Міністерство освіти І науки україни державний вищий навчальний заклад „ужгородський національний університет на правах рукопису кампо георгіна михайлівна
| Вид материала | Документы |
- Освіти І науки україни державний вищий навчальний заклад «київський національний економічний, 1156.79kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни державний вищий навчальний заклад «ужгородський, 14.04kb.
- Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний університет імені, 1648.69kb.
- Державний вищий навчальний заклад «київський національний економічний університет імені, 979.79kb.
- Доктор юридичних наук, доцент, 3894.02kb.
- Державний вищий навчальний заклад “запорізький національний університет” міністерства, 1998.46kb.
- Державний вищий навчальний заклад „Запорізький національний університет” міністерства, 683.6kb.
- Державний вищий навчальний заклад «київський національний економічний університет імені, 800.48kb.
- Міністерство освіти І науки україни міністерство економіки україни міністерство фінансів, 18.39kb.
- Державний вищий навчальний заклад “запорізький національний університет” міністерства, 262.1kb.
Вырезано. Для доставки полной версии работы перейдите по ссылка скрыта Концепція підприємництва Й.Шумпетера ґрунтується на трьох засадах: 1) функція підприємництва полягає у тому, щоб „ ... реформувати або революціонізувати спосіб виробництва за допомогою використання винаходів або, в широкому розумінні, через реалізацію невипробуваних технологічних можливостей для виробництва нових товарів або старих товарів новим способом за допомогою відкриття нових джерел постачання сировини або нових ринків збуту, або через реорганізацію виробництва” [14; с.53]; 2) підприємництво є універсальною загальноекономічною функцією будь-якої економічної системи та поєднується з виконанням інших видів діяльності (управлінням, науковими розробками, маркетингом тощо) і тому «розсіюється» серед багатьох спеціалістів; 3) підприємництво є функцією господарсько-політичного середовища, яке визначає його можливості, типи, мотивації. За Й.Шумпетером, бути підприємцем означає, по-перше, „робити не те, що роблять інші”, а, по-друге, „робити не так, як роблять інші” [14; с.54]. Іншими словами, одна й та сама особа може бути підприємцем, поки впроваджує інновації, тобто впроваджує нові технології, нові продукти, нові джерела постачання, нові організаційні форми бізнесу, і втрачає цю властивість, як тільки запустить свою справу та поставить її на рутинні рейки. Починаючи із другої половини XX в. все більша кількість дослідників підприємництва третьої "хвилі" роблять спроби інтегрованого розгляду підприємництва як поліфункціональної діяльності у взаємозв'язку з її макросередовищем. Появу цілісної поліфункціональної теорії підприємництва пов'язують із роботами Л. фон Мізеса й Ф. фон Хайека. У них уперше підприємництво було розглянуто як процес розвитку ідеї, а їхній послідовник И. Кірцнер побудував теорію підприємництва як процесу переходу від одного рівноважного стану "арбітражних угод" до іншого. Ф. фон Хайек наголошує, що носій підприємницької ініціативи є рушійною силою пошуку новацій, оскільки прагне до найбільш ефективного поєднання свого унікального «ноу-хау» з ринковою ситуацією і тим самим до досягнення першості в конкуренції та більшого доходу. Таким чином, у системі ринку для виробника-підприємця головна і найважливіша перевага – отримання прибутку. „Прагнення прибутку – це якраз те, що дозволяє найбільш ефективно використовувати потенціал виробництва. Високо свідомий соціалістичний лозунг „виробництво в ім'я споживання, а не заради прибутку” свідчить про повну відсутність розуміння того, як примножити виробничі можливості” [15; с.182]. Ф. Хайек визначає суть підприємництва як пошук і вивчення нових економічних можливостей, як характеристику поведінки, але не як вид діяльності. За Хайеком, по-перше, найвищою цінністю є особиста свобода, адже вона дозволяє людині продуктивніше розпоряджатися своїми здібностями та знаннями, своїм інформаційно-економічним потенціалом. По-друге, ринок через дію цінових механізмів координує процеси використання підприємницького потенціалу особи, інформує про шанси й ризики, стан попиту і пропозиції, можливості нових засобів задоволення потреб споживачів. По-третє, функція підприємництва є притаманною усім індивідам, але щодо цього особливо виділяються групи людей, готових випробувати свої можливості. По-четверте, підкреслюються спільність і відмінності підприємництва і управлінської діяльності. Основна властивість менеджера – вміння внести організованість у неструктуровану організацію – може бути не притаманною навіть успішному підприємцю. Саме тому, на думку Ф. Хайека і А. Шапіро, на значній частині підприємств (насамперед, великих) на зміну підприємцю-новатору повинен прийти високопрофесійний управляючий – менеджер. Л.Мізес та І.Кірцнер зазначають, що ринковий процес неможливо відділити від механізму конкуренції, в центрі якої стоїть підприємець. Причому підприємець – це не яка-небудь невизначена фігура, а швидше за все певна функція, яка відображає цілеспрямованість людини на знаходження та використання нових можливостей у виробництві, суспільстві тощо [16; с.11], а також „зрівноважуюча сила” [17; с.115], що забезпечує рух ринків до стану рівноваги. У цей час починають розвиватися напрямки, які фокусуються на макроекономічних проблемах. Вони не зробили прямого впливу на теорію підприємництва, але додали імпульс розвитку популярної в 1970–1980-і роки теорії пропозиції, яка зробила важливий внесок у формування принципів державної економічної політики стимулювання приватного підприємництва. Праці П. Дракера [18,19,20] можна віднести вже до четвертої "хвилі" розвитку концепцій підприємництва, більшість представників якої включають у розгляд не тільки сутнісні, але й управлінські аспекти підприємницької діяльності, переходячи на міждисциплінарний рівень аналізу. Згідно з підходами П. Ф. Дракера, підприємці не виступають капіталістами або інвесторами у повному розумінні цих термінів. На його погляд, суть підприємницької діяльності полягає в обґрунтуванні та утвердженні положень економічної та соціальної теорій, згідно з якими зміни за умов динамічної нерівноваги ринкової системи господарювання – це цілком нормальне і природне явище. При цьому головне завдання підприємця в економічному розвитку полягає в одержанні результатів, відмінних від попередніх, а не в поліпшенні чогось, що вже існує. Інакше кажучи, підприємця характеризує, в основному, намагання створити щось нове й відмінне від уже існуючого, що змінювало б і перетворювало наявні в суспільстві ціннісні настанови. На нашу думку, принципово новим кроком у дослідженні суті підприємництва є підхід Г. Піншота, який приділяє увагу не тільки підприємництву як способу організації та подальшого розвитку бізнесу на самостійній, незалежній основі, але й внутріфірмовому підприємництву (або інтрапренерству). Він використовує такі ключові категорії: „інтрапренер”, „інтрапренерство” і „інтракапітал” (іntrapreneur, іntrapreneurshіp, іntracapіtal) (intra - всередині (лат) [21; с.42]. З точки зору Г. Піншота та його прихильників, поява інтрапренерства пов'язана з тим фактом, що багато великих виробничих структур здійснюють перехід на підприємницьку форму організації виробництва. Оскільки підприємництво передбачає обов'язкову наявність свободи творчості, то підрозділи цілісних виробничих структур дістають право на свободу дій, що, у свою чергу, передбачає і наявність інтракапіталу – капіталу, необхідного для реалізації ідей, які лежать в основі внутріфірмового підприємництва. Р. Хізріч вважав, що суть підприємництва – це процес створення чогось нового, що має вартість, а підприємець – це людина, яка витрачає на нього весь необхідний час і сили, бере на себе весь фінансовий, психологічний та соціальний ризик, одержуючи як винагороду гроші й задоволення досягнутим [22; с.20]. А. Хоскінг стверджував, що індивідуальним підприємцем є особа, яка веде справу за власний рахунок, особисто займається управлінням бізнесом і несе особисту відповідальність за забезпечення необхідними коштами, самостійно приймаючи рішення. Його винагородою є одержаний у результаті підприємницької діяльності прибуток і задоволення, яке він відчуває від заняття вільним підприємництвом. Але, поряд з тим, підприємець повинен брати на себе весь ризик втрат у випадку банкрутства його підприємства [23; с.28]. Дослідження мікро - і малого бізнесу, а також неформального сектора, досить важливі в аспекті формування теорії підприємництва, одержали розвиток здебільшого в останні 25-30 років. Насамперед це праці В. Репке, де аналізується оптимальний розмір підприємства й прогнозується феномен широкого поширення малого й середнього бізнесу [24; с.50]. До них відносяться й роботи А. Гібба, де підприємництво й малий бізнес розглядаються крізь призму організаційного життєвого циклу в рамках кросфункціонального міждисциплінарного підходу й виявляються якісні відмінності мікро - і малого бізнесу від великих підприємств. Особливості функціонування неформального сектора вивчаються в роботах К. Поланьйї, Т. Шаніна, К. Харта, Дж. Скотта. Досягнення інституціональної теорії також важливі для формування теорії підприємництва, оскільки в рамках інституціонального підходу організації розуміються як відкриті системи. Е.Дж. Долан і Д. Ліндсей наголошують, що визначати підприємництво як четвертий вектор виробництва на рівні праці, капіталу і природних ресурсів не зовсім правомірно, тобто більш зручно і обґрунтовано вважати підприємництво процесом пошуку найкращого шляху поєднання трьох основних факторів виробництва. Під підприємництвом вони розуміють сам „процес пошуку нових можливостей, використання нових технологій і нових сфер вкладання капіталу, подолання старих стереотипів та меж” [25; с.13]. Такий підхід, на думку Кіреєва, заслуговує особливої уваги, оскільки в сучасних умовах господарювання, в епоху стрімкого розвитку науково-технічного прогресу одним з основних ресурсів, що необхідно витратити для виробництва товару, а, отже, фактором виробництва є технології, які являють собою „...наукові методи досягнення практичних цілей, включаючи підприємницькі здібності” [26; с.23]. При цьому необхідно розуміти, що застосування технології є не легким „рецептом розвитку”. Воно не принесе очікуваних результатів без „...виховання підприємницького духу. Країна не може процвітати без групи власників чи менеджерів, які мають бажання ризикувати, відкривати нові заводи, освоювати нові технології, протистояти трудовим спорам, імпортувати нові підходи ведення справи” [27; с.489]. Макконнелл К. Р. і Брю С. Л. визначають підприємницьку здатність як „здатність людини використовувати певне поєднання ресурсів для виробництва товару, приймати послідовні рішення, створювати нововведення та йти на ризик” [28; с.56]. Наведений аналіз концептуальних підходів до визначення суті підприємництва як особливого виду діяльності дозволяє стверджувати: поки що не створено загальноекономічну теорію підприємництва або, принаймні, чіткі методологічні позиції щодо вивчення підприємництва як предмета та об'єкта економіко-теоретичного дослідження. У радянський період проблеми підприємництва не одержали належного розвитку в економічній науці ні в теоретичному, ні в практичному аспектах. Однак з кінця 80-х років становище змінилося й у роботах українських і російських учених уже з'явилися свої визначення підприємництва, хоча чіткого, заснованого на науковій теорії, визначення підприємництва як і раніше немає. Українські вчені – економісти Ю.В. Ніколенко, М.М. Діденко, А.В. Шегда [29; с.4] вважають підприємництво системою функціонування підприємства, основу якої становлять демократичні форми його економічної діяльності, забезпечення його права ініціативи у виборі сфери, форм, методів господарювання, економічної, організаційної й технічної творчості й новаторства. Відомий український учений у сфері теорії й практики малого підприємництва З.С. Варналій визначає підприємництво як ініціативну, самостійну, інноваційну, систематичну діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг, що відбувається на власний ризик і під особисту майнову відповідальність із метою одержання підприємницького доходу [30; с.18].
Малий бізнес у трансформаційних економіках виконує низку специфічних соціально-економічних функцій:
Малий бізнес виконує значну соціальну роль, що підтверджено не тільки численними дослідженнями, а й практикою життя. По-перше – це сфера прикладення праці й джерело доходів значної частини населення. Це – найбільш гнучка частина ринку праці, що поглинає основну масу трудових ресурсів невисокої кваліфікації й з недостатнім досвідом, що бажають мати гнучкий робочий день. Часто тільки тут можуть знайти роботу жінки, молоді люди, що вперше шукають роботу, особи, які мають невисокий рівень освіти й трудового досвіду. Будучи головним джерелом доходів не тільки значної частини людей, зайнятих у його сфері, але й членів їхніх родин, малий і середній бізнес може стати важливим фактором росту національного добробуту. По-друге – малий бізнес є потенційно ефективним засобом розвитку ділових і підприємницьких навичок у населення, підвищення ступеня його адаптованості до ринкових відносин, сприяє подоланню властивих економікам постсоціалістичних країн, у тому числі й України, консерватизму, інертності та слабкої сприйнятливості до технічних досягнень, стимулює впровадження інновацій. Дозволяючи громадянам стати власниками не тільки своєї робочої сили, але й майна, у тому числі виробничого призначення, він створює базу для формування середнього класу – соціального прошарку, здатного забезпечити прогресивний розвиток суспільства, зацікавленого в демократії й соціальній стабільності. Зважаючи на значну соціальну роль малого бізнесу у здійсненні економічних реформ на шляху до соціально-орієнтованої ринкової економіки та його чутливість до несприятливого зовнішнього середовища, необхідним є створення такої системи управління розвитком малого бізнесу, яка б дозволила максимально вирішувати проблеми, з якими стикаються підприємці України і стимулювала малий бізнес до саморозвитку. 1.2. Зміст державного управління розвитком малого бізнесу В економічній науці постійно триває дискусія щодо доцільності та міри втручання держави в економічні процеси. Вважається, що принцип економічного лібералізму, пов’язаний з ідеєю повної економічної свободи „laissez faire, laissez passer” першим сформулював представник школи фізіократів Венсан де Гурне, який у 1758 виступив із закликом до свободи підприємницької діяльності, невтручання держави в економічне життя та забезпечення недоторканості приватної власності [75;с.65]. Фізіократи вважали, що економічні закони мають природний характер, божественне походження і є зрозумілими для усіх. Вони стверджували, що будь-яке втручання у природний хід речей порушує „природний порядок”, завдаючи шкоди суспільному відтворенню. На відміну від фізіократів, які трактували „природний порядок” як ідеальний стан суспільства, А.Сміт аналізував реально існуючий економічний устрій (ринкову економічну систему) та прагнув описати механізм його функціонування. Рушійними силами економічного розвитку вчений вважав економічну свободу та конкуренцію господарюючих суб’єктів, гармонізацію їх інтересів на основі пріоритетного розвитку особистого інтересу, механізму ринкової саморегуляції та невтручання держави в економічне життя. Досліджуючи „природний порядок” як теоретичну модель економіки вільного підприємництва, А.Сміт приділяв велику увагу аналізу передумов ефективної дії „невидимої руки” ринку [76; с.277]. Доктрина ринкового лібералізму відповідала реаліям господарювання в умовах вільної ринкової конкуренції, які переважали у ХІХ ст., але наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. світова економіка вступила в нову фазу соціально-економічного розвитку, що породила нові економічні явища та протиріччя, осмислення і розв’язання яких потребувало інших підходів в економічній теорії. Задовольнити запити свого часу і був покликаний напрям – кейнсіанство. Кейнс поступово приходить до глибокого переконання в тому, що автоматичне ринкове саморегулювання капіталізму належить історії, на зміну йому має прийти державне регулювання ринкової економіки. Він піддав гострій критиці ідею невтручання держави в економічні процеси у своїх статтях „Економічна політика містера Черчілля” (1925) та „Кінець laissez faire„ (1926) [77]. Неординарна позиція Дж.М. Кейнса щодо співвідношення ринку та державного втручання викликала бурхливу дискусію в академічних колах, зокрема, з Ф. фон Хаєком. Наприкінці 30-х рр. перемогли ідеї Кейнса, визначивши на чотири наступних десятиріччя нові пріоритети позитивної та нормативної теорії. Починаючи з середини 70-х рр. ХХ ст. і впродовж усього наступного десятиліття загальний розвиток світової економічної теорії проходив під впливом ліберальних концепцій. Неолібералізм виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституціонального напрямів. Неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об'єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 р., використавши термін „ліберальний інтервенціонізм”, під яким розумів державне „втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку” [78; c.333]. Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур основоположні принципи нового економічного лібералізму. Неолібералізм як напрям економічної теорії базується на неокласичній методології і захищає принципи економічної свободи, саморегульованої економічної системи та вільної конкуренції, обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва; розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади. Використовуючи методи економіко-теоретичного і порівняльно-історичного аналізу, М. Алле доводив, що, по-перше, тільки ринкова, конкурентна організація господарства може бути економічно ефективною і, по-друге, без ефективної роботи економічної системи не може бути реального соціального прогресу. Потрібен пошук соціального компромісу, спрямованого на підтримання мирних і стабільних умов життя у суспільстві, який забезпечується існуванням політичної системи: „це міф, ніби економіка ринків може бути результатом стихійної гри економічних сил. Реальність полягає у тому, що економіка ринків невіддільна від інституційних рамок, в яких вона працює”[79; с.19]. Німецька школа неолібералізму В. Ойкена – Л. Ерхарда зосереджувалась на визначенні основних принципів функціонування суспільства: поєднанні економічної свободи та невтручання держави в економіку з принципом соціальної справедливості, не обмежуючи роль держави функцією охоронця ринкових відносин, визнаючи за нею право організатора суспільного життя. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності як умови нормального розвитку економіки, провідною для неоліберальної теорії стає ідея сильної держави – організатора конкурентно-ринкових відносин [80; с.97]. У генезисі німецького неолібералізму виразно проявилася тенденція створення систематизованої теорії трансформації тоталітарного ладу з центрально-керованою економікою в демократичний лад на основі вільного ринкового господарства з подальшою його орієнтацією на вирішення соціальних завдань. Було розроблено прагматичну й ідеологічно привабливу концепцію соціального ринкового господарства, позбавлену хиб класичної ліберальної моделі, з надійними соціальними й антимонопольними стабілізаторами. Ідею свідомо створюваного конкурентного ринкового устрою В. Ойкена було практично апробовано в умовах зруйнованого господарства та відсутності будь-якого економічного ладу в післявоєнній Німеччині. Вищезгадані наукові концепції дають змогу розглянути в історичному аспекті предмет дослідження і прийти до висновку про необхідність цілеспрямованого державного управління розвитком малого бізнесу як системного процесу створення сприятливих умов і стимулювання до саморозвитку малого бізнесу відповідно до цілей суспільного прогресу. Ринкова економіка, орієнтована на вирішення соціальних проблем передбачає поєднання саморегулювання ринку і державного впливу на економіку. Перш за все, держава має здійснювати захист прав власності, підтримувати конкурентне середовище, здійснювати перерозподіл доходів на користь соціального сектору. Найважливішою ознакою існуючих моделей соціально-орієнтованої ринкової економіки є принципове положення про те, що держава має створювати умови для успішного розвитку малого бізнесу, який забезпечує сталі темпи економічного зростання країни, сприяє зайнятості та розвитку соціальної сфери. У період трансформації ринкової економіки, становлення та формування ринкових відносин роль держави у створені сприятливих умов функціонування усіх суб’єктів господарювання є особливо важливою. Тому на етапі становлення ринкової економіки одним з пріоритетних завдань державного управління є розвиток малого бізнесу, який не потребує значних фінансових ресурсів, дозволяє вирішувати соціальні проблеми, забезпечує стабільність економічної ситуації в країні, зайнятість і добробут значної частини населення. В сучасній економічній літературі питанням державного управління розвитком малого бізнесу приділяється постійна увага. Так, З. С. Варналій приділяє значну увагу дослідженням питань державної регуляторної політики в сфері малого підприємництва [30], Т.С.Смовженко у своїх дослідженнях розглядає політику сприяння розвитку малого підприємництва в Україні [81]. К. М. Ляпіна, Д. В. Ляпін визначають ефективность національних програм сприяння розвитку малого підприємництва [82]. Фінансові методи державної підтримки малого підприємництва розглядає у своїх дослідженнях О. І. Микитюк [83]. О. В. Кужель звертає увагу на проблему формування паритетності державних і загальносуспільних інтересів у сфері підприємництва [84]. Я. А. Жаліло досліджує стратегію підтримки малого підприємництва в сучасній економіці України [85]. Л. І. Вороніна розглядає форми державного регулювання та підтримки малого підприємництва [86], Ю. О. Клочко звертає увагу на бар’єри на шляху розвитку малого підприємництва [87]. Регіональні аспекти розвитку малого бізнесу та механізми його ефективного регулювання досліджує С. М. Соболь [88]. Й. М. Петрович, Й. С. Ситник висвітлюють організаційні аспекти підприємництва в Україні [89]. І. С. Кузнєцова вивчає трансформацію державного регулювання у сфері малого підприємництва в Україні [90]. Російські науковці В. В. Високов [91], А Рубе [92], досліджують напрями та форми підтримки малого підприємництва в розвинених країнах світу. А. Б. Крутик, М. А. Горенбургов [93], В. Я. Горфінкель [94] здійснюють ґрунтовний аналіз особливостей розвитку малого бізнесу в Росії та систему його підтримки. Роль державного регулювання підприємництва у перехідний період вивчає В.А.Антонов [95]. Питання регулювання цього сектору економіки як в Росії, так і в розвинутих країнах досліджують В. Анохін [96] та І. Н. Герчікова [97]. В.Є. Савченко [98], А. А. Шулус [99] приділяють значну увагу на питанням формування системи державної підтримки малого бізнесу в Росії. Ф.І.Шамхалов і В.В.Котилко [100] вивчають регіональний аспект регулювання малого бізнесу. Загалом, більшість російських учених підкреслюють необхідність державного регулювання малого бізнесу, особливо в умовах трансформаційної економіки. Українські та російські науковці погоджуються з тим, що малий бізнес потребує додаткової уваги з боку держави. Так, у своїх дослідженнях А. А. Шулус розглядає підтримку малого підприємництва як сукупність двох складових: управлінської та забезпечувальної [99; с.84]. З.С.Варналій, зазначає, що державна підтримка малого підприємництва – це, “з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає формування державними структурами відповідних умов становлення і розвитку малого підприємництва, а з іншого боку – створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються до сфери малого підприємництва на пільгових засадах” [30; с.92]. Вырезано. Для доставки полной версии работы перейдите по ссылка скрыта Кількісні та якісні характеристики й перспективи малого бізнесу суттєво залежать від стану та динаміки середовища, в якому реалізується підприємницька діяльність. За сьогоднішніх умов зовнішнє середовище з самого початку можна визначити як несприятливе. Виходячи з цього, формування адекватного ринковим умовам підприємницького середовища є важливою складовою регіональної політики. В Україні проблемам дослідження регіональних організаційних структур управління донедавна приділялося досить мало уваги. Причиною цього було зосередження в минулому всього обсягу владних повноважень у центральних органах. Нинішня система регіонального управління в Україні дісталась у спадок від радянської доби. За своїм змістом вона практично не змінилася, і хоча її реформування почалося, ці зміни мають лише частковий, а не комплексний характер. Якщо класифікувати діючий механізм управління регіональним розвитком за системоформуючими елементами, то його можна віднести до моделей такої взаємодії між органами загальнодержавного і регіонального рівнів, коли перші підпорядковують дії регіональних органів управління. Таким чином, вони виконують роль виконавців державної регіональної політики. Їх функції зводяться до визначення переліку соціально-економічних проблем, характерних для певного регіону, а також оцінки їх актуальності з метою визначення рівня пріоритетності в рамках цільового блоку державної регіональної політики, а також подальшого вирішення можливості включення цих проблем до відповідних (коротко -, середньострокових) державних програм економічного і соціального розвитку країни, розв'язання питань ресурсного забезпечення їх вирішення тощо. Особливість такого підходу полягає в тому, що регіональні проблеми розчиняються в межах галузевої та функціональної проблематики. В організаційному плані розв'язання регіональних проблем забезпечується через органи загальнодержавного рівня, їх регіональні структури та через органи виконавчої влади регіонів, що фактично підпорядковані зазначеним структурам. Правове поле або констатує таке становище (Закон України "Про місцеві державні адміністрації"[136]), або лише декларує можливість альтернативного підходу (децентралізації функцій у системі державного управління) – Закон України "Про місцеве самоврядування"[137]. В результаті цього виникає суперечність між завданнями, повноваженнями і відповідальністю органів місцевої влади. Механізм централізованого управління регіональними процесами доповнює система фінансового забезпечення проведення державної регіональної політики, яка спирається на державний бюджет. Проведене Петровичем Й. та Ситником Й. [89; с.92] дослідження свідчить про те, що структура органів державного управління у сфері підтримки підприємництва як на загальнодержавному рівні, так і в областях і районах сформована без врахування всієї складності і різноманітності проблем, які потребують вирішення. На регіональному рівні вона склалась значною мірою як копіювання структур загальнодержавних органів, в першу чергу різноманітних міністерств та комітетів. В багатьох випадках функції, сфери діяльності і рівень відповідальності окремих управлінь, департаментів та відділів не відповідають поставленим завданням. Органи регіональної виконавчої влади під час розробки і реалізації програм і заходів щодо підтримки підприємництва нерідко керуються власними прагматичними та галузевими інтересами. Як наслідок, це породжує труднощі, паралелізм та дублювання під час виконання тих чи інших функцій, прийняття непродуманих рішень, розпорошення ресурсів тощо. Доповнюють регіональну структуру влади і управління, які забезпечують підтримку і взаємодію з підприємництвом, створені також різноманітні ради, і координаційні комітети, комісії, робочі групи з розвитку підприємництва при органах влади чи посадових особах. Проте координація різноманітних структур та організацій, котрі спеціалізуються на управлінні та підтримці малого бізнесу на загальнодержавному та регіональному рівнях, ще далеко від досконалості та вимог сьогодення. Сфера відповідальності вищих органів влади, зокрема Кабінету Міністрів України (КМУ), визначена законодавством: КМУ „в межах своїх повноважень сприяє розвитку малого підприємництва, спрямовує, координує і контролює діяльність органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики щодо його підтримки. Центральний орган виконавчої влади з питань регуляторної політики та підприємництва в межах своїх повноважень бере участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики розвитку малого підприємництва” [73]. До повноважень регіональних органів влади належить наступне: "на основі визначених пріоритетів Верховна Рада Автономної Республіки Крим та Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своєї компетенції:
З аналізу змісту цих положень видно, що законодавство не дає чітких відповідей про конкретні повноваження органів управління, їх функції, завдання у секторі малого підприємництва. У своєму дослідженні В. Трегобчук та О.Вишенський [138; с.53] вказують на те, що необхідно кардинально вдосконалити існуючі правові, адміністративні, економічні, організаційні засади розвитку малого бізнесу, а також слід докорінно перебудувати всю систему державного управління економічними процесами в країні. Для цього необхідно зробити ряд принципових і кардинальних змін у напрямку дерегулювання української економіки, процес якого на початковому етапі доцільно було б розпочати із сектора малого підприємництва. Підставою для цього є наступні міркування: По-перше, вплив малого підприємництва в Україні на формування макроекономічних показників є незначним. По-друге, регіони намагаються отримати якомога більше повноважень у сфері державного регулювання економіки. Отже, надавши їм такі повноваження у секторі малого бізнесу, можна перевірити їх готовність, здатність і вміння використати свій управлінський потенціал у конкретних справах. По-третє, делегування повноважень з боку вищих органів державного управління на рівень регіону в секторі малого бізнесу відкине різного роду непорозуміння між центром та регіонами щодо темпів проведення реформ та відповідальності за їх наслідки. По-четверте, реальні та потенційні підприємці матимуть змогу на місцевому рівні стежити за діями конкретних органів влади, які безпосередньо відповідальні за стан справ у секторі малого бізнесу, оцінити їх дії та вимагати від цих органів ефективних дій. Передаючи повноваження з питань державного управління розвитком малого бізнесу на регіональний рівень, в першу чергу необхідно внести чіткість у вертикаль державного управління. Внести зміни до норм законодавства, в яких чітко розмежувати та класифікувати повноваження органів вищої державної виконавчої влади, регіональної (обласної) влади та органів місцевого самоврядування щодо управління, сприяння та підтримки розвитку малого бізнесу. Аналіз фактичного стану справ дає підстави зробити висновок про те, що повноваження органів влади щодо управління розвитком малого бізнесу доцільно поділити між трьома рівнями управління:
Розробку та реалізацію державної політики розвитку малого бізнесу забезпечують органи державної виконавчої влади відповідно до своєї компетенції й повноважень у взаємодії з підприємницькими структурами, об'єднаннями підприємців, громадськими організаціями та спілками, банками та небанківськими фінансово-кредитними установами. До компетенції органів вищої державної влади доцільно віднести такі повноваження, відповідно класифікувавши їх: Політичні (ідеологічні). Визначення майбутньої моделі економічного розвитку України та розвитку суспільства загалом; гарантування права на вільну і законну підприємницьку діяльність; забезпечення державою політичної, економічної та соціальної безпеки підприємцям-громадянам України як на власних теренах, так у світі; Правові. Створення відповідної правової бази; розроблення цілісної повномасштабної концепції державної політики розвитку малого бізнесу, яка має ґрунтуватися на праві на законну підприємницьку діяльність, що є невідчужуваним і непорушним правом людини, і визначити зокрема роль і місце малого бізнесу у процесі демократичної трансформації українського суспільства; прийняття ряду Законів України, в яких регулюючі функції повністю надати регіонам; внесення змін та доповнень, які стосуються визначення малого бізнесу, до чинних законів України, внесення змін та доповнень законів, що регулюють відносини оподаткування малого бізнесу, з наданням основного регуляторного права у сфері оподаткування регіонам. Економічні. Забезпечення загальних сприятливих умов макроекономічної стабілізації поглиблення ринкової трансформації економіки; зміцнення інституту приватної власності; підтримка вільної конкуренції; формування та розвиток системи фінансово-кредитної підтримки малого бізнесу комерційними банками під державні гарантії. Міжнародні. Міжнародні договори; експортно-імпортна політика. До компетенції центральних органів державної виконавчої влади також належить:
Слід підкреслити, що в ефективному розвитку малого бізнесу насамперед зацікавлений регіон. По–перше, велика частка цього сектору економіки орієнтована на регіональний ринок. По-друге, збільшення кількості суб’єктів малого бізнесу сприятиме створенню нових робочих місць, тим самим полегшуючи проблему безробіття в даній місцевості. По-третє, пропорційно росту кількості малих підприємств та підприємців із збільшенням обсягів виробництва зростають податкові надходження до місцевих бюджетів. Регіональна політика управління розвитком малого бізнесу виходить із того, що основні функції управління переносяться на регіональний та місцевий рівні. До компетенції органів регіональної влади доцільно віднести такі повноваження, відповідно класифікувавши їх: Організаційні. визначення пріоритетів регіону враховуючи його особливості щодо розвитку малого бізнесу та створення сприятливого середовища для нього; розробка регіональної програми розвитку малого бізнесу; підготовка та перепідготовка кадрів; інформаційне науково-методичне, консультаційне забезпечення; пропагандистська робота; міжрегіональна співпраця. Правові. Ухвали обласної ради у сфері оподаткування, рівень, ставки та механізм збирання місцевих податків та зборів з суб’єктів малого бізнесу; ухвали обласної ради про пільги, субсидії, дотації, порядок цільового фінансування. Економічні. Запровадження механізму регіональних замовлень; створення ринкової інфраструктури, яка б стимулювала розвиток малого бізнесу; розробка гнучкої системи застосування фінансових механізмів підтримки малого бізнесу; інноваційна підтримка, застосування пільг для тих, хто займаються інноваційною діяльністю; До компетенції органів місцевого самоврядування доцільно віднести такі повноваження, відповідно класифікувавши їх: Організаційні. Визначення пріоритетних напрямів розвитку малого підприємництва на рівні міста; встановлення режиму використання об'єктів нерухомого майна та використання і забудови земель; розробка програми розвитку малого бізнесу; розробка і впровадження механізму передачі або надання в оренду малим підприємствам виробничих площ, обладнання, земельних ділянок; інформаційна, консультаційна підтримка; пропаганда; максимальне спрощення процесу реєстрації, видачі дозволів. Економічні. Розробка та запровадження механізму пільгового оподаткування щодо місцевих податків; Чіткий розподіл повноважень між цими трьома рівнями управління розвитком малого бізнесу дозволить уникнути непорозумінь між органами влади щодо сфери своєї відповідальності. Крім того, підприємці, громадські організації, що представляють їх інтереси, і загалом суспільство зможуть здійснювати контроль за діями влади і вимагати підвищення ефективності системи управління розвитком малого бізнесу. Основні заходи, які на сьогодні реалізуються, відповдно до державних та регіональних програм підтримки малого підприємництва наступні [139; с.7]:
На регіональному рівні однією з ключових проблем є формування органів управління, призначених для регулювання розвитку малого бізнесу. Йдеться не стільки про поступову модернізацію існуючої адміністративної системи управління розвитком малого бізнесу, скільки про необхідність створення адміністративної системи в межах регіону, з врахуванням розподілу повноважень між органами влади. Створення сучасної структури регіонального управління сектором малого бізнесу зменшить негативне ставлення підприємців та інших громадян до органів влади. Управління розвитком малого бізнесу на регіональному рівні є науковим інструментом довготермінового прогнозування, індикативного планування, засобом вирішення регіональних державних і міжрайонних проблем. При цьому головний управлінський акцент повинен бути спрямований на розвиток інфраструктури, управління агропромисловою діяльністю, місцевою промисловістю, сферою послуг, а також ефективним використанням місцевих територіальних ресурсів. Регіональне управління розвитком малого бізнесу включає функції, методи управління, форми та інструменти підтримки малого бізнесу; суб’єкт та об’єкт управління. Суб’єктом регіонального управління є державні обласні адміністрації, при яких створені відповідні структури. Об’єктом – економічні, організаційні та управлінські відносини у сфері малого бізнесу на рівні суб’єктів господарювання. Метою регіональної системи управління є активізація розвитку малого бізнесу регіону, стимулювання його до саморозвитку. Мета має реалізуватися через серію взаємопов’язаних управлінських функцій:
Аналіз стану малого бізнесу полягає у виявленні тенденцій його розвитку, внеску в економіку даного регіону та наповнення бюджету, а також дослідження галузевої та територіальної структури цього сектору економіки. На основі проведеного аналізу визначаються недоліки та диспропорції в розвитку малого бізнесу регіону. Для виявлення перешкод на шляху розвитку малого бізнесу доцільно здійснювати дослідження зовнішнього середовища його функціонування. Це дозволить виявити фактори, які негативно впливають на розвиток підприємництва та певним чином нівелювати їх дію. Аналіз стану малого бізнесу регіону та результати дослідження зовнішнього середовища його функціонування наведені у другому розділі. Основним засобом реалізації управління розвитком малого бізнесу є регіональна програма. Основою для розроблення регіональних програм є Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні. При цьому у регіональній програмі повинні знайти відображення не тільки основні напрями реалізації програми вищого рівня, а й конкретизація її завдань. Специфічною особливістю регіональної програми розвитку малого підприємництва є її ув’язка із програмою соціально-економічного розвитку регіону та визначення можливостей розв’язання проблем регіону за рахунок створення сприятливих умов для розвитку малого бізнесу. Вырезано. Для доставки полной версии работы перейдите по ссылка скрыта Рівень зайнятості на малих підприємствах (кількість найманих працівників у відсотках до кількості населення у працездатному віці) становив 4,4% у 2007 році, найбільшим він був у м. Ужгород (12,4%), а найнижчим у Хустському районі (1,2%) [табл.Б.4 додатку Б]. За територіальним розподілом зменшення середньорічної кількості найманих працівників на малих підприємствах мало місце майже у всіх містах та районах області (за винятком міст Берегово та Чоп, Берегівського, Іршавського Свалявського, Тячівського та Ужгородського районів) [табл.Б.5 додатку Б]. Середньомісячна заробітна плата працівників на малих підприємствах становила у 2007 році 653,86 грн., що на 122,08 грн. більше попереднього року, але не досягла середнього значення по країні (687,91 грн.). В економіці області продовжує мати місце диференціація заробітної плати за видами економічної діяльності. Спостерігається вищий рівень заробітної плати у фінансовій діяльності – 1288,26 грн., освіті – 1074,84грн., виробництві та розподіленні електроенергії, газу та води – 949,84грн., переробній промисловості – 771,92 грн., будівництві – 759,89 грн., здійсненні операцій з нерухомим майном, орендою, інжинірингом – 754,72 грн., діяльності транспорту та зв'язку –711,65 грн. За територіальним розподілом найвищий рівень заробітної плати був на малих підприємствах міст: Ужгород – 773,27 грн., Чоп – 729,38 грн., Мукачево – 680,52 грн. та районів: Ужгородського – 708,4 грн. та Перечинського – 646,14 грн. [табл.Б.6 додатку Б]. Впродовж 2005-2007 років діяльність малих підприємств збиткова. Однак, за рахунок зростання прибутків на 21,2 відсоткових пункту та зниження на 16,7 відсоткових пункту збитків фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування за 2007 рік склав 40,4 млн. грн. збитків при 82,4 млн. грн. торік. [табл. Б.7 додатку Б]. Аналіз свідчить про нестабільність показника фінансового результату, як головного мірила ефективності господарювання в ринкових умовах. Із загальної кількості малих підприємств 81,0% отримали 74,7 млн. грн. прибутків, 19,0% допустили збитків на суму 157,1 млн. грн. За видами економічної діяльності прибутковий фінансовий результат одержали будівельні підприємства та організації, суб'єкти сільського господарства, мисливства, лісового господарства, фінансової діяльності, діяльності транспорту та зв'язку. За результатами проведеного аналізу, слід відмітити, що в економіці області спостерігається погіршення фінансового становища. Четверта частина загальної суми збитків сформована у промисловості, третина – у сфері операцій з нерухомим майном, оренди, інжинірингу та надання послуг підприємцям. Упродовж двох останніх років збиткова діяльність суб'єктів у сфері готельно-ресторанного господарства. У порівнянні з минулим роком у чотири рази зріс збитковий фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування у суб'єктів охорони здоров'я та надання соціальної допомоги. Погіршили фінансовий стан і вперше за останні п'ять років допустили збитки підприємства сфери комунальних та індивідуальних послуг, культури та спорту, будівництва. Це вказує та тінізацію прибутку і штучне завищення витрат. У промисловості значні збитки допущено підприємствами переробної промисловості. Вперше за останні три роки одержали прибутковий фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування торговельні підприємства, з ремонту автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку. Стабільний фінансовий стан суб'єктів сфери освіти. Понад третину загальних сум прибутків та збитків сформовано малими підприємствами м. Ужгород. Упродовж останніх п'яти років залишається збитковою діяльність малих підприємств м. Хуст, Міжгірського, Свалявського, Великоберезнянського та Перечинського районів; чотирьох років – Хустського; трьох років – м. Чоп, м. Ужгород, Рахівського району; двох років – Ужгородського, Воловецького районів та м. Мукачево. За останні п'ять років вперше допустили збитковий фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування малі підприємства Виноградівського району. Стабільно з прибутками п'ять років підряд працюють малі підприємства Берегівського та Тячівського районів; чотири роки – Мукачівського; три роки – Іршавського районів. Питома вага дебіторської та кредиторської заборгованості малих підприємств у загальній сумі заборгованості по області складає 23,0% і 24,0%. Дебіторська та кредиторська заборгованість малих підприємств станом на 1 січня 2008 року склала 786266,4 тис. грн. та 1047938,1 тис. грн. відповідно. Найвагоміша частка неплатежів склалась по розрахункам за товари, роботи, послуги – 39,3%, дебіторської та 49,2% кредиторської заборгованості. Майже третина загального обсягу заборгованості припадає на суб'єкти малих підприємств міст Ужгород - 35,1% дебіторської заборгованості та 34,8% кредиторської заборгованості та Мукачево – 15,3% та 11,9% відповідно. Від'ємне сальдо заборгованості збільшилося у порівнянні з 2006 роком, що свідчить про зниження платоспроможності підприємств Упродовж останніх двох років зменшується кількість малих підприємств, у тому числі тих, що реалізовували продукцію і надавали послуги, зменшилася частка обсягу реалізованої ними продукції (робіт, послуг) у загальнообласному показнику. Починаючи з 2004 року спостерігається стала тенденція зменшення середньооблікової чисельності працюючих на малих підприємствах, у порівнянні з 2006 роком зменшилася частка освоєних ними валових капітальних інвестицій. Проте зросла частка малих підприємств, що мали обсяги реалізації у загальній кількості малих підприємств у порівнянні з минулорічним показником та спостерігається стала тенденція росту середньомісячної заробітної плати працівників. Основні показники діяльності малих підприємств області наведено в табл. 2.5. Таблиця 2.5 Основні показники діяльності малих підприємств Закарпатської області за 2003-2007 роки [153; с.32]
|