Криза відносин лікаря до хворого
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
Криза відносин лікаря до хворого
Англійський психіатр угорського походження, Балинт, пише, що найчастіше вживаними ліками в медичній практиці є сам лікар. Цей факт, хоча й відомий з незапамятних часів, не був предметом досліджень і не входив в офіційну програму медичної освіти. Цієї своєрідної фармакології правильному відношенню до хворого адепт медичного мистецтва вчився у свого метра. Від приклада вчителя, від рис його особистості й від етичних установок учня залежало, яким образом формувався його підхід до хворого.
Правда, наукові розробки не стосуються звичайно цього моменту, але з повсякденного спостереження відомо, у як значній мері результат лікувального методу залежить від того, хто і який образ цей метод застосовує. Нерідко трапляється, що те саме ліки, прописане лікарем X, не діє, а прописане лікарем В, дає чудові результати. Зрозуміло, ступінь дії цього фактора, що пояснюється звичайно, хоча й не зовсім вірно, дією сугестії, значно вище при неврозах і менше, або взагалі мінімальна, при соматичних захворюваннях.
Виникає, однак, питання, чи існують взагалі чисто соматичні захворювання. Використання картезіанського дуалізму не відповідають духу сучасної медицини. Занадто багато фактів, як фізіологічних, так і клінічних свідчать про тісний звязок того, що звичайно визначається як тілесне, з тим, що ми визначаємо як психічне. Подібно тому, як не можна ізолювати порушення функції або будова одного органа від цілого організму (наприклад, ми не можемо говорити про хворобу шлунка, не з огляду на інших систем організму й цілісність біохімічних процесів), ми не можемо відокремити психічне від соматичного. Такий поділ штучно, не погодиться з біологічним і психологічним досвідом і, імовірно, випливає із субєктивного почуття власного я, відношення якого до свого тіла є відношенням володаря до невільника, або діючого субєкта до пасивного обєкта.
Лікар лікує не зламану ногу, хвороби бруньок, легенів, серця, але хворого зі зламаною ногою, хворого захворюванням бруньок і т.п. Мова тут не про гру слів, але про практичний і навіть банальний постулат, що ми лікуємо хвору людину, а не хворий орган. Ідентичний перелом кінцівки представляє іншу медичну проблему у випадку двадцятилітнього пацієнта, ніж у сімдесятирічного.
Подібним чином ми не можемо говорити про хвороби психічних на противагу хворобам соматичним. Поняття душевнохворий так само фальшиво, як поняття тілесно хворий. Ми маємо справу не із хворим тілом або хворою душею (психікою), але із хворою людиною.
У випадку, наприклад, психічно хворого на перший план виступає порушення поводження. Корелятом зовнішньої зміни поводження є зміна в субєктивному світі власних вражень і переживань, які нерідко дивують своїм багатством і драматизмом. Таким чином, хворий стає іншим як зовні, так і усередині. Беручи до уваги тільки етимологію слова, визначення божевільний, або божевільний, представляється більше точним і більше близьким істоті справи, ніж визначення психічно хворий. Що викликає подібну зміну, ми не знаємо, однак воно обумовлено не тільки психологічними, але й генетичними, біохімічними, структурними (наприклад, ушкодження нервової системи) і багатьма іншими ще не відомими факторами. Отже, вираження хвора психіка представляється також невірним і з погляду етимології.
Вищенаведені міркування повинні були нагадати здавна відомий у медицині факт, що лікар лікує хворого, а не хворий орган. Справа, однак, не настільки просте й очевидне, як це могло б здатися на перший погляд. Протягом декількох десятків останнього років медицина стає усе більше наукою, причому наукою, що користується методами, застосовуваними в точних науках. Це привело до таких досягнень, про яких не могло бути й мови кілька десятиліть і навіть кілька років назад.
У подібній установці укладені, однак, певні небезпеки. Вона змушує до застосування методу виключення. Група досліджуваних явищ ізолюється штучним шляхом із цілісного поля спостереження, щоб мати можливість виразити у формі найпростішої функції залежність окремих явищ друг від друга. Важко уявити собі наукове спостереження людини в його цілісності, спостереження, що охоплювало б всю сукупність процесів, біохімічних, фізіологічних, психологічних, соціологічних і т.д. За таке завдання не узявся б жоден учений, порахувавши б її прямо-таки абсурдної й смішний, у той час як лікар-практик змушений намагатися неї вирішувати шляхом цілісного, хоча б і ненаукового аналізу при кожній зустрічі із хворим. Він намагається бачити хворого не тільки у фізіологічному й патофізіологічному аспектах, але також і в психологічному аспекті його повсякденних конфліктів, радостей і прикростей і, нарешті, у соціологічному аспекті на тлі його соціального середовища.
Медичні знання на сучасному етапі складаються як би із двох томів: один з них виданий недавно, увесь час розширюється, строго наукових, повний ілюстрацій, графіків, математичних аналізів, інший же старий, порваний, забутий, хоча й містить у собі суму багатовікового лікарського досвіду. Цей, другий тім, що складається із проникливих, хоча й не увязнених у наукову форму спостережень багатьох поколінь лікарів, є усе ще основою медицини, і важко уявити собі лікаря, який би у своїй практиці користувався винятково першим томом, а в діагностиці й лікуванні надходив тільки відповідно до тв