Зміст

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Єрьомін Розміщення продуктивних сил Зміст, 1769.51kb.
• Міністерство освіти І науки україни перечинський професійний ліцей, 202.74kb.
• Організація та зміст навчально –в виховної роботи у днз, 81.03kb.
• Збірник державних стандартів, 1247.56kb.
• Зміст І порядок розроблення виробничої програми підрозділів виробнича програма, 128.75kb.
• Зміст І порядок розроблення виробничої програми підрозділів виробнича програма, 127.69kb.
• Процеси прийняття рішення І управління зміст процесу управління, 283.85kb.
• Поняття та зміст комунального управління, 500.89kb.
• Завдання та зміст виробничої програми підприємства Показники виробничої програми підприємства, 123.69kb.
• План Поняття та зміст юридична деонтологія > Юридична діяльність: поняття та зміст, 476.58kb.

ВИСНОВКИ Усвідомлення важливості оптимізації правових основ взаємодії місцевих органів державного управління та органів місцевого самоврядування прийшло не сьогодні. Аналіз розвитку політико-правової думки, ідей, теоретичних здобутків, сформованих століття тому, говорить на користь того, що ця проблема як одна із складових з’ясування співвідношення державної влади та місцевого самоврядування вельми детально досліджувалась ще в той період. Формування п’яти так званих “світових” теорій місцевого самоврядування, жорстка боротьба між їх прихильниками доводять те, що вже у другій половині ХІХ ст. не тільки в Європі й США, а і Російській імперії в колах інтелігенції, в першу чергу вчених – правознавців, добре усвідомлювалось, що вдосконалення державного механізму, подолання домінування його над суспільством, конкретною людиною неможливе без розвитку дієвого, демократично побудованого місцевого самоврядування. Дослідження створеного у другій половині ХІХ ст. масиву теоретико-правових студій дає можливість стверджувати, що вітчизняне правознавство (перш за все російське) у своїх трактуваннях проблеми співвідношення державної влади і місцевого самоврядування не було вторинним порівняно з європейським, у першу чергу німецьким. Російські вчені не тільки сприйняли ідеї Р. Гнейста, Л. Штайна, П. Лабанда, Г. Єллінека, але й у своїх кращих творах знайшли оригінальні вирішення поставлених німецькими правознавцями теоретичних і актуалізованих практикою соціально-правового розвитку Російської імперії наукових завдань. У працях Б.М. Чічеріна, видатного українського мислителя М.П. Драгоманова бачимо високі взірці застосування діалектичного методу до правових явищ, подолання “вузькостей” і крайнощів тієї чи іншої теорії місцевого самоврядування. Б. Чічерін розвиває думку про те, що демократизм місцевого самоврядування є невід’ємним атрибутом демократичності суспільства і його держави, що співвідношення “державна влада” – “місцеве самоврядування” і “органи державної влади (управління)” – “органи місцевого самоврядування” слід визначати у контексті тих відносин “держава - суспільство” та “держава – громадянин”, які по суті притаманні реалізації дихотомії “правова держава – громадянське суспільство”. Перебуваючи на схожих позиціях, М.П. Драгоманов підкреслює соціальну суть місцевого самоврядування (фактично як характеристику суспільної свободи), діалектичну єдність його соціальної та юридичної природи. У ряді міркувань долають крайнощі окремих парадигм і М.М. Коркунов та О.Д. Градовський. Позитивним є те, що десятиріччя дискусій і напруженого наукового пошуку сучасних правознавців в Україні сьогодні вже також приводять до високого рівня теоретичних узагальнень, але надбання студій видатних представників політичної та правової думки минулого століття щодо місцевого самоврядування, його співвідношення з державною владою та державним управлінням ще довго, на нашу думку, слугуватиме оптимізації організаційно-правових основ місцевого самоврядування в демократичній суверенній Україні. Важливо розуміти умовний характер теоретичних моделей, високу міру складності діалектичного взаємозв’язку цих явищ, не намагатися підганяти чинне законодавство під “громадсько-господарську”, “державну” чи ще яку теорію місцевого самоврядування. Практика реальних правовідносин органів місцевого самоврядування в пореформений період у Російській імперії (які досліджувались на матеріалах Лівобережних губерній), а також їх нормативно-правового регулювання говорить про те, що законодавець не підводив належної теоретичної бази під свої дії (хоча вона на цей час вже існувала), виказуючи непослідовність. З одного боку, “ввіряючи” земствам за реформою 1864 р., і містам за реформою 1870 р. вельми значні, найбільш обтяжливі “місцеві” справи, перекладаючи на них власне державні обов’язки (такі, як розкладка загальнодержавних податків, ведення статистики для земств чи утримання поліції для міст), держава не лише залишала в руках своїх чиновників на місцях надмірні “привідні паси” у вигляді контрольно-наглядових повноважень, а й не проводила чіткого розмежування компетенції. На відміну від демократичних країн, коли держава “зупиняється”, окреслює свої повноваження в “місцевих справах”, решту – не конкретизуючи – відносить до компетенції органів місцевого самоврядування, законодавство Російської імперії визначало повноваження саме останніх, залишаючи за губернатором, як вищим органом адміністративного нагляду ледь не ту ж “неосяжну” компетенцію, яку йому надав “Наказ” 1837 р. Таким чином, динаміка розвитку правових основ діяльності органів земського та міського самоврядування була значно вищою, ніж у випадку з місцевою коронною адміністрацією. Надаючи досить значну самостійність позастановим органам місцевого самоврядування, реформи 1864 та 1870 рр. зберігали за губернатором певні дискреційні повноваження (причому для земств більші), а невизначеність, двозначність, плутаність і суперечливість законодавства створювали для губернаторів спокусу порушень закону з міркувань доцільності. Контрреформи 1890 та 1892 р. узаконили губернаторський нагляд за доцільністю діяльності органів земського та міського самоврядування, посилили контроль начальника губернії за кадровим складом земських та міських установ, їх кошторисами та ін. У цих умовах чи не вперше “запрацював” складний і громіздкий механізм оскарження управлінських рішень, який існував у Російській імперії в силу надмірної бюрократизованості державного апарату і традиційно виражався у багатотомному і безплідному листуванні. З виникненням земського і міського самоврядування, з наявністю в їх складі кваліфікованих юристів, внаслідок того, що сформувався самоврядний, виборний, незалежний по службі від адміністрації характер цих установ, губернатори, інші урядовці місцевого рівня зіткнулись з таким явищем, як адміністративна юстиція. Більше того, здавалося б формальна можливість органів земського і міського самоврядування оскаржувати незаконні дії місцевої адміністрації (до того фактично безконтрольної, такої, що співвідносила свою діяльність скоріше з дисциплінарними нормами, ніж з законом) стала реальною, перетворилась на головну юридичну гарантію захисту прав місцевих самоврядних структур від сваволі й надмірних, спричинених умовами самодержавства, повноважень адміністрації. У цих обставинах рішення Сенату (внаслідок тривалості провадження нерідко непотрібні в конкретних спорах) набували значення джерела права, уточнювали співвідношення компетенції місцевих органів державного управління та органів місцевого самоврядування. Взаємодія органів позастанового місцевого самоврядування і галузевих органів державного управління, а також повітової адміністрації, страждала у багатьох випадках відсутністю відповідних спеціальних нормативно-правових актів. Взаємовідносини земств та міст з агентами Міністерства фінансів, Міністерства просвіти, Міністерства державного майна, інших відомств на рівні губернії за окремими напрямами діяльності регулювались спеціальними законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами (як у випадку з “питною справою”, оподаткуванням та ін.). Варто зауважити, що і в цьому випадку значна частина реальних суспільних відносин, особливо в сфері економіки та фінансів, не мали належного правового підґрунтя. Однак в умовах, коли економічна самостійність є однією з життєво важливих гарантій місцевого самоврядування, саме ці моменти дозволяли земствам і містам (у першу чергу губернським центрам) вести ту напружену господарську й соціальну діяльність, яка добула їм заслужену славу. Зовсім інша картина поставала у випадку, коли вони стикались з повітовою коронною адміністрацією. Остання, відверто кажучи, не витримувала ніякої критики, являючи собою більш-менш організаційно оформлену поліцію і кілька аморфних, недієздатних органів управління – присутствій. Позбавлені законодавцем, що явно перестраховувався, виконавчих, примусових повноважень і водночас обтяжені великою кількістю складних завдань органи земського і міського самоврядування не знаходили і не могли знайти необхідної підтримки в повітових установах, переважно орієнтованих на станово-кріпосницькі порядки. Слід зауважити, що вважати реальні відносини місцевої адміністрації та самоврядування лише конфронтаційними було б надмірним спрощенням. У окремих і далеко непоодиноких випадках і губернська, і повітова адміністрація просто не могли обійтись без органів самоврядування, зокрема щодо збору для Петербургу достовірних статистичних відомостей. Законодавець свідомо, вперто (і як довела історія, невиправдано) тримав в ізоляції від земств органи станового селянського самоврядування (волосного та сільського). При цьому з селянами держава поводилась як з недієздатними, чи обмежено дієздатними, постійно дбаючи, щоб за селянським самоврядуванням (а по суті квазісамоврядуванням) було достатньо наглядачів з місцевого адміністративного апарату. Досвід інституту мирових посередників, який був започаткований спеціально для реалізації реформи 1861 р. і відзначався великою мірою незалежності від губернської та повітової адміністрації, виявився несприйнятним для царату. Натомість з’явились дільничні земські начальники, підпорядковані губернському присутствію, які й забезпечували, разом з повітовою поліцією, міцність “вмонтованості” органів селянського самоврядування в місцевий коронний адміністративний апарат в якості його низової ланки. Таким чином, лише демократичне місцеве самоврядування є повноцінним, тільки воно дає можливість гармонійно поєднати інтереси держави і територіальної громади чи їх сукупності. Теоретичне опрацювання проблеми місцевого самоврядування в незалежній Україні має ґрунтуватись на розумінні комплексності й багатогранності, динамізму цього явища. Вирішення питання співвідношення державної влади і місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади та муніципальних структур має в нормативно-правовому вимірі базуватись на теоретичному фундаменті, який відображав би діалектичний взаємозв’язок цих феноменів, у контексті теорії правової держави та громадянського суспільства. Головне завдання місцевого самоврядування – забезпечення прав людини, створення кращих умов для задоволення її законних потреб – має вирішуватись винятково на ґрунті законності, але із наданням можливості для максимальної самореалізації територіальних громад та кожного їх члена. На нашу думку, Конституція України в достатній мірі визначає демократичні параметри місцевого самоврядування в нашій країні. У той же час, при подальшому опрацюванні вітчизняного муніципального законодавства, видається доцільним конкретизувати тільки державно-владні повноваження органів місцевого самоврядування, щодо “місцевих справ” детально виписувати компетенцію немає потреби, та й створити виключний перелік, на нашу думку, неможливо. Тут має бути простір для самоврядної нормотворчості. Закон має визначити коло видів діяльності (і обов’язково мінімізувати його), у реалізації яких (питання забезпечення оборонної та мобілізаційної готовності, стягнення загальнодержавних податків, забезпечення національної безпеки тощо) органи місцевого самоврядування підпорядковані місцевим державним адміністраціям. У інших справах (а їх повинна бути переважаюча більшість) місцеві самоврядні структури повинні бути незалежними. Зважаючи, що Україна йде шляхом активного формування контитентальної системи права, доцільним було б надати главам місцевих адміністрацій право здійснювати загальний (адміністративний) нагляд за законністю діяльності органів місцевого самоврядування. У той же час повинна бути сформована дієва система адміністративної юстиції в Україні. Разом з тим, необхідно, з одного боку, максимально “наповнити” нормами правову базу щодо формування економічного, матеріального підґрунтя діяльності органів місцевого самоврядування, а з іншого – удосконалювати механізм громадського контролю за його діяльністю та закріплювати ці кроки у чинному законодавстві. Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html