«Земне І вічне: формування духовних цінностей читачів бібліотеки»

Методико-бібліографічні поради

Оригінальні ідеї, наукове відкриття, роман чи картина можуть бути втрачені безповоротно або залишитися в невідомості, і тоді вони не нестимуть ніякого впливу на людей, Уявимо, як збідніло б людство, якби не знало античної міфології, якби не збереглися єгипетські піраміди" розписи Рубльова, твори Т. Шевченка чи загадкова Мона Ліза Леонардо да Вінчі, як потьмянів би вигляд Києва без пам'ятника Богдану Хмельницькому чи Софіївського собору. Хто ж сприяє збереженню і поширенню духовних багатств? Це насамперед різні установи, що виконують функції збирання, збереження, дослідження і популяризації культурно-історичних і природно-наукових цінностей. До таких відносяться музеї, архіви і звичайно бібліотеки. Важко перецінити роль цих установ у збереженні і передачі культурної спадщини людства.

Слова "сховище" і "поширення" відносяться і до бібліотек. Найдавніша з них з'явилася за багато століть до винаходу друкарства: у середині VII ст. до н.е. при дворі ассірійського царя Ашшурбаніпала була зібрана бібліотека з "глиняних книг".

З прийняттям християнства на Русі 988 року розпочався бурхливий розвиток писемної культури. При церквах і монастирях відкриваються перші бібліотеки. Найбільшою і найбагатшою на той час була бібліотека Софії Київської, заснована 1037 року Ярославом Мудрим, що розташовувалася на території Софійського Собору в Києві.

З розвитком друкарства постійно зростала роль бібліотек як найважливішого засобу сприяння тому, щоб усе більше людей опановували науковими, літературними, духовними цінностями.

Культура народу – це той великий скарб, національне надбання, що передається від покоління до покоління, примножується, збагачується. Вплив традицій християнської культури на становлення особистості завжди відчувався в українській спільноті.

І сьогодні саме бібліотека, маючи високий духовний рівень та інтелектуальний потенціал, володіючи безцінними книжковими скарбами, повинна відігравати головну роль у формуванні духовних цінностей читачів, звертаючись до кращих культурних надбань та традицій українського народу.

В 2011 році бібліотеки Кілійської ЦБС особливу увагу повинні звернути на виконання Указів Президента України:

- Про відзначення в Україні 1025 - річчя хрещення Київської Русі: Указ від 10 листопада 2009 р. № 915;

- Про відзначення 1000 - річчя заснування Софійського собору: Указ від 11 червня 2010 р. № 682.

Ураховуючи значення християнських традицій в історії і розвитку українського суспільства, необхідно забезпечити проведення в бібліотеках заходів з висвітлення історії розвитку християнства в Україні, популяризацію визначних вітчизняних пам’яток духовної культури, з метою виховання у молоді почуття поваги до духовної спадщини Українського народу.

А також ураховуючи вагому роль Софійського собору у розвитку й становленні Києва як духовного, культурного і політичного центру української держави та беручи до уваги резолюцію 35-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО щодо відзначення у 2011 році 1000-річчя заснування цієї видатної пам'ятки, провести в бібліотеках ряд заходів із висвітлення історії створення та розвитку Софійського собору, його ролі в духовному та політичному житті української держави з метою виховання у молоді почуття поваги до культурної спадщини.

При підготовці та проведенні масових заходів пропонуємо використати наступні матеріали:

Богуцький,З. Шануймо, бережім і любім все, що дано нам для життя: [Текст] : [година духовності] // Позакласний час. – 2006. - № 19 - 20. – С. 66 – 68.

Бутенко,Н.П. Духовність – храм душі людської [Текст] : [ ] // Шк. бібліотека. – 2011. - № 2. – С. 137 – 138.

Голубенко,О.Г. Внутрішня потреба у молитві [Текст] : [година духовності] // Позакласний час. – 2006. - № 19 - 20. – С. 57 – 59.

Григоринська,І.І. шлях Месії у просторі і часі [Текст] : [година духовності] // Позакласний час. – 2009. - № 19 - 20. – С. 72 – 74.

Лахмач,Н.М. Чи знаємо ми притчі про Ісуса Христа? [Текст] : [година духовності] // Позакласний час. – 2009. - № 19 - 20. – С. 75 – 76.

Лизак,Н.П. Прийняття правди [Текст] : [година духовності про віру] // Позакласний час. – 2008. - № 11. – С. 73 – 74.

Москалець,Т.П. Будуйте храм в душі своїй [Текст] : [година духовності] // Позакласний час. – 2009. - № 19 - 20. – С. 67 – 71.

Навернення і покаяння [Текст] : [година духовності] // Позакласний час. – 2009. - № 19 - 20. – С. 80 – 81.

Нестерук,О. Промені духовності [Текст] : [година моральності] // Позакласний час. – 2007. - № 8. – С. 78 – 82.

Плимус,О.С. До істини іду, як до причастя! [Текст] : [морально-етичний урок] // Позакласний час. – 2007. - № 8. – С. 47 – 52.

Прокопечко,Л.Я. Притча про таланти[Текст] : [година духовності] // Позакласний час. – 2007. - № 3. – С. 66 – 69.

Рип’як,Г.І. Лиш для любові варто жить! [Текст] : [гсвято духовності] // Позакласний час. – 2007. - № 2. – С.62–63.

Рыжов,В.А. Викторина «Интелектуальный лабиринт». Тема «Истории религии» [Текст] // Последний звонок. – 2006. - № 5. – С. 6 – 7.

Свинцицька,С.Й. Через хреста до воскресіння [Текст] : [година духовності] // Позакласний час. – 2006. - № 17 - 20. – С. 77 – 79.

Смирнова,Н.Е. Библейские легенды: [Текст] : [игра] // Шк. бібліотека. – 2005. - № 8. – С. 79 – 83.

Струни душі [Текст] : [година духовності] // Позакласний час. – 2006. - № 19 - 20. – С. 63 – 65.

Хабайлюк,Л. Мамина молитва[Текст] : [година духовності] // Позакласний час. – 2006. - № 19 - 20. – С. 60 – 62.

Хлопоніна,Л. Слово Благовісту[Текст] : [духовна українська поезія] // Позакласний час. – 2008. - № 11. – С.81–90.

Чернодольська,І.В. Десять Божих заповідей – наш дороговказ [Текст] : [свято] // Позакласний час. – 2008. - № 11. – С. 75 – 80.

«Православна моя Україна»

Усний журнал

Сторінка 1. Великий дар хрещення.

Свідчення істориків говорять про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, у пізньоантичних містах Північного Причорноморя, які були населені грецькими колонистами та в перші століття нової ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства.

З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на теренах Східної Європи апостол Андрій Первозванний. Його кафедра містилася в Синопі і була апостольським осередком , найближче розташованим з північнопонтійськими землями. Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у «Повісті временних літ», про те, що перший благовіст Христової віри приніс на землі Русі апостол Андрій під час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. У літописах повідомляється, що він приплив до київських круч і мовив до учнів: «На сих горах возсіяє благодать Божа». Він благословив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору, і віщував місту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє.

Святий Андрій на київськиї горах

Благословенная давно,

Цвісти ти мусиш, Україно!

Твоїм Дніпром несло судно

Святу апостольську дружину.

І київських високих гір

Діткнулися святії стопи.

І понеслися з ним в простір

Слова апостола Синопи:

«Благословляю вас, гори, десь!

Колись над вами город стане,

Що, світ дивуючи увесь,

Господнім воїном воспряне.

І вас, степи, благословляю!

Колись прославитесь ви, люди,

Що трудом вчинить з вас ріллю

І запанує власним трудом.

І заздрих на чуже добро

Він прожене, бо буде в силі…»

«Амінь!» - загомонів Дніпро

Й поніс до моря срібні хвилі.

І сів святий Андрій в судно,

Що понесло його й дружину.

Благословенная давно,

Благословенная давно,

Цвісти ти мусиш, Україно!

Василь Щурат

Чи апостол Андрій був на території Києва, на це нема джерельних доказів, але майже певне, що він, згідно з писанням Євсевія Кесарійського, який ґрунтувався на Оріґені (3 в.), одержав як місійну територію Скитію, тобто землі нинішньої України. Він мав з Синопу податися на Закавказзя, Чорне море та в Скитію.

Андрей Первозванный

Кто — в Индию, кто — в Рим, а кто —
В Аравию пустыней серой...
А ты куда? Ты — далеко?
— А я — на север, я — на север.

— Но дни и ночи напролёт
Там вьюга снег по полю сеет,
И слово там вмерзает в лёд.
— А я на север, я на север.

Но тёмен там народ и дик,
Ему бы зелье да веселье,
И не поймет он твой язык.
— А я на север, я на север.

Но там не любят чужаков,
А пуще прочих – иудеев,
И валят сто своих грехов
На пришлых, как на лиходеев.

Там всякий инородец клят.
Один ты будешь перед всеми
Во всех их бедах виноват.
— А я на север, я на север.

И, посох взяв, идет Андрей,
А вдалеке в березах нежных
Белеет даль Руси моей,
И отступают тать и нежить.

Идет, полураскрыв уста,
К древлянам, кривичам, полянам
Со словом Господа Христа,
И ширь встает и высота
Перед Андреем Первозванным.
Лев Болеславский

Прийняття християнства на Русі — акт надзвичайно великої ваги, найголовніше досягнення Володимира Великого. Але нам відомо, що до цього християнство пустило вже глибоке коріння у Києві. Його проникнення на Русі почалося задовго до офіційного запровадження. Ще київський князь Аскольд, здійснивши відомий нам похід на Візантію у 860 р., повернувся християнином. За князя Ігоря частина князівських дружинників прийняла християнство, оскільки при укладанні договору у 944 р. з візантійцями одна частина присягалася за християнським обрядом, а інша — за язичницьким: на зброї, богами Перуном і Велесом. Нарешті, княгиня Ольга прийняла християнство у 957 р.

Під час її перебування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно приймає хрещення. У своєму почті Ольга мала пресвітера Григорія, про що докладно оповідає Константин Багрянородний. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії.

Діяльність Ольги не знаходить підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства, але його сини Ярополк і Олег правдоподібно вже були християнами.

Можна припустити, що чимало християн було і в оточенні Святослава. За нього влада офіційно не підтримувала християнство, але й не переслідувала його послідовників.
Отже, до офіційного визнання державною релігією християнство встигло проникнути в широкі верстви українського суспільства і знайти послідовників.

Сторінка 2. Володимир Великий – хреститель Руси – України.

На час правління князя Володимира склалися нові політичні, соціальні і духовні умови. Завершення формування державності, адміністративна реформа, проведена Володимиром, зміцнили Київську Русь. Натомість, на черзі постала реформа ідеології. Язичництво вже пережило себе, і Володимир Святославович це розумів. Адже було очевидним, що потрібна нова ідеологія, яка могла б об’єднати різноплемінну Київську державу, підняти авторитет князівської влади.
І такою ідеологією могла стати одна із світових релігій, яка проповідувала поклоніння єдиному богові: іслам, іудейство чи християнство.
Після довгих роздумів Володимир зупинив свій вибір на візантійському православ’ї. За цим вибором стояли конкретні політичні, економічні і культурні зв’язки з Візантією.

Християнська віра не була чимось чужим і незнаним для Володимира Великого. У Києві вже за князя Ігоря були християни, які мали свою церкву. Християнкою була його бабка, свята княгиня Ольга, яка його виховувала. Свята Ольга через різні причини не наважилася запровадити Христову віру у своїй державі. Те, чого вона не зробила, здійснив її внук — Володимир Великий. Він відчув своєю душею, що християнська віра у візантійському обряді найкраще відповідає психіці і ментальності нашого народу.

Володимир Великий, як подає наш літопис, охрестився 988 року і на святому хрещенні отримав ім'я Василія. Охрестившись сам та знищивши поганські ідоли, князь Володимир насамперед охрестив своїх дванадцятьох малолітніх синів у джерелі на місці, що сьогодні відоме в Києві під назвою Хрещатик.

У 988 році князь Володимир Святославович запровадив християнство як державну релігію і наказав усьому народові прийняти Христову віру. Монах Києво-Печерської лаври Нестор в «Повісті временних літ», про прийняття на Русі християнства пише: «І скликав князь бояр своїх і старців, і сказав Володимир: «Ось прийшли послані нами мужі, послухаємо ж усе, що було з ними», — і звернувся до послів: «Говоріть перед дружиною». Вони ж сказали: «Ходили в Болгарію, дивилися, як вони моляться в храмі, тобто в мечеті (прим. — назва храму в мусульман); зробивши поклін, сяде і глядить туди і сюди, як нерозумний, і немає в них веселощів, тільки печаль… Не добрий закон їх. І прийшли ми до німців, і бачили в храмах їхніх різноманітну службу, але краси не бачили ніякої. І прийшли ми в Грецьку землю, і ввели нас туди, де служать вони Богу своєму, і не знали — на небі чи на землі ми: бо немає на землі такого видовища і краси такої, та не знаємо, як і розказати про це, — знаємо ми лише, що перебуває там Бог із людьми, і служба їхня краща, ніж у всіх інших країнах. Не можемо ми забути краси тієї, бо кожна людина, якщо скуштує солодкого, не візьме потім гіркого; так і ми не можемо вже тут перебувати». Сказали ж бояри: «Якби поганим був закон грецький, то не прийняла б його бабка твоя Ольга, а була вона мудрішою з усіх людей». І запитав Володимир: «Де приймемо хрещення?» Вони ж сказали: «Де тобі любо».

І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. І це [діяли йому] не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса. Коли спокушав він сим образом людей — хай одплату прийме від людей! «Велик ти єси, господи, дивні діла твої!» Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений!

І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир [до нього людей], сказавши: «Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили [його] і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь.

Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб,— то мені той противником буде». І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: «Якби се не добре було, князь наш і бояри сього б не прийняли». А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро.
І зійшлось там людей без числа. Увійшли в воду і стали там одні по шию, інші по груди, молоді ж біля берега по груди, деякі тримали немовлят, а вже дорослі бродили, попи ж, стоячи, звершували молитви. Люди ж, охрестившись, розійшлися по домівках. А Володимир був радий, що пізнав Бога сам та люди його, і, поглянувши на небо, сказав: «Христос Бог, що створив небо і землю! Поглянь на нових людей оцих і дай їм, Господи, пізнати Тебе, істинного Бога, як пізнали Тебе християнські країни. Укріпи в них правильну та непохитну віру і мені допоможи, Господи, проти диявола, хай здолаю я пастки його, надію покладаючи на Тебе і на Твою силу»…

Хрещення Русі

В час, коли ще Перун піднімався на Київських кручах,
Коли ідолам різним вклонявся вкраїнський народ,
На престол Володимир зійшов, і забулися людством
Негаразди й нещастя, й печаль від всіляких незгод.
Величали його Красним Сонечком в Києві-граді
Полюбився народу, бо вдачу він добрую мав.
За правління свого збагатив свою рідну державу,
І за це ще й Великим народ наш його називав.
Володимир Хреститель – то третє його величання.
Він всю Русь охрестив, дав їй справжнього Бога пізнать.
«Хто охреститься– другом той буде мені,
А хто ні – того ворогом буду я звать».
І хрестився народ,став єдиному Богу вклонятись.
Бо повірили люди, почувши великі слова.
Вони Бога Живого глибоко у серце прийняли.
І ця віра й сьогодні у душах народу жива.

І повелів він робити церкви і ставити [їх] на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія [Великого] на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по городах церкви, і попів [настановляти], і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах. І, пославши [мужів своїх], став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони були вірою і, як померлого, вони оплакували.

До св. Володимира

Похитнулися міри й виміри,
Стільки зверглося вір, богів,—
Тільки Він стоїть, Володимире,
Той, до кого ти нас привів.

У сліпучому сконі атому,
В лютім подиху всекінця,
Липі виблискує на розп'ятому
Рубіновість його вінця.

У нещадному сяйві розпаду
Лиш чорнішою тінь хреста...
Вірим, княже наш, в свого Господа,
В те, що з мертвих Він нам возста!

Олександр Стефанович

Володимир Великий не тільки прийняв святу віру і охрестив увесь народ, але також став її ревним апостолом, його головне завдання після хрещення — це справа церковної єрархії, священиків, будови Божих храмів та християнської просвіти. У 989 році, тобто наступного року після свого хрещення, він приступає до будови церкви на честь Успення Пресвятої Богородиці, яку називали також Десятинною, бо на її утримання він призначив десятину своїх княжих доходів. Тією церквою він започаткував будівництво Божих храмів у Києві і по всій Русі. Митрополит Іларіон у своєму "Слові" каже: "По всій руській землі він здвигнув церкви Христові і поставив йому служителів". А монах Яків, сучасник преподобного Теодосія Печерського, у своїй "Похвалі" на честь князя Володимира пише: "Всю руську землю і всі городи він прикрасив святими церквами".

Християнська віра мала особливо благодатний вплив на серце, душу і характер Володимира. Він тією вірою переймається до глибини, нею живе і її практикує у щоденному житті, його життєписні одностайно підкреслюють, що християнська віра змінила його життя. Монах Яків каже про нього: "А блаженний князь Володимир усім серцем і всією душею Бога полюбив і Його заповіді цінив і зберігав". Насамперед видно його любов до ближніх, яка виявляється передусім у різних виявах милосердя. Митрополит Іларіон у "Слові" так славить його доброчинність: "Ти давав милостиню тим, що просили, одягав нагих, кормив голодних і спрагнених, помагав недужим, викуповував боржників, звільнював невільників. Твої щедроти й милостині ще й сьогодні люди згадують". А монах Яків говорить: "Я не можу описати всі його милостині. Він не тільки у своїм домі творив милостиню, але й по всьому городі. І не тільки в одному Києві, але й по всій руській землі".

Іпатіївський літопис під 1229 роком, згадуючи Володимира, називає його "Великий", а під 1254 роком уже називає Володимира святим. Лаврентіївський літопис під 1263 роком згадує про празнування його пам'яти як святого. У 1311 році новгородський архиєпископ Давид збудував церкву в честь святого Володимира Великого на одній з брам свого Софійського кремля.

Мощі святого Володимира Великого спочивали в мармуровому саркофазі під руїнами Десятинної церкви від 1240 року аж до часів київського митрополита Могили. У 1635 році, відбудовуючи Десятинну церкву, митрополит знайшов у її руїнах мощі. Голову святого Володимира митрополит П. Могила дав до Києво-Печерської церкви. Дещо з мощей послав у дар московському цареві Михаїлові, а останній передав її до Успенського Собору в Москві. А кисть руки П. Могила залишив у соборі святої Софії в Києві.

На Володимирській гірці в Києві до середини ХІХ ст. росли виноградники. Називалася вона тоді Михайлівською горою - від назви монастиря неподалік, якому належала. Коли земельна ділянка відійшов у власність міста, тут розбили газони, проклали алеї і встановили лавочки. Новий парк назвали Михайлівським. А 28 вересня 1853-го в ньому урочисто відкрили монумент князеві Володимиру Великому. З тих пір парк почали називати Володимирською гіркою.
Скульптурний пам'ятник князеві - перший у столиці - замовили петербурзьким митцям. Статую ліпив професор Петро Клодт, а 20-метровий постамент спроектував архітектор Олександр Тон. Скульптор Володимир Демут-Малиновський прикрасив п'єдестал барельєфом "Хрещення киян", гербом Києва й орденом св. Володимира.
Про монументі князю Володимиру розповідають легенди. Наприклад, під час окупації міста німецька адміністрація нібито планувала знищити пам'ятник. Але городяни врятували його, повідомивши, що важкий постамент є затичкою підземного колодязя. Тому якщо бурхливі води випустити на волю, вони затоплять місто.
Хто тільки не стояв біля підніжжя пам'ятника!

Михайло Булгаков називав Володимирську гірку найкращим місцем у світі.

А Іван Нечуй-Левицький вважав, що передати її фантастичну красу не змогла б кисть ні Рафаеля, ні Мікеланджело. "Як пишна ця широка картина! - писав він. - Краще її не знайти і у всій Європі! " Іван Нечуй-Левицький приходив сюди в строго певний час під час своєї щоденної прогулянки.

Ось оглядається з гори Володимир Маяковський: "Шир щосили - не вимчать і перу!"

А ось уривок зі спогадів відомого українця: "Я взяв візника і поїхав до пам'ятника Володимира. Мені хотілося залишитися одному і віддати собі звіт у всьому тому величезному справі, яке я зробив. Мені хотілося розібратися в своїх думках і спонукань ..." На наступний день автор цих рядків Павло Скоропадський став гетьманом України.

Князю Володимиру

Великий княже, велику силу

Ти Україні дарував,

Щоби народ твій волелюбний

Тебе довічно шанував.

Великий княжк, велику долю

Ти напророчив крізь віки,

Щоб наша мати-Україна

Творила хліб свіій залюбки.

Великий княже, високе небо

Підняв ти мужньо на плечах,

Щоб зазоріла Україна,

Як наша воля у віках.

Володимир Матвієнко

Поміж великими і світлими мужами нашої княжої держави святий Володимир Великий, наче сонце, сяє своєю невмирущою славою, величчю і заслугами. В історії Руси-України його записано золотими літерами не тільки як могутнього і розумного володаря, але передусім як хрестителя, просвітителя і ревного апостола християнської віри. Свята віра, яку він прийняв у візантійському обряді, стає з часом серцем і душею нашого народу й держави. Вона стає сильною моральною основою нашого народу, основою нашої культури, звичаїв і обрядів.

Ураховуючи значення православних традицій в історії і розвитку українського суспільства Указом Президента України Указу «Про День хрещення Київської Русі - України» від 25 липня 2008 р. № 668/2008, установлено День хрещення Київської Русі - України, який відзначається щорічно 28 липня, у день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира - хрестителя Київської Русі.

Сторінка 3. Собор мудрості.

Духовність... Ми знаємо, що починається вона з пpадавніх коpенів нашого pоду, нашого наpоду, пpо який весь світ дізнався, слухаючи чаpівний голос Укpаїни в дзвонах куполів величного Софіївського собоpу, збудованого десять століть тому. Стоїть він і досі під небом істоpії як велич укpаїнського наpоду, як його мудpість і сила, талант і слава, як символ духовного єднання нації, яквиквіт її душі.

Свою спадщину — Київ — князь Ярослав Мудрий прикрасив не гірше від найяскравіших міст світу. Дехто натякав князеві на його марнотратство: навіщо то золото? І навіщо церкву поставлено на пагорбі? Але князь Ярослав знав, що робив. Нехай усі — і чужоземці і мандрівники, і друзі, та й вороги — одразу бачать, який багатий, красивий і могутній Київ.

КИЕВ
Без киевского братства
деревьев и церквей
вся жизнь была б гораздо
безродней и мертвей.

В лицо моей царевне,
когда настал черед,
подуло Русью древней
от Золотых ворот.
Здесь дух высок и весок,
и пусть молчат слова:
от врубелевских фресок
светлеет голова.
Идем на зелен берег
над бездной ветряной
дышать в его пещерах
святою стариной.
И юн и древен Киев —
воитель и монах,
смоловший всех батыев
на звонких жерновах.
Таится его норов
в беспамятстве годов,
он светел от соборов
и темен от садов.
Еще он ал от маков,
тюльпанов и гвоздик,—
и Михаил Булгаков
в нем запросто возник.
И, радуясь по-детски,
что домик удался,
строитель Городецкий
в нем делал чудеса...
Весь этот дивный ворох,
стоцветен и стокрыл,
веселый друг филолог
нам яростно дарил.
Брат эллинов и римлян,
античности знаток,
а Киев был им привран,
как водится, чуток.
Я в том не вижу худа,
не мыслю в том вины,
раз в киевское чудо
все души влюблены.
Ведь, если разобраться,
все было бы не так
без киевского братства
ученых и бродяг.
Нас всех не станет вскоре,
как не было вчера,
но вечно будут зори
над кручами Днепра.
И даль бела, как лебедь,
и, далью той дыша,
не может светлой не быть
славянская душа.
Борис Чичибабин

Софійський собор був закладений в 1037 році князем Ярославом Мудрим. За переказами храм був зведений саме на тому місці, де князь здобув перемогу над язичниками печенігами. Більш десяти років будували й прикрашали будівлю візантійські ті місцеві майстри. Тільки в 1049 році Київський митрополит Феопемпт освятив величну споруду. Софія Київська стала головним храмом країни — тут Ярослав заснував першу на Русі бібліотеку, тут вівся літопис, перепис й переклад книг, проводилися церемонії сходження князів на київський престол, прийом послів, саме тут знаходилися усипальні великих князів. Біля стін собору збиралося київське віче.

В XI-XIII століттях собор неодноразово був розорений — половцями, печенігами, а особливо нищівному руйнуванню він піддався при захопленні Києва в 1240 році татаро-монголами на чолі з ханом Батиєм. Софія Київська була зруйнована, але все-таки не знищена — війська Батия "пощадили її чудову красу".

Погроза руйнування нависла над прадавнім храмовим комплексом в XX сторіччі. На початку 1930-х років радянська влада прийняла рішення про знищення Софії, лише втручання Франції, яка пам'ятала про те, що королева Ганна (дружина Генріха I) була дочкою засновника храму Ярослава Мудрого, не дозволило знищити цю реліквію. Комуністи побоялися міжнародного скандалу — так з'явився заснований в 1934 році Софійський музей-заповідник, тут були початі науково-дослідні й реставраційні роботи.

Мозаїки та фрески Софійського собору були створені в середині XI століття спеціально запрошеними Ярославом Мудрим з Константинополя візантійськими майстрами. Християнські сюжети ,розгорнуті на стінах собору, були покликані освітити безграмотний люд з язичницької, у недавньому минулому країни, що не вміли в загальній масі ні читати, ані писати. На стінах храму зображені сцени з життя Христа й Богородиці, її батьків Іоакима й Анни, апостолів Петра й Павла, Георгія Переможця, заступника Києва — архістратигу Михайла й багатьох православних святих.

Софія неодноразово горіла, перебудовувалася, в XIII столітті постраждала від навали орд хана Батия, в XV–XVI століттях стояла взагалі без даху — усе це згубно позначилося на фресках собору. До наших днів з 5000 м² фресок створених в XI столітті вціліло ледве більш двох тисяч. Наприкінці XVII століття стародавні фрески були забілені вапном і були знову випадково виявлені в 1843 році, коли відвалився шматок штукатурки з олійним живописом, і відкрився стінопис XI століття.

Мозаїки головного вівтаря, передалтарних колон і головного купола — шедевр мистецтва. Центром цієї прекрасної композиції от уже багато сторіч є мозаїчна ікона Богоматері, відома під назвою «Нерушима стіна». Багато століть у народі існує повір'я, що поки не буде зруйнована «Нерушима стіна», стояти і Києву.

У наш час Софійський собор стоїть серед монастирських споруд XVIII ст., зведених у стилі українського бароко. Поруч з собором височить дзвіниця з парадним в’їздом на його подвір’я. Вона вбудована у високий монастирський мур, а її висота 76 метрів. На другому ярусі зберігся дзвін вагою 13 тонн, який носить ім’я свого замовника – “Мазепа”. Північніше собору стоїть будинок бурси. З південного боку розташована трапезна, а неподалік від неї – хлібня. Напроти головного входу Софії розташований будинок митрополита. Митрополичне подвір’я має окремий в’їзд з міста – тріумфальну браму Заборовського. З будинком митрополита межує братський корпус. Недалеко від трапезної знаходяться чернечі келії. Але маловідомим є той факт, що окрім наземних будівель, Софія Київська включає в себе й підземні галереї, відкриті в 1926 році на відстані 35 метрів від собору. До цього часу про них, очевидно, знало лише вузьке коло служителів Софії, бо в жодному документі до ХІХ ст. про ці галереї не згадується. За думкою дослідників ці галереї з’явилися ще в давньоруські часи. Під час військових нападів на Київ служителі Софії могли ховатися в цих галереях, і навіть виходити непоміченими за межі собору. Пізніше галереї були розширені й заново приведені в належний стан.

Софійський собор – неповторне уособлення тисячолітньої історії Русі-України. Разом з ансамблем монастирських споруд на його подвір’ї, поза сумнівами, є найкоштовнішою перлиною в короні української культури.

И в Киевском храме Премудрости Бога,

Припав к Солее, я тебе поклялась,

Что будет моею твоя дорога,

Где бы она ни вилась.

То слышали ангелы золотые

И в белом гробу Ярослав,

Как голуби, вьются слова простые

И ныне у солнечных глав.

И если слабею, мне снится икона

И девять ступенек на ней.

А в голосе грозном софийского звона

Мне слышится голос тревоги твоей.

Анна Ахматова, буваючи в Києві, як людина віруюча відвідувала Софію Київську і згодом на світ з’явились ось такі рядки.

Пишалися Софією наші пpедки. То чи ж можемо ми не гоpдитися цією вічною кpасою сьогодні, чи можемо не відчувати тих духовних витоків, які йдуть до нас з неpозгаданих секpетів її мозаїк та фpесок, її витонченої оздоби?

В 1990 році увесь комплекс Святої Софії, враховуючи його унікальність, було занесено до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО, а в 1987 році Міжнародне журі Гамбурзького фонду присудило заповіднику Європейську медаль за збереження історичної спадщини.

Стародавній комплекс Софійського собору, який має музейний характер, сьогодні виконує роль символу України і Києва.

Сторінка 4. Русь на вершині культурного злету.

За часів Ярослава Київська Русь переживає не лише політичний та економічний, але й надзвичайно бурхливий культурний злет.

"Ярослав Мудрий”.

Свого батька гідний сину,

Ти підніс до сили, слави,

До могуття Батьківщину.

А над Сяном, край кордону,

Гарний город збудував ти,

І щоб пам’ять не пропала,

Ярославль його назвав ти.

Пильнував ти, Ярославе,

Щоб жили по правді люди,

Щоб законом справедливим

І твої судили суди.

І про те подбав ти, княже,

Щоб коштовним самоцвітом,

Прибраний увесь, багатий,

Блиснув Київ перед світом.

Ти здвигнув собор Софії

З каменю і срібла-злата,

Ще й тепер про тую славу

Мріють Золоті ворота.

Скрізь з пошаною по світі

Твоє вчення споминали,

Королі, князі, вельможі

В тебе ласки забігали.

Р.Завадович

У період правління Ярослава Мудрого на Русі остаточно утвердилося християнство, сформувалася організація руської православної церкви. Близько 1039р. було засновано Київську митрополію, що підлягала Константинопольському патріархові. Проте князь дав відсіч спробам візантійських імператорів позбавити руську церкву самостійності з метою політичного тиску. Борючись за її адміністративну й духовну незалежність, він поставив київського священика Іларіона митрополитом.

Нестор Літописець так розповів про діяльність Ярослава: він «особливу увагу приділяв тому, щоб збільшувати всюди число храмів, … поширювати книги й освіту… Отець же його Володимир зорав й розм’якшив, тобто хрещенням просвітив. Цей же засіяв книжними словами серця віруючих людей».

За часів його правління “золотоверхий” Київ ряснів понад 400 церквами. Слідом за Софіївським собором Ярослав починає будувати Софійські собори в Новгороді та Полоцьку, а згодом і монастирі.

**Заклав Ярослав місто велике, біля того міста Золоті Ворота. Заклав і церкву Святої Софії, митрополичу, потім церкву на Золотих Воротах, а потім монастир Святого Георгія і святої Ірини, і стала при ньому віра християнська плодитися і поширюватися./**«Повість минулих літ».**//**Кінець XI — початок XII ст.**/

Недалеко від села Берестове, не горі понад Дніпром, у печері оселилися ченці. Серед них був священик Іларіон (згодом митрополит), до якого пристали Антоній та інші. Антоній був пострижений на Афоні і приніс на Русь ідеал чернецтва. Монастирі, зокрема Києво – Печерський, стали за Ярослава осередками освіти. Ченці вивчали грамоту, основи наук, співи, малювання, медицину, мозаїчну справу тощо.

Князя справедливо вважають поширювачем книжності на Русі. Він турбувався про освітню справу, розпочату ще батьком. За його правління виросли юнаки, яких Володимир свого часу віддав «у книжне вчення», а згодом вони брали активну участь у князівських реформах.

Ярослав Мудрий був високоосвіченою людиною, любив читати. Як зазначав літописець, «до книг виявляв охоту, часто читаючи їх вдень і вночі. І зібрав книгописців дуже багато, які перекладали з грецької на слов’янську мову . Побачили світ руські переклади античних творів Есхіла, Софокла, Сократа, Платона, Демокріта, Демосфена, Піфагора та ін. Справжньою подією стали оригінальний переклад Біблії та вихід у світ збірника «Бджола», до якого увійшли уривки оповідань античних авторів.
Книги створювали писці та переписувачі, які здебільшого були священиками та ченцями. Давні книжки мали оправи, прикрашені золотом і коштовним камінням, а також різними фрагментами та заставками із зображеннями фантастичних птахів, звірів та людей.

У скрипторії, призначеному обслуговувати перекладачів Ярослава Мудрого, працювали висококваліфіковані каліграфи, оскільки необхідно було швидко розповсюджувати нові переклади, а також переписувати різноманітні книжки. Діяльність князівської книгописної майстерні в Києві хоча й мала своїм взірцем царгородську, але керувалася іншими завданнями, висунутими широкою християнізацією Київської Русі.

Започаткована Ярославом перекладацька справа стала можливою тому, що на Русі багато людей знали іноземні мови, насамперед грецьку. Ознайомлення з нею полегшували так звані схедарії – укладені за грецьким алфавітом словники з поясненням слів, синонімів. Поширеним було також знання латинської мови.

С и л ь в е с т р

В чудних малюнках

Псалтир розкiшна грецького писання,

Iскуством дивна.

Я р о с л а в

(у захватi).

О, яка ж краса!

Якi тут фарби радiснi й прозорi,

Якi церкви в лазурних небесах

Здiймаються у золотих узорах,

В струнких просвiтах, на струнких стовпах!

Коли менi дадуть хоч рiк покою

Серед моїх походiв i турбот,

Клянусь, такий я храм собi построю

В iм'я Софiї - мудростi чеснот!

Так, дивний твiр! Нехай в опочивальнi

Вона лежить у мене на столi.

Вона мене розважить в час печалi,

Бої єще дiло князю на землi.

Спасибi, друже!

С и л ь в е с т р

(замiшаний).

Вибач менi, княже,

Проте цю книгу я ще не купив.

Я р о с л а в

Як не купив? Що ти верзеш? Чия ж

Вона тодi?

С и л ь в е с т р

То грек з чужих країв

її привiз, та дорого, бач, хоче:

Сто гривен золотом.

Уривок з п’єси І.Кочерги «Ярослав Мудрий»

Ярослав Мудрий заснував у Києві першу бібліотеку, яка містилася в храмі святої Софії – премудрості Божої , одну з найбільших у Європі, яка налічувала близько 1 тис. книжок. Існують різні версії щодо подальшої долі бібліотеки Ярослава Мудрого: одні історики вважають, що бібліотека пропала під час вторгнення монголо-татарської орди в Київ, інші — що після смерті Ярослава вона розійшлася між різними книжковими зібраннями. Існує також припущення, що книгарню сховано в одному з монастирів під Києвом, де вона могла зберегтися до наших часів. Але найлогічнішою є думка, що це книжкове зібрання було розподілене між найбільшими церковними й монастирськими бібліотеками Києва, після чого частина книг загинула під час численних пожеж, а частина й донині зберігається в різних бібліотеках колишнього СРСР.

До наших днів дійшли лише чотири книжки: «Ізборник» (1073), «Ізборник» (1076), «Остромирове євангеліє» та «Рейнське євангеліє». Остання потрапила до французького міста Реймса з Анною Ярославною і стала національною святинею: на ній присягли королі Франції.

Був книголюбом і син Ярослава Всеволод, який вивчив п’ять мов. Другий син, Святослав, зібрав велику особисту бібліотеку. Саме на її основі було укладено «Ізборник» 1076р., в якому книжне вчення прославлялося такими словами: «Як окраса воїнові зброя і кораблю вітрила, так і праведнику – почитання книжне».

Експансія візантійської культури на Русі за часів Ярослава Мудрого мала ту особливість, що з утворенням митрополії в Києві помітно посилилися безпосередні впливи Константинополя. Це віддзеркалилося навіть в оформленні книжки, про що свідчить «Остромирове євангеліє», переписане київським дияконом Григорієм.

Літературознавці встановили, що за Ярослава і, найвірогідніше, з його особистої ініціативи в Києві в 1037 – 1039 рр. було створено давньоруський літописний звід, який упродовж тривалого часу вважався першим і його було покладено в основу «Повісті временних літ».

У період правління Ярослава Мудрого в новозбудованій Софії Київській (1037) було відкрито школу, яка продовжувала найкращі традиції Володимирової. Це був вищий навчальний заклад, створений на століття раніше від перших університетів у Західній Європі. М. Грушевський називав школу «першою українською академією».

Школи відкривалися не лише в Києві, а й в інших містах Русі. Так, у Новгороді Ярослав зібрав 300 юнаків з родин священників і церковних старост і віддав їх навчатися. Набули поширення наукові праці з історії, юриспруденції, географії, філософії. Перекладалась і світська література. Перекладачами й переписувачами книжок були здебільшого місцеві кадри, якими опікувався Ярослав. У Києві працювали школи різних типів, проводилися філософські диспути, оратори вправлялись у своєму мистецтві. Нестор Літописець умістив у своєму творі своєрідний гімн книзі і книжковій мудрості: «Великою бо буває користь від навчання книжного; книги наставляють і навчають нас… Це – ріки, що напоюють всесвіт, це – джерела мудрості, адже в книгах невимірна глибина: ними ми втішаємось у журбі… Якщо старанно пошукати у книжках мудрості, то знайдеш велику користь для душі своєї». Цими словами прославлялася культурно – освітня діяльність князя.

Велике значення для виховання молодих поколінь, формування гуманістичних цінностей особистості мала «Руська Правда» - результат розвитку давньоруської соціально – правничої думки. Її перша редакція пов’язана з іменем Ярослава Мудрого й датується 1016 – 1054рр. У «Руській Правді» знайшли відображення найважливіші моральні цінності часів правління Ярослава Мудрого.

З маленького дитинця на Княжій горі Ярослав розбудував одне з найбільших міст у Європі, яке сучасники називали «другим Царгородом». Окрасою Києва став собор на честь Софії, оздоблений фресками й мозаїками, що мали релігійно – виховний зміст. Монументальна фігура Богородиці в позі «оранти» - із здійнятими догори руками (висота – 5,45 м) мислилась як опікунка Знання, ототожнюючись з ідеєю «Премудрості Божої». Мозаїчна композиція Богородиці – Оранти залишилася близькою й зрозумілою народові впродовж багатьох віків.

Церква, яка значно зміцнила свої позиції за часів правління Ярослава Мудрого, використовувала емоційну силу мистецтва для ідейного впливу на людей. Оволодіваючи серцем і розумом молоді, давньоруська естетика пробуджувала в неї внутрішні сили, надихала на добрі справи, стверджувала любов, віру й надію як найважливіші цінності особистості.

Завдяки заходам князя на Русі з’явилися руські священики та єпископи, красномовні письменники, такі як Нестор Літописець, Кирило – єпископ Туровський та інші. На думку багатьох дослідників, у цей період на Русі відбулося значно складніше й масштабніше явище, ніж просто зрушення у розвитку освіти, - своєрідний «інформаційний вибух». Успіхи в поширенні писемності й книжності були настільки вражаючими, що їх можна кваліфікувати як своєрідну «культурну революцію».

Так, серед проповідуваних суспільних цінностей важливе місце посідала реалізована на практиці любов до ближнього. При княжому дворі Володимира і Ярослава киянин міг безплатно поїсти. Важливим виявом милосердя був викуп полонених. Церква рішуче виступила проти рабства, особливо проти работоргівлі. У «Слові про закон і благодать» митрополит Іларіон накреслив ціннісну домінанту доби Ярослава Мудрого – звернення до людини, її особистості.

Ярослав Мудрий багато уваги приділяв освіті. Перші школи, які в Київській Русі з'явилися з прийняттям християнства, за Ярослава Мудрого не мали спеціальних приміщень, а створювалися при церквах і монастирях.
Дітей навчали письма, читання, церковного співу та етики. Спочатку школу відвідували лише діти «кращих людей» — бояр і знатних городян, але з часом навчалися й діти «чорних» людей. З'явилися також школи для дівчат, першу з яких заснувала Янка, онука Ярослава Мудрого, при Андріївському монастирі.
Про поширення освіти в Київській Русі свідчать новгородські берестяні грамоти та київські графіті. Тільки в Софійському соборі знайдено близько 300 написів і малюнків, що розповідають про події минулого.

Ярослав залишився в історії як великий містобудівник. При ньому в Києві був побудований нове "Місто Ярослава" і Київ набагато розширив свої межі. На честь перемоги над ворогами Ярослав вибудував так звані "Золоті ворота", що вражали іноземців своєю пишнотою. Його будівельний розмах виходив далеко за межі руської столиці. Він заснував міста на Волзі і берегах Балтики, на південних кордонах Русі.

Часи Ярослава Мудрого увійшли в історію України як період розквіту Руської Землі, піднесення її економічної і політичної могутності, поширення християнської віри, її світогляду, становлення в країні цивілізованого суспільства.

Але він увійшов в історію не тільки як великий державний діяч. Князь показав себе і як людина, що зуміла перебороти самого себе. Не володіючи фізичною силою, будучи кульгавим, Ярослав був хоробрим воїном і хоробро вів військо в бій. Народившись ще в язичницькій родині, він став дійсним християнином. Великий князь у той же час показав себе людиною винятково різнобічною.

Своїми діяннями цей князь заслужив у нащадків прізвисько Мудрий.

Ярослав Мудрий

Після ката Святополка,

Що замучив трьох братів,

Брат четвертий на престолі,

Ярослав розумний, сів.

Святополком окаянним

Все зруйноване було.

Бідувало бідне місто,

Бідувало і село.

І усю свою увагу

Ярослав звернув на лад.

І небавом Україна

Зацвіла, як пишний сад.

І небавом знову люди

Багатіти почали,

І Дніпром човни чужинців

Знову в Київ поплили.

Греки, німці, італійці,

Чехи, угри — всі ішли,

Купували, продавали

І у Києві жили.

Так живий, шумливий Київ

Царгородом другим став.

Як про друга, як про сина

Дбав про його Ярослав.

Оточив його валами,

Ровом, мурами обвів.

Укріпив його, оздобив

І препишний двір завів.

До палат ішли невпинно

Чужоземні посланці,

Князь сидів на пишнім троні

З грізним берлом у руці.

І, допущені до князя,

Низько кланялись посли,

І до ніг дари складали,

Що з чужини принесли.

В час бенкету на бандурах,

Гуслях, різних сопілках

Грали весело музики;

Вина пінились в чарках.

Співаки пісні співали,

Скоморохи, штукарі,

Розважаючи чужинців,

Метушились у дворі.

Після ситого обіду

Всі виходили з палат

Подивитись на верблюдів,

На муштрованих звірят.

І в Європі честю мали

Королі, князі, царі

Поріднитись з Ярославом,

Побувати у дворі.

Але мудрість Ярослава

Вся була в його ділах,

У державнім будівництві,

Владі, устрою, в судах.

Щоб не нищити народу

І народного майна,

Не хотів він воювати,

Не тягла його війна.

Він прогнав лише поляків

І, щоб ворог тихшим став,

Він твердиню понад Сяном —

Ярославль свій збудував.

Та ходив на печенігів

І черкесів під Кавказ,

Що на нашу Україну

Нападали раз у раз.

Та з Редедею касозьким

Ярославів брат Мстислав

Бивсь хоробро в поєдинку

І Редедю подолав.

Наш співець Боян великий,

Найславніший із співців,

Сплів йому вінок безсмертний

Із пісень безсмертних слів.

Уривок з поеми О.Олеся «Княжа Україна»

Помер Ярослав Мудрий у 1054 році в Вишгороді на руках свого улюбленого сина Всеволода й знайшов вічний спочинок у київському храмі.Похований у збереженій до нашого часу мармуровій труні в церкві Святої Софії в м. Києва.

**Його часи, його порядки зісталися на цілі століття потім взірцем, правилом, основою для всяких розпоряджень, а все його князюваннє —світлою і щасливою добою супроти пізніших бід, які впали на Україну потім./**М.Грушевський. 1913.**/

УКРАЇНІ
Україно,
Ти - сонце весняне,
Моя рідна, моя золота...
Твої древні задумані храми,
Старовинні чудесні міста –
Ніби в казці, де час зупинився,
Щоб усе, що було, пригадати:
Тихі співи і танці вогнисті,
Щебетання в садку біля хати,
І тумани, і роси краплисті,
І героїв славетних життя, -
І мале босоноге дитя,
Що біжить радо з піснею в поле
І сміється, хоч ніженьки коле!..
Я. Черняк

Пам'ятник великому князеві Ярославу Мудрому, стоїть поруч із Золотими Воротами. Він був створений по ескізу видатного скульптора, кінорежисера й драматурга Івана Кавалеридзе. Встановили скульптуру в парку напроти Золотих воріт у 1997 році. Князь зображений сидячим з макетом Софіївского собору в руках, його погляд спрямований туди, де тепер стоїть собор.

Ярослав Мудрий посів перше місце за результатами відкритого телефонного голосування на телепроекті каналу «Інтер» «Великі українці», що проводилось у 2008 році. Це стало ще одним доказом, що сучасні українці вважають його діяння достойними пам’яті нащадків.

Бережи свою духовність...

Бережи свою духовність,
Наче свічку у четвер
Чистий,
Бережи, як совість,
Доки ти іще не вмер.
Доки сонце у зеніті,
Дню твоєму не кінець,
Доки ти на цьому світі
І господар, і творець.
Все роби по заповіту
Давніх праотців своїх,
І сягнеш вершини світу,
Обминеш смертельний гріх.
Все роби, що ти повинен,
Як нащадок козаків,
І легендою полине
Добра слава в глиб віків.
Пам’ятай про найцінніше,
Про духовність пам’ятай,
Слово Боже, слово віще,
Як свічу, оберігай!

Лупій Олесь

Підготувала В.В.Прохорова, завідуюча методико-бібліографічним відділом ЦРБ

Редактор О.М.Густіна

Blog

«Земне І вічне: формування духовних цінностей читачів бібліотеки»

Содержание

«Земне і вічне: формування духовних цінностей читачів бібліотеки»

Ярослав Мудрий

Бережи свою духовність...