Міжнародне право феодальної та рабовласницької доби
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?тольського престолу. У сфері ставлення церкви до війни Аквінський досліджував питання, що стосуються моральної і юридичної сутності війни та її наслідків, і на основі цього зробив певні висновки щодо правомірності воєн. У загальному плані ці висновки певною мірою віддзеркалювали вищевідзначені постулати католицької релігії.
Однак зокрема Аквінський вважав, то правомірність або неправомірність воєн залежить від того, наскільки вони порушують принципи мирних стосунків.
До таких принципів він відносив:
принцип "раktа sunt sегvаndа";
принцип сумлінності в міжнародних відносинах, неприпустимість віроломства;
принцип використання добрих засобів у досягненні добрих цілей;
принцип справедливості.
У випадку порушення хоча б одного з цих принципів створювалася ситуація вимушеного застосування сили, і тоді війна набувала характеру справедливої, а отже, і дозволеної.
Війна, вважав Аквінський, у всіх випадках може бути почата тільки після належного й обґрунтованого її оголошення. Воюючі зобовязані дотримуватися правил ведення воєнних дій. Такі правила повинні виходити з положень божественного і природного права.
Представники духівництва, на думку Х. Аквінського, не мають права участі у воєнних діях. Вони мусять продовжувати властиві їм релігійні обовязки й тому не підлягають нападу і полоненню.
Водночас Аквінський вважав, що, якщо військові дії позбавляють людину можливості спілкування з богом або створюють загрозу церкві та її майну, в цих випадках духовні особи можуть зі зброєю в руках захищати інтереси церкви.
Своїми поглядами у сфері міжнародно-правових і релігійних поглядів Хома Аквінський відображав напрямок, якого дотримувалися богослови і каноніки. По суті справи, він став основоположником цього напрямку, тобто, богословського і канонічного права, як сукупності норм, викладених у церковних канонах.
У радянській філософській і міжнародно-правовій доктрині роль Аквінського подавалася в дуже негативному світлі й замовчувалося те позитивне, що йому було властиве, особливо у сфері розвитку науки міжнародного права.
Таким чином, кожен філософ мав свою думку щодо ведення війни.
5. Правове становище іноземців за часів феодальної доби
Феодальні відносини, що зароджувались у надрах рабовласницького ладу, сприяли розпаду оплоту рабовласників Римської Імперії. Період цього розпаду був тривалим, але основні події відбувалися наприкінці І У-У ст.
У 476 р. останній імператор Західної Римської імперії Рому Август був позбавлений варварами влади. І хоча ще тривалий час існувала Східна Римська імперія на чолі з Візантією, в якій зберігалося рабство, у Європі починали переважати феодальні відносини.
Такий розвиток подій не міг не позначитись на розвитку міжнародного права. Насамперед це позначилося на зміні кола субєктів міжнародного права. За рахунок визволення від римської залежності ряду держав, з одного боку, і в силу розвитку воєнної могутності ряду державних утворень, які раніше не відігравали помітної ролі на міжнародній арені. з іншого, кількість субєктів міжнародного права стала швидко збільшуватися.
Так, поряд із Персією, Карфагеном та іншими, раніше відносно самостійними, державами зявилися на основі воєнного союзу етнічно близьких племен такі державні утворення, як царства гунів, вестготів, аварів та ін.
Поява нових субєктів міжнародного права сприяла розвитку і вдосконаленню старих і появі нових інститутів міжнародного права.
Оскільки нові субєкти міжнародного права у своїй основі були варварськими і раніше залежними від Риму, то вони найчастіше використовували інститути, що вже існували в Римському праві народів: право договорів, посольське право, право війни та ін. Однак згодом під впливом релігії, особливо християнської, зміст названих інститутів Римського права народів розширювався, деталізувався, видозмінювався і зявилися нові інститути.
Насамперед це стосувалося обсягу правосубєктності субєктів міжнародного права, особливо нових, оскільки період раннього феодалізму характеризувався великою роздробленістю феодальних володінь і дуже розвиненою ієрархією, продиктованою дією інститутів сюзеренітету і васалітету. Це зумовило відхід від принципу рівності суверенів і, хоча на Карфагенському соборі 438 р. й обговорювалися ці питання, своєрідна феодальна вольниця ще довгий час перешкоджала становленню принципу суверенної рівності держав.
Влада феодала розповсюджувалася не тільки на засоби виробництва (передусім на землю) але і на людей, які проживали в його володіннях. Це вело до того, що іноземні громадяни потрапляли в залежність від феодала. На основі так названого “берегового права" у випадку кораблекрушіння все майно, яке було викинуте на берег, потрапляли у власність феодала, у владі якого знаходився берег. Іноземці не мали права заповідати своє майно, і у випадку їх смерті воно переходило до феодала.
6. Органи зовнішніх відносин за часів феодальної доби
В період феодалізму подальший розвиток отримує посольське право. Так, у Візантії вже в VІ столітті існувало “відомство іноземних справ", в Японії таке відомство виникло вже VІІ ст., в державах Західної Європи - в ХV - ХVІ ст. Посли вважалися недоторканими, і їх ображення суворо каралося.
У цих умовах подальшого розвитку набуває дипломатичне право, що виростає з посольського права, зміцнюється принцип недоторканності послів і посольсь