Склад злочину поняття І значення складу злочину

Вид материала

Закон

Содержание 2. Поняття неосудності та її критерії Медичний критерій Юридичний критерій 3. Обмежена осудність 4. Відповідальність за злочини, вчинені в стані сп'яніння Суб'єктивна сторона 3л0чину 2. Поняття і значення вини Ступінь вини 3. Умисел та його види Непрямий умисел

Подобный материал:

• Тематичний план спецкурсу 5 програма спецкурсу 6 Тема Поняття злочину та його ознаки, 1387.34kb.
• Суб'єкт злочину, 35.62kb.
• Тема: Суб’єктивна сторона складу злочину, 32.89kb.
• Злочин І його види, 65.84kb.
• План. Вступ. Поняття злочину, як суспільно небезпечного діяння. Визначення поняття, 392.15kb.
• Основи кримінального права поняття, предмет, метод та завдання кримінального права, 314.41kb.
• Тема: об’єкт злочину, 45.29kb.
• Розділ 1 поняття І ознаки підбурювання до злочину, 557.87kb.
• Запрудського Ігоря Сьомовича, що носить ознаки складу злочину, передбаченого ст. 365, 94.66kb.
• Реферат на тему: Судова риторика. Обґрунтування кваліфікації злочину. Характеристика, 47.34kb.

2. Поняття неосудності та її критерії

і. Поняття неосудності є похідним від поняття осудності, оскільки воно виступає як його антипод. Особа, що перебуває її стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню за вчинене суспільно небезпечне діяння, оскіль­ки вона не є суб'єктом злочину.

У частині 2 ст. 19 дається законодавче визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, пе­редбаченого КК, «не могла усвідомлювати свої дії (без­діяльність) або керувати ними внаслідок хронічної психічної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоум­ства або іншого хворобливого стану психіки».

Ці положення закону, в яких описано поняття неосудності, називають формулою неосудності. Причому, ця формула містить як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної фор­мули неосудності. Поєднавши в ній медичні та юридичні озна­ки, законодавець обмежив, тим самим, поняття неосудності чіткими, суворо визначеними законом, межі. Закріплені в за­коні ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкрет­ної особи.

З тексту ст. 19 бачимо, що неосудність (як, до слова, і осуд­ність) визначається тільки щодо часу вчинення особою су­спільно небезпечного діяння і тільки в зв'язку з ним. Неприпустимо за межами такого діяння порушувати питання про нео­судність або осудність особи.

2. Як уже було зазначено, у КК поняття неосудності роз­кривається за допомогою двох критеріїв: медичного (біологіч­ного) і юридичного (психологічного).

Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворю­вання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У частині 2 ст. 19 виділено чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) слабоумство; г) інший хворобливий стан психіки.

Хронічна психічна хвороба - досить поширений вид захво­рювання психіки. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депре­сивний психоз тощо. Усі ці хвороби мають прогресуючий, важковиліковний чи взагалі невиліковний характер. Хоча і за цих захворювань можливі так звані світлі проміжки.

Тимчасовим розладом психічної діяльності визнають гос­тре, короткочасне психічне захворювання, що перебігає у ви­гляді приступів. Це захворювання раптово виникає (найчасті­ше внаслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих об­ставин раптово припиняється. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла га­рячка й ін.

Слабоумство (олігофренія) - найбільш тяжке психічне за­хворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, уродже­ним видом порушення психіки, що вражає розумові можли­вості людини. Можливі три форми слабоумства: ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку), імбе­цильність (менш глибокий), дебільність (найбільш легка фор­ма). Таким чином, між собою ці захворювання відрізняються різним ступенем тяжкості ураження психіки.

Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що не охоплюються раніше на­званими трьома видами психічних захворювань. Це важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (нар­котичне голодування) тощо. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, однак за своїми психопатичними порушен­нями близькі до них.

Для наявності медичного критерію неосудності достатньо встановити, що на час вчинення суспільно небезпечного діян­ня особа страждала хоча б на одне із перелічених захворювань. Інші можливі психічні стани, що негативно впливають на поведінку особи, наприклад, фізіологічний афект, не виклю­чають осудності. У певних випадках вони можуть розглядати­ся лише як обставини, що пом'якшують відповідальність (на­приклад, стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві - ст. 116).

Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності.

3. Юридичний критерій неосудності полягає в нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідом­лювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслі­док наявності психічного захворювання, - тобто критерію ме­дичного.

У частині 2 ст. 19 юридичний критерій неосудності вираже­ний двома ознаками: 1) інтелектуальною - особа не могла усві­домлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольовою - особа не мог­ла керувати своїми діями. Під «своїми діями» тут розуміється не будь-яка поведінка психічно хворого, а тільки ті його су­спільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.

Інтелектуальний критерій неосудності означає, насамперед, що особа не розуміє фактичну сторону, тобто не розуміє дійсний зміст своєї поведінки (не розуміє, що вчинює вбив­ство, підпалює будинок тощо), а тому не може розуміти і її су­спільну небезпечність. Наприклад, душевнохвора мати під час купання своєї малолітньої дитини вводила їй у тіло звичайні швейні голки, думаючи, що таким засобом вона вилікує її від тяжкої недуги. У кінцевому підсумку це привело до смерті ди­тини, а в її тілі було виявлено понад сорок голок.

Інтелектуальна ознака також означає, що особа не здатна розуміти суспільно небезпечний характер своїх дій. У ряді ви­падків це не виключає того, що особа при цьому розуміє фак­тичну сторону своєї поведінки. Приміром, хворий, який страж­дає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де веселилася молодь. Тут він ро­зумів фактичну сторону своїх дій, однак внаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності.

Вольовий критерій неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, що вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю).

Відомо, що вольова сфера людини завжди органічно пов'я­зана зі сферою свідомості. Тому у всіх випадках, коли особа не усвідомлює свої дії (бездіяльність), вона не може і керувати 11 йми. Однак можливі ситуації, коли особа усвідомлює фактич­ну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків, однак не може керувати своєю поведінкою. Такий стан спостерігається у піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції тощо. Ці хворі мо­жуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сто­рону вчинюваних дій і навіть розуміти їх суспільну небез­печність, однак вони втрачають здатність керувати своїми вчин­ками. Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе і клептоман, коли трапилася нагода, від спокуси вчинити кра­діжку чужого майна.

Визначені особливості інтелектуальної та вольової ознак в кримінальному законі (ч. 2 ст. 19) розділені між собою сполуч­ником «або». Тим самим законодавець підкреслив не тільки їх відносну самостійність, але, головне, він закріпив їх рівне зна­чення при визначенні поняття неосудності.

Отже, юридичний критерій містить у собі ознаки, що ви­значають тяжкість захворювання, глибину враження психі­ки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність ус­відомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки, і керувати своїми вчинками. У цьому виявляється нерозрив­ний зв'язок медичного і юридичного критеріїв, що й зумови­ло необхідність у ч. 2 ст. 19 закріпити змішану формулу нео­судності.

У літературі було зазначено¹, що юридичний критерій неосудності відіграє двояку роль: 1) визначає справжній зміст неосудності, оскільки тільки він дозволяє визначити, чи усві­домлювала особа під час вчинення суспільно небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) і чи могла вона в цей момент керувати ними; 2) встановлює межі дії медичних критеріїв, і, тим самим, визначає межу між осудністю і неосудністю.

Отже, особу може бути визнано неосудною тільки у разі, якщо встановлено одну з ознак критерію юридичного на підставі хоча б однієї з ознак критерію медичного.

4. Відповідно до прямої вказівки закону особа, визнана неосуд­ною, не підлягає кримінальній відповідальності, незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. До такої особи, на підставі ч. 4 ст. 19, можуть бути застосовані при­мусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і спря­мовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства й держави від можливого повторення ним нових суспільно небез­печних діянь.
   
5. Як уже було сказано, неосудність особи характеризує її психічний стан на час вчинення суспільно небезпечного діян­ня, передбаченого кримінальним законом.
   

Однак на практиці мають місце випадки, коли особа під час вчинення злочину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що по­збавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Застосування покарання до такої особи, по-перше, су­перечило б принципу гуманізму, а, по-друге, не могло б забез­печити досягнення мети покарання.

Частина 3 ст. 19 саме і передбачає таку ситуацію. В ній пря­мо сказано, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила зло­чин в стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлю­вати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Відповідно до закону до такої особи за рішенням суду мо­жуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (ч. 4 ст. 95)

3. Обмежена осудність

Стаття 20 передбачає, що підлягає кримінальній відпові­дальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину в силу наявності в неї психічно­го розладу не здатна була повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Виходячи зі змісту закону, можна зробити такі висновки: 1) обмежена осудність пов'язана з наявністю у суб'єкта певного психічного розладу, психічної аномалії; 2) внаслідок цього пси­хічного стану особа не повною мірою здатна усвідомлювати фак­тичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого діяння. Од­нак, на відміну від неосудної особи, в обмежено осудної особи здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керу­вати ними повністю не виключається; 3) обмежена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта, а, отже, не виключає і кримінальну відповідальність за вчинене.

Значення обмеженої осудності полягає в тому, що вона вра­ховується судом при призначенні покарання і є підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

4. Відповідальність за злочини, вчинені в стані сп'яніння

1. Пияцтво, наркоманія, токсикоманія є тим соціальним злом, що прямо пов'язано зі злочинністю. Кримінологічні до­слідження засвідчують, що під впливом пияцтва вчинюються 40- 45 відсотків всіх злочинів, а такі тяжкі злочини, як вбив­ство, тяжкі тілесні ушкодження, хуліганство, грабежі та розбої в 70-80 відсотків випадків вчинюються в стані сп'яніння (так званого фізіологічного сп'яніння).

Звичайно, ступінь сп'яніння при вчиненні злочинів може бути різною. Нерідко особи, що вчинили злочини в стані силь­ного сп'яніння, посилаються на те, що зовсім не пам'ятають, як вчинили злочин і чим були обумовлені їх дії. Дійсно, зловжи­вання спиртними напоями, як і наркотичними чи іншими одур­манюючими речовинами, знижує самоконтроль людини, роз­виває моральну нестійкість, корисливі й агресивні мотиви, з'являється нерозбірливість у виборі засобів для досягнення різних антисоціальних цілей. Мозок людини, отруєний згада­ними речовинами, завжди дає негативні збої у своїй діяльності.

У зв'язку з цим і виникає питання про осудність і неосуд­ність особи, що вчинила злочин у стані алкогольного, нарко­тичного чи психотропного сп'яніння, і про правомірність їх притягнення до кримінальної відповідальності.

2. У статті 21 це питання вирішено досить виразно: «Осо­ба, яка вчинила злочин у стані сп'яніння, внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів і інших одурманюючих речо­вин, підлягає кримінальній відповідальності». Таким чином, за загальним правилом, стан сп'яніння незалежно від його сту­пеня не виключає кримінальної відповідальності. Така пози­ція закону має принципово важливе значення для профілак­тики і запобігання злочинам, вчинюваним у стані сп'яніння.

Пояснюється це тим, що за звичайного фізіологічного сп'я­ніння немає медичного критерію -психічного захворювання, а тому немає підстави для визнання особи неосудною. За фізіо­логічного сп'яніння не настають ті істотні зміни в психічному стані особи, що характерні для психічного захворювання. Не­обхідно враховувати і те, що такі особи самі й за власною волею доводять себе до стану сп'яніння, добре розуміючи негативний вплив спиртних напоїв, наркотиків або інших одурманюючих речовин на свою поведінку. Вони усвідомлюють характер мож­ливої їх негативної поведінки в результаті стану сп'яніння, пе­редбачають суспільно небезпечні наслідки. Практика свідчить, що навіть у стані глибокого фізіологічного сп'яніння особа не втрачає повною мірою здатності усвідомлювати характер вчи­нюваних дій і керувати ними. Інший підхід до вирішення роз­глянутого питання привів би до необгрунтованого звільнення від кримінальної відповідальності багатьох осіб, що вчинили тяжкі, особливо тяжкі злочини. Наприклад, не можна було б притягти до кримінальній відповідальності водія автотранс­порту, що, перебуваючи у стані глибокого алкогольного сп'янін­ня, вчинив автоаварію, внаслідок якої загинули люди.

Отже, при вчиненні злочинів у стані фізіологічного сп'янін­ня немає не тільки медичного, а і юридичного критерію нео­судності. Більше того, в таких випадках осудність особи на­стільки очевидна, що немає необхідності навіть призначати судово-психіатричну експертизу.

1. Однак у судовій практиці, хоча і рідко, але трапляються
   випадки, коли на ґрунті хронічного алкоголізму виникають
   тяжкі психічні захворювання - біла гарячка, алкогольний галлюциноз тощо. Під впливом таких захворювань особа може вчинити суспільно небезпечне діяння в стані, коли вона не ус­відомлює свої дії (бездіяльність) або не може керувати ними.У цих випадках на підставі ч. 2 ст. 19 особа визнається неосуд­ною і не підлягає кримінальної відповідальності.
   

Таке захворювання може виникнути не тільки у злісних алкоголіків, а й навіть і в тих, хто не страждає на алкоголізм. У практиці зустрічаються випадки, коли під впливом різних не­сприятливих обставин - фізичного або психічного виснажен­ня, нервових перевантажень та інших несприятливих обставин, навіть при незначному вживанні алкоголю або наркотиків на­стають такі серйозні розлади психіки (так зване патологічне сп'яніння), коли особа не усвідомлює свої дії або не може ке­рувати ними. Такі особи, з урахуванням висновків судово-пси­хіатричної експертизи, визнаються неосудними.

З огляду на підвищену небезпечність осіб, що вчинюють злочини в стані сп'яніння, у п. 13 ст. 67 ця обставина визнаєть­ся обтяжуючою при призначенні покарання. Але залежно від характеру вчиненого злочину суд має право і не визнавати цю обставину такою, що обтяжує відповідальність (ч. 2 ст. 67). Це, наприклад, випадки, коли вчинення злочину ніяк не пов'язано зі станом сп'яніння, або коли, наприклад, неповнолітній, що раніше не вживав спиртні напої, під впливом дорослих довів себе до стану сп'яніння і в такому стані вчинив хуліганство.

У всіх випадках, коли суд не визнає стан сп'яніння обтяжу­ючою обставиною, що обтяжує відповідальність, він повинен у вироку навести мотиви свого рішення.


СУБ'ЄКТИВНА СТОРОНА 3Л0ЧИНУ

1. Поняття і значення суб'єктивної сторони злочину

1. Суб'єктивна сторона злочину — це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає став­лення її свідомості та волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні озна­ки: вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'я­зані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину є різними. Вина особи — це основна, обо­в'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте в багатьох злочинах суб'єктивна сторо­на потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультатив­ними, тобто не завжди обов'язковими ознаками. Вони мають значення обов'язкових лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов'язкові ознаки конкретного злочину.

2. Встановлення всіх ознак суб'єктивної сторони — це за­вершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підста­ви кримінальної відповідальності. Тому з'ясування суб'єктив­ної сторони має важливе значення. По-перше, вона є обов'яз­ковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Наприклад, немає складу злочину, передбаче­ного ст. 286 КК, при невинному заподіянні навіть тяжких наслідків, що сталися в результаті дорожньо-транспортної при­годи або у разі вчинення діяння з необережності, якщо відпові­дальність за нього в законі встановлено лише за наявності умис­лу.

2. Поняття і значення вини

У статті 62 Конституції України закріплено важливий принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне положення втілено в КК України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 КК). Отже, вина — це не тільки обов'язкова ознака суб'єктивної сторони, а й передумова кримінальної відпові­дальності та покарання.

Згідно з ст. 23 КК вина — це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Вина як обов'язкова ознака суб'єк­тивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов'я­зана з його об'єктивними ознаками, її зміст відображують об'єк­тивні ознаки злочину, що характеризують його об'єкт, пред­мет і об'єктивну сторону.

Важливе значення в понятті вини мають і такі її елементи, як форма і ступінь вини.

Форми вини ~ це зазначені в кримі­нальному законі сполучення певних ознак свідомості та волі осо­би, що вчиняє суспільно небезпечне діяння.

У сполученні таких ознак і відбивається психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві фор­ми вини — умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25). Умисел і необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність існує у вигляді злочинної самовпевненості (самонадіянності) та злочин­ної недбалості. Поза цими конкретними видами вини немає.

Ступінь вини — завершальний елемент поняття вини. Це оціночна, кількісна категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має практичне значення, оскільки реалізація кри­мінальної відповідальності та призначення конкретного пока­рання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце — зазда­легідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необе­режності допустила особа і в чому це проявилося.

Отже, вина особи — це не тільки обов'язкова суб'єктивна ознака, а й важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як характер і тяжкість злочинного діяння, так і сама його на­явність як такого. Відомо, що свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його об'єктивними умова­ми, проте ця залежність не є фатальною. Вона не визначає цілком асоціальну поведінку особи. У цьому головну роль відіграють її свідомість і воля. Саме вони — основні важелі, що визначають характер і форму поведінки людини в кожному конкретному випадку.

3. При встановленні вини та її змісту в кожному випадку слід виходити із її об'єктивного існування в реальній дійсності. Тому вина підлягає доказуванню на досудовому слідстві та в судовому розгляді на підставі аналізу всіх зібраних у справі доказів. Вона входить до змісту предмета доказування по


3. Умисел та його види

І. Закон розрізняє два види умислу: прямий і непрямий.

Прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Непрямий умисел — це такий умисел, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК). Як бачимо, ці формулювання мають багато спільно­го, їх аналіз дає можливість виділити основні ознаки, що ха­рактеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діян­ня і його наслідків. Свідомість і передбачення становлять інте­лектуальні ознаки умислу, а бажання або свідоме допущення наслідків — його вольову ознаку. З урахуванням цих ознак мож­на дати загальне визначення поняття умислу. Його зміст по­лягає в тому, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання. При вчиненні конкретних злочинів можливі різно­манітні поєднання інтелектуальних і вольових ознак. Це співвідношення і лежить в основі розмежування в законі та на практиці умислу на прямий і непрямий.