Geum.ru

Тема історичні передумови формування української державності Понад одинадцять століть тому східні слов'яни створили свою першу державу

Вид материалаДокументы

Содержание


Причини перших поразок.
3. Визволення України від німецьких загарбників. Визволення Луганщини.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
ТЕМА 11. Україна у Другій світовій війні


22 червня 1941 р. о 4-й год. ранку Німеччина напала на СРСР разом з нею у війну вступили її союзники: Італія, Румунія, Словаччина, Угорщина і Фінляндія). її армія наступала у трьох напрямках: група «Північ»— на Ленінград, група «Центр» — на Мінськ і Смоленськ (з Москвою як подальшою ціллю), група «Південь»—на Житомир і Київ.

На українському відтинку фронту радянсько-німецьке воєнне співвідношення було таким: в людях — 1:1,4, артилерії —. 1,3:1, танках — 4,9:1, літаках — 2,4:1. Проте навіть за цих порівняно сприятливих обставин зупинити німців на радянському кордоні не вдалося. їх просування полегшувалося тим, що старі укріплені райони — т. зв. лінією Сталіна — у зв'язку з перенесенням після 1939р. кордонів, ліквідували, а нову — «лінію Молотова» — не закінчили.

За перші три тижні війни Червона армія втратила 850 тис. чол., 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат (німецькі бойові втрати в живій силі були в 10 разів меншими).

Згідно з військовою доктриною, СРСР готувався воювати на чужій території, тому більше половини радянських запасів: зброї, боєприпасів, обмундирування, техніки, пального — було складовано поблизу кордону (В.Суворов мотивує це підготовкою Сталіна до нападу на Німеччину, який мав статися 15 липня 1941 р.). У результаті, за перший тиждень війни 30 % всіх запасів боєприпасів, 5,4 із 7,6 млн гвинтівок, 191 із 240 тис. кулеметів, 50 % Всіх запасів пального і продфуражу було або знищено, або захоплено противником.

До кінця 1941 р. ворог окупував майже всю Україну (за винятком східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей) . Слабко підготовлена та погано озброєна Червона армія не витримувала натиску німецького війська. Приклади серйозного супротиву фашистам були нечисленними.

У перші дні наступу німецькі частини зустріли відчайдушний опір на лінії Луцьк — Броди — Рівно — Дубин, де з 23 по 29 червня 1941 р. велися перші на Східному фронті танкові бої. Незважаючи на настирливі атаки, протягом 5 днів стримувала наступ ворога 41 -ша стрілецька дивізія у районі Рави-Руської. Значний героїзм проявили кинуті напризволяще оборонці прикордонних застав у Сокалі, Перемишлі, Володимирі-Волинському. Але, як правило, фашисти зосереджували у ключових точках потужні сили і за рахунок цього без якихось ускладнень проривали радянську оборону.

У зв'язку з нестачею зброї та боєприпасів, втрачу них через недалекоглядну політику вищого державного керівництва, склалася ситуація, коли, за словами історика В.Короля, гвинтівкою у перших боях млн осіб. У результаті, на поч. 1941 р. лише 7 % командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37 % взагалі не мали відповідної освіти. На таке становище не міг не звернути уваги А.Гітлер. Напередодні війни на одній з військових нарад він заявив: «Червона армія обезголовлена. 80 % командних кадрів знищено. Вона послаблена, як ніколи. Це основний фактор мого рішення. Потрібно воювати, доки кадри не виросли знову».

2) Другим фактором, котрий став безпосередньою причиною поразок Червоної армії на першому етапі війни, була якась диявольська самовпевненість Й.Сталіна, що його союзник А.Гітлер у 1941 р. на Радянський Союз не западе (чи безпечність згодом вилилася у мільйони людських жертв). Хоча підстав для такого оптимізму не було жодних. Свідченням агресивних намірів були постійні порушення німцями радянського кордону. З жовтня 1940 р. по 10 червня 1941 р. з боку Німеччини було здійснено 185 порушень кордону літаками, в т. ч. тільки за травень 10 днів червня — 91 порушення. Причому в ряді випадків літаки пролітали над радянською територією до 100 і більше км. З 1 січня по 10 червня 1941 р. на кордоні з Німеччиною було затримано 2080 порушників, з них було викрито 183 німецьких агенти. Але замість того, щоб відповідним чином відреагувати, Сталін напередодні війни пішов на безпрецедентні поступки Гітлеру. Він дозволив німцям розшукувати на радянській території могили солдатів, що загинули в роки Першої світової війни. І от німецькі археологи під виглядом пошуку могил вели розвідку місцевості... в найближчому тилу радянських військ. (До речі, після розгрому Німеччини, на допиті, фельдмаршал Кейтель на питання Радянського слідчого, які, на думку Кейтеля, були головні заслуги німецької розвідки перед війною, відповів: «Найпозитивнішим було те, що німецька розвідка дала повну і точну картину розташування всіх радянських військ перед початком воєнних дій у всіх прикордонних округах...»).

Цікаво, що до останнього моменту — 3 год. Ранку 22 червня 1941р. — радянські ешелони і кораблі з хлібом, рудою та іншими товарами, згідно з договором, регулярно відправлялися в Німеччину. Хоч остання ще з поч. 1941 р. припинила зворотні поставки, особливо машин і верстатів. А напередодні фашистського нападу — 20 — 21 червня — всі німецькі кораблі, котрі перебували у радянських портах, терміново, навіть недовантажені, знялися з якорів і залишили територіальні води СРСР.

Подібне безглуздя Й.Сталіна видається ще злочинішим на тлі того, що про агресивні наміри Німеччини проти СРСР знали як у Москві, так і за кордоном.

Конкретні дані про підготовку німців і їхніх союзників до війни радянські органи держбезпеки почали отримувати з листопада 1940р. А з квітня 1941 р. така інформація, в т. ч. і про конкретну дату німецького нападу, надходила майже з 40 точок земної кулі й мало не щодня. Зокрема, радянський розвідник у Японії Р.Зорге повідомив точне число агресії за тиждень до неї. Перебіжчики з німецької сторони за кілька діб до нападу повідомляли не тільки день, а й навіть годину.

Таким чином, радянське керівництво мало більш, ніж достатньо надійної інформації про воєнну загрозу. Та вся вона відкидалась як дезінформуюча, оскільки «великий вождь» виключав саму можливість того, що Гітлер наважиться розпочати війну проти СССР до того, як розгромить Англію. Виходячи з цього, Сталін був переконаним, що розвідці вірити не можна. Тому з 1936 по 1940 р. були репресовані 5 начальників Головного розвідувального управління. Вельми промовистим фактом у даному випадку є доповідна записка Л.Бери Й.Сталіну від 21 червня 1941 р.: «...Я, — зазначав Берія, — знову наполягаю на відкликанні і покаранні нашого посла в Берліні Деканозова, який як і раніше бомбардує мене «дезою» про те, що нібито Гітлером готується напад на СССР.

Він повідомив, що цей «напад» почнеться завтра. Те ж радирував і генерал-лейтенант В.І.Тупиков, військовий аташе в Берліні. Цей тупий генерал стверджує, посилаючись на всю берлінську агентуру, що три групи армій вермахту будуть наступати на Москву, Ленінград і Київ.

Але я і мої люди, Йосифе Віссаріоновичу, твердо пам'ятаємо Вашу мудру настанову: в 1941 р. Гітлер на нас не нападе!..» Наголосимо, що все це відбувалося за кілька годин до фашистської агресії.

Відповідальність за всі свої злочинні прорахунки напередодні війни більшовицьке керівництво переклало на плечі рядового солдата. 16 серпня 1941 р. з'явився вкрай жорстокий наказ # 270, згідно з яким 3 військ НКВС і держбезпеки створювалися т. зв. загороджувальні загони. Вони розташовувалися позаду бойових частин і, у випадку вимушеного відступу, але без наказу Ставки Верховного Головнокомандувача відкривали вогонь по своїх же бійцях. Водночас, згідно з наказом, формувалися штрафні роти (від 150 до 200 чол. у кожній), куди посилали «нестійких» солдатів і молодших командирів. Звільнити зі штрафної роти могла лише смерть чи важке поранення. Бійців штрафних рот називали «смертниками», бо майже всі вони гинули.

28 лінія 1942 р., коли німці проривалися до Сталінграда та Головного Кавказького хребта, Сталін підписав ще один наказ — #227, в якому далі розвивалися положення попереднього наказу. До штрафних рот для рядового й сержантського складу додавалися штрафні батальйони (по 800 чол.) для офіцерів — від молодшого лейтенанта до полковника. «Ні кроку назад без наказу вищого командування, — говорилося в наказі. — Панікери і боягузи повинні знищуватися на місці».

Важко не погодитися з думкою відомого воєнного історика М.Коваля, що з одного боку, в умовах загальної розгубленості й сум'яття подібні був озброєний лише один з трьох червоноармійців, а інколи один — з п'яти. До того ж, солдатам на один день активних боїв видавали тільки півтори обойми патронів, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату, чого було недостатньо навіть для відбиття однієї атаки ворога. В результаті багато підрозділів і частин Червоної армії потрапляли в оточення, а тому, як правило, змушені були гинути або здаватися у ворожий полон.

Зокрема, на українській території сталося найбільше з усіх відомих воєнній історії оточень, коли у вересні 1941 р. під Києвом німецькі війська взяли в кільце 660 тис. чол., у т. ч. 60 тис. командирів, Південно-Західного фронту.

Одною з причин катастрофи став наказ Сталіна, що вимагав «за будь-яку ціну» утримувати Київ ї заборонив військам фронту відступити на лівий берег Дніпра. З оточення зуміли вирватися лише окремі загони. Командувач фронтом М.Кирпонос та група генералів загинули. Подібної поразки Червона армія зазнала наприкінці травня 1942 р. під Харковом, коли в німецький полон потрапили 240 тис. чол. 22 лінія 1942 р., після захоплення німцями м. Свердловська на Ворошиловградщині (нині Луганщина), вся українська територія була остаточно окупована.

Страти .Червоної армії тільки вбитьіми і полоненими склали бл. 5 млн чол., в той час як втрати німців — трохи більше 250 тис. Від радянської кадрової армії на той час залишилося всього 8 %. Очевидно, що якби територія СРСР обмежувалася лише її європейською частиною, то поразка у 1941 р. була 6 неминучою. Але Радянському Союзові, як влучно підмітив Я.Грицак, пощастило на природних союзників. По-перше його рятували великі простори — Червоній армії було куди відступати. Наявність великого тилу у східній частині СРСР дозволила, до того ж, евакуювати туди військове виробництво. По-друге, радянське керівництво скористалося з величезного людського потенціалу, який, як гарматне м'ясо, кидали під наступаючі німецькі танки. Та й, зрештою, зимою 1941/42 рр. допомогли тріскучі морози.

Причини перших поразок.

У значній мірі перші поразки Червоної армії були зумовлені злочинною політикою комуністичного режиму напередодні війни. Серед багатьох її компонентів виділимо два.

1) Передусім — це репресії в армії. Протягом, головним чином, 1937-1938 рр. Із 733 вищих командирів і політпрацівників — 579 було знищено. Із 5 маршалів розстріляно 3-х, з 10 командармів 2-го рангу — 10, з 57 комкорів — 50, із 186 комдивів— 154. Було репресовано або звільнено з армії 91 % командирів полків та їхніх заступників. Усього каральні органи знищили понад 47 тис. офіцерів і 1 800 генералів. Загальна кількість репресованих по Наркомату оборони з 1937 по 1939 рр. Складала 3,5 — 4 військову службу, тобто тимчасово. Тепер цієї служби із землі немає й земля повинна повернутися до тих, хто її обробляє своєю працею. Це була генеральна ідея селянства, заснована на його історичній пам'яті, і поки вона жива, столипінський аграрний курс мав мало шансів на успіх, що й довела життя.

3. Визволення України від німецьких загарбників. Визволення Луганщини.

Перемога Радянського Союзу над гітлерівською Німеччиною далася нам ціною величезних жертв і втрат. Кожний з 1418 днів найжорстокішого в історії людства військового протистояння забирав тисячі життів співвітчизників. І щораз загибель кожного воїна озивалася болісним болем у серцях рідних і близьких йому людей.

Як же складалася доля Луганщини й луганчан у роки війни? Який їхній внесок у досягнення перемоги?

У ніч на 22 червня 1941 року Радянський Союз перевів стрілки своїх годин на воєнний час. «Вставай, країна величезна, вставай на смертний бій...». Під тривожно-закличні звуки пісні, що народилася в перші ж дні війни, разом з усією країною піднімалася на відсіч ворогові трудова Луганщина.

Прямо з мітингів, що відбулися в ту пам'ятну неділю в цехах заводів і фабрик, ошатних шахт, у колгоспах і радгоспах, тисячі їхніх учасників поспішили у військкомати із проханням про негайне відправлення на фронт. Першими серед них були три тисячі луганських паровозобудівників, 850 гірників кадієвської шахти імені Ілліча, сотні алчевських металургів, гірників із Червоного Променя, Краснодона, Лисичанська й інших міст області. Патріотичну атмосферу тих днів характеризує й такий примітний факт: тільки в червні-липні 1941 року понад чотири тисячі заяв із проханням направити в діючу армію надійшло від жінок і дівчин. Усього ж до кінця року в ряди захисників Батьківщини стало більше 200 тисяч жителів області. У короткий термін у Луганську були сформовані й відправлені на фронт 214-я й 395-я стрілецькі дивізії.

У містах і селах області було організовано масове військове навчання людей. Підготовка велася в загонах народного ополчення, винищувальних батальйонах, різних підрозділах протиповітряної й хімічної оборони. До осені в їхніх рядах налічувалося більше 150 тисяч чоловік. Багато ополченців влилися в ряди Червоної Армії. Ними ж був укомплектований побудований на заводі ім. Жовтневої революції бронепоїзд «За Батьківщину!», що брав активну участь в обороні Донбасу. Ополчення й бійці винищувальних загонів вели боротьбу з ворожими парашутистами, охороняли військові й господарські об'єкти.

Чимало було зроблено по створенню оборонних рубежів на далеких і ближніх підступах до Донбасу. На зведенні їх самовіддано трудилися більше 300 тисяч чоловік.

Буквально з перших днів війни почалася перебудова на військовий лад економіки. І вже до серпня практично всі підприємства області почали робити продукцію для потреб армії. Луганські паровозобудівники випускали бронепоїзди, міномети, снаряди; стаханівські ливарі - міни; Першотравневі машинобудівники - авіабомби; алчевскі металурги збільшили виплавку спеціальних сталей для авіамоторів і корпусів танків, освоїли виробництво ряду видів зброї й боєприпасів. На багатьох підприємствах організували ремонт танків й іншої техніки, виготовлення армійського обмундирування й взуття.

Працюючи у дуже важких прифронтових умовах, кожен трудовий колектив вважав своїм священним обов'язком вносити максимально можливий внесок у боротьбу з агресором. Так, шахтарі перевальської шахти «Никанор» після того, як вона виявилася в зоні обстрілу ворожою артилерією, не тільки не припинили, але навіть збільшили видобуток вугілля.

Коли погроза окупації області стала реальної, повсюдно розгорнулася робота з евакуації на схід країни промислових підприємств. У ході двох її етапів (жовтень-грудень 1941 і червень-липень 1942 р.) у тил було вивезене встаткування 150 заводів і фабрик, велика кількість сільгосптехніки, худоби, продовольства. Одночасно на Урал, у республіки Середньої Азії, Сибір і Казахстан виїхали 270 тисяч висококваліфікованих робітників, інженерно-технічних працівників і членів їхніх родин. На нових місцях вони вливалися в поріділі колективи трудівників тилу. І там, часто в умовах суворої зими, на голому місці, під відкритим небом у найкоротший термін монтували верстати й приступали до випуску військової продукції.

Луганські паровозобудівники прижилися в багатонаціональному колективі омського оборонного заводу. І згодом, як і працюючі так пліч-о-пліч із ними сибіряки, москвичі, ленінградці, могли з гордістю говорити: «Наш Т-34 -кращий танк другий світовий!». До перемоги в бої на важливій ділянці фронту можна дорівняти трудовий подвиг робітників та службовців луганського заводу № 60. Оперативно змонтувавши вивезене в столицю Киргизької РСР м. Фрунзе встаткування, вони спочатку досягай, а потім і перевершили довоєнний рівень виробництва. Завод щотижня поставляв армії до 30 мільйонів патронів.

Тисячі жителів Луганщини по праву пишаються медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 р.»

У жовтні 1941 року німецьким військам ціною більших втрат удалося захопити південно-західну частину Донбасу. У листопаді вони вторглись у межі Луганської області.

Особливо запеклі бої розгорнулися в міста Червоний Промінь, в Антрацитовському, Ровеньківському, а трохи пізніше - у Попаснянському, Лисичанськом, Перевальському районах. Воїни 9-й, 12-й й 18-й армій Південного фронту самовіддано захищали кожну п'ядь луганської землі. На смерть стояли на рубежі села Дьяков (Антрацитовський р-н), перепиняючи фашистським військам шлях на Ростова, бійці 136-й стрілецької дивізії й 132-й танкової бригади. Тільки 8 листопада в кровопролитному бої з ними супротивник втратив 50 танків, а також більше 700 солдатів й офіцерів. Атаки ворога захлинулися.

У районі міст Антрацит і Червоний Промінь відважно боролися воїни 383-й й 395-й стрілецьких дивізій, ряди яких поповнили близько 1500 гірників місцевих шахт.

Понад 8 місяців війська Південного фронту стримували натиск переважаючі під силу супротивника на півдні й південно-заході області. Обстановка різко змінилася після важкої поразки, що осягло наші війська в харківському бої в травні 1942 року. Ворог захопив стратегічну ініціативу, і під його напором фронт почав відкочуватися на південний схід. Через територію області з безперервними оборонними боями в липні відступали 38-я, 9-я, 37-я, 12-я й 18-я армії. Багато з'єднань зазнавали більших втрат. Так, 37-я армія за період відступу на території області втратила більше половини особового складу.

Прикриваючи відхід 9-й армії, 15-я танкова бригада на цілу добу затримала супротивника в села Трьохізбінка Слав'яносербського району, знищивши при цьому 17 його танків, більше 10 бронетранспортерів й автомашин.

22 липня 1942 року радянські війська залишили останній районний центр області - місто Свердловськ. Захопивши Луганщину, німецько-фашистські агресори встановили тут режим терору, безправ'я, насильства.

За час окупації області гітлерівські кати розстріляли, повісили, замучили в Катівнях понад 100 тисяч жителів і військовополонених, у тому числі велика кількість жінок, старих, дітей. Не було в області жодного міста, робочого селища або села, де б загарбники не лагодили масових розправ. Тільки під час однієї із кривавих акцій, що проводилася в Луганську 1 листопада 1942 року, вони знищили понад 3 тисяч чоловік, забивши їхніми тілами протитанковий рів поблизу кургану Гостра Могила. На шахті № 151 «Богдан» у Червоному Промені в шурф були скинуті більше двох тисяч чоловік. Масові розстріли й розправи над населенням окупанти, що звірствують, творили у Алчевську, Стаханові, Краснодоні, Старобільському, Попаснянському, Меловському, Белокуракинському й інших містах і районах.

Факти кривавих злодіянь і понині леденять людські серця. На хуторі Суходіл Слав'яносербського району фашистські нелюди ввірвалися в інтернат для дитят-інвалідів, із цинічною холоднокровністю розстріляли 19 хворих калік, вилучили продукти. Інші 66 дітей умерли від голоду.

У Попаснянському районі окупанти разом з місцевими поліцаями у квітні 1943 року зібрали дітей і підлітків і під дулами автоматів погнали їх прочісувати замінований Рубащанський ліс. Ні благання про пощаду, ні плач і лементи збожеволілих від страху хлопців - ніщо не зупинило вбивць. У двір школи після цієї акції було звезено 37 закривавлених трупів дітей, десятки підлітків на все життя залишилися каліками.

Фашисти жорстоко били, розстрілювали людей за найменшу провину, а часом і просто заради садистської забави. 23 січня 1943 року в таборі на шахті № 30-35 під Роженьками вони «викосили» з автоматів 117 військовополонених тільки за те, що ті прийняли їжу, передану їм місцевими жителями. Зі звірячою жорстокістю розправлялися кати й з людьми, зігнаними в концентраційний табір на шахті №17-17-біс міста Червоний Промінь.

Тисячами загублених доль обернувся для населення масовий вивіз людей на примусові роботи в Німеччину. За час окупації з області на фашистську каторгу було відправлено близько 72 тисяч чоловік, переважно юнаків і дівчин. Викрадені в неволю випробували виснажливу працю, наруги, голод, хвороби. Далеко не всім з них удалося пройти ці кола пекла й залишитися в живі.

Загарбники прагнули поставити економіку Донбасу на службу фашистської Німеччини, організувати видобуток вугілля й виробництво військової продукції. Але плани економічного поневолення, як і плани блискавичної війни, провалилися. Населення області саботувало заходу

окупантів, у результаті чого не були уведені в лад жодне велике підприємство, жодна капітальна шахта. Сільські жителі ховали від загарбників хліб, фураж і худоба, зривали поставки продуктів для німецької армії. Це був масовий подвиг не скорилися ворогові робітників, селян, трудової інтелігенції.

Але особливо яскраво всенародне протистояння гітлерівським загарбникам виявилося в широкому розмаху підпільної й партизанської боротьби.

На окупованій території області діяли підпільні обком, 6 горкомів і райкомів партії, обком комсомолу, 40 партійних, комсомольсько-молодіжних, патріотичних груп. Вони здійснювали диверсійні акти, призивали земляків чинити всілякий опір загарбникам, поєднували сили борців-антифашистів.

Яскраву сторінку в літопис Великої Вітчизняної війни вписали учасники партійного й комсомольського підпілля Красно дону. У суворих умовах окупаційного режиму тут вела мужню боротьбу з ворогом підпільна комсомольська організація «Молода гвардія». У подвигу юних героїв втілилися кращі риси радянської молоді: її гаряча любов до Батьківщини, відданість ідеалам соціалізму, прагнення до волі й незалежності. Навіть мученицька смерть більшості молодогвардійців від рук фашистів й їхніх пособників-поліцаїв з'явилася свідченням перемоги радянської моралі над звіриною суттю фашизму. Приклад "Молодої гвардії" став дійсною школою патріотизму й мужності для тисяч і тисяч молодих воїнів Радянської Армії на заключному етапі війни.

Активно діяли патріотичні групи в містах Свердловську, Стаханові, Новопсковському, Білокуракинському районах, селищі Успєнка Лутугинського району й інших.

Відважно боролися з окупантами партизани області. Відчутні удари по ворогу наносив загін, яким командував Я.И.Сиворонов. У ході бойових операцій, проведених у Бременському, Сватовському, Новоастраханському, Новоайдарському районах, його бійці знищили більше 650 німецьких солдатів й офіцерів, виведи з ладу чимало бойової техніки ворога.

Розуміючи й почуваючи на собі, яку небезпеку представляють підпільники й партизани, гітлерівці розгорнули проти них жорстоку боротьбу. У цій нерівній сутичці радянські патріоти зазнавали більших втрат.

Але втрати не були даремними. Діяльність підпільників сприяла посиленню відсічі агресорові з боку населення, зміцнювала віру в нашу перемогу.

Переломним етапом у ході Великої Вітчизняної війни з'явилася Сталінградська битва, за якої, затамувавши подих, стежив увесь світ. У цьому бої не тільки були перемелені добірні гітлерівські війська, тут був зломлений моральний дух фашизму, позначений його захід.

У ході Сталінградської битви, переслідуючи супротивника, що відходить, війська Південно-Західного фронту танковими корпусами прорвалися в північно-східні райони Луганської області. Першими сюди вступили частини й з'єднання 1-й гвардійської армії під командуванням генерал-лейтенанта В.И.Кузнєцова. 18 грудня вони звільнили перший населений пункт на землі Радянської України - сіло Півневку. До кінця грудня загарбники були вибиті з десятків сіл Марковського, Меловського й Біловодського районів. Ці операції стали прологом важливого етапу війни - вигнання агресора з території України.

На початку січня розгорнулися запеклі бої за звільнення селища Крейдове - першого районного центра республіки. Відважно боролися тут війська 35-й, 41-й, 57-й гвардійських стрілецьких дивізій. Біля трьох тисяч захисників Батьківщини впали смертю хоробрих. Кров'ю своєї окропили поріг української землі воїни багатьох національностей. 16 січня 1943 року селище Крейдове був повністю очищений від ворога.

Протягом січня 1-я гвардійська армія звільнила Біловодський, Станично-Луганський, Новоайдарський, Старобільський й інші райони області. У цей же час війська 6-й армії Південно-Західного фронту й 3-й танкової армії Воронезького фронту вигнали окупантів з території Марковського, Троїцького, Білокуракінського, Новопсковського, Сватівського районів.

30 січня з рубежу ріки Сіверський Донець перейшла в настання в напрямку Луганська 3-я гвардійська армія під командуванням генерал-лейтенанта Д.Д.Лелюшенко. Запеклі бої зав'язалися на далеких підступах до міста. На світанку 14 лютого почався штурм, у результаті якого був звільнений перший обласний центр України. Головну роль у цьому зіграли 59-я, 243-я, 279-я гвардійські дивізії, 2-й гвардійський й 2-й танкові корпуси. Активне сприяння у звільненні Луганська зробив 8-й кавалерійський корпус під командуванням генерала М.Д.Борисова. Це з'єднання зробило важкий рейд по тилах ворога, відволікло на себе значні сили супротивника. Багато кіннотників загинули, виходячи з оточення, але й ворог поніс істотні втрати в живій силі й техніку.

Одночасно з боями за Луганськ воїни 1-го механізованого, 23-го танкового корпусів, 203-й, 206-й стрілецьких дивізій 14 лютого звільнили м. Краснодон.

У тісній взаємодії з 3-й гвардійською армією вела бої за звільнення південних районів області 5-я танкова армія. її війська 16 лютого опанували м. Свердловськ, 17 лютого з'єднання армії разом з 23-м танковим корпусом вибили фашистів з м. Ровеньки.

До кінця лютого було звільнено від фашистів більше трьох чвертей території області. У цей час ворог спробував шляхом потужного контрнаступу відкинути наші війська. Йому вдалося знову захопити Лисичанськ, деякі населені пункти на заході області. Але всі спроби просунутися далі, прорватися до Луганська розбивалися об стійкість і мужність воїнів 3-й гвардійської, 51-й й 5-й ударної армій. Із квітня й до середини серпня фронт на цій ділянці стабілізувався.

Наші війська в основному обмежувалися проведенням коротких наступальних операцій, щоб не допустити перекидання підкріплень супротивника в район Орла, Бєлгорода, Курська, де в той час розгорнулася грандіозна битва, одна з вирішальних у Великій Вітчизняній війні.

Перемога в битві на Курській дузі переросла в загальне настання радянських військ, у тому числі й на території Донбасу. У другій половині серпня війська Південного фронту прорвали могутньо укріплений німцями Міус-фронт. 1 вересня почала настання 51-я армія, а наступного дня - 3-я гвардійська армія. Протягом трьох днів вони звільнили територію області й вийшли за її межі.

Оборонні й наступальні бої на Луганщині велися в цілому 18 місяців. У них брало участь до 200 великих військових з'єднань тринадцяти армій. Батьківщина високо оцінила їхні ратні справи. Тисячі воїнів були нагороджені орденами й медалями.

Більше 100 тисяч синів і дочок, представників багатьох національностей -українців, росіян, таджиків, татар, білорусів, азербайджанців, узбеків, башкирові віддали життя в ході боїв при обороні й звільненні Луганської області.

За роки війни область направила в Радянську Армію більше 400 тисяч чоловік - стільки, скільки необхідно для комплектування декількох десятків дивізій. Воїни-земляки були в числі тих, хто першим зустрів ворога на Західній границі, захищав Москву й Ленінград, Севастополь й Одесу, боровся під Сталінградом і на Курській дузі, звільняв Україну, Білорусію, Молдавію, Прибалтику, країни Східної Європи, штурмував Берлін. Вони випробували все: і гіркота поразок, і радість перемог. Від бою до бою міцніло фронтове загартування, накопичувався досвід.

Сотні тисяч воїнів Луганської області своєю самовідданою ратною працею в роки Великої Вітчизняної війни внесли значний вклад у досягнення Перемоги. За мужність і відвагу 259 уродженцям і жителям області була привласнена звання Героя Радянського Союзу. Вищою нагородою за солдатську доблестю-орденом Слави трьох ступенів - увінчаний бойовий шлях 42 воїнів, багато хто стали почесними громадянами міст, при звільненні яких вони виявили мужність і відвагу.

У важкі роки війни майже кожна родина послала на фронт батька або сина, брата або сестру. Із числа воїнів-земляків було створено чимало сімейних екіпажів танків і літаків.

Відступаючи, окупанти залишали після себе руїни й попелища. Були висаджені й затоплені всі шахти. У купи руїн перетворені металургійні, машинобудівні, хімічні підприємства, електростанції, тисячі виробничих споруджень. Гітлерівці зруйнували залізничні колії, мости, водокачки, вокзали, станційне господарство. Настільки ж сильно постраждало сільське господарство області. Загарбники розорили й розграбували колгоспи, радгоспи, машинно-тракторні станції. Вони піддали варварському руйнуванню міста й села, перетворили в купи руїн школи, клуби, лікувальні установи області, позбавили даху сотні тисяч людей.

Нічим не виміряти ті страждання й позбавлення, які принесли війна й окупація населенню області. Для багатьох людей це були роки безповоротно загубленої молодості й творчої діяльності, важких захворювань й інвалідності, сирітства й вдівства, роки недоїдання й борошн, щиросердечних травм і потрясінь. Наслідки їх відчуваються й дотепер.

Відразу ж після звільнення області на порядок денний було поставлене питання відновлення її народного господарства. І цей «другий фронт» зажадав від трудівників тилу самовідданої, напруженої роботи. Напівголодні, живучі часом у землянках і руїнах будинків, люди натхненно трудилися, щоб наблизити перемогу.

Відродження економічного потенціалу Донбасу, у тому числі й нашій області, стало кревною справою всієї країни. І сприймалося це як саме собою що розуміє. Тому що не було тоді економічних і національних бар'єрів, а було почуття найвищої колективної й особистої відповідальності кожного на долю загальної для всіх Батьківщини. Люди старшого покоління добре пам'ятають, яку неоціненну допомогу робили Луганщині трудящі Уралу, Поволжя, Казахстану, Башкири, Москви, Ленінграда, Челябінська, Кемерово й інших республік, областей, міст. Один за одним ішли в нашу область поїзди із промисловим устаткуванням, будматеріалами, сільськогосподарськими машинами, великою рогатою худобою, посівним матеріалом, продовольством. Так, з Башкири в 1943 - 1944 р. область одержала 3 ешелони встаткування, 200 вагонів лісу, ешелон нафтопродуктів, багато верстатів, устаткування. Трудівникам села відтіля ж було відправлено 15 тисяч коней, 10 тисяч голів великої рогатої худоби й овець, 3 тисячі свиней.

Східні райони направили в область більші групи фахівців, тисячі кваліфікованих робітників. Комсомольці Тульської області відновлювали шахти у Краснодоні. 20 фронтових бригад, сформованих з випускників ремісничих училищ Ярославської області, брали участь у відновленні промислових підприємств.

Почате ще під артилерійську канонаду відродження економіки області прискорилося із закінченням війни. У найтяжкій обстановці розрухи, у строки, які зараз здаються фантастичними, були відроджені зруйновані ворогом міста й села, шахти, заводи, фабрики, сільське господарство. Уже в 1949 році, усього лише за чотири роки, Луганщина досягла довоєнного рівня по випуску промислової продукції, а роком пізніше - по валовому зборі сільськогосподарських культур. Це був ще один подвиг, подвиг на ниві творення, зроблений радянськими людьми в нелегкий післявоєнний час.

Воістину неосяжним було поле боїв Великої Вітчизняної війни. Пів-Європи, а якщо врахувати бої з японською Квантунскою армією на Далекому Сході (серпень-вересень 1945 р.), те й пів-землі пройшли воїни, покликані військкоматами Луганської області. Пройшли, приносячись людям волю й мир, відзначаючи свій ратний шлях горбками солдатських могил. Чверть мільйона земляків полягло й на рідній землі, і в ближнім і далекому зарубіжжі. Ще не полічені всі поховання, у яких спочивають їхні останки. До перемоги дійшло менше половини збіглих за час війни в армію. У боях упали шість із десяти воїнів-луганчан. Кожен бій тяг нові жертви, кожен успіх і кожна невдача в бої оплачувалися найдорожчою ціною - людськими життями. Майже кожна родина була обпалена війною, втратила когось із рідних і близьких.

Час зм'якшує гіркота втрат, але пам'ять про загиблих залишається. Вона передається й буде передаватися з покоління в покоління.

Ідуть в історію десятиліття, але не гояться рани в пам'яті народу про загиблих воїнів. Дотепер оплакують матері своїх синів, дружини - чоловіків, діти - батьків. Це були люди різного віку, різних національностей, професій, характерів, здатностей. Але всіх їх поєднувало почуття гарячої любові до своєї землі, своїй Батьківщині.

Вони боролися, умирали й перемогли, щоб жили ми. Загиблі в роки Великої Вітчизняної завжди будуть міцною ланкою, що зв'язує минуле й майбутнє. Як би далеко не пішов час, які б зміни не відбулися, їхній подвиг ніколи не померкне, буде жити вічно.