А світовій та вітчизняній науці десятки видатних природодослідників, фізиків, математиків, хіміків, чиї імена золотими літерами вписані у історію науки України

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2

Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації

Черкаська обласна бібліотека для дітей

Славетні українці - наші земляки

Видатні природодослідники

Краєзнавча розповідь для учнів 7-9 класів

Випуск 6

Черкаси, 2006

Черкащина дала світовій та вітчизняній науці десятки видатних природодослідників, фізиків, математиків, хіміків, чиї імена золотими літерами вписані у історію науки України. На жаль, їх імена губляться в перебігу часу.

Тому мета даної краєзнавчої розвідки — назвати ці імена, залучити вас, дорогі читачі, до глибокого вивчення їхніх біографій, досліджень, популяризації їхнього талановитого наукового доробку.

Кондратюк Юрій Васильович

(1897-1942)

21 червня 1897 р. у Полтаві в сім'ї подружжя Шаргей народився майбутній геній космонавтики - син Олександр. Проте всьому світові він відомий як Кондратюк Юрій Васильович. Мати, Людмила Львівна, померла, коли йому ледве виповнилося чотири роки. А батько, Гнат Бенедиктович, був "вічним" студентом. Учився в Київському і Петербурзькому університетах, у Вищій школі технічних наук у Німеччині. Він був людиною з великим обдаруванням, але в житті йому не таланило. Коли Олександру виповнилося лише тринадцять років, батько помер. Так і вийшло, що жив і виховувався Олександр у діда з бабою (медичних працівників), людей у Полтаві знаних і шанованих. Хлопець був здібним і цілеспрямованим. У 1916 р. Олександр Шаргей закінчив гімназію зі срібною медаллю і вступив на механічне відділення Петербурзького політехнічного інституту. Звідти юнака призвали на військову службу - на курси прапорщиків при одному з юнкерських училищ. Потім була революція 1917 р. Олександра двічі мобілізовували у білу армію, і двічі він дезиртирував з неї. Під час останньої втечі О. Шаргей залишився без документів, які зосталися в штабі однієї з частин денікінської армії. Коли більшовики міцно стали при владі, О. Шаргей зрозумів, чим загрожує йому минуле. У той час він жив на напівлегальному становищі у близьких людей в містечку Малі Виски (тепер - Кіровоградська обл.) і працював на цукровому заводі. Протягом 1919 – 1921 років О.Шаргей жив і працював у м.Смілі. Мачуха, Олена Петрівна, дуже любила свого пасинка, і намагалася в будь-який спосіб уберегти йому життя. Тому 15 серпня 1921 р., головним чином на її вимогу, Олександр взяв документи померлого однолітка і став Юрієм Васильовичем Кондратюком. Цю таємницю знали лише кілька людей і зберігали її довгі роки.

Після громадянської війни доля закинула його на Північний Кавказ, а потім - у Новосибірськ. У 1927-1933 рр. він займався там проектуванням елеваторної техніки. З 1933 р. Ю. В. Кондратюк - науковий керівник групи з проектування та будівництва Кримської вітроелектростанції. Напередодні Великої Вітчизняної війни він працював у Центроенергобуді в Москві. На початку липня 1941 р. Юрій Васильович добровільно вступив до народного ополчення і вирушив на фронт. З лютого 1942 р. звісток про нього немає. Дата, місце його загибелі і поховання й досі не з'ясовані.

Все, що робив Ю. В. Кондратюк, було оригінальним, нестандартним і дуже продуманим в інженерному плані. Але відомими в усьому світі стали його праці саме з теорії ракетно-космічного польоту.

Він розробляв основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів, які виклав у праці "Тим, хто буде читати, щоб будувати" (1918-1919 рр.). У праці "Завоювання міжпланетних просторів" (1929 р.) вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув енергетично найвигідніші траєкторії космічних польотів, виклав теорію багатоступінчатих ракет... Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз, ідею використання гравітаційного поля небесних тіл для розв'язання цих проблем.

Видатну знахідку Ю. В. Кондратюка - засіб досягнення поверхні космічних тіл, насамперед Місяця і Марса, - було застосовано у проекті "Аполлон", у конструкції американського місячного модуля.

О.Т. Гончар назвав Ю. Кондратюка "генієм в обмотках". За своє життя ця геніальна людина не встигла здобути ні визнання, ні нагород у себе на Батьківщині. Проте, як першому, хто запропонував створити станцію-супутник Місяця і чиєю ідеєю скористались американські вчені при польоті перших астронавтів на Місяць, Юрію Кондратюку на космодромі мису Канаверал вдячні американці спорудили пам'ятник. Можливо, колись прийде час і це буде зроблено і в нас, в Україні. А поки що ім'ям Кондратюка названо трасу, по якій перша людина висадилася на Місяць, і кратер на зворотному боці Місяця.

За матеріалами:

Курток В., Вівчарик О. Космічна траса до Місяця розпочалася в Смілі: [Вчений Ю.Кондратюк в юності жив у Смілі] // Нова доба. – 2002. – 11 черв. – С. 4-5.

Кондратюк Юрій Васильович [Електронний ресурс] . – Режим доступу: //nter.com/read.asp?id=1903. – Назва з екрану.

Кондратюк Юрій Васильович [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ссылка скрыта Назва з екрану.

Лозяк Г. Зірка Всесвіту // Фізика.- 2003.- № 5.- С. 6-11.

Шаров І. Кондратюк Юрій Васильович // І. Шаров. 100 видатних імен України.- К., 1999.- С. 177-180.

А

кадемік Академії наук УРСР, Заслужений діяч науки і техніки, доктор технічних наук, професор Георгій Федорович Проскура (1876–1958) – видатний учений у галузі гідромашинобудування і аерогідродинаміки. З його ім’ям пов’язане становлення авіації в Україні.

Він був не тільки передовим ученим, а й талановитим інженером. Г.Ф. Проскура належав до числа тих науковців, які не уявляли своєї діяльності без тісного зв’язку з вимогами практики, залишали непорушним правило про необхідність повсякденного контакту науки з виробництвом.

Г.Ф. Проскура народився у містечку Смілі Черкаського повіту Київської губернії, але все його життя було пов’язане з Харковом. Саме сюди у 1901 р. він приїхав після закінчення Московського вищого технічного училища з дипломом інженера-механіка і став працювати асистентом кафедри механіки Харківського технологічного інституту (зараз НТУ „ХПІ”).

З 1914 р. ад’юнкт-професора ХТІ Г.Ф. Проскуру було призначено завідувачем гідравлічної лабораторії інституту при кафедрі гідравлічних машин, якою він беззмінно керував протягом 44 років. У 1922 р. у цій лабораторії Г.Ф. Проскура на основі створеної ним теорії пропелерних турбін першим у Радянському Союзі спроектував, побудував і дослідив пропелерний насос, а в 1934 р., поглиблюючи теорію пропелерних машин, вчений створив першу в СРСР гідродинамічну трубу для вивчення ґраток профілів, на якій було проведено низку експериментальних досліджень. У цей же час було оприлюднено одну з найвідоміших монографій Г.Ф. Проскури „Гідродинаміка турбомашин”, де вперше була викладена загальна теорія турбомашинобудування. Крім цього, як вчений широкого профілю і світогляду, академік Проскура приділяв увагу дослідженням у галузі парових і газових турбін. Ці дослідження проводилися під його керівництвом у лабораторії проблем швидкохідних машин і механізмів АН УРСР.

Багато сил та енергії доклав видатний учений до створення та розвитку Харківського авіаційного інституту ім. М.Є. Жуковського. На кафедрі аеродинаміки під його керівництвом здійснювалися дослідження, пов’язані з ультразвуковими компресорами газотурбінних двигунів та їх використанням на літаках.

Георгій Федорович Проскура був не тільки блискучим вченим і інженером, а й талановитим педагогом. За довгі роки роботи у Харківському політехнічному і Харківському авіаційному інститутах він підготував тисячі інженерів, сотні вчених.

Історичний аналіз науково-педагогічної та організаторської діяльності Г.Ф. Проскури в галузі вищої технічної школи має як історичний, так і практичний інтерес.

За матеріалами:

Проскура Георгій Федорович [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ссылка скрыта. – Назва з екрану.

Щербаков В. Г.Ф. Проскура – вчений, педагог, організатор науки [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ссылка скрыта= 432&print=yes. – Назва з екрану.

Катерина Логвинівна Ющенко - видатний вчений-математик, фахівець у галузі програмного забезпечення комп'ютерів, член-кореспондент НАН України, Разом з В. М. Глушковим вона була у першій ланці засновників Інституту кібернетики НАН України і назавжди пов'язала з ним своє життя.

К

атерина Логвинівна Ющенко (Рвачова) народилася 8 грудня 1919 р. у м. Чигирині у родині вчителів. У 1942 р. закінчила Середньо-Азійський університет у Ташкенті і добровільно пішла працювати запальником на шахту в м. Ангрені, де у воєнний час потрібні були молоді робочі руки. Після звільнення Західної України від фашистських загарбників з вересня 1944 р. працювала вчителькою середньої школи на Житомирщині та у м. Стрий.

Свою наукову діяльність в системі АН УРСР розпочала в серпні 1946 р. у Львівському відділенні Інституту математики під керівництвом академіка Б. В. Гнєденка. Перший цикл її досліджень належить до теорії ймовірностей та математичної статистики. Вона отримала важливі результати, які знайшли застосування у квантовій механіці і в наш час стали класичними.

З 1954 р. у зв'язку з експлуатацією першої в СРСР електронної обчислювальної машини «МЕСМ» і нагальною потребою подальшого розвитку електронно-обчислювальної техніки в країні К. Л. Ющенко переключилася на обчислювальну математику і розробку алгоритмів, призначених для розв'язання важливих класів народногосподарських задач.

За короткий час К. Л. Ющенко стала одним з провідних фахівців з програмування. Вона — перший в СРСР доктор фізико-математичних наук, якому ця ступінь присвоєна за роботи з програмування. Важливий етап в її науковій діяльності пов'язаний з дослідженнями та розробками в галузі «адресного програмування». Вона запропонувала одну з перших у світовій практиці мов програмування — Адресну мову, конструкції якої увійшли до сучасних мов як класичні структури. Висунуті К. Л. Ющенко на цьому етапі ідеї отримали подальший розвиток у роботах її учнів і сформувалися в окремі напрями теорії та технології програмування, які отримали міжнародне визнання.

Під керівництвом К. Л. Ющенко та за її безпосередньою участю створена низка інструментально-технологічних комплексів. За піонерські роботи в цій галузі К. Л. Ющенко присуджені дві Державні премії України та Премія Ради Міністрів СРСР, а теоретичні результати з комп'ютерної алгебри відзначені академічною премією ім. В. М. Глушкова. Україна високо оцінила заслуги К. Л. Ющенко, нагородивши її Орденом княгині Ольги.

К. Л. Ющенко мала 5 авторських свідоцтв, нею розроблено 8 Державних стандартів України. Вона — автор більш як 200 наукових праць, у тому числі 23 монографій та навчальних посібників. Частина з них вийшла двома-трьома виданнями і перекладена за кордоном — в Німеччині, Чехії, Угорщині, Франції, Данії тощо.

Багато сил і енергії віддавала Катерина Логвинівна підготовці наукової зміни. Серед її учнів - 45 кандидатів і 11 докторів наук. Свою дослідницьку та науково-організаційну роботу вона поєднувала з активною громадською роботою в Інституті кібернетики, будучи членом редколегій журналів «Кибернетика и системный анализ» і «Проблемы программирования», членом Наукової ради з проблеми «Кібернетика» НАН України, членом кваліфікаційної ради з присудження вчених ступенів.

За матеріалами:

Бушин М.І., Лисенко А.І. Катерина Логвинiвна Ющенко //Бушин М.І., Лисенко А.І. Черкаський край в особах.1941-2001: Чигиринщина. – Черкаси, 2003. – С. 177-185.

Катерина Логвинiвна Ющенко: [Некролог] [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ссылка скрыта Назва з екрану.

Малиновський Б.М. Катерина Логвинiвна Ющенко - засновник теоретичного програмування в Українi [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http: //www.icfcst.kiev.ua/museum/theoretical_u.php. – Назва з екрану.

Перевозчикова О. Катерина Ющенко – видатна вчена, математик, кібернетик //Українки в історії. – К.,2004. – С.117-119.

Усе своє життя присвятив науці Анатолій Терентійович Пилипенко (1914 - 1993) – академік НАН України, доктор хімічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України, відомий учений у галузі аналітичної хімії та хімії комплексних сполук.

Роботи А. Пилипенка та очолюваної ним школи хіміків-аналітиків сприяли тому, що Україна посіла одне з провідних місць у галузі спектрофотометричних, люмінесцентних та інших методів аналізу.

У колі постійних інтересів Анатолія Терентійовича знаходилися проблеми захисту водного басейну України від забруднення техногенними відходами. Учений займався такими важливими проблемами, як створення замкнутих циклів водопостачання в промисловості, розробка технології комплексної переробки шахтних вод.

А

натолій Терентійович Пилипенко народився 3 травня 1914 р. в с. Шевченкове (колишня Кирилівка) Звенигородського району Черкаської області в селянській родині. Після навчання у школі 1931 р. вступив на хімічний факультет Київського політехнічного інституту, успішно закінчив його і 1936 р. почав навчатися в аспірантурі на кафедрі аналітичної хімії. І вже через три роки йому було присуджено учений ступінь кандидата хімічних наук.

З 1939 року вчений працював у Київському технологічному інституті силікатів. Його наукова діяльність перервалася через хворобу, а в 1944 р. він добровольцем пішов на фронт.

Свою наукову діяльність у післявоєнні роки Анатолій Терентійович продовжив на кафедрі аналітичної хімії Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, керівником якої був академік А. Бабко – талановитий учений, який створив в Україні велику школу хіміків-аналітиків. Захистивши у 1960 р. докторську дисертацію, А. Т. Пилипенко став професором цієї кафедри.

У 1968 р. учений очолив відділ теоретичної хімії в Інституті загальної та неорганічної хімії АН УРСР, а в наступному році його було обрано членом-кореспондентом АН УРСР.

З 1976 р. А. Пилипенко – директор Інституту колоїдної хімії та хімії води ім. А. Уманського АН УРСР та завідувач відділу аналітичної хімії інституту. У цьому ж році він став академіком АН УРСР.

А.Т. Пилипенко віддав багато сил та енергії науковій та науково-організаційній роботі в галузі охорони та раціонального використання водних ресурсів. До кінця життя він керував виконанням аналітичної частини державних програм «Чиста вода» та «Питна вода», брав активну участь у ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії, багато разів бував у Прип’яті, вирішував нагальні питання, пов’язані з очисткою води.

У творчому доробку А.Т. Пилипенка – більше 1000 робіт. Він автор та співавтор 19 монографій, підручників, довідників. Під керівництвом ученого були успішно захищені 69 кандидатських та 5 докторських дисертацій. Його учні працюють у багатьох установах нашої країни та за її межами. Завдяки зусиллям професора А. Пилипенка у 1979 р. створено журнал «Хімія та технологія води». Також він був членом редколегій інших наукових журналів, за його підручниками навчалося і продовжує навчатися не одне покоління студентів хімічного та біохімічного факультетів.

Професор А. Пилипенко був людиною суворою і вимогливою, недосяжним прикладом працелюбності і працездатності: помер учений, працюючи над монографією.

У наведеній нижче літературі можна більш докладно прочитати про наукову роботу талановитого ученого, про його участь у вітчизняних та зарубіжних організаціях.

За матеріалами:

Дяченко Н. Життєвий і творчий шлях А. Пилипенка / Н. Дяченко, О. Каретникова // Хімія. Біологія.– 1999.– № 17.– С. 2.

Зуй О. Анатолій Терентійович Пилипенко (1914-1993) / О. Зуй, О. Каретникова // Хімія. Біологія.– 2004.– № 27.– С. 1.

3. А. Пилипенко – учений, педагог, керівник (1914-1993) // Хімія. Біологія.– 1999.– № 17.– С. 1.

Костянтин Борисович Яцимирський – видатний вітчизняний учений у галузі фізико-неорганічної, аналітичної і біонеорганічної хімії, академік НАН України, лауреат Державної премії України, премії АН СРСР ім. Л.О. Чугаєва та премії НАН України ім. Л.В. Писаржевського, нагороджений Золотою медаллю ім. Я. Гейровського Чехословацької АН... Він є автором понад 1000 наукових праць, у тому числі - 24 монографій і підручників. К.Б. Яцимирський – засновник і голова вітчизняної школи з фізико-неорганічної хімії, серед його учнів - 16 докторів і 55 кандидатів наук .

К

остянтин Яцимирський народився 4 квітня 1916 року в с. Пологи Тепликського району Вінницької області в родині вчителя. У 1931 р., закінчивши семирічну школу в м. Черкаси, він вступив до Черкаського лісового технікуму, а потім перевівся до Чугуєво-Бабчанського лісового технікуму. Після закінчення навчання К. Яцимирського призначили помічником лісничого в Малинівське лісництво під Чугуєвом. Він любив займатися лісовими справами, але не адміністративними та фінансовими. А згодом Костянтин Яцимирський зрозумів, що йому треба обирати іншу стежку, пов’язану з викладацькою або науково-дослідницькою роботою. Після листування зі своїми колегами в Ташкенті – вихідцями з України, К. Яцимирський переїхав до Узбекистану займатись гірським лісоводством. Він потрапив у дружний колектив, але робота не зовсім відповідала його нетерплячому характеру. Костянтин знову згадав про хімію, якою він так захоплювався ще в школі. У 1936 р. К.Б. Яцимирський вступив до Середньо- Азійського державного університету (м. Ташкент) на хімічний факультет. Навчався він на «відмінно». Уже на другому курсі займався науково-дослідницькою роботою на кафедрі органічної хімії, а на третьому – захопився оригінальною теорією кислот відомого хіміка М. Усановича. Одержані дані він узагальнив у своїй дипломній роботі, а пізніше – використав у кандидатській дисертації, яку захистив у 1941 р.

У роки війни К. Яцимирський служив викладачем військово-хімічної справи в Подольському піхотному училищі в м. Іванові. Навіть у цей важкий час учений продовжував наукову роботу. Ним були здійснені теоретичні дослідження в галузі термодинаміки гідратації іонів та енергії ґратки комплексних солей, які стали в майбутньому фундаментом для введення в хімію поняття про тер-мохімічні радіуси, розраховані К.Б. Яцимирським.

З 1945 по 1961 рр. наукова і педагогічна діяльність К.Б. Яцимирського була пов’язана з Івановським хіміко-технологічним інститутом, де він пройшов шлях від асистента до заступника директора. К.Б. Яцимирський виконував піонерські дослідження в перспективній, але практично не вивченій на той час галузі фізико-неорганічної хімії – термохімії комплексних сполук.

У 1951 р. учений побував на всесоюзній конференції у Києві і відчув непереможне бажання повернутися на рідну землю. У 1961 р. К.Б. Яцимирського було обрано членом-кореспондентом АН УРСР, а через рік він переїхав до Києва, де працював завідувачем відділу хімії комплексних сполук Інституту загальної та неорганічної хімії АН УРСР. З 1964 р. Костянтина Борисовича було обрано академіком АН УРСР. З 1969 по 1982 рр. професор К. Яцимирський очолював Інститут фізичної хімії ім. Л.В. Писаржевського АН УРСР, продовжував наукову роботу. Він сформулював основні положення, завдання фізико-неорганічної хімії, проводив фундаментальні дослідження. У 70-х роках учений розпочав дослідження в галузі біонеорганічної хімії – науки про біологічні функції металів, будову та функції активних центрів металовмісних природних молекул.

Наукові праці К. Б. Яцимирського відомі далеко за межами України. Він є засновником і визначним лідером вітчизняної школи фізико-неорганічної хімії.

Мабуть, комусь із вас, дорогі читачі, цікаво буде прочитати спогади талановитого ученого про свій життєвий та науковий шлях, іншим – деталі його наукових досліджень.

За матеріалами:

Каретникова О. Життєвий і творчий шлях К. Б. Яцимирського // Хімія. Біологія.– 2003. № 7.– С. 1–3.

Стежки життя: Дослідження в галузі біонеорганічної хімії / Підгот. О. Каретникова // Хімія. Біологія.– 2003. - № 29.– С. 9–10.

Стежки життя: Дослідження К. Б. Яцимирського в галузі хімії координаційних сполук / Підгот. О. Каретникова // Хімія. Біологія.– 2003. - № 27.– С. 5–6.

Яцимирський К. Стежки життя: Спогади і роздуми / Підгот. О. Каретникова // Хімія. Біологія.– 2003. - № 17.– С. 4–5; № 21.– С. 2–3; № 25.– С. 13–14.

Сьогодні ми можемо говорити про існування української школи хімічної науки, яка представлена славетними іменами, визнаними цілим світом.

У

травні 1897 року наукова громадськість світу дізналася (після засідання Паризької академії наук) про досягнення молодого українського вченого Олексія Баха (1857- 1946). Він представив фундаментальні положення про роль пероксидів у процесах повільної оксидації, що створило основу всіх досліджень біологічних систем. Згодом він стане авторитетом у світі науки- головою Товариства фізичних та природничих наук у Женеві (1916), почесним доктором Лозанського університету (1917), засновником і директором Біохімічного інституту в Москві (1921), почесним членом Товариства хімічної промисловості Великобританії та Американського хімічного товариства. О.М. Бах по праву вважається засновником широковідомої школи біохімії. Його основні наукові роботи присвячені вивченню хімізму асиміляції вуглецю зеленими рослинами, проблемі окислювальних процесів в живій клітині, вченню про ферменти. Вчений пояснив хімізм процесу асиміляції вуглекислого газу хлорофільними рослинами з утворенням цукру тим, що в основі цього процесу лежить реакція, яка відбувається за рахунок елементів води.О.Бах прийшов до висновку, що перекиси грають виключно важливу роль і в процесі дихання, на основі чого він створив перекисну теорію.

Народився відомий вчений у Золотоноші, навчався в університеті св. Володимира. Як керівник Київської міської організації партії "Народна воля" брав участь у революційному русі. Виступив ініціатором створення фізико-хімічного інституту ім. Л. Карпова, а згодом - Інституту біохімії АН СРСР. Його праці присвячені фотосинтезу, окислювальним процесом у живій клітині та вивченню ферментів, являються піонерними у біохімічній науці. Він по-новому пояснив принципи утворення цукру внаслідок асиміляції вуглекислого газу зеленими рослинам. Теоретичні праці О.М. Баха про ферменти стали науковою основою розвитку харчової промисловості. Результати його праць використовуються в технічній біохімії під час виробництва хліба, пива, чаю, тютюну, засолювання риби.

За матеріалами:

Алексей Николаевич Бах [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ссылка скрыта. – Назва з екрану.

Бах Алексей Николаевич: Биография //rsona.ru/

Видатні вчені-хіміки України [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ссылка скрыта Назва з екрану.

Волков В. Бах Алексей Николаевич // Волков В. Выдающиеся химики мира:Биогр. Справочник / В.Волков, Е.Вонский, Г.Кузнецова.- М.,1991. - С.34-35.

Опарин А.И. Алексей Николаевич Бах — основоположник советской биохимии [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ссылка скрыта. – Назва з екрану.

ссылка скрыта [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ссылка скрыта. – Назва з екрану.

В

изначним українським ґрунтознавцем був Олексій Никанорович Соколовський, який народився наприкінці позаминулого століття в селі Велика Бурімка, Чорнобаївського району. Здобувши фундаментальну освіту в Київському університеті, а згодом у Московській сільськогосподарській академії, О. Соколовський очолює кафедру, сільськогосподарський інститут, науково-дослідний інститут ґрунтознавства у Харкові. Він створює новий український напрямок в ґрунтознавстві - агрономічне ґрунтознавство. Його науковий доробок це понад сто наукових праць, які стосуються фізичних властивостей ґрунтів. Володимир Васильович став провідним автором у створенні високоврожайної, короткостеблової, непопягаючої пшениці сорту "Киянка" (яка вміщує до 25% білка), займався створенням нових гібридів кукурудзи.

За матеріалами:

Соколовский Алексей [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ссылка скрыта Назва з екрану.

Соколовский Алексей [Електронний ресурс] . – Режим доступу: suh.ru.– Назва з екрану.

Петро Антипович Власюк. Він створив загальновизнану школу фізіологів рослин, агрохіміків і ґрунтознавців, залишив вагому теоретичну й методологічну спадщину. Вся багатогранна наукова, науково-організаційна, педагогічна і громадська діяльність Петра Антиповича була скерована на ефективне вирішення актуальних проблем сільського господарства. З його іменем пов’язана ціла епоха становлення і розвитку в Україні досліджень із фізіології рослин, агрохімії та ґрунтознавства.

Це був талановитий, доброзичливий і далекоглядний вчений, з тонкою науковою інтуїцією, який відстоював наукові ідеї у відкритих дискусіях аргументовано й доказово, постійно піклувався про престижність наукової тематики та збереження кадрового потенціалу.

Петро Власюк народився в селянській родині 3 лютого 1905 року в с. Чемериське Звенигородського району Черкаської області. Навчався в Лисянській початковій школі, згодом в Уманському сільськогосподарському технікумі. Закінчив два вузи: Уманський (де згодом працював лаборантом, асистентом і доцентом, паралельно керуючи Уманською дослідною станцією) і Ленінградський сільськогосподарські інститути.

В 1931 р. Петру Антиповичу присвоєно звання професора зі спеціальності ґрунтознавство та агрохімія. Тоді ж він очолив кафедру агрохімії і ґрунтознавства Уманського сільськогосподарського інституту, поєднуючи викладацьку роботу з практичною в агрохімічній лабораторії і секторі хімізації Всесоюзного науково-дослідного інституту цукрової промисловості (надалі Всесоюзного науково-дослідного інституту цукрових буряків в м. Києві).

У 1939 р. професор П.Власюк обраний членом-кореспондентом АН УРСР, водночас він керує відділом фізіології живлення рослин в Інституті ботаніки АН УРСР, згодом стає його директором. У роки Великої Вітчизняної війни, в зв’язку з евакуацією АН УРСР переїхав до Уфи і сконцентрував дослідження на проблемах сільського господарства Башкирії та Південного Уралу. Успішно захистив дисертацію «Марганець і живлення рослин», за яку йому було присуджено наукову ступінь доктора сільськогосподарських наук.

Після війни Петро Антипович працював заступником директора з наукової роботи і завідувачем відділу фізіології живлення рослин Інституту фізіології рослин і агрохімії АН УРСР, завідував кафедрою ґрунтознавства Київського державного університету. Надалі П.Власюк обіймає багато керівних посад у галузі. Саме П.Власюк є фундатором Інституту фізіології рослин АН УРСР. У 1948 р. вченого обрано академіком АН УРСР (із спеціальності фізіологія живлення рослин, агроґрунтознавство) і академіком ВАСГНІЛ (зі спеціальності «фізіологія живлення рослин, агрохімія, ґрунтознавство»). 1956 р. йому присвоєно звання «Заслужений діяч науки УРСР».

Петро Антипович уперше розробив органо-мінеральну систему добрив рослин у сівозмінах, яка сприяла значній економії добрив і підвищенню продуктивності рослинництва в УРСР. Провів дослідження зі збагачення органічних добрив мікроелементами й адсорбентами і на їх базі запропонував ефективні способи виготовлення біологічно збагачених компостів. Створив новий метод оцінки життєздатності рослин у зимовий період, який надалі широко застосовувався в практиці обстеження стану посівів озимих зернових культур в УРСР.

Ціла низка наукових досліджень П.Власюка і його співробітників була присвячена вивченню механізмів дії макро- й мікроелементів на ріст, розвиток та продуктивність сільськогосподарських культур. Учений з’ясував фізіологічні особливості участі сполук фосфору в синтезі вуглеводів в органах цукрового буряка і сірки — в утворенні амінокислот та білків. Отримані результати сприяли оптимізації умов живлення культурних рослин. Ці роботи отримали наукове визнання й удостоєні диплома ІІ ступеня Президії АН СРСР.

Подальші дослідження були спрямовані на встановлення біологічної ролі марганцю, молібдену, бору, цинку, кобальту і літію у функціонуванні систем життєдіяльності рослин на клітинному, субклітинному, молекулярному та організменному рівнях. Академік Власюк вивчав локалізацію мікроелементів у клітинних структурах листків і коренів цукрового буряка, кормових бобів, гороху, сої, кукурудзи та інших культур. Виявив роль мікроелементів в обміні нуклеїнових кислот у рослинах. Пріоритетні дослідження щодо фізіологічної ролі марганцю в живленні рослин учений узагальнив у монографії «Марганцеве живлення і удобрення рослин».

Теоретична робота поєднувалася з експериментом. Саме серією експериментів Петро Антипович обґрунтував сутність впливу органічних речовин, мінеральних добрив, мікроелементів і фізіологічно активних речовин на процеси росту та розвитку рослин. Він ґрунтовно розширив асортимент добрив, знайшовши застосування відходам виробництва, таким як марганцевий шлам, мартенівський шлак, хлоросвинцовоцинковий і хлорбарієвий бруди, відходи марганцевої та буровугільної промисловості, титанові, борні відходи тощо.

Саме П.Власюк зі співробітниками вперше в Україні застосував революційний метод «мічених атомів», із допомогою якого встановив нові закономірності процесів живлення рослин. Використання мічених атомів вуглецю, фосфору, кальцію, сірки й інших сполук дало можливість вивчити механізм розподілу, надходження та транспортування поживних речовин у клітинні компартменти, участь їх у перебігу процесів метаболізму.

Вагомим здобутком вченого було вивчення фізіологічних особливостей участі сполук фосфору в синтезі вуглеводів у рослинах цукрового буряка. З ініціативи Петра Антиповича і з його безпосередньою участю на Вінницькому та Сумському хімічних комбінатах налагодили виробництво марганізованого гранульованого суперфосфату, виготовили 1800 тис. тонн добрива, яке було використане під посіви сільськогосподарських культур на площі 12 млн. га., а також дослідні партії боратового, молібденового і цинкового суперфосфатів, нітроамофоски, карбофоси й карбоамофоски з марганцем, молібденом, бором, літієм та цинком, які знайшли широке застосування у сільському господарстві.

Колектив дослідників під керівництвом і за участю Петра Антиповича розробив технологію передпосівного збагачення насіння кукурудзи мікроелементами на калібрувальних заводах, склав картограми вмісту рухомих форм мікроелементів у ґрунтах, опублікував фундаментальну монографію «Ґрунти України», за яку П.Власюку та іншим вченим присуджено премію ім. В.Докучаєва.

Академік Власюк представляв досягнення вітчизняної науки на багатьох міжнародних галузевих конференціях і симпозіумах. Самостійно і в співавторстві він опублікував понад 1500 наукових праць, серед яких 40 монографій, книжок, брошур, навчальних та методичних посібників, п’ять авторських свідоцтв на винаходи тощо. Чудовий організатор науки і блискучий педагог, П.Власюк підготував і виховав цілу плеяду обдарованих науковців, серед яких - 27 докторів та 140 кандидатів наук.

П.Власюк постійно зустрічався як зі вченими — агрохіміками, ґрунтознавцями, фізіологами рослин, так і з працівниками сільського господарства і простими хліборобами, з яким щедро ділився знаннями та досвідом, серед яких користувався заслуженим авторитетом. Водночас він був дуже принциповим і вимогливим до себе та своїх колег.

Петро Антипович проводив плідну науково-організаційну діяльність. Його обирали на ключові громадські посади, він був головою наукових і вчених рад, редактором і членом редколегій спеціалізованих видань. За видатні заслуги у розвитку науки і підготовці наукових кадрів академіка П.Власюка нагороджено двома орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», багатьма медалями та нагрудними знаками. Він обирався депутатом Верховної Ради УРСР п’ятого скликання, Київського міського і обласного виконавчих комітетів Рад депутатів трудящих.

З нагоди 100-річчя від дня народження академіка П.Власюка в Інституті фізіології рослин і генетики НАН України відбувся мітинг, встановлено меморіальну дошку. Того самого дня відбулися урочисте засідання вченої ради інституту, Ради Українського товариства фізіологів рослин і ІХ Конференція молодих вчених. В Інституті відкрито кімнату-музей академіка АН УРСР П.Власюка, де можна ознайомитися з його науковими працями, нагородами, відзнаками тощо. Вийшов друком збірник наукових праць «Живлення рослин: теорія і практика» за редакцією академіка НАНУ В.Моргуна. А на засіданні Академії аграрних наук України було ухвалено рішення запровадити золоту медаль і премію імені академіка П.Власюка.

За спогадами молодших колег, Петро Антипович користувався великим авторитетом і повагою в усіх, хто спілкувався з ним і на роботі, і в різних життєвих ситуаціях. Він був завжди відкритим для обговорення наукових проблем, умів вислухати своїх опонентів і приділяв увагу кожному, незалежно від їхнього рангу чи позиції. При всій своїй наполегливості і твердості під час наукових дискусій, учений завжди зберігав об’єктивність і ставився з повагою до чужої думки, був по-справжньому інтелігентною людиною.

Петра Антиповича глибоко шанували не тільки за його фундаментальні знання, а й за рідкісну людяність, доброзичливість, тонкий гумор, постійну готовність поділитися своїми знаннями, ідеями та досвідом з кожним, хто звертався до нього за порадою чи допомогою.

Помер П.Власюк 18 березня 1980 року на 76-му році життя. Похований на Байковому цвинтарі міста Києва. Він заслужив велику повагу і шану за життя, добру й довгу пам’ять учнів та послідовників.

За матеріалами:

Григорюк І. Щоб проізростало //Дзеркало тижня. – 2005. – 23 квіт.

П.А. Власюк [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ссылка скрыта. – Назва з екрану.

Щербатюк В.Творці слави // Щербатюк В. Історія регіонів України: Лисянщина. – К., 2002. – С.286- 308.

Ім’я Івана Григоровича Підоплічка, заслуженого діяча науки України, академіка АН України, доктора біологічних наук, професора, добре відоме широким колам вітчизняних та зарубіжних вчених, що працюють у різних галузях науки – зоології і палеонтології, геології і палеографії, археології і антропології, охорони природи і музеєзнавства, в кожній з яких йому належить вагомий і оригінальний внесок.

І.Г. Підоплічко народився 2 серпня 1905 року в с. Козацькому Звенигородського району. Після закінчення сільської школи вчився в учительській семінарії (1918 - 1921) та на Вищих педагогічних курсах в м. Корсунь-Шевченківському (1922 - 1924), працював вчителем.

У 1925 – 1927 роках Підоплічко навчався в Ленінградському інституті прикладної зоології та фітопатології, після закінчення якого працював у відділі ентомології Київської сільськогосподарської дослідної станції та Українському НДІ цукрової промисловості. Саме на цей час припадає розробка вченим і широке впровадження у наукову практику нового, так званого погадкового методу вивчення дрібних ссавців. Результати цих досліджень мали не лише важливе наукове, але й досить значне народногосподарське значення, сприяючи піднесенню продуктивності землеробства та охороні корисних птахів.

У 1931 – 1935 роках І.Г. Підоплічко закінчив дві аспірантури. Завдяки невтомній праці, помноженій на природний талант, Підоплічко став висококваліфікованим науковцем, а з часом і одним із визначних вчених нашої країни.

У 1935 році І.Г. Підоплічко очолив створену ним групу палеозоології Інституту зоології та біології ВУАН, пізніше перетворену в окремий відділ, яким він керував до 1973 року. Одночасно протягом 1934 – 1941 років працював старшим науковим співробітником Інституту археології ВУАН, доцентом Київського університету.

Під час Великої Вітчизняної війни Підоплічко на фронті – рядовий боєць-доброволець, потім стройовий і штабний офіцер. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями. Повернувшись з війни, Іван Григорович включився в наукову та педагогічну роботу. В 1945 – 1947 роках він – старший науковий співробітник Інституту археології, з 1945 року – доцент, в 1952 – 1959 роках – професор Київського університету, в 1965 – 1973 роках – директор Інституту зоології.

Велике значення мають дослідження вченого у галузі зоології та палеонтології. Він здійснив понад 40 експедицій, результати яких узагальнено у двох випусках “Матеріалів до вивчення минулих фаун УРСР” (1938, 1956). Ця праця разом з багатьма іншими є найповнішим зведенням відомостей про давні фауністичні залишки, знайдені в Україні. Йому належала ініціатива створення та керівництво виданням 40-томної серії “Фауна України”.

І.Г. Підоплічко – автор теорії антигляціалізму, обгрунтуванню якої присвячена чотиритомна праця “О ледниковом периоде” (1946 - 1956). Йому належить ініціатива відновлення антропологічних досліджень на Україні у післявоєнний період.

Результати досліджень археологічних пам’яток України, приведені вченим, дозволили започаткувати розвиток археозоології як самостійного наукового напрямку. Він вивчив пізньопалеолітичні стоянки в Мизині і Межиріччі, створив предметні реконструкції жител з кісток мамонтів, які мають вагому наукову цінність і світове визнання.

Житло первісного мисливця на мамонтів зi стоянки в Межирічi на Канівщині. Реконструкцію здійснив Іван Пiдоплiчко

Вчений з широким діапазоном наукових інтересів, глибокими знаннями у багатьох галузях науки, І.Г Підоплічко відіграв важливу роль у розробці методичних засад першої в Україні 17-томної Української Радянської Енциклопедії. У 1958 – 1967 роках – він заступник головного редактора УРЕ.

І.Г. Підоплічко одним з перших науковців розпочав дослідження проблем охорони природи. Довгий час він очолював Комісію по охороні природи АН України та був заступником голови президії Республіканської ради Товариства охорони природи. За його сприяння в Україні було організовано чотири заповідники: Поліський, Канівський, Карпатський, Луганський. Він був одним із авторів багатьох природоохоронних постанов і законів. За 50 років наукової діяльності академік Підоплічко видав понад 900 наукових і науково-популярних праць. Але найбільшим досягненням Івана Григоровича було створення у Києві унікального на території колишнього СРСР музейного комплексу, який включає в себе археологічний, геологічний, палеонтологічний, зоологічний і ботанічний музеї. За наукову розробку та створення цього музею Підоплічку була присуджена Державна премія УРСР 1975 року.

Помер вчений 20 червня 1975 року.

Результати творчої звитяги І.Г. Підоплічка – у численних публікаціях, непересічних наукових теоріях, нових методах досліджень, енциклопедичних виданнях, музеї, колекціях – добре знані не лише у нашій країні, а й за її межами.

За матеріалами:

Іван Григорович Підоплічко: Бібліографія вчених Української РСР. – К.: Наук. думка, 1976. – 74 с.

Пидопличко И.Г. // Биологи: Биогр. справ. – К., 1984. – С. 495 – 496.

Яскравим представником української фізичної науки був Іван Михайлович Шелудько, який родом із села Павлівщина Драбіського району. В двадцятих роках минулого століття він завідував Драбівською семирічною трудовою школою. Після закінчення Київського політехнічного інституту і захисту там кандидатської дисертації працював над питаннями використання генераторного газу (з торфу, бурого вугілля) як палива, а також застосування природного газу в побуті. Іван Михайлович опублікував 42 наукові праці, серед них 14 підручників і посібників для технічних вузов.

Його підручник "Загальна технологія" (у співавторстві з академіком І.Швецем) перекладений на англійську, французьку мови. А ще з його ім’ям пов’язана ціла низка термінологічних словників, як суто авторських, так і колективних, що виходили під егідою Інституту української наукової мови.

Іван Михайлович не лише упорядковував фахові словники, а був автором передмов до них, автором фахових неонімів.

За матеріалами:

Бушин М.І., Лисенко А.І. Шелудько Іван Михайлович // Бушин М.І., Лисенко А.І. Черкаський край в особах.1941-2001: Драбіщина. – Черкаси, 2003. – С. 184.

Значний вклад у розвиток української та польської математики, логіки вніс професор Іван Владиславович Слешинський (1854 — 1931), уродженець с. Лисянка. Він одним з перших в тогочасній Росіїйській імперії починає викладати математичну логіку (1893 р.), яка набулаї незвичайної популярності і розвитоку. І. В. Слешинський перекладає і видає знамениту книгу Л. Кутюра «Алгебра логіки». Т, яка багато роківпоспіль залишалася основним підручником вищих шкіл Європи та Росії. Основна цінність математичних досліджень вченого — це намагання використовувати свої знання для практичних занять. Протягом двох років він слухав лекції всесвітньовідомих математиків В. Вейерштрасса, Л. Кронекера, Е. Куммера в Берліні. Пізніше І. В. Слешинський жив у Кракові, де викладав математику логіку .

Що читати про І.В. Слешинського

Blog

А світовій та вітчизняній науці десятки видатних природодослідників, фізиків, математиків, хіміків, чиї імена золотими літерами вписані у історію науки України

Содержание