Geum.ru

Павло штепа московство його походження, зміст, форми й історична тяглість

Вид материалаКнига

Содержание


Xvi. націоналізм москвина
Подобный материал:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   40

Перебравши 1917 року ввесь політичний спадок монархічної Московщини, „демократична“ успадкувала її ненависть до Тараса Шевченка. Москвини в 1917 р. палили „Кобзаря“, портрети Т. Шевченка. Україна відповідала війною. Таку мову москвин розуміє. Московщина вдалася до старого, традиційного способу боротьби: проголосила найзапеклішого ворога всього московського Великого Тараса приятелем Московщини. Навіть пам’ятник йому поставила. Традиційне московське шахрайство, підробка історичних документів виявилися в перекладах творів Т. Шевченка на московську мову. Читаємо: „Как Батурин славный рать царева подпалила“ („Як Батурин славний Москва запалила“); „А в твоей земле царевой есть ли чем питаться?“ („А в твоїй Московщині є чим поживитися?“); „Сечь немчурою обросла. Русские царевы слуги тоже греть умеют руки“ („Січ жидовою обросла. Та й москаль добре вміє гріти руки“). „Крепкой бранью осыпает“ („По-московськи лає“); „Царских слуг объяла зависть, все поразоряли“ („Москалики що заздріли, то все очухрали“); „За что же мы панов рубали? И острой пикой боронили татарам ребра?“ („За що ж боролись ми з ляхами? За що скородили списами московські ребра?“); „Как Сеч разоряли, по церквам оклады-ризы, свечи забирали“ („Як Січ руйнували, як москалі срібло, злато й свічі забрали з Покрови“); „Шляхта была и все взяла, кровь повипивала. А царица даже воздух в цепи заковала“ („Ляхи були – усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували“); „О Богдан мой, сын мой милый! Горе мне с тобою. Что ты сделал, неразумный, с матерью родною“ („Ой, Богдане, нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну“); „Расписке поверил чиновничьей“ („На квиток повірив москалеві“). „Может выжжена Украйна, может Днепр спустили в синее море“ („Може Москва випалила, і Дніпро спустила в сине море“); „А меж ними землячки кое-где мелькают. По-господски так и чешут“ („А між ними і землячки де-де проглядають. По-московськи так і ріжуть“); „Сыновья родные ... под царевой беленою ... заглохшие“ („Твої діти молодії ... московською блекотою ... заглушені“). „Когда начальство раскопает и славний обкрадет подвал“ („Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох“)456.

За часів Т. Шевченка крадену назву „русский“, „Россия“ визнала Європа, та й самі українці. Великий Тарас не визнав і постійно вживав лише „москаль“, „московський“, „Московщина“, не визнавав Московщині права на будь-який спадок Руської держави ІХ–ХІІІ ст. з столицею Києвом і тим протестував проти загарбання України. Один з визначних українців ХІХ ст. зізнавався по програній боротьбі за самостійність України 1917–1922 рр: „Ми ніяк не могли зрозуміти: на що натякає Т. Шевченко, кажучи: „Присплять лукаві і в огні її (Україну), окраденую, збудять“. Хто, як, чому має присипляти, обкрадати? В якому вогні? Хто збудить? Цього ми не розуміли, і не було кого запитати“. Теперішні національно свідомі українці після нової поразки зізнаватимуться теж, що вони не могли зрозуміти ні політичної ваги різниці „росіянин-москвин, Росія-Московщина“, ні кривавих наслідків плутанини цих понять у боротьбі України за свою державну незалежність. Про трагічне нерозуміння іншого тотожного московського шахрайства – „советский“ – ми вже згадували.

Московщення, зрозуміло, охоплює всі царини життя, отже і мистецтво, музику, театр. Московщина не дозволяє українським композиторам у СРСР використовувати українські народні пісні, а примушує використовувати московські. І то не лише народні, а й партацькі т. зв. „цыганские романсы“.

Державне радіо УРСР передавало 1946 р. творів українських композиторів 23, а московських 56. Але й цього мало. Московщина вимагає більше таких московських, що прославляють „героизм русского“ (навіть „советского“) народу і його любов до „матушки России“457. Навіть польські комуністи протестують проти того, що Київське радіо всю програму до Польщі подає московською, а не українською мовою. В Україні радіо і телебачення відводять лише 25 % часу українським темам, а 75 % – московським. Навіть щодо співу, музики, поезії. У Києві випускають лише московські платівки, а українські – аж у Москві458. Кіностудії УРСР виробляють українські фільми московською мовою, а потім роблять переклад українською, і то лише деяких, режисери та актори не знають української мови459. Навіть з „Лісової пісні“ Л. Українки зробили фільм мовою московською (хоча до Америки послали в перекладі українською). „Взагалі фільм українською мовою – це щось винятково рідкісне у нас“,– пише не український націоналіст-емігрант, а київський часопис460.

В УРСР – 60 постійних театрів. З них 30 – москвомовні. В Одесі є шість театрів. З них лише один україномовний. В Кіровограді був до 1917 року український театр. Тепер нема. У західних областях України не було жодного до 1945 року, тепер – кілька москвомовних театрів. У Мукачеві немає україномовного, але є москвомовний.

Один з багатьох московських способів нищити українську культуру – виставляти її мужицькою, простацькою. Майже неможливо було одержати дозвіл на видання якоїсь поважної книжки українською мовою, а московське видавництво Сітіна (в Москві) видавало і продавало (до 1917 р.) в Україні десятки тисяч примірників малоросійського мотлоху, що спростаченим „хахлацким наречием“ показував українця п’яницею, блазнем, недоумком: той завжди виступав з пляшкою в руці, несамовито ревів хахлацькі „частушки“, підстрибував до стелі в гопаці, а потім показував глядачам дулю. Спостерігаємо подібне й тепер. Наприклад, у „Запорожці за Дунаєм“ С. Гулака-Артемовського актор С. Новіков (москвин) зробив з Івана Карася придуркуватого п’яницю, блазня, додавши ще й дикі московські лайки, яких немає в тексті. Так Московщина глумиться, примітивізує, спотворює майже всі українські вистави в театрах УРСР461. І не лише в театрах. Ось московський балалаєчник Є. Блінов скінчив Київську державну консерваторію – до такого досі не доглупався жодний московський монархічний україножер. У 1945 році театри УРСР поставили 130 старих п’єс і лише 30 „радянських“. Московщина затривожилася: „Досі не маємо театральних творів на тему дружби українського і російського народів. Український театр фактично займається буржуазно-націоналістичним просвітянством, ворожим до СРСР, і так виховує глядачів у дусі національної обмеженості і відриву від реального, творчого життя. ... Українські драматурги, композитори, критики мусять виховувати в українському народі любов до великого (прикметник „великий“ при понятті „московський народ“ є обов’язковий в україномовних газетах) російського народу і ненависть до всіх ворогів СРСР, а насамперед, до найлютійших ворогів українського народу – до українських націоналістів-запроданців462. Взагалі, слова „Україна“, „український“ планово вилучаються з ужитку. Катерина ІІ наказувала ще 1790 року малоросійському генерал-губернаторові: „постепенно отучать малороссов от превратного их мнения о своей отменности от русских“. Вже нема назви „Українфільм“, а є Київська, Одеська кіностудії. Дійде черга і до пісень: не буде українських, а будуть полтавські, галицькі, а потім, логічно, дістануться й до мови: галицької, кубанської, одеської. Потім прийде „Новороссия“, а потім і „Юг России“. Українці пишуть з УРСР до своїх рідних за кордон листи московською мовою і просять відповідати їм також московською. Вже 4581 тисяча українців (12 %) вказали в перепису 1959 року своєю рідною мовою – московську.

Московський монархіст М. Погодін говорив, що треба „просвещать“ поляків, добре заплатити їхнім історикам, щоб вони написали незіпсовану польським націоналізмом історію Польщі. Московщині зробити цього не вдалося. А от ми маємо „Історію України“, написану українцями. Вона не лише не „зіпсована“ українським націоналізмом, а й пересякнена московським шовінізмом463. Цього Московщині здається замало. Уряд СРСР 7 листопада 1959 р. наказав зробити обов’язковим вивчення у всіх школах історії московської імперії, а історію окремих „республік“ необов’язковим, підручники з неї цензурує педагогічна академія РРФСР.

Ще 1734 року цариця Анна наказувала губернаторові України князю А. Шаховському вживати всіх способів, щоб женити москвинів в Україні з українками. В Московщині уряд женив з московками тих українців, які там служили. Отже, заохочення до змішаних шлюбів є ще один напрямок московщення інших націй. З України планомірно вивозиться молодь, переважно хлопці. Навіть московська „статистика“ подає, що українців поза УРСР ніби живе: в Латвії 29 тисяч, в Естонії – 16 тисяч, в Литві – 18 тисяч, в Туркменистані – 21 тисяча, в Киргизстані – 137 тисяч, в Узбекистані – 88 тисяч, у Казахстані – 762 тисячі. Разом – 1071 тисяча. На північному Кавказі живе 3 мільйони, на Донщині та Курщині – 1,5 мільйона. У Східному Донбасі – 0,5 мільйона. Разом – 6 мільйонів, а справді понад 15 мільйонів. А скільки мільйонів українців є ще в Сибіру, московська „статистика“ не подає. На всіх тих землях нема жодної школи, де б навчали української мови, а про україномовну школу й згадувати нема що. Не видають там жодної газети, журналу українською мовою, не продають їх там464.

Вивозячи українців (переважно молодих та освічених), Московщина досягає кількох цілей: 1) зменшує кількість українців в Україні і поза нею; 2) збільшує кількість москвинів „малороссийского происхождения“; 3) за­тримує розбудову української культури; 4) зміцнює свою владу в Україні.

Московщення немосковських народів імперії завжди схвалювало ВСЕ московське суспільство, від найправіших монархістів до найлівіших анархістів. Державна Дума беззастережно підтримувала московщення. Провідник лібералів П. Мілюков казав, що Дума схвалювала таке шовіністичне московщення, що його не наважувався здійснювати навіть реакційний уряд, що був послабив 1906 р. утиски та московщення. Дума спонукала уряд поборювати національні прагнення немосковських народів імперії465. Більшість членів Думи становили ліберали, демократи, але жоден не виступив проти московщення. Заперечували іноді проти диких способів московщення, але не проти нього самого. Щобільше: коли члени Думи – немосквини почали вимагати права друкувати та навчати своїх дітей національними мовами, то ВСІ москвини – члени Думи, без єдиного винятку, злобно виступили проти такого „сепаратизма“.

У всьому культурному світі парламент обмежує владу уряду: не дозволяє йому кривдити народ. У москвинів навпаки (як і все). „Зємскіє Собори“ XVI–XVII ст.466 завжди зміцнювали, поглиблювали царський деспотизм. Із наведеного бачимо, що те саме робила і Державна Дума ХХ ст. Тяглість національних традицій подиву гідна.

Міністр освіти граф Д. Толстой писав: „Вся освіта інородців московської імперії має своїм завданням московщити їх, щоби вони злилися з московським народом в одне нерозривне ціле“467. Півстоліття пізніше цю традицію по-своєму висловили вищі урядовці СРСР: „Українізація ніколи не була і не є нашою метою. Вона є лише засобом наблизитися до українського народу, насамперед до селянства. Московською мовою говорять в Україні робітники немісцевого походження, ті, що приїхали з Московщини. Без українізації ми нічого не вдіємо в Україні. Лише українізацією зможемо ми затягнути український народ під свій вплив. Природний розвиток українського народу має свій власний напрям. Не знаючи української мови, ми, комуністи, опинимося поза тим розвитком, поза українським життям“468. А справжні причини розкриває великий знавець цієї справи: „Московщина не може жити без українського хліба, вугілля, сировини. Тим-то ідея державної незалежності України є контрреволюційною. Але відкрито заперечувати цю ідею тепер (1919 р.) ми не можемо. Тепер треба, навпаки, поступитися українцям. Обставини змушують нас погодитися на автономію України. Ясна річ, мусимо дбати, щоби не випустити зі своїх рук фактичну владу в Україні. А без цієї тимчасової поступки українцям ми втратимо Україну назавжди“469. Попереджав про небезпеку відвертого московщення й інший великий знавець цієї справи: „Хоч московська мова є державною в Україні, проте не можемо накидати її українцям насильно. А особливо не повинні дратувати московською мовою українське селянство. Його теперішня ворожість до нас є дуже, дуже небезпечна нам і стане тисячократно небезпечнішою, якщо накидатимемо йому московську мову“470. А конференція ВКП(б) ухвалила: „Всі члени КПУ мусять усувати всі перепони вільному розвиткові української культури. Мусять ставитися до українських патріотів дуже терпеливо, з розумінням, дружньо, пояснюючи їм користь союзу України з Московщиною. Кожний член КПУ мусить якомога швидше вивчити українську мову і не допускати, щоб її хтось ставив на друге місце після московської“471. А вже коли московські більшовики зміцнили свою владу в „республіках“, заговорили по-іншому: „обов’язкове вивчення московської мови в усіх республіках СРСР благотворно впливає на життя цих республік, бо відкриває всім доступ до культурних здобутків всіх народів СРСР, а насамперед, великого московського, а отже, до світової культури. Тому-то московська мова фактично вже стала спільною мовою всіх народів СРСР“472.

Можна навести безліч висловлювань керівних москвинів та їхніх підспівувачів у „республіках“, що обґрунтовують необхідність придушення немосковських мов і культур. Коротко їхні докази такі: „Знання московської мови відкриває двері в широкий світ. У всіх сусідніх з СРСР державах московська мова є вже обов’язковим предметом у школах. Навіть у ворожих до нас США вивчають її у 200 вузах, і капіталістичний уряд дає стипендії тим, хто вивчає московську мову. Всі народи СРСР позичають у московської мови слова, яких їм бракує. Позичає й Україна, бо ж не має досі своїх наукових та технічних словників. Отже, забуваючи недорозвинену українську, а вивчаючи високорозвинену московську, українці стають на великий шлях поступу. Хто не хоче знати московської мови, той ворог поступу, ворог людства. А оскільки історична доля вказала московському народові вести все людство шляхом поступу, то той ворог водночас є ворогом і СРСР. Отже, ворогом і України...“. Це – зміст усіх підручників московської мови, виданих в УРСР. Таке пишуть у журналах і книжках473. Панує в Україні московська мова? Та хіба ж Московщина завинила тому? Хіба українці не мають своєї республіки, свого уряду? Хіба ж не український уряд видає закони в Україні? Московський уряд ніколи не видавав жодного закону про українську мову в Україні, бо ж за Конституцією СРСР не має на те права. Чи може українці хочуть, щоби московський уряд заборонив українцям говорити московською мовою? Отже, московщення немосковських народів СРСР – це не їхнє знищення, а „інтернаціоналізація“, тобто великий поступ, бо ж здійснює найбільший ідеал всього людства – світове, безнаціональне, безкласове суспільство, основа вічного миру на планеті. Отже, мати московську мову слід не за другу рідну, а таки за першу рідну. Море пролитої крові, гори трупів, пекельні муки мільйонів невинних дітей, жінок, руїна багатющої України, загарбання земель і поневолення народів у Європі й Азії, розвал держав зсередини, розпалення війн в Азії і багато ще подібного, що його здійснила Московщина за 1917–1968 роки,– все це, мовляв, зовсім не на рахунку Московщини, а лише інтернаціонального комунізму. Куряча сліпота.

Нарешті ще один документ, хоч і не урядовий. Нарада з питань культури української мови в Києві ухвалила 15 лютого 1963 р. порушити клопотання перед ЦК КПУ і перед урядом УРСР:

1) щоб у всіх вищих школах, технікумах та ремісничих курсах запровадити навчання українською мовою;

2) щоб у всіх установах, підприємствах, на залізницях та іншому транспорті і в торгівлі всі справи вести українською мовою;

3) щоб Академія Наук, інститути, видавництва видавали наукові твори здебільшого (!) українською мовою;

4) щоб кіностудії творили художні й наукові фільми українською мовою, а фільми інших республік щоб перекладали українською мовою;

5) щоб у республіках СРСР, де живуть українці, відкрити школи з українською мовою навчання;

6) щоб створити при Інституті мовознавства АН комісію культури української мови, яка мала б сприяти розвиткові і поширенню української мови в усіх ділянках державного і громадського життя.

Про що говорить цей документ? Що всього вищенаведеного ще немає в Україні. Що не існувало і не існує уряду УРСР і навіть самої УРСР. Якби існували, то існувало б уже майже півстоліття все вищенаведене і багато ще чого, що його має кожна самостійна держава.

XVI. НАЦІОНАЛІЗМ МОСКВИНА


Пошкрябайте московського соціаліста і побачите московського шовініста.


В. Ленін


Національні інтереси Московщини збігаються з соціальними інтересами московської бідноти.


В. Ленін


„Дайте мені вичерпну книгу історії народу, і я без великої помилки скажу вам, що той народ зробить тепер“,– писав італійський історик Б. Кастільйон. Вичерпну – це не тільки перелік історичних подій, але аналіз тих сил, що ці події творили. У ХХ ст. було лише кілька українців, які розуміли це, та їхні голоси були воланням у пустелі. Один з цих небагатьох пише: „Націоналізований большевизм, чи радше збольшевизований націоналізм – це буде щось далеко жахливіше за царат, з його „чорною сотнею“. Це буде дика реакція московського народу, ображеного, побитого, обдуреного своїми мріями панувати у світі, переляканого втратою колоній. Ця Московщина вже брикає в утробі сталінській. Коли народиться, щойно тоді побачать українці вовчий апетит того північного „брата“ і боротьбу на життя чи смерть“474.

Монархічна Московщина не допускала до влади лібералів, демократів, соціалістів, і ті боролися з урядом за право брати участь у державному керівництві. Мавпуючи європейських демократів, вони вимагали свободи слова, зборів, спілок і парламенту. Московське поступове суспільство ставилося ворожо до імперського уряду і вимагало ліберальних реформ. Це породило у немосквинів оману щодо його демократичності. Немосквини повірили, що московська інтелігенція демократична, ворог усілякого утиску, гноблення, отже й національного. Українська інтелігенція повірила, що московська демократія щиро прихильна до боротьби України за свої права. Ця безпідставна, некритична українська віра була непохитною, наче під гіпнозом. Голосів незадурманених українців, як напр. М. Міхновського, Д. Донцова не хотіли слухати. Найяскравіші вияви шовінізму московської „демократії“ не відкривали очей загіпнотизованим українським москволюбам. Гіпноз великих слів був сильніший за факти.

У березні 1905 р. зібрався в Петербурзі з’їзд журналістів всієї імперії, щоб виробити спільну тактику боротьби за конституцію. Українські журналісти влаштовували щоденні окремі наради журналістів-немосквинів, запропонували з’їздові ухвалити вимогу до уряду визнати немосковським народам імперії однакові з москвинами права щодо культурного, національного життя, зокрема право вживати своїх мов у громадському житті. З’їзд не захотів навіть обговорювати ту вимогу475. Товариство московської прогресивної інтелігенції „Лига просвещения“ на своєму з’їзді 1908 р. ухвалило більшістю голосів протест проти запровадження української мови в початкових (лише в початкових) школах в Україні... „з огляду на безпеку і цілість імперії“ – як записано в ухвалі. Письменник І. Тургенєв був україножером, і то ницим, бо своє україножерство приховував за личиною ліберальної балаканини476. Ліберальний письменник І. Аксаков вимагав від уряду заслати П. Куліша до Сибіру за те, що той складав словник української мови та перекладав Св. Євангеліє українською мовою, і взагалі за те, що писав і видавав українською мовою. Ницим україножером був і божок московської „демократії“ В. Бєлінський, чиї сповнені ненависті характеристики Тараса Шевченка і „хохлов“ ми вже цитували. Вираз: „Не было, нет и быть не может никакого украинского языка“ Валуєв позичив у ліберала М. Костомарова, який висловився так про україномовну наукову літературу, хоч був він напівмосквин (мати – українка), написав книжку про разючу різницю між українцем і москвином477 та про всеслов’янську союзну державу з повноправною Україною478 і заснував українське „Кирило-Мефодієвське Братство“. Але коли польський письменник (українського роду) Франц Духінський (1817–1893) науково довів азійське походження москвинів, то М. Костомаров дуже обурився, і не змігши науково заперечити його доводів, гостро лаяв його в часописах.

Ліберал, професор М. Погодін писав, що єдиним мірилом вартості московської імперської політики мусить бути могутність та неподільність імперії, а не інтереси та потреби населення. Тому-то в Україні все, що виходить поза межі гопака і народної пісні, є шкідливим московській імперії, і тому це треба нищити“479. Провідник московських соціалістів Г. Плєханов теж не уникнув україножерства. Його близький приятель пише: „Г. Плєханов був великим патріотом до глибини душі. Він мріяв про велику московську соціалістичну імперію і ставив її понад усе. Сепаратистів люто ненавидів. Був запеклим „единонеделимцем“ і асимілятором. Поляків ненавидів за їхній польський патріотизм і вимагав від них, щоб вони були московськими патріотами. Був запеклим україножером. Національно свідомих українців, а надто Т. Шевченка ненавидів значно лютіше, ніж найбільший україножер, монархіст М. Катков, що ніколи не забуде і не простить Т. Шевченкові те, що той писав: „Знаю московську мову, але не хочу нею розмовляти“480.

Один з найближчих приятелів Леніна писав: „В. І. Ленін був москвином з голови до ніг. Він був уособленням Московщини. Знав її глибоко і відчував її глибоко. Хоч і був довгі роки на еміграції, проте від нього завжди московським духом віяло. Коли він жив у Кракові, то часто їздив до російсько-австрійського кордону „ковтнути якомога більше московського повітря“481. Н. Крупська додає: „Ми тут у Кракові обоє дуже тужимо за рідною Московщиною. Володя є великим московським націоналістом. Він не хоче і глянути на картини польських художників, але каталог Третяковської галереї захоплює його годинами. Він зголоднів за московською літературою. Л. Толстого, О. Пушкіна і все з московської літератури, що її ми тут можемо знайти, Володя читає і перечитує десятки разів“482. В. Ленін писав: „Чи почуття нашої національної гордості є чуже нам, московським пролетарям? Ясна річ, що не чуже. Ми, московські пролетарі, любимо нашу рідну Московщину, нашу рідну московську мову“483. І справді, любив московську мову, протестував проти її засмічення: „Ми спотворюємо московську мову. Ми вживаємо чужі слова зовсім без потреби. Чому кажемо „дефекты“, коли можна сказати „недочеты“, „недостатки“, „пробелы“? Можна простити малописьменній людині, що вона вживає чужі слова, яких навчилася з газет, і добре не розуміє їхнього значення. Але не можна простити цього нашим письменникам. Вже час проголосити війну тим, хто вживає в московській мові чужі слова. Мене чорти хапають, коли я читаю в наших газетах чужі слова“484. За таку саму „чистоту украинского языка“ Московщина вигубила всіх українських академіків-мовознавців, і відтоді дбати про чистоту української мови – „буржуазный национализм“. А от чистота московської мови – це соціалістичний інтернаціоналізм.