Geum.ru

Дослідження соціальних проблем села Кальника наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Вид материалаДокументы

Содержание


Різдва Пресвятої Богородиці
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
§2. Джерельна база та історіографія історії церкви

Різдва Пресвятої Богородиці


Джерельна основа дослідження діяльності кальницької церкви Різдва Пресвятої Богородиці, парафії та її священнослужителів є цілком достатньою.120 Це, насамперед, архівні матеріали фонду № 127 Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, де зберігаються клірові відомості, метричні та сповідальні книги кальницької церкви121. Частина метричних книг з 1875 р. по 1917 р. є важливим комплексом документів Державного архіву Вінницької області. Ще за радянської доби частину матеріалів Київського історичного архіву було передано на місця задля покращення виявлення потрібних вихідних матеріалів родоводу окремої особистості тієї чи іншої області України.

Низка документів з цієї проблеми зберігається в інших справах фонду № 127. Матеріали розкривають життя й діяльність кліриків церкви, проведення реставраційних робіт сільського храму в 60-х та 80- х роках ХІХ ст., спроби спорудження нового храму на початку ХХ ст., соціальне єство кальницької громади під час обговорення актуальних питань релігійного життя сільської парафії122. Персоніфіковане бачення соціальних проблем в історії села Кальника цього періоду стало можливе через документальні матеріали, які зберігаються у справах Липовецького й Уманського духовних правлінь, зокрема з життя священика Стефана Бошковського, його судові тяжби з духовною та світською владою123.

Надзвичайно великою інформативністю насичені справи фонду №  712 “Київської семінарії”, де зберігаються особові справи слухачів Київської семінарії, зокрема Сергія Оппокова, відомостями про кількість навчальних духовних закладів Київської єпархії, їх фінансове забезпечення у 1829 р. про заборону особам духовного звання одружуватися з “нареченими низького походження”124.

Архівні матеріали про розвиток церковного життя кальницької парафії відкладались і в інших адміністративних управлінських органах влади. 13 листопада 1889 р. за № 17911 був розісланий циркуляр Київського, Волинського і Подільського генерал-губернатора графа О. П. Ігнатьєва, який вимагав від Церковно-будівельного присутствія подати повну картину побудованих та реставрованих храмів за період дії Височайше затверджених 7 грудня 1867 р. правил. Весною 1890 р. така інформація надійшла від губернського архітектора Київської губернії М. С. Іконникова. У ній є матеріали, що стосуються й кальницького храму Різдва Пресвятої Богородиці125.

Нормативні документи місцевого значення, розроблені місцевою адміністрацією стосовно церкви зібрані у фонді № 17 Київського губернського церковно-будівельного присутствія, в якому є офіційні матеріали, які відтворюють методи й прийоми розробки проектів будівництва нових і реконструкції старих храмів Київської губернії, документи, які фіксували, коли і за яких умов потрібно виконувати подібні роботи. Вони просякнуті “турботою” місцевої влади про відновлення “стародавньоросійського надбання”, остаточного знищення польсько-католицького впливу поміщиків на місцеве населення шляхом будівництва добротних, великих і “красивих” православних церков, їх внутрішнього оздоблення126.

В іншій справі цього ж фонду є документи політико-національного характеру, які розкривають засоби політичного і релігійного тиску на польських поміщиків краю, відтворюють прийоми примусу до них щодо виконання “Височайшого повеління” Миколи І від 4 квітня 1852 р., яке вимагало будівництва і реконструкції православних храмів у їхніх маєтках. Тут зберігається й інший документ, що визначав стосунки місцевої влади з власниками помість, вимоги якого мали виконувати місцеві поміщики та адміністрація губернії при будівництві православних храмів, внутрішнє і зовнішнє оформлення, з яких матеріалів і де будувати їх127.

Невелику справу про надання допомоги для будівництва церкви в с. Кальнику в 1911–1917 рр. розшукала Марія Казьмирчук в архві Санкт-Петербурга в фонді № 799 “Господарське управління при Синоді”128. На жаль, опрацювати її не довелося у зв’язку з режимом і драконівською формою обслуговівання користувачів працівниками цієї поважної наукової установи.

Матеріали Першого Всеросійського перепису жителів села та парафіян кальницької церкви, хоча і не в повному обсязі, збереглися в документах Державного архіву Київської області. Вони цінні тим, що змальовують соціальний, освітянський, економічний та релігійний стан односельців наприкінці ХІХ ст., спростовують ряд хибних постулатів російської дореволюційної та радянської історіографії про життєвий рівень жителів села, конкретизують низку питань соціальної, духовної історії сільської спільноти та окремих односельців129.

У Державному архіві Вінницької області є плани церковного землеволодіння. Відомо, що кальницька церква довгий час не мала спеціальних “геометричних планів”. Перший, як нам відомо, був складений 27 вересня 1851 р., а 21 липня 1870 р. провели “поправку”. Про історію складання “спеціального плану” церковних земель та розподіл церковної землі між священиком і паламарем у 1891 р. розповідає наявний план. Земля кальницького причту була розкидана по чотирьох ділянках не рахуючи присадибної130.

Надзвичайно інформативний “План церковної садиби в с. Кальник Київської губернії Липовецького повіту” за 1907 р. знаходиться у музеї с. Кальника (фото № 1), який займає одну з кімнат місцевої школи. Тут зібрані світлини різних років і найширшої тематичної гами, зокрема кальницької церкви, предмети матеріальної культури, книги, у тому числі кальничанина, відомого польського письменника Ярослава Івашкевича, праці краєзнавців про рідний Кальник та інші експонати, що проливають світло на розвиток релігійного життя кальничан.

Важливим напрямком дослідження соціальної історії села Кальника є навчання дітей священиків у духовних і світських середніх та вищих навчальних закладах. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. діти кліриків активно торували дорогу до київських гімназій та університету Св. Володимира, зокрема С. М. Оппоков і Л. В. Лещенецький, про що свідчать архівні документи131. Щоправда, вони не закінчили його, оскільки завадили події революційних потрясінь 1917 р. та національно-визвольних рухів 1918–1921 рр. Вони чи не єдині, хто з кальничан навчався в гімназії. Так, Леонід Лещенецький 28 травня 1918 р. закінчив навчання у 2-й київській чоловічій гімназії і отримав “Тимчасове посвідчення (замість атестату зрілості)”, у тому ж році вступив до університету132. У студентських справах кальничан зберігаються традиційні документи: прохання обох претендентів до університетського начальства про зарахування, свідоцтва Київської консисторії, документи про закінчення середніх навчальних закладів, приписне свідоцтво до військових дільниць та інші, які розкривають соціальний, освітянський стан юнаків-кальничан.

Соціальна проблема “Священство й каральні органи радянської влади” є актуальною й на часі. Під прес тотального більшовицького тиску потрапив останній священик дореволюційного та радянського часу Віктор Петрович Лещенецький. Його радянська влада заарештовувала двічі. У 1938 р. він був засуджений до 8 років виправних трудових таборів і направлений до Карело-Фінської АР, де через рік й помер. Його слідчу справу ми поки що не віднайшли. Деяка інформація є в приватному архіві Віктора Васильовича Мацька. Проте нам пощастило знайти справу підслідного священика “Михайлівської церкви Звенигородського передмістя м. Умані” Тимофія Петровича Лещенецького – брата кальницького священика, хрещеного батька Леоніда Лещенецкого. Ця невеличка справа розкриває ганебну практику радянських каральних органів фабрикувати звинувачення в “контрреволюційній” діяльності, знущань і гонінь на ні в чому не винних людей, перетворюючи їх на ворогів радянської влади133.

Майновий, демографічний та духовний розвиток київської парафії, зокрема свценницького кліру розкривають друковані джерела. Це, перш за все, матеріали з “Киевских епархиальных ведомостей”, “Памятных книжек Киевской епархии”. На жаль, останнє видання не тільки мало знане, але їхні щорічні видання збереглися дуже погано. Нами виявлено, поки що дві такі книги за 1882 і 1910 роки. Так, в останьому числі коротко переповідається про кількість землі, якими володіла церква села, посадовий оклад священика і пономаря, називається прізвища, ім’я панотця і пономаря134.

Виняткової ваги набувають документи приватних архівів. Зокрема, надзвичайно вагомі матеріали зібрав відомий краєзнавець, палкий пропагандист історичної слави с. Кальника, колишній вчитель місцевої школи і голова селищної ради В. В. Мацько. Ці матеріали можемо розділити на кілька видів і типів. До видового віднесемо поділ джерел на письмові та зображальні. Зберігає він значні кіно-фото документи про історичну минувшину, сучасну історію та сільську людність. Серед його раритетів є рукописи останніх тридцяти й більше років, опубліковані праці його попередників, маловідомі праці місцевих краєзнавців, матеріали польових робіт з археологічних вивчень місцевості, ґрунтів та інших природних явищ.

В нашій праці друкуються кілька оригінальних світлин церкви Різдва Пресвятої Богородиці, надані нам краєзнавцем, які розкривають трагічну долю чудової архітектурної будівлі (фото № 2, 3, 4), будинок останнього священика Віктора Петровича Лещенецького (фото № 5) та курінь Івана Богуна (фото № 6). Ми маємо надані краєзнавцем його ранні праці, зокрема машинописний нарис “З історії церкви та релігійних вірувань в с. Кальнику та околицях...” (на 4 сторінках), про кальницьку церкву, про долю священика та деякі витяги з оригіналів архівних документів, які він збирав серед жителів. Наприклад, “метричну довідку” Ф. Г. Підопригори про його доньку “Теклю, якій зараз 2 роки” за підписом священика Віктора Лещенецького*. Шкода, що цей архів, на нашу думку, упорядкований не належним чином: не сформовані фонди, відповідні описи і справи, що ускладнює можливість зробити наукове відсилання до конкретного документу. І гловний брак полягає у тому, що дуже неповноцінно ці матеріали використовуються, хоча В. В. Мацько зараз активно переводить їх на технічні носії*.

Приватні архіви, ми переконані, є у поета-вінничанина, автора кількох змістовних літературних праць з окремих сюжетів історії с. Кальника Віктора Федоровича Сокола, який народився, ріс і мужнів на кальницькій землі. Героїзмом й мужністю, звитяжною боротьбою й мирною благородною працею односельчан пронизані його поетичні твори, зокрема “Стояла церква”:


Стояла церква посеред села,

Прекрасної була архітектури –

Шедевром будівничої культури

На сотню верств одна така була135.


До палких прихильників сивої минувшини села Кальника його храмів, збирачів архівних та опублікованих матеріалів належить виходець з села, вихованець історичного факультету колишнього Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, а зараз вчитель середньої школи №2 м. Гайсина Геннадій Олександрович Таченко. Він, будучи студентом, підготував дипломну роботу, в якій зробив вдалу спробу написати історію села Кальника від найдавніших часів до сьогодення, де були оприлюднені цікаві матеріали про кальницьку церкву та її священнослужителів.

Надзвичайні архівні й опубліковані матеріали зберігає особистий архів сім’ї Тетяни та Сергія Голубєвих. Тетяна Іванівна – народилася у с. Кальнику. Із золотою медаллю закінчила кальницьку середню школу і прилучилася до вивчення сивої давнини рідного села. Серед різноманіття документів, у першу чергу, відзначимо фотографії про різні події та роки с. Кальника, спогади сучасників, власні щоденники, листи її матері С. П. Моторної (Ящук) до різних осіб, де концентруються цінні факти з історії цього населеного пункту.

Низка матеріалів, у тому числі праці про історію с. Кальник, написані відомим краєзнавцем 60–80-х років минулого сторіччя Іваном Васильовичем Пилипчуком і зберігаються в одному примірнику в музеї з історії с. Городок Іллінецького району Вінницької області. Цей музей заснував Марчук Михайло Володимирович (1925–1998), з яким товаришував краєзнавець. Він і подарував для музею свої рукописи. Зараз цей музей очолює донька Марчука М. В. Олена Михайлівна Васильківська, завдячуючи її люб’язній допомозі ми отримали ксерокопію праць І. В. Пилипчука*.

Евристичне опрацювання архівних документів є нагальним завданням сучасних подільських краєзнавців і дослідників. Насамперед, необхідно звернути увагу на виявлення й запровадження в науковий обіг матеріалів з клірових, сповідальних (за 1819, 1822, 1823 рр.) та метричних книг (за 1797 р.) церкви с. Кальника. Невелика дещиця цих документів була вже опублікована професором Г. Д. Казьмирчуком та кандидатом історичних наук, асистентом кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету імені Тараса Шевченка М. Г. Казьмирчук136. Значний пласт документів з цієї проблеми автори опублікували у новітній синтетичній праці, де, крім клірових книг, оприлюднені метрична книга за 1797 р. та документи про прихожан села Кальника за декілька десятків років, які характеризують динаміку розвитку населення села, його соціальний та релігійний зріз137.

Правові основи життя й діяльності священиків визначають укази й рескрипти російських царів, виданих у різні роки на ім’я Сенату. Їх можна звести у один розділ “Про духовенство”. Одним з перших були укази, зокрема 27 вересня 1732 р., про заборону “попам і дияконам” продавати і всіляким чином віддавати записаних за ними у “подушний оклад місцевих причетників”138 та “Про дозвіл людям духовного звання купувати землю” від 14 травня 1804 р.139 Щоб посилити контроль за священиками та причетниками уряд наказав 22 вересня 1768 р. завести “шнурові книги”, де фіксувалося їхнє майно “при передачі місця одної особи іншій”140.

Церкві та церковникам заборонялося купувати заселені маєтки, як і давати свої капітали під заставу мирянам141, чітко визначалося церковне землеволодіння. Земля мала складатися з двох наділів: “землі присадибні для церковного причту” і земля, відведена для них приходом142. Ці землі завжди залишалися “недоторканною церковною власністю”, яка захищалася від всіляких спроб нею заволодіти143. Звичайно, було безліч прикладів спроб власників сіл, їх посесорів захоплювати церковні землі. Держава зробила рішучий крок у законодавчому забезпеченні кліриків землеволодінням запровадженням складання планів земельних наділів, які були у користуванні причетників.

Законодавчі акти визначали права й обов’язки органів місцевого управління, які безпосередньо впливали на життя парафіян та стосунки з церквою. Це, насамперед, законоположення про сільський сход, сільського старосту та волосне правління. В них не тільки фіксувалися всі можливі “Приговори” сільської громади з різних життєвих питань, але й визначалися стосунки мирян з церковним кліром144.

Низка документів друкувалася в офіційних довідниках та періодичній пресі. Зокрема, цікавими є повідомлення про “вільні (рос. праздные – Авт.) місця священика” в церкві Св. Різдва Пресвятої Богородиці, кількість прихожан, майновий стан священика та відзнаки, які отримували священнослужителі та староста церкви145.

Статистичні дані про кількість кам’яних та дерев’яних храмів, що були у Київській єпархії подаються в “Адрес-календарях” єпархії за кожний рік. На жаль, нам невідомо, коли вони розпочали виходити з друку й скільки їх чисел бачили читачі. Кілька з них знаходяться: один за 1894 рік у Відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського, два за 1890 та 1901 роки – у Відділі бібліографії цієї ж бібліотеки. Їх цінність полягає в тому, що маємо можливість конкретно виявити який спеціальний навчальний заклад закінчив священик, скільки йому років, якою нагородою відзначений, назву храму, кількість прихожан та церковної землі, якою володіли клірики146. Для ілюстрації наведемо деякі дані з книги за 1894 р. За нашими підрахунками, в єпархії цього року, без київських, нараховувалося 1480 храмів, з яких приходських 1302, кам’яних (без київських) 128 та 1262 дерев’яних147. Ці збірники допоможуть також поставити й дослідити важливу й невивчену проблему – “Церковне землеволодіння Київської єпархії”, його вплив на розв’язання соціальних проблем села.

Літературу з історії церкви умовно можна поділити на кілька періодів: 1-й. Дореволюційний до 1917–1920 рр.; 2-й. Радянський; 3-й. Сучасний (з 1990-х років і по сьогодення) та – 4-й. Діаспорний. Ці праці об’єднує тема наукових пошуків, а роз’єднує – документальна база і ставлення авторів праць до ролі й місця православної церкви в суспільно-економічному, соціальному та культурному житті. Наукові й публіцистичні дослідження поділяються на узагальнюючі148 й присвячені окремим проблемам історії православ’я149.

Кожний період має певні особливі властивості. Якщо праці першого періоду пронизує лояльне ставлення до церкви, її слуг Божих, акцентуванням уваги на окремих недоліків, як-от: пияцтві священиків та кліриків150, або побіжно про Кальницьку протопопію151. Професор Імператорського університету Св. Володимира В. Я. Шульгін у 70 -х роках ХІХ ст. опублікував надзвичайної вартості огляд розвитку Південно-Західного краю у 30–70 -х років цього ж століття, де подав стислу характеристику православного духовенства. В ньому він звернув увагу на те, що священики краю багато в чому поступалися католицьким ксьондзам, зокрема вони не були справжніми духовними пастирями для українського православного селянства, їхня малоосвіченість не дозволяла бути “учителями народу”. Грубість і невихованість, як і залежність від поляків, власників маєтків та бюрократичного церковного начальства, перетворювали їх на простих людей, що турбувалися тільки про задоволення своїх життєвих потреб152.

Класичним взірцем дослідження історії окремої парафії є праця священика Серапіона Брояновського, котрий подав глибоко історичні роздуми з церковної історії Богоявленського приходу м. Паволочі. Він розглянув минуле приходу на тлі історичного розвитку краю, історію будівництва приходської церкви, зміст і збереження церковного архіву, діяльність церковноприходської школи та її покровителів, і послідовність православних священнослужителів у храмі153. Фінансування початкової освіти, зокрема церковно-приходських шкіл Липовецького повіту, ролі в цьому питанні священства та Синоду розповідають роздуми члена “Комітету про потреби сільськогосподарської промисловості” поміщика С. Я. Леонтьєва 154.

На другому періоді, радянському, переважала негативна оцінка, зловтішання над недоліками у діяльності священства, ганьблення всіх сторін діяльності церкви та її священнослужителів, заперечення позитивних характеристик діяльності церкви у суспільному житті. Діаспорна література пронизанао описом оспівування ідей боротьби церкви з радянським режимом і поцінування етичних цнот священства і кліру. Але радянської літератури з історії церкви замало*. Далась взнаки також та обставина, що до недавніх пір (до 1989 – Авт.) “у радянській історичній науці церковна проблематика не вважалася пріоритетною”155.

Сучасні дослідження – це спроба свіжого й об’єктивного вивчення історії православної церкви як феномену суспільного явища. В цьому сенсі необхідно назвати фундаментальні дослідження університетської церковної школи в особі О. П. Крижанівського, В. М. Мордвінцева, В. І. Ульяновського. Зокрема, заслуговують уваги дослідників і читачів матеріали про розвиток церковного землеволодіння, методи й форми пограбування селян священством, їх лихварська діяльність. Вихованцями цієї школи є представники молодої генерації: кандидат історичних наук, науковий співробітник Національного історико-культурного “Заповідника Києво-Печерська Лавра” К. К. Крайній та молодий доктор історичних наук В. В. Ластовський156. Поза межами Київського національного університету імені Тараса Шевченка плідно працюють оригінальні вчені О. О. Крижановська та В. С. Перерва157. В розробках останніх аналізуються як загальні, так і конкретно-локальні проблеми158. До останніх ми з повним правом відносимо історію кальницької парафії, зокрема соціальні аспекти її діяльності. Роль священства у розвитку освіти в Київській губернії другої половини ХІХ ст. фундаментально дослідив В. С. Перерва. Це найповніша праця, де розкрито історія шкільництва практично в усіх селах губернії159, за винятком Липовецького повіту, землі якого зараз відносяться до Вінницької області.

Новітня історіографія проблеми з цієї теми незначна160. Фрагментарне висвітлення діяльності приходу й причту церкви Різдва Пресвятої Богородиці за ці роки подано у нашій попередній монографії161. Сюжети життя священнослужителів розглянув Григорій Казьмирчук, який зробив першу спробу визначити наступність священиків кальницької церкви162. Деякі уточнення у це питання внесла магістр історії Марія Казьмирчук, конкретизувавши початок служіння Богові іншого священика163. Вона ж уперше зайнялася вивченням недослідженого аспекту “соціально-становий розвиток парафії”164. Питання соціальної діяльності кальницького кліру в галузі освіти було розглянуто в спеціальній брошурі. В ній наголошувалося, що в спеціальній літературі робота священства в організації церковноприходської школи, одно-, а пізніше двокласного сільського міністерського училища висвітлювалася неоднозначно – від зневажливого заперечення до необ’єктивного вихваляння, що є, безперечно, невірно165.

Звичайно, це незначна дещиця того розмаїття соціальних, культурних та побутових аспектів проблеми, що чекають нагального дослідження. Без них, як і без вивчення складу сім’ї та побуту священицької родини, а також тих соціальних змін, які відбувалися в селянській родині протягом цілого століття – перехід від так званої “розширеної” до нуклеарної сім’ї 166, неможливо висвітлити цілісну картину трансформації суспільства, показати зміни, що відбулися на побутовому рівні одного села як характерної соціокультурної одиниці феодального суспільства, як це зроблено зарубіжною історіографією 167.

Важливим напрямком вивчення змін у кальницькому суспільстві є дослідження ролі й місця церкви, окремих священнослужителів у розвитку освіти на селі. Наші сучасники вже започаткували нове бачення ролі церкви у цьому питанні, визначивши один з напрямків розвитку освітянських проблем, закцентувавши увагу на церковнопарафіяльній освіті168. Освітянські візії в селі Кальнику мали значно ширший діапазон, зокрема наявність окремого жіночого навчального закладу, діяльність одно-, а згодом і двокласного міністерського сільського народного училища, ролі церкви у розвитку освіти та конкретних священнослужителів-педагогів169.

Виняткової ваги набуває проблема виникнення й діяльність парафії церкви Різдва Пресвятої Богородиці у с. Кальнику. Тут жило й працювало не одне покоління кліриків. Одні з них увійшли в історію як ординарні особистості, які, крім власних інтересів, не цікавились нічим, навіть долею своїх парафіян, інші звитяжно працювали на славу Господа Бога, розбудовували сільський храм, докладали зусиль до виховання моральних чеснот жителів села, зокрема це стосується священиків Василя Войнарського та братів Михайла й Миколи Оппокових – рідних дядьків Михайла Грушевського по материнській лінії170. Звернення до вивчення діяльності “рядових” священнослужителів, висвітлення їх ролі в суспільно-релігійному житті окремої парафії є надзвичайно актуальним завданням сучасної соціальної історії України.

В сучасному літературному світі активно розробляється проблема родоводу всесвітньовідомого російського письменика, в жилах якого текла українська кров, Федора Михайловича Достоєвського. Дослідження керівника Липовецького районного архіву Вінницької області Олександра Рогового і московського дослідника Миколи Богданова проливають світло на одного з представників кальницького священика Іоана Стефановича Черняка (роки священства у Кальнику – 1839–1845) та його дружини Теклі Достоєвської. Письменник – нащадок молодшої сестри батька Теклі, тобто його тітки. Опублікована у Росії невеличким накладом їх книжка “Родословие Достоевского”171, якої, на жаль, немає у Національній бібліотеці України НАН України ім. В. Вернадського, та інтерв’ю Віктора Мельника з О. Роговим на цю тему172, свідчать про те, що тема отримала потужний поштовх. Назріла доцільність більш детельно дослідити питання “Родовід Достоєвських у долі Кальника”.

У телефоній розмові 17 серпня 2009 р. з Миколою Богдановим вималювалась цікава лінія життя кальницьких священників. Виявляється, що Іоана Черняка у церкві замінив його зять Василь Войнаровський, який одружився з його донькою Олімпіадою. Їхня донька Софія, яка одружилась з учителем Кальницького сільського однокласного міністерського училища Георгієм Доброжанським була матір’ю відомого американського генетика Феодосія Григоровича Доброжанського. Ми детально зупинились на цій візії, щоб звернути увагу дослідників на доцільність подальшої співпраці вчених різних країн та регіонів нашої Вітчизни задля швидкого й глибокого дослідження цікавої сторінки історії села.

Частково ця проблема знайшла своє розв’язання в нашій статті, опублікованій у новітньому кафедральному часописі “Соціальна історія” та доповіді “Достоєвські у Кальнику: історіографія питання” на VІІ-й Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 140-річчю заснування першого українського культурного освітнього товариства на Буковині “Буковинська Бесіда”. Звичайно, що нові документи, які чекають на свого дослідника дозволять вивчити низку питань, піднятих в статті і доповід,і не тільки конкретизувати їх, але, маємо надію, й значно поглибити173.

Ось короткі тези доповіді. Рід Достоєвських має багатовікову історію. З Московщини він перебрався до Литви, а після на Волинь та Вінниччину. У жилах представників цього роду текла різна кров: татарська, литовська, руська і українська. Безпосередньо рід письменника Федора Михайловича Достоєвського по чоловічій лінії в кінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. перебрався в Україну. Десь у цей час змінюється їхній соціальний статус – із власників землі (бояри, земняни) вони потрапили до стану священнослужителів, зокрема й православного віросповідання, зберігаючи за собою дворянські привілеї.

Довгий час у літературі та друкованих джерелах, як твердить донька письменника Любов Достоєвська, писалося про те, що невідомо, “в яких містах” України жили Достоєвські174. Тільки у новітніх дослідженнях чітко прослідковується український слід у житті діда, батька і сина – майбутнього відомого російського письменника Федора Михайловича Достоєвського. Цю царину сьогодні досліджують лікар москвич Микола Богданов і директор Державного архіву Липовецького району Вінницької області, українець Олександр Роговий. Вони ж першими поставили питання про проживання в с. Кальнику тітки Федора Михайловича Теклі.

До опублікованих джерел, які розкривають появу роду у Литві (Пінську) належить грамота князя Федора Івановича Ярославича. Він видав грамоту боярам Данилу і Гаврилу Іртищивим на “маєтності Полкотичі”. У цій грамоті перераховуються двори, які отримали брати. Зокрема, у Достоєві Данило отримав “Олексієвське дворище”175. Науковці вважають Данила родоначальником роду Достоєвських176 Важливим джерелом вивчення української гілки роду є лист двоюрідної сестри Н. М. Глембоцької до Ф. М. Достоєвського від 25 листопада 1879 р.177, а також фрагменти спогадів доньки письменника Любові178. Проливає світло на кальницьких Достоєвських складений М. В. Волоцьким їх родовід179.

Нововиявлені архівні документи М. Богдановим, О. Роговим та І. Волгіним не тільки конкретизують це питання, але й висвітлюють його нові аспекти. Вони ж спростовують багато невірних висновків. Наприклад, довгий час в літературі була панівною думка про те, що батько письменника, будучи 15-ти річним юнаком дуже посварився із своїм батьком Андрієм Михайловичем, залишив сім’ю і без грошей та всілякої допомоги перебрався до Москви, де вступив до Медико-хірургічної академії. Письменник Ігор Волгін, розшукавши документи (Відомість про учнів Подільсько-Шаргородської семінарії) спростовує цю хибну гіпотезу. Документи свідчать: 20-річний Михайло Достоєвський був відправлений до Москви у складі групи семінаристів для опанування медичних знань180.

Автори сучасних праць, щоб розкрити це питання звертаються до клірових книг (ф. 127) та матеріалів Київських єпархіальних відомостей оскільки кальницька гілка Достоєвських – це вихідці із духівництва. Родоначальником цього напрямку була Текля Михайлівна Достоєвська – дружина священика Івана Черняка. У них було 10 дітей, але не всі вони прожили належне життя. Донька Черняків, Олімпіада Іванівна, одружившись із священиком Василем Захаровичем Войнаровським започаткує нову побічну гілку кальницьких Достоєвських, які прорвуть священицькі мури, залишать помітний слід у світському житті: освіті, революційному русі та науці. Їхня донька Софія одружиться з учителем кальницького Міністерського однокласного сільського училища, а після наглядачем Немирівської гімназії Г. К. Доброжанським, матиме кілька дітей. Славу їх роду здобуде всесвітньо відомий генетик Феодосій Григорович. Войнаровські (двоюрідні племінники й племінниці): Іван – долучився до революційних зрушень на межі ХІХ–ХХ ст., у засланні закінчить Тобольський університет; Петро – студент Київського університету Св. Володимира, учасник Першої світової війни, служив у Червоній армії, розстріляний денікінцями; Сергій – помер у 20 -річному віці від сухот; Ольга і В’ячеслав – їх життя та діяльність потребують ще вивчення.

Сини Івана Черняка працювали на ниві Богослужіння у різних селах Правобережної України. Петро першим розпочав свою діяльність як наставник Богуславського духовного повітового училища. Його учнем був згодом відомий письменник Іван Нечуй-Левицький, який залишив про нього теплі згадки. Пізніше Петро Черняк висвятиться на священика і розпочне служіння у різних селах Чигиринського, Липовецького та інших повітів Київської губернії. Антоній Черняк навчався разом з Іваном Нечуєм-Левицьким у Київській духовній семінарії, після її закінчення служив, у селах: Даньківці, Липовці, Самгородку, де будував храми, відкривавав церковноприходські школи.

Виявлені, систематизовані й частково використані нами архівні та опубліковані документи дозволяють поставити й частково розв’язати поставлений сюжет кальницької історії. Нагальним завданням є подальший пошук та опрацювання документальних матеріалів, виявлення нащадків роду Достоєвських як у нашій державі, так і за кордоном, зокрема в Державному архіві Вінницької області.

Отже, аналіз джерел і літератури переконує в тому, що синтетичної праці про кальницьку парафію до цього часу не створено181. Наявні архівні джерела дозволяють сподіватися, що це завдання найближчим часом буде реалізоване. Нами опрацьовано значний пласт архівних та опублікованих документів, що сприяють висвітленю життя й діяльності священнослужителів церкви, ролі їхньої сім’ї в соціально-культурному й релігійному розвитку суспільства, еволюції свідомості прихожан, їхньої участі в розв’язанні церковно-освітянських проблем. Дослідження окреслених проблем має вагу золота – не металу, за яким ганяється більшість земних мешканців, – а золота пам’яті, так необхідного сьогодні, щоб не втратити останніх людських чеснот. Девізом більшості парафіян, мабуть, були слова “Хто робить добро іншим, робить найбільше добро самому собі”.


§3. Джерела й література про освітянські візії в с. Кальнику


Розвиток промисловості 60 -х рр. ХІХ ст. у підросійській Україні змінював соціально-культурне суспільство Південно-Західного краю, на обширах якого розкинулася Київська губернія. До складу її входив Липовецький повіт, де на берегах невеличкої річечки Кальнички, на пагорбах і видолинках вибудовувалось мальовниче село Кальник. Цей розвиток прискорився після скасування в 1861 р. кріпосного права. В селі підприємці Фрідріх Мельхіорович Єнні, Густав Карлович Таубе, Олександр Гало, Іван Олександрович Буйсу і Феофіл Сорб’є разом з графинею Теклею Потоцькою збудували цукровий завод, а згодом кальницькі землі графині поступово стануть власністю “Височайше затвердженого Товариства Кальницького буряковоцукрового заводу”182. Нововиявлені нами архівні документи свідчать, що це невірна думка, оскільки ще 28 березня 1857 р. граф В. В. Потоцький підписав з Густавом Карловичем фон Таубе і черкаським купцем 1-ї гільдії Карлом Матьє контракт на будівництво протягом двох років у с. Кальнику цукрового заводу183.

Технічний прогрес Російської імперії зачепив і освітянську ниву. Для життєздатності промисловості, вдосконалення сільськогосподарського виробництва були потрібні освічені люди. Дедалі більше дітей вчорашніх кріпаків відвідували церковноприходську школу, засвоюючи ази письма та лічби. В ці роки розгортається система освітянських закладів, зокрема в повітах Київської губернії. Тут існували Київська духовна академія, значно пізніше був відкритий Імператорський університет Св. Володимира в Києві, ціла система духовних закладів: Київська духовна семінарія, Уманське, Черкаське і Київське повітове духовні училища, де здобували професійну освіту представники всіх прошарків суспільства. Практично у всіх селах краю створювались так звані “сільські училища” – церковноприходські школи. Пізніше виникають сільські однокласні народні міністерські училища. Деякі з них наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст. трансформуються у двокласні.

Суспільство дедалі більше усвідомлює необхідність розвитку освіти серед усіх прошарків обивателів Російської імперії. Так, Марія Андріївна Дебогорій-Мокрієвич із Чернігова 30 червня 1881 р. писала до попечителя Київської учбової округи Сергія Платоновича Голубцова: “Я донька бідних батьків (крім мене 5 дітей), які вважали обов’язком своїм вивести нас на шлях методом освіти, жертвуючи для нас старших 3-х всім, чим могли, все життя їх було спрямоване на добробут своїх дітей, і як не було важко йти до мети шляхом, усіяним тернами, але вбачали в цьому свій успіх...”184.

А ось ще одна думка людини цієї доби, яка переймалася проблемами розвитку освіти, її роллю і значенням у житті людини. Олександра Іванівна Родзяковська із містечка Балти, що на Одещині, вихованка Київського Інституту шляхетних дівчат та Петербурзьких педагогічних курсів, шукаючи роботу, зверталась у травні 1881 р. до того ж попечителя Київської учбової округи, прохаючи допомоги знайти їй місце учителя середніх навчальних закладів. У розлогому листі на його ім’я вона писала: “Бажаю прикласти до справи свою освіту і дати посильну користь суспільству тими знаннями, які я здобула у вище зазначених двох закладах”185.

Самі селяни тепер дедалі більше усвідомлювали необхідність дати освіту своїм дітям. У 1882 р. громада с. Шабельні Липовецького повіту у проханні до попечителя Київської учбової округи дозволити їхнім дітям відвідувати однокласне сільське народне училище с. Кальника* писала: “Але ми не бажаємо, щоб діти наші не залишилися без навчання, на свій рахунок утримуємо в своєму селі учителя і школу, в якій і тепер навчається 18 наших дітей”186.

Розвиткові освіти сприяли й власники сіл – чим започаткували вивчення теми “поміщицький клас і освіта”. Збереглася низка документів, які свідчать про те, що власники сіл і містечок Липовецького повіту Київської губернії в силу невідомих нам причин втяглися в освітянські візії. Так, у 1834 році поміщики Київської губернії взяли участь у збиранні коштів на “утримування Київської гімназії і повітових училищ”. Кошти збиралися відповідно до кількості душ, якими володів власник. Розкладка була дуже простою – власник жертвував на гімназію “капіталом по 1-му руб. з душі”. За основу розрахунків було взято відомості кількості душ за 1804 р., які були їх власністю. Графиня Текля Потоцька у “містечках Кальник, Дашеві; селах Шабельній, Купченцях, Кантелині, Пархомівці, Яструбинцях, Жаданах, Фронтівці, Кошланах, Сороці, Польовому і Талалаївці” мала 3617 кріпаків чоловічої статті. Відповідно до цієї кількості її селян, які перебували в Дашівському ключі, графиня виділила на гімназію 3617 руб., надіслала до банку. Вони, за підрахунками Київської палати цивільного суду, приносили “відсоткових по 5 коп. з душі”, що складало суму у 180 руб. 85 коп. щорічних187. Пізніше поміщики будували або допомагали сільським громадам розбудовувати приміщення приходських шкіл, інколи виділяли кошти на їх утримання, забезпечували опаленням і освітленням вчителів188, про що свідчать матеріали “Клірових відомостей”, зокрема й про кальницьку школу.

Освіта “простого народу поступово йде вперед”, – писав невідомий автор у міністерському часописі 1861 р. Селяни дедалі частіше посилали своїх дітей до школи, особливо після ліквідації кріпацтва. Вони перестали звертати увагу на презирливе глузування поміщика, якщо той дізнавався, що селянин бажав віддати свою дитину до школи. Селяни почали вважати навчання необхідним і не тільки для панів. Звільнений селянин відчув сприятливий вплив освіти на розвиток суспільства, вдосконалення сільськогосподарського виробництва. Цьому сприяла й політика уряду, який відкривав у багатьох містечках та селах церковноприходські школи. Велика заслуга в цьому належала священнослужителям та сільським громадам. Тільки у 1858–1860 рр. у Київській губернії було відкрито понад 65 шкіл, зокрема у Липовецькому повіті в селах Зарубинцях, Яструбинцях, Купчинцях, Кошланах, Медовій, Великій Ростовці і в містечку Сарни189.

Поступово відкривались у цей час такі школи і в інших населених пунктах Київщини. Наприклад, у містечках Старий Дашів, Новий Дашів, селах Жорнища, Криштопівка, Юрківці190, Кальнику церковноприходські школи були відкриті ще 1860 р. Так, у “Кліровій книзі” про кальницьку церкву священик Василь Войнарський записав: “При цій церкві є селянське училище, в якому 16 хлопчиків і 6 дівчаток навчаються початковій грамоті”191. Наступного року такі школи відкрились у селах Пархомівці, Жаданах, Копіївці192. Практично в 1860 -х роках всі парафії Київської консисторії мали церковноприходські школи.

Із завершенням технічного перевороту в Росії, розвитком технічного суспільства, в окремих губерніях імперії і, зокрема в Київській, у 80 -х роках, ХІХ ст. в кожному повіті відкривались однокласні сільські народні училища Міністерства народної освіти. У Липовецькому повіті таких шкіл було відкрито 9: Андрушівське, Велико-Ростовське, Жаданівське, Жорнищанське, Зозовське, Кальницьке, Монастирищанське, Ситківське і Цибулівське193.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Київській губернії функціонувала досить розгалужена система освіти. Крім численних початкових та середніх навчальних закладів (гімназій, семінарія, духовні училища) була й низка вищих, зокрема Імператорський університет Св. Володимира в Києві, де навчалися й кальничани.

Низка документів Коростишівської учительської семінарії, які зберігаються в Державному архіві Житомиської області, проливають світло на навчання майбутніх вчителів, у тому числі Мілованова Михайла Лавровича. Він після закінчення цієї семінарії працюватиме вчителем у Кальницькому сільському міністерському училищі. З документів (“Общая ведомость об успехах учеников за 1879–1882 гг.”, “Приемная тетрадь Коростышевской учительской семинарии за 179–1881 гг.”) ми довідуємося про соціальний стан майбутнього вчителя, звідки він родом, його успіхи у навчанні, матеріальний стан194.

Історіографія проблеми досить незначна. З дореволюційних праць слід назвати роздуми інспектора народних шкіл 4 -го району Київщини (1891 чи 1892 р.), а згодом з 1895 р. директора 1 -ої Київської чоловічої гімназії Миколи Володимировича Стороженка. Описуючи соціальне життя мешканців Липовецького повіту, де в містечках проживало багато євреїв, побутувало хабарництво чиновників – справник брав з кожного єврея за рік по десятці (“по червоненькой”), а поліцейський наглядач брав по п’ятірці (“по синенькой”)195. Автор змальовував також життєвий рівень вчителів однокласних сільських міністерських училищ, ставлення до них представників різних прошарків суспільства.

В роздумах інспектора про розвиток міністерських шкіл на Липовеччині називається їх кількість, характеризується стан матеріального забезпечення, подаються оціночні висновки про багатьох вчителів, їх моральний та соціальний стан, який, на думку автора, впливав на рівень викладання, ставлення до освіти, серед них і жаданівського протопопа Петра Левицького196. На жаль, згадуючи про школу у Зозові, Ситківцях, Жаданах, М. В. Стороженко не згадує кальницьку школу.

“Освіта і суспільство” – одвічна тема історичної науки. Не одне покоління істориків і педагогів робили спробу дослідити її окремі проблеми. Узагальнюючі дослідження – це визначальні, магістральні напрямки наукових пошуків. У цьому їх цінність і слабкість, оскільки в них схематично висвітлюються окремі сторони розвитку освіти, як в Україні в цілому, так і в окремих її регіонах197. Є низка сучасних праць, присвячених окремим аспектам, але вони створені на недостатній документальній основі і повністю не розкривають соціальних сторін освітянського життя198. Проте відсутність конкретних матеріалів про освітянські візії, в тому числі з питання становлення й розвитку початкової освіти в певному сільському населеному пункті у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., ще не були предметом спеціального вивчення.

З’явилися дослідження, в яких аналізувалось здобуття освіти Ярославом (Леоном) Івашкевичем, шляхтичем, який народився й провів дитячі роки в селі Кальнику. Праці, присвячені польському письменнику стали з’являтись ще у радянську добу. Спочатку переважали офіціозні енциклопедичні праці, в яких був традиційний набір біографічних “глянцевих” матеріалів. У 80 -х роках ХХ ст. побачила світ фундаментальна праця українського літературознавця Г. Д. Вервеса, також витримана на хрестоматійних засадах наукової біографістики199. Цінними є спогади українських радянських письменників, поетів та публіцистів, зокрема М. Бажана, Д. Павличка, М. Упеника, що розкривали окремі сюжети дитинства Ярослава в Кальнику200.

Сучасні дослідження про Ярослава Івашкевича належать краєзнавцям, поетам, журналістам В. Мацьку, В. Соколу та В. Мельнику. В них Ярославові освітянські перипетії розглядаються інколи фрагментарно і неповно, з повторенням деяких помилок попередніх івашкевичезнавців201. Низка досліджень належить нам: Марія Казьмирчук, відштовхуючись від студентської справи Ярослава звернула увагу на маловивчені аспекти його проживання в селі і на навчання в Університеті Св. Володимира, зокрема довела помилковість висновків своїх попередників, в яких твердили що Ярослав закінчив цей славетний навчальний заклад України у 1918 р., або про те, що його хрестили в костелі містечка Іллінців202. Ярослав не тільки не закінчив навчання в університеті, але й хрестили його у квітні в католицькій каплиці м. Дашева.

Виклики нинішнього життя, що встають перед вітчизняними фахівцями, підкреслюють важливість вивчення соціальних аспектів і процесів. Науковці ХХІ століття продовжили і розвивають початкові тенденції ХХ століття, пов’язані з трансформацією традиційної наративної історії у нові форми історичного дослідження, орієнтованої на висвітлення соціальних аспектів, намагаючись осягнути історичну реальність у всій її складності через призму діяльності людини в історії. Використовуючи мікроісторичні методи при висвітленні історії освіти в селі Кальнику з середини ХІХ до початку ХХ ст. з метою глибокого й об’єктивного вивчення соціальної історії початкової школи України, що є актуальним напрямком вітчизняної історіографічної науки203.

В окремому дослідженні розглянуто навчання кальничан в середніх та вищих навчальних закладах, прослідковується доля здобувачів освіти. Авторка розглядає аспекти цієї проблеми на тлі епохи та руйнації сталих форм життя й побуту. Коли було здано до друку цю працю, дослідниця не знала й не опрацювала значного пласту нових архівних документів, які не тільки конкретизують цю соціальну тему, але й ставлять низку нових напрямків праці204, зокрема аспект, чи закінчив Я. Івашкевич університет Св. Володимира, чи ні? Хто ще з кальничан, коли і в яких вищих навчальних закладах навчалися, яка їх доля після закінчення цих закладів?

Наступним етапом у розвитку цих питань була наша праця, написана разом з М. Г. Казьмирчук. Опрацювавши низку інших архівних справ ми з’ясували рівень знань Ярослава в університеті Св. Володимира205, його ставлення до української звичаєвої культури та побуту, якої дотримувалися кальничани206.

Продовжуючи розробляти освітянські візії Ярослава Івашкевича, нам вдалося загострити увагу дослідників на подальшому вивченні навчання юнака в 4-й Київській чоловічій гімназії та уточненні широко вживаного факту про навчання батька юнака разом з Тадеєм Рильським в університеті у 1859 році207. Нагальним є дослідження родоводу польської шляхти, яка мешкала в селі Кальнику, та службовців кальницького цукрового заводу. З’явилися, наприклад, нові опубліковані джерела про те, що народжений в селі Генріх Гаврило Гаврилович Єнні навчався у Першій чоловічій гімназії м. Києва і після її закінчення був студентом хімічного факультету Віденського університету208, а пізніше – директорм-розпорядником Товариства “Кальник”.

Новітня польська література, присвячена життю й творчості Ярослава Івашкевича, вражає своїми кількісними й змістовними характеристиками. Колеги з Польщі мають центр – Музей Анни і Ярослава Івашкевичів у м. Стависько, де зібрана вся документальна спадщина роду Івашкевичів. Як поділився інформацією з нами пан Радослав Романюк, що в музеї є неопублікований вірш про Кальник. Польські вчені продовжують публікувати щоденники Ярослава Івашкевича209, роздуми про літературну творчість210. Особливої уваги заслуговує дослідження про дитячі та юнацькі роки майбутнього польського письменника, в якому згадуються події у с. Кальнику, свідком яких був Ярослав211.

Не менш важливою проблемою сучасної української історіографії є тема “школа і церква”. Це питання розглядається неоднозначно. Одні вчені з пієтетом хвалять церкву, її священнослужителів в організації й забезпеченні початкової школи матеріальними потребами, викладанні навчальних предметів. Інші представники історичної науки, суспільної думки й культури, навпаки, акцентують увагу на негативних сторонах педагогічної діяльності священиків та причту. Започаткований останній напрямок ще дореволюційного 1917 року. Яскравим його представником є видатний педагог та організатор педагогічної освіти в Україні вже згадуваний Микола Володимирович Стороженко. Зокрема, саме він поставив і частково проаналізував питання опору священства освітянським візіям, небажання й невміння донести до учнів знання. Так, пишучи про жаданівського протоієрея Петра Левицького, який присвятив школі кілька десятків років, автор наголошує на його зверхньому ставленні до учнів, адже вважав, що селянам освіта для порпання в землі не потрібна212.

Наявні джерела дозволяють об’єктивно й неупереджено розглянути це дискусійне питання вітчизняної історичної науки. Доцільно звернути увагу читачів на те, що серед православних священиків і церковних служок були різні люди, одні справді халатно ставились до цієї, на їх думку, непотрібної соціальної сфери своєї діяльності, інші представники церкви з розумінням ставились до розвитку освіти, прагнули перейти від “дяківських шкіл” до нормованої, законодавчо обґрунтованої школи, яка б охоплювала значно більшу частину учнівської молоді.

Дослідження надзвичайно важливої проблеми “Освіта й сільська громада” є актуальним і на часі. Аналізуючи її, ми маємо змогу показати ставлення селян до освіти своїх дітей, створення прийнятних умов для їх навчання, до будівництва шкільних приміщень, запрошення учителів, оплату їх праці та інших соціально-культурних питань побуту сільської спільноти цих років.

Важливим дослідженням, в якому аналізується навчання дітей деяких кальницьких священиків, у тому числі С. М. Оппокова та Л. В. Лещенецького у вищих навчальних закладів, з’явилось у 2006 р. У ньому наводяться короткі біографічні нариси про них, подається солідна джерелознавча база майбутніх пошуків та наукових розробок213.

Скупа, але досить цінна інформація, зберігається у довідкових виданнях, присвяченим окремим навчальним закладам царської Росії, що існували в Україні. Зокрема, цікавим з цього приводу є двохтомне видання про учнів і викладачів Київської першої гімназії, в тому числі про внука кальницького священика Михайла Іоаникійовича Оппокова Михайла214, учня 4-ої чоловічої гімназії у м. Києві Ярослава Івашкевича215 та вихованок-кальничанок Київського жіночого духовного училища216.

Новітні дослідження з окремих питань розвитку освіти пишуться на основі опублікованих і нововиявлених, систематизованих архівних джерел. Найбільше матеріалів розкидано по “Клірових книгах” церков та інших фондах Центрального державного історичного архіву України, що знаходиться у м. Києві. Є такі самі матеріали і в Державному архіві Вінницької області.

Найбагатші й найцінніші документальні матеріали зберігаються у фонді 127 “Київської консисторії”, де є “Клірові відомості” кальницького приходу. Ці невеликі за обсягом архівні документи, складені не одним поколінням кальницьких священиків, фіксують стан розвитку церковноприходської з 1860, а з 1882 року по 1917 рік – одно-, двокласного сільського народного училища Міністерства народної освіти: їх матеріальне забезпечення, щорічну кількість учнів, педагогічну діяльність вчителів тощо217.

У розділах про причт у “Клірових книгах” щорічно записувались короткі біографії священиків, дяків, паламарів та їх родин. У них відзначалося вчителювання священнослужителів в церковноприходських школах, але, насамперед, як викладачів Закону Божого чи співу та керівників хору. Аналізуючи записи, можна встановити, які педагогічні або духовні заклади закінчували вихователі цих шкіл, спробувати проаналізувати, чому вчителі, вихованці семінарій, прагнули висвятитись у сан священика чи церковнослужителя. Яскравим і повчальним прикладом такої професійної переорієнтації був уродженець села Кальника дев’ятнадцятирічний Володимир Павлович Крижановський. Він розпочав свою громадську діяльність у Кальнику як “помічник учителя при церковноприходській школі у 1878 році”218.

Комплект документів з цієї проблеми знаходиться й у фонді № 707 попечителя Київської учбової округи. Крім розпоряджень вищестоящих навчальних інституцій, тут є формуляри викладачів, низка звернень та листів окремих осіб, які висвітлюють бажання вчителів отримати посади, їх фаховий рівень підготовки з конкретних предметів, чому вони бажають працювати в тому або іншому освітянському закладі чи місці. Ці матеріали дозволяють чітко визначити й дослідити соціальні аспекти життя педагогів, їх суспільну діяльність, контакти з колегами та керівниками навчальних закладів, посадові оклади, умови життя й праці219. Серед них є кілька справ, що висвітлюють історію виникнення й діяльність Кальницького сільського однокласного народного училища, його матеріальну базу, стосунки з сільською громадою та керівництвом Кальницького буряковоцукрового заводу220.

У низці справ цього ж фонду є матеріали про забезпечення народних шкіл підручниками та необхідним приладдям. Зокрема, це звернення інспектора народних училищ 4-го району Київської губернії від 19 лютого 1898 року до керуючого Київської учбової округи про списання підручників із Жаданівського однокласного училища та список книжок, списаних із бібліотеки однокласного сільського училища в селі Зозові221.

Багатий на освітянські матеріали ф. № 712 “Київської духовної семінарії”. На початку ХХ ст. в цьому духовному закладі навчалися кальничани, в тому числі Сергій Миколайовича Оппоков. Збереглися відомості про його успішність та списки учнів за 1914/1915 навчальний рік. З гордістю за земляка скажемо, що він з ЗЗ учнів VІ-го основного класу духовної семінарії був чи не найкращий за успішністю222.

Не менш цінний документальний матеріал про освітянські аспекти збережено у невеличкій справі “Призначення до академії” цього ж фонду, де переповідається як випускник Київської духовної семінарії Сергій Миколайович Оппоков у 1918 р. добивався зарахування на безкоштовне навчання у Київській духовній академії223.

Документи про навчання Сергія Оппокова в Київському археологічному інституті відклалися у ф. 1187, який знаходиться в Державному архіві Київської області. Це одна із 160 справ цього фонду, в якій знаходяться заява від 8 грудня 1920 р., Прохання від 8 липня цього ж року до Ради інституту про його зарахування для навчання. Найціннішими документами цієї справи є копії Свідоцтва про народження за № 16215, виданого Київською консисторією 30 червня 1918 р., та його атестат зрілості, виписаний Київською духовною семінарією за № 256 від 15 січня 1918 р.224

Потенційні можливості для вивчення здобуття кальничанами середньої та вищої освіти зберігають документи ДАКу, де зберігаються справи гімназиста Київської першої чоловічої гімназії, а після її закінчення студента університету Св. Володимира, внука кальницького священика Михайла Оппокова – Михайла Олексійовича Оппокова. Це традиційні документи: атестат зрілості, прохання про зарахування до університету та про переведення до Харківського університету тощо. Але тут є кілька унікальних документів, зокрема листи батька Олексія Михайловича до керівництва гімназії та університету Св. Володимира про звільнення його сина від оплати за навчання, прохання про дозвіл Михайлу одружитися225.

Із роду Оппокових, але старшого покоління, в Київській семінарії у 70-х роках ХІХ ст., а згодом і в Київській духовній академії на початку 80-х років того сторіччя навчався двоюрідний брат Сергія Оппокова, Олексій Михайлович, про що свідчить його власноручна “міні-біографія”, яку він написав до 300-річчя заснування цього вищого духовного закладу. Вона зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України НАН України імені В. Вернадського226.

Залучили ми для дослідження цієї проблеми статут й плани Київського археологічного інституту, в якому на початку 20 -х роках ХХ ст. навчався Сергій Оппоков. Цінність їх у тім, що, крім розкриття епох реорганізації та створення нових навчальних закладів у Радянській Україні, вони дають можливість виявити форми й методи підготовки спеціалістів, їх сферу долучення до праці, коло обов’язків студентської та професорської корпорацій, пролити світло на вихідця з Кальника227.

Документи із справи “Листы переписи населения 1897 г. Липовецкого уезда Дашевской волости с. Кальника”, які відклалися після Першого загального перепису населення Російської імперії дають змогу проаналізувати низку освітянських аспектів: загальну кількість дітей села, які навчалися в однокласному сільському міністерському училищі, і тих, хто закінчував церковноприходську школу. В цих переписних листах чітко зафіксовано, скільки навчилося читати й писати представниць жіночої статі, в яких сім’ях найбільше приділяли пильну увагу навчанню тощо228. Переписні листи двох дільниць було нами опубліковано229.

Маловідомі широкому читацькому загалу документи про навчання деяких кальничан у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у вищих та середніх світських навчальних закладах зберігаються у Державному архіві м. Києва. Справи учня 2-ої Київської чоловічої гімназії Леоніда Лещенецького та семінариста Сергія Оппокова зберегли традиційний набір документів: атестати зрілості, виписки з метричних книг, приписні свідоцтва до військової дільниці засвідчують рівень освіти та напрямки їхнього суспільного та культурного розвитку, бажання навчатися в університеті Св. Володимира230. В цьому ж архіві виявлена нами й оприлюднена студентська справа Леона (Ярослава) Івашкевича – представника шляхетської спільноти, народженого в Кальнику, де протягом кількох років рахівником працював його батько. Крім документів, які були в справах попередніх юнаків, у його справі є й інші матеріали – про станову належність Ярослава, свідоцтво про відстрочку від військової служби до 20 січня 1917 р., його заяви про бажання перейти навчатися з юридичного на історико-філологічний факультет231.

Керівництво Київського учбового округу, інформуючи громадськість щодо розвитку освіти, у тому числі й на селі, періодично друкувало збірники інформаційних матеріалів. Та всі випуски не збереглися. Те, що є в деяких бібліотеках України, дозволяє уявити стан розвитку сільських народних училищ за той рік, який описується в такому “повременному” виданні: в якому будинку знаходиться училище, склад учнів відповідно до статі, скільки з них закінчило навчання, матеріальне забезпечення училища, насамперед землею, що на ній росте і вирощується, хто викладає які навчальні предмети і який священик навчає Закону Божому, чи є хор при училищі 232.

Навчально-методичні матеріали і правові документи, присвячені розвиткові шкільництва й діяльності педагогів, публікувалися на сторінках багатьох російських періодичних видань. Так, у 1861 р. почали виходити щорічно 24 номери журналу “Учитель”, який, на думку редколегії, покликаний був допомагати наставникам, рідним і всім бажаючим займатись вихованням та навчанням дітей. Тема “Початкова школа і церква” постійно висвітлювалася на сторінках “Киевских епархиальных ведомостей”. Практично в кожному числі друкувались роздуми вчителів, священиків та представників громадськості про форми й методи викладання в школі. Використовувались різні форми викладу матеріалу – від теоретико-методичних до конкретно практичних, від солідних статей до листів-роздумів233.

На сторінках цього часопису за 1894 рік розглядалась історія шкільництва в Південно-Західному краї. У статті невідомого автора розповідається, що в Київській губернії, як і “по всій Малоросії, простий люд майже до останнього часу будинок причетників називав школою, а дячка жартуючи – бакалавром і паном директором”234. Існуючі з кінця ХVІІІ – до середини ХІХ ст. народні школи не виконували свого безпосереднього призначення – навчати, давати початкову освіту дітям. Це були просто школи грамоти, оскільки діти “вивчали Буквар, часослов і Псалтир тільки для того, щоб мати навички читати інші церковні книги – брати участь у проведенні різних богослужебних обрядів”235.

Розпорядження уряду 1836 і 1837 років про необхідність при кожній церкві завести школу для сільських дітей у ці роки виконувалося дуже неохоче, як поміщиками, церквою, так і самими сільськими громадами, оскільки ці постанови виявились ще не на часі. Суспільство було не готове виконувати їх. Цей час настав тільки у другій половині ХІХ ст., коли суспільство активно трансформувалось від феодального до промислового, коли стали потрібніші освічені люди.

Нове прочитання цивілізаційного розвитку села, його складової – освіти, як важливого напрямку української історії, потребує нових праць. Новітні риси цього процесу важливо досліджувати на моноісторичній основі, звернувши увагу на соціальні моменти, які впливали на розвиток інших складових цивілізації – економіку, політику та культуру. Кожне село, його суспільство має цивілізаційну самобутність, яка розвивалась упродовж більше як кілька століть, будучи невід’ємною частиною загальноукраїнської цивілізації. Відмовившись від сторічних кліше, коли історія досліджувалась на засадах класової боротьби, переважання економічних або політичних чинників, як рушіїв суспільного поступу, звернемо увагу на соціальні проблеми, надавши їм такої ж ваги, як й іншим.

§ 4. Історіографія соціального й економічного розвитку Кальника


Соціально-економічний розвиток Кальника протягом багатьох віків є важливим тлом історичного становлення й поступу не одного покоління кальничан, їх боріння й страждання за краще життя, побут, освіту, індустріальний розвиток, культуру, захист особистості від сваволі й наруги одного над іншим.

Економічна розбудова села, зокрема будівництво греблі в 1795 р. у м. Кальнику. П’ять французьких емігрантів, які проживали у графа В. Потоцького у м. Дашеві, використовували землю із Сорочинської могили для її будівництва236. Археологічна діяльність Володимира Антоновича у 1891 р. в селі була описана вінницьким вченим, кандидатом історичних наук, доцентом Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського Сергієм Гальчаком237.

Важливим документальним джерелом, яке ще не було предметом ґрунтовного вивчення соціуму є приватна релігійна література кальничан. Зазвичай, практично у кожній сім’ї, де шанували знання і Боже слово була православна книга – Біблія, Псалтир, чи “Четі-мінеї”. Випадково, вже не пам’ятаю як і коли до мене потрапи часом зруйнований Псалтир і став окрасою моєї приватної бібліотеки. Згодом його облагородив палітурник і він зайняв належне йому місце серед книг. Цього року я знову переглядав його, звернув увагу на записи колишнього власника і здивувався прочитавши таку фразу, яка по слову написана на різних сторінках: “Цей Псалтир належить селянину села Кальника мешканцю Макарію Баніту 1862-го року лютого 13 дня”238.

Цінність цієї книги полягає у тому, що власник використав її для записів найважливіших подій свого життя. На прикінцевій сторінці він запише: дату свого одруження та число, місяць і рік народження дев’яти дітей. Його дружина народила чотирьох синів і п’ятьох доньок. За 18 років вона чотири рази розроджувалась практично через два роки, в інших випадках через три. Імена народженим священник давав відповідно до святців, ось чому в сім’ї було дві Марії. Батько записав: “Марія 1-ша род. 22 червня 1877 р., Марія 2 – род. 20 червня 1879 р.”239. Такий “домашній літопис” дозволяє уточнити дати народження дітей, оскільки священики у сповідальних книгах не завжди добросовісно записували цю дату, чітко уявити склад сім’ї, їх вік та стать, що було важливим для подальшого вивчення родоводу, стосунки між братами й сестрами.

Іван Іванович Фундуклей – губернатор Київської губернії мав можливість користуватись зібраним губернськими чиновниками значним статистичним матеріалом, який розкривав економічні, соціальні, культурні, виробничі стосунки губернії, зумів глибоко й детально описати їх на тлі географічного й кліматичного стану цього регіону240. Характеризуючи басейни річок, що протікають через губернію, він називає річечку Кальничку, притоку р. Соб, подає довжину цієї ріки, наголошує на низинній місцевості, якою вона протікає241. В наступних частинах опису детально розкривається сільськогосподарське й промислове виробництво, аналізується соціальний, релігійний, національний склад суспільства, стосунки між людьми.

Характеризуючи один із важливих соціальних аспектів розвитку Київської губернії, він зупинився на “Речових зборах” – додаткових поборах поміщиків із залежного від них селянства. Зокрема, губернатор писав: “Так, наприклад, належало у рік з кожного господаря плугового: по 4 курки і 40 яєць, четвертного – 3 курки і 30 яєць, парного – 2 курки і 20 яєць, пішого – 1 курка і 10 яєць. Згідно других приписів від кожного тяглового двору взагалі – по 2 курки і 20 яєць, від пішого – половину. Або ще по-іншому: з кожного четвертного двору: 1 каплуна, 2 курки, 20 яєць, сотню грибів, хмелю 2 четверика і 2 гарця, червецю* по 1 ложці... В інших маєтках вимагали весною надати 12 курчат чотирьох недільних, ..., а в інших особлива повинність – п’явки для лікарні ... по 3 штуки від кожної жінки”242.

Низку надзвичайно вагомих документів з історії Кальника опублікував польський вчений Олександр Яблоновський. У своїх багатотомних і ґрунтовних дослідженнях, що побачили світ у 70–90-х роках ХІХ ст., він публікує тарифи подимних податків, які збиралися з жителів Старого й Нового Кальника у ХVІ–ХVІІ ст.243, визначає дату заснування кн. Корецьким фортеці у Кальнику та інших населених місцевостях по р. Собу244, належність міста Кальника до приватних міст245 та ін. Цим же автором виявлено й опубліковано заголовки 22 судових декретів та рішень щодо маєтностей Кальника за 1600–1625 роки. У них перераховуються прізвища претентентів на кальницькі ґрунти, хто коли й на кого подавав скарги у відповідні державні установи, прізвища сонму власників кальницьких ґрунтів ХVІ–ХVІІ ст. та інші аспекти соціального й економічного розвитку Кальника246.

Сучасна Вітчизняна історична наука розвиваючись інколи плодить нові міфи, часто не бажаючи вибудовуватися на нових пластах документальних матеріалів, забуваючи й ігноруючи фундаментальні праці корифеїв української історіографії, присвячених економічному й соціальному розвитку українського суспільства ХІХ ст., в тому числі дослідження М. Є. Слабченка, І. О. Гуржія, в яких анлізувались окремі аспекти цієї проблеми. Ми разом з Т. М. Соловйовою дослідили соціально-економічний розвиток Правобережної України у першій чверті ХІХ ст., закцентувавши увагу на переробній сільськогосподарській діяльності польських поміщиків247. Нові архівні матеріали, які зберігаються в ЦДІАУ у м. Києві та у Центральному державному історичному архіві РФ у Санкт-Петербурзі, дозволили по-іншому поглянути на соціальні питанні в гуральництві Київської губернії248.

Соціальні зрушення в Кальнику 20-х років ХХ ст. зачепили не одну сім’ю кальничан. Кожен її представник на свій розсуд і вміння відгукнувся на події Лютневої революцій та Жовтневого перевороту більшовиків 1917 р., розв’язану ними громадянську насильницьку боротьбу за встановлення комуністичного режиму. Насильницькі методи боротьби більшовиків викликали неадекватну позицію селян. Одні, особливо незаможна частина його мешканців, хто чесно, а хто вирішив скористатися громадянським струсом, відкрито підтримали оманливі лозунги більшовиків, інші, не розуміючи політики російських борців, створювали загони самооборони, які радянсько-партійна історіографія називала “бандутвореннями”, захищали приватновласницькі інтереси. Кальничани опинились по різний бік соціальної боротьби.

Вінницький дослідник героїчного минулого бурхливих днів і ночей національно-визвольних змагань 20–30-х років ХХ ст. у Подільському краї кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк уклав довідкове видання, в якому на основі широкого кола архівних та друкованих матеріалів дослідив діяльність повстанського отамана, уродженця с. Кальника Амброзевича Станіслава Івановича та назвав ще одного односельця амністованого учасника боріння “з банди Лиха” Фльорки Семена Івановича (“Чепуха”)249. Якщо раніше радянська історіографія розглядала їх діяльність як бандитську, то сучасні вчені, звільнившись з облудливих пут марксистьско-ленінського бачення, справедливо розглядають, її як боротьбу за своє людяне життя, за волю й статок.