Geum.ru

Періодичної Преси "Новини друкованих змі україни"

Вид материалаДокументы

Содержание


Свобода слова чи напіввідкритість з елементами PR?
Сергій Таран, Вікторія Сю мар, Інститут масової інформації
Подобный материал:
1   2   3   4   5

Вікторія Петрова, Інститут масової інформації


Свобода слова чи напіввідкритість з елементами PR?

На прикладі загибелі генерала Кравченка – певно, найважливішого свідка у справі Гонгадзе - опоненти Ющенка закидали новій владі невміння працювати з суспільно важливою інформацією. Мовляв, без оголошеного на всю країну факту допиту Юрія Кравченка з зазначенням навіть часу та місця допиту наврядчи б зважився він на такий крок. У відповідь завжди можна було би заперечити, що випадок з Кравченком це радше виняток, спричинений наздзвичайним резонансом справи Гонгадзе. Однак виглядає, що влада вже не перший раз сама дає приводи поговорити про певну клишоногість у роботі з незалежними медіа.
Найяскравішим виявом цього став “Відкритий лист” до співгромадян, політиків та журналістів, який підписали більшість представників владної верхівки, включно з прем”єром Тимошенко та спікером Литвиним. У цій відозві підписанти застерігають журналістів від так званого “інформаційного кілерства”. У частині пояснень автори пишуть про те, що до такого кроку їх спонували події, які супроводжували процес формування нової влади. Відповідно до логіки підписантів, досить закритий процес призначень, несподівані інтриги та конфлікти між членами щойно створеного уряду, є “цілком природніми складнощами”. Тоді як висвітлення всього цього медіа, що є їх прямим обов”язком, вони називають “інформаційним кілерством”.
Відтак, досить патетично твердять, мовляв, “дискредитація нової влади – це по суті знищення надій на демократію в Україні”.
У той же час нова влада практикувала методи роботи з пресою, які дуже нагадували практику часів Кучми. Відомий скандал між прем”єр-міністром Тимошенко та міністром юстиції Зваричем у перші дні не наважувалися коментувати як учасники конфлікту, так і Президент. Роман Зварич лише дав одне інтерв”ю з цього приводу “5 каналу”, а Юлія Тимошенко взагалі категорично відмовилася говорити як про суть скандалу, так і про подальшу долю Зварича в уряді. Позиція Ющенка з приводу доволі резонансної теми стала відомою зі слів його прес-секретарки Ірини Геращенко.
Досить скупо коментували представники влади й історію із закриттям “Громадського радіо”. Це досить неадекватна реакція, зважаючи на те, що саме ця радіостанція ще зовсім недавно була серйозним засобом інформаційного прориву для колишньої опозиції, і що саме супреництво у конкурсі за частоту із радіостанцією, до якої має відношення Зінченко, фактично “поховало” надії Громадського радіо на мовлення.
Незрозумілою виглядає і ситуація із підготовкою конкурсу “Євробачення”. Журналісти, які займаються дослідженням цієї теми, постійно відзначають небажання влади щось казати про стан справ та закритістю чиновників, які відповідають за конкурс. З одного боку таку позицію можна пояснити побоюваннями влади, що продемонстрований рівень підготовки може змусити організаторів конкурсу перенести його до Швеції. З іншого – влада могла підійти до цієї справи принципово інакше, вголос заявивши про існуючі проблеми, які очевидні кожному, хто бачив Палац спорту зсередини...
Зрештою, досить потужним кроком могла б стати відозва до представників бізнесу допомогти у проведенні всіх необхідних робіт, оскільки мова йде про міжнародний престиж України.
Досить яскравим прикладом невміння працювати з пресою продемонструвала власною поведінкою міністр культури Оксана Білозір, яка спочатку спробувала вигнати журналістів з зали кіностудії імені Довженка, де вона мала зустрічатися з колективом, а потім вирішила взагалі залишити захід.
Втім, спостерігаючи за кроками українскої влади, звичайно не можна сказати, що нова влада геть не розуміє потреби спілкуватися з пресою. Яскраві шоу з масовим виїздом урядових чиновників на льодовий стадіон, перевірки аптечих кіосків найвищими урядовцями та телевійзне частування українського пре”єра грузинською чачею безумовно стали дуже яскравими подіями на інформаційному просторі. Це те, що не хотіла і не вміла робити попередня влада. Однак зрозмуміло, що за великим рахунком це не стільки значущі для суспільства події, скільки прамий PR влади.
Нова влада зуміла зробити великий прорив у створенні власного позитивного іміджу. Але як тільки справа доходила до незручних для неї тем, її представники часто або намагалися уникнути відповідей на незручні запитання, або просто відмахувалися загальними фразами.
Хоча дуже часто відверті пояснення могли спрацювати на покращання іміджу влади навіть серед тих кіл, які досі її не підтримують. Недавнє введення підрозділів для патрулюванні у Донецькій та Закарпатській областях викликали шлквал негативних емоцій у населення та коментарі в опозиційних ЗМІ на кшталт „введення військ у регіони, де є значна підтримка опозиції”. Якби влада чітко і зрозуміло пояснила мотиви своїх дій, відверто сказавши що ці області є найбільш криміногенні, і від зачисток бандугруповань, які давно душать місцевий бізнес та є загрозою всім громадянам виграє насамперед населення цих областей, то вона би лише зміцнила свої позиції у проблемних регіонах.
Для багатьох стало дивним, що ті політики, які ще недавно були вправними ораторами і вміли спілкувалися з пресою, стали набагато скупішими у своїх коментарях та скутішими перед телекамерами.
Напевно, першою причиною, яка не дає новій владі вільніше почуватися себе з пресою є синдром керівника-початківця, - людини, яка ніколи не мала влади, а, отримавши, достеменно не знає, що з нею робити. Захопившись важелями впливу нові урядовці ще не розібралися у всіх тонкощами своєї роботи, а відтак їм подекуди немає нічого нового і фахового сказати суспільству. В результаті цього виникає певний інформаційний вакуум.
Часто нові урядовці також переповнені відчуттям власної безальтернативності і вважають ліміт довіри до них безмежним, не розуміючи того, що народна довіра може зникнути як пісок між пальцями, якщо люди не отримуватимуть відповідей на питання, які виникають самі по собі та пояснення зрозумілої їм мовою.
Можливим чинником, який часто заганяє нову владу в інформаційний глухий кут є те, що на початку своєї діяльності урядовці приречені вдаватися до заходів, які досить сумнівні як з правової точки зору, такі і неоднозначні у контексті суспільного резонансу. Йдеться і про реприватизацію, навколо якої було зроблено чимало суперечливих заяв, і про історії навколо клубу “Динамо” Київ та обленерго, і, нарешті, про люстрацію. Коментувати ці теми – справа невдячна для будь-якого чиновника.
Певний карт-бланш для такого стилю поведінки є профнепридатність опозиції – інакше кажчи її відверта слабкітсь, яка лише вчиться працювати у нових і надзвичайно некомофртних для себе умов. З яскравих опозиційних політиків, які можуть дотепно та адекватно прокоментувати дії влади варто загадти хіба –що Леоніда Кравчука та Тараса Чорновола.
Так званий лідер опозиції Янукович навіть пройшовши горнило надзвичайно складної виборчої кампанії так і не опанував ази ораторського мистецтва. Про послідовність та логіку його заяв взагалі не доводиться говорити – його просто можна спіймати на брехні. Досить згадати як спочатку цей ніби лідер опозиції заявив, що не бачився після виборів з Путіним, а згодом сказав, що таки мав з ним особисту зустріч у день інагурації Ющенка.
А те, що головним спікером цієї команди під час відомого судового процесу став Нестор Шуфрич є напевно чи не найяскравішим прикладом медійного потенціалу нинішньої вже опозиції.
Щоправда, зараз пан Шуфрич зник принаймні зі списку перших “речників”, але його стиль спілкування з пресою, як відомого та яскравого опозиціонера, часто викликає щонайбільше усмішку. Згадати хоча б ситуацію із тим, як він спочатку запросив журналістів, аби продемонструвати свої статки, а потім офіційно заявив, що вони “скористалися його гостинністю” для його ж компрометації.
На відміну від влади, яка має безліч приводів спілкуватися з суспільством за посередництвом преси, опозиція має створювати для цього інформаційні приводу та демонструвати значну ерудицію, винахідливість та дотепність. Поки що рівень винахідливості та дотепності колись всемогутньої СДПУ(о) зараз обмежується пікетуванням гурту “Гринджоли” з гаслами “Ані Лорак – ТАК!”...
Така ситуація розслаблює владу, яка на цьому тлі виглядає значно виграшніше. Поза тим, у цьому є й серйозна небезпека. З урахуванням всіх вищеперерахованих чинників, нова влада може зрозуміти всі переваги спілкування з пресою “на своїх умовах”. Це може призвести до того, що суспільство замість реальної інформації щодо ситуації в країні та відповідей на дуже гострі запитання, отримає просто “красиву картинку”, яка є ні чим іншим, як піарний сурогат.
Якщо ж взяти аспект реального наповнення інформаційного поля, не на рівні декорацій, то це часто досить поверховий погляд на події без вникнення у їх реальну суть. Це можливо змінити, якщо ставлення до преси та інформаційної відкритості зміниться не лише у Президента чи членів уряду, але й пересічних чиновників, які часто володіють значно глибшими знаннями щодо конкретних тем, але не бажають надавати необхідну інформацію пресі. Якщо кожен конкретний чиновник і далі дозволятиме собі відверто ігнорувати питання та запити журналістів, а прописані у законах норми, що забезпечують працю журналіста, залишатимуться банальними деклараціями, Україна не отримає реальної свободи слова.
Відсутність справжньої інформаційної відкритості зрештою може зруйнувати і саму владу. За великим рахунком відкрита інформаційна політика вигідна як суспільству й опозиції, так і владі. Насамперед це потрібно Президенту Ющенку, який у вигляді поінформаованої і всюдисущої преси отримає найкращий контроль за своїми підлеглими, багатьох з яких уже починають звинувачувати у неабияких апетитах. Вигідна вона і звичайному пересічному чиновнику, котрий маючи за спиною прискіпливих журналістів може отримати своєрідний захист від сваволі керівництва.
Чіткого розуміння переваг цієї системи інформаційної відкритості, яка є вагомою складовою кожного демократичного суспільства в Україні ще немає. А оскільки цього ніколи не було в Україні, не варто очікувати миттєвих змін. Одначе для появи справжньої свободи слова зусилля мають докласти всі і кожен – і влада з опозицією, мас медіа і суспільство. Інакше українська помаранчева мрія у перспективі виявиться пропіареною напівдемократією.
Сергій Таран, Вікторія Сю мар, Інститут масової інформації


Медіа-спец


Колонизация российских печатных СМИ
До выборов президента России еще три года, но предвыборная гонка уже началась. Это заметно по тому, как ожесточилась борьба за информационное пространство. С телевидения она перекинулась на газеты и журналы. Роль печатных СМИ, помогающих обществу анализировать события в стране, может стать определяющей в выборном раскладе 2008 года. Раньше всех это поняли западные медийные корпорации, в течение последних 2-3 лет занявшие ведущие позиции на отечественном рынке прессы - при полном безразличии государства. И останавливаться на достигнутом зарубежные медиамагнаты, похоже, не собираются.

Издательский рынок в России до сих пор не сформировал собственные отраслевые институты, прочные и уважаемые всеми без исключения. Не урегулированный рынок сотрясают бои без правил - за аудиторию и рекламодателя. Одни издатели вытесняют других путем скупки розничных сетей, один журнал ворует у другого части оригинального макета… Каждый участник рынка понимает: нецивилизованные формы конкуренции можно устранить, только приняв всем сообществом правила игры, некий отраслевой кодекс. Но в реальности частные деловые интересы почему-то всегда и во всем оказывались важнее интересов корпорации.

Почему же издателям в России сложно договориться, а деятельность нынешних цеховых объединений издателей - ГИПП, НАИ, АНРИ и т.д. - не приводит к созданию общей объединительной платформы? События последних лет указывают на то, что причины размежевания скрыты в национальной принадлежности бизнеса. Отечественным издателям все сложнее находить общий язык с иностранными компаниями, захватившими на внутреннем рынке печатных СМИ безусловное лидерство и продолжающими усиливать свое влияние.

2003-2004 годы окончательно определили вектор дальнейшего развития отрасли в пользу иностранных корпораций. В этот период произошел ряд сделок, в сумме давший четкую проекцию будущего - установление иностранными владельцами отечественных издательств и типографий контроля над всем сектором печатных медиа.

Итак, немножко истории, совсем свежей. В июне 2003 года швейцарская "Edipresse Group" купила 52% российского ИД "КОН-Лига Пресс". В сентябре 2003 года немецкий издательский дом "Axel Springer Verlag AG" приходит в Россию - он становится контрольным акционером учрежденного издательства "Axel Springer Russia". Вскоре компания запускает русскоязычные версии авторитетных во всем мире журналов "Forbes" и "NeesWeek", чья информационная политика отражает настроения западной политической и финансовой элиты. В июне 2004 года французская компания "Hachette Filipacchi Medias" приобрела 85% акций российского издательского дома "ИнтерМедиаГруп", и последний завершил слияние с "Hachette Filipacchi Shkulev" (в русском обиходе - "АФС"). В результате слияния объединенная группа компаний "АФС" - "ИнтерМедиаГруп" по капитализации вошла в тройку крупнейших издательских домов России. Крупнейшие два, напомню, тоже иностранные - ИД "Бурда" и ИД "Индепендент Медиа".

Далее, декабрь 2004 года - немецкий издательский дом "Heinrich Bauer Verlagsgruppe" приобрел контрольный пакет издательской группы "Логос-Медиа" у ее создателя Андрея Панова. И, наконец, главное событие издательского рынка произошло в январе 2005 года, когда финский холдинг "Sanoma Magazines" за 142 млн. евро приобрел 100% акций издательского дома "Индепендент Медиа". В Россию пришел еще один очень сильный иностранный игрок (теперь уже 5-й по величине в Европе), который уже заявил о своих намерениях поучаствовать в реформировании отечественной системы дистрибуции прессы.

Получается, что и без того немалая доля иностранного капитала на издательском рынке России за последние два года выросла просто до невероятных размеров. По данным агентства "Медиамарк", в 2003 году "Бурда" и "Индепендент Медиа" вместе заработали на продажах тиража (только тиража, не считая рекламы) около $68 млн. - $45 804,38 тыс. и $21 959,66 тыс. соответственно. По этому показателю из отечественных издателей может конкурировать с лидерами только ИД "Семь дней" - $20 357,68 тыс. Он же - единственный в пятерке самых успешных ИД с российским капиталом! В целом, по данным Коллегии Минпечати России за 2003 год, доля иностранных изданий, реализуемых центральными и региональными дистрибуторами прессы, достигает 40-45% от общего объема тиражей и 55-60% доходов компаний-распространителей от реализации всей печатной продукции. В 2004 году, эти цифры, по оценкам экспертов, увеличились приблизительно еще на 5%.

На поверхностный взгляд кажется, что приток западных денег в наш издательский бизнес должен положительно сказываться на экономике отрасли. В реальности же мы видим, как дела иностранных издателей идут все лучше и лучше, а средние и малые российские издатели все чаще продаются забугорным инвесторам, или уповают на один-два рентабельных проекта, закрывая остальные. Главная проблема в том, что инвестиционные возможности российских и иностранных компаний не сравнимы. Если относительно скромная EDIPRESSE-KONLIGA закладывает в бюджет продвижения нового женского журнала "Самая" $3 млн., то что уж говорить о "длинных вложениях" больших игроков с Запада, таких, как "Конде Наст", намеренный потратить на рекламу журнала Glamoure $5 млн. Как говориться, кто больше...

Столь внушительные инвестиции наносят сокрушительный удар по позициям средних и малых отечественных издателей. Запредельные суммы рекламных бюджетов новых иностранных проектов, по мнению генерального директора журнала "Здоровье" Татьяны Ефимовой, развращают рынок, увеличивая аппетиты креативных агентств, радио и телевидения, операторов наружной рекламы. Оборотных ресурсов среднего российского издателя уже не хватает, чтобы вклиниться в занятое рекламное пространство с новым проектом. Чтобы выжить и развиваться в новых условиях, ему необходимо или искать долгосрочного инвестора, или вступать в коалицию с издательским холдингом, чаще всего - иностранным. Но и даже простое привлечение инвестиций чревато продажей части своего бизнеса иностранцам. Так, издательский дом "Геймленд" (журналы "Хакер", "Железо", "Хулиган" и другие молодежные проекты) продал весной 2004-го 20% акций шведскому инвестиционному фонду Mint Capital за $2 млн., которые потратит на запуск новых журналов для молодых. В совет директоров "Геймленд" вошел представитель фонда, который внимательно следит за целевым расходованием средств. Возможно, в частном случае "Геймленда" такой поворот событий благотворно скажется на будущем компании, но - уже при непосредственном участии шведских акционеров.

Почему западных инвесторов и владельцев издательского бизнеса в России так притягивает молодежная аудитория, тоже понятно. С одной стороны, подростки оказывают сильное влияние на формирование семейных бюджетов, что определяет интересы рекламодателей. С другой стороны, представители возрастной группы 18-25 лет являются наиболее активной частью электората, а подростки 13-17 лет в скором времени станут избирателями. Наивно думать, что западные издатели модных журналов, формирующих образ жизни молодых читателей и, в значительно степени, их мировоззрение, этого не учитывают. Еще как учитывают и понимают, насколько важно будет участие или неучастие не достигших пока совершеннолетия юношей и девушек в выборах президента в 2008 году.

Опасения, связанные с экспансией лицензионных журналов для подростков, официально прозвучали в 2003 году в докладе начальника отдела развития и поддержки периодической печати Минпечати Геннадия Кудия. Но, судя по всему, в Правительстве эти опасения не приняли к сведению. До сих пор в нашем законодательстве отсутствуют ограничения на участие иностранных инвесторов в национальном медийном бизнесе. Такие ограничения есть во многих странах. В Китае, например, доля участия иностранного капитала в сфере издания печатных СМИ не должна превышать 49%. Подобные меры приняты в Индии, Канаде, Франции, Финляндии, многих других странах.

Ограничение на участие иностранного капитала в прессе является, прежде всего, стратегической нормой, защищающей информационное поле страны от агентов влияния. Тем более, что читатели прессы в любой стране - наиболее интеллектуальная часть общества, которая определяет политическую погоду. У нас же ведущая деловая газета - "Ведомости" - принадлежит издателям американских газет The Wall Street Journal и The Financial Times… А ведь именно с этой газеты начинают свой рабочий день ведущие бизнесмены и политики России.

В преддверии президентских выборов 2008 года, тенденция захвата отрасли печатных СМИ западными корпорациями, как минимум, настораживает. Из печатных активов, управляемых иностранцами, формируется весьма действенное лобби любых информационных стратегий. Страны Восточной Европы уже прошли путь колонизации своих печатных медиа. В Польше в результате экспансии иностранцев остался один национальный издательский дом - "Газета Выборча". В Болгарии немецкая группа WAZ контролирует 80% тиражей болгарской ежедневной прессы. В Чехии рынок прессы более чем наполовину контролируют немцы и швейцарцы.

Сейчас, как это ни печально, Россия тоже приближается к потере "контрольного пакета" внутреннего рынка печатных СМИ. Журнальный рынок она уже проиграла западным концернам и холдингам. Под контролем отечественного бизнеса пока еще остаются национальные газеты, сети распространения, а государство по большей части еще контролирует полиграфический сектор. Но и здесь мы видим, как зарубежный интернационал пытается прибрать к рукам наиболее важные активы. Кремль, сконцентрировав свое внимание на телевидении, практически полностью упустил из виду печатные СМИ. Иностранный капитал отлично сориентировался в этой ситуации и оказался тут как тут. Как говорится, пришла беда, откуда не ждали.

Укрепившись на издательском рынке, зарубежные холдинги обратили свой взор на распространение, но там встретили неожиданное сопротивление. В феврале этого года ряд издательских компаний с российским капиталом срочно создали коалицию "Союз Московских издателей" - ее инициатором выступил генеральный директор ИД "Московский комсомолец" Павел Гусев. В "Союз" вошли издательские дома "Семь Дней", "Аргументы и факты", "Московская правда", "Комсомольская правда", "Совершенно секретно", "Вечерняя Москва", "Медиа Парк" и "Время". Коалиция образовалась в противовес созданному осенью 2004 года некоммерческому партнерству "Издательская инициатива". Партнерство, собравшее под свои знамена почти все холдинги, в том числе иностранные "АФС" и "Индепендент Медиа", провозгласило задачу восстановления системы распространения прессы в столичном метро. Ранее, напомню, все киоски и лотки были выведены с территории подземки под предлогом профилактики терактов.

Мэрия Москвы откликнулась на предложения "Издательской инициативы" - объявила о проведении тендера на право размещать в метро специализированные точки по продаже прессы. Впрочем, газетные издатели засомневались, дойдет ли дело до тендера, и каковы будут его результаты. Ведь под угрозу поставлено существование всех общественно-политических газет, зависящих от продаж именно в метрополитене. По словам главы "МК" Павла Гусева, в процесс возвращения прессы в метро включились некие третьи силы, чья цель - вместо обычных киосков установить киоски-рекламоносители. Не трудно понять, что киоски как средство наружной рекламы выгодны, прежде всего, журнальным издательским домам. Каким именно, можно легко догадаться по установке "Союза московских издателей" не принимать в свои ряды иностранные компании.

Президент Союза издателей и распространителей печатной продукции (СИРПП) Ольга Никулина определенно связывает возню вокруг тендера с планами иностранных корпораций. В интервью "Московским новостям" она заявила: ""Иностранцы" вытесняют отечественные издания, активно используя для этого все возможности нашего распространения. Изгнание лоточников из метро - это начальный этап захвата рынка сетевыми структурами, контролируемыми крупными корпорациями. Такой же процесс происходил в свое время и в других странах мира. Но, поглощая и разоряя независимых торговцев, крупные корпорации столкнулись со встречным процессом. Перед лицом опасности торговцы стали консолидироваться, создавая собственные объединения".

Только осознав реальную угрозу быть выброшенными из центральных сетей их новыми возможными хозяевами, российские издатели начали бороться за место под солнцем. По словам Никулиной, для них остается один выход - создание национальной сети распространения. Но для этого должны проявить волю владельцы крупнейших розничных и оптово-розничных сетей. Во всяком случае, в нынешней ситуации отечественным издателям и распространителям (при полной отстраненности органов власти) требуется проявить чудеса солидарности для того, чтобы спасти отрасль печатных СМИ от полной колонизации. Странно, что лозунг "поддержим отечественного производителя" относится к чему угодно, кроме создателей информационного товара на медиарынке.