Geum.ru

Павло штепа московство його походження, зміст, форми й історична тяглість

Вид материалаКнига

Содержание


Iv. безвласність і злодійство москвина
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Московська мова не є звичайною мовою. Вона є великою мовою. Мовою всього прогресивного людства. Вона безперечно буде мовою Світової Совєцької Республіки. І той, хто байдуже ставиться до вивчення московської мови, є ворогом світового поступу. Ті науковці, які не знають московської мови, не є справжніми науковцями33. Маячня А. Гітлера, порівнюючи з цією московською, направду є ангельським лебедінням. Такими божевільно-шовіністичними мареннями переповнена література (разом з науковою) московських „інтернаціоналістів“ СРСР. Малоукраїнським приятелям „московської демократії“ радимо читати цю літературу. Московська шоста колона у світі подбала, щоб європейці та американці читали московську літературу, але не шовіністичну. В США навчають московської мови, літератури, історії в двохстах вузах. І це не коштує ні цента Московщині. Про кошти подбала московська шоста колона. Українці в США своєї шостої колони не мають, і в жодній американській школі українознавство не викладається, хіба що самі українці заплатять.

Тут доречно згадати про ставлення Московщини до міжнародної мови есперанто. Есперанто – це штучна міжнародна мова, що її уклав 1887 р. Л. Заменгоф. Її словник складається з коренів слів, спільних кільком європейським мовам, і тому європеєць може зрозуміти есперанто, вивчивши лише граматику. Граматика ж проста, її можна вивчити за кілька годин. Не європеєць (азіат, африканець) може вивчити есперанто за один місяць. Ліга Націй, Міжнародний Поштовий Союз, Міжнародний Червоний Хрест та інші міжнародні організації визнали есперанто за одну з своїх офіційних мов. Багато міжнародних з’їздів провадилося мовою есперанто. Є вже чимала література цією мовою, видається кілька журналів. Франція та Англія бойкотують есперанто, бо не хочуть втратити панування їхніх мов у міжнародному житті. Єдине, чого бракує цій мові – словника наукових та технічних слів, але граматика дає безмежні можливості їх творити. Отже, ця надзвичайно легка до вивчення мова найбільше надається для робітництва, бо ж воно чужих мов не вчило. А для ІІІ Інтернаціоналу важив ще й той факт, що есперанто не було мовою жодної нації. Отже, все промовляло за те, щоб ухвалити есперанто офіційною і єдиною мовою ІІІ Інтернаціоналу. І голова Світового Союзу есперантистів, англійський комуніст І. Ляпен запропонував був на І-му з’їзді ІІІ Інтернаціоналу в Москві взяти есперанто за єдину офіційну мову. Всі члени погоджувалися, крім Московщини. А що вона не мала жодної причини заперечити, то запропонувала доручити окремій комісії всебічно обміркувати справу, а поки що московську мову вважати за офіційну. Те „поки що“ триває досьогодні.

Московщина проголосила „великую русскую литературу“ обов’язковою до наслідування всіма народами СРСР. Це своє беззаперечне проголошення підперла непохитним доводом літературо-знавців з НКВД. Спробуйте-но, „інородці“, писнути, що Т. Шевченко, А. Міцкевич, Ш. Руставелі не вчилися у всіляких бєлінських, чернишевських, федіних, єсєніних! Спробуйте-но хахлішки, полячішки, кінтошки34 не поцілувати – і то прилюдно, шанобливо – смердючі пранці московського „мракобесия“ (за виразом І. Буніна)! Московська „демократія“ в СРСР вже цілковито відверто глузує з подоланих, безборонних „инородцев“ (немосквинів) СРСР. Мовляв, ми москвини, знаємо, що М. Рильський, П. Тичина, Ю. Яновський, Б. Антоненко-Давидович, В. Гжицький, О. Вишня, П. Панч, Є. Плужник, А. Малишко, та інші є європейськими письменниками. Знаємо, що вони не обожнюють наших М. Горького, С. Єсєніна, В. Маяковського та їм подібних. Знаючи це, ще з більшою насолодою дивимося, як ці ваші речники, скрегочучи зубами, ридаючи душевно, цілують духовні пранці нашої літератури і культури. Що з того, що кільканадцять ваших українських митців пручалися і не поцілували, як от Г. Косинка, М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, М. Драй-Хмара, О. Влизько, Д. Фальківський, К. Буревій, К. Поліщук та понад 200 інших? Московщина винищила їх, як мух, вигубила лише за 10 років (1929–1939) понад 200 українських письменників. Отже, хто переміг?

Далекоглядний Т. Зіньківський писав 77 років тому: „Господарче (економічне) гноблення, господарча неволя менше шкодить народові, як гноблення культурне. Гноблення будь-якої дикої орди – це доброта, порівнюючи до гноблення цивілізованої нації, бо цивілізована знає: де і чим дошкульніше вдарити гнобленого. Дика орда нищить господарчо, грабує, але ці лиха є такі ж природні, як і усяке стихійне лихо: град, посуха, землетрус – прийшло, понищило, зруйнувало господарство і зникло. Всі ті господарчі втрати праця надолужить, і знаку по них не зістанеться... Цілковито інакше дикунство цивілізоване. Цивілізоване дикунство вже знає таблицю множення і вже знає лічити навіть і на мільйони; крім того, воно розуміє, що йому не панувати, коли підвладні матимуть іншу від нього природу, вдачу. Звідси – його дика думка: „Щобільше маємо „гарматного м’яса“, то більше можемо награбувати у сусідів. А щоб „гарматне м’ясо“ забуло за свою людську природу, схильну до розумного життя і до добра,– треба всіх підвладних переробити на один копил так, що лише іменем можна б було відріжнити Івана від Степана. Коли так зробимо, то матимемо мільйони „гарматного м’яса“, матимемо величезну військову машину, щоб загарбати весь світ... Так цивілізовані дикуни хочуть вийняти ДУШУ з народу, знищити його мораль і культуру. Винародовити. І ось таке цивілізоване дикунство (яке щойно вчора навчилося складати літери цивілізації) бере у свої руки монополію на мову, освіту, культуру. Це цивілізоване дикунство краде у підбитого народу його культуру, його історію; накидає йому й іншим народам свої дикі, деспотичні ідеали, завинені у християнські ризи“35. Чи ж не про московську „демократію“ СРСР писав автор 77 років тому?


ІІІ. ЛЕДАРСТВО І ВОЛОЦЮЗТВО МОСКВИНА


Ми, москвини – народ волоцюг.


М. Горький


Москвини – народ волоцюг, ледарів і злодіїв.


С. Рождественський


Історична доля оселила москвинів у багнистому північному пралісі. Рільництво там було можливим лише на горбках сухішої землі, що були поміж болотами, річками, озерцями. Там москвин вирубував ліс, палив його і засівав у попіл зерно. По п’ятьох роках така „паль“ уже не родила, і москвин кидав її, а шукав нового, не вирубаного горбика землі. Отже, навіть рільництво було кочовим, аж поки уряд не прив’язав москвина до землі кріпацтвом.

Вирубувати праліс – праця тяжка, а головне – невдячна, бо ж лише 3–5 років родила та „паль“, та й урожаї були малі. Це знеохотило москвина до рільництва, навіть викликало у нього злобу на невдячну землю. Міняючи що п’ять років місце осідку, природно не було потреби ставити довготривалі будови, огороджувати обійстя, прикрашати хату тощо. Московський історик пише, що навіть у ХХ ст. московська „деревня“ (село) виглядала як тимчасовий табір без найпростіших життєвих вигід. Чорні дерев’яні хати, жодної огорожі, ані натяку на чистоту, сморід від гнилого сміття навколо хати. Про квіти чи садки біля неї (як в Україні) і згадки немає. Брудні, нечесані, з хмарою нужі люди; підозрілі, злобні погляди – все це природно викликає у чужинця огиду. Всі чужинці, які бували в Московщині, однозгідно свідчать про неймовірно жахливий фізичний і моральний бруд не лише московського мужика, але й аристократа. Чужинці ті дивувалися, що навіть панівна верства цілковито не відчувала ніякої краси, ніякої потреби в культурі, і не розуміла найпростіших моральних, етичних засад36. У духовності і народній словесності москвина немає нічогісінько рільничого. Це віддзеркалюється і в його мові. Московський рільник називає себе „крестьянином“, або „мужиком“ – тут і натяку на рільництво. Слова „земледелец“ або „хлебопашец“ – складні, а це вказує, що їх створив не народ, а інтелігенція.

Московський народознавець В. Даль пише (перед 1914 р.), що десятки тисяч московських селян щовесни лишають на жінку господарство, а самі йдуть в Україну продавати дрібний московський крам, або на косовицю, або жебрати та красти. У Києві та інших наших містах юрби московських жебраків облягали всі церкви та монастирі. В наших містах жебраки, волоцюги, злодії були майже всі москвинами. Взагалі ж юрби жебраків – це прикметна риса азійських міст. У Москві їх завжди були тисячі. В. Даль підкреслює, що не завжди гнала їх з дому біда, а багато з них мали заможні господарства. Проф. Н. Чегулін налічив у Московщині сотні сіл, покинутих людьми, і десятки тисяч гектарів землі, що позаростали бур’янами. Ґрунтознавець проф. Г. Махів пише, що Московщина може легко прогодувати всю свою людність з урожаю власної землі, якщо поліпшить примітивне рільництво. Отже, маємо аж надто переконливий довід, що не земельний голод, не перелюднення штовхало і штовхає Московщину загарбувати чужі землі.

По скасуванні кріпацтва 1861 р. українці знайшли в Московщині (на Саратовщині) покинуті москвинами землі і заселили їх. До 1917 року там було кількадесят великих, багатих українських сіл. По 1917 р. Московщина вигнала тих українців до Сибіру і забрала собі їхні села разом з усім майном.

Царський уряд оселив у Сибіру кілька тисяч москвинів, давши їм великі наділи землі, гроші на худобу, реманент, позики тощо. Ті поселенці кинули землю, купили рушниці і жили з полювання. Зненавидівши невдячне рільництво, москвин звернувся до ловецтва та рибальства. Цьому сприяли місцеві обставини, бо в московському пралісі жило багато звірини, та ще й високоцінної хутряної. Хутра завжди і всюди коштували дорого. Їх можна продати чи виміняти на все потрібне, отже, й на рільничі вироби. Одним пострілом мисливець заробляв більше, ніж цілорічно тяжкою працею на московській бідній землі. Отже, навіть і неледар, немосквин волів мисливство, а не рільництво. Московський праліс увесь був помережений болотяними річками та озерами, отже, ідеальним краєм для рибальства. А рибалити – незрівняно легший спосіб наїстися, ніж корчувати пні на „паль“. Так самі природні обставини навчили і призвичаїли москвина шукати легкого хліба. Москвин звик ненавидіти не лише рільничу, а й усяку працю. ЛЕДАРСТВО, НЕРОБСТВО СТАЛО ОДНОЮ З НАЙПРИКМЕТНІШИХ ОЗНАК МОСКОВСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВДАЧІ. Москвин уважає працю за прокляття, за кару, гіршу, ніж кара на горло. Воліє голодувати, та не працювати. Історик В. Ключевський пише, що чужинці дивувалися, бачучи в Московщині величезну кількість людей („бродяг“), які не працювали, хоч великі обшири землі стояли необроблені, заросли бур’янами. До 1917 р. десятки тисяч московських здорових, молодих волоцюг швендяли по всій імперії, живучи з крадіжок, жебрання, шахрайства. Царський уряд не міг спонукати їх до будь-якої праці. Розумний соціалістичний уряд знайшов такий спосіб: призначив тих „босяков“ всіляким начальством на немосковських землях СРСР, тим більше, що серед них були люди з середньою (і навіть університетською) освітою. Мільйони їх тепер працюють в Україні.

Знавець московської душі Ф. Достоєвський пише про москвина за кордоном: „Я радше все життя проживу в шатрі, ніж поклонюся німецькому богові. Я живу в Німеччині недовго, проте, все, що я встиг тут побачити, обурює мою татарську кров. Робити, як віл, ощадити гріш, як жид? Ні! Я волію „дебоширить по-русски“.


ВОЛОЦЮЗТВО


Мандрівне рільництво, полювання, рибальство не прив’язувало москвина до осідлого життя. Це зродило і за десятки поколінь розвинуло й закріпило у москвина світогляд і вдачу волоцюги. Татарська кров владно кличе його кочувати, волочитися, мандрувати світ за очі. Чому, задля чого, куди – москвин сам не знає. Він просто не має сили противитися цьому з молоком матері всотаному, вродженому потягу, звабі. В науці це називається „атавізм“, себто повернення до прапрадідівського. „Ми, москвини,– народ волоцюг“,– зізнається М. Горький, який сам волочився по всій імперії. „Ми, москвини, завжди були „бігунами“. Нам кортить бігти, бігти, бігти. Куди, чого – самі не знаємо“,– підтверджує Вяч. Іванов. „Мандрівність завжди була прикметною рисою не лише наших міщан, а й селян“,– каже С. Рождественський. „Всі ми, москвини, не можемо всидіти на одному місці; всі ми кочовики. У власних домах і у своєму місті ми начебто тимчасові гості і живемо як кочовики“,– пише П. Чаадаєв. Кинути свою хату і свою землю, йти світ за очі, волочитися і красти (бо ж працювати не хочеться) – такий ідеал і московського мужика, і московського інтелігента. І справді, серед десятків тисяч московських „босяків“, що тиняються по всій імперії (найбільше по Україні, по чорноморських портах) були сотні московських інтелігентів, навіть з вищою освітою37. „Устал я жить в родном краю, в тоске по грозневым просторам, покину хижину мою; уйду бродягою и вором“,– співав С. Єсєнін.

Задля порівняння доречно пригадати, що навіть третє покоління українських поселенців у Сибіру мріяло про повернення в Україну. Сибірські українці вислали 1917 р. своє посольство (делегацію) до Києва розвідати такі можливості, а в Сибіру ж вони мали багаті господарства. Так само виселені Польщею з рідної землі лемки поверталися назад, хоч Лемківщина була спалена до голої землі, а Польща утискала і навіть убивала тих, хто повертався.

В. Ленін добре знав національну вдачу москвина і використав її на всі 100 %. Він порозсилав своїх „ребят“ по всій імперії на легкий хліб погоничів, жандармів, начальників немосковських народів. І москвин справді почувається всюди, як удома. В Києві, Тбілісі, Менську, Варшаві, Омську – всюди вищим за тубільців, і вважає своїм правом і обов’язком накидати всім свою мову, свої примітивні звичаї, світогляд, віру. Коли ж хтось починає сумніватися в його вищості, таку „темну“ голову москвин просвіщає кулею в потилицю, чи вивозить до Сибіру „прохладить национализм“. Десятки мільйонів таких вивезено за останні півстоліття.

Погляд московського народу на Україну прояснює (ліпше за грубу наукову книжку) така билиця: упросився зайда-москвин до українця переночувати. Українець пригостив його вечерею, постелив ліжко і почав молитися. Зайда слухає і раптом перебиває молитву: „А ты как молишься? Так нельзя молиться“. Обурений українець відказує, що він є господарем хати і має право молитися, як хоче. Москвин, показуючи на свої лапті, що висіли сушитися, питає: „А чьи это лапти?“ – „Ну, то твої“,– каже господар. „А как лапти мои, то я здесь хозяин“,– проголошує зайда. І москвин має для цього підстави. Коли 40-мільйонна нація, що її предків знало і боялося пів-Європи, дозволила дикій, малій Московщині сушити її лапті на престолі св. Софії у столиці, то цілковито справедливо прорік їй Бог жити на „нашій не своїй“ землі. Якщо московські культурні лапті сушаться на духовному престолі української столиці, то неухильний НАСЛІДОК – політичне, господарське, культурне рабство українського народу.

Рабом є лише той, кого НЕ печуть кайдани. Величезна московська імперія підбила під свою владу нечисленний черкеський народ (Московщині знадобилося для цього 60 років). Підбила, але ДУХОВНО не скорила. Навіть у ХХ ст. жодний московський зайда не наважувався зайти до черкеського села, бо знав, що живим звідти не вийде. Московські урядовці їздили туди лише під військовою охороною. За понад сто років Московщина не змогла купити жодного черкеського яничара. Ось чому московська могутня імперія не брала жодних податків з черкесів, ані їхніх синів – до імперського війська. А про якесь московщення черкесів Московщина навіть і не мріяла. Чому? Своїм бо інстинктом відчувала велику ДУХОВНУ СИЛУ черкесів. Оскільки москвини духовні раби до дна їхньої душі, то вони розуміють лише мову сили. Московські зайди в жаху тікали з України 1918 і 1941 року, коли український народ показав їм свою ДУХОВНУ СИЛУ.

IV. БЕЗВЛАСНІСТЬ І ЗЛОДІЙСТВО МОСКВИНА


Московський народ не знав згубної різниці між „твоїм“ і „моїм“.


Ю. Самарін


Хто не бреше і не краде, той не москвин.


Олександр І


У всіх народів початок рільництва був початком творення цивілізації та культури. Обробляючи, поливаючи власним потом певний шмат землі і так вирощуючи добрий урожай, рільник навчився цінувати той шмат землі, любити, вважати за СВІЙ, і природно боронив від загарбання сусідами. Так народжувалася і зміцнювалася свідомість власності. Землю успадковували від прадідів правнуки. Так народжувалася і через багато поколінь зміцнювалася свідомість свого роду, а з неї – свого племені, далі – свого народу, і нарешті свідомість НАЦІОНАЛЬНА. Так постала свідомість історичного права на власну ЗЕМЛЮ, а з того – свідомість обов’язку її боронити для нащадків, тобто ПАТРІОТИЗМ. Всі рільничі народи – патріотичні, свідомі своєї гідності, мають приватновласницьку правосвідомість і понад усе волелюбні.

Не маючи ані природного інстинкту приватної власності, ані виробленої життям відповідної правосвідомості, москвин, самозрозуміло, міг створити лише безвласницьку форму користування землею. І не лише землею, але й усім іншим, включно з особистою думкою. І він створив свою національну форму – общину. Форму не лише господарського, а й громадського ладу та культури. По 1917 році він переназвав ту свою „общину“ на „колхоз“.

Аж до XVIII ст. не було в Московщині приватних власників на землю. Вся земля (разом з людьми на ній) належала цареві, він „жалував“ (давав право користуватися) її своїм боярам, дворянам за їхню службу. Це й віддзеркалилося в московській мові. Всяка стала платня (від держави, громади чи особи) називається „жалование“, себто ласка. Це також відбилося в мові. Москвини – аристократи і мужики – називали себе „царскими людьми“ до XVIII ст., а потім – „русскими“. Всі європейці свою народність висловлюють в іменниковій формі (ХТО): українець, поляк, чех, серб, хорват, словак тощо. Москвини ж уживають прикметникову форму „русский“, тобто ЧИЙ. Москвин психічно не міг сприйняти іменникової форми „русин“.

Безвласницька правосвідомість природно поширилася на все московське життя. Щобільше, увійшла в підсвідомість москвина, зробилася складником його духовності. Тим-то і соціалістичне безвласництво москвин сприйняв охоче, як своє рідне, природне, замінивши слово „государь“ (цар) на „государство“ (соціалістичне). За старою історичною традицією те „государство“ (як і колись „государь“) відбирає в СРСР приватне майно разом з життям власників.

Ще 1840 року неписьменний московський мужик Максим Попов проповідував 100 %-ий марксизм. К. Маркс видав „Капітал“ 27 років пізніше. Граф Лев Толстой марксистом не був, а 1905 р. писав цареві: „Мати землю на власність – це протиприродний злочин. Тим-то московський народ бажає не знищити нашу споконвічну комуну-общину, а навпаки – поширити її на все життя держави“. Новий цар Володимир І задовольнив 1917 р. те бажання і мужика М. Попова, і графа Л. Толстого. І не лише бажання цих двох станів, а й усіх. Наприклад, аристократа князя П. Кропоткіна, монархістів В. Соловйова, К. Лєонтьєва, А. Хомякова, націоналістів Ф. Тютчева, Г. Успенського, Ю. Самаріна, лібералів М. Погодіна, Н. Данилевського, соціалістів М. Бакуніна, О. Герцена, С. Нєчаєва, М. Чернишевського, Г. Плеханова, В. Леніна – всі вони вірили (підкреслюємо – вірили), що мати землю у приватній власності неморально, неприродно і гріховно. Всі вони ненавиділи і мріяли зруйнувати суспільний лад у Європі власне тому, що він заснований на ідеї приватної власності та на ідеї вільної людини. Нема потреби наводити цитати з їхніх писань, виданих в СРСР великими накладами. Хіба кілька прикладів.

Монархіст К. Лєонтьєв: „Світ скоро мусить відкинути буржуазну культуру, а новий ідеал людства вийде безперечно з московщини; з народу, у якого найслабше розвинені буржуазні ідеали. І пора вже покласти край європейській буржуазії“38. Ю. Самарін: „Так, москвин не знає згубної різниці між „моє“ і „твоє“. І справді, в Московщині живуть разом і працюють спільно батьки, сини, внуки і правнуки, не розділяючись аж до смерті „большака“ (батька). Цілковито природно така сім’я-комуна породила більшу комуну-общину. Цілковито природно, що в Московщині не було жодного протесту проти усуспільнення (колективізації) землі. Навпаки, московські селяни самі охоче йшли до колгоспів.

Москвини здійснювали ідею безвласності у своїй державі не від 1917 року, як гадають невігласи. Московська ідея безвласності виникла водночас з народженням самої московської спільноти (навіть ще раніше). Вже за перших Іванів у ХVІ столітті записали москвини до державних законів свою ідею безвласності. Ті закони були правосильні аж до 1801 року, коли „дворяни“ одержали право власності на землю. Селяни та інші нижчі верстви не мали того права аж до 1906 року. А 1917 року Московщина повернулася назад до старих безвласницьких законів, зневажнивши закони 1801 і 1906 років. Отож, за всю історію право власності на землю мали: вищі верстви – 116 років, а нижчі – лише 10 років.

Кількасотрічна безвласницька правосвідомість москвина стала складником його духовності, увійшла в його душу. Москвин ненавидить ідею приватної власності не з переконання в її шкідливості, а з віри в її неморальність, гріховність. А вірою – як і кожним почуттям – керує не розум, а душа. Віру не можна побороти розумом, бо віра і розум лежать у несумірних царинах: мозок у матеріальній, фізичній, а душа – в позаматеріальній, духовній. Так невизнання ідеї та засади приватної власності стало московським національним символом віри.

Заперечуючи право власності, москвин логічно не визнавав його і поза Московщиною. Іншими словами – виправдовував тим своє загарбання чужих земель, грабунок чужих багатств. У ХХ ст. московська „демократія“ безмірно вдосконалила історично-традиційне загарбництво, і то досить легко, надавши йому нових назв: „соціалізм“, „інтернаціоналізм“, „визволення з капіталістичного, колоніального ярма“ і подібних ЛИЧИН.


ОБЩИНА


Від початків московської держави у ХІІ ст. аж до ХХ ст. вся селянська земля в ній належала юридично і фактично сільським громадам (общинам). Кожна община ділила свою землю між своїми членами для користування і обробітку. А що кількість люду в селі мінялася, то община кожні 3 – 5 років робила новий переділ.

Звільняючи 1861 року селян з кріпацтва, уряд мусив продати їм частину дворянських земель. Позаяк селяни не мали грошей, то продав у борг (в Україні та дворянська земля належала колись українським козакам та селянам. Петро І та Катерина ІІ відібрали її від них і подарували дворянам, переважно неукраїнським. Отже, українські селяни купували 1861 р. свою колишню власну землю. Чи ж не „благотворное влияние России в присоединенных окраинах“?). А щоб забезпечити його стягнення, уряд продав не окремим селянам, а у власність общинам. Вся община відповідала спільною порукою за виплату землі і податків. Так московська община збереглася і по 1861 році. Зрештою, московський уряд не міг, хоча б і хотів, продати землю у власність окремим селянам,– бо ж ненавидячи працю на ріллі, московський мужик продав би свій наділ з першої нагоди і втік до міста. Він тікав і з общини, відмовляючись від своєї частки. Московський уряд змушений був заборонити 1861 р. сільській владі видавати паспорти селянам без дозволу повітового начальника. Достеменно така самісінька заборона є і в СРСР. Без паспорта ніхто не міг вийти з хати ні до 1917 р., ні досі.