Замість передмови

Вид материала

Документы

Содержание Ще раз про дорожню карту для оун Націоналізм і державний устрій

Подобный материал:

• Націоналізм на сторожі традиції (замість передмови), 674.85kb.
• Перелік навчально-наочних посібників, технічних засобів навчання та обладнання для, 321.01kb.
• 10 Інтерактивні технології кооперативного навчання, 1027.49kb.
• Xxii. Хахол, 253.02kb.
• Правила безпечної експлуатації електроустановок споживачів київ 1998, 4342.02kb.
• Нні оцінки репутації замість нарахування балів за досягнення певних показників,, 198.22kb.
• "Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини", 485.4kb.
• Міністерство аграрної політики та продовольства україни мінагрополітики, 115.2kb.
• Xii. Писарі з ФанарА, 178.55kb.
• Реферат на тему, 116.58kb.

ЩЕ РАЗ ПРО ДОРОЖНЮ КАРТУ ДЛЯ ОУН

Одна із ключових думок, яку намагаюся довести до широкого загалу, це необхідність оцінювати суспільно-політичну ситуацію Україні не стільки під кутом зору боротьби за владу, як розв’язання проблем, що мають безпосереднє відношення до існування української нації та становлення України як національної за змістом і формою держави. А тому окремо хочу зупинитися на питанні взаємин ОУН із «помаранчевою» владою. На сторінках «Українського слова» я опублікував чимало статей, що фіксували становище ОУН до помаранчевої революції, постаті В.Ющенка, його оточення. Усе це різні теми і становище до них відповідно диференційоване.

ОУН правильно зробила, що підтримала помаранчеву революцію у 2004 році та агітувала за кандидата у президенти Ющенка. Водночас ми гостро критикували «Нашу Україну» як президентську партію за підтримку сепаратистів на Закарпатті, фактичне сприяння встановленню пам’ятника російській цариці Катерині в Одесі, намагання послабити конституційний статус української мови (проект закону про мови П. Порошенка) тощо. Проте чинна влада знаходила нашу підтримку у реалізації національно-значущих завдань: державне визнання ОУН і УПА, Голодомор як геноцид, створення Помісної Церкви, відзначення трагедії Батурина. Щоб у цьому переконатися, варто полистати «УС» за декілька останніх років.

Сьогодні ж, на мою думку, для ОУН не має підстав й надалі підтримувати так званий «помаранчевий проект», чи то в особі нинішньої «Нашої України», чи нинішнього БЮТ. Погляньмо, що робиться у Верховній Раді? Для всіх зрозуміло, що «тріумф» Януковича базується передусім на чисельних зрадах депутатів «Нашої України», БЮТу, «Народної самооборони», інших помаранчевих, які шикуються в чергу до Партії регіонів і парламентської більшості, яку вона утворила. Але ж зовсім недавно ці депутати називали себе «націоналістами» й запевняли, що за жодних обставин не допустять до влади «проросійського президента».

Все це вказує на те, що вкрай необхідно формувати нове, справді ідейно-патріотичне ядро. У цьому контексті на перший план виходить питання про місце і роль українських націоналістів у сучасній Україні. Вважаю, що ОУН, на відміну від 20-30 років минулого сторіччя, не може репрезентувати весь націоналістичний рух чи монополізувати становища єдиного носія української національної ідеї. Проте ОУН може і повинна стати ідейним ядром організованого націоналістичного руху. Цю роль вона може виконати лише як громадська організація, а не партія.

Коли я пишу, що «ідейною базою сучасного націоналістичного руху має стати ідеологія українського націоналізму, виразником якої була Організація Українських Націоналістів, заснована Євгеном Коновальцем у 1929 році», то маю на увазі, що націоналістичний рух повинен існувати на засадах ідеології українського націоналізму, основні компоненти якої були опрацьовані ідеологами ОУН. Це дуже важливо, оскільки сьогодні існують дві рівносильно шкідливі тенденції в інтерпретації ідеології націоналізму. З одного боку, деякі «націоналісти» намагаються переконати себе і загал, що націоналізм, це якась «надідеологія», яка поєднує лібералізм, соціалізм, консерватизм та інші відомі їм «ізми». А з другого, бачимо спроби видати за націоналізм італійський фашизм, або ж німецький нацизм. Тому, підкреслюю, дуже важливо, щоб націоналістичний рух базувався на здорових ідейних засадах, які перевірило саме життя.

Однією із складових націоналістичного руху має бути одна, дієва і впливова націоналістична партія. Це твердження випливає і реальної дійсності, яка полягає у тому, що саме партії фактично монополізували право на участь у формуванні влади. А влада була і залишається ефективним механізмом для реалізації ідейних, політичних, соціально-економічних і духовно-культурних концепцій, носієм яких є, зокрема ОУН, інші організації, що стоять на засадах українського націоналізму.

Складовими націоналістичного руху також можуть стати різноманітні молодіжні, жіночі, спортивні та інші організації, які відчувають потребу існування єдиного націоналістичного руху.

Єдиний націоналістичний рух може бути офіційно оформлений на ІІ Конгресі українських націоналістів, ідея проведення якого, без сумніву, буде позитивно сприйнята у суспільстві.

У чому, на мій погляд, перевага такої «візії»? Передусім у тому, що вона існує. Ця «візія» не входить у конфлікт з інтересами більшості уже існуючих націоналістичних організацій, оскільки дозволяє кожній з них знайти власну нішу у єдиному націоналістичному русі. Подорожуючи Україною, я всіляко пропагую свою «візію», і жодного разу не чув вагомих аргументів не на її корить. При цьому я добре усвідомлюю, що від ідеї до її реалізації не легка дорога. Але дорогу здолає, той хто нею іде.

НАЦІОНАЛІЗМ І ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

Рішення Конституційного суду України про скасування так званої «політичної реформи» 2004 року під приводом грубого порушення процедурних норм розділило вітчизняний політикум на два начебто непримиренні табори. З одного боку, президент України, уряд, коаліція і Партія регіонів заявляють про беззастережну підтримку такого рішення, яке, на їх думку, стане суттєвим кроком на шляху утвердження демократії та сприятиме наведенню порядку в країні. З другого - звучать різкі заяви чисельних опозиційних груп, які ухвалу Конституційного суду трактують як «державний переворот», намагання остаточно узурпувати владу.

Парадокс полягає у тому, що не зважаючи на полярні судження, до яких вдаються влада і опозиція, між ними не існує суттєвих розбіжностей у питанні державного устрою. І в цьому легко переконатися, коли пригадати основні події, починаючи від помаранчевої революції 2004 року, і закінчуючи останнім рішенням КС.

Як відомо, на ухваленні закону «чотири двійки», який перетворював Україну на парламентсько-президентську республіку наполягали представники нинішньої влади. Тоді, перебуваючи у меншості, вони домоглися свого. Натомість у подальшому і В. Ющенко, і Ю. Тимошенко, кожен у свій спосіб, пробували скасувати «політичну реформу», яка, на їх погляд, розбалансувала гілки влади, що у свою чергу не дозволяло проводити ефективні реформи у всіх сферах суспільного життя. Однак тоді чинна влада так і не змогла добитися результату. Із точністю до навпаки усе змінилося після перемоги на виборах Віктора Януковича. Відтак Партія регіонів, не без допомоги КС, домоглася скасування «політичної реформи», що на практиці означає повернення країни до часів Конституції 1996 року, яка зафіксувала президентсько-парламентську форму правління.

Про що може свідчити така непослідовність влади і опозиції? Лише про одне: питання державного устрою аж ніяк для них не є принциповим. У даному випадку йдеться лише про посилення влади для певної політичної групи, а не здійснення так необхідних реформ.

Зовсім інший підхід до питання державного устрою повинні продемонструвати українські націоналісти, зокрема члени ОУН. Ключовою підставою для розуміння націоналістичного підходу до вирішення проблеми державного устрою може і повинна слугувати засада сформульована в Устрої Організації Українських Націоналістів, схваленому у 1929 році на Конгресі Українських Націоналістів: «Форма української державної влади буде відповідати послідовним етапам державного будівництва України, а то: національного визволення, державного закріплення та розвитку».

Іншими словами, як в минулому так і сьогодні ОУН має узалежнювати ту чи іншу форму державного устрою від певного етапу становлення національної державності. У цьому плані характерним є приклад «Конституції», що її на передодні Другої світової війни уклав ідеолог ОУН Микола Сціборський, яка для перехідного періоду розбудови Української держави передбачала наявність сильної централізованої виконавчої влади та суттєве обмеження функцій парламенту як представницького органу. М. Сціборський вважав, що за короткий час в Україні неможливо створити ефективну партійну систему, українську за формою і змістом, а отже дієвий парламент. Ще одне реалізоване пророцтво. Чи багато в нинішній Україні партій, що в своїй діяльності керуються національною ідеєю? А скільки таких, що не полишають надій знищити українську самостійність?

Водночас «Конституція» М. Сціборського усіляко наголошувала націократичний характер держави, тобто владу нації, що спирається на організовану і солідарну співпрацю всіх соціально-корисних верств населення; владу, яка формується на засадах національної солідарності, понадкласовості і понадпартійності («Держава вище класів і партій»).

Ще одна суттєва деталь. Якщо абсолютна більшість політичних сил у сучасній Україні наголошує на необхідності впровадження секуляризаційних принципів у взаєминах із Церквою, то М. Сціборський мав іншу думку з цього приводу. Він, зокрема, вважав, що в Основному Законі незалежної України має бути чітко задекларовано: «Українська держава визнає релігію за велику цінність, що сприяє розвиткові духовно-моральних сил людини, суспільства і нації». «Українська держава має стояти на становищі охорони Церкви та обопільної співпраці з українськими традиційними християнськими Церквами». Крім того, «Конституція» М. Сціборського визначала роль і місце сім’ї в державі, право вільного вибору віросповідання, професії і т. ін.

Цікаво і повчально, що на перехідний період Сціборський передбачав державне регулювання видавничої справи, оскільки добре усвідомлював силу друкованого слова і прагнув його зробити чинником національного державотворення. Якщо говорити сучасною мовою, то малося на увазі запровадження ефективної державної інформаційної політики, якої так бракує сьогодні.

Як бачимо, ОУН вважала, що державний устрій України має відповідати реальній ситуації, яка виникає у певний історичний момент, але при цьому завжди віддзеркалювати національний зміст держави. Якщо підсумувати, то можна констатувати, що діяльність українських націоналістів, в тому числі ОУН має бути спрямована не стільки на дискусії про форму правління в Українській державі, як перетворення її у справді національну за духом країну. Інакше кажучи, потрібно не перерозподіл владних повноважень, а суворе дотримання Конституції України при їх виконанні. Саме це позбавить впливу на владу тіньового капіталу, тих політичних угрупувань, що паразитують при владі. Адже головна проблема влади полягає не стільки у зміні форми державного правління, скільки у створенні механізмів, що підпорядкують роботу інститутів влади національним, а не груповим, класовим чи іншим інтересам. Якщо цього не станеться, то будь-яка зміна форми державного правління лише призводитиме до перерозподілу лобістських сил, а не підвищення ефективності різних гілок влади в Україні. Врешті-решт, має настати час, коли Конституція і закони будуть засобом для утвердження державності, а не предметом політичних спекуляцій.