Geum.ru

Економіка зарубіжних країн

Вид материалаДокументы

Содержание


Західна європа
Інтеграційні процеси та значення єс
Головні тенденції розвитку економіки
Характерні риси державного регулювання в регіоні
Система зовнішньоекономічних зв'язків
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22
ГЛАВА 9 ЗАХІДНА ЄВРОПА
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ РЕГІОН: СУЧАСНИЙ СТАН І ЗАГАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Європейський регіон найбільшого континенту світу - Євразії - останнім десятиріччям зазнав великих політичних та економічних змін. Донедавна на карті Європи існували дві великі групи країн, які значно відрізнялись за суспільно-політичним ладом та рівнем економічного розвитку. У вітчизняній літературі ці групи країн досі мали назву капіталістичних (сучасна назва - країни ринкової економіки) та соціалістичних (зараз застосовується назва "країни з плановим централізованим господарством") . До першої входили 29 країн, до другої - 9. Розпад СРСР і всього соціалістичного угруповання ускладнив політичну карту Європи, яка нині налічує 48 країн, з них - 29 - ринкового господарства (в тому числі сім країн-карликів) та 19 - постсоціалістичних країн.
Умовно сучасна Європа складається з двох великих субрегіонів - західного, до якого входять країни з ринковим господарством, та східного, що включає постсоціалістичні країни. На відміну від Західної Європи, яка розвивається під активним впливом інтеграції, Східна Європа переживає важкі часи політичної та суспільно-економічної дезінтеграції. Не тільки окремі постсоціалістичні країни намагаються "дистанціюватись" одна від одної, але розпадаються й окремі країни: СРСР, Югославія, а згодом - і ЧССР. Найменш вразливим виявився розпад ЧССР, що перетворилася на дві держави - Чехію та Словаччину - з мінімальними негативними наслідками для економік обох країн. Досить складний цей процес в колишньому СРСР, Ще складніший - у Югославії.
Таким чином, два субрегіони Європи розвиваються у двох протилежних напрямах - інтеграції на Заході та дезінтеграції на Сході. Проте саме Європа порівняно з іншими регіонами світу має найкращі передумови для розвитку загальноєвропейської інтеграції, єднання і взаємопов'язаного розвитку.
Геополітичне становище Європи сприяє її єдності ~ багаті природні ресурси, подібні риси історичного розвитку багатьох країн у минулому, відносна однорідність населення за етнічними та суспільно-політичними ознаками, що дає підстави говорити про "європейську ментальність" населення регіону. Але найважливішою ознакою розвитку Європи є активна господарська взаємодія країн регіону, які протягом багатьох років мали різний рівень і різні напрями розвитку, що залежало від суспільно-політичних подій, проте внутрішньорегіональні зв'язки переважали над міжрегіональними.
Європа у XX ст. пережила дві світові війни. Після останньої вона стала руїною. Схід зазнав великого впливу СРСР. Московська конференція, що відбулась після закінчення війни, остаточно розділила СРСР із Заходом. Так Захід і Схід від 50-х років розвивались у різних напрямах, піц різними гаслами й до 1990 р. підійшли з різними показниками суспільно-політичного та економічного життя. Причому якщо такі основні показники, як рівень продуктивності праці, ефективність виробництва та якість продукції, рівень споживання на душу населення і добробут у цілому в західноєвропейських країнах зростали, то у східноєвропейських - знижувалися, назрівала й посилювалась економічна криза.
З огляду на рівень економічного розвитку у післявоєнний період західноєвропейські країни можна поділити на три групи.
Першу утворюють чотири такі високорозвинуті країни, як ФРН, Франція, Великобританія та Італія. На цю "велику четвірку" припадає більш третини території і дві третини населення Західної Європи. Хоча частка цього регіону у ВНП і промисловій продукції серед розвинутих капіталістичних країн світу знизилась порівняно з шістдесятими роками, ці держави концентрують у своїх руках величезну економічну могутність. Головною "винуватицею" тенденцій до зменшення питомої ваги "четвірки" у західноєвропейській економіці є Англія, частка якої від 1960 р. зменшилась у ВНП Західної Європи на 25%, зокрема у промисловій продукції - на 30%. Водночас частка Франції та Італії у ВНП за цей період трохи підвищилась. Найбільш економічно розвинутою і стабільною залишається ФРН, частка якої у західноєвропейському ВНП складає приблизно 20%. На незмінні економічні переваги ФРН серед країн Західної Європи не вплинуло навіть об'єднання її з НДР, яке зумовило використання нею величезних ресурсів на "підтягування" економіки останньої. Таке стабільне і провідне місце ФРН в регіоні забезпечується її високим промисловим потенціалом, науково-технічним і технологічним розвитком, висококваліфікованою робочою силою, а також вдалим щодо вимог НТП становищем і місцем у міжнародному поділі праці й іншими обставинами.
Другу групу країн складають малі високорозвинуті країни Півночі та Центру континенту, куди входять Бельгія, Голландія, Люксембург, Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія, Швейцарія та Австрія. Ця група стабільно зберігає свої позиції в регіоні, про що свідчить її частка у ВНП, яка була й залишається рівною 21-22%. Це означає, що друга група країн як ціле розвивалась за останні 30 років темпами, які відповідали темпам зростання західноєвропейської економіки. І все-таки Бельгія, Голландія, Фінляндія та Австрія свою питому вагу підвищили, а решта - трохи знизили.
Незважаючи на скромну питому вагу кожної країни в регіоні, деякі з них мають сильні позиції в окремих галузях (Швеція - у виробництві автомобілів, Голландія - в електриці і т. п.). Вдалий вибір спеціалізації багатьма з цих країн, їхня активна участь у міжнародному поділі праці, нагромаджений досвід промислового розвитку і постійне його збагачення, а також випереджаючий запас науково-технічних і технологічних досягнень забезпечують їм досить сильні позиції в економіці Західної Європи і на світовому ринку. Провідну роль у цих країнах відіграють могутні національні і міжнародні монополії.
Третя група країн (Іспанія, Португалія, Греція, Кіпр, Мальта й Ірландія) характеризується помітно нижчим рівнем продуктивних сил та економіки в цілому. Проте за останні 30 років вони розвивалися досить високими темпами (особливо Іспанія та Греція) й тому дещо збільшили свою питому вагу в економіці регіону.
Окрім названих трьох груп у західноєвропейському регіоні існують так звані "карликові держави" (Андорра, Ватикан, Монако, Ліхтенштейн, Сан-Маріно). При незначному їх внескові у виробництво вони відіграють відчутну роль у системі економічних відносин регіону, а саме в кредитно-фінансовій сфері. Завдяки сприятливим умовам у цих країнах активно діють і процвітають численні фінансові групи (так, Люксембург - один із великих фінансових центрів світу).
Класифікація країн Західної Європи за територією, населенням та економічною могутністю має певний економічний зміст. Проте за останні два десятиріччя у західноєвропейському регіоні склалася більш істотна межа між групою країн-членів Європейського Союзу й іншими країнами. ЄС - це не тільки угруповання країн, а своєрідний регіон в регіоні Західна Європа, каталізатор визрівання загальноєвропейського інтеграційного процесу, а в перспективі - єдиного економічного простору в Європі.
ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ ТА ЗНАЧЕННЯ ЄС
Країни ЄС є тим індустріальним ядром й економічною силою, яка визначає характер і тенденції господарського та соціально-політичного розвитку всього західноєвропейського регіону, а також його позицій у світовому господарстві. На роль ЄС у регіоні не впливає той факт, що його частка у ВНП і промисловому виробництві за останні тридцять років знизилась на 4- 5%. Деякою мірою це пояснюється приєднанням до угруповання Англії, яка повільно розвивається, а також тим, що високорозвинуті країни Співтовариства мають нижчі темпи розвитку, ніж країни, які залишились за межами ЄС.
Від кінця 50-х років у західноєвропейському регіоні почали переважати доцентрові сили. Змінюється співвідношення між ними та відцентровими силами у світовому господарстві в цілому, починається довгий і неоднозначний період підриву монопольного становища США у сфері міжнародних економічних і політичних відносин. Головною формою взаємоспівробітництва західноєвропейських країн стали динамічна інтеграція, утворення "Спільного ринку", розширення його на початку 70-х років і формування ядра західноєвропейського регіону - країн, що входять до ЄС. Інтеграція сприяла певному нівелюванню економічного й соціального розвитку західноєвропейських держав. Це виражається не стільки у зближенні їхніх рівнів промислового виробництва, скільки у найбільш загальних показниках, що визначають розвиток економіки та її характер загалом. Найважливішими серед них є: зростання продуктивності праці, якісний склад продуктивних сил, доцільне співвідношення різноманітних сфер економіки, загальні напрями змін у структурі господарств і особливостях процесу відтворення під впливом НТР (розширення, модернізація, оновлення), у механізмі розподілу доходів, життєвому рівні й, зрештою, в розвиткові демократії і прав людини.
Для інтеграційних процесів у західноєвропейському регіоні характерні певні особливості. Перша з них полягає в тому, що інтеграція розвивається в різних формах і не однаково у різних частинах Західної Європи. Про це свідчить одночасне існування кількох інтеграційних об'єднань, які охоплюють різні галузі (економічні області) й різні угруповання держав. Починаючи від 50-х років, у західноєвропейському регіоні були утворені різні об'єднання. Так, на базі індустріальних центрів металургійної та вугільної промисловості деяких країн було утворено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС); у сфері виробництва ядерної енергії виник "Євроатом"; з'являються регіональні (локальні) об'єднання і в інших галузях, таких як транспорт, пошта, зв'язок, засоби інформації і т. д. Дещо пізніше виникло широке інтеграційне угруповання - Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), яка у зв'язку зі вступом Англії, Данії та Ірландії в ЄС і появою зони вільної торгівлі промисловими товарами у 1977 р. певною мірою втратила своє значення. Європейське співтовариство зайняло ключові позиції в Західній Європі, незважаючи на існування таких об'єднань держав, як Бенілюкс, Північна рада.
Характерною особливістю інтеграційних процесів, які рішуче впливають на формування західноєвропейського регіону, є відмінності та взаємопереплетення двох шляхів інтеграції. Перший з них виражає її поглиблення, тобто підвищення рівня координації, взаємопроникнення, "сплавлення" економічних процесів у різних сферах суспільного виробництва, які беруть участь в інтеграційному процесі. Другий шлях означає поступове збільшення сфер економіки і кількості держав, охоплених інтеграцією.
Взаємодія і взаємопереплетення цих двох шляхів розвитку - до поглиблення і поширення - призводять до певних труднощів та суперечностей. До цього ще додамо, Що вони відбуваються на двох рівнях інтеграційного процесу - мікро- та макрорівнях, тобто відображають рух і переплетення капіталів на рівні підприємств (промислових фірм, монополій, банків тощо), що мають свої прагматичні Цілі, а також виражають глобальні економічні (і не тільки) Інтереси, закріплені в угодах західноєвропейських держав і Урядів. Тому часто цілі приватних підприємств (концернів, монополій) далеко не збігаються зі спільною кон'юнктурною політикою, яку проводять західноєвропейські уряди.
Третя особливість інтеграції в західноєвропейському регіоні полягає в її багатоступеневій структурі, що охоплює фери виробництва й обігу, інфраструктуру, політику (процеси та інститути регулювання на міжурядовому рівні).
Суперечність, а іноді й конфліктність даної структури в тому, що зазначені сфери, з одного боку, представляють окремі ланки загального інтеграційного процесу, а з іншого - вони національне організовані. Іншими словами, такі, що охоплюють території окремих країн, сфери виробництва, ринки товарів, капіталів, робочої сили тощо.
Незважаючи на велику кількість суперечностей і конфліктів, ЄС вишукує компроміси, створює умови для консолідації намагань країн-учасниць співдружності, зміцнює митний союз, вдосконалює єдину аграрну політику, розвиває економічний союз і просувається по шляху до економічного валютного союзу, єдиної валюти. Таким чином, при всіх особливостях і суперечностях інтеграційного процесу в Західній Європі він стає незворотним, є провідною тенденцією для всього континенту, а не тільки регіону. ЄС - привабливе інтеграційне угруповання і для постсоціалістичних країн Східної Європи в плані формування більш широкого континентального утворення.
Визначаючи місце країн ЄС щодо інших країн регіону, підкреслимо, що його економічна могутність перевищує потенціал решти Західної Європи загалом. Так, на ЄС припадає 3/4 імпорту і більшість експорту регіону.
Така економічна могутність ЄС у Західній Європі не могла не сприяти його лідируючому політичному становищу та ролі у світовій політиці. На перших етапах розвитку "Спільного ринку" і аж до середини 70-х років зовнішньополітична сфера мало охоплювалась процесом інтеграції. Ця проблема постала після вступу до співдружності Англії, Данії та Ірландії. Це надало діяльності ЄС нового розмаху і зробило можливим пошук спільного зовнішньополітичного курсу західноєвропейського масштабу, дало могутні імпульси розвиткові політичної інтеграції, прийняттю важливих спільних рішень у галузі зовнішньої політики, її активізації на світовій політичній арені.
Для розстановки політичних сил у європейському регіоні, на значній частині якого до 90-х років існували соціалістичні країни, а також для міжнародної арени виникнення західноєвропейського центру політичної інтеграції означало, що Західна Європа перетворилась на особливий регіон У системі сучасних міжнародних відносин. І незважаючи на складність взаємовідносин між її окремими країнами, всі ці держави так чи інакше охоплені процесами інтеграції, тяжіють до ядра - ЄС, більше чи менше залежать від нього, що й сприяє єдності регіону. Це мало істотне значення для Європи не тільки доти, поки існували країни соціалізму, а й для розстановки політичних сил на міжнародній арені в цілому. Особливо це важливо як у плані тих політичних процесів, що відбуваються в постсоціалістичних країнах, так і з позицій взаємовідносин "трьох китів" у світовому господарстві (Західна Європа, США, Японія). Діяльність ЄС - наочний приклад узгодження дій урядів і держав, об'єднаних спільною метою - безпека та процвітання країн-учасниць. Незважаючи на певні відмінності у рівнях економічного розвитку та державному устрої (шість республік і шість конституційних монархій), ці країни проводять спільну політику в таких найважливіших сферах, як сільське господарство, рибальство, транспорт, охорона природи, енергетика, зовнішньоекономічна діяльність. Крім того, вони діють спільно в програмах науково-дослідної та експериментально-конструкторської роботи (НДЕКР), те-лекомунікаціях, соціальній сфері. Найважливішими досягненнями ЄС вважають:
- досягнення довгострокового миру між країнами, що протягом століть були в стані війни одна з одною;
- демократичні принципи участі, завдяки чому країни-учасниці не втрачають національних особливостей.
Головними факторами успіху ЄС вважають:
1) економічну базу, що сприяє взаємозалежності та солідарності;
2) правову базу - чіткість та обов'язковий характер угод із завдань та компетенції інститутів ЄС, наявність Євросуду;
3) демократизм прийняття рішень на базі консенсусу та компромісів.
Незважаючи на велику роль, яку відіграє ЄС у житті Європи та світу, його діяльність поки що обмежується Західною Європою. Участь п'яти постсоціалістичних країн на правах асоційованих учасників - це скоріше політичний крок, ніж реальність економічної взаємодії. Наявність інститутів ЄС свідчить, що співтовариство має окремі риси наддержави - законодавчі та виконавчі органи зокрема, тому участь у його діяльності можуть здійснювати країни, Що відповідають певним вимогам, мають певні можливості, бо отримують від цієї участі значні пільги.
ГОЛОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ
Сучасна капіталістична економіка у Західній Європі набуває нових якостей. Так, у розвитку продуктивних сил - це спільний устрій виробництва, який дедалі більше базується на інформаційно-технологічній системі виробництва. На його основі формується і відтворюється інтенсивний тип економічного зростання, що характеризується не звичайними приростами "фізичного обсягу" вироблюваної продукції, а передусім продукції, яка раніше не вироблялася, чи вищої якості.
У виробничих відносинах економіка Західної Європи характеризується всебічним розвитком ринкових сил, підприємництва й конкуренції. Економічний розвиток регіону вже із 70-х років відзначається посиленням концентрації виробництва і капіталу, інтеграційних процесів, що помітно виходять за межі Європейської спільноти. Зростають роль і значення транснаціональних корпорацій (монополій), які докладають чимало зусиль для скорочення їх відставання за рівнем концентрації виробництва й капіталу щодо ТНК США з метою підвищення їх конкурентоспроможності. Проте їхня галузева спеціалізація менш рухома, ніж у американських та японських ТНК, а також спостерігається відставання від останніх за рівнем прибутку.
У цей період в економіці західноєвропейського регіону функціонує досить значний державний сектор (зокрема у Великобританії, Франції, Італії, Австрії та інших країнах). Державні підприємства виробляють 20- 30% усієї промислової продукції. Досить відчутні позиції державного сектора в енергетиці, на траспорті, у зв'язку, металургії, окремих галузях машинобудування. На базі державного сектора розробляються довгострокові програми економічного і соціального розвитку, істотною мірою забезпечується соціальне регулювання ринкової економіки. Щодо країн ЄС зауважимо, що вони поділені на економічні райони, розвиток яких планується. Це передусім пов'язано з розвитком проблемних районів, для яких виділяються спеціальні фонди. Насамперед йдеться про такі аграрне відсталі райони, як південь Італії, частина Ірландії, Португалії та ін., про модернізацію старих промислове депресивних районів (Са-ар, "Чорна Бельгія", північний схід Англії), а також про розвиток великих міських агломерацій і масштабних екологічних проектів.
У зазначений період позиції Західної Європи у світовому господарстві істотно зміцнилися. Так, за обсягом промислового виробництва вона перевершила США, значно зменшилась фінансова заборгованість щодо останньої, помітно скоротився "технологічний розрив" між Європою і США. І як наслідок - відчутне наближення рівнів заробітної плати і продуктивності праці, підвищення добробуту. .
За цей час Західна Європа перетворилася на великий І важливий фінансовий центр світового господарства. Тут зосереджено понад 60 із 200 найбільших банків світу за активами (Лондон, Цюрих, Люксембург, Париж). Відбулося зростання експорту капіталу регіону в США й розвинуті країни, намітився "прорив" країн нафтодоларової зони у Західну Європу.
Проте попри такі якісні й масштабні зміни в економічному розвиткові Західної Європи вона поки що відстає від США. Йдеться про такі важливі показники, як ступінь концентрації і спеціалізації виробництва, енерго- й машиноозброєність, передові технології (особливо з розробок і впровадження новацій); розвиток інфраструктури економіки, витрати на науково-дослідні й експериментально-конструкторські роботи (НДЕКР) та рівень національного доходу і ВНП на душу населення.
З кінця 70-х років у Західній Європі намітились зміни у довгострокових тенденціях нагромадження капіталу, що зумовлено попередніми кризовими процесами, істотним знеціненням капіталу, різкими зрушеннями у співвідношенні цін на основні види виробничих ресурсів, розгортанням сучасного етапу в розвитку НТР, необхідністю охорони навколишнього середовища. Все це вимагало в стратегічному плані значного коригування напрямів інвестиційної діяльності, підсилило значення такої функції інвестицій, як умови подальшого розвитку НТП, формування якісно нової структури й інфраструктури суспільного господарства.
Загострення конкурентної боротьби на світових ринках вимагало також оновлення основного капіталу, наслідком чого стали зміни у співвідношенні між капіталовкладеннями для розширення потужностей та інвестиціями на заміну основного капіталу (машин, обладнання, засобів зв'язку, транспорту і т.п.). Без цих змін не можна було перейти до нового технічного рівня виробництва, розвивати у нових умовах енерго- і ресурсомісткі комплекси, в яких є потреба У західноєвропейському регіоні. Тому інвестиції в ці галузі у 80-ті роки стали різко зростати, особливо у створення засобів автоматизації на базі електроніки (до 50% від їх загальної суми), а також у засоби обробки інформаційних потоків (до 35% коштів у виробниче обладнання). Цьому сприяло відносне здешевлення нових поколінь електронної техніки і систем зв'язку. Проявом цих тенденцій на практиці стала порівняно висока норма вибуття основного капіталу (в зазначений період вона досягла 7- 8% для активної частки капіталу). У багатьох країнах у цей період помітно зростало безробіття, яке продовжилось у регіоні й у 90-х роках (особливо у Великобританії, Іспанії, Греції, Португалії).
Зміни в напрямах нагромадження капіталу безпосередньо пов язані з проведенням кардинальної структурної політики. Найбільш помітні структурні зрушення проявилися, по-перше, в динамізмі структурних змін під впливом НТР у бік випередження розвитку нових прогресивних галузей (електроніки, машинобудування, нових матеріалів, біотех-нологій і т.п.). По-друге, у наближенні темпів зростання першого і другого підрозділів суспільного виробництва, груп "А" і "Б" у промисловості. По-третє, в посиленні індустріалізації у невиробничих галузях і взаємодії матеріальної та невиробничої сфер у цілому. По-четверте, окремою структурною ланкою стали такі види діяльності, продукт яких не має речового характеру, але пронизує всі стадії процесу виробництва (збирання й обробка інформації, програмне забезпечення тощо). По-п'яте, структурна перебудова позначилася не стільки на структурі товарного продукту, скільки на умовах виробництва й споживання, розвитку нових видів послуг, зміні системи пріоритетів в напрямі їх соціальної орієнтації. Особливо важливим проявом структурної політики стало утворення структур міжгалузевого характеру (НДЕКР, ділових послуг, інформаційної індустрії тощо).
Кінцевою метою реалізації структурної політики стало послаблення централізації і надання більшої гнучкості організаційним формам капіталістичного виробництва, підсилення самостійності виробничих ланок, пристосування національних структур економіки країн Західної Європи до вимог НТР, а також одна до одної. Структурні зрушення сприяли більшій мобільності робочої сили у межах регіону, а також перебудові системи освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, що відстає від змін у техніці й технологіях.
Західноєвропейська економіка має виразний постіндустріальний характер. Для її структури притаманна досить висока питома вага як традиційних, так і нових прогресивних галузей. Коротко розглянемо основні параметри й тенденції розвитку найважливіших галузей суспільного виробництва країн Західної Європи.
Промисловість західноєвропейського регіону - головна галузь його господарства, її розвиток на початку XIX ст. базувався на видобутку й переробці великих покладів залізної руди (Швеція, Франція) та кам'яного вугілля (Німеччина, Великобританія). Протягом десятиріч важка промисловість субрегіону розвивалася на базі власних ресурсів, які зараз майже вичерпані. Для розвитку сучасного промислового комплексу використовується переважно імпортна сировина.
Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК), як відомо, є базою для функціонування практично всіх галузей важкої промисловості. Цей комплекс виробляє 23% електроенергії світу. Галузі паливної та енергетичної промисловості розміщуються нерівномірно - так, електроенергетика слабо розвинена в Ірландії, Іспанії, Греції, Португалії. Структура ПЕК постійно змінюється - зростає роль атомної енергетики, знижується - нафтопереробної промисловості (табл. 1).

Особливістю електроенергетики Західної Європи є висока питома вага гідроенергетики. Кількість ГЕС тут вища, а кількість ГЕС, що використовують природний газ,- нижча, ніж в інших розвинутих регіонах світу. Найвищими темпами зростає кількість АЕС; найбільше їх у Франції (більше 1/3 всіх західноєвропейських АЕС), приблизно стільки ж у Німеччині та Великобританії (також більше 1/3 - разом), решта - в різних країнах. ГЕС побудовані на річках: Рейн, Рона з притоками, Дуеро (Іспанія), Лулеєльв (Швеція). АЕС розміщуються навколо найбільших споживачів - великих міст, у вугільних басейнах та портових містах (орієнтуючись на імпортне паливо).
Металургійний комплекс переживає кризу через нестачу власних металевих руд і палива. Чорна металургія - майже повністю (2/3) використовує руди з Африки, Австралії та Америки. Скорочено видобуток власних руд протягом останніх 30 років у п'ять разів. Для подолання кризи в галузі передусім змінюють її територіальну структуру: будівництво нових комбінатів у портових містах для використання імпортної сировини, закриття більшості старих комбінатів, які будувались біля вітчизняних родовищ руд і палива (табл. 2).
Найбільші експортери сталі - Німеччина, Франція, Бельгія, Люксембург. За виплавкою сталі Західна Європа має перше місце в світі (донедавна - друге місце після СРСР).

У кольоровій металургії лише алюмінієва промисловість на 30% спирається на власну сировину, використовуючи французькі та грецькі руди. Решта галузей працює на африканських і південноамериканських рудах, що їх отримує у вигляді концентратів.
Металургійний комплекс має такі галузі, які переживають важку кризу - потужності багатьох комбінатів використовуються на 50%. Його продукція - сталь, прокат, чавун, кольорові метали - забезпечує розвиток машинобудування. В цілому роль видобувних галузей важкої промисловості в регіоні значно менша, ніж у північноамериканському центрі; через нестачу власних сировинних ресурсів деякі галузі припиняють існування.
Обробні галузі зростають, у їхній структурі провідну роль відіграє виробництво засобів виробництва. Найвищі темпи зростання мають наукомісткі галузі машинобудування та хімії. На світовому ринкові регіон має провідні позиції у: виробництві оптичних приладів (Німеччина); виготовленні медикаментів та пластмас (Швейцарія, Великобританія, Італія); багато видів верстато- та суднобудування.
Машинобудування - провідна галузь регіону. Понад 30% зайнятих працює в машинобудуванні. Ця галузь виробляє 1/3 вартості промислової продукції. Західноєвропейський регіон має майже всі види машинобудівельних галузей (їх у світі нараховується біля 120); тут виробляється майже 40% світового виробництва ковальсько-пресового обладнання і верстатів (Італія, Швейцарія, Великобританія, Франція). В цілому регіон - найбільший у світі виробник та експортер машин і промислового обладнання.
Електротехніка - складний багатогалузевий комплекс, що випускає електронну, радіо- й телефонну апаратуру, енергетичне обладнання; дещо менша, ніж у США, питома вага галузей по виробництву побутової техніки. Біля 1/6 світової електротехніки припадає на Німеччину. Нідерланди - виробник радіоприймачів, телевізорів; Італія - один з найбільших у світі виробників пральних машин, холодильників.
Транспортне машинобудування - одна з провідних галузей, у якій висока питома вага автомобілебудування. Характерною ознакою його є висока концентрація на заводах провідних фірм Великобританії ("Бритиш Лейленд"), Італії ("ФІАТ"), Франції ("Рено") та Німеччини ("Фольксваген"). Майже 25% виробництва автомобілів припадає на філії американських фірм у Європі.
Суднобудування було провідною галуззю у 50-х роках XX ст., зараз регіон випереджає США, але поступається Японії. Провідні країни - Нідерланди, Франція, Іспанія, Швеція, Великобританія, Німеччина. Найвищого розвитку суднобудування досягло у Великобританії, Німеччині, Франції, Італії (високий рівень розвитку, багатогалузева структура), при цьому Німеччина виділяється найвищою експортною орієнтацією. Експортною спрямованістю окремих галузей, що досягли відповідного рівня розвитку, характеризуються Бельгія, Норвегія, Данія, Швеція, Нідерланди, Швейцарія. Недостатньо розвинене суднобудування в Іспанії, Австрії, Фінляндії, Ісландії, Ірландії, Греції, Португалії.
Хімічна промисловість також виробляє 1/3 світового випуску хімікатів. При цьому Німеччина та Франція входять до числа трьох найбільших у світі експортерів (і імпортерів) хімічних продуктів (табл. 3).
Останнє десятиріччя характеризується значним зниженням темпів розвитку хімії, появою кризових явищ. Експор-тоорієнтовані товари тонкого органічного синтезу. Більшість країн має вузьку спеціалізацію: Франція виробляє синтетичний каучук, Швейцарія - фармацевтичну продукцію, Швеція - продукцію лісохімії, ФРН, Великобританія та Франція виробляють 2/3 (25%, 20%, 18% відповідно) хімічної продукції за собівартістю.
Галузі групи "Б" найвищого рівня досягли на початку XX ст., а тепер легка промисловість належить до кризових галузей. Майже всі країни Західної Європи за сучасних УМОВ на 50% споживають імпортний одяг (з країн, що розвиваються). Головна причина: втрата ринків збуту внаслідок швидкого зростання легкої промисловості у країнах Азії, Латинської Америки та Північної Африки. Питома вага легкої промисловості постійно зменшується - за останні 30 років удвічі-тричі.

Сільське господарство належить до високорозвинутих галузей, темпи його зростання були вищими, ніж темпи зростання кількості населення. Забезпеченість власними сільгосппродуктами сягає 95% (5% імпорту складають продукти тропічного сільського господарства). Регіон має високу питому вагу в світі: 30% молока, 20% м'яса, 15% зерна припадає на Західну Європу. Важливу роль відіграє в розвитку сільського господарства аграрна політика ЄС, вона передбачає єдиний контроль над цінами та ринком у сільському господарстві, спільноєвропейську зовнішню торговельну політику, єдиний екологічний контроль.
Відповідно до загальносвітових тенденцій організації сільгоспвиробництва у Західній Європі укрупнюються господарства, посилюється механізація їх та оснащення новітніми технологіями й технікою. Особливо високих показників досягай на півночі та в центрі Західної Європи - тут працюють великі сучасні спеціалізовані агропромислові об'єднання. Однак країни Південної Європи мають значно нижчі показники спеціалізації аграрних виробництв, нижчу товарність. Країнам Півдня притаманні залишки доринко-вих відносин у сільському господарстві: тут можна побачити і наймитів з наділами, і поміщицькі маєтки, й дрібні напівнатуральні господарства.
У тваринництві переважає м'ясо-молочне скотарство (в країнах регіону споживається вдвічі більше молока, ніж у США). Останніми десятиріччями високими темпами зростає свинарство й птахівництво. Велика роль належить рибальству: в регіоні виловлюється щорічно в 2,5 раза більше риби, ніж у північноамериканському центрі. Рибальство розвивається в Іспанії, Ісландії, Данії, але найбільше-в Норвегії. У Північній Європі, в умовах холодного клімату, набуває великого розмаху вирощування хутряних звірів - використовуються відходи рибопромислу для виробництва кормів.
Рослинництво в основному орієнтується на обслуговування потреб тваринництва - провідної сільськогосподарської галузі. Зернові вирощують також і для продовольчих цілей. Найважливіші зернові культури - ячмінь та пшениця (5/6 загального збору зернових), на кукурудзу припадає 1/6 врожаїв. Найвища питома вага у вирощуванні зернових належить Франції - 30%. Біля половини світових врожаїв таких культур, як оливки (Італія, Іспанія), картопля (Великобританія, Німеччина, Франція), цукровий буряк (Італія, Франція, Німеччина), виноград (Франція, Італія) - збирається у Західній Європі.
Транспортна система відіграє дуже важливу роль у розвитку господарства країн регіону, а також їхньої участі в МПП. Транспортні комунікації постійно ускладнюються, виникають нові проекти (наприклад, будівництво газопроводу з Лівії до Італії по дну Середземного моря). Найважливіші види транспорту для міжнародних перевезень - авіаційний (з найбільшими центрами у Франкфурті-на-Майні, Лондоні, Парижі); морський розвивається завдяки численним портам, 12 з яких здатні приймати судна вантажопідйомністю понад 20 тис. т.
Для внутрішніх потреб регіону використовується автомобільний транспорт, якому помітно поступаються залізниці, - це пояснюється переважанням перевезень на невеликі відстані, спричиненим густотою населення та концентрацією виробництва. Питома вага залізниць, розрахованих на великі обсяги перевезень на значні відстані, постійно знижується.
Річковий транспорт використовується здебільшого для внутрішніх перевезень масових вантажів, які не потребують швидкісного транспортування. Головна магістраль - Рейн, поєднаний з іншими великими річками Західної Європи з допомогою каналів. Окремі країни, які мають розвинуту річкову систему, вирішують проблему внутрішніх вантажних перевезень на 50-60% саме за рахунок річкового транспорту (наприклад, Нідерланди).
Трубопроводи мають транс'європейське розташування, Що пояснюється збільшенням потреб у нафті та газі всіма країнами Західної Європи. Але континентальні нафто- й газопроводи перевозять здебільшого напівфабрикати, а от сировина (нафта, газ) надходить до регіону через трубопроводи, що проходять у Середземному морі. Новобудова - мережа трубопроводів у Північному морі.
В цілому співвідношення окремих видів транспорту у Західній Європі приблизно таке (сума - 100%):
морський - 10;
річковий (внутрішній) - 12;
трубопровідний -15;
залізничний - 23;
автомобільний - 40.
Завдяки постійній увазі до транспортної системи з боку урядів західноєвропейський регіон є одним із найрозвинутіших у світі.
Туризм. Західноєвропейський регіон - найбільший у світі центр міжнародного туризму. Прибутки від туризму найвищі (на одного жителя) в Австрії та Швейцарії, а за кількістю туристів попереду Італія та Іспанія (по 40-42 млн щорічно). Для обслуговування туристів у Західній Європі працює біля 6 млн чоловік. Найулюбленіші місця відвідувань - Альпи та Середземномор'я. Тут обладнано численні бази, пансіонати, готелі тощо. У багатьох країнах сезонна зайнятість у системі обслуговування туристів частково допомагає вирішувати проблему безробіття, відроджує традиційні промисли.
ХАРАКТЕРНІ РИСИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В РЕГІОНІ
Неоднаковий рівень індустріальної зрілості у повоєнний період у країнах Західної Європи, розмаїття галузевої та відтворювальної структури, різниця темпів економічного зростання й динаміки циклу, рівнів суспільної продуктивності праці спричинили значну специфіку окремих систем державного регулювання в регіоні. Це стало передумовою і необхідністю посилення тенденції до уніфікації форм та методів державного регулювання в подальшому. Тому поступово склалися головні риси державного регулювання в країнах Західної Європи. Насамперед існує матеріальна основа економічної діяльності держави у вигляді значного за масштабами державного сектора у сфері виробництва і центральних (федеральних) фондів перерозподілу національного доходу (бюджет, фонди соціального страхування, держрезерви тощо). По-друге, в усіх країнах уряди розробляють і реалізують економічну політику. По-третє, розробляють законодавчу політику щодо різних суб'єктів бізнесу. По-четверте, створюють систему заходів для стимулювання зовнішньоекономічної діяльності.
Однак у кількісних співвідношеннях окремих ланок систем регулювання і у виборі його конкретних форм спостерігаються значні відмінності, що відображають національну специфіку країн та неоднаковий ступінь ефективності державного регулювання. Наприклад, для ФРН, незважаючи на зовнішні прояви сучасного суспільного господарства як ліберального, з яскраво вираженими аспектами соціально-ринкового регулювання, характерні, по суті, всі головні ознаки державно-монополістичного регулювання. Проте державний сектор ФРН не має загальнонаціонального органу управління, а технократична ланка, що є обов'язковою для державно-монополістичних систем регулювання (апарат чиновників), відносно слабка і не має помітного впливу.
Істотно інакше розвивалося регулювання у Франції. Потужний державний сектор економіки став базою загальнонаціонального планування і програмування суспільного господарства. Економічній політиці в цілому підпорядкований також механізм кредитного та грошового регулювання. Звичайно, суттєві відмінності притаманні системам державного регулювання інших країн: Італії (характерна інтенсивність регулювання процесів відтворення державою), Великобританії, Іспанії, Швеції та ін.
Посилення інтеграційних процесів у західноєвропейському регіоні після 50-х років значно прискорило нівелювання не тільки основного капіталу, загальних умов відтворення, вимог до розвитку інфраструктури, а й економічної та соціальної сфер в цілому. Це зумовило появу багатьох спільних рис, що дають змогу визначити специфічний західноєвропейський тип державного регулювання, який відрізняється від американського, японського та ін.
До особливостей західноєвропейського регулювання належать інтенсивність та активне втручання держави в економіку. Воно охоплює увесь процес суспільного відтворення - від регулювання ринкових відносин до впливу на структуру й темпи росту виробництва, нагромадження та хід циклу (антикризове регулювання), ціноутворюючі фактори та зовнішньоекономічні зв'язки. Помітною відмінністю, що більш важлива для державного регулювання в Західній Європі, ніж у США і Японії, вирізняються державна власність і державне підприємництво. Більшість західноєвропейських країн мають розвинутий державний сектор, на який припадає помітна частина зайнятих, інвестицій, бізнесу, що не характерно для США. Іншими словами, у Західній Європі держава включалась більш безпосередньо в процес відтворення як функціонуючий суб'єкт виробництва. До того ж майже в усіх західноєвропейських країнах Держава є великим банкіром. Про масштаби та активність втручання держави в економіку свідчать розміри перерозподілу національного доходу через державний бюджет, фонди соціального страхування (від 40 до 50%). У США та Японії так перерозподіляють відповідно 1/3 та 1/4 частини національного доходу.
На формування загальних ознак і загальних особливостей державного регулювання мало вплив зближення економічного і соціального розвитку на шляху регіональної інтеграції, відома уніфікація державної економічної політики, взаємопроникнення та взаємообмін національних методів регулювання. На цій основі не тільки народжувались ідеї про поступовий перехід до єдиної системи державного втручання в економіку у межах ЄС, а й створювались інститути (Європейський інвестиційний банк- ЄІБ, Євро-парламент, Комісія Європейського співтовариства - КЄС) та правова база для практичного їх здійснення; затверджувались пріоритети національного регулювання. Великі можливості й перспективи на цьому шляху пов'язуються з Маастрихтськими угодами, що пов'язані з пошуком більш дійових форм і методів регулювання економіки, проведенням економічної політики в цілому на міждержавному та наддержавному рівнях.
Ускладнення соціально-економічних проблем урбанізації та збереження навколишнього середовища, а також нерівність умов життя та праці у різних частинах національної території, що лежить в основі невдоволення населення надмір урбанізованих або відсталих районів, визначили необхідність переходу від спорадичного, фрагментарного державного втручання до комплексної політики територіального розвитку. Така необхідність диктувалась також розширенням соціальної функції держави. У цьому зв'язку через регулюючі механізми держава має вирішувати два кола питань: по-перше, зв'язати розвиток продуктивних сил і економічне зростання з найбільш раціональним розподілом їх по всій території розселення і виробництва, по-друге, впливати на просторово-економічні процеси з метою кращого використання території та регіональних ресурсів, а також задоволення потреб населення в поліпшенні умов життя та праці в неперспективних або відсталих районах.
Після створення ЄС, особливо на більш пізніх етапах його розвитку, осилюється перехід від державного до міждержавного регулювання територіальних економічних проблем. Ця якісно нова форма впливу на розміщення продуктивних сил консолідує країни ЄС у перенесенні акценту з вузько національного підходу до розвитку територій на багатонаціональну західноєвропейську основу. У ЄС існують органи й інститути, які розробляють концепції територіального регулювання і практично реалізують заходи щодо регіонального розвитку (наприклад, затверджено Комітет регіональної політики, створено Європейський фонд регіонального розвитку для фінансування заходів, спрямованих на скорочення регіональних відмінностей у межах ЄС). Особливо в полі регулюючої та контролюючої діяльності органів ЄС перебувають міжнародні монополії (європейські компанії), що тяжіють до високорозвинутих районів регіону та ігнорують часом рішення Співдружності про раціональне розміщення продуктивних сил і тим самим посилюють нерівномірність розміщення виробництва і населення, які поглиблюють галузеві диспропорції в економіці.
СИСТЕМА ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ'ЯЗКІВ
Зовнішньоекономічні зв'язки західно-європейського регіону складають розгалужену й розшаровану систему, мають планетарний характер. Вони виражаються у вигляді зовнішньої торгівлі, валютно-фінансових та кредитних операцій, виробничого кооперування та науково-технічного співробітництва, міжнародних послуг й інших форм міжнародних економічних відносин. Зовнішня торгівля має центральне місце і відіграє провідну роль у всій системі зовнішньоекономічних зв'язків. Західноєвропейський регіон зв'язаний торговельними відносинами з іншими країнами й регіонами світу більше, ніж США чи Японія. На Західну Європу припадає 40% товарообороту світу, хоча за межі Західної Європи вивозиться лише третина товарів, що експортуються, а решта реалізується на внутрішньому ринку. В теперішній час переміщення товарів з однієї держави на територію іншої поки що мало відрізняється від зовнішньої торгівлі у межах ЄС, що формально утворює спільний ринок. З прийняттям Маастрихтських угод останній став фактично спільним у західноєвропейському регіоні. Зовнішньоторговельний комплекс помітно зріс після Другої світової війни. Невеликі розміри території більшості країн, обмеженість їхньої сировинної бази, з одного боку, поглиблення спеціалізації та інтеграції - з іншого, зумовили постійно зростаючу роль зовнішньої торгівлі у розвитку національних господарств і господарства регіону в цілому. За обсягом торгівлі Західна Європа перевершує такі країни, як США та Японія.
Імпорт значно перевищує експорт. Головні статті імпортних надходжень - корисні копалини (металеві та паливні), фураж. Експортуються хімікати, машини, промислове обладнання, продовольчі товари. Частка зовнішньої торгівлі у ВНП перевищує 20- 25%.
Між країнами регіону встановлено міцні торговельні відносини - питома вага взаємної торгівлі складає 66% зовнішнього товарообігу; 20% припадає на країни, що розвиваються; 12% - на інші розвинуті країни світу (враховуючи Японію та США), майже 2% - на постсоціалісти-чні країни Східної Європи.
Дефіцит зовнішньої торгівлі у платіжному балансі багатьох країн компенсується торгівлею патентами та ліцензіями, експортом капіталу, фрахтом, туризмом. Порівняно з іншими західноєвропейськими країнами в плані балансу зовнішньої торгівлі у найбільш сприятливих умовах перебуває ФРН. Тільки вона досягла активного сальдо торговельного балансу і завдяки цьому отримала можливість "покривати" зростаючий та дедалі дорожчий імпорт сировини, палива й продовольства. Аналіз за тривалий час свідчить про досить стійке становище ФРН у світовій торгівлі. Щодо Франції й, особливо, Великобританії та Італії, то для них характерні великі дефіцити торговельних балансів, що утворились ще в 70-ті роки (внаслідок багатьох різноманітних криз) й істотно погіршили зовнішньоторговельне та валютне становище цих країн.
Західна Європа має чільне місце у системі зовнішньоекономічних зв'язків з країнами, які розвиваються. 70-ті роки започаткували формування нового механізму цих зв'язків. Це зумовлено фундаментальною перебудовою структури міжнародних економічних відносин, які склалися в колоніальну епоху і закріпили економічну відсталість країн, що розвиваються. Головною суттю перебудови стало створення гарантованих умов розвитку їхніх національних економік і остаточне подолання вкрай нееквівалентного (а за характером - грабіжницького) обміну.
Особливу увагу звернемо на проведення тонкої політики західноєвропейськими стратегами, націленої на збереження "європейської присутності" у колишніх колоніях, на розширення з ними зовнішньоекономічних зв'язків. Вони намагаються надати контактам з молодими національними державами того особливого характеру, значно кращих умов і більш сучасної моделі відносин, ніж ті, які пропонують інші розвинуті держави. У цьому вбачається один із дійових засобів у боротьбі з конкуренцією монополій США та Японії. Посилення позицій Західної Європи у світовому господарстві, зокрема у розстановці сил ЄС, викликане передусім намірами закріпити сферу впливу в географічне близьких районах Середземномор'я, Близького Сходу й Африки.
Важливо застерегти, що така західноєвропейська політика ще в недалекому минулому враховувала наміри і вплив на молоді національні країни соціалізму, особливо СРСР.
Крах соціалізму позначився на системі зовнішньоекономічних зв'язків з країнами, що розвиваються, і проявився у тимчасових "нішах", які досить динамічно заповнюють країни західноєвропейського регіону.
Зв'язки між Західною Європою і країнами, що розвиваються, грунтуються передусім на двосторонніх економічних відносинах, їхню базу утворюють: поділ праці, що склався історично, експорт капіталу, зовнішня торгівля й т. ін. Тенденції до зміни старого поділу праці як наслідку колоніального панування відображаються в індустріалізації молодих держав, їхньому прагненні до рівноправного становища у світовому господарстві. До того ж різко змінюються умови відтворення і в самих розвинутих країнах західноєвропейського регіону (особливо під тиском НТР), спостерігається інтенсифікація господарських зв'язків між державами Західної Європи, насамперед у межах ЄС. Це помітно відобразилось на їхньому експорті та імпорті з країнами, які розвиваються. Так, із 1955 р. по 1972 р. питома вага останніх в імпорті з країнами Західної Європи знизилася з 24% до 15%, а в експорті - з 25% до 13%. Але від 1972 р. питома вага країн, що розвиваються, в імпорті й експорті Західної Європи стала помітно зростати порівняно з попередніми роками. Значення західноєвропейського регіону у зовнішній торгівлі з молодими національними державами набагато більше, ніж США і Японії. Особливо це стосується торгівлі країн Західної Європи з державами ОПЕК. Суттєвим є і той факт, що всі західноєвропейські країни є членами ГАТТ.
Найважливіші ринки збуту сировини країнами, що розвиваються (Африки та Близького Сходу), зосереджені в Західній Європі. Але в даний час інтереси останніх посилюються і відносно інших країн Азії й Латинської Америки. Це більше стосується експорту промислових товарів та імпорту сировини й продовольства. Спеціалізація західноєвропейського експорту на промислових товарах виражена чіткіше, ніж у США. Тому в їхньому експорті в країни, що розвиваються, значну роль відіграють продовольчі товари, машини і обладнання. Крім того, треба мати на увазі, що американські (а також японські) концерни більше, ніж західноєвропейські, виготовляють промислову продукцію безпосередньо в країнах, які розвиваються.
Щодо імпорту з молодих незалежних країн у Західну Європу, то він має сировинну спеціалізацію. Так, майже 90% його складають сировина й продовольство: нафта, кольорові метали, добрива, бавовна та волокно, масло й жири. Узагальнюючи характеристику позиції Західної Європи у зовнішньоекономічних зв'язках з країнами, які розвиваються, і відзначаючи деякі їхні переваги порівняно з США та Японією, слід підкреслити, що вони ще недостатньо сталі, але є підстави оцінити їх як довгострокову тенденцію. А окрім того, трансформація постсоціалістичних країн до ринкової економіки і поглиблення їхніх зв'язків з країнами західноєвропейського регіону та іншими (Близького Сходу, Африки) будуть поступово послаблювати названі переваги Західної Європи.

Контрольні запитання та завдання
1. Назвіть і охарактеризуйте структурні групи країн західноєвропейського регіону.
2. Як склалося Європейське співтовариство і які перспективи його розвитку?
3. Які основні здобутки і труднощі західноєвропейських країн?
4. Дайте характеристику головних галузей господарства країн Західної Європи.
5. У чому полягають особливості розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країн західноєвропейського регіону?
6. Які перспективи взаємовигідного співробітництва України з державами Західної Європи?