1. Економіка, ек теорія та ек політика

Вид материала

Документы

Содержание Пізнавальна функція. Практична функція Прогностична функція Виховна функція 2. Етапи розвитку ДРЕ 5. Основні функції ДРЕ. 7. принципи дре 8. Сучасні підходи ДРЕ. 10. Прямі методи та інструменти дре 11. непрямі методи дре 12. Адміністративне регулювання ек-ки 13. суть та способи економічного прогнозування Економічне прогнозування Способи прогнозування 15. методи та моделі ек прогнозування 16. Наукові основи макроекономічного планування 17. Основні форми державного планування. 19. Державний бюджет як інструмент державного регулювання економіки. 20. Монетарна (кредитно-грошова) політика 21. Податки як один із осн інструментів держ регулювання економіки ... Полное содержание

Подобный материал:

• «Історія України»; «Демографія, економіка праці, соціальна економіка І політика»; «Гроші,, 164.34kb.
• Програма вступного іспиту зі спеціальності «економічна теорія» (магістр, спеціаліст), 431.57kb.
• «Політика -мистецтво, яке прямим плетінням з'єднує права мужніх І розсудли­вих людей,, 771.23kb.
• За переліком дисциплін програми підготовки бакалаврів з економіки підприємства дисципліна, 113.25kb.
• Економіка підприємства (0804), 184.77kb.
• Програма фахових вступних випробувань з економічної теорії для здобуття освітньо-кваліфікаційних, 336.27kb.
• "Маркетингова політика розподілу" підготовки спеціаліста у галузі знань 0305 "Економіка, 665.02kb.
• Програма фахових вступних випробувань з дисциплін професійної підготовки для здобуття, 553.68kb.
• Формат опису модуля, 32.75kb.
• 1. Назва модуля, 29.89kb.

1. Економіка, ек.теорія та ек.політика.

Поняття економіка (від гр. oikonomike, буквально – мистецтво ведення домашнього господарства) в сучасних умовах застосовують у чотирьох значеннях:

1. народне господарство певної країни, групи країн або всього світу;
   
2. сфера господарської діяльності людини, у якій створюються, розподіляються і споживаються життєві блага;
   
3. сукупність економічних відносин між людьми у сфері виробництва, розподілу, обміну і споживання продукції, що утворюють певну економічну систему;
   
4. економічна наука, що вивчає різноманітні економічні явища і процеси, які відбуваються в суспільстві.
   

Економічна наука – це сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та систематизація об’єктивних знань про закони і принципи розвитку реальної економічної діяльності.

У процесі становлення і розвитку економічної теорії як науки були сформовані і її основні функції: пізнавальна, методологічна, практична, прогностична, виховна.

Пізнавальна функція. Реалізується через дослідження сутності економічних процесів і явищ.

Методологічна функція полягає в тому, що економічна теорія виступає теоретико-методологічною базою для цілої системи економічних наук.

Практична функція економічної теорії зводиться до наукового обґрунтування економічної політики держави, розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціонального господарювання.

Прогностична функція економічної теорії виявляється у розробці наукових основ передбачення перспектив соціально-економічного розвитку в майбутньому.

Виховна функція – полягає у формуванні в громадян економічної культури, логіки сучасного ринкового економічного мислення.

Економічна політика – це цілісна система заходів держави, спрямованих на розвиток національної економіки в інтересах усіх соціальних груп суспільства. Вона має визначати оптимальні варіанти вирішення економічних проблем.

Економічна політика являє собою цілі, напрями, шляхи, методи, важелі розвитку економіки, що визначені суб'єктами влади.

Вироблена економічна політика передбачає вирішення двох зав­дань:

1) головні цілі, на досягнення яких зорієнтований розвиток на­родного господарства;

2) засоби, які треба мобілізувати для досягнення поставлених цілей


2. Етапи розвитку ДРЕ

1. Класична теорія регулювання

осн регулятор – ринковий механізм, що ефективно регулює розподіл доходів, автоматично встановлює економічну регуляцію і заперечує необхідність втручання д-ви в ек-ку. Д-ва розглядається як інституція

2. Кейнсіанство.

Класична теорія зайнятості cтала об’єктом активної критики починаючи з 30-х років 20ст, коли капіталістична економіка зазнала значних потрясінь в ході великої депресії. У 1936р.Кейнс виступив з новою теорією зайнятості, яка різко відрізнялась від класичної та на декілька десятиліть стала домінуючою в макроекономіці та відповідно в макроекономічній політиці. Кейнсіанство обгрунтовує необхідність і практичне значення ДРЕ. Кейнс показав осн засоби та інструменти дерржавного впливу: д-ва має стимулювати сукупний попит шляхом заохочення інвестиційної діяльності через здешевлення кредиту, розширення держ. закупок, збільшення рівня зайнятості, проведення раціональної фіскальної політики.

3. Теорії неокласичного напрямку

Монетаризм

Раціональних очікувань

Теорія економіки пропозиції

Неокласичний синтез (неокейнсіанство+неокласицизм) є теоретичною основою змішаної системи регулювання ринкової економіки

Соц-інституційний – ек-ні відносини в сус-ві формуються не тільки під дією ек-них, але й соц-психологічних, політ. та ін факторів.


4. причини держ.втручання в ек-ку:

1. Створення умов для ефективного функціонування самого ринкового механізму.
   
2. Усунення негативних наслідків ринк.процесів. Недопущення зловживання з боку окремих ланок галузей ек-ки.
   
3. Захист нац. інтересів на світовому ринку.
   
4. Вирішення проблем, які ринк. Механізм вирішити не може чи вирішує погано. Йдеться про усунення зовн.екстерналій (ефектів).
   

Цілями ДРЕ є:

• раціональне вик-ння рес-сів і досягнення макроекономічної ефективності
  
• забезпечення сталого розвитку нац ек-ки
  
• забезпечення конкурентноздатності вітчизняного товару на світовому ринку
  
• реалізація соц цілей розвитку сус-ва.
  

Основною ціллю ДРЕ є економічна і соціальна стабільність і зміцнення існуючого ладу усередині країни і її межами. Від цієї головної цілі виникає множина конкретних цілей, без здійснення яких не може бути досягнута головна ціль. Ці конкретні цілі нерозривно пов'язані з об'єктами ДРЕ. Ціль, тобто вирівнювання економічного циклу, спрямована на об'єкт. Удосконалювання галузевої і регіональної структури господарства спрямована на секторальні і галузеві, регіональну структури. Поліпшення навколишнього середовища спрямована на навколишнє середовище. Частіше усього одна ціль не може бути досягнута поза залежністю від інших. Наприклад, забезпечення додаткових капіталовкладень на модернізацію вугільних шахт може бути ціллю - посередником для: стабілізації і зниження витрат у вітчизняній вуглевидобувній промисловості; зниження імпорту твердого палива і поліпшення паливно-енергетичного балансу; підтримки зайнятості в галузі; зняття в цих районах соціальної напруженості; надання тиску на ціни нафтових і газових компаній. З цього випливає, що конкретні цілі підпорядковуються головній ціллі і взаємодіють між собою


5. Основні функції ДРЕ.

1. Цільова – полягає у визначенні цілей, пріоритетів і основних напрямків розвитку національної економіки.
   
2. Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб’єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямку.
   
3. Нормативна (регламентуюча) – держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб’єктів економіки, визначає правовий простір.
   
4. Коригуюча – зводиться до коригування розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення негативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства.
   
5. Соціальна – передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин, перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо.
   
6. Безпосереднє управління неринковим сектором ек-ки – це регулювання державного сектору економіки, створення сусаільних товарів і благ.
   
7. Контролююча – означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, номативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо.
   

7. принципи дре

Основними принципами державного регулювання економіки є :

-мінімальне втручання державних органів в економічні процеси : ним делегуються тільки ті функції , які не можуть бути забезпечені безпосередньо суб’єктами ринкових відносин ;

-системний вплив на розвиток соціально-економічних процесів з урахуванням тісних взаємних зв’язків ринку капіталів, фінансів, товарів, праці та інших на базі формування необхідних нормативних регуляторів і нормативів, методичної бази та відповідальних державних органів


8. Сучасні підходи ДРЕ.

Ринковий механізм і державне регулювання економіки є діалектичною єдністю, атрибутом змішаної економіки.

Розумовий синтез ефективного ринкового механізму і державного регулювання дає можливість вирішувати основні соціальні та економічні проблеми суспільства, кон’юктурні та стратегічні цілі.

У стабільній економіці основним регулятором соц-економічних процесів виступає ринковий механізм, а ДРЕ виконує допоміжну роль. Основне призначення останнього – створення нормальних умов для функціонування ринку, нейтралізація негативних наслідків і вирішення проблем, які не під пилу ринковому механізму.

У перехідній економіці роль державного регулювання значна і суттєва, але в міру створення необхвдних засад розвитку ринкових відносин вплив держави має зменшуватись.

Ринкове і державне регулювання ек-ки часто доповнюється функціонуванням інституту соціального партнерства, що дає можливість найкращим чином узгоджувати інтереси субєктів, реалізовувати економічні й соціальні цілі розвитку суспільства.

Дкржавне втручання в економіку має бути раціональним – надмірна активність держава може породжувати негативні тенденції і наслідки, а також обумовлює зменшення фінансових можливостей держави.

Це пов’язано з тим, що будь-яке втручання держави в екномічне життя передбачає:

1. певні адміністративні витрати (на утримання управлінського апарату);
   
2. існування так званих «побічних ефектів», «фіаско державного регулювання»
   

Причина виникнення «побічних ефектів» в тому, що ринок – органічний механізм, і будь-який державний захід (якого б характеру він не був) змінює умови взаємодії на даному ринку, ринкову кон’юктуру, впливає на рішення субєктів господарювання.

«Фіаско» (провали) ДР обумовлено:

1. неправильним застосуванням методів та інструментів ДРЕ (розміри податків, мита, кредитних ставок, квот, ліцензій тощо.)
   
2. можливістю помилок в прийнятті управлінських рішень через відсутність чи недостатність інформації;
   
3. існуванням проблеми часових лагів – «ефекту запізнення» в процесі постановки цілей, прийняття рішень, виборі інструментів регулювання.
   
4. перевищенням владних повноважень, використанням цього інструмента на користь вузького кола осіб (клану, об’єднання тощо.)
   

10. Прямі методи та інструменти дре

Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру рин­ку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їх ефективного функціонування відповідно до напрямів державної економічної політики. Кожний метод грунтується на використан­ні сукупності інструментів (регуляторів, важелів тощо).

За формами впливу методи: прямі та непрямі.

Прямі методи ДРЕ безпосередньо впливають на функціону­вання суб'єктів ринку. Такий вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламен ують діяльність суб'єктів господарювання, та економічних ін­струментів прямого впливу. Останні спрямовано на регулювання темпів зростання обсягів та структури економіки, обсягів вироб­ничого та невиробничого споживання, масштабів діяльності су­спільного сектору економіки та ін.

Беручи загалом, можна сказати, що основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, обов'язкові для виконання завдання макроекономічних планів і державних цільових програм, державні замовлення, централізо­вано встановлені ціни, нормативи, стандарти, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти і т. д.


11. непрямі методи дре

Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру рин­ку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їх ефективного функціонування відповідно до напрямів державної економічної політики. Кожний метод грунтується на використан­ні сукупності інструментів (регуляторів, важелів тощо).

Методи непрямого регулювання — це методи, які регламен­тують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти у потрібному державі напрямі. Опосередковане регулю­вання — це вплив на економічні інтереси. Держава втілює в жит­тя свої рішення на підставі мотивації. У даному контексті моти­вація — це процес спонукання суб'єктів ринку до діяльності в напрямі державних пріоритетів.

До методів непрямого регулювання належать інструменти фі­скальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, аморти­заційної, інноваційної та інших напрямів економічної політики, а також методи морального переконування.


12. Адміністративне регулювання ек-ки

Адміністративні методи ДРЕ — це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів ринку. їхні ознаки: пря­мий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконав­ців через встановлення їхніх обов'язків, норм поведінки та відда­вання команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, варіанта поведінки; обов'язко­вість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єк-тів господарювання за ухилення від виконання наказів.

Адміністративні методи випливають із необхідності регулю­вати деякі види економічної діяльності для захисту інтересів громадян, суспільства в цілому, природного середовища.

Основними інструментами адміністративного регулювання, як уже зазнача­лося, є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замо­влення, ціни і т. д.

Ліцензії — це спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. Ліцен­зування спрямоване на захист економічних інтересів країни, сус­пільства та його членів як споживачів товарів і послуг.

Квоти — визначають частку суб'єктів ринку у виробництві, споживанні, експорті, імпорті тощо товарів і послуг. Квотування здійснюється з метою створення конкурентного середовища, за­хисту вітчизняного ринку, стабілізації цін на внутрішньому ринку.

Санкції — це заходи держави, спрямовані на покарання суб'єктів ринку, які не виконують установлених правил діяльнос­ті. У порядку економічних санкцій держава може вимагати спла­ту неустойки, штрафів, пені за невиконання суб'єктами ринку пев­них зобов'язань, а також вилучати на користь державного або мі­сцевих бюджетів виручку від незаконної діяльності.

Норма — це, по-перше, науково обґрунтована міра суспільно необхідних витрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції заданої якості, по-друге, правила поведінки людей і здійснення певних видів економічної діяльності.

Стандарти — це єдині норми за типами, марками, парамет­рами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимі­рювань, методами випробування та контролю, правилами паку­вання, маркування та зберігання продукції, технології виробниц­тва.

Державне замовлення є інструментом як адміністративного, так і економічного регулювання. Коли йдеться про адміністратив­не регулювання, мається на увазі, що для підприємств, які повні­стю або частково перебувають у державній власності, а також для підприємств-монополістів державні замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) є обов'язковими.

Ціни теж можуть використовуватися як інструменти адмініст­ративного регулювання. Метою такого регулювання є запобіган­ня руйнівному впливу вільного ціноутворення на економіку.


13. суть та способи економічного прогнозування

Прогноз – науково-обгрунтоване міркування про можливий стан об’єкта в майбутньому, шляхів і способів його досягнення.

Економічне прогнозування – виявлення стану та можливих напрямів розвитку економічних явищ та процесів на різних рівнях ек. системи.

Джерелами статистич. інформації виступають дані опитувань, накопичені знання і досвід в минулому, статистична інформація і побудовані ек.-матер. моделі.

Способи прогнозування:

1. Експертний – опитування фахівців-експертів щодо стану об’єкта прогнозування.
   
2. Екстраполяції – збір інформації про стан об’єкту дослідж. в минулому, перенесення закономірностей на майбутнє.
   
3. Моделювання – побудова ек.-матер. моделей
   

Види прогнозів:

1. за масштабами:
   

а). Світові (суперпрогнози)

б). Макропрогнози (прогноз розвиткуек-ки)

в). Регіональні прогнози

г). Галузеві прогнози

д). Мікропрогнози

2. за часом:

а).оперативні (до 1 міс.)

б).короткострокові (до 1 року)

в).середньострокові(1-5р.)

г).довгострокові (10-15р.)

3. за функціональною ознакою:

а).пошукові

б).нормативні

4. за обєктом:

а).прогнози

б).інвестиції

в).науково-техн.

г).соціальні

д).зовн.-економічні


14. осн принципи ек прогнозування

Економічне прогнозування - це процес розробки економічних прогнозів. Він грунтується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ і процесів, виявляє найбільш імовірні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору і обгрунтування економічної політики.

Принцип цілеспрямованості: опис обєкту здійснюється під кутом зору поставлених завдвнь, вирішує проблему невизначеності

Принцип альтернативності прогнозування грунтується на тверд­женні, що розвиток економіки і соціальних процесів може здійснюватися за різними траєкторіями

Принцип наукової обгрунтованості означає, що в економічних прогнозах усіх рівнів мають враховуватися вимоги об'єктивних еко­номічних законів, вітчизняний і зарубіжний досвід формування про­гнозів.

Принцип системності -з одного боку, народне господарство розглядається як єдиний об'єкт, а з другого — як сукупність відносно самостійних напрямів (блоків) прогнозування.

Принцип адекватності прогнозу об'єктивним закономірностям ха­рактеризує не тільки процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій і взаємозв'язків у розвитку народного господарства і створення теоре­тичного аналога реальних економічних процесів з Їх повною і точною імітацією .


15. методи та моделі ек прогнозування

Під методами прогнозування слід розуміти сукупність прийомів мислення, способів, які дозволяють на основі аналізу ретроспективних даних, зв'язків, які властиві об'єкту прогнозування, а також їх виміру винести судження про можливий його розвиток у майбутньому. Методи прогнозування, як і самі прогнози, можна класифікувати за різними ознаками.

Залежно від способу прогнозування і наявності інформаційних даних методи прогнозування поділяють на фактографічні (грунтуються на достатньому інформаційному масиві), експертні (інформаційний масив недостатній) і комбіновані Комбіновані (об'єднують в собі експертні і фактографічні методи).

При методі "інтерв'ю" здійснюється безпосереднє опитування експертом спеціа­ліста. Аналітичний метод передбачає всебічний аналіз прогнозованого економічного явища або процесу з підготовкою відповідної доповідної записки.

Метод написання сценарію грунтується на визначенні логіки розвитку прогнозованого об'єкта за різних умов.

Суть методу "колективної експертної комісії" полягає у тому, що група укладачів прогнозу (робоча група) уточнює основні напрями роз­витку об'єкта.

Методом "мозкової атаки використовується для визначення можливих варіантів розвитку.

Метод "Дельфі" служить для визначення і оцінки імовірності настання тих або інших подій.

Кореляційний аналіз дає змогу перевірити різні економічні гіпотези про наявність та силу зв'язку між двома явищами і групою явищ.

Метод екстраполяції базується на припущенні, що тенденція розвитку обєкта у минулому буде незмінною у майбутньому.

Метод історичної аналогії - беруть за основу існюючі приклади


16. Наукові основи макроекономічного планування

Макроекономічне планування — це:
свідома діяльність держави з метою досягнення бажаного стану національної економіки;
розробка моделі досягнення бажаного й очікуваного стану національної економіки за умови одночасного визначення шляхів, способів, засобів і термінів забезпечення цього стану та кінцевих результатів (показників).
Теорії планування:
Системне планування (всеохоплюючий раціональний підхід).
Протекціоністське планування.
Аполітичне планування.
Критична теорія планування.
Інкременталізм.
Стратегічне планування.
Системне планування — теорія макропланування, що передбачає всеохоплюючий системний підхід до національної економіки, тобто виявлення й аналіз усіх факторів розвитку, сфер, уточнення завдань, аналіз способів досягнення поставленої мети й вибір оптимального варіанта, аналіз результатів реалізації варіанта.
Протекціоністське планування — прихильники теорії вважають, що планування спрямоване на захист інтересів осіб, які отримують переваги від реалізації плану.
Аполітичне планування — теорія, що розглядає планування як технічну діяльність, спрямовану на пошук консенсусу інтересів, досягнення політичних чи економічних компромісів для забезпечення поступального розвитку економіки.
Критична теорія планування виникла як реакція на аполітичну теорію планування. Прихильники цієї теорії вважають, що планування — це не професійна чи технічна діяльність, а інструмент, який дає можливість певним групам утримувати і реалізовувати свою владу.
Інкременталізм — теорія, що обґрунтовує необхідність поступового і послідовного вдосконалення практики управління на основі здійснення процесу планування як системи заходів нерадикального, паліативного характеру — так звана політика малих кроків.
Стратегічне макропланування. На відміну від системного планування орієнтує на концентрацію зусиль держави на вирішенні найактуальніших, стратегічно важливих проблем розвитку національної економіки.
Нормативне планування (теорія планування) — базується на використанні нагромадженого досвіду та практики планування, що склалася і розкриває суть процесу та технологію розробки планів.
Позитивне планування — це планування, результатом якого є позитивні зрушення в економіці. Воно передбачає заходи, способи досягнення бажаного результату.


17. Основні форми державного планування.

Планування — це наукове передбачення майбутнього роз витку суспільства, його перебігу та результатів; розробка планів економічного й соціального розвитку країни, галузей, регіонів (економічних районів, областей, районів) і підприємницьких структур; взаємопов'язана система заходів, які забезпечують досягнення передбачуваних темпів і пропорцій за умови найбільш раціонального використання ресурсів.

Виділяють чотири типи (форми) державного планування: два основних — директивне та індикативне і два проміжних — індирективне і регулятивне.

Директивне планування — спосіб управління економікою країни за допомогою розробки обов'язкових для виконання завдань щодо виробництва і розподілу продукції та послуг.

За допомогою ДП держава прагне вирішити не тільки макро-, а майже всі мікроекономічні проблеми.

Наслідки використання директивного плану на практиці:

• знищення конкуренції, створення умов для монополізму;
  
• диктат виробника;
  
• невмотивованість результатів праці;
  
• ігнорування НТП;
  
• зниження ефективності виробництва, якості товарів, звуження їх асортименту;
  
• виникнення постійного товарного дефіциту;
  
• породження бюрократизму, волюнтаризму, паразитизму та корупції.
  

Індирективне планування є ефективнішим, ніж директивне планування, оскільки дає більше свободи суб'єктам економіки, але він не сумісний з ринком і тільки імітує конкуренцію. Йому притаманні ті самі недоліки, що і директивному плануванню.

Головна функція регулятивного плану — координація діяльності суб'єктів економіки: управління державним сектором (за допомогою прямих, адміністративних та економічних методів) і активний вплив на роботу приватних підприємств (насамперед стимулювання їхньої діяльності на виконання плану за допомогою економічних важелів).

Індикативне планування — спосіб регулювання економічних процесів за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної економіки і застосування державних фінансових та інших стимулів для їх реалізації.

Головне завдання плану — координація господарської діяльності суб'єктів економіки.

Для стимулювання виконання завдань використовуються економічні, прямі, опосередковані та адміністративні методи.

.


19. Державний бюджет як інструмент державного регулювання економіки.

Бюджет є невід’ємною частиною ринкових відносин і одночасно важливим інструментом реалізації державної політики. Бюджет як одна з ланок фінансової системи відображає виробничі відносини, відтворює відносини розподілу, опосередковує рух грошової маси. За допомогою бюджету перерозподіляється частина фін. ресурсів між адміністративно-територіальними одиницями України з метою вдосконалення структури суспільного виробництва і забезпечення соціальних гарантій населення. Є важливим інструментом держави, через який забезпечується контроль за стоном виробництва в цілому. Бюджет є складною економічною категорією, оскільки являє собою систему економічних відносин, які складаються в суспільстві у процесі формування, розподілу і використання централізованого фонду країни, призначеного для задоволення суспільних потреб. Ці відносини мають таку структуру: - між державою і підприємствами в процесі мобілізації доходів, накопичень і фінансування з бюджету; - між державою і населенням в процесі розподілу і перерозподілу національного доходу; - між ланками бюджетної системи при бюджетному регулюванні. Державний бюджет – це річний план державних видатків і джерел їх фінансового покриття. Бюджети поділяються на: - центральні, - регіональні, - місцеві. Іноді використовують поняття сукупного або консолідованого державного бюджету, що охоплює бюджети всі адміністративних одиниць країни. Державний бюджет – основний метод державного фінансового регулювання, він передбачає забезпечення, поділ і перерозподіл ВВП між регіонами держави, галузями економіки, виходячи із стратегії її економічного розвитку, фінансової політики та потреб ринкового механізму, зважаючи на те, що в кризових умовах ринковий механізм менш ефективний, і тому державі необхідно розширювати втручання в процес перерозподілу фінансів. Структура бюджетних методів впливу: Методи бюджетного впливу включають 1) бюджетні норми та нормативи; 2) бюджетні стимули; 3) податкові стимули; 4) бюджетні резерви; 5) бюджетні санкції; 6) бюджетне планування та прогнозування. Спеціальні позабюджетні фонди виконують кілька функцій, доповнюючи державний бюджет у сфері регулювання економіки: - не залежать від стану бюджету і виконують цільову роль навіть у разі дефіциту державного бюджету; - дають змогу маніпулювати показниками виконання бюджету, зокрема приховувати частину або весь дефіцит бюджету в спеціальних фондах; - не підзвітні парламентам, а відтак не дають додаткових можливостей виконавчій владі для маневрування, роблять її більш незалежною від парламентських намірів.

На стан економіки значною мірою впливають державні дотації на житлове будівництво. Видатки державного бюджету на потреби народного господарства здійснюються у вигляді державних кредитів, субсидій, замовлень і закупок.

Дієвість державного регулювання економіки за допомогою бюджетних видатків залежить від відносних розмірів витратних сум (їх частки від ВВП), структури цих видатків, а також від ефективності їх використання кожної одиниці витрачених коштів.


20. Монетарна (кредитно-грошова) політика

Грошово-кредитна політика – управління Центральним банком грошовою масою з метою забезпечення стійкого та без інфляційного зростання реального обсягу виробництва.

Основні інструменти грош-кред політики:

- операції на відкритому ринку (операції з купівлі/продажу ЦБ-ом державних цінних паперів на фінансових ринках)

Якщо купівля ЦБ-ом державних ЦП-ів у комерційних банків призводить до збільшення - грошової маси, то продаж – їх скорочення.

- облікова ставка

Змінюючи рівень облікової ставки, ЦБ може впливати на рішення комерц. банків щодо залучення ними кредитів ЦБ, а відтак і на обсяг грошової маси. Грошова маса зростатиме у разі зниження облікової ставки і, навпаки, скорочуватиметься при збільшенні ставки.

норма обов’язкових резервів: зміна норми обов’язкових резервів призводить або до розширення можливостей комерц. банків щодо надання ними кредитів підприємствам чи домогосподарствам (коли норма знижується), або ж до звуження таких можливостей (коли норма збільшується).

Якщо в 1-му випадку спостерігається збільшення грошової маси, то в 2-му – скорочення.

Залежно від того, в якому стані перебуває економіка, ЦБ може проводити політику дешевих, або дорогих грошей. Якщо політика дешевих грошей впроваджується в період економічного спаду, то політика дорогих грошей є адекватною інфляції попиту.


21. Податки як один із осн інструментів держ регулювання економіки

Сис-ма опод-ня- це нормативно визначені органами законодавчої влади платники податків, їхні права та обов’язки, об’єкти оподат-ня, види податків, зборів та інш. платежів до бюджетів, внесків до держ.цільових фондів, а також порядок стягнення встановлених податкових платежів, зборів, внесків.

Податкові платежі здійсн.лише на підставі податкового закону: мають бути законодавчо визначені платник податку, об’єкт опод-ня, податкова база, розмір ставки, подат.період та строк сплати податку.

Платник податку-це юр.або фіз.особа, на яку покладається зобов’язання сплачувати податки.

Об’єкт оподаткування- це кількісно виміряний екон.феномен, що підлягає оподаткуванню(прибуток, додана вартість, майно).

Податкова база-це частка об’єкта опод-ня, на яку нарахов.податок.

Ставка податку(норма опод-ня)- це частка податкової бази, що вилучається у вигляді податків і вимірюється у процентах.

Сплата податків є одним з основних обов’язків юр. І фіз.осіб.

Сис-ма подат.органів склад.ззаконодавчо визначених органів держ.подат.служби, до якої входять Головна держ.подат.адміністрація України, держ.подат.адмініс-ії в АРК, областях, містах києві та Севастополі, держ.подат.інспекції в районах. У містах, районах у містах, міжрайонні держ.подат.інспекції, а також подат.міліція України.

Головним завданням держ.подат.адмініс-ії (ДПА) України є:

-Здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства, правільністю обчислення, повнотою та своєчасністю сплати податків ;

-забеспечення застосування фін.санкцій та адмін.штрафів до порушників подат.законодавства;

-захист інтересів дер-ви в судових органах у справах, що стосується сплати податків.

Голова ДПА призначається та звільняється з посади Президентом України. Адмін-ія є самостійним органом виконавчої влади.

Подат.міліція України є правоохороним органом, який захищає конституційні права громадян та інтереси дер-ви у сфері оподат-ня.

У практиці регулювання застосовуються різні форми оподаткування. Існують пропорційна, прогресивна і змішана форма оподаткування.

Пропорційне оподаткування передбачає встановлення однакової податкової ставки для всіх суб'єктів оподаткування, що більший загальний дохід, то більші й податкові нгадходження. Прогресивне оподаткування полягає у тому, що чим більше дохід то більша й податкова ставка. Для кожного значення загального доходу встановлюється відповідна податкова ставка. Змішане оподаткування залежить від доходу, якщо менший за встановлену норму, то оподаткування взагалі не має, якщо дохід становитиме певну величину в заданих межах, то оподаткування здійснюється за мінімальною податковою ставкою, з перевищенням доходом цієї межі податкова ставка збільшується.

Сутність регресивного оподаткування полягає в зменшенні податкової ставки в міру збільшення доходу суб’ектів оподаткування


22.Фіскальна та регулююча функціії податків.

Фіскальна політика - це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних витрат. Дискреційна фіскальна політика включає свідоме використання державного оподаткування і власних витрат для досягнення макроекономічної рівноваги. Якщо в економіці спостерігається викликана надлишковим попитом інфляція, застосовуються стримуюча фіскальна політика, яка включає: 1) зменшення державних витрат чи збільшення податків; 2) сполучення впливу зменшення витрат держави і зростання податків. Така фіскальна політика орієнтується на збалансований бюджет і навіть на бюджет з позитивним сальдо, якщо перед економікою стоїть проблема контролю над інфляцією. Слід підкреслити, що державні витрати є дійовим засобом фіскальної політики тоді, коли є значний державний сектор в економіці.

Всі сучасні держави для регулювання ринкової економіки широко застосовує фіскальну політику, тобто регулювання здійснюється через маніпулювання податковими ставками і видами податків та засобами державного бюджету.

Ф-ї податків: 1)забезпечення фінансування держ витрат(фіскальна); 2)державне регулювання економіки(регулююча). Історично і логічно фіскальна ф-я податків є їх осн функцією. Проте, в суч умовах суттєвого значення набула і регулююча ф-я. Осн об’єктами державного регулювання економіки за допомогою податків, є: 1)економічний цикл; 2)секторна, галузева та регіональна структура економіки; 3)капіталовкладення; 4)цикли; 5)зовнішньоекономічна діяльність; 6)навколишнє середовище. Регулююча ф-я податків реалізується через: 1)вибір видів податків та їх ставок; 2)надання податкових пільг.

В залежності від методів проведення фіскальна політика може бути дискреційною чи недискреційною.


23. Вплив держави на ціни та ціноутворення

Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки. Її регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень науково-техніч­ного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.

Усі ці регулюючі функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише за умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових чинників. Але дос­від показує, що як ринок, так і вільна (ринкова), ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони не здатні вра­ховувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни.

По-перше, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може забезпечуватися лише за умов досить зрілого ринку, тобто ринку, в якому панує конкуренція, обмежується недобросовісна діяльність монополій, ефективно працює вся ринкова інфраструк­тура. По-друге, вільні ринкові ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які знаходять своє відоб­раження у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують колективні економічні, а також соціальні, екологічні та інші проб­леми, що породжує небажані наслідки для суспільства. Ураху­вання всіх цих обставин можна забезпечити тільки на засаді державного регулювання цін.

Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компен­сації збитків держава часто супроводжує обмеження цін на­данням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи Їхнього банкрутства на регульованих ринках. Отже , державне регулювання цін — це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових захо­дів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економіч­ної ситуації в країні.


24. Підприємницької діяльності

Підприємництво — це багатопланове явище, що його можна характеризувати з різних поглядів: економічного, правового, психологічного та ін. Закон України «Про підприємництво» визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг торгівлі з метою одержання прибутку.

Для нормального функціонування підприємництва мають бути забезпечені такі основні умови:

• стабільна національна грошово-кредитна система;

• пільгова системи оподаткування;

•активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності;

• державна фінансова та матеріально-технічна підтримка підприємництва;

• ефективний захист інтелектуальної власності;

• спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності з боку державних органів;

• правовий захист підприємництва;

• формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва.

Державна підприємницька політика має включати такі складові:

• державне регулювання тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його факторами (політика роздержавлення та приватизації, антимонопольна політика; інститут банкрутства суб'єктів підприємництва тощо;

• державну систему підтримки підприємництва

Організація ефективної підтримки підприємництва обов'язково вимагає формування розвинутої інфраструктури, що є невід'ємним компонентом ринкової економіки і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу.

Функціональні (цільові) форми та методи державної підтримки підприємництва умовно можна розділити на такі складові: матеріально-технічна підтримка; науково-технічна (інноваційна) підтримка; фінансово-інвестиційна підтримка; податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу; зовнішньоекономічне регулювання та захист національних підприємств; екологічне регулювання бізнесу.

Державне регулювання фінансового забезпечення діяльності підприємств передбачає застосування інструментів бюджетної, податкової, грошово-кредитної та інших напрямів політики


25. Форми фінансово-економічної підтримки підприємництва



26.Конкурентна політика як складова промислової політики держави

Конкурентна політика держави — це діяльність держави, спрямована на створення і розвиток конкурентного середовища, антимонопольне регулювання з метою сприяння зростанню ефективності виробництва, кращому задоволенню потреб суспільства, підвищенню конкурентноздатності національної економіки.

Суб'єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції.

Об'єктами антимонопольної політики є: монополізований ри­нок в цілому та його окремі елементи.

Мета антимонопольного регулювання з боку держави — за­хист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб'єктів господа­рювання.

До засобів антимонопольного регулювання належать:

— обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, за­провадження граничних нормативів рентабельності;

— декларування зміни цін;

— установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;

— регулювання місткості ринку;

— використання державних замовлень та контрактів;

— розподіл ринків;

— тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.

Основні напрямки конкурентної політики держави:

Демонополізація економіки.
Захист та сприяння розвитку економічної конкуренції.
Антимонопольне регулювання.
Державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства.

Конкурентна політика на сучасному етапі передбачає здійснення комплексу заходів щодо формування ефективного конкурентного середовища, зменшення частки монопольного сектора в економіці України, удосконалення правил конкуренції, впровадження сучасних методів державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, зменшення частки монопольного сектора у внутрішньому валовому продукті до 10 - 12 відсотків, захисту і підтримки конкуренції, розвитку її інституційного забезпечення.

Основними напрямами конкурентної політики у 2004 - 2010 роках є:

узгодження промислової, зовнішньоекономічної, регуляторної політики та політики у сфері приватизації з конкурентною політикою;

забезпечення ефективного розвитку конкурентних відносин, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств та дальше зменшення рівня монополізації економіки;

оптимізація діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування як суб'єктів економічних відносин;

удосконалення регулювання діяльності суб'єктів природних монополій;

розвиток законодавства про захист економічної конкуренції.


28.Державне регулювання природних монополій.

Монополія – це така ситуація на ринку, коли кількість продавців є настільки малою, що дозволяє окремим продавцям контролювати загальний обсяг виробництва продукту, а отже, і його ціну.

Основними негативними наслідками монопольних ринків є:

1) відхилення фактичного обсягу виробництва від його оптимального рівня;

2) завищення цін та отримання монополістами у такий спосіб монопольних надприбутків.

Можливі такі антимонопольні заходи з боку держави:

1) запобігання утворенню монополії;

2) регулювання цін на продукцію підприємств-монополістів, а насамперед, природних монополій (водо-, газо-, електропостачання, залізниця, кабельне постачання);

3) сприяння вступу на ринок підприємств, які виробляють таку саму продукцію, що і підприємство-монополіст;

4) примусовий поділ підприємств-монополістів на більш дрібні підприємства.


29 ДР інвестиційної діяльності

Усі методи державного регулювання інвестиційної діяльності є взаємозв'язаними, а тому застосування їх не може бути довільним. Кожна модель державної інвестиційної політики є певним поєднанням заходів та відповідних державних інститутів, що розробляють та реалізують ці заходи. Відповідність організаційних форм і методів державного регулювання інвестиційної діяльності залежить від стану розвитку ринкових відносин, структури економіки та конкретної економічної ситуації. Увесь комплекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси, можна розподілити за кількома основними напрямами: 1) визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування;2) податкове регулювання; 3) бюджетне регулювання; 4) кредитне ркгулювання; 5) проведення гнучної амортизаційної політики; 6) регулювання участі інвесторів у приватизацій; 7) регулювання фондового ринку; 8) екпертиза інвестиційних проектів; 9) забезпечення захисту інвестицій; 10) залучення іноземних інвестицій та регулювання умов здійснення інвестицій за межі держави. Методи податкового регулювання інвестиційних процесів можна поділити на 4 групи:1) запровадження диференційованих ставок оподакуваня; 2) звільнення від сплати податку на певний строк; 3) зменшення бази оподаткування(за рахунок тих частин, що спрямовані на інвестування); 4) усунення подвійного оподаткування. Для збільшення бюджетного інвестування неохідно реформувати стрктуру бюджетних видатків, зменшуючи при цьому витрати дотаційного характеру і відповідно збільшуючи фінансування інвестиційно-інноваційних програм. Грошово-кредитна державна політика впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг та роботу банківської системи, яка мультиплікативно створює грошові кошти.


30. НТП та інновації як обєкт ДРЕ.

Методи реалізації НТполітики поділяють на дві групи: ме­тоди прямого та методи непрямого регулювання.

До методів прямого регулювання належать:

* визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки;

* державні науково-технічні програми;

* державне замовлення в науково-технічній сфері; » державна науково-технічна експертиза;

* державна політика щодо формування та заохочення науково-технічних кадрів;

* державна політика у сфері патентів і ліцензій.

До методів непрямого регулювання належать:

* диференційована податкова політика;

* стимулююча фінансово-кредитна політика;

* гнучка амортизаційна політика;

» правовий захист інтелектуальної власності;

* державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва.

Інновація — це кінцевий результат впро­вадження досягнень НТП з метою отриман­ня економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту. Ін­новації втілюються у вигляді нових технологій, видів продукції, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень вироб­ничого, фінансового, комерційного та іншого характеру.

Інноваційний про­цес складається з таких взаємозумовлених стадій: виникнення ідеї, фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, дос­лідно-конструкторські розробки, дослідне виробництво, спожи­вання.

У загальному ви­гляді інноваційний процес можна вважати способом задоволення суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки і технології.

Інноваційний процес охоплює невиробничу сферу, сферу ма­теріального виробництва та сферу експлуатації.

Розрізняють три форми інноваційного процесу:

* простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);

* простий міжорганізаційний (товарна форма);

* розширений.


31. Необхідність, сутність та принципи зовнішньоекономічної політики держави

Зовнішньоекономічна політика — це діяльність держави, спрямована на регулювання економічних відносин з іншими країнами, на забезпечення ефективного використання зовнішнього фактора у національній економіці.

Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) — це розвиток економічних відносин між країнами, що здійснюють зовнішню торгівлю, міграцію капіталів та робочої сили; міжнародні науково-технічні та виробничі зв'язки; спільне освоєння повітряного та космічного простору, Світового океану; охорону навколишнього середовища, виконання програм та угод тощо.

Державне регулювання зовнішньоекономічних відносин передбачає створення відповідних умов та механізмів (правових, економічних, інституційних) для ефективного розвитку відносин, здійснення діяльності у цій сфері.

Причини, що обумовлюють регулювання ЗЕД:
- інтенсифікація міжнародних економічних зв'язків та необхідність інтеграції у світову економіку;
- потреба використання переваг міжнародного поділу праці та можливостей світового ринку;
- прискорення ринкового реформування країни для підвищення ефективності національної економіки.

Суб’єкти регулювання ЗЕД:

• держ органи в рамках їх компетенції
  
• недержавні органи ЗЕД (валютні, товарні, фондові біржі, торговельні палати, асоціації, обєднання тощо)
  
• самі суб’єкти ЗЕД (п-ва, фірми, організації) на основі відповідних координаційних документів
  
• недержавні органи регулювання (СОТ, органи ЄЕС, Митний союз, ГУУАМ та ін), що здійснюють міжнародну координацію у сфері зовнішньоекономічних відносин.
  

Об'єкти регулювання ЗЕД:
1.зовнішня торгівля;
2.міжнародний рух капіталів;
3.валютні та кредитні відносини;
4.науково-технічний обмін;
5.міжнародна міграція робочої сили;
6.зовнішній борг країни;
7.навколишнє середовище;
8.багатства Світового океану, повітряно-космічний простір тощо.
Міжнародна координація означає встановлення міжнародних режимів (домовленостей), що визначають правила, норми і процедури, яких потрібно дотримуватися у процесі зовнішньоекономічної діяльності.
Принципи зовнішньоекономічної діяльності:

• адекватність національним інтересам
  
• орієнтація на формування нової моделі зовнішньоекономічного розвитку
  
• врахування вимог сучасного світового розвитку
  
• паритетність у відносинах з ін. д-вами
  
• відповідність міжнародній практиці
  
• демократизація, демонополізація та деідеологізація зовнішньо-економічних зв’язків
  
• селективна підтримка експортного вир-ва на основі критеріїв ефективності.
  

32. Види зовнішньоекономічної політики д-ви

Основними типами зовнішньоторгівельної політики є протекціонізм та

політика вільної торгівлі.

Протекціонізм – це державна політика захисту внутрішнього ринку від

іноземних конкурентів шляхом використання спеціальних заходів щодо зниження

конкурентоспроможності іноземних товарів. Проте існує небезпека, що

національне виробництво, захищене від іноземної конкуренції, може потерпіти від

застійних явищ, зниження конкурентоспроможності національних товарів,

посилення монополізації на внутрішньому ринку.

Першими теоретиками і практиками протекціонізму були меркантилісти (від італ. mercante – торговець, купець) У.Стаффорд, Т. Мен, А. Серра (Великобританія), Г. Скаруффі, А. Монкретьєн (Франція).

Політика вільної торгівлі (фритедерство) передбачає ліквідацію будь-яких перешкод щодо

доступу в країну іноземних товарів. Однак на практиці повністю усунути

обмеження у зовнішній торгівлі ніколи не вдавалося. Прихильниками вільної

торгівлі, як правило, є держави, здатні перемагати у конкуренції.

Протекціонізм та вільна торгівля приходили на зміну одне одному,

поступово вдосконалюючись, зокрема під впливом НТР, тренснаціоналізації

капіталу.


33. . Платіжний баланс як інструмент державного регулювання

Платіжний баланс — співвідношення між валютними надходженнями у країну та зарубіжними платежами, які держава зобов'язана сплачувати протягом певного часу, тобто це — статистичний звіт про результати зовнішньоекономічної діяльності країни за певний період, як правило, за рік.
Активний платіжний баланс (активне сальдо платіжного балансу) — коли надходження у країну перевищують зарубіжні платежі країни.
Пасивний платіжний баланс (пасивне сальдо платіжного балансу) — коли зарубіжні платежі країни перевищують надходження у країну.
Структура платіжного балансу
1.Торговельний баланс відображає експорт та імпорт товарів: товарний експорт (знак "+"), товарний імпорт (знак "-").
2.Баланс послуг та некомерційних платежів складається з:
експорту та імпорту послуг (оплата перевезень, сервісу, туризму, патентів тощо);
доходів від зарубіжних інвестицій країни (надходжень) і доходів від іноземних інвестицій на території цієї країни (платежів);
односторонніх трансфертів, некомерційних платежів (витрат на утримання дипкорпусу, іноземної гуманітарної допомоги, грошових переказів за кордон, кредиту без повернення тощо).
3. Баланс руху капіталів характеризує приплив і відплив капіталів як довгострокового, так і короткострокового характеру.
Довгострокові операції:
купівля та продаж цінних паперів (портфельні інвестиції);
прямі інвестиції (купівля машин, обладнання тощо);
— надання та погашення довгострокових кредитів;
Короткостроковий капітал — високоліквідні засоби (поточні рахунки іноземців у певній країні, казначейські векселі та ін.).
4. Баланс золотовалютних ресурсів відображає:
— використання офіційних золотовалютних резервів, тобто ресурсів, що знаходяться у розпорядженні центрального банку (зменшення "+", збільшення "-");
— зміни у зобов'язаннях країни перед іноземними банками та міжнародними фінансовими організаціями (зменшення "+", збільшення "-").
Заходи держави щодо усунення диспропорцій платіжного балансу:
валютна інтервенція — продаж центральним банком золота та інших золотовалютних резервів;
залучення нових іноземних кредитів;
регулювання зовнішнього боргу;
прямий контроль над зовнішньоекономічними операціями (регламентація імпорту та експорту, ліцензування, квотування, митні тарифи, збори тощо);
стимулювання експортного виробництва;
залучення іноземного капіталу;
зміна валютного курсу;
усунення бартеру;
зміна внутрішньої фіскальної та монетарної політики (антиінфляційні заходи, зміна ставок облікового процента тощо)