Фізична реабілітація як складова частина професійної підготовки корекційного педагога
| Вид материала | Документы |
- Програма з фахового вступного випробування «фізична реабілітація», 224.29kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни, 356.75kb.
- Методичні рекомендації, 353.85kb.
- Регіональна програма «Спортивний майданчик» на 2011-2014 роки смт. Білогір’я, 50.04kb.
- Ключові терміни І поняття, 253.09kb.
- Львівський державний університет фізичної культури рокошевська віра вікторівна, 359.7kb.
- Програма фахових вступних випробувань з дисциплін професійної І практичної підготовки, 262.13kb.
- В. А. Товт Положення ухвалено на засіданні, 152.06kb.
- Наталія Коляда актуальні проблеми підготовки організаторів дитячого руху: від минулого, 122.99kb.
- Робоча навчальна програма дисципліни „Фізична реабілітація при захворюваннях опорно-рухового, 3555.2kb.
ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ КОРЕКЦІЙНОГО ПЕДАГОГА
Р.К. Тараненко,
старший викладач кафедри корекційної педагогіки КОІППО імені Василя Сухомлинського, керівник Українського інституту корекційної та реабілітаційної валеології
Розвитку реабілітаційної справи та медицини Україна завдячує прийняттю християнства з наступним створенням при монастирях лікарень.
Княгиня Ольга (Х сторіччя) однією з перших створила стаціонарний лікувальний заклад. Поступово подібні лікарні з’являються у великих містах Київської Русі. Яскравою постаттю у вітчизняній медицині є Євпраксія Мстиславівна – внучка Мономаха. Її трактат „Мазі” містив інформацію про діагностику, лікування та гігієну.
ХV-XVIII ст. є розквітом братств – релігійно-національної організації українського міщанства. Вони займались релігійною, просвітницькою діяльністю, допомагали хворим. В ХVI сторіччі братські притулки для немічних та сиріт дістають назву госпіталів (лат. hospitalis – гостинний). Але такі заклади, як правило, були закритими (в них перебували представники даної парафії).
В XVI-XVII століттях, коли повстання українського народу за свою незалежність досягають апогею, виникає Запорізька Січ. Звісно, під час повернення з походів у війську була значна кількість поранених. Це змушує козаків створити свої шпиталі. Перший такий лікувальний заклад заснований на острові в дубовому лісі, між річками Стара та Нова Самари. Сюди був запрошений Київський ієромонах Паїсій, котрий, окрім духовних обов’язків, мав надавати й медичну допомогу. Згодом цей госпіталь стає Самаро-Миколаївським монастирем. В кінці XVI ст. створюється шпиталь у Трахтемирівському монастирі, який стає головним.
Січ фінансувала із загальновійськового скарбу такі лікувальні заклади при монастирях і деяких церквах, лікуванням в яких майже завжди займалися ченці, котрі зокрема мали глибокі знання з фітотерапії. Сама Запорізька Січ мала своїх цирульників-професіоналів (прообраз лікарів-хірургів).
Польський лікар Андрій Крупинський (1744-1783), закінчивши Віденський університет і отримавши ступінь доктора медицини, приїхав до Галичини, де з 1773 р. став „протомедиком”. А. Крупинський є автором багатьох наукових праць, присвячених курортології, анатомії, терапії та ін.
В кінці ХІХ ст. вчений Ф. Гребнер відкриває в Одесі інститут механотерапії і лікувальної гімнастики.
Велике значення мають роботи В.С. Піруського і лікарів Харківського медико-технічного інституту, які дали обґрунтування використання засобів і методів фізичної культури у відновному лікуванні. Піруський розробив вчення про „мототерапію”, яке до того було відсутнє у ЛФК. Він поєднував даний напрямок із природними чинниками і працетерапією.
М.І. Ситненко, А.Н. Германович, В.Д. Чаклін, Ф.В. Лукашевич в 1910-1916 рр. на базі Харківського медико-механічного інституту започаткували методику сучасного лікування травм фізичними методами. М.І. Ситненко в 1921 році стає керівником цього інституту й створює перший в країні дитячий ортопедичний профілакторій, де широко застосовуються фізіотерапевтичні методи лікування.
В 1911 р. професор В.С. Крамаренко видає „Посібник з масажу і лікарської гімнастики”. А в 1914 році земством засновано Інститут фізичних методів лікування у Севастополі. Головним його завданням було лікування інвалідів Першої світової війни.
З 1966 р. в Україні створюються великі відновні центри травматолого-ортопедичного, нейрохірургічного та неврологічного профілів.
У 1969 році в столиці України починає працювати НДІ медичних проблем фізичної культури, який існував до 1986 року, а в 1993 р. – відновлений та реорганізований у Державний НДІ проблем фізичної культури і спорту.
На базі Київського інституту удосконалення лікарів створюється кафедра фізичної реабілітації та мануальної терапії. Реабілітологічні установи та відділення при ЛПУ починають функціонувати й у регіонах.
Під Києвом у 1970 році відкривається спеціалізований санаторій для реабілітації пацієнтів, які перенесли операції на серці.
В Україні спеціальність «Фізична реабілітація» пройшла певне формування у середині 90-х рр. ХХ сторіччя. Значною мірою це відбулось завдяки розширенню контактів і обміну досвідом з органами охорони здоров’я зарубіжних країн. Слід зазначити, що фундаментом послужив великий досвід із використання ЛФК, накопичений у країнах колишнього СРСР іще з часів Другої світової війни.
В 1994 р. у Київському державному університеті фізичного виховання і спорту, а також у фізкультурних інститутах України кафедри ЛФК та лікарського контролю реорганізовуються в кафедри фізичної реабілітації, де здійснюється навчання студентів з цієї дисципліни.
У 1997 році у Львівському інституті фізичної культури розроблено кваліфікаційну характеристику професії „Фахівець фізичної реабілітації”. В Центрально-Українському регіоні проблемами реабілітації займаються такі вчені як А.Й. Григор’єв, В.С. Язловецький та ін.
Фахівців з фізреабілітації сьогодні готують понад 20 українських ВНЗ, підпорядкованих переважно Державному комітету з питань фізичної культури і спорту та Міністерству освіти і науки України.
Спеціалістів із психології, котрі відіграють важливу роль у реабілітації (хворих, потерпілих), у нашій державі готують класичні університети, педагогічні ВЗО, інші вищі навчальні заклади (в т.ч. й недержавної форми власності). Серед останніх ґрунтовну підготовку психологів (практичних, медичних) проводить Міжрегіональна Академія управління персоналом, яка має потужну науково-практичну базу і розвинуті міжнародні зв’язки з провідними навчальними закладами Європи та США.
Реабілітація власне в оздоровчому значенні цього поняття є комплексом медичних, педагогічних, професійних і юридичних заходів щодо відновлення здоров’я, працездатності та тренованості осіб із обмеженими фізичними і психічними можливостями й здібностями через перенесення захворювання та травми (ураження).
Особливе значення має реабілітація дітей із розумовою відсталістю, різними вродженими і набутими дефектами слуху, зору, мовлення або комбінованими вадами органів чуття. У цьому випадку реабілітація, крім медичних заходів, включає в себе ще й навчання реабілітантів навичкам самообслуговування.
Фізична реабілітація вивчає закономірності механізмів оздоровлення індивіда з метою досягнення оптимального рівня функціонування усіх органів і систем організму, розвитку здатності пристосування до незалежної діяльності у різних сферах соціальних відносин, підвищення якості життя, чистоти ендо- і екзоекології, оволодіння здоровим стилем життя і підвищенням відповідальності за власне здоров’я та здоров’я своїх близьких.
Іншими словами, фізреабілітація – це застосування з лікувальною і профілактичною метою фізичних вправ та природних чинників у комплексному процесі відновлення здоров’я, фізичного стану і працездатності хворих (інвалідів). Вона широко використовується в дефектології, травматології, нейрохірургії, неврології, кардіології, гастроентерології, пульмонології, ендокринології, геріатрії, під час вагітності та ін.
Корекційний педагог повинен чітко орієнтуватись у найпоширеніших захворюваннях, знати етапи реабілітаційного процесу та вміти на їх основі розробляти реабілітаційні програми для дітей, котрі мають вади психосоматичного розвитку.
Запропонована нижче етапність реабілітації є адаптованим варіантом частини проекту «Лемон».
| Етапи | Зміст етапів реабілітації |
| І етап (реабілітаційне обстеження) | Первинна оцінка стану пацієнта (реабілітологічне обстеження) та запис отриманої інформації в лист реабілітаційної оцінки стану реабілітанта Інформаційні дані повинні бути точними, повними, носити описовий характер. Формування інформаційної бази даних про пацієнта здійснюється за допомогою суб’єктивного й об’єктивного методів дослідження: суб’єктивний метод ґрунтується на опитуванні реабілітанта чи його сім’ї, бесіді з лікарем. Включає фізіологічні, психологічні, соціальні дані про реабілітанта. Релевантні дані про довкілля. В якості джерел інформації можуть використовуватись розпитування пацієнта, його фізикальне обстеження, вивчення даних медичної документації; об’єктивний метод – це фізичне обстеження пацієнта, що включає оцінку та опис таких параметрів, як зовнішній вигляд, стан свідомості, положення в ліжку, ступінь залежності від зовнішніх факторів, забарвлення (колір) шкірних покривів і слизових оболонок), наявність набряків. До обстеження також входять вимірювання росту пацієнта, визначення маси його тіла, вимірювання температури, підрахунок та оцінювання кількості дихальних рухів, пульсу, вимірювання артеріального тиску. Обстеження повинно базуватись на розумінні проблем реабілітанта, турботі про нього, взаємодовірі. |
| ІІ етап (реабілітологічний діагноз) | Аналіз, синтез, інтерпретація отриманих даних та виведення на їх основі певних висновків, які й становлять проблеми пацієнта (реабілітологічний діагноз). Ці проблеми є предметом подальшого реабілітаційного процесу, якщо реабілітант підтверджує їх. Формування висновків, що ґрунтуються на аналізі та інтерпретації інформації, зібраної в результаті обстеження. Між лікарським і реабілітологічним діагнозом існують відмінності. Якщо лікарський діагноз фокусується на розпізнанні патологічних станів, то реабілітологічний базується на описі реакцій пацієнта на існуючі або потенційні проблеми, пов’язані зі здоров’ям. Наприклад, Американська асоціація медичних сестер в якості таких проблем виділяє:
В якості реабілітологічного діагнозу можна використовувати, наприклад, такі словосполучення, як «дефіцит гігієнічних навичок і санітарних умов», «занепокоєність», «зниження індивідуальної здатності до адаптації та подолання стресової ситуації» і т.ін. |
| ІІІ етап (визначення цілей реабілітації та планування програми дій) | Планування реабілітаційної програми для пацієнта, суть якого полягає у:
План реабілітації має включати оперативні й тактичні цілі, спрямовані на досягнення певних результатів, котрі мають коротко- або довготривалий характер. Під час планування програм дій, зазвичай, враховуються конкретні цілі, досягнення яких пов’язане з реалізацією ряду факторів, серед яких: дія – фактор, що визначає характер впливу на реабілітанта; критерії – фактори, які враховують особливості реалізації дій; умова – фактор, що передбачає ступінь самостійності пацієнта. Наприклад, «мета – пацієнт за допомогою реабілітолога повинен до 7 жовтня почати ходити на відстань 20 метрів». В даному випадку в якості факторів реалізації поставленої мети можна розглядати:
|
| IV етап (реалізація запланованих дій) | Включає заходи, що проводить реабілітолог на різних етапах профілактики, обстеження, лікування, реабілітації пацієнтів. Характер реалізації запланованих дій визначають особливості типів взаємодії між реабілітологом і лікарем:
|
| V етап (оцінювання виконаних дій і корекція реабілітації) | Даний етап ґрунтується на дослідженні динамічних реакцій пацієнта на втручання реабілітолога. В якості джерел і критеріїв оцінювання реабілітації можуть розглядатися: – оцінювання відповідної реакції пацієнта та реабілітаційні втручання;
Важливу роль у достовірності оцінки результатів реабілітологічної допомоги відіграють порівняння й аналіз причин очікуваних і отриманих результатів; формування висновків, спрямованих на корекцію цілей індивідуального плану реабілітації. |
Періоди й етапи реабілітації згідно рекомендацій ВООЗ
| Періоди реабілітації | Етапи реабілітації | Мета, зміст і тривалість етапів реабілітації |
| Лікарняний | І етап – стаціонарний (лікарняний) | Починається в стаціонарі лікарні, коли лікар-ординатор складає реабілітаційну програму для конкретного пацієнта, до якої входять терапевтичні чи хірургічні методи лікування. Мета етапу: ліквідація або зменшення активності патологічного процесу. Попередження ускладнень, розвиток тимчасових (постійних) компенсацій. Відновлення функцій органів і систем, які уражені захворюванням. Поступова фізична активізація пацієнта, застосування ЛФК, лікувального масажу, ФЗТ, фітотерапії. |
| Післялікарняний | ІІ етап – поліклінічний (реабілітаційний, санаторний) | Починається з моменту закінчення стаціонарного лікування із наступною випискою реабілітанта. ІІ етап реалізовується на базі поліклініки, реабілітаційного центру, санаторію за умов поліпшення та стабілізації стану хворого при значному розширенні рухової активності. У програмі реабілітації поступово збільшують фізичні навантаження. Приділяється увага загальному тренуванню, підвищенню функціональної здатності, загартуванню організму, психологічній реабілітації (при необхідності) та виявленню резервних можливостей організму. Підготовка людини до трудової діяльності. Оволодіння інвалідами пристроями для самообслуговування й засобами пересування. Наприкінці даного періоду після комплексного обстеження з обов’язковим тестуванням фізичного стану роблять висновки стосовно функціональних можливостей реабілітанта і його готовності до трудової діяльності. При виявленні значних залишкових функціональних порушень й анатомічних дефектів, пацієнтам можуть запропонувати перекваліфікацію, роботу вдома, а при глибоких, важких і незворотних змінах із ними проводять подальше розширення зони самообслуговування і побутових навичок. |
| | ІІІ етап – диспансерний | Мета етапу: спостереження за реабілітованим, підтримка та поліпшення його психосоматичного стану і працездатності в процесі життя. Передбачаються профзаходи, періодичне перебування в санаторії, заняття фізичними вправами; медичні обстеження з проведенням тестів із фізичним навантаженням для діагностики функціональних можливостей організму, обґрунтованих рекомендацій щодо адекватності роботи, яка виконується, змін умов праці. Перекваліфікації та корекції способу життя. |
Література
- Григор’єв А.Й. Діти з особливими потребами. Монографія. – К.: НС, 2006.
- Григор’єв А.Й., Балан М.М., Рацул А.Б. Енциклопедія фізичної реабілітації: Наук.-метод. видання. – К.: Імекс-ЛТД, 2008.
- Мухін В.М. Фізична реабілітація. – К.: Олімпійська література, 2000.
- Пересадин Н.А., Дьяченко Т.В. Реабилитология. Стратегия и тактика эффективного восстановления здоровья. – Луганск.: Знание, 2004.
- Тараненко Р.К. Теоретичні основи реабілітолгії. – Кіровоград: ІВВ УІКРВ, 2010.
- Физическая реабилитация. Учебник для академий и институтов физической культуры / Под общ. ред. проф. С.Н. Попова. – Ростов-н/Д.: Феникс, 2005.
- Шаповалова В.А., Коршак В.М., Халтагарова В.М. та ін. Спортивна медицина і фізична реабілітація. – К.: Медицина, 2008.