Культурно-історичні репрезентації ідеї людини
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
?ою вона здатна стати. Шлях богоподібності й самообожнення передбачав, що в людині закладено все, вона універсальна. З цього погляду Ренесанс був відродженням неоплатонізму в розумінні побудови світу з ідеї, в наділенні його ідеальністю, статичністю. Ренесанс схильний приймати людину такою, як вона є, не розділяючи її на буттєво кращу або гіршу, приймаючи і високе, і нице в ній. Людина сама є мірою своїх вчинків. Вона може розчинитись у метушливому натовпі й підкоритися глупоті та злу, які правлять поведінкою людей - Вона може жалюгідно і безпорадно борсатись у мурашнику світу, як у книзі Е. Роттердамського "Похвала глупоті". На неминучу загибель її, сліпу, приведе марнота бажань .Ніхто не залишиться живий у гонитві за земним вдоволенням. Вчинки героїв "Декамерона" Дж. Бокаччо насамперед людські і лише потім добрі чи погані. З Відродження почався процес звільнення людини від соціальної нормативності, вихід із спільноти, родової залежності. Утвердження права на індивідуальність життя і долі є сутністю протесту шекспірівських Ромео і Джульєтти. У фундатора ренесансного візуального мистецтва Джотто у фресці "Поцілунок Іуди" віковічне зіткнення Добра і Зла трактовано як моральний двобій особистостей. У "Таємній вечері" Леонардо да Вінчі релігійна драма постала як драма індивідуальностей. Земне існування людини набуло самостійності й цінності. Знаком цього стало відкриття прямої перспективи, метакультурний зміст якої в антропоцентризмі, у вигнанні трансцендентного із світомоделі і, як наслідок, у самотності людини в космосі. Виникло поняття "авторство", сформувався особливий стиль життя творчої людини, розвивалося виконавство як самостійна діяльність.
Ренесансний індивідуалізм потребував для свого утвердження навмисного порушення середньовічних норм, заперечення їх, десакралізації (що, до речі, свідчило про суттєву залежність від них). Це обернулося ренесансним імморалізмом, усвідомленням зворотного боку утвердження сваволі "я". Розгул розбещеності досяг значних масштабів. У політичне життя ввійшли інтриги й змови. Засобом вирішення економічних проблем стало вбивство, релігійних спалення на вогнищі. Ма-кіавеллі проголосив необхідність підкорення моралі досягненню мети. Гаслом ідеального міста (Телемського абатства) стало (у Рабле) "Роби, що хочеш". Суперечливими були і моральні риси багатьох видатних людей Відродження. Значно розширена сфера свободи без внутрішніх регуляторів (за В. Лобасом) породила в розвиненому буржуазному суспільстві відчуття "прокляття свободи" (Ж. П. Сартр), бажання "втечі від свободи" (Е. Фромм), "жагу общинності" (Ж. Дерріда). Симптоматичною стала поява ренесансних утопій, Т. Мор і Т. Кампанелла перестають довіряти як історії (мотив ізольованого острова), так і людській природі (мотив регламентації особистого і суспільного життя людини). Для утопістів людина стає елементарною істотою з первинними потребами, які має бути задоволено. Зворотний бік ренесансного гуманізму привів до його краху. Відбувся перехід (за В. Лобасом) від "високого міфу" (людина це найвища істота) до "низького міфу" Відродження (людина це найбрудніший бруд). Цінності Ренесансу не було переглянуто, а заперечено самою дійсністю. Ранній герой Мікеланджело ("Давид") у своїй силі й непереможності є справжнім вінцем природи, його ж пізній герой ("Бородатий раб") смиренно несе тягар камінного полону. У ранніх пєсах В. Шекспіра ("Сон літньої ночі", "Приборкання непокірливої") діяльні герої сміливо долають перешкоди. Героїв пізнього Шекспіра ("Король Лір", "Макбет", "Гамлет") до загибелі приводять власні індивідуалістичні прагнення. Ні поривання до сонця ("Падіння Ікара" П. Брейгеля), ні страждання Хри-ста, що спокутує людські гріхи ("Несення хреста" І. Босха), не змінили зануреного в марнотне повсякдення людства.
"Святий Себастіан" Тиціана (на противагу ботічеллієвому) з підкресленим фізіологізмом страждання земної людини означив кінець ренесансної утопії. Як і сумна лицарственна спроба Дон Кіхота М. Сервантеса захистити гідність людини зі списом навпереваги. Як і "Меланхолія" А. Дюрера зображення могутньої крилатої жінки, здатної підкорити таїни світобудови, в бездіяльності якої відчувалося сумяття людського духу перед грандіозністю Всесвіту. Це було передчуттям обріїв нової культури. ної ситуативності, крізь яку просвічується міфологічна структура.
Людина в українській і світовій культурах Новітнього часу
Глобальність новітньої світомоделі знецінила людину як автономний, завершений у собі світ. Значимою стає особистість як представник людського роду. Звідси увага до маски, циркових і театральних образів, феномен персонажів Ч. Чапліиа тощо. Існування героїв картин П. Пікассо ("Старий жебрак з хлопчиком", "Дівчинка на кулі", "Сімя арлекіна") можливе лише поряд з іншим. Починаючи з башти Ейфеля у Парижі і Бруклінського мосту в Нью-Йорку, архітектура вчиться орієнтуватися не стільки на масштаби, сприйняття і потреби самоцінної людини, скільки на планетарні і всесвітні фактори. Людина, позбавлена обличчя, перетворюється на іграшку безликих суспільних сил. Вона перестає бути тотожною сама собі, оскільки стає залежною від катастрофічно мінливих обставин буття. Людина-характер змінюється на людину-ситуацію. Сучасний індивід це тип особистості, геніально передбачений у картині П.