Модернізм в українській культурі кінця ХІХ-початку ХХ століття
Методическое пособие - Культура и искусство
Другие методички по предмету Культура и искусство
тала, чи скоріше узурпувала, собі окремий статус провідного жанру, а її критик узяв на себе роль учителя всіх інших літераторів. Народництво витворило зрілу критичну традицію тільки на кінець XIX століття. Її центральною інтелектуальною постаттю, звичайно, був Іван Франко. Невідділеність критики від літератури (майже всі критики того часу самі були поетами чи белетристами) не йшла на користь функціонуванню критичного дискурсу, який донині залишається дошкульним місцем української культури. Критиці в народницькій культурі відводилася особлива роль, а саме роль ідеолога культури. І як ідеолог вона була не так дескриптивна, тобто описова, як прескриптивна, або наказова. Критика вказувала письменникам, як потрібно писати, і бачила в цьому свою головну роль.
Як добрий учитель, критик знав, що цнотливому народові не годиться слухати, а письменникові говорити про "потреби тіла" (користуюся формулою молодої Кобилянської). Крім того, він знав, коли не помітити декадентські штучки деяких нових дебютантів, списавши їх на молодість чи недосвідченість, а коли дати їм жорстку оцінку. Отже, критик мав бути вихователем письменника, а письменник вихователем народу. Дидактична роль народницької критики передбачала певниї стиль читання й інтерпретації художніх творів, їхню оцінку| передовсім на предмет виховного значення для народу. Відтак критика замовчувала ті сторони художніх творів чи| цілі твори, які не могла асимілювати у свою традицію. Іншими словами, її увага була вибіркова, а рецепція тенденційна. Те, що неможливо було замовчати, не раз ставало обєктом нетерпимого осуду, як-от критика Сергієм Єфремовим Кобилянської чи Інаном Франком "Молодої музи". Народницький дискурс по суті своїй не передбачав мистецького діалогу, вважаючи свій шлях і свою платформу єдино правильними. В народницькому дискурсі література й літератори бачилися як одна велика сімя. Народницька історія літератури є безконфліктною й будується за принципом спадкоємності. Як зауважува Юрій Шерех, "у народницькій історії літератури все було просто... Котляревський був духовим батьком Шевченка, Шевченко Франка".
Крім імперативності, іншою характерною рисою народницької критики була патетичність. Патетичним є вже саме осмислення літератури як "відродження" або визначення неї такого завдання. Однак пафос української народницьке риторики мав і ряд інших аспектів. Він спричинювався баченням літератури як духовного покликання, культовою ритуальністю культури, нарешті, месіанськими акцентами, які вперше прозвучали у "Книгах буття українського народу" Миколи Костомарова, згодом повторилися в мякшій формі в апологетів відродження зламу віків. Антинародницька реакція в літературі зажевріла ще з пізнього романтизму 6О-х років XIX століття. Там, де хоч у зародку зявляється гасло "штуки для штуки", там, де в ролі галовного читача й адресата висувається інтелігенція (Яків Щоголів), де починаються переспіви й переклади з західних літератур, відкривається естетичний простір для формування художніх принципів та систем іншого, ненародницького спрямування й, відповідно, ненародницького дискурсу. Утвердження народництва майже точно збіглося з його кризою, як художньою, так і теоретичною. Кобилянська, Стефаник, Хоткевич, Яцків, Грицько Григоренко у своїх творах виходили за межі традиційної народницької естетики. Зявилася також її перша обережна критика.
Статті Василя Щурата "З літературних базарів" ("Букови 1896, ч. 53, 54), "Французький декадентизм в польській і великоруській літературі" ("Зоря", 1896, ч. 9, 10, 11) і "Поезія зівялого листя в виду суспільних завдач штуки" ("Зоря", 1897, ч. 6, 7) були непрямою критикою народницького ізоляціонізму, яка означила визрівання конфлікту. Д.Наливайко погодився з висновком дослідження С. Павличко, що і українській літературі модернізм існує у вигляді кількох спроб або хвиль, жодна з яких, головним чином під дією позалітературних чинників, не вилилася в завершену художню систему. Специфіка дискурсу українського модернізму починається вже з того, що в нього інші вихідні основи, ніж у західного чи російського. Майже повсюдно "ранній модернізм" ішов від романтичних течій, але від тих, які свого часу набули розвитку в українській літературі, від романтизму філософського, "байронічного", гротескно-фантастичного; тощо. Загалом же в українській літературі, як і в західно- й південнословянських, "ранній модернізм" має яскраво виражену неоромантичну забарвленість, зумовлену його неоромантичною домінантою. Український модернізм був еклектичним. Він не відкидав моралі (на відміну від європейського), народництва, що було зумовлено бездержавністю нації. В Україні модернізм не відкидав і європейських ідей. Надмірна субєктивність, напруженість, психологізм, естетизм притаманні і нашій літературі. Водночас теми сенсу людського буття, приреченості, смерті, відчаю, самотності, болю, страху митці доволі часто осмислювали без відриву від національного коріння. Образ селянина, прикутого до рідної землі, заглибленого у релігійність, був присутній у текстах українських авторів. Це дало підстави Тамарі Гундоровій говорити про національні особливості українського модернізму, про його самобутність.
Проте вплив європейської культури був очевидним, і це переконливо доводить, що українська література розвивалася на рівні з європейськими літературами, що її хвилювали ті ж проблеми: "Український культурний розвито