Павло штепа московство його походження, зміст, форми й історична тяглість

Вид материалаКнига

Содержание


Хi. яничарство задля москвина
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   40

Відважніші москвини іноді тікали з Московщини. Наприклад, князь А. Курбський 1562 р., син канцлера В. Ордин-Нащокіна Воін 1660 р., син Петра І Олексій – 1720 р., дипломат Г. Катошіхін – 1664 р., проф. В. Печерін – 1835 р. З СРСР втекли десятки великих урядовців і сотні менших. Вони написали книжки про життя в московській імперії: G. Katoschihin „Moskowien zur Zeit des Zaren Alexej Michajlowitsch“ 1664, I. Gouzenko „The Iron Curtain“ 1948, V. Kravchenko „I Choice Freedom“ 1946, W. Kriwitsky „I Was Stalin’s Agent“ 1940, G. Takayev „Betrayal of an Idea“ 1954, A. Barmin „One Who Survived“ 1952, O. Kasenkina „A Leap to Freedom“ 1949. Хто не міг утекти, пересилав таємним шляхом рукописи за кордон, щоб там надрукували: Б. Пастернак, В. Тарсіс, А. Терц (Андрій Синявський), М. Аржак (Георгій Даніель) та інші. Всі – немосквини (змосковщені). Батько В. Тарсіса – грек, мати – українка Приходько.

Коли чужинецькі уряди не видавали втікачів, москвини їх зваблювали „на родину“, як Петро І, що обіцяв синові не карати його, якщо повернеться, але негайно ув’язнив і власноручно закатував. Уряд СРСР проголосив 1922 року амністію всім емігрантам, які повернуться. Кілька тисяч їх повернулося і загинуло в сибірських каторжних таборах. Кого не можна було звабити, Московщина викрадала, як 1740 р. з Гамбурга небіжа гетьмана І. Мазепи – Андрія Войнаровського, а з Парижа 1930 р. генерала А. Кутепова та В. Міллера в 1937 р.

Таємне вбивство – традиційний московський спосіб. Так убито емігрантів: В. Кривитського, Г. Бєсєдовського, генерала Врангеля (25 травня 1938 р. в Парижі), естонського міністра А. Карга (1 грудня 1924 р.), болгарського генерала К. Георгієва (14 травня 1925), сина Л. Троцького – Сєдова (16 лютого – в Парижі), Л. Троцького (1940 р. в Мехіко), єпископа Помера (12 жовтня 1934 в Ризі), посла Д. Новішина (25 січня 1937 у Парижі), генерала НКВД І. Рейса (16 вересня 1937 у Швейцарії), письменницю Т. Солоневич (3 лютого 1938), С. Петлюру (25 травня 1926 у Парижі), Є. Коновальця (24 травня у Роттердамі), Л. Ребета (12 жовтня 1957 у Мюнхені), С. Бандеру (15 жовтня 1959 у Мюнхені).

Доречно згадати таку „дрібничку“. Коли Петро І приїхав із своїм почтом до Англії, король розмістив їх у домі, відповідно устаткованому для високих гостей. По тримісячному гостюванні москвини від’їхали, лишивши дім у такому стані: підлога та стіни запльовані, меблі поламані, шпалери поздирані, дорогі образи на стінах кулями подірявлені, квіти і газони затолочені, наче полк пройшов по них і т. п. Наробили шкоди на 350 фунтів стерлінгів208. У Парижі Петро І поводився, як у Петербурзі. Зупиняв на вулиці чужий ридван і наказував везти його. Він та його почт заходили до крамниць, брали що хотіли і не платили. З маркизою де Роган Петро повівся так, що її чоловік кинувся його бити. На французьких аристократичних учтах Петро і його супутники не вживали виделок, брали їжу руками.

Визнавши уряд В. Леніна 1923 р., англійський уряд надав посольству Москви старовинний палац, справжній музей середньовічної лицарської культури. Багатющі фрески, великої історично-музейної вартості картини, меблі, посуд тощо. Москвини почали вести комуністичну пропаганду в Англії, і вона розірвала дипломатичний зв’язок. Посольство Москви виїхало з Англії, залишивши палац ще в гіршому стані, ніж колись Петро. Там не лише було все понищено, а й вивезено з нього всі музейні речі. На протест англійського уряду уряд Москви відказав, що відповідає лише за ті речі, на які посол дав розписку.

На учті член іноземного посольства, охочий балакун не давав Петрові нагоди мовити слово. Петро слухав, слухав, а потім мовчки плюнув тому в очі і пішов геть. Микита Хрущов плюнув в обличчя всьому цивілізованому світові, коли в ООН скинув свій московський лапоть і гатив ним по столі.

Цілковито не пускати до себе жодного іноземця Московщина не могла, бо потребувала фахівців розбудовувати державу. Чимало з них, повернувшись додому, написали спогади про Московщину, що спростовували міф про її силу, тому Московщина нищила ті книжки, а 1591 р. вимагала від англійського уряду знищити книжку Д. Флетчера, а по відмові сама скуповувала і палила. Від австрійського уряду вимагала 1707 р. знищити книжку Ю. Корба. Підкупила 1800 р. французького друкаря, щоб той не друкував невгодні Московщині місця в книжці К. де Рульєра. Загарбавши Крим, Московщина зібрала і попалила 1833 р. татарські книги, документи, скуповувала і палила 1866 р. книжку К. Делямара, бо в ній на європейській карті була показана Україна як окрема держава. Петро І посилав своїх вивідачів по всій Європі вишукувати старі карти, на яких Україна зазначалася окремою державою, а Московщина називалася її правдивим ім’ям Moskovia. Ще коли Україна була частиною Польщі, цар Олексій вимагав від короля, щоб він заборонив друкувати українські книжки, а надруковані спалив і авторів покарав на горло.

Москвини на американській та англійській службі з допомогою москволюбів повикрадали в США і Англії, наприклад, 35 українських технічних та наукових (термінологічних) словників, що їх видала Українська Академія Наук до її розгрому 1933 р., і які Московщина знищила в СРСР разом з авторами. Тепер ті словники Україні дорожчі золота, бо доводиться складати суто українську наукову та технічну термінологію. На щастя, знайшлося кілька українських емігрантів, які відшукали ті словники у приватних бібліотеках поза СРСР і зробили з них мікрофільми, щоб вони не згинули у наступній війні. Москвини на німецькій службі понищили всі українські громадські бібліотеки та архіви в Німеччині та в окупованих німцями країнах. У Парижі – бібліотеку й архів імені С. Петлюри, у Празі – Українського Музею, у Берліні та у Варшаві Українських Інститутів, у Чехії – Українських Високих Шкіл тощо.

Щоби замаскувати загарбання України 1919–1922 рр. своїми військами, москвини в СРСР і поза ним видали безліч книжок, які доводять, що ніякої окупації не було, а український народ сам прилучив Україну до СРСР, що ніякої війни між Московщиною і Україною тоді не було. Якраз у згаданих понищених українських закордонних архівах зберігалися тисячі історичних документів, що викривали московську брехню. Іноземні історики з тих документів могли довідатися правду. В СРСР такі документи знищено ще перед останньою війною. А вцілілі задля московських потреб залишено в Академії Наук УРСР замкнутими на сім замків на сьомому поверсі будинку книгозбірні. Кремлівські можновладці знають ліпше за будь-кого справжню „силу“ СРСР. Знають, що сидять на вулкані. Знають ліпше за українців силу України і причини її слабкості. Знають, що найбільшою її слабкістю є ЗНЕВІРА українців у власних силах, яку породило незнання української історії, бо Московщина навчала їх брехливої, перекрученої для московських потреб.

Знищені і заховані історичні документи нищили московську брехню про слабкість України, доводили на фактах СИЛУ України. Московщина знає, що саме і лише Україна заб’є осиковий кіл у могилу московської імперії. Отже, старається всіма способами ослаблювати Україну, бо пізнавши свою історію, українці напевно усвідомлять свою СИЛУ. Розуміючи це, Москва 24 травня 1964 р. підпалила український архів, що переховувався у книгозбірні АН УРСР – саме сьомий поверх, де зберігалися документи з визвольної боротьби України в 1917–1937 рр. Московщина визнала, що згоріло понад 600 тисяч документів. Раніше Московщина спалила головні національні книгозбірні в Ашхабаді (Туркменія) та в Самарканді (Узбекистан).

Московські емігранти з таємною допомогою посольства СРСР та посольства т. зв. УРСР (керівник Л. Кизя) робили все, щоб заокеанські українські переселенці не поставили пам’ятника Т. Шевченкові у столиці США. Посипалися до уряду протести проти пам’ятника. Могутня московська мафія тиснула на членів парламенту та сенаторів, погрожувала їм, якщо не скасують свого дозволу. Пам’ятник відкрив 24 червня 1964 р. колишній президент Д. Ейзенхауер. Понад 100 тисяч українських переселенців з усього світу приїхали на цю урочистість.

Самої лише залізної завіси і нищення правдивих книжок та документів замало, щоб підтримувати міф про силу Московщини. Треба якось цю силу доводити. Катерина ІІ дала Вольтерові 25 тисяч рублів, щоб він написав історію московської держави. Микола І давав Бальзакові ще більшого хабара, щоб той написав проти книжки А. де Кюстіна про Московщину. Московський уряд до 1917 р. щороку платив паризьким часописам, щоби вони не друкували чогось шкідливого Московщині. Платив і пізніше: уряд СРСР заплатив 1925 р. паризьким часописам 750 тисяч франків хабара209. Всі москволюбні видання в Галичині виходили за московські рублі. Оплачуються й донині тисячі москволюбних книжок. Наприклад, відомий англійський автор політичних, економічних, націознавчих праць Сідні Веб (не комуніст) задумав написати книжку про СРСР, поїхав до Москви. Там дали йому вже написаний англійською мовою великий рукопис і виразно натякнули, що він може видати його під своїм ім’ям, перевіривши мовляв цифри та факти, а працівник московського посольства в Лондоні перекладе потрібні йому матеріали безплатно. С. Веб так і зробив, видав під своїм прізвищем книжку: „Советский коммунизм – новая культура“ загальним накладом 100 тисяч примірників. Ця історія виявилася лише тому, що службовець міністерства закордонних справ у Москві і співавтор того рукопису Ігор Боголєпов утік з СРСР і розповів усе сенатській комісії США210.

Та чужинець, зрозумівши, що він помилився, може „зрадити“ Московщину. Чистокровний же москвин боронитиме будь-який свій уряд. Вороги радянської влади – москвини-емігранти і москвини-в’язні боронили, боронять і боронитимуть ту владу, бо вона рятувала, рятує і рятуватиме московську імперію від розвалу. Генерал А. Денікін у 1941 р. закликав своїх колишніх генералів і офіцерів повертатися до СРСР боронити імперію. І багато повернулося. Запеклий монархіст В. Шульгін, переконавшись (за кордоном), що більшовики врятували і рятують московську імперію, назвав трагічним непорозумінням війну 1918–1920 рр. московського „білого“ війська проти московського „червоного“, бо ж обидва були московські національні, і обидва мали ту саму мету – рятувати імперію211.

Таким чином, московська залізна завіса від усього світу існує від першого дня Московщини по сьогоднішній. Існує вже 800 років.

ХI. ЯНИЧАРСТВО ЗАДЛЯ МОСКВИНА


З Північною Руссю не зломим союзу.

Ми з нею близнята по роду.


М. Драгоманов


Самі себе звоювали.


Гетьман І. Мазепа


Якби не похилилися раби,

То не стояло б над Невою

отих осквернених палат.


Т. Шевченко


Глибшого єства московського загарбництва (імперіалізму) не збагнемо, розглядаючи якийсь один його бік з якоїсь одної точки погляду. Московське загарбництво багатобічне, надзвичайно гнучке, застосовує багато різноманітних способів та засобів. Вивчаючи природні причини, що створили московське загарбництво та досі його живлять, треба водночас досліджувати його стратегію і тактику. Історики не згадують надзвичайної ваги факту: москвини кажуть правду, коли стверджують, що жодного народу не завойовували. І це – правда. Завойовувати – це перемогти військовою силою. А всім без винятку перемогам Московщина завдячує не своїй силі, а слабкості та ще глупоті своїх ворогів. Слабкість московських ворогів не була фізичною, матеріальною. Московщина підбивала під себе народи культурно, господарчо і військово значно сильніші, наприклад, Україну чи Польщу.

Чим же їх перемагала і перемагає варварська Московщина? Вживаючи сучасні поняття – холодною війною. Московське військо лише завершувало, закінчувало вже здобуту перемогу війною холодною. Від кого навчився москвин такої навіть не хитрості, а справді великої політичної мудрості? І що таке, властиво, є „холодна війна“?

Китайський стратег Сун-Тсу написав 2500 років тому „Мистецтво війни“, що її можна було б назвати „Мистецтво холодної війни“. У тій книжці читаємо: „Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави, зсередини тієї держави і руками її громадян. Для того вживайте всіх засобів і способів, не оглядаючись ні на що. Наприклад, приваблюйте, затягайте визначніших, впливових, поважних осіб до злочинної, протизаконної дії. Потім примушуйте їх служити нашій державі, загрожуючи оприлюднити їхні підлі вчинки. Коли вони не погодяться, то оприлюднюйте всі знеславлюючі (компрометуючі) їх факти. Нав’язуйте приятельські зв’язки з шумовинням, злочинцями, продажними, покривдженими, озлобленими на владу і на суспільство людьми. Не шкодуйте грошей і зусиль, щоб поширити і поглибити всяке озлоблення, невдоволення, незгоди, ненависть, підозру, упередження поміж людьми і групами їх. Під’юджуйте молодь проти старших поважних людей. Руйнуйте національні та релігійні традиції. Поширюйте розпусту. Щедро платіть повіям, танцюристкам, шинкарям, щоб вони зваблювали молодь на пиятику і танці, що руйнують мораль і здоров’я молоді. Перешкоджайте всіма способами тим заходам уряду і суспільства, які зміцнюють духовно і фізично здоров’я ворожої нації. Робіть усе, що можете, щоб їхньому війську завжди і постійно бракувало їжі та військового спорядження і за мирного часу. А понад усе не шкодуйте грошей на підкуп донощиків та шпигунів з громадян ворожої нам держави. Мусите їх мати в усіх установах, у всіх галузях життя ворожої нам держави. Не легковажте і дрібницями. Збирайте всі відомості в одному місці, що має їх оцінити і планово використати задля нашої держави. Витрачені на все це гроші повернуться з величезним зиском. Державний муж, що володіє зібраними відомостями про ворожий народ і що має мережу своїх агентів у ворожій державі, такий державний муж важить для нас більше, ніж усі наші скарби разом, він бо ж їх збільшить, вигравши війну“212.

У кожній сусідній з Китаєм країні жили і живуть у містах, чи мандрують по країні тисячі китайців, продаючи свій крам (переважно шовкові тканини і таємно – опіум). В. Ленін створив 1917 р. кілька полків з таких китайців. Вони були найвірнішими В. Ленінові.

Ще одна книжка, що її написав у ХІ ст. перс Нізам-ал-Мулк. У ній читаємо, що головним завданням послів є заснувати (організувати) і керувати мережею шпигунів у країні, де він працює. Посол мусить довідуватися про все життя країни: про стан доріг, гірських переходів, про озброєння і лад війська, фортець, промисловість і землеробство, про запаси харчів, торгівлю, про стан державної скарбниці і т. п. Мусить вивчати вдачу народу, його незадоволені потреби, причини всякого незадоволення, про вплив релігії і священиків. Мусить знати життя, характер, нахили, слабкості короля, міністрів, вельмож і провідної верстви. На цих відомостях наш уряд мусить будувати свою стратегію і тактику у війні і в дипломатії213. Персія мала жваві зв’язки з Індією і Китаєм від прадавніх часів, отже, китайці читали книжку Нізам-ал-Мулка. Сусідами Китаю були монголи, і вони запозичили багато чого від китайців, в тому числі і їхню стратегію й тактику дипломатії та війни. Монгольські розвідники під личиною купців, торгівців, знаючи мову, або маючи платних агентів з місцевого населення, подавали своєму урядові докладні відомості про стан держави, що її хотіли монголи завойовувати. Монгольські хани задовго до війни добре знали всі слабкі і сильні місця ворога: де, як і чим ударити. Задовго до війни вони підривали сили тієї держави зсередини; починали війну тоді, коли сила ворога вже була захитана, напівзруйнована. Тим-то Чингіс-хан та його наступники ніколи не мали воєнних поразок214.

Завоювавши Московщину, татаро-монголи змішалися з прамосквинами-фіннами кровно і культурно. Створився новий азійський народ – московський. Татари були значно культурніші, і провід Московщини опинився в руках московсько-татарських метисів або чистокровних татар. Скажімо, цар Борис Годунов був татарин. Так у Московщині продовжилася стара монгольська політична і воєнна стратегія і тактика, що її тепер називають „холодною війною“, себто підрив сили ворога зсередини, руками самого ж ворога.

Влітку й восени 1917 р. московські партії боролися і билися за імперську владу. Фактично її не було, уряд був безсилий. Московські солдати розбігалися по домівках, армія розвалювалася. В Україні було інакше. Всі українські партії об’єдналися і створили українську державну владу – Українську Центральну Раду (УЦР). Її накази охоче виконували всі українці. Отже, Московщина була роз’єднана і безсила, а Україна об’єднана і сильніша, бо мала понад 100 тисяч вояків у зукраїнізованих полках, які самі, без наказу згори створилися і рвалися до бою з Московщиною. В імперському війську було понад 4 мільйони українців. Спираючись на вже зукраїнізовані полки, український уряд мав можливість змобілізувати 2–3-мільйонне військо, бо всі військові і селянські з’їзди 1917 р. домагалися цього від УЦР; вимагали повиганяти з України всіх москвинів і поставити українське військо на московсько-українському кордоні. Вимагали негайно проголосити державну незалежність України. Вихована на москволюбних ідеях М. Драгоманова українська інтелігенція (соціалістична і несоціалістична) цього якраз НЕ хотіла, прагнула протилежного. Її провідник у своїй сповіді пізніше писав: „Ми, українські демократи, були щиро і безоглядно закохані в московську демократію. Ми непохитно їй вірили. Вірили, що її ідеали, ідеї, інтереси тотожні з нашими. Отже, московська демократична імперія є також і українською, і тому українці мають її боронити. Будь-яке відокремлення України від демократичної Московщини вважали ми безглуздим, назадницьким, згубним самій же Україні (москвини таке саме вбивають і тепер у голови українців.– П. Ш.). Гасло української державної незалежності ми одностайно і з обуренням відкидали, заперечували“215. Ці, трагічно нещасні хохли, патріоти „єдиной-неделимой матушки Расеи“, несвідомі свого яничарства, півроку переконували українського вояка, що військо – то „буржуйська“ вигадка, щоб поневолювати трудовий народ, отже, демократична Україна війська не потребує, і радили воякам кидати зброю і йти додому панську землю ділити. Переконували, що московська демократія є найщирішою приятелькою України, і лише миру з нею прагне, а воювати проти України й не думає. Коли б таке казали москвини, то український вояк ніколи б їм не повірив. Але переконували свої, українці, та ще й учені, поважні „батьки народу“, що їх Московщина колись карала за любов до України. Якже не повірити таким людям? Наслідок: столицю 40-мільйонного народу, що мав 4 мільйони вишколених вояків і вдосталь зброї, боронило лише 3 тисячі вояків, у тому числі 300 дітей, що не вміли стріляти.

Мудро вчили Сун-Тсу та Нізам-ал-Мулк. Вся трагедія України 1917–1922 років полягала в тому, що невблаганне життя примушувало українську москволюбну і соціалістичну інтелігенцію воювати проти коханої старшобратньої демократії. Примусило ворогів української незалежної державності воювати, боротися ЗА українську самостійну державу. Примусило переконаних борців за соціалізацію боротися за приватну власність. Примусило питомих безбожників звертатися за допомогою до св. Софії. Було б і справді якимось чудом, якби вони цю боротьбу виграли.

Катастрофа 1917–1922 років була карою Божою Україні за те, що її провідна верства відцуралася українських національних святощів, прадідів з їхніми заповітами, національних традицій; відцуралася власної матері – національної і християнської України. Величезний вибух національної стихії 1917 р., опинившись без проводу, розпорошився на тисячі окремих повстань, змарнувався. Цю кару Божу за національну зраду провідників бачимо в усій нашій історії від Переяслава по сьогодні. Чесних українських патріотів Московщина вигубила. Залишилися і дали нащадків моральна підлота, лакузи, що за шмат гнилої ковбаси матір рідну продавали. Їхніми руками і головою Московщина розбудувала свою імперію і втримує її сьогодні. Тому тема „яничарства“ є чи не найголовнішою в українській історіографії. А вона й досі не розроблена. Обмежимося кількома прикладами.

Князь Костянтин Острозький, якого славлять наші малоукраїнці, був вірним слугою Польщі. Його жінка-полька католичила і польщила його дітей, а він пальцем не ворухнув. Коли князі Глинські 1507 року повстали проти Польщі, щоб відновити українську незалежну державу, Острозький став на бік Польщі. До речі, Московщина обіцяла Глинським свою військову допомогу. Коли ж вони повстали, допомогла... Польщі. Навіть ув’язнила Глинських, коли вони після поразки втекли до „союзниці“ Московщини. За Б. Хмельницького найбільшим польским яничаром був Адам Кисіль.

Кошовий Запорізької Січі Яків Барабаш та полковник Мартин Пушкар підняли 1658 р. повстання проти гетьмана Івана Виговського саме перед вирішальним Конотопським боєм. Проте І. Виговський вибив до ноги стотисячне московське військо так, що цар Олексій наказав своїм воєводам замиритися на будь-яких умовах і сам збирався тікати з Москви. Татари були союзником України і допомагали І. Виговському, отож на той час не було в Криму татарського війська. Користуючись з цього, кошовий Іван Сірко напав на Крим і пограбував його. Обурені татари залишили Виговського і подалися до Криму, руйнуючи все на своїм шляху і забираючи тисячі українських бранців. Чи І. Сірко був дурень, чи підкуплений Московщиною? Без татарської допомоги сили І. Виговського значно зменшилися. Використовуючи це, полковники Іван Безпалий, Тиміш Цюцюра, Яким Сомко, Василь Золотаренко, Іван Сірко з допомогою Московщини підняли 1659 р. повстання проти гетьмана І. Виговського і цим так ослабили силу України, що Московщина вже змогла накинути Україні свої умови миру. Як назвати цих полковників?

Гетьман Іван Брюховецький віддав 1665 р. Московщині рештки самоуправних прав України, хоч не був примушений нічим і ніким. Хто ж був І. Брюховецький?

За намовою москволюба єпископа Лазаря Барановича полковник Дем’ян Многогрішний зрадив 1669 р. гетьмана Петра Дорошенка. Московщина зробила його гетьманом, і він віддав їй ще більше прав України (Московщина пізніше віддячила йому – заслала до Сибіру). Як назвати Д. Многогрішного?

Налякавшись перемог гетьмана Петра Дорошенка, Московщина погодилася прийняти його вимоги: забрати з України московські залоги і не втручатися в жодні справи України. Але полковник Іван Самойлович переконав москвинів не поступатися гетьманові, а далі продовжувати війну, обіцяючи допомогти Московщині розбити П. Дорошенка. За це Московщина зробила Самойловича гетьманом, і він обрав на Київського митрополита завзятого москволюба князя Гедеона Четвертинського та послав його 1685 р. висвячувати не до Вселенського Патріарха, як це було від князя Володимира і до того часу, а до московського патріарха. Так він підпорядкував Українську Церкву московській, не примушений ніким і нічим. Як назвати І. Самойловича?