тому суспільства, зорієнтовані на майбутнє, намагаються якнайкраще підготувати до нього своїх дітей. Ті ж, які цього не зроблять, лишаються на маргінесах світового розвитку. Щоправда, ідеальних моделей підготовки молодих генерацій до майбутнього самостійного життя не існує ніде в світі, є лише моделі вдалі й до певної міри ефективні, досвід їхнього впровадження може бути корисним у процесі вироблення прогностичних рекомендацій стосовно розвитку сучасної школи в Україні і, зокрема, сільської.

У даній статті ми прагнемо показати деякі специфічні підходи до моделювання освітнього середовища профільної школи. Дослідження моделювання навчально-виховного середовища профільної школи в сільській місцевості є одним з напрямів модернізації змісту й структури освіти. Кожна школа покликана визначити свої завдання розвитку відповідно до стратегічних завдань, що ставить перед освітою суспільство.

У розумінні цілісного аналізу специфічних особливостей конкретної школи, навчально-виховне (освітнє) середовище не є новою категорією. Проблему формування навчально-виховного середовища, його впливу на розвиток особистості ґрунтовно досліджував Л.С. Виготський. «Середовище для людини в кінцевому результаті є соціальне середовище, тому що навіть там, де воно виступає як природне, все одно в його відношенні до людини завжди є очевидними визначальні соціальні моменти. По відношенню до нього людина завжди послуговується соціальним досвідом.... Елементи середовища знаходяться між собою не в скованому нерухомому стані, а в змінному, що легко змінює свої форми й межі. Комбінуючи відомим чином ці елементи, людина може формувати все нові й нові форми соціального середовища» [3, 57]. Діяльність педагога й учнів у навчальному процесі є похідною особливістю середовища. «Ось чому на долю вчителя у процесі виховання також випадає активна роль – ліпити, кроїти, подрібнювати й витинати елементи середовища, поєднувати їх різноманітним чином, щоб вони здійснювали те завдання, яке їм потрібно. Таким чином, виховний процес стає вже тристоронньо активним: активний учень, активний учитель, активне охоплене між ними середовище [3, 57].

Ще в давні часи Платон стверджував, що соціальне середовище є складовою частиною педагогічного (навчально-виховного). Він розглядав соціальні умови «з точки зору реалізації властивої людям індивідуальної природи» [6, 26]. Платон вважав, «що держава за своїм устроєм має відповідати будові людської душі. Лише в цьому випадку, на його думку, вона стане тим середовищем, у якому внутрішня справедливість душі й зовнішня справедливість суспільного життя співпадуть та органічно доповнять одне одного і проявляться більш повно, адекватно» [6, 27].

Cередовище як один визначальних чинників розвитку особистості дитини розглядав Я. Корчак. Педагог, вважав він, має забезпечити умови для діяльності дитини, її саморозвитку [4, 65-70], адже дитина у навчально-виховному процесі постає віддзеркаленням середовища цього процесу. «Мертва й невпливова та школа, яка обмежує своє виховання лише теоретичними порадами, – писала у свою чергу Софія Русова, – а не упорядковує учням правдивий осередок соціального життя і соціальних взаємовідносин. З суб’єктивної точки зору виховання складається з системи вражень і виразів, з об’єктивної – воно є засобом стимулювання в дитині і вражень, і вираження. Школа стає осередком для цих духовних вражень, які переробляються в свідомості дитини, не тільки відповідно до її індивідуального душевного складу, а й відповідно до того соціального осередку, в якому вони приймаються» [7, 147]. Значущість середовища у процесі розвитку та становлення особистості розвивав і Григорій Ващенко. Особливістю розвитку дітей у сільській місцевості він уважав, по-перше, вплив природного середовища. Саме в цьому середовищі розвивається чуттєва сфера особистості. Певні риси характеру, а саме: вдумливість, спостережливість, ґрунтовність притаманні для більшості представників хліборобської праці [2, 37]. На думку Г. Ващенка, характерним для ментальності мешканців села є вірність традиціям, духовність, релігійність, розуміння норм поведінки та звичаї родинного життя, пам’ять поколінь. Селянське середовище плекає людей для поповнення всіх сфер суспільного життя: армії, науки, культури, соціальної сфери та промислового виробництва.

Аналіз розвитку сільської школи в Україні радянського періоду свідчить про регламентацію з боку партійних та державних інституцій підготовки учнів до продуктивної і суспільно корисної праці. Реформи системи загальної середньої освіти, що визначали пріоритети розвитку сільської школи диктувалися соціальним замовленням на підготовку робочої сили для села 1958-1972 рр; 1972-1984 рр. – підготовку здебільшого робітничих кадрів для промисловості, що розвивалася екстенсивним шляхом та сфери культури й соціального обслуговування. Спроба «олюднення» системи освіти, наближення її до потреб учнів, трудових колективів колгоспів, радгоспів, промислових підприємств загострила суперечність між суспільним замовленням на підготовку трудових ресурсів та потребами особистості. Реформа 1984 р. залишилася незавершеною. Це була реформа «зверху». Однак держава не була спроможна здійснювати її фінансову підтримку. Вона оголила існуючі суперечності в суспільстві. Профільне навчання не набуло масштабу адекватного до вимог технологічного суспільства. Часто змінювалися навчальні плани, програми, підручники. Однак такі підходи здебільшого були односторонні. Застарілі технології, часто формально організована суспільно-корисна та продуктивна праця гальмували реалізацію завдань реформи. Відхід від регламентації, варіативність розвитку як міських, так і сільських шкіл у процесі реформ останніх років спричинили розвиток нової освітньої ситуації. Розвиток профільного навчання у старшій школі різних регіонів України здійснюється за різними напрямами профілізації. Школи здебільшого докладають зусилля для розроблення власної моделі профільного навчання. У сільських школах є приклади навчання за авторськими програмами і підручниками (Семидубський аграрний ліцей Дубненського району Рівненської області, Семенівський загальноосвітній навчальний заклад Обухівського району Київської області, Яворівський НВК Косівського району Івано-Франківської області). В освітній процес упроваджуються інноваційні технології (Дніпровська середня загальноосвітня багатопрофільна школа Верхньодніпровського району Дніпропетровської області). Школи отримали значну самостійність щодо вибору організаційних форм навчання, диференціації учнів за інтересами та здібностями, виборі підручників та змісту профілізації. Варіативний характер розвитку профільної школи пов’язаний із ростом внутрішніх завдань кожної сільської школи. Суспільне замовлення орієнтує школу на забезпечення умов для розвитку найвищої цінності – людини, особистості учня. Підготовка старшокласників до самостійного життя, професійного самовизначення та самореалізації – пріоритетні завдання школи.

Дослідники навчально-виховного середовища школи здебільшого пишуть про «освітнє середовище» (В. Панов, В. Слободчиков). В. Слободчиков виокремлює культурно-суспільний контекст освітнього середовища школи. Середовище, вважає він, є механізмом розвитку особистості, сутність його цілей та функціональності. З іншого боку – живильним корінням середовища є предметна культура суспільства [8, 181]. В. Панов виокремлює технологічну складову освітнього середовища. Умови розроблення й оцінювання освітнього середовища він визначає такі: вікова відповідність психічних новоутворень, визначальна роль провідної діяльності в навчанні, поєднання різних видів пізнавальної діяльності, взаємозв’язок між діяльністю та психічним розвитком, наявність інструментарію вимірювань психічних новоутворень [5].

У процесі вивчення моделювання навчально-виховного середовища актуалізуються й цілі сучасної освіти: підготовка до майбутнього самостійного життя вимагає, насамперед, сформованості глобального, толерантного мислення; комунікативної гнучкості й готовності до особистісного професійного самовизначення в швидко змінюваних умовах інформаційного суспільства та полікультурної взаємодії. Це зумовлює пріоритетність компетентнісного підходу в освіті, сутність якого полягає в зміні «знаннєвої» домінанти в освіті на допрофесійну підготовку. Сутність зміни цілей освіти полягає у створенні навчально-виховного (освітнього) середовища, необхідного для поліфункціонального розвитку пізнавальної й особистісної сфери учня і, перш за все, його здатності до самостійного проектування пізнавальної та соціальної діяльності.

Особливої гостроти набуває проблема реалізації цілей освіти в старшій школі сільської місцевості. Сільська школа функціонує в дещо нерівних умовах порівняно з міською, що виявляється в обмеженні доступу сільських учнів до гімназій, ліцеїв. Одначе в багатьох областях України розроблено і впроваджено в практику цікаві педагогічні рішення щодо створення й функціонування навчально-виховних середовищ профільних шкіл у сільській місцевості.

Зміна соціально-економічних та політичних пріоритетів України зумовила розвиток нового бачення місця та функцій сільської школи. У контексті нашого дослідження особливе місце посідає цивілізаційна функція школи. Поняття цивілізаційної функції відповідає сучасним досягненням наукової педагогічної думки щодо розуміння розвитку педагогічної цивілізації. Серед найважливіших завдань школи – вироблення конструктивного, позитивного, інноваційного мислення, що дало б змогу молодому мешканцеві села відчувати гордість за культурно-історичне минуле й водночас усвідомлювати себе повноцінним учасником сучасного життя суспільства, світу. У цьому й полягає реалізація цивілізаційної функції школи. Оскільки різні цивілізації різняться якісними і кількісними характеристиками розвитку продуктивних сил, структурою робочої сили, готовністю до сприйняття і продукування інформації, для педагогічних цивілізацій характерні такі особливості: механізм спадкоємності поколінь, рівень інформаційної культури суспільства у співвідношенні з пізнавальною готовністю соціуму; зрілістю форм актуалізації індивідуального інформаційного потенціалу, а також рефлексії педагогічної реальності. Тому в контексті цивілізаційного розвитку важливі технологічні освітні стандарти, прийнятні для даного етапу розвитку людської цивілізації, суспільства і доцільні для певного соціуму. Сприйняття такого підходу важливе для розуміння культурного простору. Культура постає вмістилищем духовного начала, в ній зберігаються залишені для нащадків процеси й результати людської діяльності, спрямовані на переосмислення цінностей життя, формування творчого відношення до досягнень цивілізації.

Аналіз педагогічної цивілізації другої половини XX сторіччя, початку XXI сторіччя свідчить про вихолощення знаннєвого підходу. Власне й про вихолощення педагогічної сутності його на рівні індивідуальності. Наочною є неготовність соціуму до ситуації, що, з одного боку, відображає вибір напряму трансформації освіти як соціокультурного феномена, а з іншого, теоретичних і практичних засад її удосконалення. Суттєвою ознакою сучасної педагогіки є не проста передача досвіду (дидактичний аспект), а створення умов для життєтворчості дітей і дорослих, створення й переосмислення досвіду в системі нових відносин, що будуються на принципах рівності людей. На часі – нова педагогічна стратегія виховання й освіти дітей, юнацтва. Сутність її в об’ємному, інтегрованому баченні природи розвитку людини, перехід від репродуктивно-педагогічної цивілізації до креативно-педагогічної.

Нагромаджений репродуктивно-педагогічною цивілізацією досвід вельми значимий у контексті проблеми, яку ми розглядаємо. У 90-х роках XX ст. – на поч. XXI ст. має місце розвиток варіативності педагогічних явищ і процесів, функціонування освітніх систем різних моделей, що стало реальністю і в сільській місцевості.

У презентованих типах моделей сільської школи інтеграційним чинником виступає загальноосвітній навчальний заклад, ліцей, гімназія, учнівські об’єднання, заклади професійної освіти, що об’єднуються навколо функціонально-рольових інтересів. Освіта регламентується нормативно-правовими документами та статутами, правилами загальноосвітніх, професійних навчальних закладів, громадських об’єднань тощо. Для функціонально-рольової моделі характерна інтеграція освітнього середовища, чітка технологічна інструментовка, виконання кожним учасником функціональних ролей, що ґрунтуються на певних ключових цілях (гуманістичних, авторитарного типу та ін.). Інтеграційним чинником в освітньому середовищі школи може виступати й педагог (реалізація авторської моделі освіти). Авторські моделі навчально-виховних середовищ сільських шкіл В.О. Сухомлинського, І.Г. Ткаченка, О.А. Захаренка набагато випередили свій час, існуючі в педагогічній практиці освітні системи. У даному випадку вироблення ідеї та апробація педагогічної системи: цілей, завдань, змісту, методик була спрямована на особистість і її світогляд. Педагогічне поле не закінчувалося шкільними класами та майстернями, – створювалося середовище розвитку особистості на засадах інтеграції з родинами, сільськогосподарськими підприємствами, вихід за межі звичної школи.

У контексті даної теми варто звернути увагу на модель, що ґрунтується на інтеграції «педагог–учень». Домінантну роль у ній відіграє система взаємозв’язків «учитель↔учень», що ввійшла в педагогічну практику як педагогіка «співробітництва». Ці зв’язки будуються на спільних інтересах і потребах обох сторін. У вітчизняній педагогічній практиці розвиток педагогіки співробітництва започаткував феномен новаторства кінця 1980-х рр. Однак і дана модель (дво-домінантна) не внесла суттєвих змін у розвиток сільської школи. Учнівські виробничі бригади, кооперативи часто скидались на гру в працю; підготовку учнів до праці здійснювали здебільшого на технологіях учорашнього дня. Послаблення державного регулювання сільськогосподарським виробництвом, зменшення фінансування шкіл за кошти підприємств часто-густо обмежували створення навчально-виховного середовища профільних шкіл. Мала місце й професійна підготовка учнів без урахування перспективи застосування на виробництві.

Розглядаючи навчально-виховне середовище профільної школи (старшої школи) як об’єкт педагогічного моделювання, насамперед слід визнавати за учнем (особистістю) пріоритет його індивідуальності та значущості як суб’єкта пізнання. Освітнє (навчально-виховне) середовище – це спеціально змодельована загальноосвітнім навчальним закладом система життєдіяльності учнів, яку формують інформаційно-змістовий, технологічний, комунікативний, предметно-просторовий (природну) та культурний компоненти.

Інформаційно-змістовий компонент – це інформатизація і освоєння комп’ютеризації освіти, сучасних засобів інформаційних і телекомунікаційних технологій, розвиток дистанційного (індивідуального) профільного навчання. Змістове забезпечення системи наукових знань, умінь застосовувати їх у різних видах діяльності (пошукової, практико зорієнтованої). Ключовим завданням є забезпечення систематичного оновлення змісту профілів, а також підготовки учнів до сприйняття цих змін. Удосконалення освітнього процесу, перехід до особистісно зорієнтованого навчання визначається рівнем особистісно-суб’єктивного досвіду учня, сформованістю його пізнавальних можливостей. Учень визнається суб’єктом пізнання. Механізм реалізації освітніх програм може формуватися як на загальношкільному рівні, так і на рівні індивідуальних освітніх траєкторій. Зміст індивідуального проекту (освітнього середовища) може містити індивідуальний вибір освітніх програм та їхніх рівнів з базових курсів, курсів за вибором, профільних курсів. Урахування життєвих планів старшокласників та їхніх батьків; специфіки життєдіяльності, традицій є визначальними чинниками моделювання освітнього процесу на основі індивідуальних планів і програм.

Технологічний компонент – підготовка старшокласників до проектування особистого життєвого шляху й професійного самовизначення. Технологічний компонент являє собою сукупність різних видів навчально-пізнавальної діяльності. Діяльність є умовою реалізації принципу єдності навчання й розвитку особистості. Важливо те, що діяльність розглядається як умова створення індивідуального та колективного освітнього простору. Актуалізуються такі її види: ігрова та рольова, проектно-пошукова, профільна. На етапі старшої профільної школи важливим є освоєння проектування особистістю свого життєвого шляху, підготовка до професійної діяльності, самовизначення та саморозвитку. Освітні технології в навчально-виховному середовищі забезпечують умови особистісного зростання. Стосовно старшої школи Панов В.І. вважав, що на етапі цього вікового розвитку зміщується акцент їхньої довільної регуляції на формування особистісно-регуляторних структур, які забезпечують регуляцію особистісної та емоційної активності в соціально-комунікативних і допрофесійних видах діяльності. Важливість сформованості цих структур зростає на етапі переходу учнів до закладів професійної освіти різних рівнів акредитації, переходу із однієї школи в іншу (Н.Ф. Круглова, О.А. Коноплин, В.И. Панов, 2001).

Комунікативний компонент становить собою простір міжособистісної взаємодії в безпосередній або предметно-опосередкованій формі, взаємодії особистості з даним освітнім середовищем та іншими суб’єктами (В.И. Панов, 2007). В освітньому середовищі комунікативний компонент дещо замкнутий, тут функціонує небагато сільськогосподарських підприємств, більше часу діти й підлітки займаються господарською діяльністю поруч з дорослими. Дослідники сільської школи вважають, що особливі умови спілкування впливають на формування у школярів прагматизму мисленнєвої культури, стратегічності у взаєминах, судженнях. На формування типу спілкування має значний вплив громадська думка. Налагодження школою зв’язків з підрозділами сільськогосподарських підприємств, закладами культури (бібліотеками, музичними школами), закладами професійної освіти сприяє формуванню багатовимірного комунікативного простору.

Предметно-просторовий компонент – просторові умови й сукупність предметів, необхідних для забезпечення необхідної просторової діяльності суб’єктів навчально-виховного (освітнього) середовища. За В.А. Ясвіним (1997, 2000) ключовими поняттями предметно-просторового компоненту є «територіальність», «персоніфікованість». Л.В. Байбородова та А.П. Черняковська наголошували на тому, що сільське природне середовище включене до життя та побуту людей, відтак «сільський школяр сприймає природу як природне середовище перебування» [11, 4]. Сільська школа наближена до природного і реального предметного середовища. Вона здебільшого сама є його суб’єктом та об’єктом соціального, культурного впливу. Суб’єктом взаємовпливу є й учень. Змінюючись у процесі навчально-пізнавальної, комунікативної, пошукової та іншої соціально значущої діяльності, особистість здійснює перетворюючий вплив на середовище. Суперечливим є вплив «неолюдненого» середовища, що має місце в сільських школах. Зселення та укрупнення сіл у 1960-х рр., суспільна тенденція до укрупнення сільськогосподарського виробництва з одного боку, інституціалізація школи – з іншого, були визначальними щодо закриття малочисельних шкіл (іде мова про так звані «неперспективні» села й будівництва великих (на 1000 і більше місць). На освітянській карті України є школи, які заповнені учнями ледь на 50%. Відсутність можливості обживати індивідуальне середовище в культурній формі приводить до відчуження учня від середовища. Це може приводити до того, що вона обживається в а-культурній формі. Адже персоніфіковане середовище дає людині відчуття впевненості і захищеності. З іншого боку, відхилення приводить до ситуації «людина без середовища», «середовище без людини».

Культурний компонент. Культура у найзагальнішому розумінні являє собою сукупність традицій, норм, цінностей, смислів, ідей, знакових систем, характерних для соціальної спільноти, що виконують функції суспільної орієнтації, забезпечують консолідацію людських спільнот та індивідуальне самовизначення особистості. Культура визначає зміст соціальної реальності – соціальних форм (інституційних структур), нормативних уявлень, ціннісних пріоритетів. Культура постає як середовище життєдіяльності, яке визначає міру особистісного розвитку; за такого підходу особистість розглядають як соціалізований індивід, що має певний рівень культурного розвитку. На відміну від міської школи, сільська школа близька до живої культури. Та частина предметно-просторового середовища, яка належить до знакової системи, складає живу культуру – «культурний шар школи». Попадаючи в живу культуру, учень освоює її, стає суб’єктом, має змогу доповнювати і вдосконалювати її. На цьому культурному ґрунті вибудовуються традиції школи. Л.В. Байбородова та А.П. Черняковська зазначають, що в силу того, що соціокультурне середовище села більш консервативне, стале і традиційне, вчителі, батьки та односельці мають великий вплив на виховання дітей. «На селі більшою мірою, ніж у місті, збереглися цілісність національної самосвідомості, внутрішнє духовне багатство, ставлення до Батьківщини та природи... У дітей значно раніше формується повага до сімейних традицій, до старших, до людей праці, прагнення до взаємодопомоги» [1, 4].

Підсумувавши вищесказане, можна зробити висновок, що в контексті функціонування старшої профільної школи все більшої актуальності набуває необхідність моделювання загальноосвітнім навчальним закладом навчально-виховного середовища і взаємодії її суб’єктів, які б забезпечували ефективність освітнього процесу й сприяли б творчому розвиткові особистості в системі «учень – навчально-виховне середовище». Особливо необхідні зміни цілей освіти для поліфункціонального розвитку пізнавальної й особистісної сфери учня, для якого моделювання навчально-виховного середовища є в глобальному розумінні моделюванням його майбутньої адаптивності, комунікативних умінь, морально-етичного внутрішнього кодексу. Процес моделювання навчально-виховного середовища слід здійснювати за п’ятьма розглянутими нами компонентними напрямками – інформаційно-змістовим, технологічним, комунікативним, предметно-просторовим та культурним. Це один з ефективних кроків до системного вирішення проблеми розвитку профільної старшої школи. Подальшого дослідження потребують критерії ефективності моделей, інструментарій вивчення результативності їхнього функціонування.


ЛІТЕРАТУРА

1. Байбородова Л.В., Черняковская А П. Воспитание в сельской школе. – М., 2002. – 164 с.
   
2. Ващенко Г. Виховання волі і характеру. Підручник для педагогів. – К.: Школяр, 1999. – 385 с.
   
3. Выготский Л.С. Педагогическая психология / Под ред. В.В. Давыдова. – М.: Педагогика-Пресс, 1996. – 536 с.
   
4. Корчак Я. Як любити дітей. – К.: Радянська школа, 1976. – 160 с.
   
5. Панов В.И. Психологические аспекты развивающего образования // Педагогика. – 1996. – № 6.
   
6. Платон. Аристотель. Пайдейя: Восхождение к доблести. – М.: Изд-во УРАО, 2003. – 480 с.
   
7. Русова С. Вибрані педагогічні твори: у 2 кн. – Кн. 1 / За ред. Є.І. Коваленко. – К.: Либідь, 1997. – 272 с.
   
8. Слободчиков В.И. Образовательная среда: реализация целей образования в пространстве культуры // Новые ценности образования: культурные модели школ. – Вып. 7. Инноватор. – М., 1997. – С. 181.
   

УДК 37.034:23/28

С.М. Івах

кандидат педагогічних наук,

викладач кафедри педагогіки,

Дрогобицький державний педагогічний

університет імені Івана Франка


ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДИ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ


У статті висвітлюються питання принципів та методів християнського виховання, ролі вчителя у релігійному вихованні та вимог до нього. Обґрунтовується доцільність побудови християнського виховання на принципах ненасилля, своєчасності, єдності педагогічних вимог, вимогливості та любові. Наголошується на важливості оптимального підбору методів виховання.


Article shows the questions of principles and methods of christian education, teacher’s role in religious education and requirements concerning of him. Expedience construction of christian education is grounded on principles not violence, to the timeliness, unity of pedagogical requirements, demand and love. It is marked on importance of optimum selection of education methods.


1. Постановка проблеми у загальному вигляді. Майбутнє нашої держави залежить від виховання наступних поколінь, від змісту тих цінностей, які закладаються в серця і душі молоді. Сьогодні, поряд із змаганнями за нові технології, іде боротьба за важливі засоби у формуванні духовності, характеру молодого покоління. Варто зазначити, що внаслідок засилля інформаційного простору аморальними сценами насильства, еротики, культу грошей, влади і сили, бездуховністю і бездумністю віртуального простору з його безвартісними розвагами і героями, у нашому суспільстві відбувається девальвація духовних цінностей. Невтішні факти нашого сьогодення, а саме: зростання злочинності, безпритульності, наркоманії серед молоді, свідчать про те, що питання духовного відродження і морального вдосконалення є надзвичайно важливими для нашого суспільства. Навколо цих проблем задля їхнього позитивного вирішення, на нашу думку, слід об’єднати зусилля як сім’ї, так і школи та церкви. У цьому сенсі надзвичайно важливим є визначення принципів та методів виховання.

2. Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Питання релігійного виховання молоді посідало вагоме місце у педагогічній спадщині таких відомих вітчизняних педагогів, як Г. Ващенко, І. Огієнко, К. Ушинський та ін. Щодо сучасних наукових досліджень, то найбільш помітний внесок у висвітленні цього питання належить О.І. Вишневському. У його працях відображений розвиток релігійності в українській виховній традиції, показана виховна функція релігії, висвітлені гострі практичні проблеми стосунків школи і Церкви тощо. Однак вважаємо, що питання принципів та методів християнського виховання, ролі вчителя у релігійному вихованні та вимог до нього, не знайшли цілісного відображення у сучасній педагогічній науці.

3. Формування мети статті. Метою нашої статті є виокремлення оптимальних принципів та методів християнського виховання сучасної молоді.

4. Виклад основного матеріалу дослідження. У нашому пост-атеїстичному суспільстві багато людей дезорієнтовані у своєму внутрішньому світі, багато християнських елементів затерто у суспільній свідомості. Адже довгі десятиліття вся організація нашого суспільного життя підштовхувала нас до демонстрації своїх дій, нас добре навчили одне думати, інше говорити, а ще по-іншому чинити. Тому, на нашу думку, сьогодні основна проблема морально-духовного виховання полягає не стільки в тому, щоб навчити засад християнської моралі, а у тому, щоб сучасна людина в них повірила і прийняла до свого серця як життєву необхідність, щоб відчула власну потребу в духовному житті. Тому метою і завданням релігійного виховання є формування дитини у вірі, передача віри для життя, навчання будувати свій внутрішній світ згідно з нормами християнської моралі. Християнське виховання і навчання дітей – це справді мистецький витвір, якому немає аналогів. «Як скульптор із глини формує постать мистецького твору так священик працею не менш мистецькою, у м’якому воску дитячої душі виробляє образ і подобу самого Ісуса Христа» [1, 10].

Християнська педагогіка будується на міцному фундаменті історичної практики організації життя, основою якої є реальний факт існування Ісуса Христа – Учителя і Вихователя людства, який дав вічні основи педагогіки, зміст котрих черпав із самого життя.

Протягом століть християнська педагогіка віднаходила оптимальні шляхи відповідного формування людської особистості та способи впливу на свідомість, почуття, волю людини. Сприймаючи Євангельські правди безпосередньо почуттями, християни втілювали їх у життя і на цих істинах будували свої вчинки, звичаї, вдачу, що впливало на характер виховання. Основні засади виховання ставали християнським звичаєм, побутовим устроєм життя, переростали у традиції, які передавалися із покоління до покоління. Традиції мали виховуючий характер і переростали в правила поведінки, у своєрідну життєву науку, принципи життя.

Перші спроби теоретичних педагогічних міркувань беруть свій початок з ІІІ-ІV століття. Заслуга в цьому належить Святим Отцям і Вчителям Церкви: Клименту Олександрійському, Григорію Богослову, Василію Великому, Івану Золотоустому, Августину та ін. Загальною основою їхніх поглядів на виховання і освіту був релігійно-моральний принцип, який об’єднав всі педагогічні ідеї у своєрідну систему.

Створивши свою систему виховання, християнство в особі святих Отців та Учителів Церкви заклало серйозний фундамент для розвитку власної оригінальної педагогічної теорії. В загальній формі релігійна педагогіка – це педагогіка, яка свої положення обґрунтовує на основі релігійних ідей, і її потрібно розглядати як історично-культурний феномен, спосіб релігійного впливу на людину; частину загальної педагогіки. Одночасно вона має свою специфіку і свої характерні особливості, а саме: методологічною основою християнської педагогіки є «патристична ідея виховання як ведення до богопізнання» [3, 15]. Містична ідея боголюдини, згідно з якою головне в житті – це сходження до Бога, обожествлення людської природи, надає релігійній педагогіці християнського змісту і перетворює її у власне християнську педагогіку.

Основними компонентами християнського виховання виступають: свідомість особистості, емоційно-чуттєва сфера, навички та звички поведінки. Структурними елементами процесу виховання є: мета і завдання, зміст й методика організації виховного впливу, його результати та корекція. Тому є необхідність визначити і основні методи формування названих компонентів виховання. Наприклад, основними методами формування свідомості особистості є бесіда, лекції, диспут та метод прикладу.

Методами формування суспільної поведінки є педагогічна вимога (прохання, схвалення, натяк, умова, недовіра, осуд, погроза), громадська думка, створення виховуючих ситуацій.

Методами стимулювання діяльності і поведінки є гра, змагання, заохочення (нагорода), покарання, але за умови їх правильного використання. Крім того, у методах виховання поєднується минуле (бесіда, лекція, оцінка подій, що відбулися); теперішнє (організація діяльності та формування досвіду суспільної поведінки); майбутнє (нагороди, покарання).

Заслуговують на увагу і принципи християнського виховання, які спрямовують розвиток дитини і керування вихованням з боку вихователя. Серед основних принципів християнського виховання нами виокремлено:

• принцип ненасилля (Не чини насилля над душею, не згаси духа!);
  
• принцип своєчасності (слова та справи Божі відкриваються людям по мірі здатності сприймати їх);
  
• принцип єдності педагогічних впливів (враховувати негативні впливи на дитину і, по можливості, пом’якшувати та виправляти їх);
  
• принцип відповідальності;
  
• принцип любові (Любов педагога повинна живити почуття, підтримувати здатність до співчуття, милосердя і любові у своїх вихованців).
  

Духовне виховання, виховання релігійного почуття – це перебування поруч, постійна готовність виявляти допомогу в боротьбі з гріхом. Адже будівництво душі починається в дитячі роки, і тому дитині потрібен помічник. Він повинен допомогти дітям у звільненні влади гріха через благодатне наповнення, що знаходиться у Церкві, допомогти розкрити Образ Божий. Це основна мета християнського виховання, це відкриття шляху до вічного життя. Бажано звернути увагу вихователів на зв’язок всіх сторін особистості, інструментальне значення в розвитку духовного життя, фізичного, психічного та соціального життя дитини. Але у релігійному вихованні головне місце займає живе вільне і всеохоплююче занурення людини в життя Церкви: участь у літургійному житті, удосконалення внутрішнього життя, шукання правди.

Результатом християнського виховання є не вишколеність, а надбання внутрішньої системи вартостей, які лягають в основу всього життя людини. Вона віддзеркалюється не у переліку дозволеного чи не дозволеного, а у внутрішній поведінці, прихильності і нарешті в любові до істини. Відомо, що особистість тоді вважається сформованою, коли у неї не просто з’явилися поняття добра і зла, а коли вони керують її волею. Тільки тоді людина стає здатною до справжнього діалогу з світом не розчиняючись в ньому, не гублячи свого сумління.

Християнська система виховання є персоналістичною. Вона базується на Євангельських цінностях, має свої норми. Центральним пунктом є виховання у любові до людини, у відкритті батьківства-синівства Бога, відчутті духовного братерства, справжнім джерелом якого є спільний Отець.

Досить цікавими і практично корисними є погляди на релігію і релігійне виховання о.Івана Боско. Він вважає, що релігія є основним виміром особистості: здоров’я її душі, мудрості, радості і побожності. У сфері релігії виховна праця полягає у тому, щоб пошанувати розум і волю спрямованої на безсмертність людини.

Спосіб ставлення людини до Бога, релігійна позиція формується від раннього дитинства і залежить від оточення. Особлива місія надається сім’ї. У декларації про християнське виховання сказано, що батьки є першими і головними вихователями дітей. Вони повинні познайомити дитину з Богом, дати їй перші знання про нього. З цією метою вдома часто проводять розмови про існування Бога, і маленькі діти довірливо з уст найрідніших людей сприймають цю інформацію. Дітям необхідно давати достовірні знання, прагнути відповісти на їхні запитання так, щоб пізніше вони не втратили в них віру. Отже, щоб говорити з дитиною про таїнство, батьки повинні самі мати для цього необхідні знання. Великий вплив на дітей має часте відвідування церкви, прикладання до святого Христа, ікон, благословення священика. Особливо важливим є дух віри і благочестя батьків, які оберігають, виховують і зміцнюють благодатне життя дітей.

Ігри, праця дітей повинні виховати в них бажання трудитися. У випадку, коли дитина більшість вільного часу перебуває в трудовій діяльності (в 5-7 р.), відгукується на якусь потребу, то в її душі відбувається здатність до праці, вміння прийти на допомогу. У період від народження до дванадцяти років проходить становлення в людини трьох елементів: духовного Я, душевного Я і тілесного Я. До дванадцяти років дитина засвоює досвід, а пізніше на власному досвіді намагається самостійно закріплювати засвоєне. Ось чому так важливо, щоб у сім’ях панувала атмосфера взаємної любові і турботи. Добре, коли школа і церква допомагають, співпрацюють з батьками. Взагалі релігійна позиція благодатно впливає на домашню атмосферу. Свята, звичаї, традиції – зміцнюють родину.

На нашу думку, варто звернути увагу і на той факт, що за своєю природою дитина вже схильна до гріха. Прийняття цієї думки і знання його причин повинні ще більше схиляти батьків до уважного і бережливого ставлення до дітей. Адже досвід показує, що бувають випадки, коли з раннього дитинства у дітей проявляється недоброзичливість, заздрість, які спочатку існують лиш у потенції. Не потрібно залякувати дітей, плекати в них почуття помсти і користолюбства та інші негативні риси, які принесуть багато страждань як самій дитині, так і іншим людям.

Починати християнське виховання слід з гармонізації внутрішнього світу дітей, з поступового формування в їхній свідомості християнського світогляду, а не з привчання до зовнішніх правил поведінки в церкві. Потрібно шукати особливу систему довірливого діалогу з дітьми, слухати, що відбувається в їхніх душах, співпереживати й служити їм своїми порадами й реальними справами, рідше вдаватися до заборон. Канони релігійного виховання застерігають батьків від неграмотного виховання. Воно полягає в тому, що деякі діти легко приймають християнські норми поведінки, але залишившись на самоті так само легко приймають інші, протилежні правила поведінки. Так виховується лицемірство. Його породжують несвоєчасні заклики до високих цілей життя, «занадто правильні зразки», які ще не може прийняти, засвоїти дитина. В неї ще немає для цього внутрішніх можливостей і вона старанно «робить вигляд», тобто приймає той зовнішній образ, який від неї вимагають.

Правильні зовнішні (обрядові) дії ще не гарантують християнського устрою душі і можуть стати звичкою, яка заперечує духовний, моральний зміст. Важливим правилом релігійного виховання є бажання дитини провадити духовне життя.

Елементом релігійності є і ставлення до інших людей: «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» [3, 74]. Навчити любити можна лише через досвід. Любов батьків між собою, батьків та дітей, братів та сестер дає змогу наблизитися до Господа, який є любов’ю. «Коли ми любимо одне одного, то Бог у нас перебуває, і його любов у нас досконала» [3, 74].

Необхідно розрізняти поняття світського і релігійного виховання. Світське виховання має на меті тимчасові життєві цілі, пов’язані з потребами сім’ї, суспільства або держави. Християнське виховання намагається дати дитині духовне спрямування, щоб вона могла встояти перед різними спокусами і йти в житті правильним шляхом, дбає про духовний розвиток особистості, що ґрунтується на вічних Божественних принципа х.

5. Висновки. Отже, релігійне виховання дитини – це спільні зусилля батьків, сім’ї, священика, катехита, цілої спільноти вірних. Воно полягає у створенні середовища, атмосфери, що розширює межі сім’ї, яка має безпосередній і тривалий вплив на релігійний розвиток дитини. А спільні зусилля допоможуть дитині відчути і легше збагнути суть парафіяльної спільноти, до якої вона належить.

На нашу думку, релігійне виховання повинно базуватися на принципах ненасилля, своєчасності, єдності педагогічних вимог, вимогливості, любові. Завдяки оптимально підібраній системі методів відбувається введення дитини у світ християнських цінностей та забезпечується прийняття їх за незаперечні істини у її щоденному житті.


ЛІТЕРАТУРА

1. Ващенко Г. Виховний ідеал: Підручник для педагогів, виховників, молоді і батьків. − Полтавський вісник, 1994. − 192 с.
   
2. Ващенко Г. Роля релігії в житті людства і релігійне виховання молоді // Вибрані педагогічні твори. − Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1997. − С. 128-142.
   
3. Витівський М. Християнське виховання і навчання дітей. – Трускавець, 2001. – 136 с.
   
4. Вишневський О.І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Дрогобич: Коло, 2003. – 528 с.
   
5. Браун-Галковська М. Домашня психологія. – Львів, 2000. – 175 с.
   

УДК 94:321(430)

Т.Г. Купрій