Культура України XIX сторіччя
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
ад українською мовою поеми Пушкіна “Полтава”, а також уславився своїми байками.
Після Котляревського утвердження народності в літературі повязано з принципами сентименталізму. Його вплив помітний у пєсах “Москаль-чарівник”, “Наталка Полтавка”, де зі співчуттям зображені прості люди. Риси сентименталізму вбачаються у творах Г. Квітки-Основяненка (“Пан Халявський”, “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Козир-дівка”, “Сватання на Гончарівці”).
У 30-ті рр. вийшли в світ українські повісті М. Гоголя “Вечера на хуторе близ Диканьки” та “Миргород”. Творчість письменника надихала сучасників на глибоке вивчення життя народу, відображення патріотичних почуттів, типових рис характеру. Він вперше ознайомив сучасників з поетичною стороною життя українських селян, городян, поміщиків. Гоголь вважав народні пісні важливішим історичним витоком і ставив їх вище за власне історичних документів літописів.
У 30-50-ті рр. в Україні формується романтичний напрям в літературі. Характерною ознакою романтизму було розходження між субєктивними мріями художника і обєктивною дійсністю. До романтизму примикали не тільки українські, а й російські та польські діячі культури, які обрали історичне минуле України, її усну творчість обєктом романтичного бачення чи обєктом теоретичних досліджень.
Головною проблемою естетичної думки цього періоду була проблема народності, у звязку з чим сталося розмежування прогресивного і консервативного напрямків в українському романтизмі. Письменники прогресивного кола (Т. Шевченко, М. Максимович, М. Шашкевич) звязували принцип народності не тільки із захистом національної самобутності, а й з визвільними ідеалами народу.
У представників консервативного романтизму (І. Кулжинський, А. Метлінський) принцип народності співпадає з концепцією офіційної народності, що запропонована царським урядом.
Другою проблемою, що хвилювала романтиків, було питання про естетичну цінність народної мови та її здатність слугувати основою розвитку української культури. Усі українські романтики захищали високу естетичну цінність мови як важливішого чинника розвитку національної культури.
Українська мова спочатку реалізувала свої можливості у віршованих формах, звязаних з бурлескно-травестійною традицією (“Енеїда”). Тому багато хто вважали, що за межі цієї традиції українській мові не слід виходити. Друга особливість української літератури містилася в тому, що українські прозаїки, включаючи і Шевченка, писали виключно російською, або російською і українською мовами, тому питання мовного самовизначення залишається для них одним з важливих аспектів. Все вищевикладене ускладнювало розвязання проблеми естетичного визначення національної мови як носія творчої сили української літератури.
Т. Шевченко став істинним фундатором нової української літератури на народній основі та реалістичного живопису. Шевченко зачепив кардинальні проблеми естетики: про сутність прекрасного, про ставлення мистецтва до природи, про специфіку художньої творчості та її ролі у житті суспільства, про реалізм і народність. Він розумів, що світогляд і творчість кінець кінцем обумовлені соціальним життям і становищем художника у суспільстві.
Успіхи прогресивної культури України у другій половині XIX ст. наштовхнулись на упорну протидію з боку реакції. Царське самодержавство проводило політику жорстокого пригнічення національних культур, установивши цензуру на видання українських книг та переслідуючи діячів української культури.
У 1863 р. опублікований циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва, що доводив: “никакого особенного малорусского языка не было, нет и быть не может”. У 1876 р. Олександр II підписав Емський указ, що заперечив поширення українських закордонних видань і друк оригінальних творів та перекладів українською мовою. У відповідності до цього українська мова повинна бути виключена зі шкільного навчання та літературного обігу.
Незважаючи на переслідування, у другій половині сторіччя українська література піднімається на вищий щабель. Поряд з подальшим розвитком поезії на романтичній та реалістичній основі (П. Грабовський, Леся Українка) успішно розвиваються реалістична проза (Марко Вовчок, О. Свидницький, М. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко) і драматургія, що склала підґрунтя репертуару корифеїв українського театру.
Український театр пройшов шлях від драматичних аматорських гуртків до створення стаціонарних професійних театрів. Корифеї М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовська самовідданою творчою діяльністю сприяли створенню українського репертуару і розквіту театральної майстерності.
Перша професійна трупа виникла у 80-х роках з кількох розрізнених аматорських гуртків. Організатором її був М.Л. Кропивницький. У 1883 р. до неї приєднався гурток М.П. Старицького. На цьому ґрунті й була створена нова трупа. Через деякий час в Україні утворюються три визначні театральні колективи, керівниками яких стають Кропивницький, Саксаганський, Карпенко-Карий і Садовський.
У другій половині XIX ст. продовжується розвиток фахової музичної творчості. У 1862 р. зявляється перша національна опера, що була поставлена на сцені, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського. Але першою національною оперою в історії музичного театру є “Мазепа” П. Сокальського (1857), хоча вона й не мала сценічного життя. П. Сокальський (1832-1887) виступив основоположником двох жа