Підсумки Другої світової війни для України І проблеми історичної пам’яті

Вид материала

Документы

Содержание Брошеван В.М

Подобный материал:

• Перегляд досвіду українських біженців часів другої світової війни , 312.81kb.
• Сценарій виховної години до Дня Перемоги: "День пам'яті та надії", 67.87kb.
• Україна новоушицька районна державна адміністрація, 43.67kb.
• Програми збереження історичної пам'яті про перемогу у Великій Вітчизняній війні, 255.41kb.
• Україна в роки другої світової війни та післявоєнної відбудови (1939 початок 1950-х, 217kb.
• План вступ Початок другої світової війни І Україна Окупація українських земель фашистською, 214.4kb.
• Ільюшин Ігор (доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародних відносин, 116.56kb.
• Програми збереження історичної пам'яті про Перемогу у Великій Вітчизняній війні, 227.28kb.
• Тової війни, колишний в`язень концтабору під час Другої світової війни та особа, яку, 24.47kb.
• Зміни у державному устрої І праві урср у період другої світової війни, 1140.09kb.

Підсумки Другої світової війни для України і

проблеми історичної пам’яті


Однією з особливостей нинішньої історіографічної ситуації можна вважати те, що величну і водночас наповнену трагізмом епічну фреску найбільшої війни поступово покриває хаотична мозаїка вузько спеціалізованих розвідок. Це заважає цілісному сприйняттю подій, їх внутрішньої діалектики і логіки, зміщує візуальний фокус із загального на окреме і специфічне, позбавляє можливості сформулювати узагальнюючі теоретичні положення. Видані в останні роки узагальнюючі праці радикально ситуацію змінити не можуть з двох причин: частина цих книг виконана в жанрі підручників та посібників, а інші більше тяжіють до вкладу політичної історії.

До певної міри баланс підтримують дисертаційні дослідження, однак труднощі, пов’язані з втіленням їх результатів у монографічні видання, створюють певну дистанцію і часовий розрив з широким читацьким загалом.

У зв’язку з цим можна спостерігати інформаційну асиметрію, яка доповнюється браком зарубіжної наукової літератури, важкодоступністю джерел з архівосховищ інших країн, доволі спорадичними контактами з закордонними колегами. У поєднанні з недостатнім знанням іноземних мов вказані обставини перетворюють нас на аутсайдерів даної галузі знань. Повільне оволодіння сучасними, авангардними методиками оперування емпіричним матеріалом, невиправдана втрата часу з нагромадженням бази даних шляхом широкоформатних експедицій і засобів усної історії прирікають нас на чвалання в ар’єргарді світового історіографічного процесу.

Враховуючи те місце, яке Друга світова війна посіла в життя українського народу, слід одночасно вести мову і про необхідність інтенсифікації наукових зусиль у цій сфері і про засади функціонування історичної пам’яті про війну в сучасному суспільстві. Зливаючись, накладаючись одне на одне у певному сегменті, вони все ж виступають в якості окремих складових нашого знання про минуле. Одним з джерел наукових знань є спогади учасників подій воєнної доби. Препаровані відповідним інструментарієм, що відсепаровує суб’єктивні, невірогідні, заполітизовані, другорядні нашарування, вони трансформуються у повноцінний предмет досліджень, інколи виконуючи допоміжну інформаційну роль, а в окремих випадках стають самодостатнім евристичним об’єктом. І навпаки, продукт наукових зусиль, популяризований в суспільстві, перетворюється на органічну складову пам’яті про війну.

Втім, необхідно завжди мати на увазі, що це різні явища за генезою, механізмами функціонування, формами і засобами вияву, суспільною роллю. Їх свідоме розведення дозволить уникнути багатьох непорозумінь, оскільки емоційний, суб’єктивний, образний алгоритм історичної пам’яті далеко не завжди співпадає з жорсткими, лаконічними логічними побудовами і схемами, аргументацією наукового пізнання.

У тісному зв’язку з цим стоїть необхідність деідеологізації історіографії, позбавлення її функцій обслуговування інтересів певних суспільних груп. Те, що маятник „колихнувся” зліва направо лише демонструє незрілість демократичних форм у нашій державі і тих моделей поведінки, з одного боку „владу імущих”, а з іншого, – науковців. Звичка перших дивитися на других згори нині не має жодного морального (не плутати з матеріальним!) підґрунтя і не відповідає цивілізованим стосункам. Про це можна було б змовчати, якби не масовий „потяг” можновладців до знань: у всіх галузях фундаментальної науки (й історія тут посідає далеко не перше місце) найбільш помітні „відкриття” і напрацювання належать народним депутатам і вищим посадовцям. У такий спосіб в Україні формується новий, доволі специфічний, тип еліти – політично-науковий.

Та все ж не це є головною бідою, а спроби певних політичних сил „перетягнути ковдру” на себе. Апологети радянської концепції війни, відчувши зміщення акцентів у оцінках багатьох її подій з боку тих, хто бажає кардинально переписати історію 1939–1945 рр., ще більше згуртовано обстоюють консервацію основних своїх постулатів. Якщо стисло викласти їх зміст, то вони зводяться до кількох тез:

• Радянський Союз виступав послідовним борцем за мир і став жертвою закулісних інтриг західних демократій і агресії Німеччини;
  
• війна для СРСР з самого початку носила справедливий, визвольний характер;
  
• запорукою перемоги стала керівна роль ВКП(б), переваги соціалістичного ладу над капіталістичним, морально-політична єдність радянського народу, дружба народів, що населяли СРСР, героїзм воїнів Червоної армії, військова майстерність вищого командного складу, розгортання всенародного руху Опору у ворожому тилу;
  
• Радянський Союз відіграв вирішальну роль у розгромі нацизму і фашизму.
  

На діаметрально віддалених позиціях стоять ті, хто вважає сталінський режим окупаційним для України, а справжніми і єдиними борцями за її волю – учасників самостійницького підпілля в особі різних збройних формувань, яких пропонується віднести до воюючої сторони у Другій світовій війні.

Цілком очевидно, що наукова оцінка подій вказаного періоду не може базуватися на крайніх, емоційно та ідеологічно заангажованих твердженнях.

Не вдаючись до детального викладу нової парадигми, все ж слід кількома реченнями окреслити її теоретичні обриси.

Більшість сучасних вітчизняних науковців покладають на Сталіна і його найближче оточення відповідальність за розв’язання Другої світової війни. Спроби виправдати події 1939–1940 рр. (співучасть в агресії проти Польщі, „Зимову війну” проти Фінляндії та ін.) віддають чисто макіавеллівськими, прагматичними підходами до трактування військово-політичних подій. Але коли прийняти шкалу цінностей, що базуються на засадах „мета виправдовує засоби”, доведеться переглядати оцінки багатьох інших подій. І знову доводиться наголошувати: кожне явище можна оцінювати в контексті різних смислових категорій: моральних, юридичних, дипломатичних чи політичних. З точки зору військово-політичних стратегії Кремль усе робив правильно (навіть українські землі соборував). А вже з огляду на міжнародне право дії Радянського Союзу слід кваліфікувати як агресію і грубий силовий тиск. Негативних оцінок заслуговують деякі дії всіх учасників збройного протистояння на території України з моральної точки зору.

Теза про те, що „переможців не судять”, знайшла своє втілення у подіях заключного етапу війни. Жодна держава – учасниця Антигітлерівської коаліції нічого не протиставили Радянському Союзу у його територіальних домаганнях: кожен розв’язував свої геополітичні завдання всіма можливими засобами. Заплативши за перемогу у війні надзвичайно велику ціну, Сталін сповна скористався ситуацією, що склалася, не лише відсунувши західні кордони, але й забезпечивши умови для формування блоку прорадянських держав. Даний факт став найбільшим після перемоги над нацизмом і фашизмом військово-політичним здобутком Радянського Союзу.

Як сьогодні оцінювати ці результати? З одного боку, вони закладали підвалини довготривалого протистояння з колишніми союзниками. Нині можна дати оцінку збитків, яких завдала людству в цілому і нашому народу, зокрема, виснажлива „холодна війна”.

З іншого боку, досить важко передбачити, як розвивалися події, коли б Кремль залишився наодинці з т. зв. „західними демократіями”. З опублікованих джерел відомо, у який спосіб вони протидіяли блоку країн „народної демократії”. Однак не відомо достеменно, чи не сама поява цього блоку спровокувала конфронтацію, оскільки і донині дипломатичні документи США, Франції і Британії залишаються втаємниченими.

Ще важче спрогнозувати перспективи стосунків Радянського Союзу з західним світом за умови збереження й послідовного обстоювання Сталіним соціалістичних цінностей, моделі його зовнішньої політики і безоглядних репресивно-диктаторських акцій всередині країні. Враховуючи вміння вождя варіювати каральні методи (як у випадку з кримськими татарами чи українськими самостійниками) і компромісні рішення (наприклад, у релігійній сфері), з високою часткою вірогідності можна припускати, що йому вдалося знайти такий алгоритм співіснування з „капіталістичними хижаками”, який дозволив уникнути Третьої світової війни. А от у те, що радянський лідер заради миру поступився б більшовицькими принципами, віриться важко.

Умовний спосіб пов’язаний з гіпотетичними міркуваннями і в цьому сенсі від нього важко очікувати науково аргументованих результатів. Однак він стимулює пошук нових документів та підтвердження тих чи інших версій.

Серед глобальних наслідків війни одне й найбільш важливе місце посідає новий світовий устрій і поява наддержавної регулятивної інституції – ООН, співзасновником якої стала Україна. Особливого звучання це набуває у світлі спроб окремих публіцистів і науковців поставити під сумнів вирішальну роль Радянського Союзу у перемозі над наці-фашизмом. У безпосередньому зв’язку з цим перебуває проблема втрат народів, що населяли СРСР, у війні, зокрема українського. Задіяність людських і матеріальних ресурсів, їх втрати є одним з критеріїв оцінки збройних зусиль тієї чи іншої держави у військових конфліктах. З огляду на це навмисне чи несвідоме применшення цих показників створює підґрунтя для тенденційних оцінок місця і ролі народу України у боротьбі з гітлеризмом і японським мілітаризмом. Однак рівню мірою слід уникати спокуси перебільшувати ці дані, що має наслідком спекуляції іншого роду.

В результаті зусиль вітчизняних науковців у середині 90-х років з’явилися нові оцінки, які відбивали ступінь участь громадян України у радянських збройних силах і русі Опору. У публікаціях співробітників Інституту історії України НАНУ кількість військовослужбовців Червоної армії, мобілізованих з території України оцінюється в межах 6–7 млн. осіб. За даними авторів „Книги Пам’яті” людські втрати нашого народу становили від 8 до 10 млн. осіб. А.Перковський та С.Пирожков окреслюють демографічні втрати України у 13,6 млн. осіб.

Відсутність точної статистики обліку втрат, спонукає вчених вдаватися до екстраполяцій, припущень і т.д., що спричиняє значні відхилення від вірогідних цифр. У свою чергу перебільшені дані слугують базою інкримінування керівництву держави та військовому командуванню неготівность до війни і невміле управління військами, хоча й без цього звинувачення мають під собою реальні підстави. Очевидно, своє вагоме слово врешті-решт мають сказати військові історики. Застосовуючи спеціальні методики, вони повинні адекватно співставити реальні обставини бойових дій, кількість залучених військ, та їх втрат. Саме так можна покласти край фальсифікаціям та спекуляціям довкола цієї теми.

Одним із сегментів Другої світової війни стало „українське питання”. Німеччина прагнула повністю виключити політичний компонент і перетворити Україну на резервуар дармової робочої сили, сировини, харчів і матеріалів. Сталінська верхівка розраховувала шляхом розширення кордонів на заході, загравання з національними почуттями еліти (за допомогою утворення наркоматів оборони та закордонних справ, інших етатистських атрибутів), а також послідовно жорстоких каральних акцій нівелювали сепаратистські тенденції в Західній Україні. Самостійницький табір сподівався скористатися протистоянням двох тоталітарних гігантів для реалізації ідеї відродження суверенної національної державності.

У підсумку переміг сценарій Кремля, хоча життя внесло в нього свої корективи. Протягом повоєнного десятиліття в західноукраїнському регіоні продовжувався активний і пасивний спротив радянізації краю, хоча люди були втомлені збройним протистоянням і в більшості своїй бажали миру. Для того, щоб зняти напругу українсько-польського конфлікту, Сталіну довелося вдатися до унікального за масштабами трансферу польського та українського населення на історичну батьківщину. Паралельно досвідчений фахівець з національного питання вирішував проблему легітимізації територіальних надбань і зводив нанівець претензії праворадикального польського політикуму на західноукраїнські землі.

Тривала боротьба між радянською владою та українським самостійницьким рухом фактично набула рис громадянського протистояння. Нинішня поляризація поглядів на характер, перебіг, засоби реалізації стратегічних і тактичних завдань обома сторонами зайвий раз підкреслює складність проблеми. Напевно, той факт, що військові з’єднання, які надсилалися для ліквідації повстанських формувань і мережі ОУН, керувалися з Москви і мали переважно російський особовий склад, дало підстави окремим вітчизняним дослідникам слідом за авторами з діаспори дефінувати це як „окупацію”. Це викликало різке несприйняття іншої частини науковців, основним аргументом яких є твердження, що не може армія певної України окупувати власну територію.

Для того, щоб і далі не заплутувати ситуацію, слід уважніше придивитися до конкретно-історичного контексту.

„Окупація” з латинської перекладається як „загарбую”, „оволодіваю”. Звикнувши вживати даний термін в суто негативному значенні, ми часом забуваємо про те, що він має і нейтральне, „неагресивне” значення. Окупація радянськими військами Ірану, а потім Австрії не супроводжувалась насильством щодо місцевого населення, економічним визиском, політичним переслідуванням тощо. В цьому сенсі окупація синомінізується з військовою присутністю.

Коли говорити про територію Західної України, яка до 1 вересня 1939 р. входили до складу ІІ Речі Посполитою, то вона була окупована радянськими військами в результатів змови з Німеччиною.

30 липня 1941 р. СРСР і емігрантський уряд Польщі в Лондоні підписали угоду, згідно з якою Радянський Союз визнавав радянсько-німецькі договори 1939 р. стосовно територіальних змін Польщі „такими, що втратили силу”.

Чи означає це, що Кремль вважав ці землі польськими? В юридичному сенсі так. Тому Сталін і прагнув якомога швидше, до закінчення війни розв’язати „польське питання”. Воно було одним з ключових під час переговорів на Тегеранській та Кримській конференціях. Здійснивши польсько-український трансфер , радянський уряд 16 серпня 1945  р. закріпив свої досягнення договором з польським урядом про дружбу в кордон, який, в основному, повторював обриси „лінії Керзона”. Отже, з формально-правової точки зору від липня 1941 р. до серпня 1945 р. західноукраїнські землі не належали Радянському Союзу і від часу вступу на них Червоної армії до 16 серпня 1945 р. фактично були окупованими. Однак дану дефініцію не можна поширювати далі цієї дати, оскільки польсько-радянський договір надав цій території цілком визначеного юридичного статусу.

У зв’язку з викладеним вище виникає необхідність більш ретельного і точного застосування терміну „колаборація” стосовно учасників українського самостійницького руху, які не вважали себе громадянами СРСР. Тільки після означеної дати радянські органи юстиції отримали правові підстави для їх переслідування в якості тих, хто загрожував цілісності держави й конституційному устрою.

Наведені міркування ще рад підтверджують думку К. Поппера про те, що методологія виявляє себе в науці через термінологію. Однак незрідка прагнення до подолання певних доктринальних концептів підштовхує окремих авторів до „пересіпування карт”, софізмів. За всім цим прозоро проступає таж ідеологізована позиція, щоправда діаметрально-протилежна тій, якій опонують.

Візьмемо, для прикладу, дефініцію „Велика Вітчизняна війна”. Апологети соціалістичних цінностей виступають проти вживання будь-яких інших понять, окрім наведеного. Але ж як тоді бути з періодом 1939–1941 рр.? Який термін вживати, коли йдеться про боротьбу між українським націоналістами, з одного боку, та радянського владою чи польським визвольним рухом?

Цілком очевидною є необхідність функціонування й таких визначень як „Друга світова війна” та „німецько-радянська війна”, ідеологічний компонент яких зведено до мінімуму.

Навпаки ідеологема „Велика Вітчизняна війна” несе насамперед ідеологічне навантаження. Більше того, з часом ця ідеологема перетворилася на міфологему дихотомічного характеру. З одного боку, міф про війну спотворював наукове знання про неї, віддаляв від розуміння сутності подій та їх наслідків. З іншого – креативний мобілізаційний і виховний потенціал міфу про Велику Вітчизняну війну, овіяного героїкою і величчю перемоги цементував радянське суспільство, забезпечував живий зв’язок поколінь.

Відмовляючись від міфологізації наукових знань про війну, не слід заперечувати право на існування терміну „Велика Вітчизняна війна”. За цими словами стоять реальні події, живі й полеглі учасники війни, жертовність наших співвітчизників, які жили в інший час, бачили світ по-своєму і діяли так, як того вимагали обставини. Можна відібрати у ветеранів дату, але не можна відібрати Свято Перемоги. Колись більшовики спробували відібрати у людей церкву й ікони. Тим хто, незважаючи ні на що, прагне позбавити людей сакралізованої пам’яті про війну, слід згадати про це.

Не піддаючись мінливим вітрам кон’юнктури, науковці мають усвідомлювати свою місію в суспільстві, не кидатися „вліво” чи „вправо”, а залишатися своєрідним еталоном, за яким звіряють годинники й істинність тих чи інших думок. Нині ж йдеться про необхідність реабілітації Великої Вітчизняної війни не як міфу, а як реального феномену у всій його багатовимірності, поліфонічності й суперечливості.

Чи вистачить у нас мудрості й наснаги для того, щоб відтворити справжню, а не уявну й надуману історію тієї Війни?

***


підсумки другої світової війни та україна


Україноцентричний підхід до аналізу подій Другої світової війни вимагає чіткого окреслення змісту термінологічного апарату, яким оперують історики. Для початку слід усвідомити, що дефініції „український народ”. „українська нація” і „Україна” (як це не парадоксально з першого погляду), є далеко не тотожним. Остання з них в одному випадку – під час німецько-румунської окупації – виступає в якості збірного поняття адміністративно-територіальних одиниць (Рейхскомісаріат „Україна”, „Трансністрія”, дистрикт „Галичина”, військова зона), на яких мешкало переважно українське населення, а в іншому – до літа 1941 р. і від початку 1943 р. – як Українська Радянська Соціалістична Республіка. За окупації годі й говорити про будь-які політичні ознаки названих утворень. Стосовно УРСР варто зазначити, що цей квазідержавний суб’єкт Союзу Радянських Соціалістичних Республік навіть після набуття певної атрибутики, яка мала хоча б зовні сигналити про державницький статус України, не можна вважати суверенним.

Якщо трактувати історію з точки зору політичних режимів чи певної держави, ми будемо мати справу з політологічними чи суто етатистськими підходами, а це зовсім не вичерпує всього розмаїття такого феномену як війна.

Коли ж сприймати дійсність через призму інтересів українського народу, весь історичний процес набуває націоцентричних обрисів. У цьому випадку в центрі уваги науковця перебуває націогенеза і державотворення як один з його виявів. Шляхи і засоби самоствердження будь-якої нації пов’язані з наявністю певної доктрини, що сублімує національні інтереси, розгалуженої мережі політичних партій й асоціацій, креативної волі й конструктивного прагматизму та іншими чинниками. Період війни став одним з важливих етапів формування політичної української нації, хоча в цілому цей процес мав дискретний характер (питання про специфіку націогенези в підрадянській Україні 20–30-х років заслуговує на окрему дискусію).

Та чи можна з повною відповідальністю вживати категорію „українська нація” в контексті подій Другої світової війни? Вересень 1939 р. деструктивно вплинув на український політикум в еміграції, а українські політичні інституції, які були повноправними гравцями на політичні й шахівниці й у різний спосіб та різною мірою обстоювали інтереси українського етносу в міжвоєнній Польщі, практично перестали існувати як цілісні одиниці. До того ж, ні нацисти ні більшовики за визначенням не сприймали політичного плюралізму.

Є підстави говорити про існування в той час кількох цілком сформованих „українських проектів”. Сталінський проект за квазідержавною ширмою УРСР готував зросійщення, розпорошення й асиміляцію українства. Про українську риторику вождів слід сприймати виключно як обумовлений макіавеллівськими міркуваннями технологічний інструментарій. Підтвердженням цього стали не тільки історична ретроспектива (поквапливе припинення необережного експерименту з українізацією, процес над СВУ, розгортання боротьби „українського буржуазного націоналізму” тощо), а й конкретні кроки Кремля в Західній Україні у 1939–1941 рр.

Національний „український проект” в основних своїх обрисах склався задовго до Другої світової війни у працях теоретиків українського консерватизму, націоналізму, маніфестах і документах політичних партій національно-демократичної орієнтації. Квінтесенцією всіх цих напрацювань стала формула побудови Української соборної суверенної держави (УССД) на етнічних українських землях.

На даний момент науковці не можуть переконливо показати, яка частина населення України підтримувала той чи інший проект і була заангажована на рівні свідомості й активної життєвої позиції. Очевидно, що одним з критеріїв оцінки виступає географічно-регіональний чинник, і в цьому сенсі можна говорити в принципі, загалом, що західні українці були переважно носіями національної ідеї, маючи досвід демократії по-австрійськи й по-польськи. Натомість підрадянські українці вважалися інфікованими більшовизмом й активно працювали на реалізацію комуністичної доктрини. Не даючи тут оцінки соціального, економічного, етнокультурного змісту кожного проекту мусимо припустити, що далеко не всі мешканці західного регіону з одного боку й УРСР – з іншого, були свідомими й переконаними адептами тієї чи іншої світоглядної системи цінностей. Це наочно продемонстрували події 40–50-х років. Багатьох відлякували радикалізм і методи, які використовувала ОУН, з одного боку, і заходи сталінської верхівки, що спричинили голод, розкуркулення, масові репресії тощо, – з іншого.

Адепти обох проектів виявили значний мобілізаційний потенціал, хоча стартові умови більшовиків були незрівнянно кращими. Наявність централізованого апарату, розгалужених „силових” структур, приваблива соціальна політика в поєднанні з примусовими акціями в тих випадках, коли режим вдавався до непопулярних заходів, заснована на чудовому розумінні людської психіки високоефективна ідеологічна робота, активна зовнішньополітична, в тому числі й агентурно-розвідувальна діяльність перетворювали систему на серйозного суперника для будь-якої сильної держави. В цьому переконались Німеччина та її союзники, коли у затяжній війні здавалося б невичерпні людські й матеріальні ресурси Радянського Союзу врешті-решт вирішили долю протистояння на його користь. Більшість населення УРСР сприйняло агресію гітлерівців як загрозу своїй батьківщині і власному життю, тому свідомо билося проти ворога.

Певна частина української людності виявила підтримку ідеї суверенної державності і стала соціальною базою ОУН, УПА та інших самостійницьких сил. Та надто вже непевним виявився ймовірний гарант української незалежності – нацистська Німеччина, – яка не дозволила самостійникам виявити весь державотворчий потенціал в окупованій Україні.

Як бачимо, немає достатніх підстав говорити про наявність в цей час української нації, тому більш коректним вважається поняття „український народ”.

З наукової точки зору не зовсім правомірно ставити питання про те, за який режим воював український народ. По-перше, як вже сказано це не була монолітна спільнота, ні з національного, ні з соціального ні організаційно-політичного. По-друге, інтереси тоталітарних режимів і народів, над якими вони вивищуються і панують, рідко повністю співпадають.

Обіцяний нацистами рай на сході запаморочив масову свідомість німецького народу. Однак, коли він довідався про ціну, яку за це доводиться сплачувати, коли опозиціонери стали першими бранцями концентраційних таборів смерті, з’ясувалося, що зовсім не всі німці бажають іти за такими провідниками як Гітлер і К^о.

З огляду на історичну перспективу соборизація українських етнічних земель відповідала корінним національним інтересам України. Та слід ще раз констатувати, що цією проблемою опікувався далеко не кожний мешканець Наддніпрянщини у той час, коли в західному регіоні вона залишалась актуальною і за польської, і за німецької, і за радянської влади.

Щоправда, і тут картина була далеко не однозначною. Як тільки радянська влада почала пускати коріння в Закарпатті, відразу на поверхню вийшла "русинська проблема". Ініційований Сталіним рух за злиття Греко-католицької церкви з Православною був використаний певними політичними силами для обстоювання власних інтересів і демонстрації свого впливу. Делегація Закарпаття на чолі з заступником єпископа, адміністратором Православної Мукачівського-Пряшівської єпархії ігуменом Феофаном (Сабовим), (до її складу входили архімандрит Олексій (Коболюк), протоієрей Дмитро (Беляков), о. Іван (Кополович), заступник голови Народної Ради Закарпатської України проф. П. Лінтур), перебуваючи у грудні 1944 р. в Москві з метою консультацій у Св. Синоді Російської православної церкви, передала Сталіну лист, у якому, зокрема, містилося клопотання такого змісту: "Ми, що нижче підписалися, представники Православних Громад в Карпатській Русі, виражаючи волю всього нашого руського православного народу, просимо включити Закарпатську Україну (Карпатську Русь) до складу СРСР у формі: Карпаторуська Радянська Республіка.

Бажання і мрії наших предків були завжди такі, щоб наша область за Карпатами, населена русинами, тобто Русі-синами, повернулась до своєї матері Великої Русі. Але наші поработителі завжди тому перешкоджали. Таким чином, ми цілі століття залишались в німецько-угорському рабстві, аж до 1919 року. В 1919 р. на мирній Конференції наша область, іменована Карпатською Руссю, відповідно до Ст.-Жерменського договору, на автономних правах була приєднана до Чехословацької Республіки. Вже тоді нашу область визнали Карпатською Руссю, бо тут живе одвічно руське плем'я. Сам народ іменує себе: "карпаторус", "русин", тобто "Русі-син", віра "русська", дружина – "русська", мама – "русська" і т. д."ⁱ.

Однак господар Кремля був далекий від того, щоб прислухатися до таких імпульсів, коли мова заходила про справи такої ваги. 29 червня 1945 р. у Москві підписано договір між Радянським Союзом і Чехословаччиною, за яким територія у 12,9 тис. км² і населенням 900 тис. осіб відходила до СРСР і включалася до складу Української РСР в якості Закарпатської області. У такий спосіб, зрівнявши Закарпаття з іншими адміністративно-територіальними утвореннями – областями, – вождь народів зняв "русинську проблему" з порядку денного, хоча це зовсім не слід сприймати як реверанс у бік українства.

Повернення до складу УРСР бажало також далеко не все населення західноукраїнського регіону. На цих теренах, що до війни перебували у складі Польщі, вододіл мав не тільки національне, а й політичне забарвлення. Для української та польської спільнот, звичайно важливо було жити у країні, яка мала хоча б зовнішні, формальні атрибути національної державності (назву, мову, прапор тощо). Однак багатьом мільйонам людей було зовсім не байдуже, який політичний режим встановиться в повоєнному суспільстві. Тобто, це питання сприймалося у кількох площинах: етнічній, політичній, соціальній, конфесійній. Але і в цьому випадку Сталін "кроїв" карту післявоєнної Європи за власними кальками. 16 серпня 1945 р. СРСР і Польща уклали договір про дружбу і кордон. "Лінія Керзона" залишала у складі Польщі заселені переважно українцями Підляшшя, Холмщину, Посяння, Лемківщину.

У такому ж співвідношенні можна говорити про національну стратегію. У Західній Україні мали місце цілеспрямовані й усвідомлені дії у військово-політичній (творення самостійницьких формувань, а потім дивізії СС „Галичина”, інші заходи) та соціокультурній (харитативні, солідаристські, культурно-просвітницькі акції) сферах.

На території довоєнної УРСР безумовно більша частина громадян свідомо виконувала свій громадський обов’язок, ставши до лав Червоної армії, народного ополчення, партизанів, виявивши підтримку радянській системі.

Разом з тим, попри всі ці державні й національно-організаційні імпульси, які експлуатували етатистські й патріотичні (і радянські й самостійницькі) гасла і почуття, вони залишали поза своїм впливом значну частину населення.

У зв'язку з тим, що вже сказано про повоєнні кордони, перебуває ще одна термінологічна проблема. Одні історики продовжують вживати дефініції "визволення", "звільнення" України, інші – "окупація" України Червоною армією. Ще якась частина пропонує вживати більш нейтральне поняття – ”вигнання" гітлерівських загарбників з української території. Плутанина й підміна понять виникає внаслідок того, що вчені й публіцисти беруть до уваги різні критерії оцінки й точки відліку. Практика міжнародних відносин переконує в тому, що легітимність кордонів, або тих чи інших явищ легітимується шляхом двосторонніх чи багатосторонніх міждержавних угод. Кількісні критерії при цьому перебувають далеко не на першому місці: все визначається впливом держав, які є суб'єктами таких угод, або їх ставленням до міжнародно-правових актів, укладених третіми сторонами.

Оскільки вже у липні 1941 р. радянське керівництво заявило польському еміграційному уряду в Лондоні про денонсацію німецько-радянських договорів, території, що відійшли до СРСР після "золотого вересня" 1939 р. ніби "зависли в повітрі". Реальну владу й адміністрацію тут мала Німеччина, але ні радянський, ні польський уряд (як і більшість світового співтовариства) не визнавали окупацію Польщі законною. Отже, повернення Червоної армії в Україну у її кордонах до вересня 1939 р. цілком правомірно характеризувати як визволення, звільнення, адже легітимність входження УРСР до складу Союзу жодна впливова держава не оскаржувала. Прихід же радянських збройних сил на західноукраїнські терени підпадає під кваліфікацію "окупація". Лише польсько-радянський договір про кордон між двома країнами надав цьому факту легітимних формально-правових ознак та іншого статусу.

Самоорганізація цих верств українського суспільства базувалася не на більшовицькому чи українському чи українському національному патріотизмі а на прагматичній стратегії виживання.

В умовах війни, коли долі цілих держав і народів вирішувала військова потуга і право сильного, українцям, полякам, євреям, росіянам важко було розраховувати на власний національний потенціал. Так чи інакше вони потрапляли під вплив (здебільшого примусовий) тих організованих систем, як і в даному місці і в даний час виявлялися сильнішими.

Саме остання теза має концептуальне значення для трактування Другої світової війни. Для прикладу, оформлення повоєнних кордонів у Східній Європі цілковито перебувало у сфері реалізованих інтересів Сталіна. Те, що вони частково співпадали з соборницькими очікуваннями, ще не означає наявність симфонії між радянською владою та українською спільнотою. „Вождь усіх народів” ніколи не зважав на інтереси народів, коли йшлося про імперські інтереси. Вважати по-іншому, означає, скажімо, сприймати передачу Криму до складу УРСР М. Хрущовим як потурання імперським інтересам українців. До речі, теоретично оформлена імперська доктрина перевершувала найсміливіші кроки Сталіна, коли мати на увазі західні кордони імперської України. Цей люфт в інтересах влади і народу, його реального змісту і вияви слід ретельно вивчати й не ігнорувати так само як і сегменти накладання і моменти їх гармонізації. В цьому ж плані варто відмовитися від таких "всепояснюючих" дефініцій як "соціалістична демократія" чи "карально-репресивна система", а замість цього зосередитись на дослідженні складних механізмів управління масами та зворотнього зв'язку (остання проблема взагалі є terra incognito у вітчизняній історіографії). Збалансований образ народу України як об'єкта і суб'єкта історичного дійства – ось перспектива для наукового пошуку, гідна кропітких дослідницьких зусиль.

Наслідки війни для України найбільш рельєфний вияв дістали в соціогуманітарній сфері.

Масштабні міграційні процеси і людські втрати істотно змінили структуру населення за всіма основними ознаками. Далеко не всі з тих 3,5 млн. громадян республіки, які в порядку евакуації виїхали у східні райони країни, змогли, або захотіли повернутися з республік Середньої Азії, Сибіру, Уралу, Поволжжя. Те саме можна сказати про військовослужбовців радянських збройних сил (за різними оцінками від 6 до7 млн. громадян УРСР одягали червоноармійську уніформу). Близько 4,1 млн. осіб військового персоналу загинули на фронті, від хвороб, зникли безвісти, померли у госпіталях від ран у перші повоєнні роки, десятки, якщо не сотні тисяч, осіли в різних куточках Союзу, а після фільтрації потрапили у табори ГУТАБуⁱⁱ. Крім того, частина контингенту в'язниць і таборів становили військовослужбовці, засудженні за різні кримінальні злочини і порушення військових статутів тощо (всього таких випадків за роки війна в армії зафіксовано близько 900 тис.).

Прагнучи знищити соціальну базу самостійницького руху, радянські силові структури вдалися до масових депортацій українського населення Західної України. У середині 1940 р. у трудпоселеннях на території 26 союзних республік, країв та областей налічувалося понад 37 тис. етнічних українцівⁱⁱⁱ. 13,5 тис. їх одноплемінників перебувало серед 208,5 тис. осадників та біженців , яких направлено до 1 квітня 1941 р. на трудпоселення з західних районів УРСР і БРСР^iv.

З 34 тис. бранців в'язниць в містах 16 областей республіки до 19 серпня 1941 р. було вивезено вглиб країни 24 тис., а решту розстріляли в місцях утримання^v. Друга хвиля депортації "родин окупантів" (від березня 1944 до1949 р.) охопила 143,1 тис. осіб^vi.

Масові депортації перетворилися в руках більшовицької верхівки в інструмент колективної відповідальності. Першими стали польські осадники й українські самостійники. Потім настала черга 50 тис. етнічних німців, 31 тис. – з Запорозької, 29 тис. – зі Сталінської, 9 тис. – з Дніпропетровської та Одеської, 2590 – з Ворошиловградської областей, яких примусово виселили на схід задля того, аби перешкодити гітлерівцям створити "п'яту колону" на загарбаній території^vii.

Результатом етнічних "зачисток" за звинуваченням у "зраді батьківщини" стала депортація 196 тис. кримських татар., 14,4 тис. греків, 12 тис. болгарів, 11,3 тис. вірменів у віддалені райони СРСР^viii.

Етнічний ландшафт України зазнав істотних змін внаслідок польсько-українського трансферу цивільного населення. Від 15 жовтня 1944 р. до 2 серпня 1946 р. до УРСР переміщенню 482 тис. осіб української національності, а з України на історичну батьківщину – 788 тис. поляків^ix.

Подібний спосіб для реалізації своїх намірів широко застосувала німецька окупаційна адміністрація. І в 1941–1942 і в 1993–1944 рр. практикувалася масова "евакуація" населення прифронтових районів. За даними штабів груп армій "Південь" і "А" на території України тільки протягом січня-лютого 1944 р. було примусово вивезено 284 тис. осіб, більшу частину яких передано відомству трудових ресурсів Сходу під керівництвом Заукеля^x. Протягом гітлерівської окупації з України до рейху переміщено на роботу близько 2,4 млн. "остарбайтерів" та "евакуйованих"^xi.

Поставивши в якості одного з головних своїх завдань "остаточне розв'язування єврейського питання", нацисти винищили більшість з тих 2,5 млн. єврейського населення, яке мешкало в Україні до початку війни^xii.

Незважаючи на всі зусилля радянських репатріаційних органів, на території Західної Німеччини й Австрії залишилося близько 200 тис. українців.

Їх долю розділило чимало тих 320 тис. "ді-пі" (біженців, переміщених осіб), які перебували на території Франції, Британії, Норвегії, Італії, Бельгії^xiii.

За різними оцінками прямі людські втрати України внаслідок Другої світової війни коливаються в межах 8–10 млн. , а демографічні (від 1 січня 1941 р. до 1 січня 1945 р. ) – становлять 13,6 млн. осіб^xiv.

Демографічні процеси воєнної доби викликали деформацію існуючої структури населення, викликали дисбаланс у співвідношенні чоловічого та жіночого населення, вилучення та ізоляцію значної частини репродуктивного населення.

На 1 червня 1946 р. на обліку в органах соцзабезу перебувало понад 500 тис. інвалідів, 70 % відсотків яких становила категорія віком від 20 до 40 років. Їх лікування, працевлаштування соціальна реадаптація перетворилися на серйозну проблему. Особливо гостро стояло питання про організацію протезування, адже 1487 осіб не мали обох ніг, 43299 – однієї, ноги, 469 – обох рук, 23912 – однієї руки, 2501 – обох очей, 8929 – одного ока. Для багатьох колишніх військовослужбовців повернення до мирного життя супроводжувалося нелегкими випробуваннями бюрократією, тяганиною, нерозпорядливістю тих, від кого залежало їх повноцінне суспільне життя^xv.

Війна надзвичайно негативно відбилася на найменш захищеній категорії цивільного населення – дітях. До кінця 1944 р. на території України виявлено 125 тис. сиріт, 21 тис. з яких, до того ж, була безпритульна^xvi. Багато з них мала різні хвороби: від дистрофії – до цілого "букету" інфекційних та інших захворювань. На початку 1945 р. у дитбудинках перебувало 25,5 тис. дітей, але це були далеко не всі, хто потребував повної соціальної опіки з боку держави^xvii.

Одним з найбільш тривожних симптомів дестабілізації у сфері відтворення населення стало різке скорочення народжуваності: у 1944 р в Україні народилося 580 тис. дітей (53 % передвоєнного показника). У 1940 р. коефіцієнт Пірла-Покровського (співвідношення народжуваності й смертності) становило 1,89, а в 1944 р. – 1,25 (на 1 тис. населення народилося в середньому 5 немовлят, а померло 7 осіб)^xviii.

Великої уваги потребували майже 4 млн. родин військовослужбовців, значна частина з яких не мали годувальника або ж були багатодітними.

Радянським органам влади довелося практично з нуля відроджувати виробничу і соціальну інфраструктуру, систему постачання. Матеріальні втрати в ході війни у цифровому виразі просто вражають уяву. В ході війни в республіці повністю або частково зруйновано 714 міст і 28 тис. сіл, 2 млн. будинків (у результаті 10 млн. людей не мали житла), 16150 підприємств, 1916 залізничних станцій, 14 тис. установ зв'язку, 18 тис. лікувальних засобів, 33 тис. шкіл, технікумів, училищ, вузів, науково-дослідних установ, 19,2 тис. міських та сільських бібліотек, знищено або пограбовано майно 1,3 тис. МТС, 872 радгоспів і десятків тисяч колгоспів. Окупанти вилучили у населення 7,6 млн. голів великої рогатої худоби,3,3 млн. коней,9,3 млн. свиней, 7,3 млн. овець^xix. До цього слід додати устаткування і матеріали підприємств, транспортні засоби, трактори й сільськогосподарські машини, худобу, які були підняті до евакуації радянськими органами влади у 1941 р. , а також збитки, заподіяні особистому майну громадян.

Після завершення бойових дій на територію республіки повернулася лише незначна частка матеріальних цінностей, вивезених у східні райони СРСР. Керівництво країни вважало за недоцільне повернення в Україну обладнання, яке склало основу ВПК на сході. Не поспішали відповідні відомства союзних республік і з реевакуацією худоби. Так, в Україну повернули всього 0,01 %всього евакуйованого поголів'я худоби^xx.

Залишається незаперечним фактом, що союзний уряд здійснював акцентовані фінансові ін'єкції у важку індустрію та містобудування. Але решта сфер фінансувалася за залишковим принципом. І тут саме доречно говорити про трудовий героїзм населення, яке на своїх плечах винесло тягар відродження найбільш постраждалої від війни республіки.

Осібно слід сказати про повернення історико-культурних цінностей. Вкрадені гітлерівськими "культуртрегерами" бібліотечні та музейні колекції, інші мистецькі твори, архівні документи, обладнання наукових установ нерідко поверталися не в Україну, а в "спецхрани" Москви. Проблема реституцій гостро стоїть і донині, про що свідчать публікації С. Кота, Г. Боряка, М. Дубик, П. К. Грімстед та інших істориків^xxi.

Війна змінила правове поле в країні, що стало природною практикою в більшості воюючих держав. Однак Сталін пішов далі і в цьому була лише йому притаманна логіка й послідовність. Відчувши себе переможцем і володарем становища, він розгорнув системні репресалії проти власного народу. Депортації кримських татарів, родин учасників українського повстанського руху колишніх військовополонених, перевірка й фільтрація репратріантів стали вагомим "довіском" до цілком виправданих покарань військових злочинців та колаборантів. Система колективної відповідальності важким тягарем лягла на десятки тисяч громадян.

Тим часом криміногенна ситуація в республіці відзначалася напруженістю. Гострий дефіцит продуктів харчування і речей першої необхідності викликав зростання бандитизму та організованої злочинності. Опосередкованим наслідком війни став голод 1946–1947 років.

Отримавши моральний кредит довіри, режим продовжував курс на централізацію, радянізацію приєднаних територій та їх інкорпорацію в загальносоюзний організм, уніфікацію всіх форм суспільного життя.

Показовим у цьому сенсі стала ліквідація Греко-католицької церкви – світоглядної опори і носія своєрідної моральної і національної системи цінностей для переважної частина мешканців західноукраїнського регіону.

Воєнні події стали приводом для радикальних кроків Сталіна у релігійній сфері. Взявши ще не початку 1943 р. за мету перетворити Православну церкву на "державну", а також помститися автокефалістам і греко-католикам за підтримку ними "українського сепаратизму", Кремль послідовно проводив курс на уніфікацію конфесійного життя. Якщо Афокефальна й Обновленська церкви (вони відновили свою діяльність у період окупації) були знекровлені шляхом "непрохідних" рогаток реєстрації у Раді у справах Російської православної церкви (РПЦ), то Греко-католицьку церкву, що займала виразно антибільшовицьку позицію, була адептом іншої моральної та суспільної системи цінностей, а також небезпідставно асоціювалася з самостійницьким рухом, очікувала інша доля. Розігравши фарс "злиття" УГКЦ з РПЦ, режим, як йому здавалося, назавжди розв'язав "уніатську проблему". Однак з точки зору історичної перспективи це був стратегічно недалекоглядний крок 5 мільйонів греко-католиків не могли стати за наказом "згори" православними. Перетворившись на катакомбну церкву, УГКЦ не зрадила своєму кредо. Через 45 років по війні закладена "войовничими атеїстами" на Львівському соборі 1946 р. "міна сповільненої дії" вибухнула боротьбою греко-католиків і православних за храми і церковне майно. Їх повернення і донині залишається до кінця невирішеним питанням, що час від часу породжує спалахи напруження двох великих конфесій. Консервація радянського режиму отримала стимулюючий фермент як всередині країни так і ззовні. В якості переможця Радянський Союз вирішував долю повоєнного устрою світу, перетворившись на лідера глобального штабу. Все це слугувало чинниками легітимізації режиму і будь-яких його зовнішньо - і внутрішньополітичних кроків.

Одним з наслідків війни стала поява Організації Об'єднаних Націй – міжнародної організації, що мала на базі існуючої конфігурації і балансу сил закріпити нову схему регулювання взаємин між державами, й убезпечити їх від можливості розв'язання Третьої світової війни. Україна стала співзасновником ООН і нині, коли вся світова спільнота відзначає 60-річчя цієї події, ми можемо пишатися цим фактом. Водночас не слід перебільшувати тодішнє значення чергового сталінського витвору. Дипломати різних країн з розумінням і співчуттям сприйняли ідею своєрідного відзначення місця і ролі народу України у війну, однак вони ніколи (до початку 90-х років ХХ ст. включно) не сприймали УРСР як повноцінного партнера. Та союзна республіка за більшістю визначальних параметрів такою й не була: навіть за наявності власного МЗС зовнішньо- політична лінія генерувалась у Москві. Делегації УРСР в ООН та інших міжнародних організаціях могли тішити себе хіба-що участю в обговоренні важливих питань і додатковим голосом на користь курсу, який проводив Кремль на міжнародній арені.

Оцінюючи взаємини народу і держави в цей період, варто мати на увазі до певної міри роздвоєне сприйняття війни широкими верствами населення. З одного боку, люди раділи і пишалися тим, що пережили війну і перемогли грізного ворога. 1,7 млн. громадян республіки нагородженні орденами і медалями, а 1983 – удостоєні найвищої відзнаки – звання Героя Радянського Союзу. З іншого, – ще свіжими були рани, заподіяні війною, біль втрат рідних і близьких. Багато хто ставив перед собою питання: "Чому ціна перемоги виявилась такою високою, як сталося, що розпропагована міць радянських сил на початку війни виявилась блефом?" Та гучні переможні марші глушили сумніви і докори на адресу влади. Режим сповна скористався плодами перемоги, фіктивно приватизувавши її. А десятки мільйонів українців знову очікувала боротьба за виживання – наближалися голодні 1946 і 1947 роки...

Одним з наслідків Другої світової війни стало чергове перенесення центру політичної боротьби за УССД на еміграцію. Цей процес розтягнувся в часі з кількох причин: по-перше, протягом кількох повоєнних років на західноукраїнських теренах тривало криваве протистояння ОУН та УПА проти сталінського режиму; по-друге, пропагандистські зусилля Кремля створили довкола українських націоналістів доволі непривабливу ауру, постійно нагадуючи світовій громадськості про їх співпрацю з нацистами; по-третє, навколо Радянського Союзу формувався санітарний буфер з країн т. зв. "народної демократії", що позбавило українських націоналістів можливості зосередитися у своїх традиційних місцях перебування (Чехія, Німеччина, Польща).

Та попри все найважливішим, доленосним підсумком війни стала перемога над тими, хто ніс смерть всьому народу України. Історична справедливість вимагає не лише визнання цієї незаперечної істини, а й належного вшанування всіх учасників війни, ратної звитяги і трудового подвигу наших співвітчизників.

У цьому зв'язку хочеться звернути увагу на одну дивну обставину. Громадяни України у складі радянських збройних сил завершили війну не у травні, а у вересні 1945 р. У боях проти японської Квантунської армії втрати Червоної армії, флоту й авіації становили 36,5 тис. осіб, з них понад 12 тис. – безповоротні^xxii. Однак дана подія практично не відзначається в нашій державі. До речі, акт про капітуляцію Японії від імені Союзу РСР підписав генерал к Дерев'янко, наш земляк. Посмертно звання Героя України вже в наш час присвоєно А. Волошину, Бересту. А всі інтерпеляції наукової громадськості, ініційовані з самого початку проф. В. Шевченком щодо присвоєння звання Героя України к Дерев'янку, поки – що залишаються без належної реакції органів влади.

Норберт Фрай зазначав, що історія не повинна розчинятися в індивідуальній пам'яті. Але з окремих спогадів складається мозаїчна картина минулого, якої можна й не розгледіти з гори. За аналогією, історія не може розчинятися в окремих подіях. Максимально можлива кількість зв'язків між фактами минулого, розширення асоціативного ряду в поєднанні з прискіпливою і поважною увагою до історії окремої людини, одного явища спроможні наблизити нас до розуміння неосяжного космосу найбільшої в історії людських цивілізацій війни.