Наукових праць

Вид материала

Документы

Содержание Дидактичні можливості освітнього ресурсу при вивченні християнської культури Духовні цінності та виховний потенціал у творчій спадщині григорія ващенка Постановка проблеми у загальному вигляді Аналіз останніх досліджень і публікацій. Мета дослідження Список використаних джерел Формування лінгвокультурологічної компетенції студентів педагогічного університету в процесі вивчення іноземних мов Актуальність проблеми. Мета даної статті Робота з текстом. Робота з дискурсом. А. Кероване спілкування Б. Вільне спілкування Використання Інтернету. Використання мультимедійних технологій. Читання художніх текстів. Читання іноземних публіцистичних текстів. Використання вправ лінгвокультурологічного характеру. Виховання толерантної особистості у світлі християнської моралі

Подобный материал:

• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• Вимоги до оформлення статей у збірнику наукових праць пдату, 24.02kb.
• Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
• Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
• Бібліографічний покажчик наукових праць, 3125.96kb.
• Наукова робота за 2008-2009, 347.53kb.
• Реферат цикл наукових праць "Інформаційно-еволюційна економіка І проблеми її становлення, 196.89kb.
• Основні види студентських наукових досліджень види науково-дослідної продукції, 366.46kb.
• Список наукових праць, 17.93kb.
• Список наукових праць, 140.8kb.

ЛІТЕРАТУРА

1. Современные педагогические течения / Сост. П.Ф. Коптерев, А.Ф. Музыченко. – М., 1993.
   
2. Gluck, Gerhard / Hilgers, Andrea Richtlinien und Lehrplane zur Sexualerziehung. Eine Analyse der Ziele, Inhalte, Methoden sowie Normen sur Sexualerziehung. – Koln, 1994. – S. 110.
   
3. Hilgers, Andrea. Richtlinien und Lehrplane zur Sexualerziehung. – Koln, 1995. – S. 96.
   
4. Meves Christa Sexualegziehung: eine Totalrevision ist uberfallig // Fels. – 2002. – № 3. – S. 33-37.
   
5. Zimmermann, Susanne. Sexualpadagogik in der BRD und in der DDR im Vergleich. – Gieben: Psychsozial – Verl., 1999. – S. 240.
   
6. Zipris, Anna. Sexualerziehung – modern oder schon zu spat // Partner. – 2003. – № 7. – S. 22-27.
   

УДК 26(07)+37.013.46

З.О. Возна

викладач кафедри філософії

та суспільствознавства,

Уманський державний

педагогічний університет

імені Павла Тичини


ДИДАКТИЧНІ МОЖЛИВОСТІ ОСВІТНЬОГО РЕСУРСУ ПРИ ВИВЧЕННІ ХРИСТИЯНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ


Стаття присвячена вивченню умов теорії і практики формування християнської культури в учнів загальноосвітньої школи та майбутніх педагогів. Досліджується проблема можливостей освітнього ресурсу середньої і вищої школи у справі вирішення проблем формування духовної культури на основі християнських цінностей.


The article is dedicated to surveying conditions of theory and practice of secondary school pupils and future teachers’ christian culture formation. It considers the issue of secondary schools and universities educational resource possibilities solving problems of forming spiritual culture on the basis of christian values.


Для духовного становлення сучасного суспільства звернення до культурно-духовної спадщини минулого, до якої релігія має безпосереднє відношення є вкрай необхідним. Розуміння цього має стати базовим принципом у професійній підготовці майбутніх педагогів, зокрема, у становленні і розвитку наукового світогляду учителя історії. Релігія є одним із духовних чинників у структурі культури. Маючи колосальний вплив на суспільство, православ’я історично формувало культуру нашого народу, визначало його духовні цінності, сенс життя та творчої діяльності. Сучасний стан культури, позначений кризовими явищами, актуалізував дослідження ролі християнських цінностей у формуванні історичного мислення учнів та фахової підготовки педагогів. З урахуванням християнського світогляду може бути побудоване викладання багатьох предметів гуманітарного циклу середньої та вищої ланки школи. Автор статті визначає проблемою дослідження аналіз внутрішнього освітнього ресурсу, акумульованого в програмах та змісті підручників з курсу «Історії України» для загальноосвітньої школи та основних принципів підготовки майбутніх педагогів на основі християнських цінностей. Для розв’язання проблеми проведемо структурний аналіз змісту та методичного апарату підручника з курсу «Історія України» для учнів 8 класу загальноосвітньої школи (О.В. Гісема, О.О. Мартинюка). Навіть поверховий огляд фактичного та теоретичного матеріалу, історичних джерел, довідкової інформації, ілюстрацій пам’яток сакральної культури є переконливим доказом функціональної здатності підручника щодо прилучення учнів до духовних надбань української православної церкви.

Результатом діяльності православної церкви є величні і довершені зразки культової архітектури. Засобом естетичного впливу на учнів слугує велика кількість ілюстрацій відомих пам’яток. Серед інших учням пропонуються світлини Києво – Печерського монастиря, Успенської церкви у Львові, Троїцької церкви в селі Межиріч, Георгіївського собору Видубицького монастиря, каплиці Трьох Святителів у Львові, будівлі Братського монастиря в Києві, Преображенської церкви в Сорочинцях, церкви св. Юра в Дрогобичі, Михайлівського Золотоверхого собору, Троїцького собору в Самарі, Андріївської церкви в Києві, Іллінської церкви в Суботові та інших. Засобом прилучення до розуміння християнського світогляду і філософії православ’я є твори середньовічного живопису і графіки. Це репродукції гравюри Іллі «Тайна хрещення» до «Требника» Петра Могили, І. Щирського «Тріумфальне знамено», ікони «Різдво Христове», «Архістратиг Михаїл» з Трушевич XVI ст., зразки монументального живопису церкви Святого Духа в селі Потеличі, деталі монументального розпису церкви Воздвиження в Дрогобичі, світлина ікони «Покрова Богородиці» із зображенням Богдана Хмельницького роботи І. Рутковича з іконостаса із Скваряви – Нової, ікона роботи Й. Кондзелевича «Воскресіння», козацька ікона «Покрова» із зображенням П. Калнишевського. Жанр середньовічного портретного живопису дає учням візуальне зображення духовних провідників християнської віри. У підручнику є зображення євангеліста Марка з мініатюри до Пересопницького Євангелія, євангеліста Іоанна з мініатюри І. Галятовського, світлини Й. Борецького, П. Могили, Г. Балабана, І. Гізеля, М. Смотрицького, Ф. Прокоповича.

Православна церква плідно діяла з метою просвіти народу, створювала шедеври високої духовної культури. Пам’ятки друкованої церковної літератури розширюють розуміння учнів про внесок православної церкви в цю справу. Це твори полеміста Герасима Смотрицького « Ключ царства небесного», і «Календар римський новий», Пересопницьке Євангеліє, «Апостол», і «Буквар» І. Федорова, Острозька Біблія, православний Катехізис, або «Православне ісповідання віри» та «Євхарістіон» П. Могили, «Тренос» М. Смотрицького, «Зерцало богословія» К. Транквіліона-Ставровецького, «Часослов», збірник святкових служб «Анфологіон», виданий Києво-Печерською друкарнею та багато інших джерел православної літератури. Методичний апарат підручника пропонує для аналізу учнів ще один вид мистецтва, що органічно пов’язаний з релігійною культурою – пластику. До їхньої уваги пропонуються світлини із зразками фасадів пам’яток сакральної архітектури, іконостасів, надгробної пластики. Зокрема каплиці Боїмів, вівтаря Вольфа-Шульца у Львові, надгробка князя К. Острозького. Християнську символіку учні зустрічають на зображеннях козацьких клейнодів та геральдичних знаках. Крім цього, знаходимо широкий перелік імен діячів культурно-освітнього та релігійного руху, як-то: І. Вишенського, С. Зизанія, П. Могили, К. Острозького, Є. Плетенецького, Ф. Прокоповича, Д. Туптала та ін. Понятійний мінімум для учнів 8 класу вимагає розуміння таких термінів: право ставропігії, реформація церкви, контрреформація, протестантизм, братства, греко-католицька церква, православні єпархії, метрополія, консисторія, орден, Євангеліє, літургія, кант, партесний спів, богослов’я і багато інших.

Наведений вище інформаційний діапазон сприяє формуванню когнітивного та аксіологічного рівня компетентностей учнів. Разом з тим, педагогічна практика позує, що є проблеми у сприйнятті учнями матеріалу про церковне життя України в XVII-XVIII ст. і питань релігійної культури в цілому. Вкажемо на деякі з їхніх причин. Зовнішніми чинниками є тривале витіснення із свідомості і практики українців духовних цінностей християнства, а також вплив техногенної цивілізації, що робить сферу духовного меншовартісною і малозначущою для особистості. Є і внутрішні чинники дидактичного плану. Це нерівномірність розподілу інформації про діяльність православної церкви в структурі програмного матеріалу курсу «Історія України». З одного боку перенасичення інформаційного та ілюстративного матеріалу в підручниках для середніх класів, і зменшення його питомої ваги в старшій школі, де учні здатні не тільки до естетичного сприйняття, але і до усвідомленого аналізу і позитивної рефлексії. Не сприяє позитивному сприйняттю фрагментарність, відсутність цілісності та впорядкованості інформації про православну культуру, неузгодженість тексту та ілюстрацій, роззосередження інформації серед фактів політичної та соціально – економічної дійсності. Хибують підручники поверховістю інформації, зверненням уваги до зовнішніх ознак, а не внутрішнього змісту. З огляду на означену проблему, постає важливим фактор ґрунтовної професійної підготовки майбутніх педагогів.

Концепція освітньої реформи на засадах християнських цінностей з упровадженням викладання основ християнської культури в загальноосвітніх навчальних закладах визначає на наступні принципи підготовки педагогів:

1) Образність, художність і доброчесний характер явищ, які подаються учням.

2) Необхідність цілісного і багатостороннього підходу до явищ християнської культури, представлення їх в духовному, історичному, естетичному, етичному та інших аспектах.

3) Шанобливий і споглядальний підхід, відсутність псевдонаукового об’єктивізму і зверхності до явищ християнської культури, незалежно від їхньої художньої досконалості, відповідності уявленням сучасного суспільства.

4) Гармонічне поєднання вітчизняної і світової християнської культури. Представлення християнської культури як надбання усього людства і, водночас, розкриття неповторності і своєрідності вітчизняної православної культурної традиції [1].

Отже, у підготовці майбутніх фахівців потрібно звернути увагу на:

1. Когнітивний аспект – глибокі знання теми.
   
2. Формування розуміння важливості регенерації церковної культури для збереження цілісності, безперервності власних традицій та історії.
   
3. Вміле використання прийому образної характеристики православної культури з аналізом зовнішніх ознак і внутрішніх властивостей.
   
4. Використання прийому всебічного аналізу християнських пам’яток з мистецтвознавчої, релігійної, світоглядної точок зору.
   

У структурі підготовки майбутнього учителя історії щодо основ християнської культури визначимо курси: «Історії України», «Української та зарубіжної культури», «Всесвітньої історії», «Етики», «Естетики», «Світових релігії», «Культурології», «Історії української культури». У структурі знань студента важко визначити пріоритетний напрямок. З огляду на програмні вимоги середньої школи до категорії основних знань і вмінь студента можна віднести знання про ґенезу, типи, стильове розмаїття української сакральної архітектури. Храм може розглядатися однобічно через окремі аспекти – мистецтвознавчий, богослужбовий, символічний, світоглядний. Оскільки інтегроване узагальнення, філософський аналіз даного феномена відсутні, то потрібно звернути увагу на теорію храмового образу, його місце в духовній культурі, співвідношення зі світоглядом епохи. Традиційно головними для українського соціуму були обрядова діяльність, естетична досконалість архітектурного образу, мальовничість зображень і музична аура [2]. Передати обрядовість та духовність музики складно, а образно реконструювати, проаналізувати ґенезу храмології, піднятися на вищий рівень осмислення діалектичного зв’язку архітектурної форми і її символіки можливо. Це буде методично виваженим прийомом у становленні знань студента. Наведемо деякі міркування щодо важливості знань з храмології:

1. Зауважимо, що довгий час архітектура домінувала над іншими напрямками мистецтва, підпорядковуючи їх собі.

2. Храмовий образ завжди співвідносився зі світоглядом епохи.

3. Церква виступала чинником естетичного впливу.

4. Храмова культура завжди була образом національного духу.

5. Підручники з вітчизняної історії для школи багато ілюстровані світлинами пам’яток культової архітектури.

6. Кожен елемент храму є глибоко символічним.

Зупинимося детальніше на методиці формування знань з основ сакральної архітектури. До прикладу візьмемо такий факт: у зазначеному підручнику з історії України подано три світлини архітектурних пам’яток – дзвіниці Софіївського собору, Києво-Печерської лаври та дзвіниця Успенського собору у Львові. Під світлинами подано лише підпис, а в тексті – тільки факт створення. Упроваджуючи ідею багатостороннього підходу до християнської культури, потрібно було наголосити на функціональному призначенні дзвіниць, визначити їхні характерні особливості, художній стиль, авторів-архітекторів, історію створення та символічний зміст. Саме такий алгоритм має бути закладений в побудову знань студента-історика. Акцентування уваги учнів на історії дзвонів є ефективним засобом розвитку їхніх пізнавальних, світоглядних, моральних, ціннісних орієнтацій. Корисним було б наступне доповнення. В старозавітні часи дзвонів не знали. На Русі дзвони з’явилися з прийняттям християнства. Значного поширення набули в XVI-XVII ст., отримавши духовно-символічне значення благовістування Євангелія, вчення Христа. Відповідно до уставу богослужіння розрізняють кілька видів дзвоніння: в один дзвін – називається благовістом, почергово два – передзвоном. Тризвін звучить до святкових і врочистих богослужінь разом із благовістом. Благовіст звучить три рази на день, сповіщаючи про початок утрені чи вечірні. До найурочистіших видів дзвоніння належить «цілодневне», яке триває аж до вечірні (на день Різдва). Серед багатьох видів дзвонінь, головних вирізняють п’ять: святковий, воскресний, полієлейний, повсякденний та малий. На Русі дзвони не мали спеціально призначеного для них місця. З XIV ст. будуються дзвіниці у вигляді багатоярусної вежі, увінченої банею та дзвоном під нею. Вони могли бути окремо від храму, інколи виступали в одному ансамблі з церквою. Тоді її будували з заходу, щоб нижній поверх слугував притвором [3, 36-38.]. Таке доповнення звичайної ілюстрації посилить емоційність сприйняття і матиме практичне значення. Після цієї інформації кожен учень звертатиме увагу на церковне дзвоніння, це може стати початком зацікавлення історією християнської культури. Навіть побічне ознайомлення з тисячолітньою традицією української церковної архітектури розкриває широке розмаїття великих кам’яних і дерев’яних пам’яток. Учні не можуть не помітити відмінностей в загальній формі кожної із будівель, у формі бань, у формі таких архітектурних елементів як пілястри, карнизи, портали. Учням потрібно пояснити, що їхня особливість зумовлена специфічними історичними, політичними, культурними, регіональними чинниками. На їхнє усталення мали вплив уподобання замовників та будівничих, певний стиль в архітектурі. Зазначимо принагідно, що у вказаному підручнику стильові характеристики ренесансної архітектури не визначені взагалі, а барокові означені слабко. Пам’ятки архітектури м. Львова (світлини яких змальовано в тексті) віднесені до всесвітньої спадщини людства, тому важливо зазначити це учням в межах історико-культурної доби, яку вони вивчають. Разом з тим, більшість українських церков мають спільний характер, який більше відчувається, ніж усвідомлюється. Щодо спільного в культовій архітектурі, то це перевага однакових горизонтальних і вертикальних ритмів, незалежно від стилю і це є вирішальним фактором, що надає будівлі її української ідентичності [4, 38]. Обов’язково потрібно звернути увагу на символіку зовнішнього вигляду храму, який доступний учням візуально. Храм є домом Божим, брамою Небес, кожна церква є символом раю, Небесного Єрусалиму, образом Трійці, самого Христа, символом обожненої людини. Він сягає духовної дійсності за допомогою певних форм і просторів, що у ньому запроектовано. Основою архітектурної православної естетики є порядок, співмірний космосу, правильність, краса, що є доказом існування завершеного розуму, який управляє світом. Храми мають чотири стіни, що відповідає чотирьом сторонам світу, вони будуються рівновеликими у вигляді куба. Східна частина – символ втраченого раю, що був на сході в Едемі. Середня частина храму «корабель» – земний простір, де знаходиться вселенська Церква Христа. Західна стіна – символ країни мертвих. Апсида в архітектурному просторі – символ непорушної стіни Богородиці. Склепіння у формі напівсфери – символ небесної тверді. Згодом уявлення про небесне склепіння було перенесено на купол. Стовпи, які підтримують склепіння храму – це в духовному смислі – апостоли, святителі, вчителі церкви. Християнські святині одержали три символічні зовнішні форми – корабля, кола і хреста. Форма корабля мала нагадувати вірним, що крізь море життя спроможна завести людину до небесної пристані тільки церква. Кругла фора мала означати вічне тривання церкви. Церква, побудована у формі хреста, мала нагадувати, що хрест є справжньою основою церкви. Хрест, від часу освячення його мукою Христа, став джерелом і символом спасіння [5].

Символ є небесною категорією. Він є продовженням ієрофонфії, тобто процесу освячення, єднання із святістю. Опрацюванню теорії християнського символізму в мистецтві велику увагу приділив Климент Олександрійський. Він уважав архітектуру проміжною між наукою і мистецтвом, вона «надзвичайно загострює здібності душі, особливо її здатність розуміння, робить душу більш здатною відгадувати істину, відкидати неправду. Саме завдяки архітектурі ми вловлюємо подібність і відмінність, можемо знаходити довжину, не знаючи ширини, поверхню, що не має глибини, точку, що не підлягає поділу і не має продовження, нарешті, це вона від предметів чуттєвих підносить нас до речей, що лише розумом осягаються» [6, 28-32]. Тема символічного змісту є достатньо досліджена в доробках. Громова Є., Давидова М., Заграєвського С., Кириченко Є., Лихачова Д., Скорик Л., Сумиленко С., Успенського Л. Додамо кілька слів про типологію церковної архітектури. У підручнику використано, але не наголошено на цьому, світлини різних типів церков, які у зв’язку з різнобічною діяльністю людини і її духовними потребами, поділяються на такі основні функціональні групи: парафіяльні, соборні, кафедральні церкви, монастирські, лікарняні, воєнні, тюремні, цвинтарні, навчальні, будинкові, безпарафіяльні [7]. За таким алгоритмом мають будуватися знання студента і в інших напрямках пізнання християнського спадку. Це і розуміння внутрішньої структури храму, і основ іконографії, особливостей символіки колірної гами ікон, і глибоке розуміння основних пам’яток духовної літератури, і саме головне – ідеї, до якої йшло суспільство. Межі статті дозволяють означити проблему та зробити наступні висновки. Навчальний потенціал одного лише курсу «Історії України» має достатньо ресурсів для формування в учнів уявлення про християнську культуру. При вмілому і цілеспрямованому використанні можливостей всіх предметів гуманітарного циклу можливим є систематичне і глибоке прилучення до духовної культури українського народу. Дотримання основних принципів упровадження основ християнського світогляду у вищій школі дасть можливість зберігати і відтворювати традиційну культуру як фундаментальної основи буття, необхідного для відновлення духовності українського суспільства.

Слід визнати, що духовність – це певний стан людини і суспільства, який формується, виробляється важкою працею душі самої людини і самого суспільства, за участю їхньої власної волі і власних зусиль. Визнаємо також, що людська істота має схильність і потенції до нарощування власного духовного поля, незалежно від того, якими очима дивимось на нього – очима християнина чи матеріаліста. І сьогодні цю двоєдність сприймаємо як реальність, але з тим лише застереженням, що й духовність може мати різний зміст, бо джерелом її можуть бути різні авторитети. Маємо тут нагадування євангеліста: «Не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони...». Другою істотною особливістю духовності є те, що їй завжди властива певна спрямованість – націленість на ідеал та на самопізнання, у яких людина шукає себе як істота моральна, і своє призначення як істота безсмертна [8, 28]. Людині притаманна вічна схильність стояти обличчям до ідеалу і вічне прагнення наблизитися до нього. Наука допомагає їй розуміти зміст ідеалу, мистецтво вказує на його досконалість і красу, релігія дає відчуття інтимної близькості до нього.


ЛІТЕРАТУРА

1. Концепція освітньої реформи на засадах християнських цінностей з впровадженням викладання основ християнської культури в загальноосвітніх навчальних закладах. – http//archiv. orthodoxy.org.ua
   
2. Проценко В.В. Феномен православного храму в соціокультурному просторі. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. – Сімферополь, 2000.
   
3. Коган Н. Церква – храм як символ неба і землі // Людина і суспільство. – 1995. – № 1-2.
   
4. Жук Р. Ритмічні особливості української церковної архітектури // Пам’ятки України. – 1991. – № 4.
   
5. Стародубцев О.В. Символіка православного храму. – siavie.ru
   
6. Скорик Л. Архітектура, що вчить душу вгадувати істину // Людина і світ. – 1996. – № 4.
   
7. Степанов О. Православный храм – функциональная типология и современные особенности // Віра і культура. – 2006. – № 31.
   
8. Зеньковский В. Воспитание в свете христианской антропологии. – К., 2001.
   

УДК 37. 035. 6 + 37 (09)

С.Ю. Головчук

аспірант,

Чернігівський державний

педагогічний університет

імені Т.Г. Шевченка


ДУХОВНІ ЦІННОСТІ ТА ВИХОВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ ГРИГОРІЯ ВАЩЕНКА


Статтю присвячено дослідженню духовних цінностей та виховного потенціалу у творчій спадщині Григорія Ващенка.


The article was devoted by research into spiritual values and educational potencial G. Vashchenko’s creative inheritance.


Постановка проблеми у загальному вигляді. Духовність людини, безперечно, є складовою її досвіду, який започатковується з моменту її народження і поповнюється до кінця життя. Цінності духовною спрямованістю людини сприймаються двома способами. Перший – шляхом пізнання й усвідомлення їх людиною завдяки різним формам опредмечення, у вигляді кодексів (вербальних «правил», настанов та понять), різних форм культури та поведінки інших людей. Інший – шляхом духовного сприйняття їх на основі віри, яка слугує зв’язкою між людиною та ідеалом. На важкій дорозі життя людина користується порадами і свого розуму, і своєї віри. Особистість завжди перед вибором, інколи долає себе, а часом падає на цьому шляху, піднімається і йде далі. І вся сутність виховання полягає у тому, щоб людина, від природи зла і добра, розвинула в собі прихильність до Добра, потребу йти дорогою Добра і робити щоденний вибір у бік Добра. Так, власне, і працює духовність як скерованість людини до обраної нею системи цінностей. Духовність тут забезпечує і сам вибір, і його чистоту, а відтак, і усвідомлення ієрархізму Ідеалів. Функція Головного Ідеалу, що займає чільне місце у системі вартостей, тут є чинником вирішальним. Варто зазначити, що проблема виховання духовності є дуже актуальною у наш час, адже із бездуховністю ми зустрічаємося всюди. Інакше кажучи, щоб виховати справжнього патріота, ми, в першу чергу, маємо поставити на перше місце формування духовної особистості. Звідси й актуальність дослідження.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемою патріотичного виховання займалися у різні часи вітчизняні педагоги (Володимир Мономах, Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Г. Ващенко, І. Огієнко, С. Русова, А. Волошин, І. Зайченко, О. Сухомлинська та інші), психологи (Д. Овсянико-Куликовський), українознавці (Й. Гердер, П. Кононенко), філологи (А. Погрібний), історики (М. Костомаров, М. Грушевький), політологи (А. Круглашов, Я. Дашкевич), громадські діячі (І. Мазепа, С. Петлюра, Є. Коновалець). Учені давали різні визначення патріотизму. На думку фундатора національного виховання в Україні Г. Ващенка, патріотизм – служіння Богу та Батьківщині. Саме, духовність, на думку ученого, є основою патріотичного виховання молоді. Ми переконані, що шлях України в щасливе майбутнє пролягає через виховання. Усі негативні явища, які панують зараз у державі мають причини виховного характеру. Наш народ вижив завдяки вихованню.

Мета дослідження проаналізувати духовні цінності та виховний потенціал у творчій спадщині Григорія Ващенка.

Виклад основного матеріалу дослідження. Стан культурно – духовного розвитку населення України зумовлює необхідність підвищення рівня освіченості громадян на основі надбань педагогічної науки, передового досвіду, організації виховної роботи серед населення відповідно до сучасних потреб суспільства. Суспільство і держава не можуть існувати, виконувати певні функції без гуманістичних ідей та цінностей. У Державній національній програмі «Освіта» зазначено, що формування освіти, її докорінна перебудова «мають стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки та культури на світовий рівень національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства». Національна спрямованість освіти полягає в невіддільності освіти від національного ґрунту, її органічному поєднанні з історією та традиціями. О. Вишневський стверджував, що в основі виховання будь-якого народу лежить природна потреба у самозбереженні, самовдосконаленні, самоствердженні, шляхом розбудови власної держави. Через це будь – яке виховання повинно бути національним [8, 234]. Безперечно, історична можливість нашого народу розбудувати власну державу зумовлює потребу перебудови системи виховання. У напрямку саме національного виховання [8, 234]. Учений також відзначав, що виховання повинно бути пройняте національним духом, причому не від почуття ненависті та ворожості до сусідів, а від любові до Батьківщини [8, 234]. Ми, разом із Омеляном Вишневським, вважаємо, що наша держава стоїть лише на початку становлення такої національної системи виховання. Сьогодні історія відкрила Україні можливість відбудувати свою державність. Щоб цю можливість реалізувати не досить патріотичного «запалу». Щоб відбудувати Україну, ми маємо виконати такі завдання: перше завдання – збереження духовності нашого народу та фізичного здоров’я, відтворення національної свідомості серед молоді; друге – збереження і розвиток багатства і краси української природи, архітектури міст і сіл; третє – забезпечення стабільного існування України, її внутрішньої та зовнішньої політики [1, 4]. Європейський досвід розвитку педагогічної науки переконує нас у тому, що у кожного народу історично склалася своя система національної освіти та виховання. У сучасних умовах демократичного та духовного відродження України велика роль належить національному вихованню, що має забезпечити вихід незалежної держави на світову арену.

Проблемою патріотичного виховання займалися визначні діячі української національної педагогіки епохи Відродження П. Русин та Ю. Дрогобич, вітчизняні педагоги Г. Сковорода, О. Духнович, Т. Шевченко, М. Костомаров, Леся Українка, І. Франко, М. Грушевський, Б. Грінченко І. Огієнко, Г. Ващенко, А. Волошин та багато інших. Сучасна українська педагогіка за часів розбудови незалежної держави нарешті повертає несправедливо забуті імена вітчизняних просвітителів. Поряд із визначними історичними постатями – К. Острозьким і П. Могилою, Х. Алчевською та С. Русовою, К. Ушинським і Б. Грінченком особливої уваги заслуговують науковці-освітяни, представники діаспори, а серед них Григорій Ващенко – видатний національний педагог, життєвим гаслом якого стали слова «Служити Богові й Батьківщині». Григорій Григорович Ващенко (1878-1967) – один із творців української освітньо-виховної системи. Народився на Полтавщині, отримав духовну освіту (Духовна Академія у Москві). До революції вчителював у різних середніх навчальних закладах України і Росії, більшою мірою – на Полтавщині. Революція в Росії і створення Центральної Ради в Україні надихнули педагога-патріота на активну роботу з підготовки педагогічних кадрів для українського шкільництва – він працює лектором на курсах перепідготовки вчителів у Полтаві. 1917 року викладав у Полтавському вчительському інституті. З 1918 р. – доцент в Українському Полтавському університеті, що згодом став педагогічним, а з 1927 р. – професор і керівник кафедри педагогіки в цьому ж закладі. Тут написав підручник для студентів-педагогів «ссылка скрыта» (1928 р.), що став головним твором педагога. 1933 року Ващенка звинуватили у буржуазному націоналізмі, книгу було вилучено з усіх бібліотек, а його самого звільнили з інституту. У роки німецької окупації перебував у Полтаві, а після війни, разом з родиною, емігрував до Німеччини у Мюнхен (американська окупаційна зона). Там став професором і завідувачем кафедри педагогіки в загальновідомому Українському Вільному Університеті, а згодом – ректором Української Богословської Академії у цьому ж місті. Самі лише назви праць увиразнюють основні напрямки наукових зацікавлень Г. Ващенка. Саме Г. Ващенко, усвідомлюючи потребу українства в національному відродженні, почав відстоювати й утверджувати необхідність власної педагогічної традиції. Від «Повчання дітям» Володимира Мономаха, від філософсько-дидактичних засад Г. Сковороди до ідеї української національної школи Б. Грінченка. Його основні педагогічні праці: «Виховний ідеал»,» Виховання волі і характеру, «Проект освіти в самостійній Україні», «Загальні методи навчання»; «Хвороби в галузі національної пам’яті». Глибоко вивчивши історію та педагогічний досвід українського народу, Ващенко вибрав звідти все найкраще і створив у творі «Виховний ідеал» яскравий образ виховного ідеалу української людини. Цей ідеал побудований на двох головних принципах: християнської моралі та української духовності і спрямований на службу Богові і Україні. Християнська мораль ставить в основу виховання загальнолюдські вартості: закон творення добра і боротьби зі злом, шукання правди і побудова справедливого суспільства, що спирається на закони краси і любові. Українська духовність відображає національні цінності, які виплекані упродовж віків і входять до традицій українського народу. Це все те, що найбільше відповідає психології народу і його призначенню: українська гостинність, замилування красою, мистецька творчість, схильність до музики, співу і танців, побут українців з його вірністю в коханні тощо. Національні вартості зафіксовані і відображаються у пісенному фонді, у звичаях українського народу, в його мистецтві, у творах кращих українських митців і письменників, у християнській вірі й історичному минулому. Для створення українського виховного ідеалу, на думку Ващенка, треба відтворити історичне минуле свого народу з його культурними скарбами, а також зачерпнути зі скарбниць інших народів найкраще і те, що відповідає нашій духовності. Педагог-державник обґрунтував у своїх працях і концепцію, і програму, і методологію, і методику виховання, підходи, якими саме належить формувати українського патріота, нормального громадянина європейсько зорієнтованої держави. Уникання чітких орієнтирів українського національного державотворення на вищих владних рівнях, освітянський консерватизм, побоювання заглянути хоч трохи вбік «безпечних» педагогічних концепцій та імен стоять на перешкоді тому, що обґрунтований Г. Ващенком виховний ідеал, як і різноманітні та багаті його методичні напрацювання, найширше розгорнуті у книзі «Загальні методи навчання» (на відміну від «Виховного ідеалу» тут чиста, глибинно фахова педагогіка: принципи навчання, методи навчання, аналіз і синтез у навчанні і т.ін., і знову ж таки все це у настільки широкому українському та зарубіжному контекстах, що аналогів цій праці в українській педагогіці назвати важко), беруть поки що для впровадження у педагогічну практику лише окремі педагоги-ентузіасти. Зрозуміло, що такий стан справ буде доти, доки не візьме його на озброєння ціла наша держава, – і то виключно для свого розвитку та зміцнення. Тому якщо й можемо сьогодні говорити про входження Г. Ващенка, як і інших українських національних педагогів, до суспільної свідомості, то як не сконстатувати: легко та безболісно це не відбувається. Навпаки, як і С. Русова, І. Огієнко, І. Стешенко, С. Сірополко, А. Волошин, Г. Ващенко повертається до нас у боротьбі і також для боротьби з усім антиукраїнським, антинаціональним, антинауковим, антипедагогічним, чого в нашій такій ще неміцній державі не бракує. Власне, для того й має повносило утвердитися національна педагогіка, щоб допомогти державницьким силам будувати Україну як міцну європейську державу, та щоб сприяти зціленню нашого суспільства, а надто ж формуванню морально, ідейно й фізично здорового молодого покоління. Між Г. Ващенком, точніше його педагогічною системою, його імперативами й педагогічно-виховною реальністю, якою вона є в сучасній Україні, дистанція поки що ще велика. Певною мірою можна погодитися: якщо, зважаючи на вкрай складну міжконфесійну ситуацію та реальний стан суспільства, ми належним чином не можемо сьогодні уповні скористатися розробленими Г. Ващенком принципами викладання релігії у загальноосвітніх школах та релігійного виховання, то теоретичні засади, практично-методичні принципи цього видатного педагога щодо національно-патріотичного виховання, його методичні та психологічні концепції – це те, з чого чим більше ми черпатимемо, тим скоріше прийдемо до зцілення нашого суспільства і особливо до формування ідейно, морально та фізично міцного молодого покоління, відданого своїй Українській державі.

Висновки. Отже, маємо окреслити деякі висновки: сьогодні історія відкрила Україні можливість відбудувати свою державність. Процес проростання педагогічних ідей Г. Ващенка на рідному українському ґрунті вже починає набувати прикмет реальності. Всім варто долучитися до них та втілити в життя.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Рудницький Андрій. Створити наукову стратегію відродження рідного краю // Державність. – 1994. – № 1-2. – С. 3-5.
   
2. Арцишевський Р. А. та інші Особа і суспільство. Підручник. – Київ: «Перун», 1997. – 349 с.
   
3. Ващенко Григорій. Виховний ідеал – Полтава: «Полтавський вісник», 1994. – 90 с.
   
4. Гутник І. Козацька педагогіка як складова система національного виховання молоді // Початкова школа . – 2003. – № 10. – С. 47-49.
   
5. Захарченко М.В. Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку XX століття). – К.: Либідь, 1993. – 336 с.
   
6. Костомаров М.І. Дві руські народності // Історія філософії України. Хрестоматія. – К.: Либідь, 1996. – С. 319.
   
7. Любар О.О. та інші. Історія української школи та педагогіки: Навчальний посібник. – К., 2003. – С. 324-334.
   
8. Вишневський Омелян. Теоретичні основи сучасної української педагогіки: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Дрогобич, «Коло», 2003 . – 528 с.
   
9. Очкань Г.О. Національно-патріотичне виховання в Україні на принципах християнської моралі // Нові технології навчання. – К., 2002. – Вип. 31. – С. 95-106.
   
10. Основи національного виховання: Концептуал. Положення / В.Г. Кузь, Ю.Д. Руденко, З.О. Сергійчик та ін.; За заг. ред. В.Г. Кузя та ін. – К.: Інфор – вид.центр «Київ», 1993. – (Ч. 1). – 151 с.
    
11. Сознание // Философский энциклопедический словарь: В 5 т. – М.: Изд – во «Мир идей», 1995. – Т. 4. – 566 с.
    

УДК: 811. 111: 378

О.М. Добринець

викладач англійської мови,

кафедра практики мовлення,

Луганський національний педагогічний

університет імені Тараса Шевченка


ФОРМУВАННЯ ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ СТУДЕНТІВ ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ В ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ МОВ


Стаття присвячена необхідності формування лінгвокультурологічної компетенції студентів педагогічного університету в процесі вивчення іноземних мов. Наводяться приклади прийомів, за допомогою яких може бути сформована лінгвокультурологічна компетенція.


The article is devoted to the necessity of the formation of lingo-cultural competence. The students of Pedagogical University should possess this competence in the process of foreign languages learning. Some ways of formation of lingo-cultural competence are given.


Актуальність проблеми. Культура народу виражається через його мову, яка у всіх своїх проявах є охоронцем культурних цінностей, і тому вивчення іноземної мови взаємопов’язане з вивченням іноземної культури. Для того, щоб бути повноцінним учасником міжкультурної комунікації, необхідно володіти лінгвокультурологічною компетенцією, яка дозволить спілкуватися без перешкод з представниками інших національностей. Дослідження в цьому напрямку проводяться як вітчизняними, так і зарубіжними лінгвістами. Серед них можна назвати: Брауна Д., Бориско Н., Галловея В., Гальскову Н., Єлухіну Н., Мартінеллі С., Милосердому С., Молліку А., Першукову О., Тер-Мінасову С., Хроленко А.

Мета даної статті:

• Проаналізувати необхідність формування лінгвокультурологічної компетенції студентів педагогічного університету в процесі вивчення іноземних мов;
  
• Розглянути деякі прийоми формування вищезазначеної компетенції.
  

Вивчення іноземної культури починається з вивчення мови. Вивчаючи нову мовну форму, студент відкриває для себе ту частину культури, що знаходиться за нею. Основою навчання мові та культурі є активна участь студентів в оволодінні знаннями, формування у них здатності до самостійної продуктивної діяльності іноземною мовою.

Перед вищими навчальними закладами лінгвістичного профілю стоїть задача – підготувати такого викладача мови та культури, який зміг би розкрити культурні явища, пов’язані з певними лексичними та граматичними знаками, співвіднести їх з адекватними явищами рідної культури, створивши таким чином перехрестя культур, ставши при цьому його єднальною ланкою. На думку Гальскової Н.Д., у майбутніх учителів іноземних мов повинні бути сформовані наступні вміння:

• Організовувати міжкультурний обмін як складову частину навчально-виховного процесу.
  
• Проводити міжкультурні проекти різноманітного рівня та характеру.
  
• Використовувати всі можливості, які надають для міжкультурної взаємодії навчальна група, регіон, країна, близьке та дальнє зарубіжжя.
  
• Виявляти у кожного учня мотивацію до вивчення лінгвокультури та пошуку виходу на реальне спілкування [4, 8].
  

Вважаємо, що оволодіння студентами вищезазначеними вміннями є можливим лише при сформованості у них лінгвокультурологічної компетенції. Орєхова І.А. під терміном «компетенція» розуміє «сукупність знань, навичок та вмінь, що формуються в процесі вивчення іноземної мови.» [7, 28]. Основними складовими лінгвокультурологічної компетенції є лінгвістична та культурологічна компетенції. Знайомство з граматичним, лексичним, синтаксичним, фонетичним пластами мови формує лінгвістичну компетенцію, а знайомство з культурою тієї країни, мова якої вивчається, формує культурологічну компетенцію.

До прийомів, на базі яких у процесі навчання формується лінгвокультурологічна компетенція, ми віднесли наступні:

– Робота з текстом. Текст – це і засіб комунікації, і спосіб зберігання та передачі інформації, віддзеркалення психологічного життя індивіда, продукт певної історичної епохи та форма існування культури, а також відображення певної національної культури, традицій [7, 28]. Гадаємо, завдяки широкій функціональності та змістовній ємності тексту, можна стверджувати, що в ньому знаходять відображення всі значущі складові лінгвокультурної дійсності тієї країни, мова якої вивчається. Найважливішими з них в плані викладання іноземних мов є:

• комунікативна поведінка,
  
• національно-культурні стереотипи мовленнєвого спілкування,
  
• логоепістеми [7, 28].
  

Комунікативна поведінка може бути розглянута як сукупність норм та традицій спілкування певної групи людей. Навчання комунікативній поведінці має здійснюватися поряд з навчанням мовним навичкам володіння іноземною мовою в рецептивному та продуктивному аспектах. Щодо національно-культурних стереотипів, вони можуть бути нормативною одиницею мовленнєвого спілкування.

Знайомлячись з текстом, студент набуває фонові знання в області іншої культури. На думку Костомарова В.Г. та Бурвикової Н.Д., фонові знання необхідно дозувати, тому виникає необхідність їхнього певного методичного обчислення. Одиницею виміру цих знань є логоепістема [18, 4]. Вищезазначені автори вважають, що логоепістема має мовне вираження, характеризується відношенням до певної мови, вказує на текст, що її створив, на ситуацію, знання, інформацію, подію, факт, що стоять за нею. У процесі комунікації логоепістема не створюється заново – вона може змінюватися в межах упізнавання, є матеріальним втіленням знань, думок, традицій, прикмет, уявлень, передає особливості національного характеру.

– Робота з дискурсом. Навчання спілкуванню складається з наступних етапів:

1. Ознайомлення студентів з новим типом дискурсу. Воно починається з бесіди викладача, в процесі якої він знайомить студентів з комунікативною метою дискурсу і в загальних рисах подає ситуацію спілкування та комунікантів. Потім студенти слухають текст, після чого перевіряється розуміння почутого. Після цього студенти отримують друкований текст і відбувається детальний лінгво-семантичний аналіз, логіко-змістовні та композиційні особливості даного типу дискурсу.

2. Тренування в сприйнятті та відтворенні типу дискурсу, що вивчається. Студенти прослуховують ряд дискурсів такого ж типу. Потім виконуються вправи для закріплення сталих виразів та інших мовних засобів, характерних для певного типу дискурсу. Після цього студенти відтворюють прослухані тексти. Далі відбувається обговорення комунікативної ситуації, мовленнєвої та немовленнєвої поведінки комунікантів та шляхів здійснення комунікативної мети учасників спілкування.

3. Практика в спілкуванні.

А. Кероване спілкування: студентам пропонується комунікативна ситуація, тип дискурсу та його тема. Вони повинні створити дискурс. Після виконання завдання проводиться детальний аналіз дискурсу та виконуються вправи для ліквідації недоліків. Наприклад, використання привітань, звертань, постановка питань. Дані вправи виконуються на матеріалі одного типу дискурсу, але в різноманітних комунікативних ситуаціях.

Б. Вільне спілкування: студентам пропонується комунікативна ситуація і певна комунікативна мета. Студенти самі обирають тип дискурсу та організують свою мовленнєву та не мовленнєву поведінку. Після виконання завдання проводиться аналіз мовленнєвих дій комунікантів з точки зору їхньої адекватності комунікативній меті та ситуації спілкування, правильності вибору типу дискурсу та його мовного оформлення. На даному етапі роботи основним прийомом навчання є рольові та ділові ігри [5, 12].

– Використання Інтернету. Занурення у віртуальний простір є ефективним засобом розвитку лінгвокультурологічної компетенції студентів. Інтернет надає достатній об’єм контекстуальної інформації, через наявність реальної потреби комунікації. Глобальнy мережу Інтернет можна розглядати як віртуальне мовленнєве середовище і нескінченний банк інформації. Існує багато тематичних довідників та каталогів Інтернет-ресурсів, в яких можна знайти конкретні веб-адреси сайтів, присвячених певним сферам людського життя. Інтернет як міжнародне інформаційне середовище прилучає користувача до культури тієї чи іншої країни. Інтернет може компенсувати недостатність комунікації з носіями мови поза мовним середовищем, бо лише в Інтернеті студент, що не має можливості відвідати іноземну країну, має змогу зробити це віртуально.

– Використання мультимедійних технологій. «Мультимедіа – засіб надання текстових, графічних, фотографічних даних і відтворення звука та відео» [3, 31]. Великі мультимедійні системи можуть бути представлені в декількох вікнах, в кожному з яких відображаються дані різноманітних типів. Те, в якій послідовності до цих даних звертаються, належить до технології гіпертексту, на якій побудовані всі веб-сторінки і яка широко використовується в мовних навчаючих програмах. «Гіпертекст – це система доступу до текстових даних зовсім не в тій послідовності, в якій вони зберігаються в базі даних» [3, 31]. Доступ до цих даних здійснюється не хаотично, а в певній послідовності, але ця послідовність обирається користувачем.

Воробйов Г.А. визначає наступні типи програмних продуктів в навчанні іноземним мовам:

1. Готові мультимедійні курси навчання іноземним мовам – «Learn To Speak English», «Tell me More», «English Platinum» та багато інших. Практично всі курси такого типу побудовані за мультимедійною технологією. Більшість з них передбачає розвиток мовних навичок.

2. Мультимедійні енциклопедії – «Microsoft Encarta Encyclopedia», «Britannica» та інші. Такі енциклопедії містять в собі текстову, аудіо- та відеоінформацію про всі аспекти знань про країни світу, побудовані за технологією гіпермедіа, дають можливість вільно пересуватися інформаційним простором.

3. Програмні комплекси – «Toolbook Instructor», «Батисфера» та інші. Вони призначені для створення мультимедійних курсів самими викладачами і надають їм повну творчу свободу [3, 32].

– Читання художніх текстів. Вдовіна Т.О. пропонує наступні етапи роботи над художнім текстом в аспекті міжкультурного спілкування:

1. Вступний мотиваційний етап, метою якого є: активізація фонових знань студентів, необхідних і достатніх для сприйняття конкретного художнього тексту; усунення смислових, лінгвокраїнознавчих труднощів; активізація уяви студентів, інтересу до читання художнього тексту. Першим етапом сприйняття художнього тексту є його «включення» в контексти епохи, традицій, літературного напрямку, жанру.

2. Операційно-пізнавальний етап, метою якого є проникнення читачів-студентів у смисл художнього тексту. Цей етап є процесом читання художнього тексту, на ньому здійснюється осмислення художнього тексту як складної структурної єдності, як системи взаємодіючих елементів, що слугують розкриттю комунікативного наміру автора твору.

3. Контрольно-оцінювальний етап, метою якого є контроль розуміння художнього тексту. До об’єктів контролю включають: визначення теми тексту, комунікативного наміру автора та оцінку тексту читачем.

4. Узагальнюючий етап, метою якого є критичне осмислення художнього тексту. На цьому етапі удосконалюються вміння творчого переосмислення тексту на основі власних оціночних критеріїв, іде пошук продуктивних нестандартних рішень. Самостійність і творчий характер роботи з текстом полягає в тому, що ті, хто навчається, в результаті активної переробки змістової інформації самостійно виводять нове, експліцитно не виражене в тексті знання [2, 34].

– Читання іноземних публіцистичних текстів.

Під лінгвокультурологічною компетенцією при навчанні читання іноземних публіцистичних текстів мається на увазі система соціокультурних знань, навичок і вмінь, що забезпечує здатність студентів орієнтуватися в корпусі іноземного публіцистичного тексту, розпізнавати, адекватно розуміти і критично інтерпретувати соціокультурну інформацію, яку він містить [1, 21].

Можна визначити наступні етапи роботи над публіцистичними текстами:

1. Структурно-ознайомлювальний. На цьому етапі можна використовувати наступні вправи: визначення композиційно-структурних компонентів іноземного публіцистичного тексту; усвідомлення і визначення комунікативних функцій окремих структурних компонентів публіцистичного тексту; аналіз його композиційної структури.

2. Структурно-орієнтований. На цьому етапі можна використовувати наступні вправи: визначення відсутніх композиційно-структурних компонентів, знаходження смислових компонентів статті, спираючись на її структуру; співвіднесення змісту ілюстративного матеріалу з підписами, зі змістом тексту статті; узагальнення й розуміння соціокультурної та образної інформації.

3. Лінгвокраїнознавчий. На цьому етапі можна використовувати наступні вправи: впізнавання, диференціація, ідентифікація, класифікація лексичних одиниць з культурним компонентом; прогнозування лексичного наповнення тексту за предметом повідомлення.

4. Пізнавальний. На цьому етапі можна використовувати наступні вправи: Читання фрагментів і текстів з метою вилучення соціокультурної інформації.

5. Інтерпретаційний. На цьому етапі можна використовувати наступні вправи: читання фрагментів текстів з метою впізнавання, співвіднесення й визначення характеристик соціокультурного портрета іноземних народів та країн з метою порівняння соціокультурної інформації.

– Використання вправ лінгвокультурологічного характеру. До таких вправ можна віднести: кросворди, ребуси, роботу з фразеологічними одиницями, різноманітні тести, мовленнєві ситуації тощо.

Висновки. Отже, до прийомів, що здатні формувати лінгвокультурологічну компетенцію студентів, можна віднести: роботу з іноземним текстом, роботу з дискурсом, використання мультимедійних засобів навчання та Інтернету, читання студентами іноземних художніх та публіцистичних текстів, використання вправ лінгвокультурологічного характеру. Лінгвокультурологічні категорії, засвоєні в умовах, що є максимально наближеними до природних, краще закріплюються в свідомості студентів. Правильно розставлені акценти в процесі демонстрації практичного функціонування лінгвокультурних явищ в комунікативному полі сприяють всебічному розвитку мовної особистості студента, тобто його лінгвокультурорлогічній компетенції.


ЛІТЕРАТУРА

1. Бирюк О.В. Формування соціокультурної компетенції у майбутніх учителів при навчанні читання англомовних публіцистичних текстів // Іноземні мови. – 2005. – № 2. – С. 21-27.
   
2. Вдовіна Т.О. Модель навчання майбутніх учителів іноземної мови читання художніх текстів в аспекті міжкультурного спілкування // Іноземні мови. – 2004. – № 4. – С. 34-37.
   
3. Воробьёв Г.А. Развитие социокультурной компетенции будущих учителей иностранного языка // Иностранные языки в школе. – 2003. – № 2. – С. 30-35.
   
4. Гальскова Н.Д. Межкультурное обучение: проблема целей и содержания обучения иностранным языкам // Иностранные языки в школе. – 2004. – № 1. – С. 3-8.
   
5. Елухина Н.В. Роль дискурса в межкультурной коммуникации // Иностранные языки в школе. – 2002. – № 3. – С. 9-13.
   
6. Костомаров В.Г., Бурвикова Н.Д. Об одной из единиц описания текста в аспекте диалога культур // Иностранные языки в школе. – 2000. – № 5. – С. 3-6
   
7. Орехова И.А. Формирование лингвокультурологической компетенции в процессе обучения иностранным языкам // Иностранные языки в школе. – 2004. – № 5. – С. 28-31.
   
8. Тер-Минасова С.Г. Язык и межкультурная коммуникация: Учебное пособие. – М.: Слово, 2000. – 624 с.
   

УДК 291.16

О.В. Дрозд

аспірант,

викладач кафедри філософських наук,

Миколаївський державний університет

імені В.О. Сухомлинського


ВИХОВАННЯ ТОЛЕРАНТНОЇ ОСОБИСТОСТІ У СВІТЛІ ХРИСТИЯНСЬКОЇ МОРАЛІ


У статті розглядаються актуальні проблеми християнської моралі та виховання толерантності. Автор аналізує причини байдужості та негативізму, що виявляють підлітки у ставленні одне до одного і подає деякі методики корекції.


This article consider actual problems of christian moral and education of tolerance. An author analyses the reasons of indifference and negativism, that teenagers expose in attitude toward each other and gives some methods of correction.


Постановка проблеми. Останнім часом в українському суспільстві продовжує зростати соціальне напруження, не припиняються міжетнічні та міжконфесійні конфлікти, які наскрізно пронизують усі сфери життя. Молодь виховується, в основному, життєвими реаліями, й далеко позаду залишилися високі християнські ідеали. У вченні раннього християнства сформульований моральний принцип взаємної поваги та взаємної свободи. Знаменита Нагорна проповідь закінчується моральним правилом: «І так, у всьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви з ними» (Матф. 7, 12). Проте, ми дедалі частіше спостерігаємо спотворення загальнолюдських цінностей, які споконвіку закладалися світовими релігіями й культурами. Тому виховання толерантної особистості – не тільки і не стільки педагогічна проблема, а глобальна проблема всього суспільства, зокрема християнського.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Різні теоретичні підходи до визначення толерантності пропонують учені, але більшість розглядають, як один із її типів, релігійну або міжконфесійну толерантність. Ми спираємося на класифікацію С.Щеколдіної.

Заслуговують на увагу роботи сучасних дослідників толерантності як соціально-педагогічної проблеми: О. Безкоровайна, Т. Білоус, О. Волошина, В. Маралов, О. Матієнко, Н. Пастушенко, П. Степанов, В. Сітаров, В. Тишков, О. Швачко. Принципи виховання толерантності досліджували Е. Антипова, Р. Безпальча, Я. Береговий, І. Бех, О. Захаренко, М. Уолцер та ін.

Мета статті – вивчити особливості виховання толерантності особистості у контексті християнських настанов і визначити психолого-педагогічні умови оптимізації процесу формування міжконфесійної толерантності у позашкільних навчальних закладах.

Специфіка соціальних умов розвитку і ментальних настанов багатьох дорослих людей визначає відсутність терпимості до чужої думки або віри, тенденцію до чорно-білого мислення (хто не з нами, той проти нас). На думку І.С. Якиманської, можливо саме через загострення етнічних і релігійних конфліктів останнього часу так багато зусиль дослідників спрямовано на вирішення «гарячих» міжконфесійних проблем. Христианська релігія сповідуала ідею толерантності (возлюби ближнього свого, прощай ворогів своїх, підстав другу щоку тому, хто вдарив). Майже забутий тепер ритуал Прощеної неділі включав систему вчинків, у тому числі словесних, що звільняють душу від тягаря осуду і неприйняття.

З християнської точки зору: щоб бути свідомим патріотом рідної України, треба не лише говорити про національну ідею та національні інтереси, а й робити все, щоб країна була осяяна благодаттю та світлом канонічної православної віри, бути свідком життєвої реалізації Христової правди та любові.

Важко не погодитися з міркуваннями видатного православного богослова, історика та філософа Олів’є Клемана: «Якби наше суспільство було дійсно плюралістичним, то у ньому про Біблію розповідали б у школах, без чого молодь не може мати доступу до своєї культурної спадщини.

У зв’язку з цим саме сьогодні у більшості навчальних закладів величезна увага приділяється тому, аби молоде покоління, завтрашнє майбутнє нашої нації, котрому належить розбудовувати незалежну Українську державу, добре знало свою релігію, своє національне коріння, історію рідного народу, ґрунтовно розумілося на українській та світовій культурах, формувало в собі високі риси патріота.

Етнокультурна сфера життя української нації та «всіх корінних народів та національних меншин» (Конституція України. Стаття 11) тісно пов’язана із релігійно-конфесійною [3].

Історично так склалося, що Україна належить до поліетнічних держав, відповідно Конституцією передбачена рівність перед законом усіх, незалежно від походження, расової та національної належності, мови тощо. Держава гарантує всім національностям, що проживають на території республіки, право вільного національно-культурного розвитку [3].

За даними дослідження «Ставлення громадян до релігії та до поширення «нетрадиційних релігій»«, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології АПН України – конфесійна структура суспільства виявилася, з одного боку, вельми строкатою, що відповідає багатоманітності зареєстрованих релігійних об’єднань громадян. З іншого, спостерігається виразна чисельна перевага, по-перше, віруючих громадян без чітко визначеної конфесійної належності, по-друге, мирян, які належать до трьох християнських церков.

Найбільше (33,7%) опитаних визнали себе за православних без належності до певної конфесії.