Місце національної економіки в системі світового господарства
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
ь сприятливих умов для створення в ній іноземних та змішаних підприємств, доцільність розміщення кредитів.
Лідерами рейтингу відвертості економіки є економічно розвинені і нові промислово розвинені країни. Україна в доповіді Всесвітнього економічного форуму в 2008р. про стимулювання світової торгівлі, в основі якого лежить індекс відвертості національних економік, опинилася на 71-м місці. При цьому Росія опинилася в рейтингу з 121 країни на 109-му місці. Загальний індекс відвертості економіки у Росії опинився навіть нижче, ніж у таких країн, як Буркіна-Фасо і Замбія.
В той же час, країною з самою відкритою економікою, яка сприяє розвитку зовнішньої торгівлі, на думку ВЕФ, є Сінгапур, за ним йдуть - спеціальний адміністративний район Китаю Гонконг і Швейцарія.
До числа країн, економіка яких була визнана більш закритою, ніж в Росії, увійшли (в порядку зниження оцінки) Непал, Бангладеш, Алжир, Монголія, Таджикистан, Гайана, Бурунді, Нігерія, Зімбабве, Венесуела, Кот-ДІвуар і Чад.
Економічна відвертість держави повинна мати певні межі, вихід за які здатний принести негативний результат. Вона не повинна виходити за рамки глобальних інтересів країни. Тому, крім комплексної оцінки відвертості, в економічній практиці використовується також показник економічної вразливості національної економіки відносно світових економічних потрясінь.
Рейтинг країн, визначений тільки по цьому показнику відвертості, істотно відрізняється від загального рейтингу економічної свободи. На першому місці тут невеликі, хоча і економічно розвинені країни, такі, як Малайзія, Філіппіни, Нова Зеландія. Частка експорту цих країн складає 70-80% від обєму їх ВВП. В той же час в крупних країнах з розвиненою економікою ця частка помітно нижче (наприклад, в Японії 11%, в США 10%).
Кожна сучасна держава, проводячи політику відкритої економіки, одночасно прагне певною мірою обмежити міжнародне втручання в свою економічну діяльність, залишаючи за наднаціональними економічними органами лише функції контролю за рекомендаціями. Практично всі країни, навіть ті, економіка яких визнана найбільш відкритою, не відмовляються від політики жорсткого протекціонізму. Так, країни з розвиненою економікою строго обмежують вивіз новітніх зразків техніки і передових технологій, обмежують еміграцію з країни вчених та фахівців, стежать за співвідношенням між своїм експортом і імпортом. Країни, які розвиваються, строго лімітують вивіз стратегічної сировини, обмежують вивіз валюти, дорогоцінних металів та інших цінностей.
Створення і розвиток всесвітнього господарства є складний і суперечливий процес. На різних етапах існування і розвитку світової економіки роль і форми участі окремих країн в даному процесі неоднозначні. Це залежить від комплексу обставин, зокрема від ступеня економічний розвиненості країни і масштабності її національної економіки. Крім того, до найважливіших чинників такого роду відносяться економічна політика, здійснювана в даній країні в певний період, діючі умови або правила гри, у всесвітніх економічних організаціях.
В створенні і розвитку світового господарства зацікавлені в першу чергу економічно розвинені країни. Для них участь в світовому економічному процесі означає природний перехід до вищої стадії розподілу праці і спеціалізації виробництва. Тому міжнародна економічна інтеграція для розвинених країн завжди є додатковим засобом для економічного зростання.
Саме економічно розвинені країни внесли найбільший внесок до створення сучасного господарства з діючим в ньому особливим порядком. Сенс такого порядку визначений в основному неоліберальною моделлю економічного розвитку. Основні риси цієї моделі полягають в тому, що головним регулятором міжнародних взаємозвязків повинен бути ринковий механізм. Одночасно чиниться упор на переорієнтацію національних економік з розвитку національно-господарського комплексу на створення вузькоспеціалізованої економіки, скорочення функцій держави по управлінню економічними процесами і передачу цих функцій міжнародним установам.
Поза сумнівом, що в умовах організації світового господарства по неоліберальній моделі, економічно розвинені країни отримують істотні переваги, оскільки саме вони грають провідні ролі в міжнародних економічних організаціях (у МВФ, у Всесвітньому банку та ін.) і отримують найбільші преференції на стихійних світових ринках.
На відміну від розвинених країн, входження в світове господарство країн, що розвиваються, є більш складнішим і суперечливим процесом.
Разом з тим, процеси інтеграції і створення світового господарства носять обєктивний характер. Вони неминучі і не залежать від того, яка модель економічного розвитку реалізується в конкретному випадку. Тому ні навязана Заходом усьому світу модель, ні більш значущі переваги від участі в світовому господарстві розвинених країн не можуть означати, що для країн, що розвиваються, участь в світовому інтеграційному процесі протипоказана і має тільки негативний сенс. Практика доводить, що входження держав, що розвиваються, в єдиний економічний союз з економічно сильними державами додає їхньому розвитку додатковий імпульс.
Наслідком вступу країн, що розвиваються, в світову економічну спільноту, як правило, є їх прискорене економічне зростання. Економічною основою даного феномена багато в чому служить іноземний капітал, до якого ці країни дістають відносно вільний доступ і який забезпечує розвиток н