Geum.ru

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників

Вид материалаЗакон

Содержание


Стаття 5-1. Гарантії забезпечення права громадян на працю
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   104

Стаття 5-1. Гарантії забезпечення права громадян на працю


Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України:

вільний вибір виду діяльності;

безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб;

надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів;

безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії;

компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

1. Стаття, що коментується, має надто загальний характер. Норми такого типу вітчизняна правозастосовна практика періоду соціалізму просто не помічала. Це дозволяло законодавцю піднімати гарантії права на працю до рівня нереального (адже подібні норми ніхто не сприймав як правові). Стаття 5-1 КЗпП визнає державу безпосереднім гарантом перед працездатними громадянами, які проживають в Україні, у реалізації ними права на працю. Якщо йдеться про гарантії правового захисту від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, то такі гарантії дійсно перебувають у сфері повноважень і можливостей держави. Це стосується і деяких інших гарантій. Однак беззастережне надання державою гарантій, наприклад, компенсації матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість, дещо виходить за звичайні межі обов'язків держави і означає лише гарантію захисту державок? відповідних прав працівників перед власниками.

2. Звертають на себе увагу недоліки тексту коментованої статті, пов'язані з тим, ще не проводиться досить чітка межа між правами, що становлять відповідно до частини першої ст. 2 КЗпП зміст права на працю, і гарантіями цього права. Якщо ст. 2 КЗпП зміст права на працю включає «право на вільний вибір професії, роду занять і роботи» то відповідно до ст. 5-1 КЗпП «вільний вибір виду діяльності», судячи з її назви, визнається однією з гарантій права на працю, а судячи з її змісту, - тим правом, реалізацій якого держава гарантує, тобто визнає себе зобов'язаною перед громадянином у створенні умов для реалізації ним свого права і відповідальною за неусунення перешкод де реалізації цього права.

3. Гарантоване державою право вільного вибору виду діяльності в ст. 43 Конституції України сформульоване більше категорично як заборона застосування примусової праці. Однак у трактуванні поняття примусової праці не можна виявляти зайву жорсткість. Згода на роботу, яку працівник вільно вибирає або на яку вільно погоджується, аж ніяк не зводиться до змісту заяви про прийняття на роботу. Така згода може бути виражена і вступом на навчання за рахунок коштів бюджету в умовах законодавства, що зобов'язує відпрацювати певний термін відповідно до направлення, і подачею заяви про прийняття на таку роботу, де з урахуванням особливостей організації праці законодавство передбачає можливість залучення працівників до виконання робіт, що не входять у коло трудових обов'язків за фахом. Верховна Рада, істотно скоротивши перелік таких випадків, усе-таки залишила певні винятки в новій редакції ст. 33 КЗпП.

4. В абзаці третьому ст. 5 і більше докладно, ніж у ст. 2 КЗпП, розкривається зміст державної гарантії зайнятості. Вказується на безоплатне сприяння громадянам з боку державної служби зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні. Це не виключає підприємницької діяльності в цій сфері, тобто надання платних послуг у під борі підходящої роботи і працевлаштуванні, оскільки ст. 5 КЗпП гарантує надання безкоштовно таких послуг тільки державною службою зайнятості.

5. Держава гарантує тільки сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні, однак не гарантує ні самого підбору, ні працевлаштування. Та й сам підбір і працевлаштування державна служба зайнятості здійснює не тільки відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти працівника, а й з урахуванням суспільних потреб.

6. З метою врегулювання відносин з працевлаштування молодих спеціалістів прийнято Указ Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів». У розвиток Указу Кабінет Міністрів України затвердив Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням; Положення про порядок прийому осіб на навчання за освітньо-професійними програмами підготовки магістрів за спеціальністю «Державна служба» в освітній галузі «Державне управління» та працевлаштування випускників; Положення про прийом, стажування слухачів та працевлаштування випускників Національної академії державного управління при Президентові України, а також перелік органів, де проводиться стажування слухачів Академії.

Перелічені акти прямо не передбачають подання підприємствами, установами, організаціями заявок на молодих спеціалістів. Однак такі заявки подаються в процедурі формування і розміщення державного замовлення та контролю за його виконанням.

Таким чином, абзац четвертий ст. 5 КЗпП поширюється тільки на молодих спеціалістів, підготовлених у рамках державного замовлення, однак навіть і щодо цієї категорії працівників побічно допускається відмова у прийнятті на роботу з компенсацією замовником витрат на переїзд випускника і членів його сім'ї як до місця призначення, так і у зворотному напрямку до місця постійного проживання (наприклад, п. 15 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням). Видається, що, посилаючись на абзац четвертий ст. 5 і частину другу ст. 197 КЗпП, молодий спеціаліст усе-таки вправі через суд вимагати, щоб замовник виконав свій обов'язок з прийняття на роботу. Зазначені правила про компенсації будуть діяти тільки у разі неможливості реалізації права випускника на працевлаштування шляхом примушення іншої сторони до виконання обов'язку, що кореспондує цьому праву. Але таке примушення зазвичай буде неможливим, оскільки законодавство не передбачає покладення судом на роботодавця обов'язку створити нове робоче місце.

7. Державна гарантія безкоштовного навчання безробітних нових професій, перепідготовки в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії є реальною. Втім, слід враховувати, що навчання і перепідготовка безробітних провадяться з урахуванням суспільних потреб у фахівцях тієї чи іншої професії.

8. У зв'язку з прийняттям Конституції України розширюється сфера судового захисту від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення. Однак судовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу є неефективним внаслідок невирішеності в законодавстві питання про можливість звільнення з роботи працівника, прийнятого на робоче місце (посаду), на яке претендує працівник, якому необгрунтовано відмовлено у прийнятті на роботу, у зв'язку з визнанням судом необґрунтованості відмови і покладенням на власника обов'язку усунути порушення закону. Чинне законодавство не дає підстав для звільнення працівника, якого було прийнято на роботу на те робоче місце (посаду), в прийнятті на яке раніше було необгрунтовано відмовлено іншому претенденту.

9. Стаття 5-1 КЗпП не є єдиною, що встановлює державні гарантії. Стаття 57 Закону «Про освіту» встановлює численні гарантії педагогічним, науково-педагогічним працівникам та іншим категоріям працівників закладів освіти. У цій статті поряд поставлені гарантії, що вміщують в собі різні правові конструкції. По-перше, це - такі гарантії, згідно з якими держава приймає на себе обов'язок здійснити виплати чи надати працівникам інші матеріальні блага через відповідні уповноважені державні органи (зокрема, призначати та виплачувати пенсії). По-друге, це - такі гарантії, відповідно до яких держава забезпечує захист (реалізацію) тих прав працівників, яким кореспондують обов'язки роботодавців. Так, держава не створює належних умов праці, не виплачує підвищених посадових окладів за наукові ступені та вчені звання, а тільки встановлює відповідні права та обов'язки сторін трудового договору та забезпечує судовий захист цих прав. Роль держави у названих двох випадках є досить ясною. У третьому випадку (стосується, зокрема, щорічної грошової винагороди, виплати допомоги на оздоровлення) встановлена гарантія для працівників, але не встановлено обов'язків роботодавців, які б кореспондували відповідним правам працівників. Деякі працівники почали звертатись з позовами до роботодавців про стягнення коштів, виплату яких держава їм гарантувала. Суди інколи такі позови задовольняли. Але такі судові рішення мали законну підставу тільки тоді, коли вони передбачали стягнення коштів з навчальних закладів, що перебувають у державній власності, оскільки в кінцевому підсумку держава відповідає за боргами установ, що фінансуються із державного бюджету (ч. З ст. 39 чинного на той час Закону «Про власність»). Задоволення зазначених вимог працівників до навчальних закладів комунальної форми власності, а тим більше - інших форм власності не мало б будь-яких підстав. Гарантію держави ніяк не можна тлумачити як обов'язок роботодавця. Якщо держава надала працівникам гарантію, то втілення її в життя може здійснюватись у двох правових формах: 1) шляхом покладення нормативно-правовим актом, що приймається державним органом відповідно до його компетенції, на роботодавця обов'язку провести виплату на користь працівника чи надати матеріальні блага; 2) шляхом виплати за рахунок державного бюджету. За відсутності законодавчо закріпленого обов'язку роботодавців у зазначених випадках позови належало задовольняти за рахунок державного бюджету, а не роботодавців.