Закладах освіти Методика навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних закладах належить до педагогічних наук, зокрема часткової лінгводидактики
| Вид материала | Документы |
- Б. Д. Грінченка інститут післядиплом, 255.26kb.
- Про проведення Тижня української писемності та мови в закладах освіти міста, 21.41kb.
- Для Вас, педагоги! Інструкція з організації харчування дітей у дошкільних навчальних, 71.51kb.
- Про затвердження Інструкції з організації харчування дітей у дошкільних навчальних, 912.87kb.
- Концепція навчання української мови в системі профільної освіти, 159.58kb.
- Методичні рекомендації щодо вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних, 298.08kb.
- Міністерство освіти І науки україни, 1222.44kb.
- Навчання з питань охорони праці та безпеки життєдіяльності в дошкільних закладах освіти, 90.6kb.
- Методичні рекомендації щодо вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних, 333.47kb.
- Етодичні рекомендації Міністерства освіти І науки України від 18. 07. 08 №1/9-470 „Підбір, 647.77kb.
РОЗДІЛ І
ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ
МЕТОДИКИ НАВЧАННЯ ДІТЕЙ
УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
В ДОШКІЛЬНОМУ НАВЧАЛЬНОМУ
ЗАКЛАДІ
§1. Предмет і завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних закладах освіти
Методика навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних закладах належить до педагогічних наук, зокрема часткової лінгводидактики. Вона визначає мету, зміст, завдання, принципи, прийоми та методи навчання дітей української мови як другої, вивчає закономірності засвоєння дітьми другої близькоспорідненої мови, розкриває теоретичні й практичні питання української мови, досліджує умови та шляхи формування мовленнєвих умінь у дітей, культури українського мовлення.
Предметом вивчення методики української мови є процес оволодіння українською мовою у спеціально організованих умовах навчання в російськомовних дошкільних закладах (Див. таб. 1).
Об'єкт вивчення - мовленнєва діяльність дітей в умовах близькоспорідненого двомовного оточення.
Мета методики - озброєння майбутніх педагогів системою мовознавчих та народознавчих знань, формування культури українського мовлення, професійних умінь і навичок розвитку усного українського мовлення у дітей дошкільного віку.
Завдання курсу: розкрити теоретичні засади методики навчання дітей другої мови; дати наукові знання про близько спорідненість української та російської мов; показати закономірності засвоєння дітьми другої мови; ознайомити майбутніх педагогів з програмами, завданнями та змістом навчання дітей української мови в дошкільних закладах та групах із російською мовою навчання; озброїти їх практичними вміннями і навичками роботи з дітьми щодо навчання їх другої, української мови;
- розкрити методи, прийоми, форми ознайомлення дошкільників з українською національною культурою, літературою, традиціями, обрядами, святами; ознайомити студентів із передовим педагогічним досвідом роботи з навчання дошкільнят української мови; розкрити шляхи методичної та організаційної роботи дошкільних закладів із батьками, у відділах освіти.
Методика навчання дітей української мови озброює вихователів системою науково-методичних ідей, знайомить з останніми науковими лінгводидактичними дослідженнями. Керуючись ними, вихователь має змогу добирати найефективніші методи та прийоми навчання, передбачати результати навчання досягаючи високого рівня розвитку мовленнєвих умінь дітей.
Методика навчання дітей української мови в російськомовному дошкільному закладі - це нова галузь лінгводидактичної науки.
Джерелом ЇЇ створення є теорія пізнання, наукові дані мовознавства, психолінгвістики, психології, лінгводидактики, постанови уряду про народну освіту, мову, передовий досвід (вітчизняний та зарубіжний) навчання дітей раннього та дошкільного віку другої мови, критичне використання педагогічної та методичної спадщини минулого (Я.А.Коменський, К.Д.Ушинський, І.Г.Срезневський, С.Ф.Русова. Є.І.Тихеєва, А.С.Симонович та ін.). Джерелом розробки й висвітлення окремих розділів методики навчання дітей української мови в дошкільному закладі є праці відомих учених - Л.А.Булаховського, С.Х.Чавдарова, В.І.Масальського, А.П.Медушевського, С.Ф.РусовоЇ, І.О.Синиці, О.М.Біляєва, Н.А.Пашковської, М.І.Пентилюк, О.Н.Хорошковської, Г.П.Коваль та ін.
Специфікою методики навчання дітей української мови в дошкільному закладі, на відміну від шкільних методик, є її спрямованість на розвиток усного розмовного українського мовлення з орієнтацією на ігрові прийоми та методи навчання.
Початкове навчання дітей національних спільнот України української мови закладає підґрунтя подальшого вивчення цієї мови як науки у школі та інших навчальних закладах.
Курс методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних закладах і групах охоплює такі розділи:
1. Теоретичні засади методики навчання дітей української мови в дошкільних закладах і групах із російською мовою навчання і виховання. Тут розкриваються психолінгвістичні, психолого-педагогічні та лінгводидактичні засади навчання дітей другої близькоспорідненої мови. Дається характеристика типів двомовності, явищ інтерференції та транспозиції, що є характерними для двомовного оточення; характеристика та специфіка української фонетики, лексики, граматики, орфоепії порівняно з російською.
2. Завдання і зміст навчання дітей української мови подано на основі аналізу різних варіантів програм розвитку українського мовлення та методичних рекомендацій до них.
3. Методи, прийоми, форми і засоби навчання української мови. У розділі висвітлено специфіку методів, прийомів і форм навчання дошкільників другої, української мови, подано їх класифікацію, розкрито місце кожного методу в загальній системі навчально-виховної роботи дошкільної установи.
4. Методика навчання дітей українського мовлення. Розкривається методика формування правильної вимови українських звуків і слів, формування граматичної правильності мови, збагачення словника та розвиток діалогічного й монологічного мовлення.
5. Методика використання народних джерел у розвитку українського мовлення, а саме: прийоми ознайомлення дітей з малими жанрами українського фольклору, казкою, народними іграми; висвітлення ролі та місця етнопедагогіки у вихованні та розвитку мовлення дітей.
6. Методика ознайомлення дітей з національною культурою, літературою, мистецтвом, традиціями та побутом українського народу. Розкриваються шляхи прилучення дітей до надбань української національної культури; ознайомлення з творами класиків і сучасних письменників, з українським національним посудом, іграшками, вишиванками тощо. Майбутні педагоги дізнаються про національні обряди та свята, ознайомляться з методикою їх організації у дошкільному закладі.
7. Організація роботи з української мови в дошкільних закладах та відділах освіти. Тут визначено завдання та обсяг роботи завідувача, методистів, інспекторів щодо планування роботи, надання методичної допомоги, організації перепідготовки та вдосконалення українського мовлення педагогічних кадрів.
§2. Теоретичні засади методики навчання
українського мовлення в дошкільному
навчальному закладі
Теоретичними засадами методики навчання дітей українського мовлення є теорія пізнання, гносеологія. Зокрема. такі ЇЇ положення: мова - це суспільне явище; мова – засіб спілкування і взаєморозуміння між людьми; взаємозв'язок мови, свідомості та мислення; мова і поняття; зв'язок мови та історії; практика - критерій істини.
Людина за своєю природою — істота суспільна. Виробництво всіх життєвих благ людиною є суспільним виробництвом. Тільки суспільство могло створити людину як мислячу істоту, яка говорить. Людина стає людиною лише з появою мови та мислення.
Мова - суспільне явище, продукт розвитку людського суспільства. Вона виникла з потреби спілкування між людьми.
Потреба у членороздільній мові в людей виникла у процесі колективної праці. Та й людське суспільство виникло у процесі праці. Спільна діяльність людей зумовила потребу у спілкуванні.
Мова виконує найважливішу людську функцію спілкування комунікації. Мова виникає лише з настійної потреби у спілку ванні з іншими людьми. Без спілкування за допомогою мови неможливо було б налагодити спільну діяльність людей.
Організовуючи навчання дітей другої мови, слід пам'ятати, що кінцевим результатом опанування мови є спілкування цією мовою з іншими людьми, дорослими та однолітками. Тому на кожному занятті необхідно створювати життєві мовленнєві ситуації для активного спілкування (говоріння) українською мовою.
Теорія пізнання розкриває взаємозв'язок мови, свідомості та мислення.
Перша думка, що виникла в людини, оформлювалась у мовну оболонку. Думати без мови неможливо, а говорити можна лише тоді, коли людина мислить. Мова й мислення не можуть існувати відокремлено. Мислення стає реальним лише тоді, коли воно опосередковується мовою, використовується людиною в мовленні. Водночас із тим, не можна ототожнювати мову та мислення. Мислення - це явище глобальне, загальнолюдське. Відчуття, думка, свідомість е вищими продуктами особливим чином організованої матерії. Ця високоорганізована матерія І є людський мозок, наділений властивістю мислення. «Мова є засіб не виражати готову думку, а створювати ЇЇ, - писав відомий учений-лінгвіст О.О.Потебня, - вона не відображення світогляду, який вже склавсь, а діяльність, що його складає»1.
Отже, мислення — це процес, у результаті якого у свідомості людини відображається об'єктивний світ, відбувається процес пізнання. Мова е лише засобом спілкування, це своєрідна мовна діяльність.
Звуковий бік слова - це матеріальний субстрат мови, її чуттєва основа, «природна матерія». Слово та речення як основні одиниці мови фізично відтворювані та сприймані. Інакше мова не змогла б бути засобом спілкування: той, хто говорить, не зміг би оформити свою думку, а той, хто слухає, без звуків мови не зміг би її сприймати та розуміти. Тільки звукова мова, мова слів є досконалою формою вираження та формулювання думки. Навіть внутрішнє мовлення (мовлення про себе) не буває без чуттєвого мовного субстрата.
Кожний із нас із власного досвіду знає, що коли ми напружено думаємо, то непомітно для себе починаємо шепотіти, рухати губами, язиком, артикулювати звуки, промовляти слова. Внутрішнє мовлення - необхідна передумова для формулювання думки, воно є чуттєвою основою нашого мислення. Отже, мова, мислення та поведінка створюють нерозривну єдність. Навчати дітей другої, української мови слід у єдності з розвитком мислення.
Подекуди в літературі натрапляємо на твердження, що кінцевою метою навчання другої мови є навчання дітей мислити цією мовою. Проти такого твердження виступає відомий психолог В.О.Артемов. На його думку, мислення суб'єктивне, а об'єктивне те, про що мислить людина. У мові відсутній безпосередній зв’язок із мисленням, інакше не було б різних мов. Цей зв'язок опосередковується дійсністю та досвідом і виступає у слововживанні. Віднесеність слова до предметів та явищ реального світу - це і є його значення або семантика. Отже, справа не у відмінностях мислення різними мовами, не у змісті понять людей, які говорять різними мовами, а в не збіганні семантичних полів слова. Тому дітей слід вчити, вважає В.О.Артемов, не мислення другою мовою, а слововживання, різної семантики слів. Звідси - прямий зв'язок слова і поняття, слова і предмета. Під час оволодіння рідною мовою між словом і поняттям (предметом) не існує третього члена. Під час навчання другої мови цей третій член має вигляд слова рідної мови: парасолька (предмет) - парасолька (слово) - зонтик (слово рідної мови).
Артемов висуває три вимоги щодо навчання дітей другої мови. Перша: навчаючи дітей другої мови, слід використовувати зіставлення, порівняння семантики слів, тобто слів за значенням (наприклад, панчохи - чулки, човен - лодка). Друга: вивчення другої мови необхідно пов'язувати з національною культурою народу, з особливостями розвитку національної свідомості та мислення, із розвитком матеріальної культури та характеристикою епохи. Третя вимога передбачає висококваліфіковану підготовку педагога з досконалим, бездоганним знанням другої мови.
Отже, мова є засобом спілкування, а не мислення. Мова є не засіб, а дійсність мислення. Мова не виражає, а творить думки, реалізує їх. Мислити ж другою мовою можливо лише тоді, коли вона стане другою рідною мовою, коли людині буде байдуже, якою мовою мислити. Цього може досягти лише людина, яка з раннього дитинства вивчала паралельно дві мови на основі всіх правил орфоепії.
Не можна також ототожнювати семантику мови і предметний зміст думки. Значення слова не тотожне смисловому змістові поняття. Можна знати значення слова, не знаючи при цьому змісту поняття, що виражається з його допомогою, проте не можна знати зміст поняття, не виражаючи його словом.
Шляхом перенесення значень мова збагачується новими поняттями ~ словами за певних умов розвитку матеріальної та духовної культури суспільства. Стара словесна оболонка стає формою об'єктивації для нового поняття з переносним значенням слів (золоте серце, свіжі сили). Проте основою усіх значень слова є поняття, тому будь-яке переносне значення слова повинно співвідноситися з предметом, який названий цим словом, і бути зрозумілим усім людям.
Головне в назві предмета - це чуттєвий бік слова. Назва будь-якої речі не має нічого спільного з Її природою. Назва — важлива мовна функція, проте нею не обмежуються суть та функція слова. Слово, що містить у собі поняття, виконує глибшу і складнішу функцію - відображує явища дійсності і є знаряддям пізнання. Слово позначає предмет, проте воно не позначає поняття, а формуючи і формулюючи, виражає його. Поняття не може існувати без слова, бути невираженим. Слово - форма існування поняття. Слово є двоплановим. Воно позначає явища, предмети, і тоді слово як звуковий комплекс - знак. Водночас, позначаючи предмет, слово формулює поняття, що не є уже знаком, а узагальненням. Поняття відноситься не тільки до свідомості, поняття є суть предмета. Якби поняття не відображали явищ, ми б ніколи не зрозуміли одне одного. Спільність понять виникає зі здатності мислення людей відображувати й пізнавати. Якби звуковий комплекс «відображував» явища, то він би в усіх мовах був однаковий. Звуковий комплекс не несе в собі жодної відповідності щодо явищ, тому звукові комплекси неоднакові в різних мовах (кукла - лялька), хоча поняття можуть бути тотожними. Звідси педагогічний висновок: навчаючи другої, української мови, вихователь мусить прагнути не тільки збагатити словник дітей словами-назвами цієї мови, а й намагатися, щоб діти засвоїли поняття спочатку з основним, прямим, а потім і переносним значенням слова.
Мова невідривна від історії її народу. Це - літопис народу, відлуння його життя, почуттів, надій, прагнень, відлуння його страждань, радощів, досягнень. В українській мові це яскраво відображено у творах великого українського Кобзаря Т.Г.Шевченка, а також у творчості І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Марко Вовчок, І.Франка та ін. «У світлих, прозорих глибинах народної мови, - писав К.Д.Ушинський, - відображається уся історія духовного життя народу. Покоління народу минають одне за одним, а результати життя кожного покоління залишаються в мові - у спадщину спадкоємцям. У скарбницю рідної мови складує одне покоління за іншим наслідки історичних подій... Мова є найбільш живий, найбільш розкішний і міцний зв'язок, що поєднує минулі, сучасні та майбутні покоління в єдине велике історичне живе ціле!»
Тому слово народного епосу, народної пісні, колисанки, забавлянки, народної казки, історії, що закодована в думках, - найкращий засіб виховання, прилучення дітей з раннього дитинства до національної української мови.
Мова нерозривно пов'язана з культурою народу. Духовна культура кожного народу, освіта, наука, література, мистецтво - це чинники національної мови, показники мовної культури. Кожний народ має свою національну мову, національну культуру. «Якби об'єднання людства за мовою і взагалі за народністю було можливе, воно було б згубним для загальнолюдської думки... Для існування людини потрібні інші люди, для народності - інші народності».
Тому, навчаючи дітей української мови, слід ознайомлювати їх одразу з українською національною культурою – творами українських письменників, композиторів, художників, народних митців.
Усі наукові здобутки методики навчання дітей другої, української, мови перевіряються на практиці, адже практика - це критерій істини. Саме цим пояснюється і багатоваріантність програм у навчанні дітей української мови, і різноманітність методів, прийомів та форм прилучення малюків до українського слова, української національної культури.
§3. Міжпредметні зв'язки
у викладанні методики навчання дітей
української мови
Міжпредметні зв'язки є необхідною передумовою організації навчального процесу вищого навчального закладу. Вони є засобом комплексного підходу до навчання майбутніх фахівців. У той самий час реалізація між предметних зв'язків є дидактичного умовою активізації навчального процесу, систематизації знань, інтеграції науки та практики.
«Міжпредметні зв'язки - це відображення у змісті навчальних дисциплін тих діалектичних взаємозв'язків, які об'єктивно діють у природі й використовуються у сучасних науках. Міжпредметні зв'язки - це еквівалент між наукових зв'язків».
Міжпредметні зв'язки сприяють розв'язанню чинних у предметній системі викладання та навчання у вищих навчальних закладах суперечностей між розрізненими знаннями студентів з окремих предметів та необхідністю їх синтезу, комплексного використання здобутих знань у педагогічній практиці.
Учені (В.М.Максимова, А.І.Єрьомкін та ін.) по-різному класифікують Міжпредметні зв'язки. Вони можуть бути між предметними, між курсовими, комплексними, фактичним, понятійними, теоретичними, філософськими, історичними і т. ін.
Методика навчання дітей української мови як наука щільно пов'язана з іншими науками. Це вимагає від викладача знання методики здійснення різноманітних між предметних зв'язків (див. схеми 1, 2).
Методика навчання дітей української мови пов'язана з теорією пізнання, філософією, історією України, українознавством, фізіологією, психологією та психолінгвістикою, мовознавством, педагогікою, фаховими дисциплінами, народознавством.
Методика навчання дітей української мови як наука керується найзагальнішими діалектичними принципами розуміння суб'єктно-об'єктних відношень у пізнанні довкілля: довкілля є матеріальним, об'єктивним, воно існує в постійному русі, зміні та розвитку і доступне для пізнання.
Пізнання включає два взаємопов'язані боки ~ чуттєвий і логічний, раціональний.
Процес оволодіння другою мовою також підпорядковується основним законам та принципам теорії пізнання. Через безпосередній чуттєвий досвід, наочність дитина засвоює нові слова, які поступово узагальнюються, перетворюються у поняття, які дитина використовує під час спілкування з Іншими людьми, у своєму практичному досвіді. Викладач методики навчання дітей української мови повинен спиратися на відповідні теми з курсу філософії (див. таблицю на с.23).
Розкриття таких розділів методики, як «Методика використання народних джерел у розвитку українського мовлення», «Методика ознайомлення дітей з національною
культурою, традиціями та побутом українського народу», потребує знань із «Історії України», зокрема з розвитку культури українського народу в різні історичні періоди. Анатомія та фізіологія людини допоможе студентам розібратися в будові центральної та периферійної частин мовленнєвого аналізатора, врахувати під час навчання другої мови особливості нервової діяльності дітей дошкільного віку, використати вчення І.М.Сєченова й І.П.Павлова про умовно-рефлекторну діяльність, першу та другу сигнальні системи.
У навчанні дітей другої мови не можна обійтися й без психологічних знань. Загальна психологія озброює майбутніх фахівців знаннями про структуру мовної діяльності та мовленнєвих навичок. Дитяча психологія розкриває специфіку засвоєння мови на кожному віковому етапі, сенситивні періоди навчання дітей другої мови.
Педагогічна психологія орієнтує методику на побудову навчання з урахуванням «зони найближчого розвитку» дітей та «соціальної ситуації розвитку» (Л.С.Виготський).
Психологічна наука дає відповіді на такі запитання методики, коли ж саме потрібно починати вчити дітей другої мови, як впливає друга мова на розумовий розвиток дітей, з'ясовує причини та шляхи запобігання явищ інтерференції в умовах близькоспорідненої двомовності.
Оскільки методика орієнтована на навчання дітей української мови, стає зрозумілим її тісний зв'язок із мовознавством. Розкрити методичні прийоми навчання дітей правильної звуковимови допоможуть відомості з таких мовознавчих наук, як фонетика та орфоепія. Методика лексичної роботи з української мови в дошкільному закладі враховує дані лексикології. Формування граматичної правильності мови та розвиток зв'язного мовлення потребує ґрунтовних знань з граматики та синтаксису.
Враховуючи те, що українську мову вивчають діти некорінної національності (російськомовні дошкільні заклади), у методиці використовують також знання з курсу російської мови, застосовуючи порівняння й зіставлення мовних явищ обох цих мов.
Педагогіка озброює вихователів загально дидактичними принципами, методами, прийомами, засобами й формами навчання дітей дошкільного віку, розкриває суть навчання та шляхи ефективного розвитку дітей під час навчання. Все це дає змогу методичній теорії визначити специфічне принципи,
методи і прийоми навчання дітей української мови, спрямовані на ефективність розвитку мовленнєвих навичок. Методика навчання дітей української мови також пов'язана з логопедією (правильна артикуляція та поставлення звуків української мови), дитячою літературою, методикою навчання рідної мови, ознайомлення дітей з довкіллям та рідною природою, методиками математичних знань, образотворчого мистецтва, музики та фізичного виховання.
Викладач методики сам планує і передбачає використання різних між предметних зв'язків у процесі викладання свого предмета.
Проте, враховуючи специфіку російськомовних груп студентів та учнів, обов'язковими повинні стати курсові супровідні між предметні зв'язки, спрямовані на формування культури українського мовлення майбутніх педагогів. Цього можна досягти читанням спецкурсу та спецпрактикуму: «Культура українського слова», «Особливості вивчення української мови в дошкільних закладах з російською мовою навчання».
Отже, використання між предметних зв'язків у викладанні методики навчання дітей української мови допоможе сформувати в майбутніх фахівців системні знання, озброїти їх методичними прийомами розвитку українського мовлення, прищепити їм самим навички літературного українського мовлення, досягти культури мовного спілкування у двомовному оточенні,