Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства розділ II. Етапи розвитку українознавства. Уроки § 1
| Вид материала | Урок |
СодержаниеЮліян Бачинський Лесею Українкою І. Франко |
- Розділ І. Теоретичні основи конституційно-правової природи інституту омбудсмана, 1031.62kb.
- Зміст вступ 2 Розділ Теоретичні основи управління інвестиційним портфелем комерційного, 681.03kb.
- Вступ, 791.66kb.
- Зміст вступ, 1122.5kb.
- Програма з українознавства для дітей 7-10-річного віку недільної школи українського, 131.96kb.
- План вступ розділ І. Методологічні та теорЕтичні аспекти конкурентоспроможності продукції, 74.48kb.
- Вступ, 344.9kb.
- Зміст вступ Розділ 1 Методологічні основи дослідження нормативності права, 306.93kb.
- Розділ Теоретичні основи стратегії економічного розвитку, 5881.2kb.
- Розділ 1 наукові основи безпеки життєдіяльності глава Теоретичні основи безпеки життєдіяльності, 433.74kb.
1. Хочемо всестороннього і свобідного розвою нашої руської народності, яко самостійної народності слов'янської, а свідомі своєї індивідуальності національної і культурної, бажаємо дальшого розвою руської суспільності в напрямах: просвітнім, економічнім, культурнім і політичнім», і все те маємо вибороти, «уважаючи народ підставою нашої сили»*.
Величезний вплив на розвиток суспільної думки та дії справили «Програмові засади Братства Тарасівців», у яких наголошувалось: «Кожна освічена людина з науки і власного досвіду знає, що людськість уся поділяється на раси, народності, нації і т. ін. Знає і тямить, що через те тільки й існують сі колективні одиниці й носять таку назву, що вони мають щось своє власне, що відрізняє одну таку одиницю од другої. Так кожна нація має свою мову, звичаї, історію, культуру і взагалі світогляд, одним словом, власне психічне Я». (Правда; том ХVІІ, випуск L, 1893).
Ось чому розвій і кожного народу, і всього людства не в нищенні, а у вільному розвиткові та збагаченні «психічного я» національностей, «бо коли нарід розвивається вільно на національному своєму ґрунті, то тим самим він додає до загальнолюдського поступу і свого духового й розумового скарбу». Отож уміймо плекати свою самобутність як скарб загальнолюдський та ревно дослухаймося до «слів безсмертного Тараса: Борітеся, поборете, Вам Бог помагає!» Борітеся не як терористи, а як ідейні революціонери-гуманісти, бо саме вони вирішують питання й програми загального поступу, а «не револьверники і бомбісти» (І. Франко).
«Наука й життя Всеукраїнського народу доводить нам, — наполягали тарасівці, — що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу», неволя ж — навпаки, що доводить і гніт польсько-мадярсько-австрійсько-румунський, й історична правда: «Богдан прилучив до Московщини український нарід» як вільний до вільного, як рівний до рівного», — однак його добру волю було зраджено. І нарід, і сам Богдан зараз не зрозуміли, що се була помилка, бо ж «Москва не свій брат»: вона перетворила розквітлу державу на Руїну. Ось чому Україна має стати державою з домінантою своєї нації, культури, економіки, суспільного ладу, політичної еліти; з пануванням своєї мови скрізь — «в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні…» А для цього маємо подбати «про те, щоб піднести й розворушити на Вкраїні національного духа, відживити і виробити серед інтелігенції й народу національні почування українські…»
Усе зазначене виражало не мрії, марення, ілюзії одинаків-романтиків, а волю й свідомість народу. Цілком природно, що «маса» висунула енергійних, мислячих лідерів суспільного руху.
Ще 1895 р. член групи «молодших» радикалів Юліян Бачинський видає у Львові свою працю «Україна irredenta», лейтмотивом якої стає: «Політична самостійність України — то conditio sine kua non її економічного і культурного розвитку, умова взагалі можливості її існування». Ґрунт розквіту — народ як нація, що довели: і еміграція, яка «стрясла собою всю галицьку суспільність, очистила і освіжила її душу, сонну атмосферу», примусила всіх приглянутися до болючих ран народного буття; і «Руський» мужик — сеж прецінь грунт», з якого виросли всі інтелігентні «руські» кляси, тому маємо думати, що буде без нього? Як маємо думати та ставити «на порядок денний справу будучності української нації — взагалі: не лише виключно в Австрії, але і в Росії». Розмов про це маємо багато, однак «ми маємо дуже багато патріотів, а от ділателів — мало» (І. Франко).
Се означає, що маємо добре визначити «мету (ціль) нашим загальним прямованням і відповідаючу їй програму найближчої практичної роботи» Маємо перебороти незнання чи нерозуміння законів розвитку людини, нації, цивілізації, щоб не запанував політичний «хаос». Щоб ми не зациклились на «мужикові», а бачили все суспільство у його внутрішній ґенезі й у міжнародних зв'язках, а інтелігенція щоб не обмежилася роллю спостерігача, а стала мотором і мозком руху, витворила закони, зведені в Конституцію. Трансформатором ідей і руху не стануть ні москальофіли, ні народовці, потрібна політична партія сучасного типу, яка з усією гостротою і науковою обґрунтованістю поставить перед українством і національне питання (опубліковано в Берліні, 1924).
Розумного голосу молоді було недостатньо, щоб переконати консерваторів, скептиків і рутинерів.
Природно, що на дискусійну арену виходять І. Франко і Леся Українка, М. Грушевський і М. Міхновський, лідери журналу «Українська хата», В. Липинський та Д. Донцов, В. Винниченко й С. Петрюра, І. Огієнко, А. Волошин, А. Шептицький. Кожен із них — висока віха в ідейно-політичному житті нації, генератор знань, ідей та проектів «національного храму». Дати повну картину їхніх програмових засад у праці такого типу неможливо, тому зазначимо їхні лише найпринциповіші постулати.
Для І. Франка національна ідея — це філософія буття, свідомості та планів на майбутнє українства. З цієї причини великий Каменяр усе своє свідоме життя досліджує ґенезу феномена українства й відображує насідки і в історико-теоретичних, і в художніх творах (тому й постає парадигма того руху в картинах та образах принаймні з 1-го тисячоліття нашої ери (фольклорно-міфологічна поезія, роман «Захар Беркут») до віку ХХ, а виражається як в аналітично системних матеріалах, так і в пророчих («Мойсей»). Автор чи не найзначнішої політологічної праці ХХ ст. «Що таке поступ», І. Франко дає глибоко переконливий аналіз усіх фаз розвитку цивілізації аж до комуністичної й соціалістичної, а тому найбільш переконливо характеризує й епоху націй: вона для нього — органічний щабель вселюдської еволюції, до того ж — органічно пов'язаний з реально-життєвою та трансцендентною природою геокосмічного руху і поступу, а тому найбільш відповідний (як форма) змісту саморозгортання безмежного й багатоманітного світу. Новоявлені теоретики, як до гільйотини, фанатично прив'язали себе до комуністичної й соціалістичної доктрин, але то — безтілесні химери, оскільки адепти комунізму-соціалізму не хочуть бачити: хто відкидає національну домінанту, той руйнує і прокламованого ідола «інтернаціоналізації», оскільки саме справжній інтернаціоналізм найповніше виражає роль націй: вони — ядро й деміург між-народних (національних) взаємозв'язків та прямувань, гарант збереження й розвитку народів, отже — незнищенності й окремих людських спільнот, і, завдяки цьому, — вічності вселюдства.
Цілком закономірно й логічно, що в час піднесення нової хвилі національно-визвольного руху в Україні Іван Франко не тільки бере найактивнішу участь в теоретико-ідеологічній боротьбі, а й (хай через фізичний стан і суто символічно!) записується із сином Петром до організації Січових стрільців (на підставі чого примітивні українофоби і його зараховували до призвідців …1-ї світової війни).
Внутрішній рух до національної ідеї, нації, націоналізму як наукової концепції розвитку віри і церкви — складової розвитку суспільства — послідовно та фундаментально виявляють й відомі церковні діячі Іван Огієнко та Андрій Шептицький. Усе, зауважимо, закономірно: лідерами української церкви були люди найширших обдарувань, інтересів та діянь. Достатньо нагадати, що Іван Огієнко (митрополит Іларіон), подібно до Іларіона часу княжої доби та Петра Могили, пройшов мало не всі щаблі опанування освітньо-наукового та громадсько-політичного досвіду: вчився у Київській військово-фельдшерській школі, на медичному факультеті університету св. Володимира, потім вчителює та закінчує Вищі педагогічні курси. З 1915 р. І. Огієнко — приват-доцент Київського університету, професор кафедри української мови і літератури, член Ради Міністерства освіти. Згодом І. Огієнко — міністр освіти, міністр ісповідань в уряді Директорії, ректор Кам'янець-Подільського університету; живе у Львові та працює у Варшавському університеті. 1928 р. стає одним з ініціаторів Всеукраїнського Церковного Собору, на якому було інституйовано УАПЦ. З 1940 р. — чернець і архієпископ Холмський та Підляський, а з 1943 р. — митрополит УАПЦ. З Європи переїжджає до Вінніпега, де в 1951 р. його обирають першоієреєм Української Православної Церкви в Канаді. Уже це — трудівничий подвиг, — та є ще цифри і факти: І. Огієнком написано понад 1000 творів (900 опубліковано), серед яких «Вчімося рідної мови», «Рідне писання», «Українська культура», «Українська граматика», «Руські переклади в Херсонесі в 860 році», український правопис, затверджений ВАН як нормативний (очолював комісію), «Кирило і Мефодій», «Постання азбуки й літературної мови в слов'ян»; планував 30-томову «Бібліотеку українознавства…».
Не можна не захоплюватися широтою обріїв життєдіяльності Огієнка-Іларіона, а разом з тим — і крицевою одноцільністю його світогляду та творів, філософською основою яких завжди була національно-державницька ідея.
«Кожен народ має свою Церкву, маємо її й ми, як український народ, як українська нація.
Наша Церква — Православна, яка на наших землях існує ще від найдавніших часів. Церква наша зробила для свого українського народу незмірно багато, тому ми й любимо свою Українську Православну Церкву як свою душу, як своє серце!»
Її благословлять ще Андрій Первозванний (а це — І ст. н. е.), як і Київ — місто знаково-сакральне, як Єрусалим чи Сіон. Наша Апостольська церква — «Це наша невмируща Слава!». Як і кожна Апостольська, українська церква «має право бути Патріархією», а тим часом вона «стоїть ніби понижена», чому?! «Кожна Апостольська Церква є Церква невідмінно автокефальна, цебто незалежна від інших Церков. А Українська Церква і тут переслідувана й понижена.
Року 1621, за славного Митрополита Київського Іова Борецького, відбувся в Києві Всеукраїнський Церковний Собор, і цей Собор одноголосно прийняв таку історичну постанову: — «Святий Апостол Андрій — це перший Архієпископ Костянтинопольський, Патріарх Вселенський і Апостол Український.
На Київських Горах стояли ноги його, й очі його Україну бачили, а уста благословляли. І насіння Віри Христової він у нас посіяв.
Інша справа — що католицький світ руками Польщі й московський царизм та більшовизм силою змінили статус Української Церкви та упослідили волю мільйонів.
А цим підтвердилося: Тіло Христове — Але Церква не може бути залежною від будь-кого, у всьому світі вона захищає і просвіщає народ, а держава має захищати як народ, так і свою церкву. Так і постають у комплексі людина — віра — церква; Природа і Бог; святість віри і пастирів Церкви; історична пам'ять і національні традиції; держава і Церква; Церква і Мова.
Тож маємо пам'ятати: «задовго до Великого Князя Володимира в Україні було багато православних християн, особливо серед вищих клас, серед князів, бояр, дипломатів, військових, купців і т. ін.».
Були славнозвісні церковні святині (Києво-Печерський монастир, Київська і Чернігівська Софії, храми у Львові, Луцьку та ін. містах), були свої святі і герої-мученики, яких шанував увесь світ; були церковники, котрі фундували й розвивали освіту, науку, культуру — і всі особливу увагу приділяли державі і мові як генераторам єдності суспільства).
Причини зрозумілі: «Мова — це наша національна ознака, в мові — наша культура, ступінь нашої свідомості» («Українська культура», ХLІХ). Ще Ісус Христос наголосив на праві, навіть обов'язкові кожного народу мати свою мову, бо ж, як поучав апостол Павло, «хто балакає незнайомою мовою, той навчає тільки себе. Коли я почну балакати вам чужою мовою, то яка буде з того користь, бо ж ви не зрозумієте мене… Коли я не розумію значення слів, то я буду чужинцем тому, хто говорить, і він мені стане теж чужинцем… І коли я молюся чужою мені мовою, то хоч дух мій і молиться, проте ж розум мій залишається без плода… В церкві краще сказати п'ять слів розумних, корисних й для інших, аніж силу слів чужою мовою» (Перше послання до Коринфян).
Через «чужі слова» розвалилася Вавілонська вежа. За допомогою чужих мов колонізатори України віддаляли не тільки церкву від суспільства, а й еліту від трудящих, село від міста, освіту й культуру від автохтонів, а державу від народу.
Віки пішли на боротьбу за народну мову, бо то була боротьба й за національну віру та церкву, і ось тепер — у час піднесення всенародного визвольного руху — ми чіткіше усвідомлюємо: проблема мови — серцевина національної ідеї та нації, бо «Мова — це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування. Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. У мові — наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання» («Українська культура», ХLІХ), нашої самоідентифікації, державницького і психологічного Я.
Мова — найпотужніший обсерватор і виразник часо-просторового мислення кожного індивіда, міра широти й глибини його, за проникливим судженням географа-академіка, всесвітньо відомого вченого Степана Рудницького, — міра геополітичного й геостратегічного мислення народу, його еліти.
Національна ідея визначає і позиції Андрія Шептицького — визначного і церковного, і політичного діяча України, митрополита, що ревно відстоював пріоритети національної церкви і 1941 р. рішуче підтримав ухвалу Національних Зборів у Львові про відновлення української державності.
Як і для І. Огієнка, для представника українського католицтва ХХ ст. А. Шептицького проблема церкви ототожнювалась із проблемою національно-державної, культурної, духовної свободи народу, його історичного права на власний життєвий вибір, а національна ідея спонукала до активного захисту історичного вибору українців, до його молитви: «Всемогучий Боже… Ти любиш весь людський рід і Твоїм Божим Провидінням опікуєся кожним народом зосібна! Поглянь милосердно й на наш український нарід… Ми, діти українського народу…, любимо всі народи…, а передусім любимо щирою християнською любов'ю наш український народ», — тому Тебе, Боже, благаємо простити цьому народові усі гріхи його, а ми будемо плекати й славити героїв, котрі борються за народне щастя. У цьому процесі важитимуть віра й молитви, та заради досягнення всеосяжної мети ми будемо також підтримувати акції з військової організації, спроможній захистити повсталий народ, з організації правової системи, спроможної ефективно служити демократії і народоправству; зі здійснення церковної реорганізації, спрямованої на забезпечення автокефалії українській церкві. І, звичайно ж, з організації державного будівництва нації, для чого необхідно вирішити питання національних кадрів української церкви — освічених, чесних і патріотичних («Розбудова України»).
§ 4.1.15. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ — НАЦІЯ — НАЦІОНАЛІЗМ — ФУНДАМЕНТ ТВОРЕННЯ СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНИ
Національна ідея періоду національно-визвольної революції (перша чверть ХХ століття). Аналіз матеріалів розвитку всіх сфер буття і свідомості народу та світового українства на початок ХХ ст. з достатньою аргументованістю переконує: національна ідея — нація — націоналізм стали визначальними феноменами загальнолюдської еволюції.
Стосовно України — то їхнє коріння в минулих віках, вони є синтезом найрізнорідніших якостей і тенденцій державно-політичного, суспільно-економічного, мовно-культурного, церковно-релігійного, правового, оборонно-військового та міжнародного прямування українців як питомої спільноти в системі міжнаціональних зв'язків та взаємозалежності.
Цілком природно, що й виявлялися та осмислювалися національна ідея — нація — націоналізм в категоріях як практики, так й історії та теорії. А в цьому процесі поєдналися всі форми як еволюційно-революційної діяльності провідних сил суспільства, так і досвідно-інтелектуального осмислення та прогнозування характеру й наслідків дії певних життєтворчих чинників: сім'ї, роду, виробників матеріальних благ і еліти, держави і церкви, політичних освітньо-наукових та культурологічних центрів, міжнародних контактів на рівні і реальної практики, й пам'яті історії, Простору й Часу як категорій якісних модифікацій, змін та структуротворчих суспільно-політичних процесів.
Закономірно, що на історичну арену вийшли головні сили всіх верств суспільства і всіх українських Земель — від Чернігівщини до Київщини, Слобожанщини, Полтавщини, Черкащини, Поділля, Волині, Галичини, Буковини, Закарпаття, Одещини, Причорномор'я: і тих українців, що лишалися в складі материзни, і тих, що ниділи в рамках російської, австро-угорської імперій чи інших держав.
Як і в ХVІІ ст., Україна стала на порозі нової епохи — націє-державотворчої.
Можливі заперечення: Україна, мовляв, і не втримала державності на початку ХХ ст., і не завершила формування націєтворчої теорії та практики; дискусії (достатньо загадати В. Липинського, Д. Донцова, В. Винниченка, С. Петлюру та ін.) щодо шляху розвитку та рушійних сил продовжувалися…
Та відповідь інакомислячим очевидна: 1) ніщо і ніколи в світі не досягає завершеної форми; і цивілізаційно-культурні структури постійно зазнають змістовних модифікацій, бо світ безмежний і розвивається під дією різних своїх частин, а тому фрагментарно, за законами саморозвитку й саморегулювання; 2) природа тим і мудріша за окрему людину, що одразу не відкриває їй всіх своїх секретів і таємниць; нові грані буття з невідворотністю відкривають і нові грані інтелектуального пізнання. І так — довічно.
Інакше людина (і людство), відкривши абсолюти, вичерпали б свою місію (отже, й доцільність свого існування). Мали б прийти інші форми світовираження.
що виявиться ефективнішим для розбудови суверенної України — нація чи держава, а відтак і національні чи державницькі ідеї, структури, пріоритети.
Пригадаймо, ще 1918 р. Іван Огієнко наголошував: любімо нашу українську церкву, бо й «вона перетворила нас у свідому українську націю» («Українська культура», р. VII).
А Ольгерд Бочковський у «Вступі до націології» показав етапи того перетворення. Автор праць «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономне прямування» (1916), «Націологія і націографія» (1927), «Боротьба народів за національне визволення» (1932), О. Бочковський сповідував наукові постулати: 1) Націологія є наукою про націю (ї); 2) «дослідчим об'єктом націології є модерна нація в процесі її утворювання в новітній добі»; 3) слід чітко розрізняти «націю» і «нарід», який є об'єктом етнології та етнографії. «Нарід — це етногенний розчин; нація — це викристалізований суспільний агрегат»; 4) націологія є явищем світової суспільної думки.
Стосовно України, то О. Бочковський звертав увагу на такі реалії: націологія закономірно розпочиналася з вивчення й показу еволюції та ролі української людини, роду, племені, природи, мови, культури, держави, міжнародних відносин, правової і військової культури.
У цьому зв'язку цілком слушно висвітлювались проблеми «взаємин між територією та нацією, отже, й передовсім — геополітичне значення території, яке іноді міняється в процесі історії. З цього боку географічне положення України відіграло дуже вилику роль та мало безсумнівний вплив на історію українського народу. Україна була тією межовою країною інтерконтинентального типу, образно кажучи, вона була запіллям Європи на порозі Азії. Це мало і має для неї першорядне історичне значення. З цим бо є зв'язана її культурна дилема: Схід чи Захід? Євразія чи Європа?» А також, як наголошує і сучасний дослідник В. Сніжко: Орієнт чи Окцидент? І Україна — межова країна чи країна без меж? — отже, країна особливої долі та ролі, що зумовлюється і її географією та природою.
Це осмислювалося та практично розв'язувалося Києм і києвичами та Аскольдом і Святославом; потім великими князями та королями Володимиром Великим, Ярославом Мудрим, Володимиром Мономахом та Романом і Данилом Галицькими.
Якісно новою гранню стала епоха Козаччини та Гетьманщини. Тоді важило те, що Україна географічно з усіх боків була відкритою, «а оскільки сусідами її на Сході були азійські кочовики, то зовсім зрозуміло, що природно-географічно беззахисна саме з цього боку Україна стала улюбленим майданом для їх безнастанних наїздів, які впродовж майже тисячі років раз — тут — раз заливали її монголо-тюркською стихією, гальмуючи нормальний перебіг української етногенези та руйнуючи спроби українсько-державного будівництва. В зв'язку з цим стоїть міграція, як характерне явище української історії, виснажуючи її від XI до XVIII ст. та спричиняючи перевагу в неї динаміки над статикою, що, у свою чергу, дуже несприятливо відбилось на процесі кристалізації українського народу, затримавши… українську націогенезу» («Вступ до націології»)*. Визначальними чинниками української долі й стали Степ, Чорнозем та Козацтво. А разом з проблемою «географії» проблеми об'єднуючої народ ідеології та своєї держави, пізнання й самопізнання. Останнє особливо важливо ще й тому, що природа і територія «сприяли витворенню кращих об'єктивних, ніж суб'єктивних передумов для українського самостійництва — Україна має всі природні та господарські дані для свого великодержавного розвитку».
І оскільки в «кожному національно- політичному питанні головною дієвою особою має бути нація— особливої ваги і набуває проблема її самосвідомості, а це на гребінь суспільного самопізнання і виносить також проблеми «нація й мова» ( рідна й чужа мова), нація і культура, нація і держава, — кладучи в основу постулати: "мова — це весь нарід», «кожна чужа мова — це начебто вбрання, до якого людина не звикла», і цілком слушно Міжнародний конгрес у Люксембурзі (1928) «рішуче відкинув двомовність, висловившись за рідну мову навчання в школах».
Відомо, що мистецький шедевр може бути створений лише рідною (народною) мовою, а «поети є великими будівничими нації» — і все ж гарантом реалізації нацією своїх можливостей, прав та обов'язків є держава.
Тож цілком логічно на початку ХХ століття в Україні і набула проблема нації та держави як глобально-синтезуюча проблема.
Різні інтереси — різні ідеології та плани розв'язки проблеми.
Як зазначав у полеміці з Лесею Українкою І. Франко, ще в другій половині XIX ст. окреслилася одна з ліній суспільного думання — комуно-соціалістича. Її представниками були і українці, котрі, як радикали, «признавали себе в першій лінії соціалістами, а тільки в другій українцями»*.
Відповідно до цього вони служили: одні — Австро-угорській, інші — російській імперіям, і сумління їх не мучило від того, що вони обіймають інтересами не весь народ (націю), а лише одну (часом зовсім мізерну) часточку». Кожна доба переходова… Бували часи мертвіші й глухіші, та нинішній час тим власне сумний і скандальний, що в ньому переважну рухову силу виявляє стекле назадництво, погорда до власного народа і його думок та ідеалів, льокайське прислужництво, що без сорома пишається в масці політичного bon sens-a, політичної практичності, або бліда безхарактерність, що мов соняшник до сонця тягнеться до посад і авансів. Само собою все те було би не таке страшне, якби з усіх боків не роблено рівночасних заходів, щоб у народі здушити решту почуття морального, затруїти сумління підростаючих поколінь, зломати все, що б могло б бути на перешкоді темним силам, уґрунтувати — бачиться на віки вічні — панування облуди і кривди людської».
Досі подібне чинили лише зовнішні сили. Тепер радикалістська реакція охопила і маси українства. Комуно-соціалістична пошесть сіє «зневір'я у власні сили і в силу рідного народа», що «захитало найкращі характери породило фантастичні бажання — дійти до чогось при помочі власне тих, котрих власне витичена і нераз із цинізмом висказувана мета, щоб ми не дійшли ні до чого путнього і були й надалі тим гноєм, на котрім міг би виростати й пишатися перед світом їх пишноцвіт. А з другого боку життя народне дійшло до того ступеня, де вже не вистарчають ані красномовні проповіді, ані голословне береження народних святощів, ані платонічна любов, — а треба важкої конкретної праці на різних полях, починаючи від економічної самопомочі і правової оборони, а кінчаючи найвищими вимогами наукової й літературної праці» (І. Франко).
Великий мислитель і поет, І. Франко в епохальній праці «Що таке поступ» (2003) показав і те, що необхідно з мас зробити політичну силу (бо темні малі не прийдуть до мети: сліпі; «ані політична наука не оживить народа, ані безнаукова революція не підніме його); і те, що пропонований безрідними радикал-соціалістами безнаціональний лад призведе лише до ще більшого насильства, терору й свавілля (як те й сталося в імперському СРСР), бо будуть втрачені важелі як соціально-економічного, так і морального, ідейно-патріотичного ставлення до життя. Отож необхідні просвіта і праця, титанічна праця політичної еліти, бо «всяке вагання, всяке опізнення української інтелігенції в такому зближенню ( з народом. — П.К.) — велика небезпека для національного розвою, для всеї будущини України».
Враховуючи конкурентну боротьбу з дійсно народними партіями та вдаючись до тактики лавірування, частина соціал-демократії вдається до загравання з національними силами; у свої програми включає вимоги забезпечення прав націй та етноменшин. В. Ульянов-Ленін навіть критикує російських держиморд за національний нігілізм і занадто запопадливих націоналів, котрі бували іще брутальнішими денаціоналізацорами. Більше того, зазначає, що в соціалістичному суспільстві нації матимуть усі права аж до права на відокремлення (повний суверенітет). Однак усе те виявилось лукавою облудою. Коли комісії України, Росії, Білорусі, вивчаючи питання кордонів, прийшли до висновку, що в основу розмежування має лягти